Book: Ті, що не мають корінн



Ті, що не мають корінн

Ті, що не мають корінн

Ті, що не мають корінн


Ті, що не мають корінн


Ті, що не мають корінн


Ті, що не мають корінн

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2016

ISBN 978-617-12-4381-1 (fb2)

Жодну з частин цього видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія зроблена за виданням:

Ті, що не мають корінн

Публікується з дозволу Ballantine Books, an imprint of Random House, a division of Penguin Random House LLC

Перекладено за виданням:Novik N. Uprooted : A Novel / Naomi Novik. — New York : Del Rey, 2015. — 465 p.

Переклад з англійської Марії Пухлій


Дизайнер обкладинки Оксана Волковська



Новік Н.

Н73 Ті, що не мають коріння / Наомі Новік ; пер. з англ. М. Пухлій. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 480 с.

ISBN 978-617-12-4289-0

ISBN 978-0-8041-7903-4 (англ.)

Королівства Польні та Росья — давні вороги. Але землі обох поступово захоплює страшна Пуща, що перетворює людей на дерева. Маг Дракон століттями стримував чари Пущі. За це щодесять років жителі сусідніх селищ платили чарівнику данину у вигляді найкрасивішої, найуправнішої чи найрозумнішої дівчини. Аґнєшка була певна, що цього разу Дракон забере її подругу-­красуню Касю. Але несподівано для всіх він обрав нечупару Аґ­нєшку. Саме вона покликана розгадати таємницю страшної Пущі і знищити її…

УДК 821.111(73)

© Temeraire LLC, 2015

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018


Розділ 1



Наш Дракон не їсть тих дівчат, яких забирає, хай які історії розповідають за межами нашої долини. Ми їх іноді чуємо від подорожніх мандрівників. Вони говорять так, ніби ми займаємося людськими жертвоприносинами, а він — справжній дракон. Звісно, це неправда: може, він і чаклун, та ще й безсмертний, але він все одно людина, а якби він захотів їсти одну з нас щодесять років, наші батьки зібралися б у ватагу та вбили б його. Він захищає нас від Пущі, а ми йому вдячні, але не настільки вдячні.

Він їх насправді не пожирає; так тільки здається. Він забирає дівчину до себе у вежу, а за десять років відпускає її, але на той час вона вже є іншою людиною. Одяг у неї надто вже гарний, а говорить вона, як придворна дама, а ще вона прожила сама з чоловіком десять років, тож вона, звісно, збезчещена, хоча всі дівчата кажуть, що він ніколи їх не торкається. Що ще вони могли б сказати? А це ж іще не найгірше — зрештою Дракон дає їм повний гаманець посагу, коли їх відпускає, тож кожен був би радий з такою одружитися, збезчещена вона чи ні.

Але вони не хочуть ні за кого виходити заміж. Вони взагалі не хочуть залишатися.

— Вони забувають, як тут жити, — якось несподівано сказав мені батько. Я їхала поруч з ним на сидінні великого порожнього воза; ми прямували додому, привізши хмизу на тиждень. Ми жили у Дверніку — не найбільшому селі в долині й не найменшому, та й не найближчому до Пущі: від неї до нас було сім миль. Утім, дорога завела нас на великий пагорб, а ясного дня на вершині було видно все уздовж річки аж до блідо-сірої смуги випаленої землі на передньому краю, а також міцну темну стіну дерев за нею. Драконова вежа стояла на віддалі з іншого боку, застрягнувши шматочком білої крейди біля підніжжя західних гір.

Я ще була дуже малою — гадаю, не старша за п’ять років. Але я вже знала, що про Дракона або про дівчат, яких він забирає, говорити не можна, тож коли мій батько порушив правило, це мені запам’яталося.

— Вони пам’ятають, що треба боятися, — сказав мій батько. Ото й усе. Потім він поцокав до коней язиком, і вони пішли швидше, спускаючись пагорбом і повертаючись у зарості.

Мені це здалося не дуже розумним. Ми всі боялися Пущі. Але в долині ми були вдома. Як можна полишити свій дім? І все ж дівчата ніколи не верталися назавжди. Дракон випускав їх із вежі, і вони ненадовго поверталися до своїх родин — на тиждень, іноді на місяць, але ніколи не затримувалися значно довше. Потім вони брали срібло, отримане у посаг, і йшли. Здебільшого вони вирушали до Кралії та вступали до Університету. Часто-густо виходили заміж за якихось міщан, а якщо ні, то ставали вченими чи крамарками, хоча деякі люди все ж шепотілися про Ядвігу Бах, яку забрали шістдесят років тому, нібито вона стала куртизанкою та коханкою барона й герцога. Та на той час, коли народилась я, вона вже була звичайною заможною старою, що надсилала чудові подарунки всім своїм двою­рідним онукам і ніколи не приїздила в гості.

Отже, це явно зовсім не те, що віддати свою дочку, щоб її з’їли, але й радості це не приносить. У долині не так багато сіл, щоб шанси були дуже низькими: він забирає лише сімнадцятирічну дівчину, народжену між жовтнем одного року та наступного. У мій рік на вибір було одинадцять дівчат, а це — гірші шанси, ніж у грі в кості. Усі кажуть, що Дракононароджену дівчинку, коли вона стає старшою, починаєш любити інакше; від цього не втекти, бо знаєш, що її дуже легко втратити. Але зі мною, з моїми батьками було не так. Коли я стала належно дорослою, аби зрозуміти, що мене можуть забрати, ми всі вже знали, що він забере Касю.

Лише невтаємничені прохожі мандрівники хвалили Касиних батьків або казали їм, яка красива в них донька, яка розумна чи яка мила. Дракон не завжди забирав найгарнішу дівчину, та чомусь неодмінно забирав найособливішу: якщо одна дівчина була значно гарнішою за всіх інших, значно розумнішою, найкраще танцювала чи була особливо доброю, він чомусь завжди обирав її, хоча й не перекидався з дівчатами майже жодним словом, перш ніж зробити вибір.

А Кася мала це все. У неї було густе пшенично-золоте волосся, яке вона заплітала в косу до пояса, очі в неї були світло-карі, а сміх її був наче пісня, якої хотілося заспівати. Вона завше вигадувала найкращі ігри, а ще могла сама вигадувати казки та нові танці; вона вміла готувати, як на бенкети, а коли вона пряла вовну з батьківських овець, нитка сходила з колеса гладенькою та без жодного вузлика, не плутаючись.

Я знаю, що розповідаю про неї так, ніби вона з казки. Та все було навпаки. Коли мати розповідала мені казки про принцесу, що пряла, про сміливу дівчину-гуску чи про річкову діву, я подумки уявляла собі їх усіх трохи схожими на Касю; отак я про неї думала. А ще була замала, щоб бути мудрою, тож любила її більше, а не менше, бо знала, що її в мене скоро заберуть.

Вона казала, що не проти. Вона була ще й безстрашною: її мати Венса про це подбала. Пам’ятаю, як одного разу вона сказала моїй матері, підбиваючи Касю залізти на дерево, якого та побоювалася: «Їй доведеться бути сміливою». А моя мати зі сльозами обняла її.

Ми жили лише за три будинки одна від одної, а своєї сестри в мене не було, лише троє братів, значно старших за мене. Кася була мені найдорожчою. Ми з пелюшок гралися разом, спершу на кухнях у своїх матерів, намагаючись не потрапляти під ноги, а потім — на вулицях перед нашими хатами, аж доки не стали достатньо дорослими, щоб ходити до лісу й там біситись. Я ніколи не хотіла сидіти в чотирьох стінах, коли ми могли бігати під гілками руч об руч. Я уявляла собі, як дерева схиляють донизу своє гілля, аби нас прихистити. Я не знала, як виживу, коли Дракон її забере.

Мої батьки не стали б дуже за мене боятися, навіть якби Касі не було. У свої сімнадцять я все ще була незрілим, надто кощавим дівчиськом із великими ногами та сплутаним волоссям, темним, як багнюка, а мій єдиний дар, якщо це можна так назвати, полягав у тому, що я рвала, бруднила чи губила все, що на мене вдягали, упродовж одного дня. Моя мати зневірилась у мені ще до того, як мені виповнилося дванадцять, і дозволила мені бігати в обносках старших братів будь-коли, окрім свят, коли я мусила перевдягатися всього за двадцять хвилин до того, як ми виходили з дому, а тоді сісти на лаву перед нашими дверима, доки ми не підемо до церкви. Усе одно неможливо було вгадати, чи дістанусь я селянської луки, не зачепившись за якусь гілку та не оббризкавшись грязюкою.

«Доведеться тобі вийти заміж за кравця, маленька моя Аґнєшко», — казав мій батько, сміючись, коли приходив додому з лісу вночі, а я бігла його зустрічати, із замурзаним личком, із принаймні однією дірочкою на одязі та без хустинки. Він усе одно підхоплював мене та цілував, а моя мати лише злегка зітхала; хто з батьків міг би справді шкодувати, що Дракононароджена дівчинка має кілька ґанджів?

Наше останнє літо перед відбором було довгим, теплим і сльозливим. Кася не ридала, зате ридала я. Ми допізна затримувалися в лісах, по змозі розтягуючи кожен золотий день, а потім я приходила додому голодна та втомлена і просто лягала спати в темряві. Заходила моя мати і гладила мене по голові, тихенько співаючи, тим часом як я засинала у сльозах, а тоді залишала біля мого ліжка тарілку з їжею на той час, коли я прокинуся посеред ночі голодною. Вона не намагалася втішити мене якось інакше: як би вона могла це зробити? Ми обидві знали, що, хоч як сильно вона любить Касю та Касину матір Венсу, вона не може обійтися без маленького вузлика радості в животі: не моя донька, не моя одиначка. І, звісно, я насправді не хотіла би, щоб вона відчувала щось інше.

Майже все те літо ми з Касею були вкупі, сам на сам. Так було вже давно. Маленькими ми бігали з ватагою сільських дітей, але коли подорослішали, а Кася погарнішала, її мати якось сказала їй: «Краще тобі нечасто бачити хлопців, як для свого, так і для їхнього добра». Та я не відпускала її, а моя мати таки достатньо сильно любила Касю та Венсу, щоб не намагатися мене відірвати, хоча вона й знала, що мені від цього врешті-решт болітиме сильніше.

В останній день я знайшла для нас галявину в лісах, де на деревах іще було листя, золоте й полум’яно-червоне, і воно шелестіло над нами, а на землі довкола валялися стиглі каштани. Ми розвели маленьке багаття з гілячок і сухого листя, щоб підсмажити кілька каштанів. Завтра буде перше жовтня і буде влаштовано великий бенкет, аби вшанувати нашого покровителя та пана. Завтра прийде Дракон.

— Незле було би бути трубадуром, — мовила Кася, лежачи горілиць з заплющеними очима. Вона трохи наспівувала: на свято прийшов мандрівний співець, і він того ранку репетирував пісні на луці. Вози з даниною прибували весь тиждень. — Обійти всю Польню та заспівати для короля.

Вона сказала це задумливо, не як дитя, що витає у мріях; вона сказала це як людина, що справді думає, чи не покинути долину, чи не піти назавжди. Я схопила її за руку.

— І ти приходила б додому щороку на зимовий сонцеворот, — мовила я, — та співала б нам усіх пісень, які завчила, — ми завзято тримались одна одної, і я не дозволила собі згадати, що дівчата, яких забирає Дракон, ніколи не хочуть повертатися.

Звісно, тієї миті я тільки люто його ненавиділа. Та він не був поганим паном. По той бік північних гір барон Жовтих Боліт тримав армію з п’яти тисяч душ для війн, які вела Польня, замок із чотирма вежами, та ще дружину, яка носила коштовне каміння кольору крові та плащ із білого лисячого хутра, і все це — у не багатших за нашу долину володіннях. Чоловіки мали один день на тиждень працювати на баронських полях, які були на найкращих землях, а ще він забирав гідних синів до свого війська, а позаяк довкола ходило стільки солдатів, дівчата, ставши жінками, мусили сидіти в хаті та не лишатися на самоті. І навіть він не був поганим паном.

Дракон мав лише одну вежу, у якій жив сам, і не тримав жодного бійця чи навіть служника, крім єдиної дівчини, яку забирав. Йому не треба було утримувати армію: він служив королю власною працею, своїм чародійством. Він часом мав приїздити до двору, аби поновити свою присягу на вірність, і король, гадаю, міг би викликати його на війну, але головно його обов’язок полягав у тому, щоб лишатися тут і пильнувати Пущу, а ще захищати королівство від її злоби.

Він не знав міри лише в одному — у книжках. Ми були начитані як на селян, оскільки він був готовий платити золотом за один-єдиний великий том, а тому сюди приїздили торгівці книжками, хоча наша долина й була на самому краю Польні. А приїздивши, вони завжди наповнювали сакви на своїх мулах потріпаними чи дешевими книжками, що їх продавали нам за копійки. У долині хіба що в бідних оселях не красувалися бодай дві-­три книжки.

Будь-кому, хто не жив достатньо близько від Пущі, щоб зрозуміти, це все може здаватися дрібницями та дурницями, занадто незначним для того, щоб відмовитися від дочки. Але я пережила Зелене Літо, коли жаркий вітер приніс пилок іздалеку, з Пущі на захід у долину, на наші поля та в наші сади. Посіви росли пишно, аж буяли, але при цьому були дивними і потворними. Кожен, хто їв їх, божеволів від гніву, кидався на рідних і зрештою тікав до Пущі та зникав, якщо його не прив’язували.

Тоді мені було шість років. Батьки намагалися по змозі берегти мене, та я все одно добре запам’ятала холодне липке відчуття жаху повсюди, загальний страх і постійну гризоту голоду в животі. Ми вже встигли з’їсти всі свої торішні запаси, розраховуючи на весну. Один із наших сусідів, збожеволівши з голоду, з’їв декілька зелених бобів. Пам’ятаю крики з його будинку тієї ночі, а ще — як визирала з вікна, щоб побачити, як мій батько біжить на допомогу, узявши з собою притулені до нашої повітки вила.

Якось того літа я, надто мала, щоб як слід усвідомити небезпеку, втекла з-під нагляду своєї виснаженої худої матері та побігла до лісу. Я знайшла в захищеному од вітру закутку напівмертву ожину. Розсунула тверді мертві гілки і, тягнучись до захищеного осердя, набрала жменьку чудодійних ягід, аж ніяк не потворних, ціленьких, соковитих і дуже смачних. Кожна вибухала радістю у мене в роті. Я з’їла дві жмені та назбирала собі в пелену; поспішила додому, поки вони просочували мені сукню шарлатними плямами, а моя мати, побачивши моє замурзане обличчя, розридалася з жаху. Я не занедужала: ожина якось уникнула прокляття Пущі, і ягоди не зіпсувалися. Але материні сльози страшенно мене злякали; я ще не один рік після цього уникала ожини.

Дракона того року викликали до двору. Він повернувся зарано, виїхав просто в поля та прикликав чарівний вогонь, який спалив увесь той спаплюжений урожай, кожен отруєний посів. Це було його обов’язком, але опісля він завітав до кожного дому, де хтось занедужав, і дав цим людям скуштувати чарівного трунку, що очистив їм розум. Він віддав накази про те, що села далі на захід, які ця пошесть оминула, мають поділитися з нами врожаєм, і навіть повністю відмовився від данини самому собі того року, щоб ніхто з нас не мучився голодом. Наступної весни, перед самісінькими посівними роботами, він пройшов полями знову, щоб випалити нечисленні заражені залишки, доки вони ще не вкорінилися наново.

Та хоча він нас і врятував, ми його не любили. Він ніколи не виходив із вежі, аби проставитися чоловікам у жнива, як це робив барон Жовтих Боліт, або купити на ярмарку якусь цяцьку, як це дуже часто робили пані баронеса та її доньки. Часом показували вистави мандрівні театри або гірським перевалом із Росьї приходили співці. Він не приходив їх послухати. Коли візники привозили йому данину, двері вежі відчинялися самі по собі й вони залишали все добро у льоху, ніколи його не бачачи. Він перекидався хіба що кількома словами зі старостою нашого села і також з бурмістром Ольшанки, найбільшого містечка в долині, зовсім близько від його вежі. Він зовсім не намагався завоювати нашої любові; ніхто з нас його не знав.

І звісно, він також був майстром темного чаклування. Довкола його вежі ясної ночі навіть узимку спалахувала блискавка. Бліді згустки, які він випускав зі своїх вікон, літали вночі дорогами та за течією річки, доходячи до Пущі, аби постояти за нього на сторожі. А часом, коли Пуща когось ловила — пастушку, яка підійшла заблизько до її краю, прямуючи за своїм стадом, мисливця, що напився не з того джерела, безталанного мандрівника, який прийшов через гірський перевал, наспівуючи таку музику, що міцно засідала в голові, — що ж, Дракон спускався зі своєї вежі й заради них; а ті, кого він забирав, узагалі ніколи не поверталися.

Він не був злим, але він був відстороненим і жахливим. А ще він мав забрати Касю, тож я його ненавиділа, і ненавиділа багато років до цього.

Тієї останньої ночі мої почуття не змінилися. Ми з Касею з’їли свої каштани. Сонце сіло, а наше багаття згасло, та ми затрималися на галявині настільки, наскільки вистачило жаринок. Уранці нам не треба було йти далеко. Свято врожаю зазвичай проводилося в Ольшанці, але в рік вибору воно завжди проводилось у тому селі, де жила принаймні одна з дівчат, аби трохи полегшити дорогу їхнім родинам. А в нашому селі була Кася.

Наступного дня, вдягаючи свою нову зелену верхню сукню, я ненавиділа Дракона ще більше. У моєї матері, коли вона заплітала мені коси, тремтіли руки. Ми знали, що обрано буде Касю, та це ще не означало, що ми не боялися. Утім, я тримала свої спідниці високо над землею та залізла на воза якомога обережніше, двічі глянувши, чи немає скабок, і дозволивши батькові допомогти мені. Я була рішуче налаштована особливо постаратись. Я знала, що це безглуздо, та я хотіла, щоб Кася знала: я люблю її достатньо сильно, щоб не збільшити її шанси. Я не збиралася виглядати навмисно неохайно чи вдавати косо­окість або сутулість, як часом робили дівчата.



Ми зібралися на селянській луці, і всі одинадцятеро дівчат стали в ряд.

Бенкетні столи були виставлені квадратом, надто щед­ро наладовані, тому що насправді були не дуже великі, щоб на них умістилася данина зі всієї долини. За ними зібралися всі. На траву в кутках пірамідами були накладені мішки пшениці та вівса. На траві стояли лише ми разом з родичами та старостою Данкою, яка збентежено ходила вперед-назад перед нами; її вуста беззвучно ворушилися — вона репетирувала своє привітання.

Інших дівчат я знала погано. Вони були не з Дверніка. Усі ми мовчали, заклякши на місці у своєму гарному одязі та з косами, і дивилися на дорогу. Поки що не було жодних ознак Дракона. Моя голова сповнилася диких фантазій. Я уявляла собі, як із прибуттям Дракона кидаюся поперед Касі та кажу йому натомість забрати мене або оголошую йому, що Кася не хоче з ним іти. Але я знала, що мені не стане відваги ні на що з цього.

А потім жахливо прибув він. Він прийшов аж ніяк не з дороги, він просто вийшов із повітря, та й усе. Коли він вийшов, я саме дивилася в той бік: пальці посеред повітря, далі — рука та нога, а потім — півлюдини, настільки неймовірно й неправильно, що я не змогла відвернутися, хоча мені й скрутило шлунок. Іншим пощастило більше. Вони помітили його лише тоді, коли він зробив перший крок до нас, і всі довкола мене постаралися не здригнутися з подиву.

Дракон не був схожим на жодного чоловіка з нашого села. Він мав бути старим, згорбленим і сивим, він прожив у своїй вежі сотню років, але був високим, прямим, безбородим і мав пружну шкіру. Швидко глянувши на нього на вулиці, я, можливо, подумала би, що він — юнак, хіба що трохи старший за мене — людина, якій я могла б усміхнутися за бенкетними столами та яка могла б запросити мене до танцю. Але в його обличчі було дещо неприродне — сіточка зморщок біля очей, наче роки не могли його торкнутись, а праця — змогла. Обличчя в нього все одно було не потворне, але неприємне через холодність. Усе в ньому говорило: «Я — не один із вас і не хочу ним бути».

Одяг у нього, звісно, був багатий; парча з його жупана, навіть без золотих ґудзиків, могла б рік годувати родину. Та він був худий, як чоловік, у якого три роки з чотирьох були негаразди з урожаєм. Тримався він вимушено, із бентежним завзяттям мисливського пса, ніби хотів лише одного — хутко вшитися. Це був найгірший день у житті для всіх нас, але стерпіти нас він не міг; коли наша староста Данка вклонилася та сказала йому: «Мій пане, дозвольте мені відрекомендувати вам оцих…» — він перебив її та сказав: «Так, розберімося з цим».

У мене на плечі лежала тепла батькова рука — батько стояв біля мене, уклонившись; материна рука міцно вчепилася в мою з другого боку. Вони знехотя відступили разом з іншими батьками. Ми, усі одинадцятеро, несвідомо підступились одна до одної. Ми з Касею стояли біля кінця черги. Я не наважувалася взяти її за руку, та стояла достатньо близько, щоб наші руки злегка торкались одна одної, і я спостерігала за Драконом і все ненавиділа його, а він тим часом ішов уздовж ряду та піднімав обличчя кожної дівчини за підборіддя, щоб глянути на неї.

Він говорив не з усіма нами. Дівчині поруч зі мною, тій, що з Ольшанки, він не сказав ані слова, хоча її батько, Борис, був найкращим конярем у долині, на ній була вовняна сукня, пофарбована у блискучо-червоний колір, а її чорне волосся було заплетене у дві довгі красиві коси з червоними стрічками. Коли черга дійшла до мене, він, насупившись, позирнув на мене (холодні чорні очі, бліді вуста стулені) та сказав:

— Твоє ім’я, дівчино?

— Аґнєшка, — вимовила я — чи спробувала вимовити; я виявила, що рот у мене висох. Я ковтнула.

— Аґнєшка, — сказала я знову, пошепки. — Мій пане, — моє обличчя пашіло. Я опустила очі. Мені було зрозуміло, що, хоч як я стереглася, по моїй спідниці від подолу тягнулися три великі брудні плями.

Дракон пішов далі. А тоді він зупинився, дивлячись на Касю, так, як не зупинявся для жодної з нас. Він стояв там, тримаючи руку в неї під підборіддям, його тонкі жорстокі вуста кривила тонка вдоволена усмішка, а Кася дивилася на нього сміливо, не здригнувшись. Відповідала вона не грубим голосом, не рипливим абощо, а рівним і співучим:

— Кася, мій пане.

Він знову усміхнувся їй, не приємно, а виглядаючи, наче вдоволений кіт. До кінця шеренги він дійшов без інтересу, майже не глянувши на двох дівчат після неї. Я почула, як Венса вдихає, мало не ридаючи, за нами, коли він розвернувся та пішов назад глянути на Касю, досі з отим задоволеним виразом обличчя. А потім він знову насупився, повернув голову й подивився просто на мене.

Я все ж таки забула та взяла Касю за руку. Я стискала її так, що мало не роздушила, а вона тиснула у відповідь. Вона швидко звільнилась, і я натомість склала руки перед собою з яскравим рум’янцем на щоках; мені було страшно. Він лише знову ненадовго примружив на мене очі. А потім він підняв руку, і в його пальцях сформувалася малесенька кулька синьо-білого полум’я.

— Вона нічого не хотіла, — сказала Кася, смілива, смілива, смілива, така, якою я для неї не була. Її голос було чутно, хоча він і дрижав, тим часом як я тремтіла, нажахана, наче кролик, витріщившись на кульку. — Прошу, мій пане…

— Мовчи, дівчино, — сказав Дракон і витягнув руку до мене. — Візьми.

— Я… що? — мовила я, приголомшена більше, ніж якби він пожбурив її мені в обличчя.

— Не стій там як недоумкувата, — сказав він. — Візьми її.

Рука в мене дрижала, тож, піднявши її, я мимоволі торкнулась його пальців під час спроби зірвати з них кульку, хоча мені й було гидко; шкіра в нього пашіла, наче від гарячки. Але кулька полум’я була холодною, наче мармур, і доторк до неї зовсім мені не зашкодив. Із несподіваним полегшенням я тримала її між пальців, витріщившись на неї. Він роздратовано поглянув на мене.

— Що ж, — непривітно сказав він, — тоді, гадаю, ти, — він забрав кульку з моєї руки та на мить затиснув її у жмені; вона зникла так само швидко, як і з’явилася. Він повернувся та сказав Данці: — Надішліть данину, коли зможете.

Я досі не розуміла. Не думаю, що хоч хтось зрозумів, навіть мої батьки; це було надто вже швидко, і мене вразило те, що я взагалі привернула його увагу. Мені навіть не випала нагода розвернутися та попрощатися наостанок, перш ніж він повернувся та взяв мене за зап’ясток. Ворухнулася лише Кася; я озирнулася на неї та побачила, що вона готова потягнутися до мене на знак протесту, а тоді Дракон нетерпляче та грубо смикнув мене так, що я пошкандибала за ним, і потягнув мене з собою назад у порожнечу.

Другу руку я притиснула до рота, готова виблювати, коли ми вийшли з повітря. Щойно він відпустив мою руку, я опустилася на коліна та виблювала, навіть не побачивши, де я. Він притишено висловив свою відразу — я оббризкала довгий елегантний носок його шкіряного чобота — і промовив:

— Марно. Припини блювати, дівчино, та прибери цей бруд, — він відійшов від мене, лунко стукаючи підошвами по бруківці, й зник.

Я, тремтячи, стояла там, доки не впевнилася, що більше нічого не станеться, а тоді витерла рота тильним боком долоні та підняла голову. Я була на кам’яній підлозі, та не з абиякого каменю, а з чисто-білого мармуру з яскраво-зеленими прожилками. Це була невеличка кругла кімната з вузькими щілинними вікнами, надто високими, щоб із них виглядати, але в мене над головою стеля різко вгиналася всередину. Я була на самісінькому вершечку вежі.

У кімнаті зовсім не було меблів і не було нічого, чим я могла би витерти підлогу. Зрештою я скористалася подолом свого плаття: воно все одно вже було брудним. Потім, трохи посидівши там у дедалі більшому жаху, тим часом як не відбувалося геть нічого, я підвелася та боязко рушила коридором. Я вийшла б з кімнати будь-яким шляхом, окрім того, яким скористався він, якби був якийсь інший шлях. А такого не було.

Утім, він уже пішов далі. У недовгому коридорі було порожньо. Тут під ногами був такий же холодний твердий мармур, осяяний ворожим блідим білим світлом від підвішених ламп. Це були не справжні лампи, а просто великі шматки прозорого відполірованого каменю, який сяяв ізсередини. Були всього одні двері, а після них у кінці — арка, що вела до сходів.

Я відчинила двері та збентежено зазирнула всередину, тому що це було краще, ніж пройти повз них, не знаючи, що за ними. Та за ними відкрилася всього лише невеличка гола кімната з вузьким ліжком, маленьким столиком і умивальником. Навпроти мене було велике вікно, і мені було видно небо. Я побігла до нього та перегнулася через підвіконня.

Драконова вежа стояла у передгір’ях на західному кордоні його земель. Уся наша довга долина з її селами та фермами простяглася на схід, а стоячи біля вікна, я могла до кінця роздивитися лінію сріблясто-блакитного Веретена, річки, що бігла посередині в супроводі тьмяно-брунатної дороги. Дорога та річка йшли разом аж до іншого кінця Драконових земель, занурюючись у лісові насадження та знову виходячи біля сіл, аж поки дорога не закінчилася просто перед величезним чорним клубком Пущі. Річка сама входила до її глибин і зникала, після чого вже не виходила.

Була Ольшанка, найближче до вежі місто, де щонеділі проводився Великий Ярмарок; батько двічі мене туди возив. Далі — Понєц; огортало береги свого невеличкого озера Радомсько; а ще був мій рідний Двернік із його широким зеленим майданом. Я навіть бачила великі білі столи, накриті для учти, на яку Дракон не захотів лишатись, і я сповзла на коліна, поклала підборіддя на підвіконня та розплакалася, мов дитина.

Але моя мати не прийшла покласти руку мені на голову; батько не підняв мене та не розсмішив. Я просто ридала досхочу, поки головний біль не став надто сильним, щоб і далі плакати, а після цього я відчула холод і здерев’яніння від того, що стояла на тій до болю твердій підлозі, а ще я шморгала носом і не мала чим його витерти.

Для цього я скористалась іншою частиною своєї спідниці та сіла на ліжко, намагаючись подумати, що робити. У кімнаті було порожньо, зате вона була провітрена й охайна, наче її щойно полишили. Ймовірно, так і було. Якась інша дівчина жила тут десять років сама-самісінька, дивлячись униз на долину. Тепер вона пішла додому попрощатися з родиною, а кімната належала мені.

На стіні навпроти ліжка висіла одна-єдина картина у великій позолоченій рамі. Вона була недоречною — надто величною для маленької кімнатки, та й картиною зовсім не була. Просто широка блідо-зелена смуга, сіро-брунатна по краях, з однією блискучою блакитно-сріблястою лінією, що звивалася посередині м’якими вигинами, та вужчими сріблястими лініями, що йшли від країв їй назустріч. Я витріщилася на неї та замислилася, чи не є чародійством і це. Я ніколи не бачила нічого подібного.

Та місцями уздовж срібної лінії на знайомих відстанях були намальовані кола, і за мить я усвідомила, що на картині теж була долина, просто сплюснута — така, якою її могла побачити птаха з великої висоти. Та срібна лінія була Веретеном; вона йшла від гір до Пущі, а кола були селами. Кольори сяяли, фарба була лискучою та трішечки рельєфною. Я майже бачила хвилі на річці, полиск сонячного світла на воді. Вона вабила око та пробуджувала в мені бажання дивитися й дивитися на неї. Та разом з тим вона мені не подобалася. Рама була натягнута коробкою на живу долину, замикаючи її, і від погляду на неї я сама почувалася замкненою.

Я відвернулася. Виглядало на те, що я не можу лишатися в кімнаті. Я не з’їла ні крихти ані на сніданок, ані на вечерю напередодні; ніщо не лізло мені в горло. Мій апетит мав зменшитися зараз, коли зі мною сталося щось гірше за все, що я собі уявляла, та натомість я відчувала до­шкульний голод, а слуг у вежі не було, тож ніхто не подбає про мій обід. Тоді мені спало на думку дещо гірше: а раптом Дракон очікував, що обід йому приготую я?

А тоді — думка, гірша навіть за цю: що ж буде після обіду? Кася завжди казала, що, на її думку, жінок, які поверталися, Дракон навіть не торкався. «Він забирає дівчат уже сотню років, — завжди твердо казала вона. — Одна з них зізналася б у цьому, і це набуло б розголосу».

Проте кілька тижнів тому вона сам на сам попросила мою матір розповісти їй, як буває, коли дівчина виходить заміж, — розповісти їй те, що розповіла б їй рідна мати ввечері перед весіллям. Я підслухала їх через вікно, повертаючись із лісів, і я стояла біля вікна та вслухувалась, а моїм обличчям стікали гарячі сльози: я гнівалася, страшенно гнівалася за Касю.

Тепер це мала бути я. А я не була сміливою — я не думала, що зможу глибоко вдихати та не стискатися міцно, як моя мати наказувала Касі, щоб не було боляче. Я зрозуміла, що на якусь жахливу мить уявила Драконове обличчя дуже близько від свого, навіть ближче, ніж тоді, коли він вивчав мене під час відбору: чорні очі холодні та лискучі, мов камінь, оті тверді, наче залізні, пальці, що так дивували теплом, відтягують від моєї шкіри сукню, а він посміхається мені згори вниз отією єлейною вдоволеною посмішкою. Що він увесь такий гарячий, ніби в лихоманці, тож я відчуватиму його всім тілом, мало не розпеченого, як жаринка, доки він лежатиме на мені та…

Здригнувшись, я звільнилася від думок і підвелась. Опустила очі на ліжко та оглянула цю маленьку незатишну кімнатку, де ніде було сховатись, а тоді поспішила за двері та знову пішла коридором. У кінці були сходи, що спускалися крутою спіраллю, тож мені не було видно, що там за наступним поворотом. Боятися спуститися сходами — нібито й дурість, але мене охопив жах. Я все ж таки мало не повернулася до кімнати. Врешті-решт я притиснула одну руку до гладенької кам’яної стіни та повільно пішла донизу, стаючи на одну сходинку обома ногами та зупиняючись послухати, а вже потім спускаючись трохи нижче.

Коли я отак проповзла один виток до кінця й на мене нічого не скочило, я відчула себе ідіоткою та пішла швидше. Але тоді я зайшла за ще один поворот і все одно не ді­сталася сходового майданчика, а тоді — за ще один, і я знову почала боятися, цього разу — що сходи є чарівними та просто тягнутимуться довічно, і… гм. Я почала йти дедалі швидше, а далі притьмом подолала три сходинки до наступного майданчика та врізалась у Дракона.

Я була кощавою, та мій батько був найвищою людиною в селі й я доходила йому до плеча, а Дракон не був кремезним. Ми мало не покотилися сходами разом. Він швидко схопився однією рукою за перила, а другою — за мою руку та якось зумів не дати нам упасти на підлогу. Я зрозуміла, що міцно тулюся до нього, схопившись за його кожух і витріщаючись йому просто в ошелешене обличчя. Якусь мить він був надто здивований, щоб думати, й видавався звичайною людиною, збентеженою тим, що на неї щось скочило, трохи дурнуватою та трохи м’якенькою, із розкритими вустами та великими очима.

Я сама була настільки здивована, що не рухалась, а просто лишалася там, безпорадно на нього витріщаючись, а він швидко оговтався; його обличчям заволоділо обурення, і він стягнув мене із себе, ставлячи на ноги. Тоді я усвідомила, що саме тільки-но зробила, та налякано бовкнула, перш ніж він зміг заговорити:

— Я шукаю кухню!

— Та невже? — промовив він шовковим голосом. Його обличчя, тверде й розлючене, уже аж ніяк не здавалося м’яким, і він ще не відпустив моєї руки. Хватка в нього була міцна, болюча; я відчувала її жар крізь рукав сорочки. Він смикнув мене до себе та нахилився до мене — гадаю, йому було би приємно височіти наді мною, а не маючи такої можливості, він розлютився ще більше. Якби в мене була мить, аби подумати про це, я б відхилилися та зробилася меншою, але я була надто втомлена й налякана. Тож замість цього його обличчя було просто перед моїм, так близько, що його дихання торкалося моїх губ, і я однаково добре відчувала та чула його холодний злий шепіт:

— Можливо, мені краще тебе туди провести.

— Я можу… я можу… — спробувала вимовити я, тремтячи та намагаючись відхилитися від нього. Він різко відвернувся від мене та потягнув мене за собою сходами, по колу, по колу та ще раз по колу; цього разу до наступного майданчика ми подолали п’ять поворотів, далі — ще три повороти донизу в дедалі тьмянішому світлі, а тоді він нарешті витягнув мене на найнижчий поверх вежі, що складався з однієї-єдиної підземної кімнати з різьбленого каменю, із голими стінами й величезним каміном у вигляді рота з опущеними кутиками, повним вогнів, які скакали, наче в пеклі.

Він притягнув мене до каміна, і я за мить сліпого жаху усвідомила, що він збирається кинути мене туди. Він був дуже сильним, куди сильнішим як на свої габарити, ніж мав бути, і він легко потягнув мене сходами за собою так, що я аж спотикалася. Та я не збиралася дати йому кинути себе у вогонь. Я не була пристойною тихою дівчиною; я все життя провела, бігаючи в лісах, вилізаючи на дерева та продираючись крізь ожину, а панічний жах надав мені справжньої сили. Коли він наблизив мене до вогню, я закричала, а тоді заходилася борюкатися, дряпатись і видиратися, тож цього разу справді повалила його на підлогу.



Я звалилася разом з ним. Ми разом стукнулися головами об плити на підлозі та якусь мить пролежали тихо, заціпенівши та переплівшись кінцівками. Вогонь скакав і тріщав поряд з нами, і я, коли моя паніка вщухла, раптово помітила, що у стіні поряд з ним є невеличкі залізні пічні двері, перед ним — рожен для смаження, а над ним — величезна широка полиця з горщиками для приготування їжі. Це була всього-на-всього кухня.

За мить він промовив мало не зачудованим тоном:

— Ти що, несповна розуму?

— Я подумала, що ви зараз кинете мене у піч, — сказала я, і досі оторопіла, а тоді почала сміятися.

Це не був справжній сміх: тоді я вже була на півшляху до істерики, викручена шість разів і голодна; у мене на щиколотках і колінах були синці від того, що мене тягнули сходами, а голова боліла так, ніби я розтрощила собі череп, і я просто не могла зупинитись.

Але він цього не знав. Він знав лише одне: дурна сільська дівка, яку він обрав, сміється з нього, Дракона, найвидатнішого чаклуна королівства, а також свого пана й володаря. Не думаю, що за сотню років до того з нього хоч хтось посміявся. Він підвівся, грубо звільнивши ноги від моїх, а вставши, пильно глянув на мене згори вниз, роздратований, мов кіт. Я лише засміялася ще дужче, а тоді він різко повернувся та залишив мене там сміятися на підлозі, ніби не міг вигадати, що ще зі мною робити.

Після того, як він пішов, мої смішки поступово стихли, і я стала почуватися трохи не такою спустошеною та наляканою. Він усе ж таки не закинув мене в піч і навіть не ляснув. Я підвелася й роззирнулася по кімнаті; видно було погано, тому що камін палав дуже яскраво, а іншого освітлення не було, та ставши спиною до полум’я, я змогла трохи роздивитися величезну кімнату. Вона все ж була розділена на алькови та мала низькі стіни; у ній були стелажі, повні блискучих скляних пляшок — як я зрозуміла, з вином. Якось мій дядько приніс пляшку вина моїй бабусі на зимовий сонцеворот.

Повсюди були запаси: діжки з яблуками, покладеними в солому, картопля, морква та пастернак у мішках, довгі вінки заплетеної цибулі. На столі посеред кімнати я знайшла книгу, що лежала поруч із незапаленою свічкою, каламарем і пером, розгорнувши її, я побачила, що це — облікова книга, де твердою рукою були записані всі запаси. Унизу першої сторінки була примітка, написана дуже дрібним почерком; запаливши свічку, зігнувшись і примружившись, я ледве зуміла її роздивитись:

Сніданок о восьмій, обід о першій, вечеря о сьомій. Залишай стіл накритим у бібліотеці за п’ять хвилин до призначеного часу, і тобі не потрібно бачитися з ним — із ким, не треба й казати — увесь день. Кріпися!

Безцінні поради, а оте «Кріпися!» було наче дотиком дружньої руки. Я притиснула книгу до себе, почуваючись менш самотньою, ніж почувалася весь день. Здавалося, був десь полудень, а Дракон не поїв у нашому селі, тож я взялася за обід. Я була не бозна-якою куховаркою, але мати змушувала мене цим займатися, доки я не навчилася справляти обід, а ще я збирала все для своєї родини, тож знала, як відрізнити свіже від гнилого та коли плід буде солодким. Мені ще ніколи не доводилося мати справу з такою силою запасів: там були навіть шухляди з прянощами, які пахнули пирогом на зимовий сонцеворот, а ще — ціла бочка, повна свіжої та м’якої сірої солі.

У кінці кімнати було дивовижно холодне місце, де, як я виявила, висіло м’ясо: цілий олень і двоє великих зай­ців; був ящик із соломою, повний яєць. На каміні був свіжий буханець уже спеченого хліба, загорнутий у ткане полотно, а поруч з ним я знайшла цілий горщик кролятини з гречкою та дрібним горошком. Спробувала її на смак: приготована ніби на свято, дуже солона та трохи солодка, а ще — ніжна, аж у роті тане; ще один дарунок від безіменної руки у книзі.

Я взагалі не знала, як готувати подібну їжу, але зіщулилася зі страху, подумавши, що Дракон на це очікуватиме. Утім, я все одно була щиро вдячна за те, що цей горщик був готовий. Я повернула його на полицю над вогнем розігріватися (при цьому трохи оббризкавши сукню), а ще поставила у піч пектися два яйця та знайшла тацю, миску, тарілку й ложку. Коли кролятина була готова, я виклала її на тацю та порізала хліб, а ще поклала масла. Я навіть запекла яблуко з прянощами: мати навчила мене робити це на недільну вечерю взимку, а печей було так багато, що я могла зробити це, доки готувалося все інше. Я навіть трохи запишалася собою, коли все опинилося вкупі на таці: на вигляд — наче свято, хоч і дивне, їжі якраз достатньо для однієї людини.

Я обережно понесла її сходами, та надто пізно усвідомила, що не знаю, де бібліотека. Якби я трохи над цим подумала, я, можливо, дійшла б висновку, що вона точно не на найнижчому поверсі, і її справді там не було, та я з’ясувала це, лише пробрівши з тацею величезною круглою залою, де вікна були завішені фіранками, а в кінці стояло важке, схоже на трон, крісло. У віддаленому кінці були ще одні двері, але, відчинивши їх, я побачила лише передпокій і велетенські двері вежі, утричі вищі за мене та заперті на засув — дебелий дерев’яний брус у залізних скобах.

Я повернулася й рушила назад залою до сходів, вийшла на черговий майданчик і стала на мармурову підлогу, вкриту м’якою пухнастою матерією. Я ще ніколи не бачила килима. Ось чому я не почула Драконових кроків. Я збентежено пересувалася залою та зазирнула в перші двері. Швидко позадкувала: у кімнаті було повно довгих столів, дивних пляшок, а ще — пузиристого зілля й неприродних іскор таких кольорів, яких не побачиш у жодному каміні; я не хотіла залишатися там більше ні на мить. Але мені все одно вдалося зачепитися сукнею за двері та порвати її.

І от наступні двері, по той бік зали, відчинилися в кімнату, повну книжок: дерев’яні полиці від підлоги до самісінької стелі, напхані ними під зав’язку. Там пахнуло пилом, а світло надходило лише з кількох вузьких вікон. Я була настільки рада знайти бібліотеку, що спершу й не помітила, що там був Дракон — сидів у важкому кріслі, поклавши книжку на невеличкий столик перед собою, таку велику, що кожна її сторінка була завдовжки з моє передпліччя, а з обкладинки звисав великий золотий замок.

Я завмерла, витріщившись на нього, бо відчувала, що поради у книзі мене підставили. Я чомусь вирішила, що Дракон доречно не потраплятиме мені на очі, доки мені не випаде нагода поставити на стіл його їжу. Він не підняв голови, щоб поглянути на мене, та я, замість того, аби просто тихенько підійти з тацею до столу посеред кімнати, зняти все з неї та хутко зникнути, затрималась у дверях і сказала:

— Я… я принесла обід, — заходити без його наказу не хотілося.

— Справді? — ущипливо промовив він. — І дорогою не впала в яму? Я вражений, — лише після цього він поглянув на мене та набурмосився. — Чи ти таки впала в яму?

Я опустила на себе очі. На спідниці в мене була одна величезна потворна пляма від блювоти (я як могла стерла її в кухні, але вона насправді не зійшла) та ще одна від моїх шмарклів. Були три чи чотири жирні плями від печені та ще трохи бризок від мийки, у якій я витирала горщики. На подолі ще з ранку лишився бруд, а ще я продерла в ньому кілька нових дірок, навіть не помітивши. Того ранку мати заплела мені волосся в коси, завила його та заколола, але більшість кілець зісковзнули в мене з голови й тепер були великим заплутаним клубком, який наполовину звисав у мене з шиї.

Я цього не помітила; це для мене зовсім не було незвичним, якщо не брати до уваги того, що під цим безладом на мені була гарна сукня.

— Я… я готувала та прибирала… — спробувала пояснити я.

— Найбрудніша у цій вежі ти, — промовив він — чесно, та все одно жорстоко. Я зашарілася та, опустивши голову, підійшла до столу. Виставила й оглянула все, а тоді з жалем усвідомила, що, поки я бродила туди-сюди, захололо все, крім масла, яке лежало в тарілці розм’яклою вогкою масою. Навіть моє чудове печене яблучко геть застигло.

Я розпачливо витріщилася на нього, намагаючись вирішити, що робити; чи маю я винести це все донизу? Чи він, може, буде не проти? Я повернулася та мало не зойкнула: він стояв просто за мною, поглядаючи на їжу з-за мого плеча.

— Розумію, чому ти боялася, що я тебе засмажу, — сказав він, перехилився та зачерпнув ложку печені, порушивши шар жиру, що холонув на її поверхні, а тоді вкинув її назад. — Із тебе вийшла б краща їжа, ніж оце.

— Я не блискуча куховарка, але… — почала я, збираючись пояснити, що я не так уже й жахливо готую, а тільки не знала, куди йти, але він перебив мене, пирхнувши.

— Ти взагалі можеш щось робити? — насмішкувато запитав він.

Якби ж то мене краще навчили прислужувати, якби ж то я хоч раз насправді подумала, що мене можуть обрати, та була б краще підготовленою до всього цього; якби ж то я була трішки не така нещасна та втомлена та якби ж то я не відчула трохи гордості за себе на кухні; якби ж то він безпосередньо перед цим не посміявся з мене за те, що я ганчірка, як робили всі, хто мене любив, але зі злобою замість ніжності — хоча б щось із цього, і якби ж то я не зіштовхнулася з ним на сходах і не дізналася, що він не збирається кинути мене у вогонь; тоді я б, мабуть, просто зашарілася і втекла.

Натомість я зопалу кинула тацю на стіл і крикнула:

— Тоді чому ви забрали мене? Чому ви не забрали Касі?

Я стулила рота, щойно сказала це, засоромившись самої себе та вжахнувшись. Я вже була готова хутко взяти свої слова назад, перепросити його, сказати, що я ненавмисне, я не мала на увазі, що він має натомість піти забрати Касю; я піду та зроблю йому ще тацю…

Він нетерпляче перепитав:

— Кого?

Я витріщилася на нього.

— Касю! — сказала я. Він лише поглянув на мене так, ніби я знову підтверджую йому свою придуркуватість, і я, розгубившись, забула про свої шляхетні наміри. — Ви збиралися забрати її! Вона… вона і розумна, і смілива, і готує чудово, і…

Він щомиті мав дедалі роздратованіший вигляд.

— Так, — відрізав він, перебивши мене, — я справді згадую цю дівчину — і з лиця не схожа на коняку, і не брудна нечупара, і вона, гадаю, не стала б на мене репетувати цієї ж хвилі: досить. Ви, сільські дівчата, усі спочатку докучливі, хто більше, а хто — менше, але ти показуєш себе справді визначним взірцем бездарності.

— Тоді вам не треба мене утримувати! — встала я дибки, люта й зачеплена за живе: «схожа на коняку» — це було неприємно.

— На превеликий жаль для мене, — промовив він, — саме в цьому ти й помиляєшся.

Він схопив мене за зап’ясток і грубо розвернув: стоячи просто за мною, витягнув мою руку над їжею на столі.

Ліринталем, — вимовив він дивне слово, що з легкістю злетіло з його язика та різко задзвеніло мені у вухах. — Вимови це зі мною.

— Що? — сказала я; я ще ніколи не чула цього слова. Та він сильніше притиснувся до моєї спини, притиснув вуста до мого вуха та грізно прошепотів: — Вимови це!

Я затремтіла, і, бажаючи лише, щоб він мене відпустив, промовила це разом з ним: «Ліринталем», — тим часом як він тримав мою руку простягнутою над їжею.

Повітря над нею замерехтіло; видовище було жахливе, наче весь світ — це ставок, у який він може кидати камінці. Коли воно знову розгладилося, їжа змінилася повністю. Там, де були печені яйця, лежала смажена курка; замість миски кролячої печені — купка дрібнесенької молодої весняної квасолі, хоча її сезон уже сім місяців як минув; замість печеного яблука — пиріжок, повний тонесенько нарізаних яблук, усіяний товстими родзинками та вкритий медом.

Він відпустив мене. Втративши його підтримку, я захиталася та схопилася за край столу, а легені в мене спорожніли, неначе хтось сів мені на груди; я почувалася так, ніби з мене чавили сік, як з лимона. По краях поля зору мерехтіли зірочки, і я зігнулася, мало не мліючи. Я лише здалеку побачила, як він опускає очі на тацю, а його обличчя дивним чином хмурніє, ніби він водночас здивований і роздратований.

— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла я, коли знову змогла дихати.

— Перестань скиглити, — зневажливо промовив він. — Це всього-на-всього примова, — весь його можливий подив зник; він махнув рукою на двері, сівши за стіл перед обідом. — Добре, забирайся. Я бачу, що витра­чатиму на тебе надто багато свого часу, та на сьогодні з мене досить.

Ну, хоч цьому наказу я була рада скоритися. Я й не спробувала взяти тацю, а лише повільно вибралася з бібліотеки, тримаючи руку біля тулуба. Досі ледве йшла від слабкості. Майже півгодини пхалася сходами назад, аж до горішнього поверху, а потім увійшла в маленьку кімнатку й зачинила двері, підтягнула до них тумбочку та впала на ліжко. Якщо Дракон підходив до дверей, поки я спала, то я нічого не чула.

Розділ 2



Наступні чотири дні я не бачила Дракона. Ці дні я з ранку до ночі проводила на кухні: знайшла там кілька куховарських книжок і гарячково відпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовішим кухарем, про якого хто-небудь коли-небудь чув. У коморі було достатньо їжі, щоб я не переймалася тим, що витрачала даремно; якщо щось було зіпсованим, я їла це сама. Я дослухалася до поради та приносила йому їжу в бібліотеку рівно за п’ять хвилин до потрібної години, а ще накривала тарілки та поспішала. Він більше жодного разу не перебував там у мить мого приходу, тож я була задоволена й не чула від нього жодних скарг. У скрині в моїй кімнаті лежало трохи одягу з домотканого полотна, який мені більш-менш підходив: ноги в мене були голі нижче коліна, руки — нижче ліктя, і мені доводилося підперізувати його довкола талії, проте я була не бруднішою, ніж зазвичай.

Я не хотіла йому догоджати, але хотіла не дати йому вчинити це зі мною ще хоч раз, хоч яким було те заклинання. Я прокидалася від снів по чотири рази на ніч, відчуваючи в себе на губах слово «ліринталем» і відчуваючи в роті його смак, неначе там йому й було місце, а його рука дуже обпікала мою.

Страх і робота були не таким уже й жахливим товариством. Вони обоє були кращими за самотність і глибші страхи, гірші, які, як я знала, справдяться: що я десять років не бачитиму матері й батька, що я вже більше не житиму у власному домі, ніколи більше не біситимуся в лісах, що та дивна алхімія, яка діяла на Драконових дівчат, невдовзі почне оволодівати мною й оберне мене на людину, яку я зрештою не впізнаю. Принаймні доки я різала та парилася перед пічками, мені не треба було думати ні про що з цього.

За кілька днів, усвідомивши, що він не приходитиме зачаровувати мене тим заклинанням під час кожної трапези, я перестала гарячково куховарити. Але тоді я зрозуміла, що мені більше нічим зайнятися, навіть коли я вишукувала роботу. Хоч якою великою була вежа, прибирання вона не потребувала: у кутках і на підвіконнях, та й навіть на крихітних різьблених виноградних лозах на позолоченій рамі, пил не збирався.

Мапа-картина в моїй кімнаті мені досі не подобалася. Щоночі я уявляла собі, ніби чую ледь помітне дзюрчання з її боку, наче то вода біжить ринвою, і вона щодня висіла на стіні у всій своїй надмірній величі, намагаючись змусити мене поглянути на себе. Подивившись на неї спідлоба, я пішла донизу. Висипавши в льосі ріпу з мішка, розірвала шви й накрила картину тканиною. Коли її золото та розкіш були сховані, моя кімната одразу видалася кращою.

Я до кінця того ранку знову виглядала з вікна в долину, самотня та змучена тугою. Це був звичайний робочий день, тож на полях збирали врожай чоловіки, а жінки займалися пранням на річці. Навіть Пуща видавалася мені майже втішною у своїй величній дикій непроникній чорноті — незмінною постійною величиною. На нижчих схилах гір у північному кінці долини паслася велика отара овець, яка належала Радомську; вона скидалася на мандрівну білу хмаринку. Я якийсь час спостерігала за її блуканням і трохи поплакала, та навіть горе мало свої межі. До обіду я страшенно знудилася.

Моя родина не була ні бідною, ні багатою; у нашому будинку було сім книжок. Я прочитала лише чотири з них; майже кожен день свого життя я більше часу перебувала надворі, ніж у приміщенні, навіть узимку та в дощ. Але в мене тепер було небагато інших варіантів, тож, принісши того дня тацю з обідом до бібліотеки, я зазирнула на полиці. Звісно, не може бути жодної шкоди в тому, що я візьму одненьку. Інші дівчата вже напевно брали книжки, бо всі завжди казали, якими начитаними вони поверталися зі служби.

Тож я сміливо підійшла до полиці та взяла книжку, яка мало не закликала взятися за неї; вона мала красиву палітурку з полірованої шкіри кольору пшениці, що мерехтіла у світлі свічок, розкішна і зваблива. Діставши її, я відразу завагалася: вона була більшою та важчою за будь-яку книжку моїх рідних, а на обкладинці до того ж були витиснені прекрасні малюнки, пофарбовані в золотий колір. Але замка на ній не було, тож я понесла її із собою до своєї кімнати, частково почуваючись винною та намагаючись переконати себе в тому, що я — дурепа, якщо так почуваюся.

Тоді я розгорнула її та відчула себе ще більшою дурепою, тому що зовсім не могла її зрозуміти. Не у звичайному сенсі, не знаючи слів або не знаючи значення достатньої їхньої кількості, — я розуміла їх усі та все, що читала, перші три сторінки, а тоді зупинилася й замислилася: про що ж книжка? І я не змогла сказати; я поняття не мала, що тільки-но прочитала.

Я повернулася й спробувала знову, і знову я була впевнена, що розумію та що все абсолютно чітко — навіть більш ніж чітко; це видавалося правдою, чимось, що я завжди знала, але просто ще ніколи не висловлювала, або ж чітким і простим поясненням того, що я ніколи не розуміла. Я вдоволено кивала, добре просуваючись уперед, і цього разу я дійшла до п’ятої сторінки, перш ніж знову усвідомила, що нікому не могла б сказати, що написано на першій сторінці чи то пак на попередній.

Я з досадою зиркнула на книжку, а тоді знову розгорнула її на першій сторінці та почала читати вголос, слово за словом. Прекрасні слова наспівом вилітали з моїх вуст, наче пташки, танучи, мов зацукровані фрукти. І хоча я не могла відстежувати це у себе в голові, проте сонно читала далі, аж доки нагло не розчахнулися двері.

На той час я вже перестала підпирати свої двері меб­лями. Я сиділа на ліжку, яке підсунула під вікно заради світла, а Дракон стояв у кімнаті просто навпроти мене в обрамленні одвірка. Я здивовано завмерла та перестала читати, а моя щелепа відвисла. Він був шалено розлючений: очі в нього були блискучі й жахливі, і він простягнув руку й промовив:

Туалідетал.

Книжка спробувала вистрибнути в мене з рук, пролетіти кімнатою до нього. Я інстинктивно схопилася за неї в якомусь страшенно недоречному пориві. Вона запручалася в моїх руках, намагаючись утекти, але я, до дурості вперта, смикнула за неї та зуміла рвучко повернути її до себе в руки. Він втупився в мене й розлютився ще дикіше; він пронісся крихітною кімнаткою, тим часом як я запізніло спробувала підвестися та позадкувати, але йти мені було нікуди. Він за мить досяг мене та кинув просто на подушки.

— Отже, — сказав він шовковим голосом, тиснучи рукою мені на ключицю та з легкістю пришпиливши мене до ліжка. Здавалося, моє серце бухає туди-сюди між грудною кліткою та спиною, і мене трусило від кожного його удару. Він висмикнув книжку рукою — мені вже принаймні не вистачало дурості й далі намагатися її втримати — та відкинув її легким рухом так, що вона приземлилася на маленький столик.

— Аґнєшка, так? Аґнєшка з Дверніка.

Він, здавалося, хотів відповіді.

— Так, — прошепотіла я.

— Аґнєшка, — пробурмотів він, низько схилившись наді мною, і я усвідомила, що він хоче мене поцілувати. Я відчувала жах і все ж почасти хотіла, щоб він це зробив і покінчив з цим, щоб мені не довелося так сильно боятись, а потім він зовсім утримався від цього. Він сказав, нахилившись так близько, що я бачила відображення своїх очей у його очах: — Скажи-но мені, люба Аґнєшко, звідки ти насправді? Тебе надіслав Сокіл? Чи, може, навіть сам король?

Я перестала нажахано витріщатися на його вуста й хутко поглянула йому у вічі.

— Я… що? — промовила я.

— Я неодмінно довідаюся, — сказав він. — Хоч як вправно наклав заклинання твій господар, у ньому так чи інак є діри. Твої… рідні… — це слово він вимовив із насмішкою, — можуть думати, ніби пам’ятають тебе, та в них точно немає всіх речей, які свідчать про життя дитини. Пари рукавичок або зношеної шапочки, колекції зламаних іграшок — я ж не знайду цих речей у тебе вдома, чи не так?

— Я поламала всі свої іграшки? — безпорадно спитала я, хапаючись за єдине, що взагалі зрозуміла в цьому. — Вони… так? У мене весь одяг був завжди зношений, у нас мішок для ганчір’я ним напханий…

Він сильно пхнув мене на ліжко та низько схилився.

— Не смій мені брехати! — зашипів він. — Я вирву правду з твоєї горлянки…

Його пальці лежали в мене на шиї; його нога була на ліжку, між моїми ногами. Я, добряче ковтнувши жаху, поклала руки йому на груди, пхнула, всім тілом спершись на ліжко, та підняла з нього нас обох. Ми важко впали на землю разом, він опинився піді мною, і я кроликом злізла з нього й побігла до дверей. Втекла на сходи. Не знаю, куди я сподівалася піти: я б не могла вийти через передні двері, а більше йти не було куди. Та я все одно побігла: квапливо подолала два марші, а з наближенням його кроків, які гналися за мною, кинулася до напівтемної лабораторії з усією її шиплячою парою та димом. Я відчайдушно поповзла під столами до темного кутка за високою шафою та підтягнула до себе ноги.

Я зачинила за собою двері, та це, здається, не завадило йому дізнатися, куди я зникла. Він відчинив їх і зазирнув до приміщення, а тоді я побачила його над краєчком столу, його холодне та зле око між двома лабораторними склянками; вогні забарвлювали його обличчя відтінками зеленого. Він обійшов стіл упевненим неквапливим кроком, а коли зайшов за кінець, я кинулася вперед, поспішаючи в інший бік і намагаючись відчинити двері — подумала, чи не заперти його. Та я вдарилась об вузьку полицю біля стіни. Один із закупорених глеків ударив мене по спині, відкотився та розчерепився об підлогу біля моїх ніг.

Довкола мене заклубочився сірий дим, лізучи мені в ніс і рот, душачи мене, зупиняючи мене. Від нього мені пекло в очах, і я не могла кліпнути, не могла сягнути рукою, щоб їх потерти, — руки відмовлялися працювати. Кашель застряг у мене в горлі; все моє тіло повільно завмерло на місці, досі скоцюрблене на підлозі. Та я більше не відчувала страху, а за мить не відчувала навіть дискомфорту. Я чомусь водночас була геть важкою та невагомою, далекою. Кроки Дракона, коли він прийшов і став наді мною, я чула дуже слабко та здалеку, і мені було байдуже, що він зробить.

Він стояв там, із холодним нетерпінням дивлячись на мене згори вниз. Я не намагалася здогадатися, що він зробить; я не могла ні думати, ні ставити собі запитання. Світ був дуже сірим і нерухомим.

— Ні, — сказав він за мить, — ні, ти аж ніяк не можеш бути шпигункою.

Він повернувся й залишив мене там на якийсь час — я б не могла сказати, на який саме, це могла бути й година, і тиждень, і рік, хоча згодом я дізналася, що минуло лише півдня. Потім він нарешті повернувся з невдоволено стисненими вустами. Він тримав невеличку пошарпану річ, яка колись, до того, як я протягала її за собою лісами перші сім років свого життя, була поросям, сплетеним з вовни та набитим соломою.

— Отже, — промовив він, — ніяка не шпигунка. Дурепа та й годі.

Далі він поклав руку мені на голову та вимовив:

Тезавон тагож, тезавон тагож ківі, канзон лігуш.

Він не стільки зачитав слова, скільки проспівав їх, майже як пісню, а доки він говорив, до світу поверталися колір, час і дихання; у мене звільнилася голова, і я вислизнула з-під його руки. З моєї плоті поступово зникав камінь. Звільнилися мої руки, завзято шукаючи, за що б його вчепитись, а нерухомі ноги тим часом утримували мене на місці. Він упіймав мої зап’ястки, тож коли я нарешті повністю звільнилася, він тримав мене за руку, і можливості втекти не було.

Утім, я не намагалася бігти. Мої думки, раптом звільнившись, бігали в десятку напрямків, так, ніби надолужували згаяний час, але мені здавалося, що він міг просто залишити мене каменем, якби хотів скоїти зі мною щось жахливе, і він принаймні перестав думати, ніби я — якась шпигунка. Я не розуміла, чому він гадав, ніби комусь може захотітися за ним шпигувати, а тим більше — королю; він же королівський чаклун, хіба не так?

— А тепер ти мені скажеш, що ти робила? — промовив він. Його очі й досі були підозріливими, холодними та блискучими.

— Я лише хотіла книжку, аби почитати, — сказала я. — Я не… Я не думала, що в цьому якась шкода…

— І сталося так, що ти взяла з полиці, аби трохи почитати, «Виклик Люта», — промовив він з дошкульним сарказмом, — і геть випадково… — а тоді його, можливо, переконав мій насторожений і спантеличений вигляд, і він зупинився й поглянув на мене з неприхованим роздратуванням. — У тебе справді незрівнянний дар приносити лихо.

Потім він, насупившись, опустив очі, а я простежила за його поглядом до уламків скляного глека довкола наших ніг; він із сичанням видихнув крізь зуби й різко вимовив:

— Прибери це, а тоді йди в бібліотеку. І більше нічого не торкайся.

Він подався геть, лишивши мене полювати за якимось ганчір’ям із кухонь, яким можна було б зібрати склянки, та відром; я ще й помила підлогу, хоча на ній не було ані сліду від якогось розливу, неначе чари вигоріли, як спиртне на пудингу. Я раз у раз зупинялася та підіймала руку з кам’яної підлоги, щоб крутнути нею вперед-назад, упевнюючись у тому, що камінь не повзе назад кінчиками моїх пальців. Я мимоволі замислилася, чому в нього на полиці стоїть глек із такою речовиною та чи застосовував він її хоч раз до когось — до того, хто десь перемінився на статую, стоячи з нерухомими очима, доки повз нього пролітає час; я здригнулася.

Я намагалася бути напрочуд обачною й не торкатися більше нічого в кімнаті.

Книжка, яку я взяла, знову стояла на полиці, коли я нарешті набралася духу й пішла до бібліотеки. Він ходив туди-сюди; його книжка лежала на окремому маленькому столику відкинута і знехтувана, а коли я прийшла, він знову насупився на мене. Я опустила погляд; на моїй спідниці після миття підлоги залишилися мокрі смуги, та й узагалі вона була надто короткою — ледве закривала мені коліна. Рукави в моєї сорочки були ще гіршими: того ранку я трохи забруднила їх кінці яйцем, готуючи йому сніданок, а ще злегка обпалила собі лікоть, знімаючи грінки, доки не підгоріли.

— Отже, почнемо з цього, — сказав Дракон. — Мене не конче має ображати кожен погляд на тебе.

Я не стала розкривати рота, щоб вибачитись: якби я почала вибачатися за неохайність, довелося б вибачатися до кінця життя. Усього кілька днів у вежі навели мене на думку про те, що він обожнює прекрасне. Навіть серед легіонів його книжок не було геть однакових; їхні шкіряні палітурки мали різні кольори, а застібки та петлі в них були із золота й часом навіть всіяні маленькими скалками коштовного каміння. На що не глянь, чи то невеличка чашка з дутого скла на підвіконні тут, у бібліотеці, чи то картина в моїй кімнаті, все було прекрасним і перебувало на своєму місці, де могло сяяти без перешкод. Я була жирною плямою на цій досконалості. Та мені було байдуже: мені здавалося, що я не мушу бути красивою для нього.

Він нетерпляче прикликав мене до себе жестом, і я обережно ступила до нього; він узяв мене за руки та схрестив їх у мене на грудях, поклавши кінчики пальців на протилежні плечі, та промовив:

— А тепер: ванасталем.

Я витріщилася на нього в німій непокорі. Це слово, коли він його вимовив, задзвеніло у мене у вухах, як і інше заклинання, для якого він скористався мною. Я відчувала, що воно хоче залізти мені в рот, висотати з мене силу.

Він упіймав мене за плече, і його пальці схопилися до болю сильно; я відчула, як жар кожного з них проникає крізь мою сорочку.

— Може, мені й доведеться миритися з бездарністю, але безхарактерності я не потерплю, — заявив він. — Скажи це.

Я згадала, як була каменем; що ще він міг зі мною зробити? Я затремтіла й сказала, дуже тихо, ніби шепіт міг перешкодити слову заволодіти мною:

Ванасталем.

Моя сила зануртувала моїм тілом і фонтаном забила у мене з рота, а коли вона мене полишила, у повітрі розпочалось якесь тремтіння, що закрутилося вниз довкола мого тіла по спіралі. Я опустилася на долівку, задихаючись у дивовижно широких спідницях із шурхітливого шовку, зеленого та червонясто-брунатного. Вони, нескінченні, розлилися довкола мого стану та поглинули мої ноги. Моя голова опустилася, шия зігнулася вперед під вагою звивистої перуки, а по спині в мене текла вуаль із мережива, обсипаного вишитими золотою ниткою квітами. Я тупо витріщилася на Драконові чоботи, на їхню вичинену шкіру; на них були витиснена химерна лоза.

— Подивись на себе — і знову заклинання абияке, — сказав він наді мною; в його голосі відчувалося роздратування власною роботою. — Принаймні твій вигляд покращився. Подивимось, чи можеш ти відтепер зберігати пристойний стан. Завтра спробуємо інше.

Чоботи повернулися та відійшли від мене. Гадаю, він сів у своє крісло та повернувся до читання — точно не знаю. За якийсь час я виповзла з бібліотеки на чотирьох у тій прекрасній сукні, жодного разу не піднявши голови.

Наступні кілька тижнів злились у єдине ціле. Щоранку я прокидалася незадовго до світанку та лежала в ліжку, поки моє вікно світлішало, намагаючись вигадати якийсь спосіб утекти. Щоранку, зазнавши невдачі, я несла тацю з його сніданком до бібліотеки, а він вимовляв разом зі мною ще одне заклинання. Якщо мені не вдавалося зберегти достатню охайність (а зазвичай так і було), він спершу піддавав мене дії «ванасталем», а тоді — ще й іншого заклинання. Всі мої домоткані сукні зникали одна за одною, і мою спальню невеличкими гірками всіяли неповороткі химерні сукні, в яких було стільки парчі й вишивки, що вони мало не стояли без мене всередині. Я ледве вилізала з-під спідниць, перш ніж лягти спати, а жахливі кістки корсета під ними здавлювали мені дух.

Болючий туман ніколи мене не полишав. Після кожного ранку я заповзала розбита назад до своєї кімнати. Гадаю, Дракон робив собі обід сам, бо я вже точно нічого для нього не готувала. Я лежала на ліжку, поки не наставав час вечері, коли я зазвичай могла виповзти назад униз і зготувати простеньку їжу, керуючись більше власним голодом, аніж якоюсь турботою про його потреби.

Найгіршим тут було нерозуміння: чому він так мене використовував? Уночі, перш ніж поринути в сон, я уявляла собі найгірше з казок і чарівних історій, упирів та інкубів, які випивають життя з дів, і з жахом присягалася, що вранці знайду вихід. Звичайно ж, я цього так і не зробила. Єдиною втіхою для мене було те, що я була не першою; я казала собі, що він виробляв таке з усіма іншими дівчатами до мене, і вони це витримали. Втіха була не бозна-яка: десять років видавалися мені вічністю. Та я хапалася за кожну думку, яка могла хоч трохи полегшити моє нещастя.

Сам він ніяк мене не втішав. Він був незадоволений мною щоразу, коли я заходила в його бібліотеку, навіть у ті нечисленні дні, коли мені вдавалося стежити за собою — наче то я приходила дратувати його та заважати йому, а не він мучив і використовував мене. А закінчивши піддавати мене своїм чарам і покинувши мене зім’яту на підлозі, він супився на мене згори вниз і називав нікчемною.

Якось я спробувала ухилитися повністю. Я згадала: якщо залишити йому їжу надто рано, він може забути про мене на день. Я подала йому сніданок на світанку, а тоді квапливо заховалась у віддаленому кінці кухонь. Але щойно настала сьома, сходами промайнув один з його згустків, тих, які часом пливли за течією Веретена у бік Пущі в мене на очах. Зблизька це було щось подібне до потворної мильної бульбашки, мерехтливе й мінливе, майже невидиме, якщо світло не торкалося його райдужної шкіри. Згусток літав туди-сюди по кутках, доки нарешті не досяг мене та не почав настирливо ширяти над моїми колінами. Я витріщилася на нього, і далі лежачи калачиком, побачила, що на мене у відповідь дивиться моє ж обличчя з примарними обрисами. Я повільно звелася й пішла за згустком назад до бібліотеки, де чаклун відклав книжку й сердито подивився на мене.

— Хоч який я був би радий відмовитися від украй сумнівної насолоди спостерігати, як ти крутишся, ніби муха в окропі, через елементарну примову, — грубо промовив він, — ми вже бачили, що буває, якщо полишити тебе на саму себе. Наскільки сильно ти забрьохалася сьогодні?

Я відчайдушно старалася залишитися чистою, щоб принаймні уникнути першого заклинання. Сьогодні на мені з’явилося всього кілька невеличких плямок, коли я готувала сніданок, і одна олійна смужка. Її я закрила складкою на сукні. Але він усе одно дивився на мене з відразою, а простеживши за його поглядом, я відчула розчарування, побачивши, що, доки я переховувалась у віддаленому кінці кухонь, до мене, судячи з усього, причепилося павутиння — либонь, єдине павутиння на всю вежу, — що тепер тягнулося за моєю спідницею ззаду, наче тоненька пошарпана вуаль.

Ванасталем, — із тупою покірністю повторила я разом з ним, і в мене на очах з підлоги здійнялася неймовірно прекрасна хвиля помаранчево-жовтого шовку, що оточила мене листям, розвіяним осінньою доріжкою. Я захиталася, важко дихаючи, а він тим часом знову сів.

— Отже, — промовив він. Він поставив на стіл стос книжок, і, пхнувши, звалив їх у безладну купу. — Впорядкуй їх: дарендетал.

Він махнув рукою на стіл.

Дарендетал, — промимрила я разом з ним, і заклинання вийшло з моїх вуст, душачи мене. Книжки на столі затремтіли, одна за одною піднялися та, крутнувшись, лягли на місце чудними, всіяними коштовним камінням птахами у своїх палітурках — червоних, жовтих, синіх і брунатних.

Цього разу я не впала на підлогу — лише схопила край столу обома руками та схилилася до нього. Він набурмосено дивився на стос.

— Що це за дурість? — поцікавився він. — Тут немає порядку — глянь-но на це.

Я подивилася на книжки. Вони були доволі охайно складені в один стос, так, що схожі кольори були поруч один з одним…

— …колір? — промовив він, підвищивши голос. — За кольором? Ти… — він був такий лютий на мене, ніби це була моя провина. Можливо, це якось подіяло на його чари, коли він потягнув із мене силу, щоб живити її? — Ох, забирайся! — рикнув він, і я квапливо пішла геть, сповнена таємної зловтіхи: ох, та я ж була рада якось псувати йому чари.

Пройшовши сходами до половини, я змушена була зупинитися, щоб перевести дух у корсеті, але тоді я раптово усвідомила, що не повзу. Я все одно була втомлена, але туман не опустився. Я навіть спромоглася видертися до кінця сходинок, більше жодного разу не спинившись, і хоча я впала на ліжко та продрімала півдня, я принаймні не почувалася бездумною шкаралупою.

Протягом наступних кількох тижнів туман усе зникав і зникав, неначе практика зміцнювала мене, покращувала мою здатність витримати те, що він зі мною виробляв. Сеанси потроху не те що ставали приємними, а переставали бути жахливими, перетворювалися на звичайний марудний обов’язок, на кшталт необхідності мити горщики в холодній воді. Я знову могла спати вночі, а мій дух теж почав відновлюватись. Я щодня відчувала себе краще і щодня ставала злішою.

Я не могла влізти назад у сміховинні сукні в жоден розумний спосіб — я намагалася, та навіть не могла дотягнутися до ґудзиків і шнурків іззаду, і навіть для того, щоб з них вилазити, мені зазвичай доводилося рвати нитки й шарпати спідниці. Тож я щоночі кидала їх на громіздку купу, щоб не заважали, а щоранку вдягала чергову домоткану сукню й намагалася залишатись якомога чистішою; йому ж раз на кілька днів уривався терпець від моєї неохайності, і він змінював іще й її. А тепер я дійшла до останньої зі своїх домотканих суконь.

Я тримала в руках цю останню сукню з простої нефарбованої вовни, відчуваючи, що вона — наче канат, за який я тримаюсь, а тоді в пориві непокори залишила її на ліжку та влізла в зелену з червонясто-брунатним сукню.

Я не могла застібнути ґудзики ззаду, тож узяла довгу вуаль із перуки, двічі обвила її навколо стану та зав’язала вузол, якого ледь-ледь вистачало на те, щоб не дати сукні повністю злетіти з мене, та попростувала вниз на кухні. Цього разу я навіть не намагалася дотриматися чистоти: на знак непокори я несла тацю до бібліотеки у плямах від яйця та жиру з бекону, а також бризках чаю, волосся в мене було скуйовджене, і я скидалася на якусь божевільну шляхтянку, яка втекла в ліси із балу.

Звісно, це тривало недовго. Щойно я сердито промовила «ванасталем» разом з ним, його чари охопили мене й стерли з мене плями, ввіпхнули назад у корсет, знову нагромадили волосся на голову та знову обернули мене на ляльку для ігор якоїсь принцеси.

Але того ранку я почувалася щасливішою, ніж будь-коли за останні кілька тижнів, і відтоді це стало моєю особистою непокорою. Я хотіла, щоб він сильно дратувався щоразу, коли дивився на мене, а він винагороджував мене кожним недовірливим поглядом спідлоба.

— Як ти виробляєш таке із собою? — якось спитав мене він, мало не зачудований, коли я забрела до кімнати з грудкою рисового пудингу на голові (випадково влучила ліктем по ложці й підкинула трохи пудингу в повітря) та величезною червоною смугою джему, що тягнулася прекрасним кремовим шовком спереду моєї сукні до самісінького низу.

Останню домоткану сукню я зберігала у своїй шафі. Щодня після того, як він закінчував зі мною, я йшла нагору. Я видиралася з бальної сукні, витягувала волосся із сіток і перук, розкидаючи по підлозі шпильки з коштовним камінням, а тоді вдягала м’який, добряче ношений літник і домоткану сорочку, які тримала під рукою випраними й чистими. Потім же я спускалася до кухонь, аби спекти хліба самій собі, і доки він пікся, відпочивала біля теплого каміна, не звертаючи уваги на кілька смужок попелу та борошна на спідницях.

У мене знову з’явилося достатньо сил для нудьги. Утім, я навіть не думала про те, щоб взяти ще якусь книжку з бібліотеки. Натомість я взялася за голку, хоч як ненавиділа шити. Я думала, що, доки з мене щоранку висотуватимуть усі жили, щоб виготовляти сукні, можна спокійно роздирати їх і робити з них щось корисніше — можливо, простирадла чи носовички.

Кошик для штопання стояв неторканий у скрині в моїй кімнаті; у замку не треба було латати нічого, крім мого одягу, який я до того часу з похмурим задоволенням лишала розірваним. Але відкривши його, я знайшла всередині один-єдиний клаптик паперу з написом тупою вуглинкою. Рука мого друга з кухні.

Ти боїшся. Не бійся! Він тебе не торкнеться. Він лише захоче, щоб ти зробила себе красивою. Він і не подумає щось тобі дати, але можна взяти гарну сукню з однієї з гостьових кімнат і перешити її під себе. Коли він викликає тебе, заспівай йому або розкажи історію. Він хоче товариства, але небагато: принось йому їжу та уникай його по змозі, а він більше нічого не проситиме.

Якими безцінними для мене були б ці слова, якби я відкрила кошик для штопання та знайшла їх тієї першої ночі. Тепер я стояла, тримаючи записку і тремтячи від згадки про його голос, який перекривав мій непевний голос, витягуючи з мене заклинання та силу, загортаючи мене у шовки й оксамит. Я була неправа. З іншими жінками він не робив нічого подібного.

Розділ 3



Ту ніч я пролежала в ліжку зовсім без сну, згорнувшись калачиком і знову впавши у відчай. Але мені не стало легше вибратися з вежі через те, що я дужче цього захотіла. Наступного ранку я все-таки пішла до великих дверей і вперше спробувала підняти велетенський засув на них, хоч якою сміховинною була ця спроба. Звісно, я не спромоглася зрушити його й на чверть дюйма.

Унизу, у коморі, я, користаючись однією з посудин як важелем, підняла величезну залізну ляду, під якою була помийна яма, та глянула вниз. Далеко внизу замерехтів вогонь; там мені не було куди тікати. Я насилу повернула важку кришку на місце, а тоді повністю обмацала стіни обома долонями, не поминувши жодного темного куточка, у пошуках якогось отвору, якогось входу. Та якщо такий і був, я його не знайшла, а тоді сходами за моєю спиною полилося непрохане золоте світло ранку. Я мусила приготувати сніданок і понести тацю своїй загибелі.

Розкладаючи їжу — тарілку з яйцями, грінки та консерви, — я знову й знову поглядала на довгий різницький ніж, який виблискував сталлю. Його колодка стирчала з підставки, дивлячись на мене. Раніше я різала ним м’ясо; я знала, який він швидкий. Мої батьки щороку вирощували свиню. Я допомагала її різати, тримала відро для крові, але думка про те, щоб встромити ніж у людину, вже була чимось іншим, не вкладалася в голові. Тож я не стала про це роздумувати. Лише поклала ніж на тацю й пішла нагору.

Коли я прийшла до бібліотеки, він стояв біля підвіконня, повернувшись до мене спиною та роздратовано напруживши плечі. Я механічно виставляла тарілки одну за одною, доки не лишилося нічого, крім таці — таці та ножа. Моя сукня була забризкана вівсянкою та яйцем; за мить він скаже…

— Закінчи з цим, — сказав він, — і йди нагору.

— Що? — безтямно промовила я. Ніж і досі лежав під серветкою, заглушуючи всі інші мої думки, і я лише за мить зрозуміла, що мені дали відстрочку.

— Ти що, раптом оглухла? — гарикнув він. — Перестань бабратися з цими тарілками та забирайся геть. І не виходь зі своїх кімнат, доки я не викличу тебе знову.

Моя сукня була вкрита плямами та зім’ята, обернулася на руїну зі сплутаних стрічок, але він навіть не повернувся до мене. Я підхопила тацю і втекла з кімнати, не потребуючи більше жодного виправдання. Побігла сходами вгору, і мені мало не здалося, що я лечу й мені на п’яти не наступає та жахлива втома. Я ввійшла у свою кімнату, зачинила двері й зірвала із себе шовковий убір, вбралася назад у свій домотканий одяг, а тоді звалилася на ліжко з радістю та полегшенням дитини, що врятувалася від тілесного покарання.

Тоді ж я побачила, що таця впала на підлогу, а ніж лежить нічим не прикритий і виблискує. Ох. Ох, ну й дурепою я була, коли взагалі про це подумала. Він же мій пан: якби я завдяки якійсь страшній випадковості таки вбила його, мене б точно за це стратили, а моїх батьків, цілком можливо, стратили б разом зі мною. Убивство — аж ніяк не вихід; краще вже просто викинутися з вікна.

Я навіть повернулася й тужно визирнула з нього, а тоді побачила, за чим Дракон спостерігав із такою відразою. Дорогою до вежі наближалася хмара куряви. Куряву здійняв не віз, а велика крита карета — майже будинок на колесах: у запрягу — змилені коні, перед кучером — двоє вершників, і всі зодягнені в сірі з блискучою зеленню мундири. За нею їхало ще четверо вершників у подібних мундирах.

Карета, на якій був зелений герб, багатоголове чудовисько, зупинилася біля великих дверей, і всі форейтори та вартові поспіхом злізли з коней та заходилися надзвичайно жваво працювати. Коли прочинилися двері до вежі, ті велетенські двері, які я й зрушити не могла, всі вони трохи відсахнулися. Я витягнула шию, щоб глянути вниз, і побачила, як Дракон сам виходить із дверей на поріг.

Із черева карети вигулькнув чоловік: високий, золотоволосий, широкоплечий, у довгому плащі того ж таки блискучо-зеленого кольору; він без вагань скочив униз, не звернувши уваги на виставлені для нього сходинки, взявся однією рукою за меч, який тримав на долонях іще один його служник, а тоді швидко покрокував між своїми людьми до дверей, водночас закріпивши зброю на поясі.

— Карета мені осоружніша за химеру, — сказав він Драконові, достатньо чітко, щоб я почула, як його голос здіймається до мого вікна, перекриваючи пирхання й тупіт коней. — Просидів у ній цілий тиждень. Чому ти взагалі не можеш прибути до двору?

— Вашій високості доведеться мене пробачити, — холодно промовив Дракон. — Я тут зайнятий своїми обов’язками.

На той час я вже висунулася достатньо далеко, щоб можна було суто випадково випасти, геть забувши про свій біль і нещастя. Король Польні мав двох синів, але кронпринц Зиґмунд був усього-на-всього розсудливим молодиком. Він здобув добру освіту та одружився з донькою якогось графа при владі на півночі, що принесло нам союзника і порт. Вони вже мали кому передати трон — у них народився хлопчик, та ще й дівчинка на додачу; він начебто був чудовим управителем і буде чудовим королем, і нікому до нього не було діла.

Принц Марек був набагато приємнішим. Я вже чула щонайменше десяток оповідок і пісень про те, як він убив Вандалуську гідру; вони були геть несхожі між собою, та всі вони, як я була впевнена, були правдивими в усіх деталях; а ще він під час останньої війни з Росьєю вбив щонайменше трьох, чотирьох чи дев’ятьох велетнів. Він якось навіть поїхав спробувати свої сили в убивстві справжнього дракона, от тільки виявилося, що то якісь селяни вдавали, ніби на них нападає дракон, і переховували овець, яких він, як вони казали, з’їв, аби врятуватися від податків. Він же навіть не стратив їх, а вилаяв їхнього пана за те, що запровадив надто високий податок.

Він увійшов у вежу разом із Драконом, і двері за ними зачинилися; принцові люди почали таборитися на рівному полі перед дверима. Я повернулася до своєї маленької кімнатки і стала ходити колами по підлозі; врешті-решт я взяла й подалася сходами донизу, аби спробувати щось підслухати, поступово заходячи все нижче, аж доки не почула, як їхні голоси долинають з бібліотеки. Я розбирала не більш як одне слово з п’яти, але вони говорили про війни з Росьєю та про Пущу.

Я підслуховувала не надто завзято; мені було не так уже й цікаво, про що вони говорили. Значно важливішим для мене було те, що зажевріла примарна надія на порятунок: те, що Дракон виробляв зі мною, це страхітливе висмоктування життя, уже напевно порушувало королівський закон. Він казав мені не підходити, не потрапляти на очі; а що, як він так казав не лише через те, що я ганьбила його своєю неохайністю, якої він міг позбутись одним словом, а тому що не хотів, аби принц знав, чим він займається? А що, як віддатися на милість принцові, а він забере мене…

— Досить, — мовив принц Марек, і його голос утрутився в мої думки: слова долинали чіткіше, неначе він наближався до дверей. Судячи з голосу, він був сердитий. — Ти, мій батько, Зиґмунд, усі ви мекаєте, як вівці… ні, досить. Я не маю на думці нічого з цим не робити.

Я квапливо побігла назад сходами, ступаючи босоніж і якомога тихіше: гостьові кімнати були на третьому поверсі, між моєю кімнатою та бібліотекою. Я сіла в кінці сходів і почала слухати звуки їхніх чобіт на нижчих сходинках, аж поки звуки не стихли. Я не знала точно, чи стане мені духу відверто піти проти Дракона: якщо він застане мене під час спроби постукати у принцові двері, він точно зробить зі мною щось жахливе. Але він уже робив зі мною дещо жахливе. Я була впевнена, що Кася скористалася б можливістю: якби вона була тут, вона би пішла, відчинила двері, вклякла біля принцових ніг і стала благати його про порятунок, не як налякана дитина, що белькоче, а як діва з казок.

Я повернулася до своєї кімнати та прорепетирувала цю сцену, бурмочучи слова собі під ніс, тим часом як сонце заходило. А коли нарешті стало темно та пізно, я посунулася униз сходами з шаленим серцебиттям. Але я все одно боялася. Спершу я пішла вниз і подивилася, чи точно в бібліотеці та лабораторії не горить світло — Дракон уже ліг спати. На третьому поверсі під першою гостьовою кімнатою було видно помаранчеве світло від тьмяного вогника, а дверей до Драконової спальні мені не було видно зовсім; вони загубились у тінях у кінці коридору. Та я все одно завагалася на сходовому майданчику, а потім замість цього спустилася до кухонь.

Я сказала собі, що голодна. З’їла кілька шматочків хліба та сиру, аби дати собі сил, стоячи перед вогнем і трусячись, а тоді повернулася нагору. Зовсім нагору, до своєї кімнати.

Я насправді не могла змусити себе це уявити: я біля принцових дверей, я стою на колінах і виголошую вишукану промову. Я не була Касею, не була якоюсь особливою. Я б лише розплакалася та виставила себе божевільною, а він би, мабуть, викинув мене геть або ще гірше — покликав би Дракона, щоб я дістала належне покарання. Чому б він мені повірив? Селянській дівчині у домотканій сукні, нікчемній служниці у Драконовому домі, що розбудила б його посеред ночі з дикою історією про те, як мене мучить видатний чаклун?

Я розчаровано повернулася до своєї кімнати та різко зупинилася. Посеред кімнати стояв принц Марек і вивчав картину; він зняв покривало, яке я на неї накинула. Він розвернувся та оглянув мене із сумнівом на обличчі.

— Мій пане, ваша високосте, — ледь вимовила я. Прошепотіла слова так, що до нього міг долинути хіба що нерозбірливий шум.

Йому, здається, було байдуже.

— Ну, — сказав він, — ти не одна з його красунь, чи не так? — він перетнув кімнату всього двома кроками: через його присутність вона здавалася меншою. Він підсунув свою руку мені під підборіддя та повернув моє обличчя в один бік, а тоді в інший, оглядаючи його. Я тупо витріщилася на нього. Така близькість до нього дивувала та приголомшувала. Він був вищий за мене, широкий, як і годиться чоловікові, що майже не вилазить з обладунку, гарний, мов на портреті, та чисто поголений, щойно скупався; його золоте волосся темніло й вогко кучерявилося там, де починалася його шия. — Але, можливо, дорогенька, ти маєш якесь особливе вміння, що це компенсує? Він же зазвичай міркує так, хіба ні?

Його слова здавалися не жорстокими, а лише насмішкуватими, і він по-змовницьки всміхався мені згори вниз. Я геть не почувалась ображеною, лише спантеличеною такою великою увагою, ніби мене вже врятували, хоча мені й слова сказати не довелося. А тоді він засміявся, поцілував мене та спритно поліз до моїх спідниць.

Я здригнулася, мов рибина, що намагається вистрибнути із сітки, та почала боротися з ним. Це було все одно, що боротися з дверима вежі — неможливо; він навряд чи взагалі помітив мої спроби. Він знову розсміявся та поцілував мене в шию.

— Не хвилюйся, він не може заперечити, — сказав він, ніби я могла протестувати лише через це. — Він усе одно васал мого батька, хоч і любить залишатися тут, у глушині, пануючи над тобою сам-один.

Не можна сказати, що приборкання мене приносило йому задоволення. Я й досі була німою, а мій опір йому швидше полягав у безладних ударах із легким сумнівом: звісно ж, він так не може, принц Марек, герой, так не може; звісно ж, він узагалі не може хотіти мене насправді. Я не кричала, я не благала, і він, здається, майже не уявляв собі, що я опиратимуся. Гадаю, у звичайному шляхетному домі яка-небудь дуже охоча посудомийка вже забралася б до його спальні та позбавила б його клопоту, пов’язаного з пошуками. Якщо чесно, я б, можливо, і сама була б не від того, якби він відверто спитав мене та дав мені достатньо часу, щоб подолати свій подив і відповісти йому: боролась я більше несвідомо, ніж через бажання відмовити йому.

Та він усе ж таки взяв гору наді мною. Тоді я відчула справжній страх, бажаючи лише втекти; я відіпхнула його руки й уривчасто промовила:

— Принце, я не… прошу, зачекайте, — і хоча він, можливо, і не хотів опору, наразившись на нього, він не звернув уваги — тільки став іще нетерплячішим.

— Отак, отак, добре, — промовив він, неначе я — конячка, яку потрібно притримати та заспокоїти, водночас притиснувши мою руку до мого боку. На моїй домотканій сукні був зав’язаний простим бантом пояс; він уже розв’язав його, а тоді потягнув угору мої спідниці.

Я намагалася стягнути спідниці назад, відіпхнути його та звільнитися — марно. Він тримав мене з дивовижно невимушеною силою. А тоді він потягнувся до власних штанів, і я у відчаї, не думаючи, промовила вголос:

Ванасталем.

З мене непевно полилася сила. Під його руками, наче броня, зімкнулися вкриті нальотом перли та китовий вус, і він відсмикнув від мене руки та зробив крок назад, а між нами з шурхотом упала стіна оксамитових спідниць. Я, тремтячи й силкуючись перевести дух, наштовхнулася на стіну, тим часом як він витріщався на мене.

А тоді він сказав зовсім іншим голосом, тоном, який я не могла зрозуміти:

— Ти — відьма.

Я позадкувала від нього настороженою звіриною, і мені замакітрилося в голові: не вдавалось як слід подихати. Сукня врятувала мене, але корсет був задушливо туго затягнутий, спідниці — громіздкі та важкі, ніби навмисно стали такими, щоб їх неможливо було позбутися. Він підійшов до мене повільніше, витягнувши руку, зі словами: «Послухай мене…» — та я геть не мала наміру слухати. Я підхопила тацю для сніданку, яка й досі лежала на моїй шафі, та дико замахнулася в його голову. Її край гучно дзенькнув об його череп і вдарив його так, що він хитнувся вбік. Я схопила її обома руками, підняла її та у відчаї сліпо замахнулася ще раз і ще.

Я й досі махала, коли різко відчинилися двері й уві­йшов Дракон у довгому величному халаті, який він накинув на нічну сорочку, та з лютими очима. Він зробив один крок у кімнату й зупинився, витріщившись. Я теж зупинилася, важко дихаючи, з досі піднятою в замаху тацею. Принц уже впав на коліна переді мною. Його обличчям стікали переплетені цівки крові, а на чолі було видно криваві синці. Очі в нього були заплющені. Він гепнувся переді мною на підлогу непритомний.

Дракон оглянув цю сцену, подивився на мене й сказав:

— Ідіотко, що ж ти тепер наробила?

Ми разом поклали принца на моє вузьке ліжко. Його обличчя вже чорнішало від синців; таця на підлозі була добряче зім’ята вигином його черепа.

— Чудово, — вимовив Дракон крізь зуби, оглядаючи його; коли принц підняв повіки, його вирячені очі були дивними та тьмяними, а рука, піднявшись, мляво впала назад на ліжко та звисла збоку.

Я стояла та дивилася, ледь дихаючи через ліф; моя відчайдушна лють зникла, і лишився тільки жах. Хоч яким дивним це може здатись, я боялася не тільки того, що зі мною станеться — я не бажала принцові смерті. Він і досі наполовину уявлявся мені блискучим героєм з легенди, химерно переплетеним із тим чудовиськом, яке щойно мене мацало.

— Він не… він не…

— Якщо не бажаєш чоловікові смерті, не бий його кілька разів по голові, — рявкнув Дракон. — Спустися в лабораторію та принеси мені жовтий еліксир у прозорому флаконі з полиці у віддаленому кінці. Не червоний і не фіалковий, і постарайся по змозі не розбити його, несучи вгору сходами, якщо не хочеш спробувати переконати короля, що твоя цнота була варта життя його сина.

Він поклав руки принцові на голову та почав тихенько наспівувати слова, що, тремтячи, проходили моїм хребтом. Я побігла до сходів, підхопивши спідниці. Принесла еліксир нагору за якихось кілька секунд, задихаючись від поспіху та тисняви корсета, і побачила, що Дракон і досі працює: він не перестав наспівувати, лише нетерпляче витягнув до мене руку, підкликавши різким жестом; я поклала флакон йому в руку. Він витягнув корок пальцями однієї руки та влив ковток принцові в рот.

Запах еліксир мав жахливий — наче у гнилої риби; я мало не задихнулася від нудоти, просто стоячи поруч. Дракон грубим жестом повернув мені флакон і корок, навіть не глянувши, і мені довелося затримати дихання, щоб закрити посудину. Він обома руками утримував принцові щелепу, щоб рот не відкрився. Попри непритомність і поранення, принц смикнувся та спробував плюнути. Еліксир чомусь сяяв у нього в роті, настільки яскраво, що мені було видно його щелепу та зуби, окреслені, мов у черепа.

Мені вдалося закоркувати флакон знову, не виблювавши, а тоді я кинулася на допомогу — затиснула принцові ніс, і за мить він нарешті ковтнув. Блискуче сяйво пішло його горлом до живота. Мені було видно, як воно проходить усім його тілом у вигляді світла під одягом, відходячи до рук і ніг і розріджуючись, аж доки воно нарешті не згасло, надто тьмяне, щоб розгледіти.

Дракон відпустив принцову голову та перестав наспівувати заклинання. Він осів, притулившись спиною до стіни із заплющеними очима; він мав такий виснажений вигляд, яким я його жодного разу не бачила. Я стояла, боязко нависаючи над ліжком, над ними обома, і нарешті бовкнула:

— Він таки…

— Не завдяки тобі, — сказав Дракон, але й це було достатньо добре; я опустилася на землю у своїй купі кремового оксамиту та прикрила голову руками, обрамленими вишитим золотим мереживом.

— А тепер, гадаю, ти будеш рюмсати, — сказав Дракон у мене над головою. — Про що ти думала? Чому ти залізла в ту сміховинну сукню, якщо не хотіла його зваблювати?

— Це було краще, ніж залишатися в тій, яку він з мене зірвав! — скрикнула я, піднявши голову — аж ніяк не у сльозах; я на той час уже пролила всі сльози, і мені залишилася тільки злість. — Я не з власної волі у цій…

Я зупинилася з важкою складкою шовку в руках, витріщившись на неї. Дракона не було ніде поблизу; він не скористався жодними чарами, не вимовив жодного заклинання.

— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла я. — Він сказав… він назвав мене відьмою. Ви зробили з мене відьму.

Дракон пирхнув.

— Якби я вмів робити відьом, я б точно не обрав як матеріал придуркувату селянку. Я нічого з тобою не зробив — лише спробував убити кілька нещасних примов у твій майже непроникний череп, — він насилу піднявся з ліжка, засичавши від утоми, подібно до того, як я мучилася протягом тих жахливих тижнів, доки він…

Доки він навчав мене чародійства. Досі не вставши з колін, я підняла на нього очі, ошелешена, та все ж мимоволі починаючи вірити.

— Але навіщо вам тоді мене вчити?

— Я був би дуже радий залишити тебе гнити у твоєму крихітному сільці, та вибір у мене був до болю обмежений, — побачивши мій невиразний погляд, він спохмурнів. — Тих, хто має дар, потрібно навчати: цього вимагає королівський закон. Хай там як, я був би недоумком, якби лишив тебе там, наче достиглу сливу, поки що-небудь не вилізло б із Пущі та не з’їло б тебе, а тоді не обернулося б на дійсно надзвичайний жах.

Я вражено відсахнулася від цієї думки, а він тим часом повернув нахмурене обличчя до принца, який щойно трохи застогнав і поворухнувся уві сні: почав прокидатися, піднявши нетверду руку, аби потерти собі обличчя. Я сяк-так звелася на ноги та сторожко відійшла від ліжка, наблизившись до Дракона.

— Ось, — промовив Дракон. — Калікуал. Це краще, ніж бити коханців до непритомності.

Він очікувально глянув на мене. Я витріщилася на нього, тоді на принца, який поволі оживав, а тоді знову на нього.

— Якби я не була відьмою, — сказала я, — якби я не була відьмою, чи дозволили б ви мені… чи могла б я поїхати додому? Хіба ви не могли б забрати це з мене?

Він мовчав. Я вже звикла до суперечливості його чаклунського обличчя, молодого та старого водночас. Попри всі свої роки, він мав складки лише біля кутиків очей, одну-єдину зморшку між бровами, гострі мімічні зморшки довкола рота — і більше нічого. Він рухався як молодий, а якщо люди з віком м’якшають або добрішають, то з ним цього явно не сталося. Та зараз його очі на мить стали відверто старими й дуже дивними.

— Ні, — сказав він, і я йому повірила.

Далі він оговтався і показав пальцем; я повернулася й побачила, як принц підіймається на лікоть і кліпає на нас обох, досі оторопілий, нічого не знаючи, та в мене на очах на його обличчя повернулася іскра впізнавання — він згадав мене. Я прошепотіла:

Калікуал.

З мене щедро полилася сила. Принц Марек упав назад на подушки, знову заплющивши очі й заснувши. Я непевним кроком підійшла до стіни та сповзла по ній на підлогу. Різницький ніж і досі був там, лежав на підлозі там, де впав. Я підняла його та врешті скористалася ним, аби прорізати сукню й мережива свого корсета. Моя сукня розкраялася збоку до самого стегна, та я принаймні змогла дихати.

Якусь мить я лежала не розплющуючи очей, притулившись до стіни. Потім підняла очі на Дракона, який відвернувся, не терплячи моєї втоми; він роздратовано дивився на принца.

— Хіба його люди не питатимуть про нього вранці? — сказала я.

— Ти що, гадала, ніби нескінченно довго триматимеш принца Марека під замком у міцному сні в моїй вежі? — кинув Дракон через плече.

— Але все ж таки, коли він прокинеться… — почала було я, а за мить спитала: — Чи не могли б ви… Ви можете змусити його забути?

— О, звісно, — промовив Дракон. — Він не помітить зовсім нічого дивного, якщо прокинеться зі страшним головним болем і величезним провалом у пам’яті на додачу.

— А якби… — я насилу звелася на ноги знову, досі стискаючи ніж, — а якби він згадав щось інше? Як просто пішов спати до власної кімнати…

— Постарайся не бути дурною, — сказав Дракон. — Ти заявила, що його не зваблювала, тож він піднявся сюди з власної волі. Коли з’явилася ця воля? Лише сьогодні ввечері, коли він уже лежав у ліжку? Чи він думав про це дорогою: тепла постіль, ласкаві руки — так, я усвідомлюю, що твої руки були не такими, ти надала достатньо доказів на користь протилежного, — гарикнув він, коли я була готова запротестувати. — Можливо, він збирався це зробити ще до того, як поїхав: спланував образу заздалегідь.

Я згадала, як принц говорив про те, як «зазвичай міркує» Дракон, — ніби він подумав про це заздалегідь, ніби мало не спланував це.

— Образити вас? — перепитала я.

— Він думає, ніби я забираю жінок, аби змушувати їх торгувати собою для мене, — сказав Дракон. — Так думає більшість отих придворних: вони б самі вчинили так само, якби мали можливість. Тож, гадаю, він вважав, ніби так наставить мені роги. Він був би надзвичайно радий розповісти про це всьому двору, не сумніваюся. Саме таким переймаються магнати, вбиваючи свій час.

Говорив він зневажливо, та він явно був достатньо злий, коли увірвався до кімнати.

— Навіщо йому вас ображати? — боязко запитала я. — Хіба він не приїхав… попросити у вас трохи чарів?

— Ні, він приїхав насолодитися виглядом на Пущу, — сказав Дракон. — Звісно, він приїхав по чари, а я послав його у своїх справах — рубати ворожих лицарів і не пхати носа в те, чого він майже не розуміє, — він пирхнув. — Він почав вірити власним трубадурам — хотів спробувати повернути королеву.

— Але ж королева мертва, — спантеличено промовила я. З цього й почалися війни. Уже майже двадцять років тому кронпринц Росьї Васілій приїхав до Польні з посольством. Він закохався в королеву Ганну, і вони втекли разом, а коли королівські вояки майже наздогнали їх, вони втекли до Пущі.

Так історія й закінчилася: ніхто, увійшовши до Пущі, не повертався з неї, принаймні не повертався цілим і при своєму розумі. Часом ці люди виходили сліпими, з криком, часом вони виходили покрученими й настільки спотвореними, що й упізнати годі, а найгірше було тоді, як вони часом виходили, зберігши власне обличчя, яке, втім, приховувало жагу крові, щось жахливо зіпсоване всередині.

Королева та принц Васілій не вийшли взагалі. Король Польні звинуватив спадкоємця престолу Росьї в її викраденні, король Росьї звинуватив Польню у загибелі свого спадкоємця, і відтоді війни між нами відбувались одна за одною, з перервами лише на рідкісні перемир’я та кілька недовговічних угод.

Тут, у долині, ми хитали головою, згадуючи цю історію; усі погоджувалися з тим, що це все зробила Пуща. Щоб королева, із двома малими дітьми, та й утекла? Розпочала війну з власним чоловіком? Їхнє сватання зажило великої слави, про їхнє весілля розповідав із десяток пісень. Мати співала мені одну з них, ті уривки, які пам’ятала; звісно, жоден мандрівний співець їх уже не виконував.

За цим явно стояла Пуща. Можливо, хтось отруїв їх обох водою, набраною з річки саме там, де вона входила в Пущу; можливо, якийсь придворний, котрий проходив гірським перевалом до Росьї, випадково провів ніч під темними деревами біля її краю та повернувся до двору з чимось іншим усередині. Ми знали, що це була Пуща, та це нічого не міняло. Королева Ганна все одно зникла, і зникла вона разом із принцом Росьї, і тому ми завзято воювали, а Пуща з кожним роком заповзала трохи далі в обидва королівства, живлячись їхніми смертями та всіма смертями з того часу.

— Ні, — сказав Дракон, — королева не загинула. Вона й досі в Пущі.

Я витріщилася на нього. Він говорив сухо, впевнено, хоча я ніколи не чула нічого подібного. Та це було достатньо жахливо, щоб я в це повірила: застрягнути в Пущі на двадцять років, нескінченно бути ув’язненим у якийсь спосіб — Пуща була здатна на таке.

Дракон знизав плечима та махнув рукою у бік принца.

— Її вже не витягнути, а він би лише спричинився до чогось гіршого, якби зайшов, але він і слухати про це не хотів, — він пирхнув. — Він гадає, ніби став героєм, убивши гідру, якій був один день.

У жодній із пісень не згадувалося, що Вандалуській гідрі був лише один день; це добряче знецінювало історію.

— Хай там як, — промовив Дракон, — я гадаю, що він справді почувається ображеним; пани та принци все одно ненавидять чари, а тим більше — через те, наскільки сильно вони їм потрібні. Так, якась така дріб’язкова помста найімовірніша.

Я легко могла в це повірити, і Драконова думка була мені цілком зрозумілою. Якби принц мав на меті насолодитися супутницею Дракона, хоч ким була ця дівчина (я раптово обурилась, уявивши собі на своєму місці Касю, яку не могли би врятувати навіть небажані чари), то він би не просто пішов спати. Цей спогад не вкладався б йому в голові як слід, наче не той фрагмент головоломки.

— Однак, — додав Дракон із легкою поблажливістю в голосі, наче я була цуциком, який відмовився пожувати черевик, — це не зовсім нікчемна ідея: я маю бути здатним змінити його пам’ять в іншому напрямку.

Він підняв руку, і я спантеличено промовила:

— В іншому напрямку?

— Я дам йому спогад про те, як він насолодився твоєю ласкою, — сказав Дракон. — Сповнений належного ентузіазму з твого боку та задоволення від того, що він пошив мене у дурні. Я впевнений, що йому буде зовсім неважко це проковтнути.

— Що? — перепитала я. — Ви зробите так, щоб він… ні! Він… він…

— Хочеш сказати мені, що тебе хвилює його думка про тебе? — поцікавився Дракон, звівши брову.

— Якщо він думатиме, ніби я переспала з ним, що не дасть йому… не дасть йому захотіти цього знову?! — промовила я.

Дракон зневажливо махнув рукою.

— Я зроблю цей спогад неприємним — самі лікті та пронизливе дівоче хихотіння, ніби все швидко закінчилося. Чи ти маєш кращі ідеї? — в’їдливо додав він. — Можливо, тобі б більше хотілося, щоб він прокинувся, пам’ятаючи, що ти з усієї сили намагалася його вбити?

Тож наступного ранку мені довелося пережити дещо надзвичайно паскудне — побачити, як принц Марек зупиняється за дверима вежі, піднімає очі на моє вікно та посилає мені бадьорий і легковажний повітряний поцілунок. Я дивилася лише для того, аби впевнитися, що він і справді їде; мені знадобилися майже всі залишки моєї обачності, аби не кинути що-небудь йому на голову, і я кажу не про знак своєї прихильності.

Та Дракон остерігався недарма: навіть попри те, що у принца в голові був записаний такий зручний спогад, він завагався на сходинках карети та знову поглянув на мене, трохи насупившись, ніби його щось тривожило, а тоді вже нарешті пірнув досередини й дозволив повезти себе геть. Я стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як розсіюється курява від його карети на дорозі, аж поки вона дійсно не зникла за схилами, і лише тоді я відійшла та знову відчула, що в безпеці — абсурдне відчуття, якщо врахувати, що я була в зачарованій вежі з темним чаклуном, та й у мене самої під шкірою таїлися чари.

Я натягнула червонясто-брунатну із зеленим сукню й повільно спустилася сходами до бібліотеки. Дракон знову сів у своє крісло, поклавши собі на коліна розгорнуту книгу, і повернувся, щоб глянути на мене.

— Дуже добре, — промовив він, як завжди, кисло. — Сьогодні ми спробуємо…

— Зачекайте, — перебила я його, і він зупинився. — Ви можете мені сказати, як зробити з цього те, що я зможу носити?

— Якщо ти досі не осягнула «ванасталем», то я нічим не можу тобі допомогти, — різко заявив він. — Власне кажучи, я схильний думати, що ти — розумово неповноцінна.

— Ні! Я не хочу… цього заклинання, — сказала я, намагаючись навіть не вимовляти цього слова. — Я навіть поворухнутися не можу в якійсь із цих суконь, не можу зашнурувати її власноруч або щось прибрати…

— Чому б тобі просто не користатися примовами для прибирання? — поцікавився він. — Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.

Я з усіх сил постаралася забути їх усі.

— Та я з щіткою менше втомлююся! — заявила я.

— Так, бачу, що ти готова покоптити небо, — роздратовано промовив він, але це ніяк не могло мене зачепити: будь-які чари — це вже достатньо кепсько, я геть не відчувала бажання бути видатною та могутньою відьмою. — Яке ж ти дивне створіння: хіба не всі селянські дівчата мріють про принців та бальні сукні? Тоді спробуй його погіршити.

— Що? — перепитала я.

— Опусти частину слова, — сказав він. — Проковтни його, промимри його, щось таке…

— Просто… будь-яку частину? — із сумнівом промовила я, та все ж спробувала: — Ваналем?

Коротше слово було приємнішим на смак — меншим і чомусь привітнішим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, і спідниці здулися довкола мене, перетворившись на гарний літник із нефарбованого льону, що закінчувався біля гомілки, а на ньому — проста брунатна сукня із зеленим поясом, щоб щільно її стягувати. Я радісно й глибоко вдихнула: більше мене не згинатиме додолу важкий тягар від плечей до кісточок, більше жодних задушливих корсетів, жодного довжелезного шлейфа — просто, зручно та легко. Навіть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалі не почувалася втомленою.

— Якщо ти задоволена тим, як убралася… — промовив Дракон із відвертим сарказмом у голосі. Він витягнув руку та прикликав книжку, яка підлетіла з полиці. — Почнемо із силабічного складання.

Розділ 4



Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», — ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.

Він люто ревів на мене десять хвилин після того, як йому нарешті вдалося загасити сердитий і рішучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим поріддям свиноводів. «Мій батько — лісоруб», — сказала я. «Довбнів із сокирами!» — огризнувся він. Але я все одно вже не боялася. Він лише допатякався до виснаження, а тоді відіслав мене геть; я ж узагалі не зважала на його крики, бо тепер знала, що вони не віщують мені жодної шкоди.

Я майже шкодувала, що не є кращою, тому що тепер розуміла: він досадував як поціновувач краси та досконалості. Він не хотів собі ученицю, та, оскільки був обтяжений мною, хотів зробити з мене видатну та вправну відьму, навчити мене свого мистецтва. Коли він показував мені приклади вищих діянь, величні складні переплетення жестів і слів, які лилися піснями, я бачила, що він обожнює цю роботу: його очі в чарівному світлі мерехтіли й сяяли дедалі ясніше, а його обличчя було майже красивим, якимось неземним. Він обожнював свої чари, і він розділив би цю любов зі мною.

Але я була так само рада промимрити кілька примов, вислухати неминучу лекцію та бадьоро піти вниз, до льохів, і порізати цибулю для обіду вручну. Це надзвичайно його бісило, і не зовсім без причини. Я знала, що поводжуся по-дурному. Та я не звикла сприймати себе як важливу персону. Я завжди могла зібрати більше горіхів, грибів і ягід, ніж будь-хто, навіть якщо ділянку лісу перед цим обібрали більш як півдесятка разів; я могла знайти пізні трави восени та ранні сливи навесні. Що завгодно, казала моя мати, для чого потрібно було забруднюватись якомога сильніше: якщо я мала це викопувати, продиратися крізь ожину чи лізти на дерево, аби до цього дістатись, я поверталася з цілим кошиком і підкупала її так, що вона поблажливо зітхала, а не розпачливо репетувала, побачивши мій одяг.

Але на цьому й закінчувалися мої дари, завжди думала я; це все мало значення лише для моєї ж родини. Навіть тепер мені не спадало на думку поміркувати над тим, для чого можуть бути потрібними чари, крім виготовлення дурнуватих суконь і виконання незначних обов’язків, які я за той же час виконала би вручну. Мене не бентежило те, що я не просувалася вперед, і те, як це його бісило. Я навіть навчилася відчувати певне вдоволення, поки не минули дні та не настав зимовий сонцеворот.

Виглядаючи з вікна, я бачила свічкові дерева, запалені на площах у кожному селищі, маленькі сяйливі маячки, якими темна долина була поцяткована до самого краю Пущі. У моєму домі мати обмазувала салом величезний свинячий окіст і перевертала картоплю на деку під ним. Мій батько та брати, напевно, тягнули до кожного дому величезні вантажі дров, увінчані свіжозрізаними сосновими гілками; вони зрубають свічкове дерево для нашого села, і воно буде високим та прямим, із пишними гілками.

По сусідству Венса готуватиме каштани, сушені сливи та моркву зі шматком ніжної яловичини для пригощення, а Кася — Кася все-таки буде там. Кася крутитиме прекрасний розкішний пиріг сенкач на рожні перед каміном, із кожним обертом ллючи наступний шар збитого тіста, щоб зробити соснові голки. Вона навчилася готувати його, коли нам було дванадцять: Венса віддала мереживну фату, у якій виходила заміж, удвічі довшу за її зріст, одній жінці у Смольніку в обмін на те, щоб вона навчила Касю цього рецепта. Щоб Кася була готова куховарити для пана.

Я спробувала порадіти за неї. Себе мені здебільшого було шкода. Важко було сидіти самій і мерзнути у моїй кімнаті у високій вежі під замко`м. Дракон свята не відзначав; наскільки мені відомо, він навіть не знав, який був день. Я пішла в бібліотеку, як і завжди, та прогуділа ще одне заклинання, а він покричав трохи та й відпустив мене.

Намагаючись вилікуватися від самотності, я спустилася до кухонь і приготувала собі маленький бенкет — шинку, кашу й тушковані яблука, — проте, коли я зібрала тарілку, вона все одно здавалася такою негарною та порожньою, що я вперше скористалася «ліринталем» для себе, прагнучи чогось подібного до святкування. Повітря затремтіло, і раптом у мене з’явився чудовий полумисок із запеченою свининою, гарячою, рожевою та мокрою від соку, моєю найулюбленішою пшеничною кашею, густою, з великою ложкою розтопленого масла та підсмаженими хлібними крихтами посередині, купкою молодесенького свіжого горошку, який ніхто в моєму селі не їстиме до весни, а ще — пиріг тайґла, який я куштувала лише один раз, за столом у старости, того року, як була черга моїх батьків погостювати в неї на жнива: зацукровані фрукти — як фарбоване коштовне каміння, вузлики солодкого тіста — ідеального золотаво-брунатного кольору, горішки — маленькі та світлі, і все це сяяло від налитого медового сиропу.

Але це не був обід на зимовий сонцеворот. У мене в животі не було настирливого болю від голоду після тривалого дня невпинного готування та прибирання; не було радісного гамору від того, що довкола столу напхалося забагато людей, які сміялися та сягали по полумиски. Опустивши очі на свій крихітний бенкет, я лише відчула ще відчайдушнішу самотність. Я подумала про матір, яка куховарить сама-самісінька, не маючи підмоги навіть від моєї незграбної пари рук, і коли я сховала очі на подушці, їх щипало, а моя неторкана таця стояла в мене на столі.

Два дні по тому мені ще злипались очі, і я досі журилась, навіть незграбніша, ніж зазвичай. Саме тоді прибув вершник; пролунали спішний безладний стукіт копит і гупання у ворота. Дракон відклав книгу, за якою намагався мене вчити, а я спустилася сходами, плентаючись за ним; двері розчахнулися перед ним самі собою, і гонець мало не впав досередини; на ньому була темно-жовта накидка Жовтих Боліт, а його обличчям текли цівки поту. Він укляк, ковтнувши та збліднувши, але не став чекати, поки Дракон дозволить йому говорити.

— Мій пан барон благає вас негайно прибути, — сказав він. — На нас напала химера з гірського перевалу…

— Що? — різко перепитав Дракон. — Зараз не сезон. Що саме це за тварюка? Якийсь ідіот обізвав віверну химерою, а інші повторили?..

Гонець хитав головою вперед-назад, ніби гиркою на ниточці.

— Зміїний хвіст, кажанячі крила, козляча голова — я бачив її на власні очі, пане Дракон, тому мене й послав мій пан…

Дракон роздратовано засичав собі під носа: як сміє химера чинити йому незручності, прийшовши не в сезон? Я ж геть не розуміла, чому в химери може бути сезон; це ж, звісно, чарівна істота, і вона може чинити як їй заманеться?

— Постарайся не бути цілковитою дурепою, — сказав Дракон, коли я почимчикувала слідом за ним назад до лабораторії; він відкрив одну скриню і став наказувати мені принести йому то один флакон, то інший. Я робила це без радості й дуже обережно. — Химеру породжують заражені чари, та вона, попри це, все одно жива тварина з власною природою. Вони здебільшого народжуються від змій, тому що вилуплюються з яєць. Кров у них холодна. Взимку вони, скільки можуть, нерухомо лежать на сонці. Влітку вони літають.

— Тож як з’явилася ця? — запитала я, намагаючись устигнути за думкою.

— Найімовірніше, вона не з’явилась, а той засапаний селюк унизу перелякався, тікаючи від тіні, — сказав Дракон, але засапаний селюк узагалі не видавався мені дурнем чи боягузом, і мені подумалося, що Дракон і сам зовсім не вірить власним словам. — Ні, не червоний, ідіотко, це вогнесерце; химера, маючи змогу, пила б його галонами й тоді перетворилася б на близьку рідню справжнього дракона. Червоно-фіалковий, за два далі, — вони обидва здавалися мені червоно-фіалковими, але я квапливо поміняла зілля та передала йому те, яке він хотів. — Гаразд, — мовив він, закриваючи скриню. — Не читай жодних книжок, не торкайся нічого в цій кімнаті, не торкайся нічого в жодній кімнаті, як можеш, а ще по змозі постарайся не перетворити це місце на руїни до мого повернення.

Лише тоді до мене дійшло, що він залишає мене тут; я розпачливо подивилася на нього.

— Що я робитиму тут одна? — запитала я. — Я не можу… піти з вами? Коли ви повернетеся?

— За тиждень, за місяць або й ніколи, якщо заґавлюся, особливо серйозно наламаю дров і мене розірве навпіл химера, — відрізав він, — тобто відповідь така: ні, не можеш. А робити тобі не треба зовсім нічого, наскільки це можливо.

А тоді він понісся геть. Я побігла до бібліотеки та подивилася вниз із вікна: він спустився сходами, і двері рвучко зачинилися за ним. Гонець підскочив на ноги. Я почула, як Дракон каже:

— Візьму в тебе коня. Іди до Ольшанки пішки після мене; я залишу його там тобі й візьму свіжого, — а тоді він підскочив угору та владно махнув рукою, пробурмотівши якісь слова; маленький вогник запалав перед ним на засніженій дорозі та покотився геть м’ячем, протоплюючи для нього чистий шлях посередині. Він одразу поскакав клусом, попри те, що кінь стривожено притиснув вуха до голови. Гадаю, заклинання, що дозволяло йому перескочити до Дверніка й назад, не працювало на такій великій відстані, а може, він міг ним користатися лише в межах власних земель.

Я стояла у бібліотеці та дивилась, аж поки він не зник. Не можна сказати, що він коли-небудь дбав про те, щоб його товариство було мені приємним, але без нього у вежі ніби запанувала лунка порожнеча. Я спробувала насолодитися його відсутністю як святом, але була недостатньо втомленою. Знехотя трохи зайнялася шиттям, узявши свою ковдру, а тоді просто сиділа біля вікна й виглядала на долину — на поля, села та ліси, які любила. Я дивилась, як ідуть до води стада й отари, як їдуть дорогою ґринджоли та рідкісні самотні вершники, дивилася на розсіяні снігові замети й нарешті заснула, притулившись до віконної рами. Я раптово прокинулась у пітьмі, коли було пізно, та побачила, що вдалині уздовж мало не всієї долини горить вервечка сигнальних вогнів.

Я витріщилася на них, спантеличена від сну. Якусь мить я думала, що знову запалили свічкові дерева. Я лише тричі за своє життя бачила, як у Дверніку спалахував сигнальний вогонь: через Зелене Літо, а ще один раз — через снігових кобил, які вийшли з Пущі, коли мені було дев’ять, і один раз — через тягучі стеблини, які поглинули чотири будинки край села за одну ніч того літа, коли мені було чотирнадцять. Тоді щоразу прибував Дракон; він відбивав атаку Пущі, а тоді знову йшов геть.

Дедалі більше тривожачись, я порахувала вогні у зворотному напрямку, аби побачити, де запалили сигнал, і відчула, як у мене холоне кров: їх було дев’ять по прямій, уздовж Веретена. Дев’ятий сигнальний вогонь був у Дверніку. Виклик ішов з мого рідного села. Я стояла й дивилася на вогні, а тоді усвідомила: Дракона немає. Він уже точно десь у глибині гірського перевалу, переходить до Жовтих Боліт. Сигналів він не побачить, а навіть якщо хтось надішле йому звістку, йому спершу доведеться розбиратися з химерою — тиждень, сказав він, — і немає більше нікого…

Саме тоді я зрозуміла, якою дурепою була. Я ніколи не думала, ніби з чарів, із моїх чарів, є якась користь, доки не стала там і не зрозуміла, що крім мене, немає більш нікого; що те, що є в мені, хоч яке жалюгідне, незграбне та невишколене, — це більше чарів, ніж є в будь-кого в моєму селі. Що йому потрібна допомога, і тепер її можу надати лише я.

Завмерши на мить, я повернулася та прожогом спустилася в лабораторію. Увійшла, на мить злякавшись, і взяла сіре зілля, те, що перетворило мене на камінь. Іще я взяла зілля «вогнесерце», та еліксир, який Дракон дав принцові, щоб врятувати йому життя, а ще зелений флакон, про який він якось сказав, що ним вирощують рослини. Я й гадки не мала, що з будь-якого з них може бути користь, але принаймні знала, як вони діють. Інші я навіть назвати не могла, тож не наважувалась їх торкатись.

Я віднесла їх у вузлику назад до своєї кімнати й почала відчайдушно розривати решту своєї гори суконь, зв’язуючи смуги шовку в мотузку. Коли вона стала достатньо довгою (як я сподівалася), я викинула її з вікна й визирнула за нею. Ніч була темна. Внизу не було жодного світла, що показало б мені, чи досягла мотузка землі. Та я не мала вибору — можна було хіба спробувати це з’ясувати.

Я вже пошила із суконь кілька шовкових торб, коли потроху займалася штопанням, і поклала в одну з них скляні пляшечки, намостивши в неї чимало обрізків, а тоді закинула її собі за плече. Спробувала не думати про те, що я роблю. У горлі, біля самісінького рота, набухав клубок. Я схопилась обома руками за шовкову мотузку та перелізла через підвіконня.

Колись я видиралася старими деревами; я обожнювала великі дуби та залізала на них, лише накинувши на гілку шматок потертої мотузки. Це було зовсім іншою справою. Камені вежі були неприродно гладенькими, навіть тріщини між ними були дуже тонкі та вщерть повні будівельного розчину, який не потріскався та не стерся від часу. Скинула із себе черевики та впустила їх, але навіть голими пальцями мені не було за що зачепитися. Уся моя вага трималася на шовковій мотузці, і руки в мене були мокрі від поту, а плечі боліли. Я ковзала, дерлася, а часом просто висіла; торба погойдувалася важким тягарем у мене на спині, а пляшечки хлюпали. Я рухалась далі, тому що не могла зробити більше нічого. Видертися назад було б важче. Я почала мріяти про те, щоб відпустити мотузку, завдяки чому здогадалася, що сили мене майже покинули, та вже наполовину переконала себе в тому, що впасти буде не так і страшно, коли мені раптом боляче трусонуло ногу, яка натрапила на твердий ґрунт просто крізь півфута м’якого снігового замету біля вежі. Я випорпала черевики зі снігу й побігла розчищеною доріжкою, яку Дракон проклав до Ольшанки.

Коли я тільки прибула туди, там і гадки не мали, що зі мною робити. Я непевно увійшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на голові скуйовдилось волосся, а вільні пасма коло мого обличчя, там, де виходило моє дихання, взялися інеєм. Там не було жодної знайомої мені людини. Бурмістра я впізнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевільну, але там був Борис — батько Марти, однієї з інших дівчат, які народилися того ж року, що й я. Він був на відборі. Він сказав:

— Це ж Драконова дівчина. Це донька Андрея.

Жодна з обраних дівчат ніколи не виходила з вежі, доки не спливали її десять років. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу більше раділи б необхідності самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, ніж тому, що до них раптово увірвалась я — безсумнівна проблема й непереконлива в ролі будь-якої підмоги.

Я розповіла їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт, сказала, що мені потрібен хтось, хто відвіз би мене до Дверніка. Вони без радості повірили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвідомила, вони аж ніяк не збиралися, хоч що я говорила їм про уроки чародійства.

— Ти підеш і проведеш ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, — сказав бурмістр і відвернувся. — Данушку, їдь до Дверніка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дізнатись, яка допомога їм потрібна. Пошлемо одного чоловіка в гори…

— Я не проводитиму ніч у вашому домі! — мовила я. — А якщо ви не візьмете мене, я піду пішки — усе одно прибуду швидше, ніж будь-яка інша підмога!

— Досить! — гарикнув на мене бурмістр. — Послухай, дурна ти дитино…

Звісно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дістатися додому. Вони не хотіли слухати, як я благаю їх допомогти мені. Гадаю, особливо через те, що їм було соромно взагалі віддавати дівчину Драконові; вони знали, що це неправильно, та все одно це робили, тому що не мали вибору й це було недостатньо жахливо, щоб довести їх до повстання.

Я глибоко вдихнула та знову скористалася своєю зброєю — «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть від мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такі яскраві, що порівняно з ними потьмянів навіть камін. Коли вони розвіялись, я була на кілька дюймів вищою та сміховинно величною у придворних чобітках на підборах і вбранні королеви в жалобі — літнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом і вишитого маленькими чорними перлами, що різко виділявся на тлі моєї шкіри, яка півроку не бачила сонця; пишні рукави довкола моїх рук охоплювали золоті стрічки. А на літнику був іще чудніший блискучий кожух із золотого й червоного шовку, оздоблений довкола шиї чорним хутром і перехоплений золотим поясом на талії. Моє волосся було зібране в сітку із золотого шнура та маленьких твердих коштовних камінців.

— Я не дурна, та й не брехуха, — сказала я, — а якщо я й не можу нічим зарадити, я принаймні можу щось зробити. Знайдіть мені воза!

Розділ 5



Звісно, пішло на користь те, що ніхто з них не знав, що це заклинання було простою примовою та що ніхто з них не бачив багато чарів. Я їх не просвітила. Вони запрягли чотирьох коней у найлегші сани, які мали, та помчали мене добре второваною річковою дорогою в моїх дурнуватих (але теплих!) шатах. Поїздка була швидкою та незручною — тривожним польотом крижаною дорогою, але не була достатньо швидкою чи незручною, щоб я не замислювалася про те, як мало в мене надії зробити щось, окрім того, щоб умерти, до того ж геть безглуздо.

Борис запропонував повезти мене; таке почуття провини я розуміла без жодного слова. Взяли мене — не його дівчинку, не його доньку. Вона перебувала в безпеці вдома, можливо, була посватана або вже й заручена. А мене взяли менш ніж чотири місяці тому, і ось вона, я — вже невпізнанна.

— Ви знаєте, що сталось у Дверніку? — запитала його я, скрутившись калачиком ззаду під горою ковдр.

— Ні, поки що жодної звістки, — відповів він через плече. — Сигнальні вогні лише щойно запалили. Вершник буде на дорозі, якщо… — він зупинився. Він хотів був сказати: «Якщо було кого послати верхи». — Гадаю, ми зустрінемося з ним на півдорозі, — закінчив він натомість.

З важкими кіньми мого батька та його великим возом улітку до Дверніка від Ольшанки треба було їхати цілий довгий день із перервою опівдні. Але дорога посеред зими була вимощена снігом завглибшки у фут, майже затверділим від морозу та трішки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були тверді підкови для льоду. Ми все летіли крізь ніч, і за кілька годин до світанку ми змінили коней у селі Вьосна, не зупинившись як слід: я навіть не вилізла із санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», — і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.

— Не зігрієте собі руки, моя пані? — сказала вона.

— Дякую, — ніяково відповіла я, почуваючись самозванкою та наполовину злодійкою. Попри це, я все одно зжерла пиріг за десять разів, а опісля випила вино — головно тому, що не могла вигадати, що ще з ним можна зробити, аби нікого не образити.

Від нього мені замакітрилось у голові, і мене розвезло, світ став м’яким, теплим і затишним. Я відчула, що хвилююся значно менше, а це означало, що я перепила, та я все одно була вдячна. Борис поїхав швидше, зі свіжими кіньми, і, проїхавши вперед ще годину, коли небо перед нами осяяло сонце, ми побачили вдалині чоловіка, що плентався дорогою пішки. А коли ми підійшли ближче, виявилося, що це взагалі не чоловік. Це була Кася, у хлопчачому одязі та важких чоботях. Вона підійшла просто до нас: до Дверніка прямували лише ми.

Вона схопилася за санчата збоку, задихаючись, сяк-так зробила реверанс і, не зупиняючись, сказала:

— Воно в худобі… воно взяло всю худобу, а якщо вона вчепиться зубами в людину, то воно забирає і її. Ми здебільшого тримаємо її в загоні, не випускаємо її, та для цього потрібні всі чоловіки до останнього… — а тоді я потягнулася із купи ковдр до неї.

— Касю, — промовила я, задихаючись, і вона зупинилася. Вона поглянула на мене, і ми одну довгу мить дивились одна на одну в цілковитій тиші, а потім я сказала: — Мерщій, поквапся та залазь, я тобі на ходу розповім.

Вона залізла й сіла поруч зі мною під купою ковдр на санчатах; із нас вийшла до смішного несподівана пара, вона — у брудному грубому домотканому полотні, в одязі свинопаса, довге волосся запхнуте під шапку і грубу куртку з овчини, а я — у своїх оздобах; разом ми мали такий вигляд, наче це фея-хрещена раптово з’явилася Маші, яка вигрібала попіл з вогнища. Та наші руки все одно міцно тримались одна за одну, вірніші за будь-що інше між нами, а поки санчата неслися вперед, я базікала про геть незв’язні подробиці історії в цілому — про перші дні жалюгідного колупання, про довгі млосні тижні, коли Дракон уперше почав змушувати мене чаклувати, про уроки з того часу.

Кася так і не відпустила моєї руки, а коли я нарешті, затинаючись, розповіла їй, що можу чаклувати, вона сказала:

— Я мала знати, — мені аж дух вилетів і я втупилася в неї. — З тобою завжди коїлися дивні речі. Ти йшла до лісу та поверталася з плодами не за сезоном або квітами, які більше ніхто не бачив. Коли ми були маленькими, ти завжди оповідала мені історії, що їх тобі розказували сосни, доки одного разу твій брат не посміявся з тебе, ніби ти прикидаєшся, і ти перестала. Навіть те, який неохайний у тебе завжди був одяг — ти не могла би так забрьохатись, якби старалась, і я знала, що ти не стараєшся, ти ніколи не старалась. Я якось бачила, як одна гілка потягнулася та зачепила твою спідницю, справді просто потягнулась…

Я відсахнулася, виразила звуком незгоду, і вона зупинилась. Я не хотіла про це чути. Я не хотіла, щоб вона говорила мені, ніби чари були тут весь час, а отже, від них було не втекти.

— Вони не надто для чогось придатні, крім того, щоб залишати мене неохайною, якщо вони роблять саме це, — промовила я, намагаючись говорити несерйозно. — Я прийшла лише тому, що його немає. Тепер скажи мені: що трапилося?

Кася розповіла мені: мало не за одну ніч захворіла худоба. На перших кількох особинах були мітки від укусів, ніби їх погризли якісь дивні величезні вовки, хоча поблизу всю зиму не бачили жодного з них.

— Вони належали Єжи. Він не забив їх одразу, — серйозно сказала Кася. Я кивнула.

Єжи мав бути мудрішим: він мав одразу вилучити їх зі стада та перерізати їм горлянки, тільки-но побачивши, що їх покусали вовки, а вони серед інших тварин. Жоден звичайний вовк такого не зробив би. Але… він був бідним. Він не мав ані полів, ані власного промислу, нічого, крім корів. Його дружина не раз приходила тихенько просити в нас борошна, а щоразу, коли я приходила додому з лісів, назбиравши там більш ніж достатньо, мати посилала мене до їхнього будинку з кошиком. Він роками силкувався заощадити достатньо грошей, аби купити третю корову, що означало би порятунок від бідності, і це вдалося йому лише два роки тому. Його дружина Кристина на жнива одягла нову червону хустку, облямовану мереживом, а він — червоний каптан, обоє з гордістю. Вони вже втратили чотирьох дітей до їхнього наречення; вона чекала ще на одне. Тож він забив худобу не досить швидко.

— Вона покусала його, а ще вона заразила іншу худобу, — сказала Кася. — Тепер вона вся оскаженіла, і вона занадто небезпечна, щоб навіть наближатися до неї, Нєшко. Що ти робитимеш?

Дракон, можливо, знав би спосіб очистити худобу від хвороби. Я не знала.

— Нам доведеться її спалити, — мовила я. — Сподіваюся, він опісля стане на ноги, та я не знаю, що ще можна зробити, — по правді кажучи, хоч як це було жахливо та спустошливо, я була рада, відчайдушно рада. Принаймні це не були вогнедишні страховиська чи якась смертельна пошесть, і я таки знала, що можу дещо зробити. Я витягнула зілля «вогнесерце» та показала Касі.

Коли ми дісталися Дверніка, з цією думкою ніхто не сперечався. Наша староста Данка здивувалася так само, як і Кася або чоловіки в Ольшанці, коли я сповзла із санчат, але вона мала й більші клопоти.

Усі здорові чоловіки, а також сильніші жінки працювали позмінно, аби тримати в загоні нещасних замучених тварин, користаючись вилами й ліхтарями та ковзаючись на льоду, тим часом як руки в них німіли від холоду. Решта нашого села намагалася не дати їм замерзнути чи померти з голоду. Це були перегони на виснаження, і наше село програвало. Селяни вже спробували влаштувати спалення самі, але було надто холодно. Дрова не встигли спалахнути — худоба розкидала стоси з ними. Тільки-но я розповіла Данці, що то за зілля, вона закивала та послала всіх, хто ще не працював біля загону, по льодоруби та лопати, аби зробити просіку.

Затим вона повернулася до мене.

— Нам буде потрібно, щоб твій батько та брати принесли більше дров, — сказала вона, не вагаючись. — Вони у твоєму домі — працювали всю ніч. Я могла би послати по них тебе, але це може зашкодити тобі, а тим більше — їм, коли тобі доведеться після цього повертатися до вежі. Хочеш піти?

Я ковтнула. Вона мала рацію, та я могла сказати лише «так». Кася й досі тримала мене за руку, і, коли ми разом бігли селищем до мого будинку, я спитала:

— Увійдеш першою та попередиш їх?

Тож коли я ввійшла у двері, моя мати вже плакала. Вона зовсім не бачила сукні, тільки мене, а коли мій батько та брати, похитуючись, вийшли із задніх кімнат, спантеличені від сну, та знайшли нас, ми вже впали на підлогу купою оксамиту, обіймаючись. Ми ридали всі разом, навіть кажучи одне одному, що ридати ніколи, а я крізь сльози розповіла батькові, що ми робитимемо. Він і мої брати вибігли надвір запрягати коней, які, на щастя, були в безпеці у власній важкій стайні поряд із домом. Я скористалася цими останніми кількома моментами й сіла за кухонний стіл із матір’ю. Вона знову й знову гладила мене по обличчю, і в неї досі текли сльози.

— Він мене не торкався, мамушо, — сказала я їй, а про принца Марека не розповіла нічого. — Він непоганий, — вона не відповіла, тільки знову погладила мене по волоссю.

Мій батько зазирнув усередину та сказав:

— Ми готові, — і мені довелось іти.

— Заждіть, — промовила мати і зникла у спальні. Вона вийшла зі згортком, де був мій власний одяг і речі. — Я подумала, що хтось із Ольшанки, можливо, принесе це до вежі для тебе, — сказала вона, — навесні, коли йому привозять дарунки зі свята, — вона поцілувала мене знову та обійняла ще раз, а тоді відпустила. Справді боліло ще більше. Справді.

Мій батько обійшов кожен дім у селищі, а брати зіскакували й забирали в кожній дровітні все до останньої хворостини, громадячи оберемки палива на сани. Коли сани наповнилися, вони поїхали до загонів, і я нарешті побачила бідолашну худобу.

Вона навіть на корів уже не скидалася — туші розпух­ли та спотворилися, роги страшенно виросли, стали важкими й закрученими. З деяких з них стирчали стріли або навіть кілька списів, що були глибоко ввігнані в туші та виглядали жахливими шипами. Те, що виходило з Пущі, часто можна було вбити лише вогнем або відітнувши йому голову; від ран воно лише лютувало ще більше. У багатьох корів передні ноги та груди почорніли, коли вони затоптували попередні пожежі. Вони кидалися на важку дерев’яну огорожу загону, гойдаючи важкими неприродними рогами та мукаючи глибокими голосами; звук був жахливо звичним. Їх був готовий зустріти гурт чоловіків і жінок, наїжачений ліс із вил, списів і загострених кілків, який разив худобу у відповідь.

Деякі жінки вже рубали землю, тут, біля загонів, переважно не засніжену, відгортаючи мертву сплутану траву. Данка наглядала за роботою; вона жестом прикликала мого батька, і наші коні, наблизившись і внюхавши у вітрі заразу, неспокійно запирхали.

— Гаразд, — промовила вона. — Ми будемо готові до опівдня. Перекинемо до них дрова та сіно, а тоді запалимо смолоскипи зіллям і закинемо їх усередину. Збережи його якомога більше на той випадок, якщо нам доведеться спробувати вдруге, — додала вона для мене. Я кивнула.

З’являлися нові руки — люди завчасно прокидалися, аби допомогти в останньому великому зусиллі. Усі знали, що худоба спробує загасити пожежу, коли запалає; усі, хто міг тримати бодай палицю, зайняли місце в шерензі, яка мала її стримати. Інші заходилися перекидати до загону оберемки сіна, зірвавши зв’язки, щоб вони розліталися під час приземлення, а мої брати почали закидати в’язанки дров. Я з тривогою стояла поруч із Данкою, тримаючи флакон і відчуваючи, як у ньому крутяться та печуть мені пальці чари, пульсуючи так, ніби вони знали: скоро їх випустять робити своє діло. Нарешті Данка вдовольнилася приготуваннями та простягнула мені першу зв’язку, яку слід було запалити, — довге сухе поліно, розрубане навпіл посередині, із запхнутими всередину щілини гілочками та сіном, які також оперізували її.

Вогнесерце спробувало з ревом піднятися та вирватися з флакона, щойно я зірвала печатку: виявилося, що потрібно втримувати корок. Зілля невдоволено відступило, а я вихопила корок і вилила краплю — крихітну, зовсім незначну крапельку — на самісінький кінчик поліна. Поліно зайнялося так швидко, що в Данки була хіба мить на те, щоб поспіхом закинути його через загороду, а опісля вона повернулася та, скривившись, запхала руку у сніговий замет: пальці в неї вже вкрилися пухирями та почервоніли. Я була зайнята тим, що запихала корок назад, а коли я підняла очі, півзагону вже було охоплено полум’ям і худоба несамовито ревла.

Нас усіх вразила лють чарів, хоча всі ми чули оповідки про вогнесерце: воно фігурувало в численних баладах про війну та облогу, а ще в оповідках про своє створення, про те, що на один-єдиний флакон потрібна була тисяча фунтів золота та його мав варити в казанах із чистого каменю неперевершено вправний чаклун. Я постаралася нікому не говорити, що не мала дозволу брати зілля з вежі: якщо Дракон уже буде на когось злитися, то я хотіла, щоб він злився лише на мене.

Та чути про нього оповідки — це не те ж саме, що бачити його в себе перед носом. Ми були непідготовлені, а недужа худоба вже впала в нестяму. Десять корів зібралися докупи та посунули на задню стіну, б’ючи по ній і незважаючи на те, що на них чекають кілки та гострі леза. А ми всі страшенно боялися скривавитися чи дістати укус, ба навіть торкнутися до них — зло Пущі могло розповсюджуватися дуже легко. Жменька оборонців відступила, а Данка люто кричала; тим часом огорожа почала піддаватися.

Дракон, постійно працюючи, із похмурою рішучістю навчив мене кількох невеличких заклинань для штопання, лагодження та ремонту, жодне з яких я не вміла вимовляти дуже добре. Відчай змусив мене спробувати: я видерлася на батькові порожні сани, показала на огорожу та промовила:

Паран ківіташ фарантем, паран паран ківітам! — я десь пропустила склад, я це знала, та, напевно, була зовсім близько: найбільший засув, розколовшись, заскочив назад цілим, і з нього раптом полізли гілочки зі свіжим листям, а старі залізні поперечини випрямилися.

Стара Ганка, єдина, хто встояв («Я надто сердита, щоб умирати», — сказала вона після цього, відмовляючись від визнання своєї сміливості), тримала лише уламок від кочерги, голівка якої вже відламалася та застрягла між рогами одного з волів. Її куца палиця перетворилася на довгий загострений стержень з яскравого металу, і вона негайно штрикнула ним корову, що налягала на огорожу, просто у відкриту ревучу пащу. Спис ішов і йшов крізь неї та вийшов із черепа корови, і величезна тварина важко впала на огорожу і звалилася на землю мерт­вою, не даючи іншим кинутися на неї.

Ця частина бою виявилася найгіршою. Деінде ми стримували її ще кілька хвилин, і завдання полегшилося: тепер вона вся вже була у вогні, і підіймався жахливий сморід, від якого крутило в животі. Від панічного жаху істоти втратили свою хитрість і знову стали просто тваринами, марно кидаючись на стіни огорожі та одна на одну, поки вогонь їх нарешті не здолав. Я ще двічі скористалася заклинанням для лагодження й наприкінці валилася на Касю, яка залізла до воза, щоб мене підтримувати. Старші діти бігали повсюди задихані з відрами наполовину розтопленого снігу, щоб загасити будь-які іскри, які падали на землю. Усі до останнього чоловіки та жінки трудилися своєю зброєю до виснаження; їхні обличчя почервоніли та спітніли від жару, спини мерзли на холодному повітрі, але разом ми утримали тварин у загоні, і не розповсюдився ні вогонь, ні їхня зараза.

Нарешті впала остання корова. У вогні досі шипів дим і тріщав жир. Ми всі сиділи виснажені нещільним кільцем довкола загону, не лізучи в дим і дивлячись, як вогнесерце заспокоюється та слабко горить, пожираючи все дощенту. Багато хто кашляв. Ніхто не говорив і не радів. Святкувати не було чого. Ми всі були раді бачити, що найстрашнішу небезпеку відвернули, та ціна була величезною. Через вогонь зубожіє не лише Єжи.

— Єжи ще живий? — тихо запитала я Касю.

Вона завагалась, а тоді кивнула.

— Я чула, що він сильно постраждав, — сказала вона.

Хвороба з Пущі не завжди була невиліковною — я знала, що Дракон уже рятував інших. Два роки тому східний вітер заскочив нашу подругу Тріну на річковому березі, поки вона дещо прала. Повернулася вона хворою, ледь тримаючись на ногах; одяг у її кошику був укритий срібно-сірим пилком. Мати не дала їй увійти всередину. Вона кинула одяг у вогонь, а тоді повела Тріну до річки та занурювала її знову й знову, тим часом як Данка негайно послала швидкого вершника до Ольшанки.

Тієї ночі прийшов Дракон. Я згадала, що тоді прийшла в гості до Касі й ми спостерігали разом з її задвірка. Ми не бачили їх — лише холодне синє світло, що виривалося з вікна горішнього поверху Тріниного дому. Вранці Трінина тітка розповіла мені біля криниці, що з нею все буде гаразд; за два дні Тріна була на ногах, і знову була самою собою, хіба що трішки втомлена, як людина, що сильно перехворіла на застуду, і навіть задоволена, тому що її батько копав криницю біля їхнього дому, тож їй ніколи більше не доведеться йти прати аж на річку.

Але то був лише один-єдиний злий порив вітру, один надув пилку. Це… це було чи не найгіршим випадком одержимості на моїй пам’яті. Стільки худоби занедужало, так жахливо, і вона могла дуже швидко передавати власну заразу далі; це було явною ознакою того, що все дуже погано.

Данка почула, що ми говоримо про Єжи. Вона підійшла до воза й поглянула мені в обличчя.

— Можеш для нього щось зробити? — прямо запитала вона.

Я знала, про що вона питає насправді. Якщо заразу не вичистити — смерть буде повільна й жахлива. Пуща пожирає людину, як гниль пожирає впале дерево, спустошує зсередини, залишаючи тільки жахливу істоту, сповнену отрути, яка дбає хіба про те, щоб розповсюджувати ту отруту далі. Якщо я скажу, що нічого не можу зробити, якщо я визнаю, що нічого не знаю, якщо я зізнаюся, що виснажена — коли Єжи настільки сильно одержимий, а Дракон не зможе прийти ще понад тиждень, — Данка віддасть наказ. Вона приведе кількох чоловіків до будинку Єжи. Кристину відведуть на інший бік селища. Чоловіки ввійдуть досередини і вийдуть назад з важким саваном, а тоді повернуть його тіло сюди. Вони кинуть його на вогнище, на якому вже палає худоба.

— Я можу дещо спробувати, — сказала я.

Данка кивнула.

Я повільно і важко злізла з воза.

— Я піду з тобою, — сказала Кася та взялася за мою руку, щоб мене підтримати: їй без жодних слів було видно, що мені потрібна допомога. Ми повільно пішли разом до будинку Єжи.

Будинок Єжи стояв незручно, на краю села, найдальшому від загонів, і ліс підбирався близько до його невеличкого садка. На дорозі було неприродно тихо для пообідньої пори: усі досі були біля загонів. Наші ноги хрустіли в останньому снігу, який нападав за ніч. Я незграбно продиралася в сукні крізь замети на поворотах, але не хотіла витрачати сили на те, щоб перевдягнутися з неї у щось зручніше. Підійшовши до будинку, ми почули його низький, схожий на булькання стогін, який зовсім не зупинявся та ставав дедалі голоснішим, що ближче ми підходили. Постукати у двері було важко.

Будинок був невеликий, але чекати довелося довго. Нарешті Кристина з рипінням відчинила двері й визирнула назовні. Вона зробила великі очі, не пізнаючи, та й її саму пізнати було майже неможливо: під очима в неї були темно-багряні кола, а живіт страшенно розпух від дитини. Вона подивилася на Касю, і та сказала:

— Аґнєшка прийшла з вежі допомогти, — а тоді знову поглянула на мене.

Минула довга повільна мить, і Кристина хрипко промовила:

— Заходьте.

До цього вона сиділа у кріслі-гойдалці біля вогню, коло самих дверей. Я зрозуміла, що вона чекала — чекала, коли прийдуть забрати Єжи. Крім цієї кімнати, була ще одна, на вході до якої просто висіла запона. Кристина повернулася до крісла-гойдалки і знову сіла. Вона не плела та не шила, не запропонувала нам чашки чаю, лише дивилася на вогонь і гойдалася. Усередині будинку стогони були гучнішими. Я міцно схопила Касю за руку, і ми зайшли за запону разом. Кася витягнула руку та відсунула її.

Єжи лежав у їхньому ліжку. Це був важкий незграбний предмет, виготовлений зі з’єднаних разом невеличких колод, але в цьому випадку це було тільки на краще. Його прив’язали до стовпчиків за руки й ноги, а його тулуб посередині та весь каркас ліжка знизу були перев’язані мотузками. Кінці пальців у нього на ногах почорніли, нігті злазили, а всюди, де мотузки терли йому тіло, були відкриті рани. Він тягнув за них і шумів, язик його розпух, потемнів і майже заповнив йому рот, але коли увійшли ми, він зупинився. Він підняв голову, подивився просто на мене та посміхнувся; зуби в нього були скривавлені, а очі — у жовтих плямах. Він засміявся.

— Поглянь на себе, — заговорив він, — відьмочко, поглянь на себе, поглянь на себе, — жахливим монотонним голосом, який то підвищувався, то знижувався. Смикнувся всім тілом проти мотуззя так, що все ліжко стрибнуло, наблизившись підлогою до мене на дюйм, тим часом як він усе щирився на мене. — Підійди ближче, підійди, підійди, підійди, — наспівував він, — маленька Аґнєшко, підійди, підійди, підійди, — наче дитячу пісеньку, жахливо; ліжко непевно, поступово стрибало підлогою, а я між тим тремтливими руками відкрила свою торбу із зіллям, намагаючись не дивитися на нього. Я ще ніколи не була так близько від людини, одержимої Пущею. Кася не знімала рук з моїх плечей, стоячи прямо та спокійно. Гадаю, якби її там не було, я б утекла.

Я не пам’ятала заклинання, яким Дракон зачарував принца, та він навчив мене замовляння для зцілення невеличких порізів і опіків під час готування їжі чи прибирання. Я подумала, що це нічим зашкодити не може. Я почала тихенько його наспівувати, виливаючи один ковток еліксиру у велику ложку та наморщивши носа від його запаху — наче від гнилої риби, — а потім ми з Касею обережно пішли до Єжи. Він клацнув на мене зубами та викрутив руки, скривавивши їх об мотузки, у спробі мене подряпати. Я завагалася. Не наважувалася дозволити йому мене вкусити.

— Тримайся, — промовила Кася. Вона вийшла до іншої кімнати та повернулася з кочергою і важкою шкіряною рукавицею для перемішування вугілля. Кристина з тупим, байдужим виразом обличчя дивилась, як вона заходить і йде геть.

Ми поклали кочергу Єжи поперек горла та рівно притиснули його до ліжка з обох боків, а тоді моя безстрашна Кася наділа рукавицю, сягнула рукою й затиснула йому носа згори. Вона трималася, навіть коли він смикав головою вперед і назад, аж поки йому не довелося відкрити рота, щоб дихати. Я влила ковток еліксиру та якраз вчасно відстрибнула назад: він підняв підборіддя та спромігся зімкнути зуби на шматочку мережива, що тягнулося з мого оксамитового рукава. Я вирвалася та позадкувала, досі непевним голосом співаючи своє замовляння, а Кася відпустила Єжи й повернулася до мене.

Такого ж сліпучого сяйва, яке запам’яталося мені, не було, та принаймні жахливі співи Єжи припинились. Я побачила, як блиск еліксиру проходить униз його горлом. Він відкинувся назад і лежав, смикаючись туди-сюди та хрипко стогнучи на знак незгоди. Я співала далі. З моїх очей витікали сльози: я дуже втомилася. Було так само кепсько, як і в ті перші дні у Драконовій вежі — було гірше, та я співала замовляння далі, тому що не мала снаги зупинитися, думаючи, що воно може змінити жах переді мною.

У другій кімнаті, почувши співи, Кристина повільно встала й підійшла до дверей із жахливою надією на обличчі. Сяйво еліксиру засіло у Єжи в животі гарячою вуглинкою, просвічуючи, а кілька кривавих міток на його грудях і зап’ястках гоїлись. Але поки я співала далі, над світлом пливли темні зелені згустки, наче хмаринки, що проходять обличчям повного місяця. Над ним тягнулося все більше та більше згустків, які щільнішали, доки сяйво не зникло. Він поволі припинив смикатись, і його тіло розслаблено витягнулось. Мої співи поступово стихли. Я підібралася трохи ближче, досі сподіваючись, а тоді… а тоді він підняв голову з безумно-жовтими очима та знову затріскотів до мене.

— Спробуй ще, мала Аґнєшко, — сказав він і клацнув зубами в повітрі, мов собака. — Підійди та спробуй ще, ходи сюди, ходи сюди!

Кристина застогнала вголос і, зсунувшись уздовж одвірка, осіла на підлогу. Сльози пекли мої очі; я почувалася хворою та спустошеною від невдачі. Єжи знову страхітливо реготав і кидав ліжко вперед, грюкаючи важкими ніжками по дерев’яній підлозі: нічого не змінилося. Пуща перемогла. Зараза була надто сильною, просунулася надто далеко.

— Нєшко, — тихо, жалісно, запитливо промовила Кася. Я провела тильним боком долоні по носі, а тоді знову похмуро сягнула в торбу.

— Виведи Кристину з дому, — сказала я й зачекала, поки Кася не допомогла Кристині вийти; та тихенько квилила. Кася з тривогою востаннє глянула на мене, і я спробувала трохи їй усміхнутись, але не змогла змусити свої вуста працювати як треба.

Перш ніж наблизитися до ліжка, я зняла із сукні важку оксамитову верхню спідницю та обв’язала нею обличчя, по три та чотири рази закривши собі носа та рота — аж мало не задихнулася. Потім я глибоко вдихнула й затримала дихання, ламаючи печатку на сірому флаконі, який булькотів, і вилила трохи кам’яного чару на усміхнене, вишкірене обличчя Єжи.

Я запхала корок назад і відстрибнула якомога швидше. Він уже вдихнув: дим заповзав йому в ніздрі та в рот. Його обличчя набуло здивованого виразу, і ось його шкіра вже сірішає і твердне. Він замовк — його рот і очі застигли відкритими, тіло завмерло, руки не ворушилися. Сморід зарази вщухав. Камінь хвилею прокотився його тілом, а потім усе скінчилось, і я тремтіла від полегшення, змішаного з жахом: на ліжку лежала прив’язана статуя, статуя, яку вирізьбив би лише божевільний, з обличчям, перекошеним від нелюдської люті.

Я подбала про те, щоб пляшечка була знову щільно закрита, і повернула її в торбу, а тоді вже пішла й відчинила двері. Кася та Кристина стояли на подвір’ї, у снігу по кісточки. Кристинине обличчя було мокрим і безнадійним. Я впустила їх назад; Кристина пішла до вузького входу та витріщилася на статую в ліжку, що перебувала між життям і смертю.

— Він не відчуває болю, — сказала я. — Він не відчуває плину часу — обіцяю вам. А так, якщо Дракон таки знає спосіб вичистити заразу… — я поступово замовкла; Кристина вже мляво сіла у крісло, наче більше не могла витримувати власну вагу, та схилила голову. Я не знала напевно, чи справді зробила їй якусь ласку, а чи лише порятувала від болю саму себе. Я ніколи не чула про зцілення людини, одержимої так сильно, як Єжи. — Я не знаю, як його врятувати, — тихо сказала я. — Але… але, можливо, знатиме Дракон, як повернеться. Я подумала, що спробувати варто.

Принаймні в будинку тепер було тихо, жодного виття та смороду зарази. З обличчя Кристини зникла жахлива порожня відстороненість, ніби вона була неспроможна навіть думати, а за мить вона поклала руку собі на живіт і опустила на нього очі. Її строк був уже так близько, що я навіть трохи бачила крізь одяг, як ворушиться дитина. Жінка підняла на мене очі та запитала:

— Корови?

— Згоріли, — відповіла я, — усі, — і вона опустила голову: ні чоловіка, ні худоби, дитина на підході. Данка, звісно, спробує їй допомогти, але цей рік буде важким для всіх у селі. Я різко вимовила: — Маєте сукню, яку могли б віддати мені в обмін на оцю? — вона підняла на мене очі. — У цій я й кроку вже не можу ступити, — вона з великими сумнівами витягнула для мене стару полатану домоткану сукню та грубий вовняний плащ. Я радо покинула величезну оксамитово-шовково-мереживну одежину, зваливши її на купу поряд з її столом; вона вже точно була варта щонайменше корови, а молоко якийсь час коштуватиме у селі більше.

Коли ми з Касею врешті знову вийшли назовні, темніло. Багаття біля загонів палало й далі, здіймаючи велику помаранчеву заграву з іншого боку села. Усі будинки й досі були покинуті. Холодне повітря продиралося до мене крізь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене сніг і час від часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось підбадьорити. Мене гріла одна щасливіша думка: я не можу повернутися до вежі. Тож я піду додому до матері та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди мені краще йти?

— Він буде щонайменше тиждень, — сказала я Касі, — і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, — цього я не мала казати навіть подумки. — Нікому не кажи, — поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.

— Я була готова йти, — мовила вона. — Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… — вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.

Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп — величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, — звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас — вони подивилися на мене — блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.

Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно ви­йшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.

— Касю, — сказала я. — Касю, йди, негайно тікай, — а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. — Касю, йди! — крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.

Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.

Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку — будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.

Кася протягнула нас крізь ворота Евиного палісадника і грюкнула ними; вовки перескакували через паркан легко, наче стрибучі олені. Я не наважувалася лити вогнесерце без захисту від його розповсюдження після того, що побачила того дня: воно спалило б усе наше село, можливо, всю нашу долину і вже достоту нас двох. Натомість я витягнула невеличкий зелений флакон, сподіваючись достатньо відвернути увагу, щоб ми опинилися всередині будинку. «Від нього росте трава, — зневажливо пояснив Дракон, коли я спитала; його теплий здоровий колір здавався мені привітним на відміну від будь-якого іншого дивного холодного чару в його лабораторії. — А ще — надмірна кількість бур’янів; воно корисне лише тоді, як знадобилося начисто випалити поле». Я подумала, що можу скористатися ним після вогнесерця, щоб відновити нашу луку для випасу. Я рвучко відкрила корок тремтячими руками, і зілля пролилося мені на пальці; пахнуло воно чудово, гарно, чисто та свіжо, приємно липке, як потовчена соковита трава й листя навесні, і я вихлюпнула його з пригорщі на засніжений садок.

Вовки бігли на нас. Із мертвих овочевих грядок стрибучими зміями вивергнулись яскраво-зелені стеблини, кинулися на вовків, огортаючи їхні ноги товстими кільцями, та потягнули їх до землі за якихось кілька дюймів від нас. Раптом усе стало рости так, наче один рік уві­пхнули в одну хвилину; на землі повсюди сходили боби, хміль і гарбузи, виростаючи безглуздо величезними. Вони загородили шлях до нас, тим часом як вовки кидалися на них, гризли та рвали їх. Стеблини росли далі ще більшими, і в них виростали колючки завбільшки з ножі. Одного вовка розчавило в зеленому вигині завтовшки з дерево, який усе набухав, а на іншого впав, розбившись, гарбуз, настільки важкий, що, репнувши, він придушив вовка до землі.

Поки я продавала витрішки, Кася потягнулася до мене, і ми подалися далі разом з нею. Парадні двері будинку не відчинялися, хоча Кася за них смикала. Ми звернули до невеличкої порожньої стайні, насправді всього-на-всього хлівчика для свиней, та ввірвалися досередини. Там не було жодних вил — їх забрали до загонів. Із предметів, схожих на зброю, лишилася тільки невелика сокира для рубання дров. Я у відчаї схопилася за неї, тим часом як Кася підперла двері. Решта вовків із боєм вирвалася з буйного саду, і вони знову йшли на нас. Вони ставали дибки та дряпали двері, клацали на них зубами, а тоді зловісно зупинилися. Ми почули, як вони рухаються, а тоді один з них завив по той бік хлівчика, за невеличким високим віконцем. Коли ми стривожено повернулися, троє з них плавно пройшли крізь нього, заскакуючи один за одним. Інші ж завили у відповідь по той бік дверей.

Я була спустошена. Я спробувала згадати будь-яке замовляння, будь-яке заклинання, якого мене вчили, будь-що, що може допомогти від них. Можливо, зілля оновило мене, як садок, або ж це зробив панічний жах; я вже не мліла зі слабкості, і я, можливо, зуміла б вимовити якесь заклинання, якби тільки змогла згадати таке, від якого була б якась користь. Я раптово подумала, чи не може «ванасталем» прикликати броню, а тоді, підхопивши стару миску для води з побитої бляхи, сказала: «Рауталем?» — шукаючи навпомацки, змішуючи його із заклинанням для гостріння кухонних ножів. Я не дуже добре уявляла собі, як це подіє, та я сподівалася. Можливо, чари намагалися врятувати мене та самих себе, оскільки миска сплющилася та перетворилася на величезний щит із важкої сталі. Ми з Касею присіли за ним у кутку, коли вовки стрибнули до нас.

Вона вихопила в мене сокиру та заходилася рубати по їхніх кігтях і писках, тим часом як вони дряпали його краї, намагаючись порвати його або вирвати в нас. Ми обидві у відчаї трималися за ручки щита, щоб вижити, а потім я з жахом побачила, як один із вовків (вовк!) зумисно підійшов до замкнених дверей хлівчика й відчинив їх, піднявши носом засув.

Решта зграї насунулася на нас. Бігти було вже нікуди, у моїй торбі не лишилося жодного фокуса. Ми з Касею тримались одна одної, трималися за щит, а тоді раптом у нас за спинами відірвалася ціла стіна хлівчика. Ми впали назад, у сніг, до ніг Дракона. Вовки зграї, виючи, всі як один стрибнули до нього, але він підняв руку та проспівав довгу неможливу фразу, не зупиняючись, аби перевести дух. Усі вовки негайно зламалися в повітрі з жахливим звуком, наче то ламалися гілляки. Вони купою попадали на сніг мертвими.

Ми з Касею досі тримались одна за одну, коли вовчі трупи один за одним гепнулися довкола нас. Ми підняли на нього очі, а він зло подивився на мене згори вниз, напружений і розлючений, і гарикнув:

— Із усіх дурощів, які ти могла утнути, ти, жахливо недоумкувата божевільна дівко…

— Стережіться! — вигукнула Кася; надто пізно: останній кульгавий вовк із помаранчевими плямами від гарбуза на хутрі кинувся за садову стіну і, хоча Дракон, повертаючись, різко вимовив заклинання, звір, падаючи замертво, торкнувся його руки одним хапливим кігтем. Три яскраві краплі крові впали на сніг біля його ніг червоногарячими плямами.

Він опустився на коліна, схопившись за руку біля ліктя. Чорна вовна його куртки була порвана та подірявлена. Його плоть уже зеленіла від зарази довкола подряпини. Хворобливий колір зупинився там, де його пальці схопилися за руку; пальці оточувало неяскраве світіння, проте жили в нього на передпліччі розбухали. Я намацала еліксир у себе в торбі.

— Налий його, — промовив він зі зціпленими зубами, коли я зібралася дати йому випити еліксиру. Я налила рідини; при цьому всі ми затримали дихання, та чорна пляма не зменшилася — тільки перестала так швидко розповсюджуватися.

— Вежа, — сказав він. У нього на лобі виступив піт. Щелепу йому звело так, що він ледве говорив. — Послухай: «Зокінен валісу, акенеж гінісу, кожонен валісу».

Я роззявила рота: не може ж бути, щоб він довірив мені це — повернути нас чарами?

Та він не сказав більше нічого. Надто вже явно вся його сила йшла на те, щоб стримувати заразу, і я надто піз­но згадала, що він казав мені: якби Пуща забрала мене, хоч я відьма ненавчена та нікчемна, це могло би перетворити мене на якесь справді жахливе страховисько. Що вона зробила би з нього, провідного чаклуна королівства?

Я повернулася до Касі, витягнула пляшечку вогнесерця та втиснула її їй у руки.

— Скажи Данці, що вона має послати когось до вежі, — сказала я, рівно та відчайдушно. — Якщо ми обоє не вийдемо та не скажемо, що все в порядку, якщо будуть якісь сумніви — спаліть її дощенту.

Її очі були сповнені тривоги за мене, але вона кивнула. Я повернулася до Дракона й опустилася на коліна у снігу поруч з ним.

— Добре, — сказав він мені, дуже коротко, швидко кинувши погляд на Касю. Тоді я зрозуміла, що мої найгірші страхи не марні. Я взялася за його руку, заплющила очі й подумала про кімнату у вежі. Я вимовила слова заклинання.

Розділ 6



Я допомогла Драконові продибати коридором коротеньку відстань до моєї невеличкої спальні; з її вікна досі звисала мотузка з шовкових суконь. Надії на те, щоб допровадити його до власної кімнати, не було; коли я опускала його на ліжко, він нагадував баласт. Він і досі тримався за руку, якось стримуючи заразу, але сяйво довкола його руки неухильно тьмяніло. Я опустила його на подушки та на якусь мить тривожно нависла над ним, чекаючи, коли він щось скаже, розкаже мені, що робити, але він не говорив; його очі нічого не бачили, зосередившись на стелі. Маленька подряпина набухла, як найстрашніший павучий укус. Він дихав швидко, тяжко та часто, а його передпліччя нижче того місця, де він за нього вхопився, повністю набуло того страшного хворобливого зеленого кольору — плямами того ж кольору була вкрита шкіра Єжи. Нігті на кінці його руки чорнішали.

Я побігла вниз до бібліотеки, ковзаючи сходами достатньо незграбно, щоб до крові подряпати собі гомілку. Я цього навіть не відчула. Книжки, як завжди, стояли охайними елегантними рядами, спокійні та не зворушені моєю бідою. Деякі з них уже стали мені знайомими, я б назвала їх старими ворогами: вони були повні чарів і замовлянь, які незмінно спотворювалися в моїх вустах; навіть їхні сторінки неприємно поколювали, коли я торкалася пергаменту. Я все одно видерлася сходами та стягнула їх із полиць, розгорнула одну за одною, заходилася гортати списки, та все марно: дистиляція есенції мирту, можливо, була б дуже корисною в усіляких діяннях, але зараз вона не піде мені на користь, і брала лють від того, що доводилося витрачати бодай одну мить, дивлячись на шість рецептів утворення потрібної печатки на пляшечці з зіллям.

Але марність цього зусилля сповільнила мене достатньо, щоб я змогла подумати трохи краще. Я усвідомила, що не можу сподіватися знайти відповідь на таке жахливе запитання у книжках заклинань, за якими він намагався мене вчити: як він не раз казав мені, вони були повні примов і дрібниць, такого, що будь-який дурнуватий чаклун мав би бути здатен опанувати майже одразу. Я із сумнівом поглянула на нижні полиці, де він зберігав томи, які читав сам і які категорично заборонив мені чіпати. Деякі мали палітурки з нової цілої шкіри з золотим тисненням; деякі були старими та мало не розпадалися, деякі — заввишки з мою руку, інші — досить малі, щоб вміститися на моїй долоні. Я провела по них руками та, підкорившись пориву, витягнула одну невеличку книжечку, яка наїжачилася вставленими аркушами паперу; вона мала гладеньку від зносу обкладинку та простий штампований шрифт.

Це був журнал, записаний дуже дрібним неохайним почерком, попервах майже нерозбірливим, із купою скорочень. На аркушах (один або кілька були вставлені чи не на кожному розвороті) були нотатки, записані Драконовою рукою; там він виписав різні способи вимовляти кожне заклинання, пояснюючи, що робить; це принаймні здавалося обнадійливішим, неначе його голос міг заговорити до мене з паперу.

Був із десяток заклинань для зцілення та для очищення ран — від хвороби і гангрени, а не від чаклунської зарази, та бодай спробувати було варто. Я прочитала одне заклинання, для якого рекомендувалося розрізати отруєну рану, напхати її розмарином і лимонною шкіркою, а тоді зробити те, що автор називав «покласти на неї дихання». Дракон написав на цю тему чотири сторінки дрібним почерком і накидав рядки, у яких занотував майже п’ять десятків варіантів: стільки-то розмарину, сухого чи свіжого; стільки-то лимона, із м’якоттю чи без; сталевий ніж, залізний, таке замовляння та сяке.

Він не писав про те, яка зі спроб спрацювала краще, а яка — гірше, та якщо вже він доклав стільки зусиль, із цього мала бути якась користь. Тепер мені було потрібно лише одне — допомогти йому достатньо, щоб він зміг промовити до мене бодай кілька слів, дати мені якусь підказку. Я злетіла вниз до кухонь і знайшла великий вузлик підвішеного розмарину та лимон. Узяла чистий ніж для фруктів, трохи чистого полотна та гарячої води у горщику.

Тоді я завагалася: мені впав у око великий різницький ніж, який лежав на колодці для рубання. Якби я не змогла зробити більше нічого, якби я не змогла дати йому силу говорити… не знаю, чи змогла б я це зробити, чи змогла б я відрізати йому руку. Та я бачила Єжи на ліжку, клекотючого та страхітливого, геть не схожого на того тихого, сумного чолов’ягу, який завжди кивав мені на вуличці; я бачила спустошене обличчя Кристини. Я ковтнула та підняла різницький ніж.

Я нагострила обидва ножі, рішуче викинувши все з голови, а тоді понесла свої речі нагору. Вікно та двері були відчинені, але в моїй кімнатці все одно вже почав збиратися жахливий сморід зарази. Від нього мене вивертало рівною мірою з жаху та фізично. Не думаю, що я могла б стерпіти, побачивши зараженого Дракона, у якого згнили б усі різкі грані, а гострий язик був спроможний лише на виття та буркотіння. Його дихання ставало дедалі важчим, а очі наполовину заплющились. Обличчя в нього було страшенно блідим. Я підклала полотна йому під руку та прив’язала його мотузкою. Зчистила широкими смугами шкірку лимона, зірвала листки розмарину зі стеблин, потовкла це все і вкинула в гарячу воду, щоб сильний солодкий запах піднявся та прогнав сморід. Тоді я закусила губу та, набравшись сміливості, різонула по розпухлій рані ножем для фруктів. Із неї потік зелений гній, схожий на смолу. Я лила на рану гарячу воду чашку за чашкою, аж доки не очистила її. Хапала змочені трави й лимон пригорщами та щільно укладала їх.

У Драконових нотатках не йшлося нічого про те, що означає «покласти дихання на рану», тож я нахилилася та стала видихати на неї замовляння, пробуючи одне, а тоді — інше; при цьому мій голос зривався. Усі вони здавалися недоречними у моїх вустах, незграбними та кострубатими, і нічого не відбувалося. У розпачі я знову поглянула на нерівні оригінальні записи; там був рядок, у якому йшлося: «Наспівування «кай» і «тігас» за власним смаком матиме особливу силу». Усі Драконові замовляння містили варіанти цих складів, але долучаючись до інших, вони утворювали довгі складні фрази, що заплутувались у мене на язиці. Натомість я схилилася та заспівала: «Тігас, тігас, кай тігас, кай тігас», — знову й знову, і зрозуміла, що переходжу на мелодію пісеньки про сто років життя, яку співають на день народження.

Звучить дурнувато, але її ритм був простим і знайомим, він тішив. Мені більше не доводилося думати про слова: вони наповнювали мені вуста й виливалися, наче вода з чашки. Я перестала згадувати безумний сміх Єжи та зелену злу хмару, що заглушила світло всередині нього. Був лише легкий рух пісні, спогад про обличчя, що зібралися довкола столу та сміялись. А тоді нарешті полилися чари, але не так, як тоді, коли їх з мене поспіхом тягнули Драконові уроки заклинань. Натомість мені здавалося, ніби звук наспіву перетворився на струмок, який має нести із собою чари, а я стояла край води з глеком, який все не порожнів, і вливала тоненьку срібну цівку у стрімку течію.

Під моїми руками дужчав солодкий аромат розмарину та лимона, який пересилював сморід зарази. З рани стало литися дедалі більше гною — настільки, що я б захвилювалась, якби Драконова рука не виглядала дедалі краще: жахливий зеленкуватий відтінок зникав, а потемнілі й набряклі жили зменшувалися.

Я починала задихатись, але, окрім того, я також чомусь відчувала, що закінчила, що моя робота завершена. Я довела свій наспів до простого кінця, піднявшись і опустившись на одну ноту; врешті-решті я, власне, усе одно лише мугикала. Тепер блискуче світло там, де він тримав руку, біля ліктя, сильнішало, яскравішало, і раптом від його хватки розповсюдилися тоненькі промінчики світла, що побігли його жилами та пройшли ними, наче гілки. Гнилизна зникала: плоть виглядала здоровою, а шкіра відновилася — до його звичної нездорової блідості від відсутності сонця, що все ж таки була йому притаманною.

Я спостерігала за цим, стримуючи дихання, майже не наважуючись сподіватись, а тоді він здригнувся всім тілом. Він вдихнув один раз довше та глибше, кліпнув на стелю очима, які знову дивились осмислено, а його пальці один за одним звільнили лікоть від своєї залізної хватки. Я готова була заридати з полегшення; з недовірою та надією я поглянула на його обличчя, мої вуста розтягувалися при цьому в усмішці, а він, як я побачила, витріщився на мене з виразом здивованого обурення.

Він важко піднявся з подушок. Зняв із рани розмариново-лимонний компрес і стиснув його у жмені з недовірливим поглядом, а тоді перегнувся і схопив крихітний журнал із укривала в себе на ногах; я поклала його туди, щоб можна було дивитися на нього під час роботи. Він витріщився на заклинання, повернув книжку так, щоб побачити корінець, ніби геть не вірив своїм очам, а тоді швидко звернувся до мене:

— Гей, ти, неможливе, нещасне, абсурдне протиріччя, що ти взагалі зараз утнула?

Я аж присіла від обурення: таке, коли я щойно врятувала не лише його життя, а й усе, чим він міг бути, і все королівство на додачу від того, що Пуща могла б з нього зробити.

— А що мені залишалось? — поцікавилась я. — Та й як мені було знати, як це робиться? До того ж це спрацювало, хіба ні?

Чомусь йому від цього лише мало не відібрало зв’язне мовлення з люті, а тоді він піднявся з мого ліжка, кинув книжку на інший бік кімнати, так, що всі нотатки розлетілися навсібіч, і кинувся в коридор, не сказавши більше жодного слова.

— Міг би мені й подякувати! — гукнула я йому вслід, а його кроки затихли, перш ніж я згадала, що він, узагалі-то, дістав поранення, рятуючи мені життя, — що він, звісно, доклав дуже багато зусиль, щоб узагалі прийти мені на допомогу.

Від цієї думки я, звісно, лише наприндилася ще більше. Так само на мене подіяла нелегка робота, що полягала у прибиранні моєї нещасної маленької кімнатки та зміні постільної білизни; плями не сходили, і все пахло огидно, хоча й без жахливої неправильності. Нарешті я вирішила, що для цього все ж таки скористаюся чарами. Я почала користуватись одним із заклинань, яких мене навчив Дракон, але потім замість цього пішла по журнал і дістала його з кутка. Я була вдячна цій маленькій книжечці та чаклунові чи відьмі з минулого, що написав її, хай навіть Дракон і не був вдячним мені, і я була рада знайти майже на самому початку заклинання для того, щоб освіжити кімнату: «Тішта», якщо співати то вище, то нижче, спрацює, показавши шлях». Я наспівала це майже про себе, вивертаючи всі мокрі заплямовані наволочки. Повітря довкола мене стало холодним і морозним, але без неприємного пощипування; поки я закінчила, постільна білизна стала чистою та яскравою, наче її щойно випрали, а мої наволочки пахнули так, наче тільки-но побували в літньому стіжку сіна. Я знову застелила своє ліжко, а тоді дуже важко сіла на нього, майже здивувавшись, коли мене покинули останні залишки відчаю, а разом з ними — і вся сила. Я впала на ліжко й ледве спромоглася натягнути на себе укривало, перш ніж заснути.

Прокинулась я повільно, спокійно, тихо; у вікно наді мною проникало сонячне світло, і я лише поступово усвідомила, що в моїй кімнаті Дракон.

Він сидів біля вікна у маленькому робочому кріслі та зло на мене дивився. Я сіла, потерла собі очі й подивилась у відповідь так само зло. Він показав малесеньку книжечку, яку тримав у руці.

— Чому ти обрала це? — запитав він.

— Там була купа нотаток! — сказала я. — Я подумала, що вона має бути важливою.

— Вона не важлива, — відповів він, хоча я йому не повірила, попри те, яким розлюченим через це він видавався. — Вона ні до чого не придатна — вона була непридатною всі п’ятсот років від моменту її написання, і за століття вивчення вона так і лишилася ні до чого не придатною.

— Ну, вона не була ні до чого не придатною сьогодні, — промовила я, склавши руки на грудях.

— Звідки ти знала, скільки розмарину використати? — запитав він. — Скільки лимона?

— Ви записували всілякі цифри в тих таблицях! — сказала я. — Я подумала, що це не бозна-як важливо.

— У таблицях ідеться про невдачі, недолуга ти дурепо! — закричав він. — Жодні з них не мали бодай якогось ефекту — у жодному співвідношенні, у жодній суміші, з будь-яким замовлянням. Що ти зробила?

Я витріщилася на нього.

— Я використала достатньо, щоб забезпечити гарний запах, і змочила їх, аби посилити його. А ще скористалася наспівом на сторінці.

— Там немає жодного замовляння! — сказав він. — Два звичайнісіньких склади, без жодної сили…

— Коли я поспівала його достатньо довго, воно спричинило потік чарів, — розповіла я. — Я співала його на мотив «Многая літа», — додала я. Він іще більше почервонів і розлютився.

Наступну годину він розпитував мене в найменших подробицях, як я скористалася заклинанням, засмучуючись дедалі більше: я майже не могла відповісти його запитання. Його цікавили конкретні склади та повторення, він хотів знати, наскільки близько я перебувала від його руки, його цікавила кількість гілочок розмарину та кількість шкірок. Я доклала всіх зусиль до того, щоб розповісти йому, та при цьому почувалася так, ніби все це неправильно, і врешті-решт я бовкнула, доки він роздратовано писав на своїх аркушах:

— Але це все не має жодного значення, — він підняв голову, тужливо подивившись на мене, та я сказала, не до ладу, зате впевнено: — Це просто… спосіб діяти. Не існує лише одного способу діяти, — я махнула рукою на його нотатки. — Ви намагаєтеся знайти дорогу там, де її немає. Це все одно що… це — збирання в лісах, — різко сказала я. — Потрібно торувати собі шлях крізь зарості та дерева, і він щоразу інший.

Я переможно закінчила, вдоволена тим, що знайшла пояснення, яке так задовольняло своєю чіткістю. Він лише кинув перо й роздратовано відкинувся у крісло.

— Це маячня, — майже жалісно сказав він, а тоді з явним розпачем опустив очі на власну руку: ніби йому було б легше, якби зараза повернулась, але йому не довелося розглядати можливості своєї неправоти.

Він зло глянув на мене, коли я це сказала, — я й сама ніби почала трохи дратуватися, спрагла та голодна, як вовк, досі у подертій домотканій сукні Кристини, яка звисала з моїх плечей і не гріла мене. Мені це набридло, і я встала, не звертаючи уваги на вираз його обличчя, й оголосила:

— Я спускаюся на кухню.

— Гаразд, — рикнув він і шпарко утік до своєї бібліотеки, але запитання без відповіді він стерпіти не міг. Перш ніж у мене бодай зварився курячий суп, він знову з’явився за кухонним столом, принісши новий том у блідо-блакитній шкіряній палітурці зі срібним тисненням, великий і вишуканий. Він поклав книжку на стіл поряд із колодкою для рубання м’яса і твердо сказав:

— Звісно. Річ у тому, що ти маєш схильність до цілительства, і це допомогло тобі чуттям знайти істинне заклинання — хоч ти вже й не можеш точно згадати деталі. Це пояснило б твою загальну нездарність: цілительство — зовсім особлива галузь чародійських мистецтв. Я сподіваюся, що ти просуватимешся вперед значно краще, щойно ми зосередимо увагу на цілительських дисциплінах. Почнемо з малих заклинань Ґрошна, — він поклав руку на том.

— Не почнемо, доки я не пообідаю, — сказала я, не зупиняючись: я різала моркву.

Він пробурмотів собі під ніс щось про впертих ідіоток. Я не звернула на нього уваги. Він був доволі радий сісти та поїсти супу, коли я дала йому миску з товстим шматком селянського хліба, який спекла — як я усвідомила, позавчора: за межами вежі я пробула лише одну добу. Здавалося, ніби минула тисяча років.

— Що сталося з химерою? — запитала я, не відкладаючи ложки, поки ми їли.

— На щастя, Володимир не дурень, — сказав Дракон, витерши собі вуста начаклованою серветкою. Лише за мить я зрозуміла, що він говорить про барона. — Відправивши свого гінця, він приманив тварюку до кордону, розставивши телят і відправивши своїх пікінерів дошкуляти їй з усіх інших напрямків. Він втратив десять чоловік, але йому вдалося затримати її менш ніж за годину їзди від гірського перевалу. Я зумів швидко її вбити. Вона, щоправда, була маленька — хіба завбільшки з поні.

Говорив він про це з дивною похмурістю.

— Це ж, звичайно, добре? — поцікавилась я.

Він роздратовано на мене глянув.

— Це була пастка, — відрізав він, неначе це було очевидно будь-якій розумній людині. — Мене потрібно було затримувати, доки зараза не захопить увесь Двернік, а тоді не вщухне до мого прибуття, — він опустив погляд на руку, розтиснувши та стиснувши кулак. Чаклун зодягнув нову сорочку — із зеленої вовни та з золотою пряжкою на зап’ястку. Вона закривала йому руку; я замислилася, чи немає під нею шраму.

— Отже, — припустила я, — я добре вчинила, що пішла?

Обличчя в нього було кисле, як молоко, яке не сховали посеред літа.

— Якби ж то так можна було сказати, коли ти менш ніж за день вилила п’ятдесятирічний запас мого найціннішого зілля. Тобі ніколи не спадало на думку, що, якби їх можна було так легко витрачати, я б віддав із півдюжини флаконів кожному сільському старості й не став клопотатися тим, щоб узагалі виходити в долину?

— Вони не можуть бути вартими більшого, ніж людські життя, — із запалом відповіла я.

— Життя, що триває перед тобою зараз, не варте сотні деінде три місяці по тому, — сказав він. — Послухай, недотепо, зараз у мене очищується одна пляшечка вогнесерця; я почав над нею працювати шість років тому, коли король зміг дозволити собі дати мені на неї золота, а готова вона буде за чотири роки. Якщо ми витратимо весь мій запас до того часу, чи гадаєш ти, що Росья великодушно втримається від спалення наших полів, знаючи, що ми змучимося від голоду й попросимо миру, перш ніж зможемо віддячити? А кожен інший флакон, який ти використала, має подібну ціну. Тим більше, що в Росьї є троє майстрів-чаклунів, які можуть варити зілля, а у нас — двоє.

— Але ж ми не воюємо! — заперечила я.

— Почнемо навесні, — сказав він, — якщо там почують пісню про вогнесерце, кам’яну шкіру та марнотратство й подумають, що, можливо, отримали реальну перевагу, — він зупинився, а тоді важко додав: — Або якщо почують пісню про цілительку, достатньо сильну, щоб вичищати заразу, та подумають, що скоро, коли ти вивчиш­ся, рівновага, навпаки, зміститься на нашу користь.

Я ковтнула й опустила очі на свою миску із супом. Його слова про те, що Росья оголосить війну через мене, через те, що я зробила, чи через те, що, як там подумають, я можу зробити, були неймовірними. Та я знову згадала жах, який відчула, коли побачила запалені маяки під час його відсутності, знаючи, як мало я можу зробити, аби допомогти близьким. Я й досі зовсім не шкодувала, що взяла із собою зілля, та більше не могла прикидатися, ніби геть не має значення, чи вивчила я хоч одне заклинання.

— Ви гадаєте, що я могла б допомогти Єжи після того, як вивчуся? — запитала я його.

— Допомогти вже повністю зараженому чолов’язі? — Дракон насупився. Але потім він знехотя визнав: — Ти не повинна була б мати змоги допомогти мені.

Я взяла свою миску та висьорбала решту супу, а тоді відставила її та подивилася на нього з іншого боку подряпаного й рябого від дірок кухонного столу.

— Гаразд, — похмуро сказала я. — Візьмімося за це.

На жаль, готовність навчатися чародійства не була рівнозначною хоч якомусь хисту до нього. Малі заклинання Ґрошна не далися мені зовсім, а заклини Метродори вперто не заклиналися. Ще за три дні, протягом яких я дозволяла Драконові натаскувати себе на цілющі заклинання, серед яких усі здавались такими ж незграбними й неправильними, як завжди, я наступного ранку вирушила в бібліотеку з маленьким потертим журналом у руці й поклала його на стіл перед ним, а сам він при цьому набурмосився.

— Чому ви не навчаєте мене за цим? — поцікавилась я.

— Тому що навчати цього неможливо, — відрізав він. — Мені заледве вдалося кодифікувати найпростіші примови в якусь придатну до використання форму, а з вищими діяннями геть нічого не вийшло. Хай яка вона скандально відома, на практиці це не варте практично нічого.

— Як це — скандально відома? — запитала я, а тоді опустила очі на книжку. — Хто це написав?

Він похмуро глянув на мене.

— Яга, — сказав він, і я на мить захолола й застигла. Баба Яга померла давно, але пісень про неї було не надто багато, і барди зазвичай співали їх з обачністю, лише влітку, у полудень. Вона вже п’ятсот років як лежала в землі мертва, та це не завадило їй з’явитись у Росьї всього сорок років тому на хрещенні новонародженого принца. Вона обернула на жаб шістьох вартових, які спробували її зупинити, приспала двох інших чаклунів, а тоді підійшла до немовляти й похмуро глянула на нього. Потім вона випросталась і роздратовано оголосила: «Я випала з часу», — а тоді зникла у великій димовій хмарі.

Отже, смерть не заважала їй раптово повернутися по свою книгу заклинань, але Дракон, побачивши мій вираз обличчя, лише роздратувався ще більше.

— Перестань дивитись, як набурмосена шестирічна дитина. На противагу народній уяві, вона мертва, а якщо й блукала у часі до цього, то в неї, запевняю тебе, була б для цього важливіша мета, ніж підслуховування пліток про себе по всіх усюдах. Що ж до цієї книжки, то я пішов на завеликі витрати і клопіт, аби її дістати, та вітав себе з її придбанням, доки не усвідомив, що вона обурливо неповна. Вона просто користалася цією книжкою як пам’яткою: жодних подробиць справжніх чарів тут немає.

— Усі ті чотири заклинання, які я спробувала, чудово спрацювали, — промовила я, а він витріщився на мене.

Він не повірив мені, поки не змусив мене показати з півдесятка заклинань Яги. Вони всі були подібними: кілька слів, кілька жестів, трохи трав і всякої всячини. Ніщо конкретне не мало значення; замовляння не мали строгого порядку. Я розуміла, чому він казав, що її заклинань неможливо навчитися, бо не могла навіть згадати, що я робила, коли вимовляла їх, а тим більше — пояснити, чому я робила якийсь крок, але для мене вони були невимовною полегкістю після всіх жорстких, надмірно ускладнених заклинань, які він мені давав. Мій перший опис був правдивим: мені здавалося, ніби я проходжу ділянкою лісу, якої ще ніколи не бачила, а її словами наче гукав інший досвідчений збирач десь попереду мене: «Внизу на північному схилі є чорниці», — або: «Отут біля беріз добрі гриби», — або: «Легка дорога крізь ожину зліва». Їй було байдуже, як я доберуся до чорниць: вона лише вказувала мені потрібний напрямок і давала мені поблукати до них, розвідуючи землю в себе під ногами.

Йому це настільки сильно не подобалося, що мені його було майже шкода. Він нарешті вирішив постояти наді мною, поки я вимовляла останнє заклинання, занотовуючи кожну дрібничку, яку я робила, навіть пчих, коли я надто глибоко вдихнула над корицею, а коли я закінчила, він спробував повторити це сам. Спостерігати за ним було дуже дивно, наче у загальмованому дзеркалі, яке все прикрашало: він робив усе саме так, як зробила я, але граційніше, з ідеальною точністю, чітко вимовляючи кожен склад, який я проковтнула, та він і до половини не ді­йшов, перш ніж я здогадалася, що нічого не виходить. Я смикнулася, щоб його урвати. Він люто глянув на мене, тож я здалася та дала йому нарешті загнати себе у хащі, які я собі там уявляла, а коли він закінчив і геть нічого не сталось, я сказала:

— Ви не мали казати тут «міко».

— А ти казала! — гарикнув він.

Я безпорадно знизала плечима — не сумнівалася, що це сказала, хоч, якщо бути зовсім чесною, і не пам’ятала цього. Та пам’ятати це було не важливо.

— Коли це зробила я, це було нормально, — сказала я, — та коли це зробили ви, це було неправильно. Ніби… ви йшли стежкою, але тим часом на ній упало дерево або виросла якась жива загорода, а ви все одно наполегливо йшли уперед замість обійти це…

— Немає там жодних загород! — заревів він.

— Таке, гадаю, буває, — задумливо сказала я, говорячи в порожнечу. — Коли забагато часу проводиш на самоті в хаті та забуваєш, що живі істоти не завжди лишаються там, де їх помістили.

Він у напруженій люті наказав мені вийти з кімнати.

Тут я мушу віддати йому належне: він приндився до кінця тижня, а тоді випорпав із полиць невеличке зібрання інших книг заклинань, запорошених і невикористаних, повних неохайних заклинань, подібних до тих, які були у книзі Яги. Усі вони пішли мені до рук, наче охочі друзі. Він перебирав їх і читав десятки довідок в інших своїх книжках, і за допомогою цих знань спланував для мене курс навчання та практики. Він попередив мене про всі небезпеки вищих діянь: що заклинання може вислизнути з рук посеред процесу та дико кидатися повсюди; що можна загубитись у чарах і блукати ними, наче сном, якого можна торкнутись, тим часом як тіло вмирає від спраги; що можна спробувати вимовити заважке для себе заклинання, яке тоді висотає з людини силу, якої в неї немає. Хоча він досі не міг зрозуміти, як узагалі працюють заклинання, що мені підходять, він зробився лютим критиком моїх результатів і став вимагати, щоб я наперед казала йому, чого хотіла добитись, а коли я не могла як слід передбачити результат, він змушував мене знову й знову відпрацьовувати одне й те саме заклинання, доки в мене не виходило.

Одне слово — він намагався вчити мене, як тільки міг, і направляти мене під час блукань моїм новим лісом, хоча для нього це була незвідана територія. Мій успіх і досі був йому осоружний, не через заздрість, а з принципу: його відчуття належного порядку речей ображало те, що мої недбалі діяння справді працювали, і він однаково супився, коли я справлялася добре та коли я припускалась якоїсь очевидної помилки.

За місяць від початку мого нового навчання він зло дивився на мене, коли я билася над створенням ілюзії квітки.

— Я не розумію, — сказала я — якщо чесно, пропхинькала: це було до безглуздя важко. Мої перші три спроби мали такий вигляд, наче були виготовлені з бавовняного ганчір’я. Тепер мені вже вдалося скласти більш-менш переконливу шипшину, якщо не намагатися її понюхати. — Значно легше просто виростити квітку — нащо ж комусь морочитися?

— Річ у масштабі, — сказав він. — Запевняю тебе, що помітно легше створити ілюзію армії, ніж справжню армію. Як це взагалі працює? — бовкнув він, як це в нього часом бувало, коли йому уривався терпець від явної жахливості моїх чарів. — Ти взагалі не підтримуєш заклинання — жодних наспівів, жодного жесту…

— Я все одно надаю йому чарів. Багацько чарів, — незадоволено додала я.

Перші кілька заклинань, які не витягували з мене чари, наче висмикуючи зуби, були настільки явною полегкістю, що я майже подумала, що найгірше вже позаду: тепер, коли я розумію, як мають працювати чари — хоч що казав на цю тему Дракон, — усе буде просто. Що ж, невдовзі я стала мудрішою. Моє перше діяння живили відчай і жах, а мої наступні кілька спроб були рівнозначні першим примовам, яких він спробував мене навчити, маленьким заклинанням, котрими, як він очікував, я мала опанувати без жодних зусиль. Тож я й справді опанувала їх без жодних зусиль, а далі він немилосердно став учити мене справжніх заклинань, і все знову стало якщо не так само нестерпним, то принаймні надзвичайно важким.

Як ти надаєш йому чарів? — запитав він крізь зуби.

— Я вже знайшла шлях! — сказала я. — Я просто лишаюся на ньому. Хіба ви не можете… його відчути? — різко спитала я і простягнула руку до нього, охопивши нею знизу квітку; він насупився й огорнув її руками, а тоді сказав: «Вадія руша ілікад тугі», — і на мою ілюзію наклалася друга, дві троянди в одному просторі; його квітка, звісно ж, мала три кільця бездоганних пелюсток і ніжний аромат.

— Спробуй це повторити, — байдуже сказав він, злегка ворушачи пальцями, і ми непевними кроками наблизили свої ілюзії одна до одної, поки відрізнити їх одну від одної стало майже неможливо, а тоді він раптово сказав: «Ах», — саме тоді, коли мені стало трохи зрозумілим його заклинання: майже таке саме, як той дивний годинниковий механізм посеред його столу, самі блискучі металеві деталі. Я в пориві спробувала вирівняти наші діяння: уяви­ла його роботу водяним колесом млина, а свою — бурхливою водою, яка його рухає. — Що ти… — почав він, а тоді в нас раптово виникла одна-єдина троянда, і вона почала рости.

Та й не лише троянда: книжковими полицями в усіх напрямках видиралися стеблини, що обплітали стародавні томи й виходили з вікна; високі стрункі колони, з яких складалась арка дверного прорізу, загубилися серед беріз, які зростали, розкидаючи довгі пальці-гілки; по всій підлозі виростав мох і фіалки, розгорталися тендітні папороті. Усюди цвіли квіти — квіти, яких я ніколи не бачила; одні гойдалися дивовижним цвітом, а інші мали гострі кінці та яскраві кольори, і в кімнаті стало душно від їхнього аромату, від запаху товченого листя й гострих трав. Я зачудовано озирнулася довкола себе; мої чари й досі текли з легкістю.

— Ви оце мали на увазі? — запитала я його; це справді було нітрохи не важче, ніж створити одну-єдину квітку. Але він витріщався на буяння квітів довкола нас, так само здивований, як і я.

Він подивився на мене, спантеличений і вперше невпев­нений, ніби раптово натрапив на щось без підготовки. Його довгі вузькі руки огорнули мої; ми тримали троянду разом. Чари співали у мені, крізь мене; я відчувала, як бурмотіння його сили відповідає тією ж піснею. Раптом мені стало надто жарко та дивовижно ніяково. Я звільнила руки.

Розділ 7



Я здуру уникала його весь наступний день і надто пізно усвідомила, що, якщо мені це вдалося, то він сам уникав мене, якщо раніше він жодного разу не дав мені пропустити заняття. Чому, я не хотіла думати. Я спробувала вдати, ніби це нічого не важить, ніби ми обоє просто хотіли вихідного від мого важкого навчання. Та я провела неспокійну ніч, а наступного ранку спустилася до бібліотеки з піском в очах і знервована. Коли я ввійшла, він і не глянув на мене й коротко промовив:

— Почни з «фулмкеа» на сторінці сорок третій, — назвавши зовсім інше заклинання та не підводячи голови від своєї книжки. Я радо сховалась у своїй роботі.

Ми чотири дні провели у майже повній тиші та, як мені здається, могли би провести місяць, обмінюючись не більш ніж кількома словами на день, полишені на самих себе. Та вранці четвертого дня до вежі під’їхали сани, а коли я визирнула з вікна, виявилося, що це Борис, але не один: він віз Касину матір Венсу, і вона зіщулилася на санях, а її бліде кругле обличчя дивилося на мене знизу вгору з-під шалі.

Я не бачила жодної людини з Дверніка від ночі з маяками.

Данка надіслала вогнесерце назад до Ольшанки із супроводом, який понуро зібрався з усіх селищ долини, передаючи повідомлення далі. Він приїхав до вежі у повному складі за чотири дні після того, як я повернула себе разом із Драконом назад. Ці люди, фермери й ремісники, проявили сміливість, приїхавши назустріч жаху, гіршому за те, що тільки міг уявити будь-хто з нас; і вони не поспішали повірити, що Дракон зцілився.

Бурмістрові Ольшанки навіть стало відваги вимогти від Дракона показати рану міському лікареві; той знехотя послухав і закатав рукав, показуючи блідий білий шрам, усе, що лишилося від рани, та навіть сказав чолов’язі виточити трохи крові з кінчика його пальця. Вона бризнула чисто-червоною. Але вони також привезли із собою старого священика у повних пурпурових шатах, аби той прочитав над ним благословення, що неймовірно його розлютило. «З якого дива ти займаєшся цією маячнею? — запитав він священика, якого, вочевидь, трохи знав. — Я дозволив тобі сповідати десяток заражених душ — із когось із них виросла пурпурова троянда чи, може, хтось раптово оголосив себе врятованим і очищеним? Що доброго, на твою думку, могло б вийти, якби ти проказав наді мною благословення, а я був заражений?»

«Отже, ти в порядку», — сухо промовив священик, і вони нарешті дозволили собі повірити, а бурмістр із великим полегшенням передав вогнесерце.

Але, звісно, моєму батькові та братам приїхати не дозволили; також цього не дозволили нікому з мого села, хто затужив би, побачивши, як я палаю. А ті чоловіки, які приїхали, дивилися на мене, коли я стояла поруч із Драконом, і я не знала, як назвати вирази їхніх облич. На мені знову були зручні прості спідниці, та вони, йдучи геть, усе одно дивилися на мене, без ворожості, але й не так, як будь-хто з них хоч раз поглянув би на доньку лісоруба з Дверніка. Саме так я спершу дивилася на принца Марека. А вони бачили в мені людину з казки, яка могла б проїхати повз них, на яку можна було б витріщитись, але яка була геть не з їхнього життя. Від цих поглядів мені стало неприємно. Я була рада повернутись у вежу.

Саме того дня я принесла книгу Яги в бібліотеку й вимогла від Дракона перестати вдавати, ніби хист до зцілення в мене більший, аніж до будь-яких інших заклинань, і дозволити мені навчатися таких чарів, якими я можу займатися. Написати листа я не намагалася, хоча, гадаю, Дракон і дозволив би мені його надіслати. Що б я сказала? Я повернулася додому й навіть урятувала свій дім, але там мені вже не було місця; я не могла поїхати до селища й потанцювати на сільському майдані серед друзів, так само, як шість місяців тому не могла рушити до Драконової бібліотеки й сісти за його стіл.

Утім, коли я побачила Венсине обличчя, навіть з вікна бібліотеки, я геть про це не думала. Я лишила своє діяння висіти в повітрі незавершеним, як він дуже часто наказував мені ніколи не робити, й кинулася донизу сходами. Він кричав мені услід, але його голос не долинав до мене, тому що Венси не було б тут, якби могла приїхати Кася. Я стрибками подолала останні кілька сходинок до великої зали та лише на мить зупинилася біля дверей. Я крикнула: «Ірронар, ірронар»; це було лише заклинання для розплутування складних вузликів з ниток, та ще й спотворене, але я долучила до нього багацько чарів, ніби вирішила продертися крізь зарості із сокирою замість витратити час на те, щоб знайти обхідний шлях. Двері підстрибнули, наче заскочені зненацька, та відчинилися для мене.

Я впала крізь них на коліна, що раптово підігнулись — як із насолодою, в’їдливо, повідомив мене Дракон, сильніші заклинання не без причини були ще й складнішими, — проте я сяк-так піднялася й схопилася за руки Венси, коли та підняла їх, аби постукати. Зблизька було видно, що її обличчя було спотворене риданням. Її волосся лежало в неї на спині, хмарками вибиваючись із довгої пишної коси, а її одяг був подертий і забруднений; вона була вдягнена в нічну сорочку, на яку накинула халат.

— Нєшко, — сказала вона, занадто сильно схопивши мене за руки, здушуючи їх до нечутливості, а її нігті вп’ялися мені у шкіру. — Нєшко, я мала приїхати.

— Розкажіть, що сталося.

— Вони забрали її сьогодні вранці, коли вона пішла по воду, — сказала Венса. — Троє. Троє ходаків, — голос її урвався.

Весна була поганою, навіть якщо з Пущі виходив лише один ходак і починав висмикувати людей з лісів, наче плоди. Я якось бачила одного, здалеку крізь дерева — наче величезний паличник, спершу майже невидимий серед підліску, неправильно й жахливо збудований, тож, коли він ворухнувся, я, здригнувшись, позадкувала від нього з відчуттям нудоти. Вони мали руки та ноги, схожі на гілки, з довгими тонкими пальцями-стеблинами, і вони пробиралися крізь ліси та знаходили місця біля стежок і біля води, біля галявин, а тоді тихо чекали. Якщо хтось підходив до них на відстань витягнутої руки, врятувати цю людину було неможливо, якщо поблизу не було багацько людей із сокирами та вогнем. Коли мені було дванадцять, одного спіймали за півмилі від Заточека, крихітного сільця, що було останнім у долині, останнім перед Пущею. Ходак забрав дитину, маленького хлопчика, який ніс матері відро води для прання; вона побачила, як його схопили, й закричала. Поблизу було достатньо жінок, аби здійняти тривогу та сповільнити ходака.

Урешті-решт його зупинили вогнем, але рубати його на шматки все одно довелося цілий день. Ходак зламав дитині руку та ноги там, де схопився за них, і не відпускав, аж поки йому не перерізали тулуб і не відтяли кінцівки. Навіть тоді відривати пальці від тіла хлопчика мусили троє сильних чоловіків, і в нього лишилися шрами довкола рук і ніг із візерунком, як на корі дуба.

Тим, кого ходаки відносили до Пущі, щастило менше. Ми не знали, що з ними ставалося, та часом вони повертались, чимось дивно заражені: усміхнені й бадьорі, неушкоджені. Будь-кому, хто не знав їх добре, вони здавалися майже самими собою, і можна було півдня проговорити з одним з них і так і не усвідомити, що щось не так, поки не зрозумієш, що берешся за ніж і відтинаєш собі руку, виколюєш собі очі, відрізаєш собі язика, тим часом як та людина говорить і далі, усміхнена і страшна. А тоді вона бралася за ніж і входила у дім співрозмовника, до його дітей, поки той лежав назовні сліпий, задиханий і не годен навіть закричати. Якщо ходаки забирали когось, кого ми любили, ми знали, що сподіватися можна хіба на його смерть, і на неї можна було лише сподіватися. Ми ніколи не могли знати напевне, аж доки хтось із них не виходив і не доводив, що не помер, а тоді його доводилося ловити.

— Не Кася, — видихнула я. — Не Кася.

Венса схилила голову. Вона ридала мені в руки, які й досі тримала залізною хваткою.

— Будь ласка, Нєшко. Будь ласка, — говорила вона хрипко, без надії. Вона б ніколи не приїхала просити Дракона про допомогу, я знала; вона була б мудрішою. Та вона приїхала до мене.

Вона ридала без упину. Я завела її всередину, до невеличкого передпокою, а Дракон нетерпляче забрів у кімнату та простягнув їй напій, хоча вона відсахнулася від нього і сховала обличчя, поки його їй не дала я. Вона важко розслабилася майже одразу, як його випила, і її обличчя розгладилося; вона дозволила мені провести себе нагору до моєї кімнатки, а тоді тихо лягла на ліжко, хоча й з розплющеними очима.

Дракон стояв у дверях, спостерігаючи за нами. Я показала медальйон, який висів у Венси на шиї.

— Вона має пасмо Касиного волосся, — я знала, що вона зрізала його з Касиної голови в ніч перед вибором, гадаючи, що в неї не лишиться жодної згадки про доньку. — Якщо я скористаюся «лояталал»…

Він хитнув головою.

— Що ти сподіваєшся знайти, окрім усміхненого трупа? Дівчина пропала, — він повів підборіддям у бік Венси, у якої поступово заплющились очі. — Вона буде спокійнішою після того, як поспить. Скажи тому візникові повернутися вранці, щоб забрати її додому.

Він повернувся й пішов, а найгіршим тут було те, як сухо він говорив. Він не огризався на мене та не називав дурепою; він не сказав, що життя сільської дівчини не варте можливості того, що Пуща мене забере до свого війська. Він не сказав мені, що я — ідіотка, сп’яніла від успіху у приготуванні зілля, у витягуванні квітів із повітря, бо раптом подумала, що можу врятувати людину, яку забрала Пуща.

«Дівчина пропала». Здавалося навіть, що йому шкода, по-своєму, неоковирно.

Я сиділа поруч із Венсою, заціпенілою та холодною, тримаючи її грубу червону мозолясту руку в себе на коліні. Надворі темнішало. Якщо Кася й досі була жива, вона була в Пущі, дивилась, як опускається сонце та меркне світло між листям. Скільки часу потрібно, аби спустошити людину зсередини? Я подумала про Касю в лапах ходаків, про довгі пальці, які огорнули її руки та ноги, при цьому знаючи, що відбувається, що з нею станеться.

Я залишила сплячу Венсу та спустилася до бібліотеки. Дракон був там і проглядав одну з величезних облікових книг, у яких робив записи. Я стояла у дверях, див­лячись на його спину.

— Я знаю, що вона була тобі дорога, — сказав він через плече. — Але в поданні марної надії немає нічого доброго.

Я нічого не сказала. Книга заклинань Яги лежала розгорнута на столі, маленька й затерта. Цього тижня я вивчала лише заклинання землі: «фулмкеа», «фулмедеш», «фулмішта», тверді й нерухомі, максимально далекі від повітря та вогню ілюзії, якими лиш могли бути чари. Я взяла книгу і вкинула її собі в кишеню у Дракона за спиною, а тоді розвернулася та мовчки спустилася сходами.

Борис і досі чекав надворі з видовженим і похмурим обличчям; коли я вийшла з вежі, він підняв очі від своїх укритих попонами коней.

— Повезете мене до Пущі? — спитала я його.

Він кивнув, і я залізла в його сани та загорнулась у ковдри, а він тим часом знову підготував коней. Він заліз нагору та заговорив до них, ляскаючи віжками, і сани вискочили зі снігу.

Тієї ночі місяць був високо, повний і красивий, і повсюди лив блакитне світло на блискучий сніг. Поки ми летіли, я розгорнула книгу Яги та знайшла заклинання для пришвидшення ніг. Я тихенько проспівала його коням; вони повели вухами назад, аби мене послухати, і вітер від нашого ходу стишився й загус, сильно тиснучи мені на щоки й затуманивши мені очі. Замерзле Веретено тягнулося поруч блідо-сріблястою дорогою, а на сході перед нами росла тінь, росла та росла, поки стривожені коні не сповільнилися та не зупинилися без жодного слова чи поруху віжок. Світ перестав рухатися. Нам довелося зупинитися під невеличкою пошарпаною купкою сосон. Перед нами на відкритій ділянці незайманого снігу стояла Пуща.

Раз на рік, коли танула земля, Дракон забирав усіх неодружених чоловіків, старших за п’ятнадцять років, на кордони Пущі. Він повністю, до чорноти випалював ділянку землі уздовж його краю, а чоловіки йшли за його вогнем, посипаючи землю сіллю, щоб там нічого не могло вирости чи вкоренитися. У всіх наших селах було видно, як здіймаються стовпи диму. Ми бачили, як вони здіймаються й по той бік Пущі, у далекій Росьї, і знали, що там роблять те ж саме. Але вогонь завжди згасав, досягаючи тіні під темними деревами.

Я злізла із саней. Борис опустив на мене очі; обличчя в нього було напружене та злякане. Проте він сказав:

— Я зачекаю, — хоча я й знала, що він не може. Як довго чекати? На що? Чекати тут, у самісінькій тіні Пущі?

Я уявила собі, як чекав би на Марту мій власний батько, якби нас поміняли місцями. Хитнула головою. Зумівши витягнути Касю, я змогла б, як мені здавалося, привезти її до вежі. Я сподівалася, що Драконове заклинання нас пропустить.

— Їдьте додому, — сказала я, а тоді запитала його, раптом зацікавившись: — Марта в порядку?

Він злегка кивнув.

— Вона заміжня, — промовив він, а тоді, завагавшись, сказав: — Вона от-от має народити.

Я згадала її на відборі п’ять місяців тому: її червону сукню, її прекрасні чорні коси, її вузьке бліде налякане обличчя. Здавалося неможливим, що ми коли-небудь станемо поряд, зовсім рівні: вона, я, та Кася в одному ряду. Мені аж дихання перехопило, важко та болісно, коли я уявила, як вона сидить біля власного вогнища вже молодицею, готуючись до пологів.

— Я рада, — із зусиллям вимовила я, не даючи своїм вустам закритися від заздрощів. Не можна було сказати, що я хотіла чоловіка та дитя; я їх не хотіла чи радше хотіла їх хіба що так, як хотіла прожити сто років: колись, десь далеко, ніколи не думаючи про деталі. Але вони свідчили про життя; вона жила, а я — ні. Навіть зумівши повернутися з Пущі живою, я б ніколи не мала того, що мала вона. А Кася… Кася, можливо, уже мертва.

Та я не стану йти до Пущі, бажаючи злого. Я глибоко й тяжко вдихнула та вимушено промовила:

— Бажаю їй легких пологів і здорову дитину, — у мене навіть вийшло щиро: пологи доволі сильно лякали, хоча цей жах і був більш знайомим. — Дякую, — додала я та відвернулася, щоб пройти безплідною землею до стіни великих темних стовбурів. Я почула, як за мною дзвенить збруя — то Борис повернув коней і клусом поїхав геть, але звук був приглушений і скоро затих. Я не озиралася, йдучи крок за кроком, аж доки не зупинилася просто під першими гілками.

Потроху падав сніг, м’який і тихий. Медальйон Венси холодив мені руку, коли я його відкрила. Яга мала півдесятка різних заклинань для пошуку, маленьких і простеньких — здається, вона мала звичку губити речі.

Лояталал, — тихо промовила я до маленького закрученого пасемця Касиного волосся; «добре підходить для знаходження цілого з частини», — мовилось у незграбній нотатці про заклинання. Моє дихання загуснуло маленькою блідою хмаркою та відпливло від мене, йдучи попереду до дерев. Я ступила між двома стовбурами й пішла за ним усередину Пущі.

Я очікувала, що вона буде жахливішою, ніж насправді. Та спершу вона здавалася лише старезним лісом. Дерева були наче величезні стовпи у темній нескінченній залі; вони стояли на великій відстані одне від одного, а їхні покручені вузлуваті корені були вкриті темно-зеленим мохом; маленькі пухнасті папороті закрилися, згорнувшись, на ніч. Високі бліді гриби росли купками, нагадуючи іграшкових солдатиків на марші. Сніг не досяг землі під деревами, навіть тепер, серед зими. До листя й тоненьких гілочок причепився тоненький шар інею. Обережно вибираючи дорогу між деревами, я чула, як десь удалині гýкає сова.

Місяць і досі висів угорі, і крізь безлисті гілки проходило ясне біле світло. Я простежила за власним ледь помітним диханням і уявила себе маленькою мишкою, що ховається від сов, — маленькою мишкою, що полює на зерно, на захований горішок. Ходячи збирати щось у лісі, я частенько мріяла на ходу; я губилась у прохолодній тінистій зелені, у піснях птахів і жаб, у жвавому дзюркотінні струмка на каменях. Я намагалася так само загубитися тепер, намагалася бути лише ще однією частиною лісу, не вартою уваги.

Але щось дивилось. Я відчувала його дедалі більше з кожним кроком, чимраз далі заглиблюючись у Пущу, вагою, що обтяжила мені плечі залізним ярмом. Я увійшла всередину, мало не очікуючи, що з кожної гілки звисатимуть трупи й на мене з тіней вискакуватимуть вовки. Невдовзі я засумувала за вовками. Тут було щось гірше. Тут було те, що на мить визирнуло на мене з очей Єжи, щось живе, а я застрягла в душній кімнаті разом з ним, затиснута в маленький куточок. Ще в цьому лісі була пісня, та це була дика пісня, що шепотіла про божевілля, роздирання і лють. Я повзла далі, згорбившись і намагаючись бути маленькою.

Тоді я, спотикаючись, вийшла до маленького потічка, який мало скидався на струмок; обидва його береги були вкриті товстим шаром інею, а між ними текла чорна вода, тим часом як крізь просвіт між деревами проходило місячне світло. А по той бік стояв ходак, нахиливши дивну вузьку голову-палицю до води, аби попити; рот зяяв на його обличчі тріщиною. Він підняв голову й подивився просто на мене; з нього капала вода. Його очі були вузликами у деревині, круглими темними отворами з кишеньками, у яких могла б жити якась невеличка тваринка. З однієї з його ніг звисав клаптик зеленої вовняної тканини, що зачепився за виступ на суглобі.

Ми витріщились одне на одного через вузьку рухливу нитку річки.

Фулмедеш, — сказала я тремтячим голосом, і під ходаком відкрилася тріщина в землі, яка поглинула його задні ноги. Він задряпав об берег рештою своїх довгих кінцівок-палиць, мовчки борсаючись, викидаючи струмені води, але земля закрилася довкола середини його тіла, і він не міг себе витягти.

Та я заглибилась у себе, проковтнувши крик болю. Здавалося, хтось ударив мене палицею по плечах: Пуща відчула моє діяння. Я була в цьому впевнена. Пуща тепер шукала мене. Вона шукала, і скоро вона мене знайде. Довелося змушувати себе рухатись. Я перескочила через струмок і побігла за своїм ледь помітним туманним заклинанням, яке досі висло попереду мене. Ходак спробував ухопити мене довгими пальцями з розтрісканого дерева, коли я його оббігла, та я проскочила повз нього. Я пройшла крізь кільце більших стовбурів і опинилася на відкритому просторі біля меншого дерева; тут земля була обтяжена снігом.

Простором тягнулося впале дерево, велетенське, зі стовбуром, завтовшки більшим за мій зріст. Ця галявина відкрилася завдяки його падінню, а посеред неї його місце зайняло нове дерево. Але не таке саме. Усі інші дерева, які я бачила в Пущі, були знайомих видів, попри заплямовану кору та викривлені неприродні кути гілок — були дубами, та чорними березами, та високими соснами. Але такого дерева я не бачила ніколи.

Воно вже виросло настільки, що я не могла б охопити його руками, хоча велетенське дерево не могло впасти дуже давно. Його гладенька сіра кора прикривала стовбур із дивними вузлами, а довкруж нього рівними колами росли довгі гілки, що починалися високо на стовбурі, наче в модрини. Його гілки не оголилися з початком зими — на них була сила-силенна сухого сріблястого листя, яке шурхотіло на вітрі; здавалося, цей звук іде з якогось іншого місця, ніби якісь люди тихенько говорили водночас просто за межею поля зору.

Слід від мого дихання вже розчинився у повітрі. Опустивши очі на глибокий сніг, я побачила позначки там, де його проштрикнули ноги ходаків, і лінії, що лишилися від їхніх черев; усі вони йшли до дерева. Я обережно ступила крізь сніг до нього, а тоді ще раз, а потім зупинилася. Кася була прив’язана до дерева. Її спина була притиснута до стовбура, а руки витягнуті назад довкола нього.

Я спершу не побачила її, тому що на ній уже наросла кора.

Її обличчя було трохи підняте, а під тоненьким покриттям із кори було видно, що вона відкрила рота, кричачи, тим часом як кора зросталася над нею. Я приглушено, безпорадно скрикнула, непевно підійшла й витягнула вперед руки, щоб торкнутися її. Кора під моїми пальцями вже затверділа; сіра шкіра була гладенькою і твердою, неначе стовбур поглинув її повністю й вона вся стала частиною дерева, Пущі.

Я не могла схопитися за кору, хоча відчайдушно намагалася здерти та злущити її. Проте мені зрештою вдалося здерти маленький тоненький шматочок у неї над щокою, а під ним я знайшла її власну м’яку шкіру — ще теплу, ще живу. Та щойно я торкнулася її кінчиком пальця, кора швидко наповзла на неї, і мені довелося прибрати руку, аби не застрягнути самій. Я прикрила рота руками, відчуваючи ще більший відчай. Я й досі знала дуже мало: на думку не спадало жодного заклинання, нічого, що могло б витягнути Касю, нічого, що бодай уклало б мені в руки сокиру, ніж, навіть якби був час вирізати її.

Пуща знала, що я тут: уже тепер її створіння, ходаки, вовки та ще гірші істоти, рушали до мене на безшумних м’яких ногах крізь ліс. Я раптом відчула певність у тому, що є такі істоти, які взагалі не виходять із Пущі, істоти настільки жахливі, що їх ніхто ніколи не бачив. І вони насувалися.

«Якщо маєш силу, «фулмія», десять разів проказане з упевненістю з голими ногами у багні, струсне землю аж до коріння», — повідомляла мені книга Яги, а Дракон достатньо вірив у це, щоб не дозволити мені спробувати заклинання поблизу вежі. Щодо «впевненості» я все одно відчувала сумнів — не вірила, що мені варто трусити землю аж до коріння. Але тепер я впала на землю й заходилася прибирати сніг, опале листя, гниль і мох, доки не дійшла до замерзлого до твердого стану багна. Я підняла великий камінь і почала стукати об землю, знову й знову, розбиваючи багно і дихаючи на нього, щоб розм’якшити, вбиваючи туди сніг, який танув довкола моїх рук, вбиваючи гарячі сльози, що капали з моїх очей, поки я працювала. Кася нависла наді мною з підведеною головою, відкривши вуста у беззвучному крику, наче статуя в церкві.

Фулмія, — сказала я, глибоко зануривши пальці у багно, розминаючи тверді згустки пальцями. — Фулмія, фулмія, — наспівувала я знову й знову; з-під зламаних нігтів мені точилася кров, і я зніяковіла, відчувши, що земля мене чує. Навіть земля тут була осквернена, отруєна, та я плюнула на багно й гукнула: — Фулмія, — а тоді уявила собі, як мої чари течуть у землю, наче вода, знаходячи тріщини та слабкі місця, розтікаючись під моїми руками, під моїми холодними мокрими коліньми; а тоді земля задрижала й перевернулася. Там, де мої руки ввійшли у землю, почалося легке тремтіння, і воно пішло за мною, коли я почала тягнути коріння дерева. Замерзле багно почало ламатися на невеличкі шматки довкола нього, а хвилі тремтіння все тривали.

Гілки наді мною дико хиталися, наче стривожені, а шепіт листя перетворився на приглушене ревіння. Я випросталася, ставши на коліна.

— Випусти її! — крикнула я на дерево; я забила по його стовбуру брудними кулаками. — Випусти її, бо звалю тебе! Фулмія! — скрикнула я з люті й кинулася назад на землю, а там, де впали мої кулаки, земля піднялася та набухла, ніби річка, що підіймається від дощу. Чари лилися з мене бурхливим потоком; усі Драконові попередження були забуті та зневажені. Я б виснажилася там до останньої краплини та померла просто заради того, щоб звалити те страшне дерево: я не могла уявити собі світ, у якому жила б, у якому покинула б це, покинула б Касине життя та серце живити це заразне жахіття. Я б радше загинула, розчавлена під час власного землетрусу, та вбила його разом із собою. Я потягнула за землю, готова виламати яму, яка поглинула б нас усіх.

А тоді кора зі звуком льоду, що ламається навесні, тріснула вздовж Касиного тіла. Я негайно підхопилася з багна й залізла пальцями у тріщину, широко розсуваючи її боки та тягнучись до неї. Я схопила її за зап’ясток, за мляву та важку руку, і потягнула. Вона випала з жахливої темної щілини, зігнувшись у поясі, наче ганчір’яна лялька, а я відступилася та витягнула її, важку й безвільну, у сніг, огорнувши її стан обома руками. Шкіра в неї була бліда, наче в риби, нездорова, ніби з неї випили все сонце. Нею тоненькими зеленими струменями текла живиця, що пахла весняним дощем, і вона не рухалась.

Я впала на коліна біля неї.

— Касю, — промовила я, схлипуючи. — Касю, — кора вже замкнулася, ніби шов, над діркою, у якій до цього була вона. Я взяла Касині руки у свої, мокрі та брудні, та притиснула їх до своїх щік, до губів. Вони були холодними, але не такими холодними, як мої; у них іще теплилося життя. Я нагнулася та звалила її собі на плечі.

Розділ 8



Я, хитаючись, вийшла з Пущі на світанку, несучи на плечі Касю, ніби в’язанку хмизу. Доки я йшла, Пуща відступала від мене, ніби боялася знову довести мене до заклинання. «Фулмія» лунало в мене в голові глибоким дзвоном, який бомкав із кожним моїм важким кроком; я була обтяжена Касиною вагою, а мої руки на її блідій руці та нозі й досі були вкриті брудом. Нарешті я виринула з дерев у глибокий сніг на кордоні та впала. Виповзла з-під Касі й перекинула її. Її очі досі були заплющені. Її волосся довкола обличчя, там, де воно було змочене живицею, було вологим і липким. Я підняла її голову собі на плече й заплющила очі, а тоді вимовила заклинання.

Дракон чекав на нас у кімнаті нагорі вежі. Його обличчя було таким само строгим і похмурим, яким я бачила його завжди, і він схопив мене за підборіддя та різко підняв мою голову. Я подивилася на нього у відповідь, ви­снажена та порожня, тим часом як він вивчав моє обличчя та оглядав мої очі. Він тримав у руках пляшечку якогось зміцнювального засобу; довго подивившись на мене, він висмикнув звідти корок і пхнув її мені.

— Випий, — сказав він. — Усе.

Він підійшов до того місця, де розтягнулася на підлозі Кася, і досі нерухома, витягнув над нею руки й опустив на мене злий погляд, коли я пискнула на знак незгоди та потягнулася.

Негайно, — відрізав він, — якщо не хочеш змусити мене спопелити її одразу, щоб можна було зайнятися тобою, — він зачекав, доки я не стала пити, а тоді швидко пробурмотів якесь заклинання, посипавши її тіло стовченим пилом; над нею розтягнулася блискуча бурштиново-золота сітка, схожа на пташину клітку, а тоді він повернувся до мене, щоб подивитись, як я п’ю. Спершу смак був невимовно гарним — наче ковток теплого меду з лимоном у хворому горлі. Та коли я стала пити далі, мене почало нудити, бо солодкого було забагато. На середині довелося зупинитися.

— Не можу, — сказала я, задихаючись.

— Повністю, — мовив він. — А тоді ще одну, якщо я вважатиму це за потрібне. Пий, — і я змусила себе ковтнути ще раз, а тоді ще та ще, аж доки не спорожнила посудину. Тоді він схопив мене за зап’ястки, промовив: — Улозиштус сов’єнта, меґіот кожор, улозиштус меґіот, — і я заволала: він наче підпалив мене зсередини. Я бачила, як крізь мою шкіру сяє світло, перетворюючи моє тіло на яскравий ліхтар, а піднявши руки, з жахом побачила тіні, що рухалися там під поверхнею. Забувши про гарячковий біль, я схопилася за сукню і стягнула її через голову. Він став коліньми на підлогу разом зі мною. Я сяяла, наче сонце, а тоненькі тіні рухалися мною, наче рибки, що плавають під льодом узимку.

— Витягніть їх, — сказала я. Тепер, побачивши їх, я також раптово відчула їх, як вони залишають у мені слід, подібний до слизу. Я здуру подумала, що в безпеці, тому що уникнула подряпин, порізів і укусів. Я гадала, що він лише вживає заходів безпеки. Тепер я розуміла: я вдихала заразу із самим повітрям під гілками Пущі, а їхнє повзання не відчула, бо вони прослизнули всередину, маленькі та хитрі. — Витягніть їх…

— Так, я намагаюся, — різко відповів він, схопивши мене за зап’ястки. Він заплющив очі та знову заговорив довгим повільним наспівом, який ішов усе далі, підживлюючи вогонь. Я зупинила погляд на вікні, на сонячному світлі, що проникало всередину, та спробувала дихати, палаючи. Моїм обличчям струменіли гарячі сльози, що аж обпікали мої щоки. Його хватка на моїх руках порівняно з цим нарешті здалася прохолодною.

Тіні під моєю шкірою меншали, їхні краї згоряли у світлі, наче пісок розчинявся у воді. Вони гасали туди-сюди, намагаючись знайти для себе схованки, але він ніде не дозволяв світлу змеркнути. Я бачила свої кістки та органи мерехтливими обрисами всередині себе; одним із них було не що інше, як серце, що билось у моїх грудях. Воно сповільнювалося, кожен удар був важчим. Я нечітко розуміла: питання полягає в тому, чи зможе він випалити з мене заразу швидше, ніж моє тіло не витримає. Я захиталася в його руках. Він грубо трусонув мене, і я розплющила очі й побачила, що він зло дивиться на мене; він ані на мить не перервав своє заклинання, та йому не потрібно було вимовляти жодного слова. «Не смій марнувати мій час, безсовісна ти ідіотко», — говорили його люті очі, і я вгризлася зубами в губу та протрималася ще трохи.

Останні кілька рибок-тіней стиралися до вертлявих ниток, а тоді вони зникли, ставши настільки тоненькими, що їх не можна було розгледіти. Він сповільнив наспів і зробив паузу. Вогонь трохи вщух, і стало невимовно легше. Він похмуро запитав:

— Досить?

Я відкрила рота, щоб сказати «так», щоб сказати «будь ласка».

— Ні, — прошепотіла я, тепер відчуваючи жахливий страх. Я відчувала, що в мені ще лишається ледь помітний, рухливий, наче ртуть, слід тіней. Якщо ми зупинимося зараз, вони скрутяться у глибині, заховавшись у моїх жилах і животі. Вони вкореняться, а тоді ростимуть, ростимуть і ростимуть, аж доки не задушать у мені все інше.

Він один раз кивнув. Витягнув руку, пробурмотів якесь слово, і з’явився ще один флакон. Я здригнулася; йому довелося допомогти мені залити ковток рідини у відкритий рот. Я, захлинаючись, ковтнула її, а він знову почав наспівувати. Вогонь здійнявся у мені знову, нескінченний, сліпучий, палючий.

Ще за три ковтки, кожен із яких знову розпалював вогонь на повну силу, я була майже впевнена. Після цього я змусила себе ковтнути ще раз, для певності, а тоді, нарешті, мало не ридаючи, сказала:

— Досить. Цього досить.

Але тоді він заскочив мене зненацька і змусив зробити ще ковток. Я почала плюватись, а він затулив мені рукою вуста й ніс і вдався до іншого наспіву, такого, що не палив, а закрив мені легені. П’ять жахливих ударів серця я зовсім не могла дихати, хапалася за нього й тонула на відкритому повітрі; це було гірше за все інше. Я витріщилася на нього й побачила, що він не зводить з мене темних очей, невблаганних і проникливих. Вони почали поглинати увесь світ; моє поле зору звужувалося, руки в мене слабшали; потім він нарешті зупинився, і мої навісні легені розкрилися, набухнувши, ніби міхи, що різко втягнули повітря. Разом із цим я заволала лютим криком без слів і відіпхнула його від себе так, що він позадкував і розтягнувся на підлозі.

Він підвівся, крутнувшись, але не пролив при цьому вміст флакона, і ми однаково гнівно дивились одне на одного.

— З усіх надзвичайних дурниць, до яких ти коли-небудь вдавалася на моїх очах… — забурчав він до мене.

— Ви могли б мені сказати! — скрикнула я, обхопивши тіло руками й досі тремтячи від пережитого жаху. — Усе інше я вистояла, я й це могла б вистояти…

— Не змогла б, якби була заражена, — рішучо промовив він, урвавши мене. — Якби ти була сильно одержима, ти спробувала б від цього ухилитись, якби я тобі сказав.

— Ви б тоді все одно знали! — сказала я, і він міцно стулив рота в тоненьку риску, а тоді з дивною напруженістю відвернув від мене погляд.

— Так, — коротко сказав він. — Я знав би.

А тоді… мав би мене вбити. Він мав би мене вбити, поки я, можливо, благала б; поки я благала б його та вдавала б із себе незаплямовану — можливо, навіть гадала б, що я така, як це й було. Я замовкла, дихаючи повільно, розмірено та глибоко.

— І я… я чиста? — нарешті спитала я, з жахом чекаючи на відповідь.

— Так, — відповів він. — Від того, останнього заклинання не могла б сховатися жодна зараза. Якби ми зробили це швидше, це б тебе вбило. Тіням довелося б украсти дихання з твоєї крові, щоб вижити.

Я безвільно скоцюрбилася та закрила обличчя. Він звівся на ноги й закоркував флакон. Пробурмотів: «Ванасталем», — ворухнувши руками, та підійшов до мене; накинув охайно згорнутий плащ із важкого оксамиту на шовковій підкладці, темно-зелений і гаптований золотом. Я невиразно поглянула на одежину, підняла очі на нього й лише тоді, коли він із роздратованим, напруженим виразом обличчя відвів від мене погляд, усвідомила, що під моєю шкірою згасають останні сяючі вуглинки, а я й досі гола.

Тоді я різко скочила на ноги, швиденько прикрившись плащем.

— Касю, — завзято промовила я і повернулася до того місця, де під кліткою лежала вона.

Він не сказав нічого. Я розпачливо поглянула на нього знову.

— Піди вдягнися, — нарешті сказав він. — Поспішати немає куди.

Він схопив мене, щойно я увійшла до вежі, — не втратив ані миті.

— Має бути якийсь спосіб, — мовила я. — Мусить бути якийсь спосіб. Її лише щойно взяли — вона не могла пробути у дереві довго.

— Що? — різко перепитав він і став слухати, суплячи брови, як я висловлюю жах від галявини, від дерева. Я спробувала розповісти йому про страхітливу важкість Пущі, яка спостерігала за мною, про відчуття того, що на мене полюють. Усе це я розповідала невиразно — слів ніби не вистачало. Та його обличчя ставало дедалі похмурішим, аж поки я нарешті не закінчила тим останнім ривком у чистий сніг на слабких ногах.

— Тобі невимовно пощастило, — врешті-решт промовив він. — І ти була геть-чисто божевільною, хоча у твоєму випадку це, здається, одне й те саме. Ніхто не заходив у Пущу так глибоко, як ти, і повертався цілим від часів… — він зупинився, і я якось здогадалася, що йшлося про Ягу, хоча він і не вимовив її імені: що Яга увійшла до Пущі та повернулася. Він помітив мій здогад і зло на мене глянув. — А на той час, — крижаним тоном сказав він, — вона мала сто років і вже настільки занурилась у чари, що там, де вона проходила, виростали чорні поганки. І навіть їй не вистачило дурості розпочати велике діяння посеред Пущі, хоча я визнаю, що в цьому випадку тебе врятувало лише воно, — він хитнув головою. — Гадаю, я мав прикути тебе до стіни ланцюгами, щойно та селянка прийшла сюди поридати в тебе на плечі.

— Венса, — сказала я; мій отупілий, виснажений розум зачепився за одне. — Я мушу піти сказати Венсі, — я глянула в бік коридору, але втрутився він.

Що їй сказати? — запитав він.

— Що Кася жива, — промовила я. — Що вона вибралася з Пущі…

— Та що їй точно доведеться померти? — грубо сказав він.

Я мимохіть відступила до Касі, вставши між ними та піднявши руки — марно, якби він збирався мене здолати, але він захитав головою.

— Перестань на мене кокошитися, — сказав він, радше стомлений, аніж роздратований; від його тону мої груди стиснув відчай. — Найменше нам потрібна подальша демонстрація того, що ти підеш на будь-яку дурницю заради її порятунку. Можеш підтримувати в ній життя, поки ми можемо її стримувати. Але ще до кінця це здасться тобі милосердям.

Я таки розповіла Венсі, коли вона прокинулася трохи пізніше того ж ранку. Вона з дикими очима стиснула мої руки.

— Дай мені її побачити, — вимогла вона, та Дракон суворо заборонив це.

«Ні, — сказав він. — Можеш мучити себе, якщо хочеш; на більше я не піду. Не давай тій жінці брехливих обіцянок і не дозволяй їй наближатись. Якщо послухаєшся моїх порад і скажеш їй, що дівчина мертва, та даси їй жити далі». Та я підготувалася й розповіла їй правду. Краще, подумала я, знати, що Кася вже не в Пущі, що її муки мають кінець, навіть якщо порятунку немає. Я не знала напевне, чи мала рацію. Венса стогнала, ридала і благала мене; я, якби могла, не послухалася б та відвела її. Але Дракон не довірив мені Касі; він уже забрав її та запроторив десь у камеру глибоко під вежею. Він сказав мені, що не стане показувати мені шлях униз, поки я не вивчу захисне заклинання, щось, що берегтиме мене від зарази Пущі.

Я мала сказати Венсі, що не можу; мені довелося присягатися їй у цьому своїм серцем, знов і знов, аж поки вона мені не повірить.

— Я не знаю, куди він її запроторив, — нарешті закричала я. — Не знаю!

Вона перестала благати й витріщилася на мене, задихаючись і схопившись руками за мої руки. Тоді вона сказала:

— Гидка, заздрісна… ти завжди її ненавиділа, завжди. Ти хотіла, щоб її забрали! Ти й Ґалінда, ви знали, що він її забере, ти знала та раділа, а тепер ти ненавидиш її, бо він натомість забрав тебе…

Вона різко торсала мене, і якусь мить я не могла її зупинити. Чути, як вона говорить це мені, було надто жахливо, наче там, де я шукала чистої води, лилась отрута. Я була геть втомлена, немічна від очищення, а всі сили витратила, витягуючи Касю. Я нарешті випручалася та вибігла з кімнати, не в змозі це витримати, а тоді стала в коридорі, спершись на стіну і плачучи, надто зморена, щоб бодай витерти собі обличчя. За мить Венса зайшла за мною; вона сама ридала.

— Прости мене, — сказала вона. — Нєшко, прости мене. Я ненавмисно. Ненавмисно.

Я знала, що вона сказала це ненавмисно, та це водночас трохи було правдою, хай і перекрученою. Це змусило мене згадати власне таємне почуття провини, свій крик: «Чому ви замість мене не забрали Касі?» Ми, моя мати і я, раділи ці всі роки, думаючи, що мене не заберуть, і я була нещасною після цього, хоча ніколи не ненавиділа за це Касю.

Коли Дракон спровадив Венсу додому, я не шкодувала. Я навіть не дуже сперечалася, коли він відмовився від спроби навчити мене захисного заклинання того ж дня.

— Спробуй не бути такою дурепою, щоб не мати можливості цьому зарадити, — рикнув він. — Ти потребуєш відпочинку, а якщо ні, то я вже точно його потребую після, безперечно, болісного процесу вбивання тобі в голову необхідних засобів захисту. Поспішати не треба. Ніщо не зміниться.

— Та якщо Кася заражена, як була заражена я… — почала я і зупинилася: він хитав головою.

— Кілька тіней прослизнули між твоїми зубами; вони не змогли заволодіти тобою, бо ти була очищена одразу, — сказав він. — Тут усе геть інакше, це навіть не якесь третьорозрядне зараження, як у того безталанного хлопа, який пас корів і якого ти з доброго дива перетворила на камінь. Чи розумієш ти, що дерево, яке ти побачила, — одне з серцедерев Пущі? Там, де вони пускають корені, розширюються її кордони, їхніми плодами живляться ходаки. Пуща так оволоділа нею, що більше й не можна. Піди поспи. Кілька годин не змінять її становища, а тобі це, можливо, не дасть утнути якусь нову дурницю.

Я була надто стомлена, і я знала це, хоча й не бажала цього та відчувала, як у животі в мене крутить від відповіді. Я відклала її на потім. Але якби я взагалі дослухалася до нього та до його обачності, Кася й досі була б усередині серцедерева, перетворюючись на його поживу та гниючи; якби я проковтнула все, що він казав мені про чари, я б і досі наспівувала примови до виснаження. Він сам сказав мені, що ще нікого не витягали із серцедерева, ще ніхто з Пущі не вийшов — але це зробила Яга, а тепер зробила і я. Можливо, він помилявся; він помилявся щодо Касі. Він помилявся.

Я прокинулася до світанку. У книзі Яги я знайшла заклинання «щоб винюхати гниль», простий наспів, «Аїш аїш аїшимад», — і я пройшлася ним кухнями, вишукавши місце, де ззаду бочки росла цвіль, пляму пойнятого гниттям будівельного розчину у стінах, подушені яблука та одну зіпсуту капустину, яка закотилася під полицю з пляшками вина. Коли сонячне світло нарешті осяяло сходи, я піднялася до бібліотеки та почала гучно скидати з полиць книжки, доки не з’явився він, зі стомленими очима та дратівливий. Він не вилаяв мене — лише поглянув, насупившись, а тоді відвернувся, не промовивши жодного слова. Мені було б легше, якби він закричав.

Але він узяв невеличкий золотий ключик і відімкнув зачинену шафку з чорного дерева на віддаленому боці кімнати. Я вгледілася в неї; у ній була стійка з безліччю тоненьких пласких скелець, між якими були затиснуті шматки пергаменту. Він витягнув один з них.

— Я зберіг його передусім як курйоз, — промовив він, — але це, здається, найкраще тобі підходить.

Він розклав його на столі, не виймаючи зі скла, — одну-єдину сторінку, вкриту розгонистим неохайним почерком, де чимало літер мали дивну форму, з грубими зображеннями гілки із сосновими голками, від яких у ніздрі на якомусь обличчі йшов дим. Було перераховано з десяток різних варіантів: «суолтал відел», «суольята акората», «віделарен», «акордел», «естепум» та інші.

— Яким мені скористатися? — запитала я його.

— Що? — перепитав він і обурено наїжачився, коли я сказала йому, що це окремі замовляння, а не один довгий наспів, отже, виходило, що він не усвідомлював цього раніше. — Гадки не маю, — коротко сказав він. — Обери якесь і спробуй.

Я мимоволі зраділа — потай, із жаром: ще один доказ того, що його знання мають межі. Я пішла в лабораторію по соснові голки та зробила з них невеличке кіптяве багаття у скляній мисці на бібліотечному столі, а тоді завзято схилила голову над пергаментом і спробувала.

Суолтал, — промовила я, відчуваючи форму заклинання у себе в роті — утім, щось було не так, воно наче ковзало вбік.

Валлодитаж алойто, кес валлофож, — вимовив він, і цей твердий гіркий звук уп’явся в мене риболовними гачками, а тоді Дракон швидко ворухнув одним пальцем, і мої руки піднялися зі столу та тричі плеснули в долоні. Не можна сказати, що я не мала влади, це не скидалося на мимовільне похитування, коли виходиш зі сну, у якому падаєш. Я відчувала в цьому русі рішучість, а у шкіру мені впивалися ниточки ляльковода. Хтось ворухнув моїми руками, і це була не я. Я мало не сягнула по якесь заклинання, щоб його вдарити, а тоді він знову зігнув палець, і гачок вийшов, а волосінь вислизнула з мене назад.

Я звелася на ноги за півкімнати від нього, задихана, і лише тоді змогла зупинитись. Я кинула злий погляд, але вибачатися переді мною він не став.

— Коли це зробить Пуща, — сказав він, — ти гачка не відчуєш. Спробуй ще.

На якесь замовляння я спромоглася за годину. Жодне з них не виходило як слід, так, як на папері. Мені довелося спробувати на язиці їх усі, перекочуючи їх так і сяк, аж поки до мене нарешті не дійшло, що деякі літери мали звучати не так, як я думала. Я спробувала міняти їх, аж раптом спіткнулась об склад, який видавався правильним у моїх вустах; потім ще один і ще, доки я не склала їх докупи. Він змусив мене відпрацьовувати це знову й знову ще не одну годину. Я вдихала сосновий дим і видихала слова, а тоді він штрикав мій розум, неприємно крутячи заклинанням один раз, а тоді ще раз.

Опівдні він нарешті дозволив мені зупинитися та перепочити. Я звалилась у крісло, наїжачена та виснажена; бар’єри вистояли, але я почувалася так, ніби мене знову й знову штрикали гострими палицями. Я опустила погляд на старий пергамент, так обережно запечатаний, з літерами дивної форми; замислилася, скільки йому років.

— Дуже багато, — сказав він. — Більше, ніж Польні; можливо, він навіть старший за Пущу.

Я зробила великі очі; мені до того й на думку не спадало, що Пуща існувала не завжди, не завжди була тим, чим вона є.

Він знизав плечима.

— Наскільки нам відомо, вона завжди була такою. Вона точно старша за Польню та Росью: вона була тут ще до того, як цю долину заселив будь-хто з нас, — він постукав по пергаменту у склі. — Це були перші люди, які жили в цій частині світу, наскільки ми знаємо, кілька тисяч років тому. Їхні королі-чаклуни принесли мову чарів із собою на захід, із безплідних земель на віддаленому боці Росьї, коли першими заселили цю долину. А тоді Пуща накотилася на них, зруйнувала їхні фортеці та спустошила їхні поля. Тепер від їхніх трудів лишилося небагато.

— Але, — сказала я, — якщо Пущі не було, коли вони першими заселили долину, звідки вона взялася?

Дракон знизав плечима.

— Якщо вирушиш до столиці, то знайдеш скільки завгодно трубадурів, які радо заспівають тобі про народження Пущі. Це популярна серед них тема, принаймні тоді, коли в них є слухачі, які знають про це менше за них: це надає їм величезне поле для творчості. Гадаю, є шанс, що якийсь із них натрапив на правдиву історію. Запали вогонь, і почнімо знову.

Він вдовольнився моєю роботою лише пізно ввечері, коли світло вже згасало. Він спробував відправити мене спати, але я була проти. Венсині слова й досі мучили та дряпали мене у глибині душі, і мені спало на думку, що він, можливо, хоче мого виснаження, щоб можна було відкараскатися від мене ще на день. Я хотіла побачити Касю на власні очі, я хотіла знати, з чим зіткнулась, я мусила знайти спосіб боротися з цією заразою.

— Ні, — сказала я. — Ні. Ви сказали, що я зможу її побачити, коли зможу себе захистити.

Він різко підняв руки.

— Гаразд, — мовив він. — Іди за мною.

Він повів мене сходами до самого низу, у льохи за кухнею. Я згадала, як у відчаї обшукувала всі ті стіни, коли думала, що він висотує з мене життя; я обмацала руками кожну стіну, запхнула пальці в кожну тріщину та потягнула за кожну затерту цеглину, намагаючись знайти вихід. Але він привів мене до гладенько відполірованої частини стіни, цільної плити з блідого білого каменю без краплинки будівельного розчину. Злегка торкнувся її пальцями однієї руки та зігнув їх, наче зображаючи павука; я відчула захват від дії його чарів. Уся плита відкинулась назад у стіну, відкривши сходи з такого ж блідого каменю з тьмяним сяйвом, які круто схилялися вниз.

Я попрямувала проходом за ним. Він відрізнявся від решти вежі — був старшим і дивнішим. Сходинки були різко окреслені з обох боків, але посередині стерті до м’якості, а вздовж основи обох стін біг рядок з літер, вирізьблених шрифтом, який не був ані нашим, ані росьїнським — дуже схожим за формою на літери на пергаменті із захисним заклинанням. Ми, здавалося, спускалися довго, і я дедалі яскравіше відчувала вагу каменю довкола нас і тиші. Це скидалося на гробницю.

— Це і є гробниця, — сказав він. Ми досягли нижнього кінця сходів і ввійшли до невеличкої круглої кімнати. Саме повітря здавалося густішим. Письмена йшли з однієї стіни сходів і тягнулися довкола них безперервним рядком, який закруглювався на протилежний бік, підіймався стіною високою кривою, що описувала дугу, а тоді повертався та підіймався сходами з іншого боку. Усередині дуги, ближче до низу була невелика ділянка світлішого каменю — наче решту стіни побудували, а потім закрили. Здавалося, її могло бути достатньо, щоб крізь неї могла проповзти людина.

— Тут… тут досі хтось похований? — боязко запитала я. Мій голос прозвучав стишено.

— Так, — сказав Дракон. — Але навіть королі не проти ділитися після смерті. Тепер послухай, — промовив він, повернувшись до мене. — Я не збираюся вчити тебе заклинання для проходження крізь стіну. Коли ти захочеш її побачити, я проведу тебе сам. Якщо спробуєш її торкнутись, якщо дозволиш їй наблизитися до тебе на відстань витягнутої руки, я негайно заберу тебе. Тепер наклади на себе захист, якщо наполягаєш на цьому.

Я запалила невеличку жменьку соснових голок на підлозі й заспівала, сховавши обличчя в їхньому диму, а тоді вклала руку в його руку й дозволила йому провести себе крізь стіну.

Він змусив мене боятися найгіршого: що Кася мучилася так само, як і Єжи, з піною з рота й роздирала собі шкіру; що Кася була повна тих повзучих заражених тіней, які поїдали всередині неї все. Я була готова до будь-чого, я опанувала себе. Та коли він провів мене крізь стіну, вона лише сиділа, скоцюрблена й зіщулена, в кутку на тонкому сіннику, охопивши руками коліна. Біля неї на підлозі стояла тарілка з їжею та водою, і вона вже поїла та попила; вона вмилась, а її волосся було заплетене в охайні коси. Вона мала втомлений і зляканий вигляд, та все одно була схожа на себе, і вона ледь-ледь піднялася на ноги й пішла до мене, витягнувши вперед руки.

— Нєшко, — сказала вона. — Нєшко, ти знайшла мене.

— Не наближайся, — сухо промовив Дракон і додав: — Валур полжис, — а тоді на підлозі між нами раптово вискочила лінія жаркого полум’я; я тягнулася до неї, не маючи змоги цьому зарадити.

Я опустила руки і стиснула їх у кулаки, та й Кася теж відступила, лишаючись за вогнем; вона слухняно кивнула Драконові. Я стояла, безпорадно витріщившись на неї, сповнена мимовільної надії.

— Ти… — промовила я, і голос застряг мені в горлянці.

— Не знаю, — сказала Кася тремтливим голосом. — Я не… пам’ятаю. Нічого, відтоді як мене забрали до Пущі. Мене забрали до Пущі, і тоді вони… вони… — вона зупинилася, злегка відкривши рота. У її очах був жах, такий само жах, який я відчула, коли знайшла її в дереві, поховану під його корою.

Мені довелося змусити себе не потягнутися до неї. Я сама знову була в Пущі, бачила її сліпе, задушене обличчя, її руки у благанні.

— Не говори про це, — сказала я, отупіла й нещасна. Я відчула раптовий напад гніву на Дракона через те, що він так довго мене затримував. Я вже снувала в голові плани: скористаюся заклинанням Яги, щоб знайти, де в ній укоренилася та зараза; опісля попрошу Дракона показати мені очищувальні заклинання, якими він подіяв на мене. Продивлюся книгу Яги та знайду ще кілька подібних, а тоді виведу її з неї. — Поки що не думай про це, просто скажи мені: як ти почуваєшся? Тобі… зле чи холодно…

Я нарешті оглянула саму кімнату. Її стіни були з того ж відшліфованого, білого, мов кістка, мармуру, а у глибокій ніші у віддаленому кінці лежав важкий кам’яний ящик, більший завдовжки за людський зріст; угорі на ньому були вирізьблені такі ж літери, а з боків — інші малюнки: високі квітучі дерева та стеблини, що обвивали одна одну. На ньому горів один блакитний вогник, а з тонкої щілини у стіні всередину входило повітря. Ця кімната була прекрасною, та зовсім холодною; тут не було місця жодній живій істоті.

— Ми не можемо тримати її тут, — завзято сказала я Драконові, а він тим часом захитав головою. — Вона потребує сонця та свіжого повітря… ми натомість можемо замкнути її в моїй кімнаті…

— Краще вже тут, ніж у Пущі! — сказала Кася. — Нєшко, прошу, скажи мені: з моєю матір’ю все гаразд? Вона намагалася піти за ходаками… я боялася, що її теж заберуть.

— Так, — відповіла я, витерши собі обличчя та глибоко вдихнувши. — З нею все гаразд. Вона хвилюється за тебе — дуже хвилюється. Я скажу їй, що з тобою все добре…

— Можна написати їй листа? — запитала Кася.

— Ні, — відмовив Дракон, і я накинулася на нього.

— Ми можемо дати їй огризок олівця та трохи паперу! — гнівно сказала я. — Це не так і багато.

Його обличчя було холодним.

— Ти не настільки дурна, — сказав він мені. — Гадаєш, що вона провела добу похованою в серцедереві та вийшла, говорячи до тебе, як зазвичай?

Я мовчки перестрашено зупинилась. На губах у мене зависло заклинання Яги для знаходження гнилі. Я відкрила рота, щоб його вимовити, але це була Кася. Це була моя рідна Кася, яку я знала краще, ніж будь-хто на світі. Я подивилася на неї, а вона подивилася на мене у відповідь, нещасна й налякана, але не стала ні ридати, ні зіщулюватися зі страху. Це була вона.

— Її засунули в дерево, — сказала я. — Її зберегли для цього, а я її витягнула, перш ніж воно заволоділо…

— Ні, — рішучо промовив він, і я зло на нього глянула та знову повернулася до неї. Вона все одно усміхнулася мені вимученою відважною усмішкою.

— Усе гаразд, Нєшко, — мовила вона. — Поки з мамою все гаразд. Що… — вона сковтнула. — Що зі мною станеться?

Я не знала, як їй відповісти.

— Я знайду спосіб тебе очистити, — пообіцяла я майже у відчаї та не стала дивитися на Дракона. — Я знайду таке заклинання, щоб із тобою точно було все гаразд… — але це були всього лише слова. Я не знала, як узагалі могла довести Драконові, що Кася в порядку. Він просто не хотів, щоб його переконували. А якщо мені не вдасться якось його переконати, він за потреби триматиме Касю тут до її скону, поховану разом із цим стародавнім королем без промінчика сонячного світла — без можливості побачити когось із тих, кого вона любить, узагалі без жодної можливості пожити. Він був для Касі такою ж небезпекою, як і Пуща: він зовсім не хотів, щоб я її рятувала.

І навіть до цього мені в раптовому припливі жовчі подумалося, що він має на меті вкрасти її для себе — він має на меті забрати її так само, як мала на меті Пуща, зжерти її по-своєму. Йому й раніше було байдуже, що він позбавляє коріння її життя, роблячи її полонянкою у вежі, щоб вона лише служила йому, — чого б йому було не байдуже зараз, чого б він узагалі став ризикувати, випустивши її?

Він стояв за кілька кроків позаду мене, далі від вогню та від Касі. Його обличчя було закритим, не виказувало нічого, а його тонкі вуста міцно стиснулись. Відвівши очі, я спробувала розгладити обличчя та приховати думки. Якби я могла знайти таке заклинання, що дозволило б мені пройти крізь стіну, мені потрібно було б лише знайти спосіб не привернути його уваги. Я могла спробувати накласти на нього сонне закляття або ж могла вкинути йому щось у чашку на обід: «Полин, заварений із тисовими ягодами, варити сік до густини пасти, влити три краплі крові та проказати замовляння, і так утвориться швидкодійна отрута без смаку…»

До мого носа раптово повернувся різкий гострий запах підпалених соснових голок, і думка набула дивного гіркого присмаку, який підкреслив, наскільки це неправильно. Вражена, я відсахнулася від цього та, тремтячи, відступила на крок від лінії вогню. З другого боку Кася чекала, доки я заговорю, — з рішучим обличчям, з ясними очима, сповнена довіри, любові та вдячності, а ще було в ній трохи страху і хвилювання, проте це були лише звичайні людські почуття. Я глянула на неї, а вона тривожно глянула на мене у відповідь, залишаючись собою. Та я не могла говорити. Запах сосни й досі був у мене в роті, а очі щипало від диму.

— Нєшко, — промовила Кася непевним від дедалі більшого страху голосом. Я не сказала нічого. Вона пильно дивилася на мене з-за лінії вогню, а її обличчя крізь димку здавалося спершу усміхненим, а потім — нещасним; її вуста, тремтячи, переходили з однієї форми в іншу, приміряючи… приміряючи різні вирази обличчя. Я відступила ще на крок, і стало ще гірше. Її голова схилилася набік, а очі зосередилися на моєму обличчі, трохи розширившись. Вона перенесла вагу, змінивши позу.

— Нєшко, — сказала вона, уже, здавалося, не злякано, а тільки впевнено та тепло, — усе гаразд. Я знаю, що ти мені допоможеш.

Дракон поруч зі мною мовчав. Я судомно вдихнула. Я все одно нічого не говорила. Моя горлянка була закрита. Я спромоглася прошепотіти:

Айшимад.

У повітрі між нами піднявся різкий гіркий запах.

— Будь ласка, — промовила до мене Кася. Її голос раптово урвався через ридання, наче в акторки у п’єсі, що переходить від одного акту до іншого. Вона підняла руки до мене, трохи підійшла до вогню, нахилившись тілом. Вона підійшла трохи заблизько. Запах посильнішав — наче то палав листяний ліс, повний живиці.

— Нєшко…

— Перестань! — крикнула я. — Перестань.

Вона перестала. Кася постояла там ще якусь мить, а тоді воно впустило її руки, а її обличчя збайдужіло. Кімнатою прокотилася хвиля запаху гнилої деревини.

Дракон підняв руку.

Кулкіас віжкіас гайшимад, — вимовив він, і на її шкірі заблищало світло з його руки. Там, де воно мерехтіло на ній, я бачила товсті зелені тіні, пістряві, наче глибокі шари листя на листі. Щось поглянуло на мене з її очей; при цьому її обличчя було спокійним, дивним і нелюдським. Я впізнала це: те, що визирнуло на мене, було тим же, що я відчула у Пущі, де воно намагалося мене знайти. Від Касі не лишилося жодного сліду.

Розділ 9



Знову тягнучи мене крізь стіну до передпокою гробниці, він мало не утримував мене на собі. Коли ми пройшли, я зісковзнула на підлогу поряд зі своєю маленькою купкою попелу із соснових голок і, спустошена, витріщилася на них. Я мало не ненавиділа їх за те, що позбавили мене обману. Я навіть заплакати не могла; це було гірше, ніж якби Кася була мертва. Він стояв наді мною.

— Спосіб є, — сказала я, піднявши на нього очі. — Є спосіб витягти це з неї, — це був дитячий крик, благання. Він не сказав нічого. — Те заклинання, яке ви до мене застосували…

— Ні, — заперечив він. — Не для цього. Очищувальне заклинання навіть на тебе ледве подіяло. Я тебе попереджав. Воно спробувало переконати тебе завдати собі шкоди?

Я жахливо затрусилася всім тілом, згадавши попелястий смак тієї жахливої думки, що проповзла моєю головою: «Полин і тисові ягоди, швидкодійна отрута».

— Вам, — сказала я.

Він кивнув.

— Йому б це сподобалося: переконати тебе вбити мене, а тоді знайти якийсь спосіб заманити тебе назад до Пущі.

Що це — воно? — запитала я. — Що це таке — те, що всередині неї? Ми кажемо про Пущу, але ті дерева… — я раптом упевнилася в цьому, — ті дерева також заражені, так само, як і Кася. Воно там живе, але не є цим.

— Ми не знаємо, — сказав він. — Воно було там до нашого приходу. Можливо, до їхнього приходу, — додав він, жестом показавши на стіни з їхнім дивним чужинським написом. — Вони розбудили Пущу чи створили її, і вони якийсь час боролися з нею, а тоді вона їх знищила. Залишилася тільки ця гробниця. Тут була давніша вежа. До того часу, як Польня заявила про свої права на цю долину та збудила Пущу знову, від неї мало що залишилося, крім розкиданої по землі цегли.

Він замовк. Я досі була в собі, скрутившись калачиком на підлозі й не перестаючи тремтіти. Нарешті він важко сказав:

— Ти готова дозволити мені покінчити з цим? Найпевніше, у ній уже немає чого рятувати.

Я хотіла сказати «так». Я хотіла, щоб це — те, що носило Касине обличчя, що користалося не лише її руками, а й усім у її серці, у її розумі, аби знищити тих, кого вона любила, — зникло, було знищено. Мені було майже байдуже, чи була там Кася. Якщо й була, я не могла собі уявити щось жахливіше, ніж ув’язнення у власному тілі, коли воно крутить нею, наче жахливою лялькою. І я вже не могла переконати себе засумніватись у Драконові, коли він скаже, що вона зникла, її вже не дістати жодними відомими йому чарами.

Та я врятувала і його, коли він гадав, ніби його вже не врятувати. А я досі знала дуже мало, блукаючи від однієї неможливості до іншої. Я уявила собі, яка це мука — знайти заклинання у книзі, яке могло би спрацювати, за місяць, за рік.

— Ще ні, — прошепотіла я. — Ще ні.

Якщо раніше я навчалася без жодного завзяття, тепер я була жахливою в геть іншому сенсі. Я просунулася вперед у книжках і брала з полиць ті, які він мені не давав, якщо він мене не ловив. Я розглядала геть усе, що могла знайти. Я вимовляла заклинання до половини, відкидала їх і рухалася вперед; я бралася за діяння, не знаючи напевно, що мені стане на них сили. Я вільно бігла лісом чарів, відхиляючи зі свого шляху гілки ожини, незважаючи на подряпини та бруд, не звертаючи уваги на те, куди я йду.

Принаймні щокілька днів я знаходила щось зі слабенькою перспективою, достатньою для того, щоб запевнити себе: це варто спробувати. Дракон водив мене до Касі для спроб щоразу, коли я просила, а це бувало куди частіше, ніж мені вдавалося знайти щось, що справді було варто спробувати. Він дозволив мені порпатись у своїй бібліотеці та не казав нічого, коли я розливала на столі олію чи розсипала порошок. Він не змушував мене відпустити Касю. Я люто ненавиділа його та його мовчання: знала, що він лише дозволяє мені запевнити себе в тому, що тут нічого не вдієш.

Вона — те, що було всередині неї — уже не намагалася прикидатися. Вона дивилася на мене ясними, наче у пташки, очима й час від часу посміхалася, коли мої діяння були марними; посмішка була жахливою.

— Нєшко, Аґнєшко, — часом тихенько наспівувала вона, знову й знову, якщо я пробувала якесь замовляння, тож мені доводилося проказувати його, затинаючись і водночас слухаючи її. Я виходила, почуваючись побитою і геть хворою, та повільно видиралася назад сходами; з обличчя стікали сльози.

На той час долиною вже котилася весна. Виглядаючи з вікна, а я тепер робила це лише зрідка, я щодня могла спостерігати за тим, як біжить збурене Веретено, аж біліючи від талого льоду, та як розширюється від низин смужка відкритої трави, відганяючи сніг у гори з обох боків. Долину срібними завісами заливав дощ. Я сиділа всередині вежі висохла, наче безплідна земля. Я вже проглянула кожну сторінку книги Яги, а також низку інших томів, які підходили моїм блукливим чарам, а також будь-яких інших книжок, які міг запропонувати Дракон. Існували заклинання зцілення, заклинання очищення, заклинання оновлення та життя. Я спробувала все, що мало хоч якусь перспективу.

У долині до початку сівби проводили Весняне свято; велике кострище в Ольшанці було високою купою сухого дерева такого розміру, що мені було чітко видно її з вежі. Я була в бібліотеці сама, коли до мене з вітром донесло ледь чутний уривок музики, і визирнула, щоб подивитися на святкування. Мені здавалося, ніби раптом ожила вся долина; ранні паростки вибивалися з усіх полів, а довкола кожного селища вибухали блідо-зеленим і туманно-зеленим ліси. А далеко внизу за тими холодними кам’яними сходами перебувала у своїй гробниці Кася. Я відвернулася, склала руки на столі, поклала на них голову і заридала.

Коли я підняла голову знову, вся у плямах і заплакана, він був там, сидів поряд зі мною з холодним обличчям, виглядаючи з вікна. Він склав руки на колінах, переплівши пальці, ніби не даючи собі потягнутися до мене. На столі переді мною лежав покладений ним носовичок. Я взяла його, витерла собі обличчя та висякалась.

— Я одного разу спробував, — раптово сказав він. — Як був молодим. Тоді я жив у столиці. Була там одна жінка… — його вуста злегка скривились у насмішці над самим собою. — Звісно ж, перша красуня двору. Гадаю, уже немає жодної шкоди в тому, щоб сказати її ім’я, бо вона вже сорок років як у могилі. Графиня Людмила.

Я мало не роззявила на нього рота, не знаючи точно, що спантеличило мене більше. Він був Драконом; він завжди був у вежі та завжди буде, постійний і необхідний, як гори на заході. Думка про те, що він колись жив деінде, що він колись був молодим, видавалася геть неправильною; та все ж я водночас так само не могла осягнути думку про те, що він кохав жінку, яка померла сорок років тому. Його обличчя вже було мені знайомим, але я знову приголомшено глянула на нього. Біля кутиків його очей і рота, якщо навмисне шукати, були помітні зморшки, але на його роки не вказувало більш нічого. У всьому іншому він був молодим чоловіком: різкі, наче сталеві, обриси профілю, темне волосся без сліду срібла, бліда гладенька необвітрена щока, довгі та граційні руки. Я спробувала уявити його молодим придворним чаклуном — завдяки вишуканому одягу він мав майже відповідний вигляд, ніби упадав за якось прегарною шляхтянкою, — і тут моя уява спіткнулася. Для мене його справою були книжки та перегінні куби, бібліотека та лабораторія.

— Вона… заразилася? — безпорадно запитала я.

— О ні, — сказав він. — Не вона. Її чоловік, — він зупинився, і я замислилася, чи скаже він щось іще. Він узагалі ніколи не говорив зі мною про себе, а про двір говорив хіба зневажливо. Однак за мить він повів далі, а я зачудовано слухала.

— Граф вирушив через гірський перевал до Росьї укладати договір. Він повернувся з неприйнятними умовами та дрібкою зарази. У домі Людмили жила чарівниця, її годувальниця, яка знала достатньо, щоб попередити її; його замкнули в льоху та зачинили двері сіллю, а всім сказали, що він захворів.

У столиці ніхто не звертав уваги на красиву молоду дружину, яка лізла у скандал, поки її літній чоловік нездужав хтозна-де, тим більше я, аж раптом вона зробила об’єктом своїх переслідувань мене. Тоді я ще був досить молодий і дурний, аби вважати, ніби я та мої чари можуть викликати захват, а не тривогу, а вона була достатньо розумною та цілеспрямованою, щоб скористатися моїм марнославством. Коли вона попросила мене врятувати його, я вже був повністю під її владою.

— Вона мала особливо тонке розуміння людської природи, — сухо додав він. — Вона сказала мені, що не може лишити його в такому стані. Заявила про свою готовність позбутися місця при дворі, титулу, репутації, але честь вимагала, щоб вона лишалася прикутою до нього, поки він був заражений; лише врятувавши його, я міг звільнити її, давши їй можливість утекти зі мною. Вона спокушала моє себелюбство та гордість водночас; запевняю тебе, що я уявив себе шляхетним героєм і пообіцяв урятувати чоловіка своєї коханої. А тоді… вона дала мені його побачити.

Він замовк. Я ледве дихала, ворушачись, наче мишка під зайнятим совою деревом, аби він говорив і далі. Його погляд був звернений усередину, холодний, і я відчула, що дещо впізнаю — подумала про Єжи, який жахливо сміявся з мене, прикутий до ліжка, про Касю внизу зі страшною яскравістю в очах, і зрозуміла, що такий само вираз і на моєму обличчі.

— Я витратив на намагання півроку, — нарешті сказав він. — На той час я вже вважався найсильнішим чаклуном Польні; я був певен, що можу все. Я обшукав королівську бібліотеку та Університет, а також зварив зо два десятки ліків, — він махнув рукою у бік столу, де лежала згорнута книга Яги. — Саме тоді я й купив оту книжку, це була одна з не надто мудрих спроб. Ніщо не придалося.

Його вуста знову скривилися.

— Тоді я прийшов сюди, — він показав на вежу, обвівши її пальцем. — Тоді тут була інша відьма, що стерегла Пущу, Крук. Я гадав, що відповідь може бути в неї. Вона, нарешті, старішала, і більшість чаклунів при дворі обачно її уникали; ніхто з них не хотів бути відправленим їй на заміну, коли вона зрештою помре. Я цього не боявся — був надто сильним, щоб мене відсилали з двору.

— Але… — мимохіть бовкнула я та закусила собі губу; він уперше поглянув на мене, саркастично піднявши одну брову. — Але вас усе-таки відіслали сюди? — невпевнено запитала я.

— Ні, — заперечив він. — Я вирішив залишитися. Тодішній король був не надто у захваті від мого рішення: він волів тримати мене під своїм наглядом, а його наступники часто змушували мене повернутися. Та вона… переконала мене, — він знову відвів від мене очі та глянув з вікна в бік Пущі, минаючи долину. — Чула коли-небудь про селище під назвою Поросна?

Назва видавалася лише трохи знайомою.

— Пекарка у Дверніку, — сказала я. — Її бабуся була з Поросни. Вона пекла такі булочки…

— Так-так, — нетерпляче промовив він. — А ти уявляєш собі, де це?

Я безпорадно вгадала навмання — я ж і назву ледве знала.

— Це у Жовтих Болотах? — припустила я.

— Ні, — сказав він. — Це було за п’ять миль дорогою від Заточека.

Заточек стояв менш за дві милі від безплідної смуги, що оточувала Пущу. Це було останнє селище в долині, останній бастіон перед Пущею; так було все моє життя.

— Її… забрала Пуща? — прошепотіла я.

— Так, — сказав Дракон. Він підвівся й пішов по велику облікову книгу, в якій він писав у мене на очах раніше, того дня, коли прийшла Венса і сказала нам, що Касю забрали; і він приніс її до столу й розгорнув.

Кожна з величезних сторінок була охайно розлінована й поділена на рядки та стовпчики, обережні записи, наче у книзі прибутків і видатків, але в кожному рядку була записана назва селища, імена людей і числа: стільки-то заразилися, стільки-то забрано; стільки-то вилікувалися, стільки-то вбито. На сторінках було рясно від записів. Я потягнулася та перегорнула сторінки назад; їхній пергамент так і не пожовтів, а чорнило й досі було темним — на них були легкі цупкі чари збереження. З моїм відходом назад роки ставали щоразу менш урожайними, а числа ставали дедалі меншими. Останнім часом було більше випадків, і вони були масштабнішими.

— Вона поглинула Поросну в ніч смерті Крук, — сказав Дракон. Він витягнув руку та перегорнув товстий стос сторінок до того місця, де записи вів хтось інший, менш організований: кожен випадок був просто розписаний, як історія; почерк тут був більший, а рядки дещо нестійкі.

Сьогодні — вершник із Поросни: у них там лихоманка, захворіли семеро. Він не зупинявся у селищах. Він теж ставав хворим. Його лихоманку полегшила настоянка з болидерева, а Сьоме замовляння Аґати добре вичистило корінь хвороби. Для замовляння використано шафрану на сім фунтів срібла та болидерева — на п’ятнадцять.

Це був останній запис, зроблений тим почерком.

— Я на той час уже повертався до двору, — сказав Дракон. — Крук сказала мені, що Пуща росте, — попросила мене залишитись. Я обурено відмовився, гадав, що це принижує мою гідність. Вона сказала мені, що з графом нічого не вдієш, а я й чути про це не хотів; я пихато заявив їй, що знайду якийсь спосіб. Що я можу звести нанівець усе, що наробили чари Пущі. Я казав собі, що вона — стара немічна дурепа, що Пуща наступає через її немічність.

Поки він говорив, я охопила себе руками, опустивши погляд на невблаганну облікову книгу, на порожню під цим записом сторінку. Тепер я хотіла, щоб він нарешті перестав говорити — більше не хотіла нічого чути. Він намагався бути добрим, демонструючи мені власний провал, а я могла думати лише про одне: «Кася, Кася», — лунав крик усередині мене.

— Наскільки я зміг з’ясувати опісля — мене на дорозі спіймав шалений гонець, — вона вирушила до Поросни, взявши із собою запаси, та виснажилася, зцілюючи хворих. Саме тоді, звісно, Пуща й завдала удару. Їй вдалося перекинути купку дітей до наступного селища — гадаю, серед них була бабця вашої пекарки. Вони розповідали про прихід сімох ходаків, які несли сіянець серцедерева.

Мені все-таки вдалося пробратися крізь дерева після приїзду за півдня по тому. Вони посадили серцедерево в її тілі. Вона ще була жива, якщо це можна так назвати. Я зумів забезпечити їй чисту смерть, але не зміг зробити більше нічого, перш ніж довелося тікати. Село зникло, а Пуща відсунула свої кордони назовні.

— То було останнє велике вторгнення, — додав він. — Я призупинив наступ, зайнявши її місце, і відтоді більш-менш стримував його. Але це завжди виснажливо.

— А якби ви не прийшли? — запитала я.

— Я — єдиний чаклун у Польні, якому вистачає сил його стримувати, — мовив Дракон без особливої зарозумілості — констатував факт. — Вона випробовує мою силу раз на кілька років, а десь раз на десятиліття здійснює серйозну спробу — на кшталт цього, останнього нападу на твоє рідне село. Двернік відділяє від краю Пущі лише одне село. Якби Пуща спромоглася вбити чи заразити мене там і вкоренити серцедерево, вона до прибуття іншого чаклуна поглинула б як твоє село, так і Заточек, і впритул підійшла б до східного проходу до Жовтих Боліт. А звідти вона — якщо змога — пішла б далі. Якби я дозволив направити по смерті Крук слабшого чаклуна, зараз уже була б поглинута вся долина.

Те ж саме відбувається з росьїнського боку. Там за останнє десятиліття втратили чотири села та ще два до цього. За наступні десять років Пуща досягне південного проходу до Києвської провінції, а тоді… — він знизав плечима. — Гадаю, ми дізнаємося, чи може вона розповсюдитися гірським перевалом.

Ми сиділи мовчки. У його словах мені ввижався повільний, але невблаганний наступ Пущі на мій дім, на всю долину, на весь світ. Я уявила собі, як в облозі визираю вниз із вікон вежі на численні темні дерева, на шепітний, сповнений ненависті океан у всіх напрямках, який хилиться од вітру, а довкола не видно жодної іншої живої істоти. Пуща задушить їх усіх і затягне під своє коріння. Як це було з Поросною. Як це було з Касею.

Моїм обличчям повільно — неквапливим потоком, а не тяжким риданням — стікали сльози. Я вже була надто спустошена, щоб плакати. Світло зовні тьмяніло; відьомські ліхтарі ще не запалали. Його обличчя набуло задумливого виразу, він явно нічого не бачив, а у присмерку його очі було неможливо прочитати.

— Що сталося з ними? — запитала я, щоб заповнити тишу, почуваючись спустошеною. — Що сталося з нею?

Він заворушився.

— З ким? — запитав він, виринаючи зі своїх мріянь. — Ох, з Людмилою? — він зупинився. — Востаннє повернувшись до двору, — нарешті сказав він, — я повідомив їй, що її чоловікові ніяк не зарадити. Я привів іще двох чаклунів із двору, аби засвідчити, що його зараження не піддається лікуванню, — вони були відверто шоковані тим, що я взагалі дозволив йому прожити так довго, — і дав одному з них убити його, — він знизав плечима. — Вони, як це буває, постаралися перевернути це догори дриґом — заздрості серед чародіїв немало. Вони запропонували королю відіслати мене сюди за те, що я приховував зараження. Вони сподівалися, що король відмовиться від цього покарання й зупиниться на чомусь іншому, гадаю, на якомусь незначному чи дріб’язковому потиличникові. Вони були доволі засмучені, коли я оголосив, що їду, хоча що про це думає будь-хто інший.

А що ж до Людмили, то я її більше не бачив. Вона мало не видряпала мені очі, коли я сказав їй, що ми маємо його вбити, а те, що вона тоді сказала, хутенько розвінчало мої ілюзії щодо справжньої природи її почуттів до мене, — сухо додав він. — Але вона успадкувала маєток і за кілька років вийшла заміж за дрібнішого князя, народила йому трьох синів і доньку й дожила до сімдесяти шести років гранд-дамою при дворі. Гадаю, придворні барди зробили в цій історії з мене лиходія, а з неї — шляхетну вірну дружину, яка намагалася за будь-яку ціну врятувати свого чоловіка. На мою думку, це навіть не неправда.

Саме тоді до мене дійшло, що я вже знаю цю історію. Я чула, як її співали. «Людмила та чародій», от тільки в пісні смілива графиня вдавала із себе стару селянку та готувала й прибирала для чаклуна, який вкрав серце її чоловіка, аж поки вона не знайшла це серце в його будинку, замкнене у шкатулці, а тоді викрала його та врятувала чоловіка. Мені защипало очі від гарячих сліз. У піснях не бувало так, щоб зачаровану людину не можна було врятувати. Її завжди рятував герой. Не було бридкого моменту в темному льоху, коли графиня ридала й голосно протестувала, доки троє чаклунів убивали графа, а потім зробила з цього придворну інтригу.

— Ти готова її відпустити? — запитав Дракон.

Я була не готова, але була готова. Я дуже втомилася. Не могла стерпіти спуску тими сходами до істоти з Касиним обличчям. Я аж ніяк її не врятувала. Вона й досі була у Пущі, досі поглинута. Але глибоко в моєму животі й досі здригалося в очікуванні «фулмія», а якби я сказала йому «так» — якби я залишилася тут, поклала голову на руки й дала йому піти, повернутися та сказати мені, що справу зроблено, — заклинання, як я подумала, могло б знову вирватися з мене з ревом і зруйнувати вежу довкола нас.

Я у відчаї роздивилася всі полиці — нескінченні книжки з корінцями та палітурками, схожими на стіни цитаделі. Що як одна з них і досі приховує таємницю, штуку, яка її звільнить? Я підвелася, пішла й поклала на них руки; під моїми нечутливими пальцями були витиснені золотом літери без жодного значення. Мене знову зупинив «Виклик Люта», той прекрасний шкіряний том, який я дуже давно взяла почитати й розлютила Дракона; взявши його, я ще геть нічого не знала про чари, не знала, як багато і як мало можу зробити. Я поклала на нього руки, а тоді різко сказала:

— Кого він викликає? Якогось демона?

— Ні, не мели дурниць, — нетерпляче відповів Дракон. — Викликання духів — усього лише шарлатанство. Дуже легко стверджувати, ніби ти викликала щось невидиме та безтілесне. «Виклик» не робить нічого настільки дурнуватого. Він викликає… — він зупинився, і я з подивом побачила, що він не може дібрати слів. — Правду, — нарешті сказав він, трохи знизавши плечима, наче це недоречно й неправильно, але точніше висловитися він не зумів. Я не розуміла, як можна викликати правду, якщо він не має на увазі можливість викрити якусь брехню.

— Але чому ви тоді так розгнівалися, що я почала його читати? — поцікавилась я.

Він зиркнув на мене.

— Це видається тобі дрібним діянням? Я гадав, що тебе відправив на неможливе завдання якийсь інший чародій при дворі — маючи зі свого боку намір зірвати з вежі дах, коли ти змарнуєш усю свою силу, а твоє діяння обвалиться, і в такий спосіб виставити мене недолугим дурнем, якому не слід довіряти учнів.

— Але це вбило б мене, — сказала я. — Гадаєте, хтось із двору став би…

— Марнувати життя селянки з дрібкою чарівної сили, аби здобути перемогу наді мною — можливо, побачити, як мене, приниженого, викликають назад до двору? — продовжив Дракон. — Звісно. Більшість придворних ставить селян на один щабель вище за корів і дещо нижче за своїх улюблених коней. Вигубити тисячу вас у сутичці з Росьєю через якусь незначну перевагу на кордоні для них — суцільне задоволення; тут вони б, мабуть, і оком не кліпнули, — він відмахнувся від такого мерзосвіття. — Хай там як, я, звісно, не очікував, що тобі вдасться.

Я витріщилася на книжку, що стояла на полиці, накрита моїми руками. Згадала, як читала її, згадала те відчуття явного задоволення, а тоді різко стягнула книжку з полиці й повернулася до нього, притиснувши її до себе. Він зміряв мене сторожким поглядом.

— Чи не могло б це допомогти Касі? — запитала я його.

Як я здогадалася, він відкрив рота, щоб заперечити це; але потім він завагався. Похмуро поглянувши на книгу, нарешті сказав:

— Сумніваюся. Та «Виклик» — це… дивна робота.

— Це нічому не може завадити, — сказала я, та у відповідь дістала роздратований погляд.

— Звісно, що може завадити, — заявив він. — Хіба ти не слухала, про що я тільки-но казав? Щоб вимовити заклинання, треба прочитати всю книгу за один прийом, а якщо не маєш на це сил, уся будівля заклинання обвалиться з катастрофічними наслідками, коли ти ви­снажишся. Я лише раз бачив, як ним скористалися; це зробили три відьми разом, кожна з яких навчила молодшу за себе, і вони передавали книгу одна одній для читання. Вони при цьому мало не загинули, а вони аж ніяк не були слабкими.

Я опустила очі на золоту книжку, що обтяжувала мені руки. Я не сумнівалася в його словах. Згадала, як мені сподобався її смак у мене на язиці, як вона тягнула мене. Я глибоко вдихнула та спитала:

— Чи зачитаєте ви його зі мною?

Розділ 10



Передусім ми спутали її. Дракон приніс униз важкі залізні кайдани та, проказуючи замовляння, закинув один їхній кінець углиб кам’яних стін камери, тим часом як Кася — те, що перебувало всередині Касі, — стояла на віддалі та спостерігала за нами, не кліпаючи. Я тримала довкола неї кільце вогню, а коли він закінчив, я провела її; ще одним заклинанням він вставив її руки в кайдани. Вона опиралась, як я думала, більше заради того, щоб насолодитися нашим клопотом, аніж через хвилювання: її обличчя до кінця залишалося так само нелюдськи порожнім, а очі весь час дивилися мені в обличчя. Вона була як ніколи худа. Істота їла лише потроху. Достатньо, щоб втримати Касю серед живих, але недостатньо, щоб я не бачила, як вона марніє, її тіло виснажується, а її щоки западають.

Дракон створив чарами вузьку дерев’яну підставку та поклав на неї «Виклик». Поглянув на мене.

— Ти готова? — запитав він мене напруженим і офіційним тоном. Він убрався в чудові шати з численних шарів шовку, шкіри й оксамиту, а ще він був у рукавичках, неначе захищався від будь-чого, подібного до того, що сталося, коли ми востаннє виконали діяння разом. Мені здавалося, ніби це було ціле століття тому та десь аж на місяці. Я була нечупарою — на мені була домоткана сукня, а моє волосся було зібране у недбалий вузол просто для того, щоб воно не лізло в очі. Я сягнула донизу, розгорнула книгу й почала читати вголос.

Заклинання знову підхопило мене майже одразу, а тепер я вже знала чари достатньо, щоб відчути, як воно забирає в мене силу. Та «Викликові» не конче було потрібно виривати з мене шматки: я намагалася живити його, як більшість своїх заклинань, стійким розміреним потоком чарів, а не зливою, і він мені це дозволив. Слова вже не здавалися такими непроникними. Я й досі не могла стежити за історією чи згадати те чи те речення, але почала відчувати, що й не мушу цього робити. Якби я могла згадати, принаймні деякі зі слів були б не такими — це все одно що знову почути напівзабуту улюблену казку дитинства та зрозуміти, що вона незадовільна чи принаймні не така, якою запам’яталась. І саме так «Виклик» досягав досконалості, живучи в цьому золотому куточку нечіткої та ніжної пам’яті. Я дозволила йому протікати крізь мене, а закінчивши сторінку, зупинилася й дозволила Драконові підхопити: він похмуро наполіг на тому, що читатиме по дві сторінки, а я по одній, як не роздумаю спробувати.

Його голос озвучував слова дещо інакше, ніж я, з різкішими обрисами та не таким помітним наскрізним ритмом, і спершу це здавалося мені геть неправильним. Наскільки я розуміла, діяння творилось і далі без жодних труднощів, а під кінець його двох сторінок його читання таки видалося мені добрим — неначе я слухала, як обдарований оповідач розповідає не таку версію казки, як та, яку я любила, і він переборов усе моє несвідоме роздратування, коли я почула, як її розповідають інакше. Та коли мені самій довелося починати знову, я ледве підхопила нитку оповіді, і зусиль до цього було докладено більше, ніж на першій сторінці. Ми намагалися розповісти історію разом, але тягнули в різних напрямках. Читаючи, я у відчаї усвідомила: того, що він — мій учитель, буде недостатньо: ті три відьми, які на його очах читали заклинання, певно, були більш схожими одна на одну своїми чарами та своїм діянням, ніж ми з ним.

Я читала далі, просуваючись уперед, і мені вдалося досягнути кінця сторінки. Коли я її закінчила, історія знову розмірено плинула для мене, але лише тому, що вона знову стала моєю історією, а коли Дракон почав читати цього разу, нелад був іще гіршим. Я ворухнула сухими потрісканими вустами й підняла очі від помосту, а Кася дивилася на мене зі стіни, до якої вона була прикута, посміхаючись із жахливим світлом на обличчі, з насолодою. Вона так само легко, як і я, здогадувалася, що це недостатньо добре — що ми не можемо завершити діяння. Я поглянула на Дракона, який похмуро читав далі, напружено зосередившись на сторінці й міцно звівши брови докупи. Він попередив мене, що зупинить діяння, перш ніж ми зайдемо надто глибоко, якщо відчує, що ми не зможемо досягти успіху; він постарається обвалити заклинання якомога безпечніше та проконтролювати шкоду, якої це завдасть. Він погодився спробувати лише тоді, коли я дала згоду прийняти його думку, а також зупинити свою частину діяння та не заважати йому, якщо це видасться йому необхідним.

Але діяння вже було сильним, сповненим потужності. Уже заради того, щоб іти далі, нам довелося напружитися. Можливо, безпечного способу вже немає. Я поглянула на Касине обличчя та згадала своє відчуття, ніби в ній присутня та істота з Пущі, хоч що це означає; ніби це та ж сама істота. Якщо Пуща тут, у Касі — якщо вона знає, що ми робимо, та знає, що Дракон постраждав і втратив значну частину своєї сили, — вона завдасть іще одного удару, негайно. Вона знову прийде до Дверніка або, можливо, лише до Заточека, погодившись на менше. Я відчайдушно намагалася врятувати Касю, а він пошкодував мене у скорботі, і ми просто вручили Пущі дарунок.

Я наосліп шукала, що можна зробити, що завгодно, а тоді проковтнула власну нерішучість і сягнула тремтливою рукою, щоб накрити його руку, якою він притримував сторінку. Він кинув на мене швидкий погляд, і я вдихнула й почала читати разом з ним.

Він не зупинився, хоча й дивився на мене з люттю («Що це ти, на твою думку, робиш?»), але за мить він зрозумів і здогадався, що я намагаюся зробити. Спершу наші голоси, коли ми спробували звести їх докупи, звучали жахливо, не в лад, і дисонували один з одним; діяння захиталося, наче побудована дитиною вежа з камінців. Але тоді я облишила намагання читати як він і натомість почала просто читати разом з ним, дозволивши чуттю вести себе; я зрозуміла, що дозволяю йому читати слова зі сторінки, тим часом як мій голос майже перетворює їх на пісню, обираючи одне слово чи рядок для того, щоб проспівати його знову двічі або тричі, іноді мугикаючи без слів, а моя нога вистукує ритм.

Попервах він опирався, якусь мить тримаючись за чисту точність власного діяння, та мої чари вабили його чари, і мало-помалу він почав читати — анітрохи не менш різко, але під мій ритм. Він залишав місце для моїх імпровізацій, даючи їм простір. Ми перегорнули сторінку разом і продовжили без зупинки, а за півсторінки з нас виплив рядок, який був музикою; його голос рішучо ніс слова, тим часом як я наспівувала їх, то вище, то нижче, і це раптово, як не дивно, стало легко.

Ні — не легко; це слово взагалі було недоречним. Його рука міцно охопила мою; наші пальці переплелись, і наші чари теж. Заклинання виходило з нас співом, невимушено, наче вода, що стікає схилом. Зупинитися було б важче, ніж іти далі.

А тепер я розуміла, чому він не міг знайти потрібні слова, чому він не міг сказати мені, допоможе заклинання Касі чи ні. «Виклик» не породжував жодного звіра чи предмет і не створював якогось припливу сили; не було жодного вогню чи блискавки. Він лише наповнював кімнату ясним прохолодним світлом, яскравості якого не вистачало навіть на те, щоб засліпити. Але в цьому світлі все почало мати інший вигляд і ставало іншим. Камінь стін став прозорим, білі прожилки в ньому рухалися, наче річки, а коли я пильно подивилася на них, вони стали розповідати мені історію — дивну, глибоку й нескінченну історію, не схожу ні на що людське, настільки повільнішу та віддаленішу, що мені мало не здалося, ніби я сама знову стала каменем. Блакитне полум’я, що танцювало у своїй кам’яній чаші, перебувало в нескінченному сні, було піснею без початку та кінця; я вдивилась у його мерехтіння й побачила храм, з якого походив цей вогонь, який був далеко звідси та вже давно зруйнувався. Та я все одно раптово зрозуміла, де стояв той храм і що я можу вимовити те ж саме заклинання й запалити полум’я, яке житиме після мене. Різьблені стіни гробниці оживали, написи на них сяяли. Я була певна, що якби дивилася на них достатньо довго, то змогла б їх прочитати.

Ланцюги гриміли. Тепер Кася люто борсалася в них, і удари залізних ланок об стіну були б жахливі, якби заклинання лишило для нього місце. Та згодом звук стишився до м’якого бряжчання десь удалині, і воно не відвертало моєї уваги від заклинання. Я поки що не наважувалася на неї глянути. Коли я це зроблю — я дізнаюсь. Якщо Кася зникла, якщо від неї нічого не залишилось, я про це дізнаюсь. Я вдивлялась у сторінки, надто сильно боячись поглянути, тим часом як ми й далі наспівували. Він підіймав кожну з них посередині; я брала її та обережно закінчувала її перегортати. Стос сторінок під моєю рукою зростав і зростав, а заклинання все одно виливалося з нас, і я, стиснувшись усередині, нарешті підняла голову, щоб глянути на неї.

Із Касиного обличчя на мене витріщилась у відповідь Пуща — нескінченна глибочінь шурхітливого листя, яке шепотіло про ненависть, тугу та гнів. Але Дракон зупинився; я міцно схопила його руку своєю. Кася теж була там. Кася була там. Я бачила її; вона загубилася в тому темному лісі та блукала ним, обмацуючи руками те, що було перед нею, а її очі дивились, але не бачили, і вона сахалася гілок, які били її по обличчю, терня, що пило кров з глибоких подряпин на її руках. Вона навіть не знала, що вже не в Пущі. Вона й досі була у пастці, тим часом як Пуща мало-помалу роздирала її, впиваючись її нещастям.

Я відпустила його та зробила крок до неї. Діяння не обвалилося: Дракон читав і далі, а я продовжувала живити заклинання своїми чарами.

— Касю, — гукнула я і склала руки у пригорщу перед її обличчям. Вони наповнилися світлом заклинання — жахливим, блискучим, різким білим світлом, яке важко було витримати. Я бачила, як відображається в її великих скляних очах моє ж обличчя та мої ж таємні заздрощі; те, що я колись хотіла всі її дари, хоча й не ціну, яку їй доведеться за них заплатити. Мені в очі заповзли сльози; здавалося, ніби Венса знову звинувачує мене, і виходу цього разу не було. Усі випадки, коли я почувалася нічим, дівчинкою, яка не мала значення, яка ніколи не буде потрібна жодному панові; усі випадки, коли я почувалася поруч з нею довготелесою, сплутаною та закудланою. Усі приклади особливого поводження з нею — ось їй залишають місце, ось її осипають подарунками та оточують увагою, усі користаються можливістю любити її, доки можна. Були такі моменти, коли я хотіла бути особливою, тією, про яку всі знають, що її оберуть. Не надовго, у жодному разі не надовго, але тепер це видавалося боягузтвом; я з насолодою мріяла про те, щоб бути особливою, і потай плекала зерно заздрості до неї, хоча й мала можливість відкинути його, коли тільки забажаю.

Проте я не могла зупинитися: світло тягнулося до неї. Вона повернулася до мене. Вона, загублена у Пущі, повернулася в мій бік, і на її обличчі я побачила її власну глибинну злість, багаторічну злість. Вона все життя знала, що її заберуть, хоче вона цього чи ні. На мене у відповідь пильно дивився жах тисячі довгих ночей: ось вона лежить у пітьмі, роздумуючи, що з нею станеться, уявляючи руки жахливого чаклуна на собі та його дихання в себе на щоці, і я почула, як у мене за спиною різко вдихнув Дракон; він затнувся, вимовляючи слова, й зупинився. Світло, що зібралось у моїх руках, замерехтіло.

Я розпачливо озирнулася на нього, але він цієї ж миті підхопив заклинання знову; голос у нього був суворо вишколеним, а очі зосередилися на сторінці. Світло повністю проходило крізь нього — ніби він якось зробився прозорим, наче скло, звільнив себе від думки та почуття, щоб нести заклинання далі. Ох, як же я хотіла так зробити; я не думала, що так можу. Я мусила повернутися до Касі, сповнена незчисленних безладних переплутаних думок і таємних бажань, і я мусила дозволити їй побачити їх, побачити себе, наче знайденого під перевернутою колодою блідого черв’яка, що звивається. Я мусила побачити її, оголену для себе, а це боліло ще сильніше, бо вона теж мене ненавиділа.

Вона ненавиділа мене за те, що я була в безпеці, за те, що мене любили. Моя мати не наказувала мені лізти на зависокі дерева; моя мати не змушувала мене щодня ходити пішки по три години туди й назад до жаркої липкої пекарні в сусідньому селищі, аби навчитися готувати для пана. Моя мати не відверталася від мене, коли я плакала, та не казала мені, що я маю бути сміливою. Моя мати не розчісувала мені волосся, проводячи по ньому гребінцем по триста разів за вечір, підтримуючи мою красу, ніби вона хотіла, щоб мене забрали; ніби вона хотіла доньку, яка поїде до міста, розбагатіє та посилатиме гроші братам і сестрам, тим, яких вона дозволяла собі любити, — ох, я навіть не уявляла собі цю таємну злобу, кислу, як зіпсоване молоко.

А потім… а потім вона взагалі ненавиділа мене за те, що мене забрали. Її все ж таки не було обрано. Я бачила, як вона сидить на бенкеті після цього, не на своєму місці, і всі шепочуться; вона ніколи не уявляла себе тут, покинутою в селі, у домі, який не збирався вітати її з поверненням. Вона приготувалася сплатити ціну та бути сміливою, але тепер бути сміливою вже було ні до чого, попереду — жодного блискучого майбутнього. Старші сільські хлопці посміхалися їй із якоюсь дивною, вдоволеною певністю. З нею під час бенкету заговорили півдесятка з них — хлопці, які до цього й словом з нею не перекинулись або лише дивилися на неї здалеку, ніби не наважуючись торкнутися, тепер приходили та по-панібратськи розмовляли з нею, наче їй залишається тільки сидіти там і бути натомість обраною кимось іншим. А я повернулась у шовку та оксамиті, моє волосся було зібране в сітку з коштовним камінням, мої руки були повні чарів, могли діяти як заманеться, і вона думала: «Це мала бути я, це мала бути я», — наче я — злодійка, яка забрала щось, що належало їй.

Це було нестерпно, і я бачила, як вона теж відсахнулася від цього; проте нам потрібно було якось це витримати.

— Касю! — гукнула я їй, ледве подавши голос, і міцно схопилася за світло, щоб вона його побачила. Я побачила, як вона стоїть там, вагаючись, іще мить, а тоді вона, спотикаючись, пішла до мене, сягаючи вперед руками. Утім, поки вона йшла, Пуща роздирала її; гілки дряпались, а стеблини обплітали їй ноги, і я нічого не могла вдіяти. Я могла лише стояти там і тримати світло, поки вона падала та насилу підводилася знову, а тоді знову падала, і на її обличчі вимальовувався жах.

— Касю! — закричала я. Тепер вона повзла, досі не зупиняючись, рішучо стиснувши зуби, а за нею опалим листям і темним мохом тягнувся кривавий слід. Вона хапалася за коріння й тягнулася вперед, навіть попри те, що гілки шмагали її по спині, але вона все ще була дуже далеко.

А тоді я знову подивилася на її тіло, на обличчя, у якому поселилася Пуща, і воно усміхнулося мені. Вона не могла втекти. Пуща свідомо дозволяла їй спробувати, живлячись її ж відвагою, моєю ж надією. Вона могла будь-якої миті затягти її назад. Вона дозволить їй підійти достатньо близько, щоб побачити мене, можливо, навіть відчути власне тіло, повітря в себе на обличчі, а тоді вискочать стеблини та заб’ються довкола неї, її поглине буря листя, що падатиме, а Пуща знову закриється довкола неї. Я заперечно простогнала і мало не впустила нитку заклинання, а тоді Дракон заговорив за мною дивним і віддаленим голосом, ніби він говорив здалеку:

— Аґнєшко, очищення. «Улозиштус». Спробуй. Я можу закінчити сам.

Я обережно прибрала свої чари з «Виклику», обережно, обережно, ніби нахиляючи пляшку так, щоб її шийкою не стікали краплі. Світло втрималось, і я прошепотіла:

Улозиштус.

Це було одне з Драконових заклинань, не з тих, які давалися мені легко; решту слів, які він вимовляв наді мною, я не пам’ятала. Проте я дозволила слову перекочуватись у себе на язиці, обережно його формуючи, та згадала, яким воно здавалося — вогнем, що палав у мене в жилах, жахливою солодкістю отрути в мене на язиці.

Улозиштус, — іще раз вимовила я, повільно витягуючи слово. — Улозиштус, — і викресала кожен склад маленькою іскоркою на труті, викинула його шматочком чарів. А всередині Пущі я побачила, як з однієї ділянки підліску, що замикалася довкола Касі, здіймається тоненький димок; я прошепотіла йому та ще одній ниточці диму, що здіймалася перед нею: — Улозиштус, — а коли я зробила це з третьою, біля її хапливої руки розквіт малесенький, готовий щомиті згаснути жовтий вогник.

Улозиштус, — сказала я йому знову, давши йому ще трохи чарів, неначе підкладаючи хворостинки до нового вогню в мертвому багатті. Полум’я зміцніло, і стеблини сахалися від його дотику, відступаючи. — Улозиштус, улозиштус, — наспівувала я, годуючи його, вивищуючи його, а поки воно дерлося вгору, я взяла з нього палаючі гілки й підпалила решту Пущі.

Кася насилу встала, вивільнивши руки зі стеблин, які диміли; у неї самої від жару порожевіла плоть. Але вона знову змогла рухатися швидше, і вона побігла до мене крізь дим, крізь листя, що тріскотіло, тим часом як довкола неї здіймалися дерева та падали палючі гілки. Волосся в неї горіло, її подертий одяг теж, а її обличчям текли сльози, тим часом як її шкіра червоніла та вкривалася пухирями. Її тіло переді мною смикалось у кайданах, корчачись у крику люті, а я заридала та ще раз заволала:

Улозиштус!

Вогонь зростав, і я знала, що Кася може померти тут зараз, може загинути у вогні від моєї руки, так само як і Дракон міг убити мене, очищуючи мене від тіней.

Тепер я була вдячна за довгі жахливі місяці намагань знайти щось, що завгодно; я була вдячна за всі провали, за кожну хвилину, яку провела тут, у цій гробниці, доки з мене сміялася Пуща. Це дало мені силу підтримувати заклинання. Драконів голос у мене за спиною був рівним, був якорем, він доспівував «Виклик» до кінця. Кася наближалась, а довкруж неї палала Пуща. Тепер я майже не бачила дерев: вона була достатньо близько, щоб дивитися власними очима, а полум’я було на її шкірі, ревіло та тріскотіло. Її тіло металося, вигнувшись на камені дугою. Її пальці здерев’яніли, розчепірились, і раптом жили в неї на руках набули блискучого зеленого кольору.

Її обличчям з очей і носа, наче сльози, раптово потекли струмочками крапельки живиці; їхній яскравий свіжий солодкий запах жахав своєю неправильністю. Їй відвисла щелепа в мовчазному округлому крику, а тоді з-під її нігтів виповзли крихітні білі корінці, ніби то швидко ріс дуб. Вони з раптовою жахливою швидкістю обплітали кайдани, тверднучи та перетворюючись при цьому на сіре дерево, і кайдани порвалися з таким звуком, із яким розколюється лід посеред літа.

Я нічого не робила. Робити щось було ніколи: це відбувалося швидше, ніж я взагалі могла встежити. Ось Кася у кайданах, а ось вона вже наскакує на мене. Вона була неймовірно сильною та кинула мене на землю. Я з репетом схопила її за плечі та стримала її. З її обличчя збігала живиця, яка бруднила їй сукню, і вона падала на мене, постукуючи, наче дощ. Вона повзла моєю шкірою, згущуючись від мого захисного заклинання. Її губи оголили вищирені зуби. Її руки зімкнулись у мене на горлі, наче тавра, гарячі, палюче гарячі, і ці задушливі корінці почали розповзатися мною. Дракон наспівував швидше, пробігав останніми словами, мчав до кінця заклинання.

Я знову видушила із себе:

Улозиштус! — а тоді підняла очі на Пущу та подивилася Касі в обличчя, скривлене рівною мірою від люті та страшного болю, тим часом як її руки зімкнулися сильніше. Вона витріщилася на мене згори вниз. Світло «Виклику» яскравішало, заповнювало всі кутки кімнати; уникнути його було неможливо, і ми вповні зазирнули одна в одну; усі таємні дріб’язкові ненависті та завидки оголились, і на її обличчі з живицею змішалися сльози. Я теж ридала; із моїх очей витікали сльози, а вона тим часом витискала з мене повітря, і мій зір став поступово тьмяніти.

Вона, задихаючись, трусячись від рішучості, промовила власним голосом:

— Нєшко, — один за одним розтиснула пальці та прибрала їх від моєї горлянки. В очах мені прояснішало, і я, глянувши їй в обличчя, побачила, як відпадає сором. Вона дивилася на мене з несамовитою любов’ю, з відвагою.

Я знову схлипнула. Живиця всихала, а її пожирав вогонь. Маленькі корінці вже зів’яли та перетворилися на попіл. Ще одне очищення її уб’є. Я знала це — мені було видно. А Кася всміхнулася мені, тому що не могла заговорити ще раз, і опустила голову в одному-єдиному повільному кивку. Я відчула, як кривиться моє обличчя, потворне та нещасне, а тоді сказала:

Улозиштус.

Я підвела очі на Касине обличчя, жадаючи поглянути на неї востаннє, та з її очей на мене визирнула Пуща: чорна лють, сповнена диму, палюча, коріння, що проросло надто глибоко, щоб його вирвати. Кася ще тримала руки подалі від моєї горлянки.

А тоді… Пуща зникла.

Кася впала на мене. Я закричала з радощів і обвила її руками, а вона схопилася за мене, трусячись і схлипуючи. Її й досі лихоманило, вона тремтіла всім тілом і виблювала на підлогу, поки я її тримала, кволо плачучи. Її руки завдавали мені болю: вони були палюче гарячими і твердими, а ще вона занадто міцно трималася за мене, так що в мене під шкірою болюче тріщали ребра. Але це була вона. Дракон згорнув книжку, важко стукнувши наостанок. Кімната була повна сліпучого світла — Пущі ніде було сховатися. Це була Кася й тільки Кася. Ми перемогли.

Розділ 11



Опісля, повільно та стомлено тягнучи Касю сходами, Дракон був дивним і мовчазним. Вона була майже непритомною, різко виходила із заціпеніння лише для того, щоб схопитися за повітря, а тоді знову слабшала. Її мляве тіло було неприродно важким — важким, наче твердий дуб, неначе Пуща якось перетворила та змінила її.

— Воно зникло? — розпачливо запитала його я. — Воно зникло?

— Так, — коротко сказав він, тим часом як ми піднімали її довгими закрученими сходами; навіть із його надзвичайною силою кожен крок давався важко, ніби ми намагались удвох нести грубу колоду, і ми обоє були втомлені. — Якби це було не так, «Виклик» показав би нам, — він не говорив більше нічого, доки ми не принесли її нагору до гостьової кімнати, а тоді він став біля ліжка, насуплено дивлячись на неї згори вниз, а тоді повернувся і вийшов із кімнати.

Мені особливо ніколи було про нього думати. Кася місяць лежала хвора в лихоманці. Вона схоплювалась, наполовину прокинувшись і заблукавши в кошмарах, досі лишаючись у Пущі, і вона могла скинути із себе мало не на інший бік кімнати навіть Дракона. Нам довелося прив’язувати її до важкого ліжка з балдахіном — мотузками та зрештою ланцюгами. Я спала в його ногах, згорнувшись калачиком на килимку, та підхоплювалася, щоб дати їй води, щоразу, коли вона кричала, та ще щоб спробувати запхати їй до рота трохи їжі: спершу вона не могла втримати в собі більш ніж один-два шматочки простого хліба.

Мої дні та ночі злилися в єдине ціле, і розбивали їх її пробудження — спершу щогодини, а втихомирювати її доводилося по десять хвилин, тож я ніколи не могла як слід поспати, і я годину за годиною ледь трималася на ногах у заціпенінні. Лише після першого тижня я почала впевнюватись у тому, що вона виживе, та знайшла кілька секунд для того, щоб нашкрябати Венсі записку з новиною про те, що Кася вільна, що вона одужує.

— Чи мовчатиме вона про це? — поцікавився Дракон, коли я попросила його надіслати її, і я була надто виснажена, щоб запитати, чому це його цікавить; я лише розгорнула цидулку й дописала один рядок: «Поки що нікому не говоріть», — і вручила його Драконові.

Я мала спитати; він мав більше наполягати на тому, щоб я була обережною. Та в нас обох нерви були пошарпані, наче зношена тканина. Я не знала, над чим він працює, але бачила, як його світло горить у бібліотеці пізно ввечері, коли, спотикаючись, спускалася до кухонь по чергову порцію бульйону й поверталася нагору, а в нього на столі стосами лежали окремі сторінки, вкриті схемами та написами. Якось по обіді, йдучи на запах диму, я побачила, що він спить у лабораторії, а над свічкою перед ним чорніє дно перегінної колби, уже висохлої. Коли я розбудила його, він аж підскочив, перекинувши все та з геть не характерною для себе незграбністю спричинивши пожежу. Нам довелося поспіхом гасити її разом, і плечі в нього напружились, як у кота, на знак незадоволення образою його гідності.

Утім, за три тижні Кася прокинулася, проспавши аж чотири години, повернула до мене голову і промовила:

— Нєшко, — зморена, та при тямі; її темно-карі очі були теплими та ясними. Я охопила її обличчя руками, усміхаючись крізь сльози, а вона спромоглася охопити своїми схудлими руками мої та всміхнутись у відповідь.

Відтоді вона почала швидко одужувати. Через дивовижну нову силу вона спершу була незграбною, навіть коли змогла стати на ноги. Вперше спробувавши самотужки спуститися до кухонь, поки я була внизу та знову готувала суп, вона врізалась у меблі та впала зі сходів. Але коли я кинулася від вогню й побігла до неї, стривожено гукаючи, я побачила її на початку сходів неушкодженою, навіть без синців — їй лише було важко знову зіп’ятися на ноги.

Я відвела її до великої зали, щоб вона знову навчилася ходити, та спробувала підтримувати її, коли ми повільно пішли кімнатою, хоча здебільшого вона замість цього випадково збивала мене з ніг. Дракон спускався сходами, щоб узяти щось із льохів. Він якийсь час стояв і спостерігав із проходу за нашим незграбним просуванням уперед із суворим невиразним обличчям. Після того, як я повернула її нагору й вона обережно заповзла в ліжко й знову заснула, я спустилася до бібліотеки, щоб з ним поговорити.

— Що з нею не так? — поцікавилась я.

— Нічого, — рівно сказав Дракон. — Наскільки я розумію, вона не заражена, — судячи з голосу, він був не надто задоволений.

Я не розуміла. Я замислилася, чи не непокоїть його те, що у вежі перебуває хтось іще.

— Їй уже краще, — сказала я. — Це ненадовго.

Він поглянув на мене з явним роздратуванням.

— Ненадовго? — перепитав він. — Що ти збираєшся з нею зробити?

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Вона…

— Поїде додому? — сказав Дракон. — Вийде заміж за фермера, якщо зможе знайти такого, який буде не проти дружини з дерева?

— Вона все ще з плоті, вона не з дерева! — заперечила я, проте я вже усвідомлювала, швидше, ніж хотілося, що він має рацію: для Касі, так само, як і для мене, у селі вже немає місця. Я повільно сіла, вчепившись руками у стіл. — Вона… візьме свій посаг, — сказала я, силкуючись знайти якусь відповідь. — Їй доведеться поїхати… до міста, до Університету, як і іншим жінкам…

Він уже був готовий заговорити; він зупинився та спитав:

— Що?

— Інші обрані, інші дівчата, яких ви забрали, — сказала я, геть про це не думаючи, надто вже хвилюючись за Касю: що вона може зробити? Вона не відьма, люди принаймні розуміють, що вона таке. Вона просто жахливо змінилась, і я не думала, що вона може це приховати.

Він втрутився у мої думки.

— Скажи-но мені, — в’їдливо промовив він, і я, здригнувшись, підняла на нього очі, — ви всі гадали, ніби я беру їх силоміць?

Я лише витріщилася на нього, тим часом як він розлючено дивився на мене з жорстким і ображеним виразом обличчя.

— Що? — мовила я, попервах ошелешена. — Так, звісно, гадали. Чому б ми так не гадали? Якби це було не так, то чому б вам… чому ви не просто наймали служницю… — сказавши це, я одразу замислилася, чи мала рацію та, інша жінка, та, яка залишила мені листа. Що він просто хотів трохи людського товариства, але лише трохи, на власних умовах, не людину, яка могла піти від нього коли заманеться.

— Наймані служниці не підходили, — роздратовано та ухильно заявив він; чому, він не сказав. Він нетерпляче махнув рукою, не дивлячись на мене; якби він побачив моє обличчя, то, можливо, зупинився б. — Я не беру плаксивих дівчат, які лише хочуть заміж за коханого із села, або тих, хто мене сахається…

Я різко підвелась, а стілець зі стуком завалився назад на підлогу у протилежний від мене бік. У мені потопом здійнявся лютий гнів, неспішний, запізнілий і клекотючий.

— Тож ви берете таких, як Кася, — бовкнула я, — достатньо сміливих, щоб це витримати, тих, хто не зробить своїм рідним гірше, ридаючи, і ви гадаєте, що так усе по-чесному? Ви не ґвалтуєте їх, ви лише замикаєте їх на десять років, а тоді жалієтеся, що ми вважаємо вас гіршим, ніж насправді?

Він уп’явся в мене очима, а я пильно подивилась у відповідь, задихаючись. Я навіть не знала, що здатна таке вимовити; я не знала, що можу таке відчувати. Мені б ніколи не спало на думку заговорити так до свого пана, Дракона: я його ненавиділа, проте ганити б не стала, так само, як не стала б ганити блискавицю за те, що влучила в мій будинок. Він не був людиною, він був паном і чаклуном, дивною істотою геть з іншої площини, такою ж віддаленою, як бурі та моровиця.

Проте він уже зійшов із цієї площини; він поставився до мене зі справжньою добротою. Він дозволив своїм чарам знову змішатися з моїми, уможливив ту дивну приголомшливу близькість, аби тільки врятувати Касю разом зі мною. Гадаю, те, що я віддячила йому, накричавши на нього, могло видатися дивним, але це означало більше, ніж подяку: я хотіла, щоб він був людиною.

— Це неправильно, — голосно сказала я. — Це неправильно!

Він підвівся, і якусь мить ми дивились одне на одного з-за столу, обоє розлючені та, гадаю, вражені рівною мірою; потім він повернувся та відійшов від мене. Він визирнув з вежі; щоки в нього при цьому зажевріли яскравими червоними смугами, а рука міцно схопилася за підвіконня. Я прожогом вискочила з кімнати й побігла нагору.

Решту дня я лишалася біля Касі, доки вона спала, усівшись на ліжко та взявши її худу руку у свою. Вона досі була теплою та живою, та він не помилився. Шкіра в неї була м’якою, але плоть під нею була непіддатливою — не як камінь, а як гладенько відшліфований шматочок бурштину, твердий, але текучий, із заокругленими краями. Її волосся блищало у темному золоті сяйва свічки, закручуючись у завитки, схожі на вузли дерева. Вона була зовсім як вирізьблена статуя. Я вже сказала собі, що вона не дуже й змінилась, але знала, що неправа. Мої очі були надто люблячими: я дивилася та бачила лише Касю. Той, хто не знав її, одразу побачив би в ній щось дивне. Вона завжди була красивою; тепер її краса була неземною, застиглою та сяйливою.

Вона прокинулася та глянула на мене.

— Що таке?

— Нічого, — сказала я. — Ти голодна?

Я не знала, що для неї зробити. Замислилася, чи дозволить їй Дракон залишитися тут — ми могли б розділити мою кімнату нагорі. Можливо, він зрадіє служниці, яка ніколи не зможе піти, оскільки вчити нову йому було не до вподоби. Ця думка була гіркою, та я більше нічого не могла вигадати. Якби до нашого села прийшла схожа на неї незнайома людина, ми б точно подумали, що вона заражена, що вона — якесь нове страхіття, породжене Пущею.

Наступного ранку я вирішила попросити його попри все дозволити їй залишитись. Я повернулася в бібліотеку. Він стояв біля вікна, а в його руках зависло одне з його створінь, схожих на згустки. Я зупинилася. На його злегка хвилястій поверхні, наче в тихій водоймі, трималось якесь відображення, а обережно підступивши до нього, я побачила, що в ньому відображалася не кімната, а дерева в русі, нескінченні, глибокі й темні. Відображення поступово змінювалося на наших очах: як я здогадалася, показувало, де побував згусток. Я затримала дихання, коли поверхнею майнула тінь — наче ходак пройшов, але менша, а замість схожих на палиці ніг ця істота мала широкі сріблясто-сірі кінцівки з прожилками, наче в листя. Вона зупинилася та повернула до згустка дивну безлику голову. Передніми лапками вона тримала пошарпаний жмут вирваних зелених сіянців і рослин, за якими тягнулося коріння — геть-чисто як садівник після полоття. Вона повернула голову з одного боку в інший, а тоді пішла далі між дерев і зникла.

— Нічого, — сказав Дракон. — Жодного збирання сили, жодних приготувань… — він хитнув головою. — Відступись, — кинув він мені через плече. Він випхав плавучий згусток назад у вікно, а потім узяв зі стіни те, що мені видавалося чаклунським жезлом, запалив його кінець у каміні й тицьнув ним згусток просто посередині. Усе його плавуче мерехтіння запалало за один раптовий синій спалах, згоріло та й зникло; крізь вікно долинув ледь помітний солодкий запах, схожий на зараження.

— Вони їх не бачать? — зачудовано спитала я.

— Дуже рідко якийсь не повертається — гадаю, їх іноді ловлять, — пояснив Дракон. — Але якщо вартового торкаються, він лише лускає, — він говорив неясно та супився.

— Я не розумію, — сказала я. — На що ви очікували? Хіба не добре, що Пуща не готує атаку?

— Скажи-но мені, — промовив він, — ти гадала, що вона виживе?

Звісно, що ні. Це здавалося дивом, і таким, якого я жадала надто сильно, щоб його вивчати. Я не дозволяла собі про це думати.

— Вона її відпустила? — прошепотіла я.

— Не зовсім так, — сказав він. — Вона не змогла її втримати: її виганяли «Виклик» і очищення. Та я певен, що Пуща могла би протриматися достатньо довго, щоб вона померла. А Пуща навряд чи схильна до великодушності в таких випадках, — він постукував пальцями по підвіконню в ритмі, який здавався дивовижно знайомим; я одночасно з ним упізнала в ньому ритм, у якому ми наспівували «Виклик». Він одразу зупинив руку. Напружено поцікавився: — Вона одужала?

— Їй краще, — відповіла я. — Сьогодні вранці вона пройшла всі сходинки. Я привела її до себе в кімнату…

Він зневажливо махнув рукою.

— Я гадав, що її одужання, можливо, мало відвертати увагу, — сказав він. — Якщо їй уже добре… — він хитнув головою.

За мить його плечі подалися назад і розправилися. Він опустив руку з підвіконня й повернувся до мене.

— Хоч що має на меті Пуща, ми втратили досить багато часу, — похмуро сказав він. — Бери свої книжки. Нам потрібно розпочати твої уроки знову.

Я витріщилася на нього.

— Перестань на мене витріщатися, — сказав він. — Ти взагалі розумієш, що ми наробили? — він жестом показав на вікно. — Це був аж ніяк не єдиний вартовий, якого я відправив. Інший із них знайшов серцедерево, яке тримало дівчину. Воно було дуже помітним, — сухо додав він, — тому що було мертвим. Випаливши зараження з тіла дівчини, ти спалила й саме дерево.

Навіть тоді я ще не розуміла його похмурості, а коли він повів далі, не зрозуміла тим більше.

— Ходаки вже повалили його та пересадили сіянець, але якби зараз була зима, а не весна, якби галявина була ближчою до країв Пущі — якби ми тільки були підготовлені, ми могли б увійти з гуртом лісорубів, щоб розчистити та випалити Пущу аж до тієї галявини.

— Ми можемо… — бовкнула я, вражена, і не змогла навіть змусити себе виразити думку словами.

— Зробити це ще раз? — перепитав він. — Так. Це означає, що Пуща має відповісти, і скоро.

Я нарешті почала розуміти, звідки в нього ця наполегливість. Раптово усвідомила, що це подібне до його тривоги через Росью: із Пущею ми також воювали, і наш ворог знав, що ми тепер маємо нову зброю, яку можемо обернути проти нього. Він очікував, що Пуща атакує не просто заради помсти, а заради самозахисту.

— Перш ніж можна буде сподіватися повторити зроблене, потрібно буде добряче попрацювати, — додав він і жестом показав на стіл, ще більше захаращений паперами. Я як слід подивилася на них і вперше усвідомила, що це були нотатки про діяння — про наше діяння. Там був ескіз схеми — ми удвох обернулись на безликі фігури біля найвіддаленіших кутів тому «Виклику», Кася навпроти нас перетворилася на коло та підписаний канал, а назад до охайно зробленого малюнка серцедерева тягнулася лінія. Він постукав по лінії.

— Із каналом буде найбільше труднощів. Ми не можемо сподіватися в кожному випадку легко одержувати жертву, вирвану просто із серцедерева. Однак замість неї може підійти захоплений ходак або навіть жертва меншого зараження…

— Єжи, — раптово сказала я. — Чи могли б ми спробувати це з Єжи?

Дракон зупинився та роздратовано стиснув губи.

— Можливо, — сказав він.

— Однак спершу, — додав Дракон, — ми маємо кодифікувати принципи заклинання, а тобі потрібно відпрацювати кожен окремий складник. Я вважаю, що воно належить до категорії діянь п’ятого порядку, де «Виклик» забезпечує кістяк, саме зараження забезпечує канал, а очищувальне заклинання забезпечує імпульс… Ти що, не пам’ятаєш геть нічого з того, чого я тебе навчив? — поцікавився він, побачивши, як я закушую губу.

Я й справді не завдавала собі клопоту запам’ятовувати багато з його нав’язаних уроків про порядки заклинань, які здебільшого мали на меті пояснити, чому певні заклинання складніші за інші. Наскільки я розуміла, усе зводилося до очевидного: якщо скласти докупи два діяння, щоб створити нове заклинання, воно зазвичай буде важчим за будь-яке з них саме по собі; але поза тим правила видалися мені не надто корисними. Якщо ж скласти докупи три діяння, то буде важче, ніж з будь-яким з них окремо, але це не означало, принаймні коли пробувала я, що буде важче, ніж із будь-якими двома: усе залежало від того, що намагатися зробити та в якому порядку. А його правила не мали жодного стосунку до того, що сталося там, у камері.

Я не хотіла про це говорити й знала, що він теж не хоче. Але я подумала про Касю, що насилу рухалася до мене, тим часом як її роздирала Пуща, а ще про Заточек на краю Пущі, який відділяла від поглинання одна атака. Я сказала:

— Ніщо з цього не має значення, і ви це знаєте.

Його рука міцніше взялася за папери, зминаючи аркуші, і якусь мить я думала, що він почне на мене кричати. Але він опустив на них очі та не сказав жодного слова. За мить я пішла по свою книгу заклинань і випорпала заклинання ілюзії, яке ми вимовили разом узимку, багато дов­гих місяців тому. До Касі.

Я відсунула стос паперів достатньо, щоб звільнити трохи місця перед нами, й поклала книгу перед собою. За мить, не сказавши жодного слова, він пішов і взяв із полиці ще один том — вузьку чорну книжку, палітурка якої злегка мерехтіла там, де він її торкався. Він розгорнув її на заклинанні, що повністю займало дві сторінки, записане твердою рукою, зі схемою, на якій була зображена одна квітка, кожна частина якої була якось з’єднана з певним складом заклинання.

— Дуже добре, — сказав він. — Почнімо, — і він простягнув руку до мене через стіл.

Цього разу взяти її, зробити цей свідомий вибір, коли не відволікав помічний відчай, було важче. Я мимоволі подумала про силу його хватки; тим часом довгі елегантні лінії його пальців охопили мою руку, а їхні теплі мозолисті кінчики злегка торкнулися мого зап’ястка. Я власними пальцями відчувала, як б’ється його пульс, і відчувала тепло його шкіри. Я опустила погляд на свою книжку та з жаром у щоках спробувала якось зрозуміти літери, а він тим часом почав монотонним голосом вимовляти власне заклинання. Його ілюзія почала оформлюватись у ще одну ідеально окреслену квітку, пахучу, красиву та геть прозору, зі стеблиною, охайно вкритою шипами.

Я почала пошепки. Відчайдушно намагалася не думати, не відчувати його чари в себе на шкірі. Не відбувалося геть нічого. Він нічого мені не говорив; його очі рішучо зосередилися на точці в мене над головою. Я зупинилася та потай струснула себе. Тоді заплющила очі й намацала обриси його чарів — такі ж шипасті, як і його ілюзія, колючі та насторожені. Я почала мугикати власне заклинання, та зрозуміла, що думаю не про троянди, а про воду, та ще про спраглу землю, будую під його чарами замість намагатися перекрити їх. Я почула, як він різко вдихає, і загострена будівля його заклинання знехотя почала мене впускати. Троянда між нами охопила увесь стіл довгим корінням, і почали рости нові гілки.

Це не були такі ж зарості, як і тоді, коли ми вимовили заклинання вперше: він стримував свої чари, і я теж; ми обоє живили діяння лише тоненьким потічком сили. Але трояндовий кущ став матеріальним інакше. Я вже не могла сказати, що це — ілюзія: довге жилаве коріння скрутилося разом, запускаючи пальці у тріщини столу, обвиваючи ніжки. Його квіти були не просто зображеннями троянд, це були справжні троянди в лісі, половина з них ще не розкрилась, а решта була розвіяна — їхні пелюстки розлітались і ставали брунатними по краях. Повітря наповнилось їхнім міцним ароматом, надто солодким, і поки ми це втримували, у вікно влетіла бджола й заповзла в одну з квіток, рішучо в неї тицяючись. Не змігши видобути нектару, вона спробувала ще одну, а тоді ще одну, шкрябаючи маленькими ніжками по пелюстках, які хилилися саме так, ніби могли витримати вагу бджоли.

— Тобі тут нічого не перепаде, — сказала я бджолі й дмухнула на неї, але вона все-таки спробувала ще раз.

Дракон перестав видивлятися через мою голову, і перед його пристрастю до чарів зникала всяка ніяковість — він вивчав наші переплетені заклинання з тим же завзятим напруженим поглядом, з яким він брався за найскладніші свої діяння, а світло заклинання яскраво сяяло в нього на обличчі та в очах; він прагнув зрозуміти.

— Можеш утримати це самотужки? — запитав він.

— Гадаю, що так, — сказала я, і він повільно прибрав руку від моєї руки, полишивши на мене утримання дикого розлогого трояндового куща. Без жорсткого каркасу його чародії він був готовий обвалитися, наче лоза без трельяжа, але я виявила, що можу втримувати його чари — лише куточок, достатньо для кістяка, більше живлячи заклинання власними чарами, щоб компенсувати їхню слабкість.

Він сягнув униз і перегорнув кілька сторінок своєї книжки до іншого заклинання, цього разу — для створення ілюзії комах, з такою ж схемою, як і для квітки. Говорив він швидко, заклинання скочувалися в нього з язика, і він створив із півдесятка бджіл, яких випустив на трояндовий кущ, що тільки ще більше спантеличило бджолу, яка прилетіла до нас першою. Створюючи кожну, він… віддавав їх мені, якось злегка штовхаючи; мені вдавалося їх ловити та чіпляти до створеного трояндового куща. Тоді він сказав:

— Зараз я хочу приєднати до них заклинання спостереження, — і додав: — Те, яке носять вартові.

Я кивнула, водночас зосередившись на утримуванні заклинання: що може пройти в Пущі непоміченим легше за просту бджілку? Він перейшов до дуже старих сторінок книжки, до низки заклинань, записаних його ж рукою. Утім, коли він розпочав діяння, вага заклинання незграбно опустилася на ілюзії бджіл і на мене. Я ледь-ледь утримала їх, відчуваючи, що мої чари вичерпуються надто швидко, щоб їх поповнити, доки мені не вдалося скрикнути без слів від утоми, а він не підняв очі від діяння та не потягнувся до мене.

Я так само необережно схопилася за нього у відповідь рукою та чарами водночас, а він тим часом теж тиснув на мене чарами зі свого боку. Дихав він шумно й різко, і наші діяння зачепились одне за одне, а тоді в них ринули чари. Трояндовий кущ знову почав рости, його коріння сповзло зі столу, а стеблини вилізли з вікна. Бджоли, кожна з яких мала очі з дивним полиском, перетворилися на гудючий рій серед квітів, який відлітав геть. Якби я зловила якусь руками та подивилася зблизька, я побачила б у тих очах відображення усіх троянд, яких вона торкнулася. Та в моїй голові не було місця для бджіл, троянд або шпигування; не було місця ні для чого, крім чарів, їхнього нестримного потоку, а єдиною опорою для мене була його рука — щоправда, його перекидало разом зі мною.

Я відчула його ошелешену тривогу. Мимохіть потягнула його разом із собою туди, де чарів ставало менше, неначе й справді перебувала у річці, що прибуває, та поспішала до берега. Разом нам вдалося витягти себе. Трояндовий кущ потроху зменшився до однієї квітки; фальшиві бджоли залізали у квітки, доки ті закривались, або просто розчинялись у повітрі. Закрилась і щезла остання троянда, і ми обоє важко сіли на підлогу, досі не розплівши рук. Я не знала, що сталося: він доволі часто говорив мені, як небезпечно мати недостатньо чарів для заклинання, та ще ніколи не згадував про ризик їхнього надміру. Коли я повернулася до нього, щоб добитись якоїсь відповіді, він відхилився головою назад до полиць, очі в нього були такі ж стривожені, як і в мене, і я усвідомила, що він знає про те, що сталося, не більше, ніж я.

— Ну, — не до ладу сказала я за мить, — гадаю, це таки спрацювало, — він витріщився на мене, поступово обурюючись, і я безпорадно розсміялася, мало не рохкаючи — мені макітрилось у голові від чарів і тривоги.

— Ах ти ж нестерпна божевільна, — рикнув він на мене, а потім охопив руками моє обличчя та поцілував мене.

Цілуючи його у відповідь, я не думала як слід про те, що відбувається; мій сміх лився йому в рот і перетворював мої поцілунки на заїкання. Я й досі була пов’язана з ним, і наші чари зав’язувалися величезними безладними плутаними вузлами. Мені не було з чим порівняти цю близькість. Я відчувала її ніяковість, але сприймала її приблизно як голизну перед незнайомою людиною. Зі статевою близькістю я її не пов’язувала: статевою близькістю були поетичні згадки в піснях, практичні настанови моєї матері, та ще ті кілька жахливих моментів у вежі з принцом Мареком, коли я, як на його смак, могла бути хоч ганчір’яною лялькою.

Та тепер я повалила Дракона, вчепившись йому у плечі. Коли ми впали, його стегно втиснулося між моїми стегнами крізь спідниці; один тремтливий поштовх — і я з подивом почала усвідомлювати дещо нове. Він застогнав — голос у нього став глибшим, — а його руки ковзали мені у волосся, розплутуючи слабкий вузол довкола моїх плечей. Я трималася за нього руками та чарами водночас, наполовину приголомшена й наполовину радісна. Його худорлява твердість, обережна вишуканість його розкішних оксамиту, шовку та шкіри, які зминалися під моїми пальцями, раптово набули зовсім іншого значення. Я сиділа в нього на колінах, осідлавши його стегна, а його тіло жарко притулилося до мого; його руки майже болюче стиснули мені стегна крізь сукню.

Я схилилася над ним і поцілувала його знову, охоплена чудовим відчуттям, сповненим простого жадання. Мої чари та його чари злилися воєдино. Його рука ковзнула моєю ногою вгору, під спідниці, і його вправний, вмілий великий палець погладив мене один раз між ногами. Я тихенько та вражено зітхнула, ошелешена, як узимку. Мої руки та його тіло охопило мимовільне мерехтіння, наче сонячне світло на річці, що тече, і всі нескінченні гладенькі пряжки, що збігали його курткою спереду, відкрилися та розсунулись, а шнурки у нього на сорочці розв’язалися.

Я ще геть не усвідомлювала, що роблю, поки мої руки не опинилися на його оголених грудях. Чи я швидше дозволила собі лише продумати все достатньо далеко, щоб одержати те, чого хотіла, а виразити це словами собі не дозволила. Проте я не могла не зрозуміти тепер, коли він сидів піді мною так приголомшливо розхристаний. У нього навіть на штанях розв’язалася шнурівка — я відчула, як вона вільно торкається моїх стегон. Він міг відгорнути мої спідниці та…

Мої щоки запашіли з відчаю. Я хотіла його, я хотіла хоч якось відірватись і втекти, а понад усе я хотіла знати, чого з цього хочу більше. Я застигла й витріщилася на нього великими очима, а він у відповідь витріщився на мене; настільки роздягнутим я його ще не бачила, обличчя йому розпашіло, а волосся було скуйовджене, розхристаний одяг звисав з нього, і він рівною мірою був вражений і практично обурений. А тоді він сказав мало не собі під ніс:

— Що я роблю? — відвів мої руки, схопивши мене за зап’ястки, та зіп’яв нас обох назад на ноги.

Я непевно відступилася та наштовхнулася на стіл, розриваючись між полегшенням і жалем. Він відвернувся від мене, уже міцно й різко зав’язуючи собі шнурки, а його спина випрямилась у довгу напружену лінію. Розмотані нитки моїх чарів поступово загорталися назад у мою шкіру, а його — вислизали від мене; я притиснула руки до розпашілих щік.

— Я не хотіла… — бовкнула я й замовкла — я не знала, чого я не хотіла.

— Так, це абсолютно очевидно, — рикнув він з-за плеча. Він застібав куртку поверх відкритої сорочки. — Геть звідси.

Я втекла.

У моїй кімнаті сиділа на ліжку Кася, яка похмуро мучилася з моїм кошиком для штопання; на столі лежали три зламані голки, і вона лише з величезними труднощами робила довгі неохайні стібки на вільному клаптику.

Коли я вбігла всередину, усе ще з червоними щоками та в зім’ятому одязі, задихаючись так, ніби прийшла з перегонів, вона підняла очі.

— Нєшко! — вигукнула вона, відкинувши шитво та підвівшись. Вона зробила крок і сягнула моїх рук, але завагалася: вона вже навчилася боятися власної сили. — Ти… він…

— Ні! — заперечила я, і я не знала, рада була чи шкодувала. Тепер у мені були лише власні чари, і я невдоволена гепнулась на ліжко.

Розділ 12



Часу на роздуми над ситуацією мені не дали. Тієї ж ночі, невдовзі після півночі, Кася різко встала поряд зі мною, і я мало не випала з ліжка. У дверях кімнати стояв Дракон із незрозуміло напруженим обличчям, а в його руці палав вогник; він був у нічній сорочці й халаті.

— На дорозі солдати, — сказав він. — Одягайтеся, — повернувся й пішов, не сказавши більше жодного слова.

Ми обидві квапливо встали та влізли у свою одіж, а тоді, не озираючись, побігли униз сходами до великої зали. Дракон стояв біля вікна, уже вдягнений. Я бачила вершників на віддалі, великий загін: два ліхтарі на дов­гих жердинах попереду, ще один ззаду, на збруї та кольчузі виблискувало світло, а двоє форейторів вели за ними вервечку вільних коней. Попереду вони несли два знамена, перед кожним з яких був невеличкий круглий згусток білих чарів: із зеленим триголовим звіром, схожим на дракона, на білому тлі (герб принца Марека), а за ним — герб із червоним соколом з випущеними пазурами.

— Чому вони їдуть? — я зашепотіла, хоча вони були надто далеко, щоб почути.

Дракон відповів не одразу, а тоді сказав:

— Через неї.

Я потягнулася й міцно схопилась у темряві за Касину руку.

— Чому?

— Тому що я заражена, — сказала Кася. Дракон злегка кивнув. Вони йшли позбавити Касю життя.

Я надто пізно згадала свого листа: не прийшло жодної відповіді, і я взагалі забула, що його надсилала. За якийсь час після цього я дізналася, що Венса, покинувши вежу, поїхала додому та впала у хворобливе заціпеніння. Інша жінка, що приходила посидіти біля її ліжка, відкрила листа, думаючи зробити добру справу, та повсюди рознесла плітки про нього — новину про те, що ми витягнули когось із Пущі. Вона досягла Жовтих Боліт; вона досягла столиці, принесена бардами, а там вона привернула до нас увагу принца Марека.

— Тобі повірять, що вона не заражена? — сказала я Драконові. — Вони мають тобі повірити…

— Як ти, можливо, пам’ятаєш, — сухо мовив він, — я в цих питаннях маю негативну репутацію, — він визирнув із вікна. — І я сумніваюся, що Сокіл дістався аж сюди лише для того, щоб зі мною погодитися.

Я повернулася до Касі — обличчя в неї було спокійне та неприродно застигле, — вдихнула та схопила її за руки.

— Я їм не дозволю, — сказала я їй. — Не дозволю.

Дракон нетерпляче пирхнув.

— Ти плануєш висадити їх у повітря разом із загоном королівських солдатів? А що після цього — втекти в гори і стати розбійниками?

— Якщо доведеться! — сказала я, але повернулася, відчувши, як мені на пальці тиснуть Касині пальці; вона злегка хитнула мені головою.

— Не можна тобі, — сказала вона. — Не можна, Нєшко. Ти потрібна всім. Не тільки мені.

— Тоді ти підеш у гори сама, — непокірно відповіла я. Я почувалася твариною в загоні, що чує, як гострять об камінь різницький ніж. — Або я візьму тебе й повернуся… — коні були настільки близько, що я краще за власний голос чула тупіт їхніх копит.

Час закінчився. Ми залишились. Я взяла Касину руку у свою, доки ми стояли у напівніші Драконової великої зали. Він сидів у своєму кріслі із суворим, відстороненим і лискучим обличчям і чекав; ми почули, як під’їздить і зупиняється карета, тупають і пирхають коні, чоловічі голоси, приглушені важкими дверима. Була пауза; стукіт, що його я очікувала, не пролунав, а за мить я відчула, як повільно та вправно повзуть чари, як по той бік дверей формується заклинання, що намагається схопитися за них і силоміць відчинити. Воно штрикало Драконове діяння і тицялось у нього, намагаючись його підважити, а тоді раптово прийшов сильний швидкий удар — поштовх чарів, які спробували прорватися крізь його хватку. У Дракона ненадовго напружились очі та вуста, а дверима, злегка потріскуючи, поповзло синє світло. Тільки й усього.

Нарешті пролунав стук, важке гупання кулака в бойовій рукавиці. Дракон зігнув палець, і двері легко відчинилися всередину; на порозі стояв принц Марек, а поруч із ним — ще один чоловік, якому, хоча принц і був удвічі ширшим, вдавалося справляти таке ж враження. Він загорнувся у довгий білий плащ із чорним орнаментом, який нагадував візерунки на пташиних крилах, а волосся в нього мало колір митої овечої вовни, але з чорними коренями, наче він його відбілював. Плащ стікав назад з одного плеча, а одяг під ним був сріблястий із чорним; його обличчя було ретельно підготовленим — на ньому, наче у книзі, було написане скрушне занепокоєння. Разом вони скидалися на портрет, сонце та місяць у рамі дверного прорізу на тлі світла, а тоді принц Марек увійшов у вежу, знявши рукавиці.

— Ну що ж, — сказав він. — Ти знаєш, чому ми тут. Погляньмо на дівчину.

Дракон не сказав жодного слова, лише показав жестом на Касю, туди, де стояли ми з нею, не надто помітні. Марек повернувся й миттю зосередився на ній; його очі звузилися, світячись у задумі. Я люто на нього витріщилася, хоча йому це не пішло на користь — на мене він і мигцем не глянув.

— Саркане, що ти наробив? — запитав Сокіл, посунувши на Драконове крісло. Його голос був чистим тенором, дзвінким, як у чудового актора; він заповнював усю кімнату сповненим жалю обвинуваченням. — Ти зовсім утратив здоровий глузд, сховавшись тут, у глушині…

Дракон і досі не підвівся з крісла, схиливши голову на кулак.

— Скажи-но мені дещо, Солю, — мовив він, — чи замислювався ти над тим, щó знайшов би тут, у моїй залі, якби я справді випустив одного із заражених?

Сокіл зупинився, а Дракон рішучо підвівся з крісла. Зала довкола нього потемніла з раптовою, лячною швидкістю; поповзли тіні й поглинули високі свічки, осяйні чарівні вогні. Він зійшов із помосту; кожен його крок лунав жахливим звуком якогось величезного дзвона. Принц Марек і Сокіл мимохіть відступилися; принц схопився за руків’я меча.

— Якби я впав жертвою Пущі, — сказав Дракон, — що б ти, як гадаєш, робив тут, у моїй вежі?

Сокіл уже звів руки докупи, склавши трикутник із великих та вказівних пальців; він бурмотів собі під носа. Я відчула дзижчання — то наростали його чари, а у просторі, оточеному його руками, почали мерехтіти тоненькі іскристі лінії світла. Вони все прискорювалися, доки не спалахнув увесь той трикутник, і, неначе це забезпечило потрібну для запалювання іскру, його тіло оточив ореол із білого вогню. Він розвів руки; вогонь шипів і тріщав над ними, а іскри сипалися дощем на землю, наче він готувався до кидка. Діяння було таким само голодним, як і вогнесерце у пляшечці, неначе хотіло пожирати саме повітря.

Тріозна ґрежні, — сказав Дракон, різко вимовляючи слова, і вогні згасли, наче свічки, що топляться; залою просвистів холодний різкий вітер, що охолодив мені шкіру, та зник.

Вони витріщилися на нього, зупинились, а тоді Дракон розкинув руки, демонстративно знизавши плечима.

— На щастя, — промовив Дракон своїм звичним уїдливим тоном, — я й близько не був таким дурним, як ви собі уявляли. Тим краще для вас, — він повернувся й пішов назад до свого крісла; тіні відступили від його ніг, ллючись назад. Повернулося світло. Я чітко бачила Соколове обличчя; здавалося, він не надто вдячний. Обличчя в нього застигло, наче крижане, а вуста стиснулись у пряму лінію.

Гадаю, він стомився від того, що його вважали другим чаклуном Польні. Я навіть чула дещицю про нього — його ім’я частенько згадували у піснях про війну з Росьєю, — хоча в нашій долині барди, звісно, не надто багато говорили про іншого чаклуна. Ми хотіли чути історії про Дракона, про свого, власного, чаклуна, і ми з гордістю та вдоволенням укотре чули, що він — наймогутніший чаклун країни. Але раніше я не думала, що це означає насправді, і я забула, як його боятися, тому що провела забагато часу надто близько. Тепер, дивлячись, із якою легкістю він нейтралізував Соколові чари, довелося нагадувати собі зусиллям волі, що він — велика сила у світі, здатна вселяти страх навіть у королів та інших чаклунів.

Я здогадувалася, що принцові Мареку це нагадування не сподобалося так само, як і Соколові; його рука затрималася на руків’ї меча, а його обличчя мало дещо суворий вираз. Але він знову поглянув на Касю. Я здригнулася та спробувала вхопити її за руку, аж тут вона відступила від мене, вийшовши з ніші, та пішла до нього підлогою. Я проковтнула попередження, яке хотіла просичати — надто пізно: вона зробила перед ним реверанс, схиливши золотаву голову. Вона випросталася й поглянула йому просто в обличчя — саме так, як я робила сама у своїй уяві, багато довгих місяців тому. Вона не затиналася.

— Пане, — мовила вона, — я знаю, що ви, напевно, у мені сумніваєтесь. Я знаю, що маю дивний вигляд. Але це так: я вільна.

На задвірках моєї свідомості літанією відчаю крутилися заклинання. Якщо він оголить на неї меч… якщо Сокіл спробує звалити її з ніг…

Принц Марек подивився на неї; обличчя в нього було суворе та смутне, напружене.

— Ти була у Пущі? — запитав він.

Вона схилила голову.

— Мене забрали ходаки.

— Піди поглянь на неї, — кинув він Соколові через плече.

— Ваша високосте… — заговорив Сокіл, підійшовши до нього. — Будь-кому очевидно…

— Годі, — відрізав принц, мов ножем. — Він подобається мені не більше, ніж тобі, але я привіз тебе сюди не заради політики. Поглянь на неї. Вона заражена чи ні?

Сокіл зупинився, насупившись; він був вражений.

— Людина, що затримується в Пущі на ніч, у будь-­якому разі…

Вона заражена? — спитав його принц, вимовивши кожне слово різко та жорстко. Сокіл повільно повернувся й подивився на Касю — уперше дійсно подивився на неї — та, спантеличений, повільно зморщив лоба. Я поглянула на Дракона, майже не наважуючись сподіватися, та все одно сподіваючись: якщо вони будуть готові послухати…

Але Дракон не дивився ні на мене, ні на Касю. Він дивився на принца, і обличчя в нього було похмуре, як камінь.

Сокіл негайно заходився її перевіряти. Він вимагав зіл­ля з Драконових запасів і книжок з його полиць; по це все Дракон, не сперечаючись, посилав мене. Решту часу Дракон наказав мені лишатися на кухнях; я спершу подумала, що він має намір, шкодуючи мене, не дати мені подивитися на випробування — деякі з них були такі ж жахливі, як і чари, які крадуть дихання та які він застосував до мене після мого повернення з Пущі. Навіть у кухнях мені було чути наспіви й тріскотіння Соколових чарів, які проходили вгорі. Вони лунали у моїх кістках, наче то вдалині грали на великому барабані.

Але третього ранку я мигцем побачила себе на боці одного з великих мідних чайників і помітила, що я — неохайна задрипанка: через гуркіт нагорі та все своє хвилювання за Касю я не додумалася нашептати собі якийсь чистий одяг. Я не здивувалася, що на мені набралося багацько плям, бруду і так далі, мені також було байдуже; але Дракон нічого не сказав. Він уже не раз спускався до кухонь, аби сказати мені, по що піти. Я витріщилася на відображення, а коли він спустився наступного разу, швидко сказала:

— Ти тримаєш мене подалі?

Він зупинився, ще навіть не зійшовши з нижньої сходинки, та промовив:

— Звісно, я тримаю тебе подалі, ідіотко ти така.

— Але ж він не пам’ятає, — сказала я, маючи на увазі принца Марека. Вийшло тривожно й запитливо.

— Згадає, щойно отримає якусь можливість, — сказав Дракон. — Це для нього занадто важливо. Не плутайся під ногами, поводься як звичайна служниця та не використовуй чари там, де тебе може побачити він або Соля.

— З Касею все гаразд?

— Звичайно, — запевнив він. — Турбуйся про це в останню чергу: тепер нашкодити їй значно важче, ніж звичайній людині, а Соля не є вкрай тупим. Хай там як, він дуже добре знає, чого хоче принц, а за інших рівних умов він волів би дати йому це. Піди візьми три пляшки ялинового молока.

Що ж, я не знала, чого хоче принц, і мені не подобалася думка про те, що він це отримає, хоч чим це є. Я пішла до лабораторії по ялинове молоко — це було зілля, яке Дракон варив з ялинкової хвої і яке в його руках перетворювалося на молочно-білу рідину без запаху, хоча той єдиний раз, коли він спробував навчити мене його робити, у мене вийшло лише мокре смердюче місиво з голок і води. Воно затримувало чари в тілі; його додавали до кожного цілющого зілля та до «кам’яної шкіри». Я занесла пляшечки вниз, у велику залу.

Кася стояла посеред кімнати, всередині складного подвійного кола, накресленого на підлозі розтовченими у солі травами. Їй на шию вдягли важкий нашийник, схожий на ярмо для волів, із заліза з чорними ямками, на якому були вигравіювані яскравими сріблястими літерами чародійські письмена, а з нього до скутих зап’ястків звисали ланцюги. Вона не мала навіть стільця, щоб посидіти, і він мав би зігнути її навпіл, але вона невимушено стояла під ним, випроставшись. Коли я ввійшла в кімнату, вона злегка всміхнулася мені: «Зі мною все гаразд».

Сокіл мав утомленіший вигляд, ніж вона, а принц Марек саме тер собі обличчя, широко позіхаючи, хоча він лише сидів у кріслі та дивився.

— Он туди, — промовив у мій бік Сокіл, махнувши рукою на свій захаращений робочий стіл, і більше не звернув на мене уваги. Дракон сидів у своєму високому кріслі та різко глянув на мене, коли я завагалася. На знак непокори я поставила пляшечки на стіл, але не пішла з кімнати — відступила до одвірка й стала спостерігати.

Сокіл ввів у пляшечки заклинання очищення, три різних заклинання. Він працював з якоюсь різкою прямотою: там, де Дракон складав із чарів нескінченні хитромудрі конструкції, Сокіл проводив пряму лінію. Але його чари працювали в той самий спосіб: мені здавалося, що він лише обирає інший шлях з-поміж багатьох, не блукаючи поміж дерев, як я. Він передав пляшечки на той бік лінії Касі залізними лещатами — просуваючись уперед, він, здавалося, ставав обережнішим, а не недбалішим. Коли вона пила їхній вміст, кожний сяяв крізь її шкіру, і це сяйво затримувалося, не зникало; випивши всі три, вона вже освітлювала всю кімнату. У ній не було жодного сліду тіні, не лишалося жодної маленької, легенької ниточки зараження.

Принц сидів у своєму кріслі, зігнувшись, з великим келихом вина, безтурботний і легковажний, але тепер я помітила, що вино було зовсім непригублене, а він не зводив очей з Касиного обличчя. Мені аж руки засвербіли сягнути по чари — я б радо вдарила його по обличчю, просто щоб не дати йому дивитися на неї.

Сокіл довго й пильно дивився на неї, а тоді дістав із кишені свого камзола пов’язку та зав’язав нею собі очі; вона була зі щільного чорного оксамиту, оздобленого срібними літерами, та достатньо велика, щоб закрити йому чоло. Надіваючи її, він щось пробурмотів; літери засяяли, а тоді у масці просто над центром його чола відкрилося вічко. З нього виглядало одне око — велике, дивної форми, округле; кільце довкола величезної зіниці було настільки темним, що воно здавалося майже всуціль чорним із невеличкими прожилками срібла. Він підійшов до самісінького краю кола та спрямував його пильний погляд на Касю — угору та вниз — і тричі обійшов її по колу.

Нарешті він відступився. Заплющилось око, тоді — вічко, і він підняв тремтячі руки, щоб зняти пов’язку, обмацуючи вузол. Він зняв її. Я мимоволі витріщилася на його чоло: там не було жодних ознак ще одного ока, та й узагалі жодної позначки, хоча його власні очі сильно налилися кров’ю. Він важко опустився у своє крісло.

— Ну? — різко вимовив принц.

Якусь мить Сокіл не казав нічого.

— Я не можу знайти ознак зараження, — нарешті знехотя відповів він. — Не буду присягатися, що воно відсутнє…

Принц не слухав. Він уже встав і підняв зі столу важкий ключ. Перетнувши кімнату, він наблизився до Касі. Блискуче світло в її тілі згасало, але ще не зникло; він перетнув соляне кільце, трохи розмазавши його чобітьми, та відімкнув важкий нашийник і наручники. Він зняв їх із неї та поклав додолу, а тоді, пожираючи її очима, простягнув руку, поштиво, наче вона була шляхтянкою. Кася завагалась — я знала, що вона хвилюється, бо може випадково зламати йому руку; я ж сподівалася, що вона це зробить, — і обережно вклала свою руку в його.

Він міцно схопився за неї та, повернувшись, повів Касю вперед, до підніжжя Драконового помосту.

— А тепер, Драконе, — тихо сказав він, — ти розповіси нам, як так вийшло, — і трусонув Касину руку, яку підняв, не відпускаючи. — Потім же ми увійдемо до Пущі — Сокіл і я, якщо ти надто легкодухий, щоб піти з нами, — і ми витягнемо мою матір.

Розділ 13



— Я не збираюся давати вам знаряддя для самогубства, — промовив Дракон. — Якщо ви наполягаєте саме на ньому, можете вдатися до нього, заподіявши всім іншим значно менше шкоди, упавши на той меч, який уже маєте.

У принца Марека напружилися плечі, довкола його шиї утворилися помітні вузли з м’язів; він відпустив Касину руку та ступив на поміст. Драконове обличчя лишалося холодним і непіддатливим. Гадаю, принц радо вдарив би його, але Сокіл рвучко піднявся з крісла.

— Прошу вибачення, ваша високосте, у цьому немає потреби. Якщо ви згадаєте ті чари, якими я скористався у Києві, коли ми захопили табір генерала Нічкова, то вони так само згодяться вам тут. Вони покажуть мені, як було виконано заклинання, — він усміхнувся Драконові натягнутими губами, не показуючи зубів. — Гадаю, Саркан визнає, що навіть він не здатен приховати щось від моїх очей.

Дракон цього не заперечив, але відрізав:

— Я визнаю, що ти — незмірно більш марнотратний дурень, ніж мені здавалось, якщо ти вирішиш віддатися цій безтямі.

— Я навряд чи став би називати марнотратством докладання всіх зусиль у розумних межах заради порятунку королеви, — промовив Сокіл. — До цієї миті, Саркане, ми всі схиляли голови перед твоєю мудрістю; ризикувати для того, щоб витягнути королеву і згодом стратити її, звісно, було безглуздо. Утім, ось просто перед нами, — він показав жестом на Касю, — докази існування ще однієї можливості. Чому ти так довго їх приховував?

Отакої! І це — коли Сокіл, не приховуючи цього, пе­редусім прибув сюди, щоб наполягти на тому, що іншої можливості немає, та засудити Дракона за те, що він узагалі дозволив Касі жити! Я мало не роззявила на нього рота, але він геть не показував, що усвідомлює зміну своєї позиції.

— Якщо для королеви є якась надія, я би сказав, що не спробувати — це зрада, — додав Сокіл. — Здійснене колись можна здійснити знову.

Дракон пирхнув.

— Кому? Тобі?

Ну, навіть мені було зрозуміло, що так навряд чи можна змусити Сокола завагатись. Його очі звузились, і він холодно повернувся та сказав принцові:

— Зараз я усамітнюся, ваша високосте, — маю відновити сили, перш ніж вимовити заклинання вранці.

Принц Марек відпустив його, махнувши рукою; я стривожилася, побачивши, що, доки я спостерігала за сутичкою, він говорив із Касею, охопивши її руку обома своїми. Її обличчя досі відзначалося тією неприродною нерухомістю, але я на той час уже достатньо добре навчилася читати його, щоб побачити її неспокій.

Я вже була готова рушити їй на допомогу, коли він відпустив її руку та вийшов із зали сам, крокуючи швидко й широко; він ішов нагору, а підбори його чобіт дзеленчали об сходинки. Кася підійшла до мене, і я спіймала її руку. Дракон супився на сходи, роздратовано вистукуючи пальцями по підлікотнику свого крісла.

— Він може це зробити? — спитала я його. — Він може побачити, як було застосовано заклинання?

Стук, стук, стук, вистукували його пальці.

— Ні, якщо не знайде гробниці, — нарешті сказав Дракон. За мить він знехотя додав: — А на це він може бути здатен: він має схильність до зорової магії. Але тоді йому доведеться знайти шлях усередину неї. Гадаю, на це йому знадобиться щонайменше кілька тижнів — достатньо довго, щоб я надіслав повідомлення королю та, сподіваюся, запобіг цій маячні.

Він, змахнувши рукою, наказав мені йти, і я з радістю пішла, тягнучи за собою Касю до кінця сходів і не зводячи сторожкого погляду з повороту вгорі. На другому сходовому майданчику я висунула голову та пересвідчилась у тому, що в коридорі вже немає ні принца, ні Сокола, а опісля протягнула ним Касю; коли ж ми прийшли до моєї кімнати, я сказала їй почекати за порогом, а сама розчахнула двері й зазирнула — порожньо. Я впустила її всередину, зачинила та замкнула на засув двері за нами, а ще підперла дверну ручку стільцем. Мені хотілося б замкнути їх чарами, якби Дракон не попередив мене, що не слід вдаватися до заклинань, але хоч як мені не хотілося ще одного візиту принца Марека, ще більше мені не хотілося, аби він згадав, що сталося під час останніх його відвідин. Я не знала, чи зможе помітити Сокіл, якщо я вимовлю малесеньке заклинаннячко для замикання тут, у своїй кімнаті, але я вже відчула його чари з кухонь, тож не збиралася ризикувати.

Я повернулася до Касі; вона важко сиділа на ліжку. Спина в неї була пряма — тепер вона завжди була прямою, — та руки вона щільно притиснула одну до одної на колінах, а її голова нахилилася вперед.

— Що він тобі сказав? — запитала я; у мені заворушився гнів, але Кася хитнула головою.

— Він попросив мене йому допомогти, — промовила вона. — Сказав, що завтра поговорить зі мною знову, — вона підняла голову та подивилася на мене. — Нєшко, ти врятувала мене — чи могла б ти врятувати королеву Ганну?

На якусь мить я знов опинилася в Пущі, глибоко під гілками; тягар її ненависті тиснув на мене, а тіні заповзали в мене з кожним вдихом. Зі страху перекрило горлянку. Але я також думала про заклинання «фулмія», що перекочувалося громом у глибині мого черева; про Касине обличчя та ще одне дерево, яке виросло, про обличчя під корою, розм’якле та розмите за двадцять років росту, яке зникало, наче статуя під текучою водою.

Дракон був у своїй бібліотеці, писав і дратувався, а коли я спустилася й поставила йому те ж саме запитання, він роздратувався не менше.

— Постарайся не набратися дурості на додачу до тієї, якою вже відзначаєшся, — сказав він. — Ти й досі нездатна розпізнати пастку? Це Пуща постаралася.

— Гадаєш, Пуща заволоділа… принцом Мареком? — спитала я, замислившись, чи пояснить це ситуацію; чи саме тому він…

— Поки що ні, — відповів Дракон. — Але він здасть самого себе та чаклуна на додачу — розкішна заміна селянській дівчині, а наскільки ж краще було б, якби ти й сама до цього долучилася! Пуща висадить у тобі та Солі серцедерева й поглине долину за тиждень. Саме тому Пуща відпустила її.

Та я згадала той шалений опір.

— Вона її не відпустила! — сказала я. — Вона не дала мені її забрати…

— Слушно, — відповів він. — Пуща, можливо, зробила все, що могла, аби зберегти серцедерево, так само, як зробив би генерал, аби зберегти твердиню. Та щойно дерево було втрачено — а воно, безперечно, уже зайшло надто далеко, незалежно від того, виживе дівчина чи помре, — вона, звісно, спробувала б знайти спосіб повернути цю втрату на добре.

Ми сперечалися про це так і сяк. Не можна сказати, ніби я вважала його неправим; таке безумство, перетворення любові на зброю, видавалося цілком у дусі Пущі. Але це не означало, гадала я, що скористатися цією можливістю не варто. Звільнення королеви може покласти край війні з Росьєю, може зміцнити обидві країни, а якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, може стати нагодою надовго зламати потугу Пущі.

— Так, — сказав він, — а якщо тільки десяток янголів раптово спуститься згори та знищить усю Пущу вогненними мечами, ситуація також неймовірно поліпшиться.

Я роздратовано пирхнула й пішла по велику облікову книгу; гупнула нею по столу між нами й розгорнула її на останніх сторінках, повних записів, внесених його обережним вузьким почерком, а тоді поклала на неї руки.

— Хоч що ти можеш зробити, вона перемагала, чи не так? — його холодне мовчання було достатньою відповіддю. — Ми не можемо чекати. Ми не можемо тримати цю таємницю під замком у вежі, чекаючи, коли будемо остаточно готові. Якщо Пуща намагається завдати удару, ми маємо завдати удару у відповідь, і швидко.

— Між прагненням досконалості та непоправним поспіхом є чимала відстань, — сказав він. — Насправді ти маєш на увазі, що чула надто багато заборонених балад про сумну загублену королеву та вбитого горем короля, і ти гадаєш, ніби живеш в одній з них, маючи можливість стати її героєм. Що, на твою думку, взагалі від неї залишиться після того, як її двадцять років точило серцедерево?

— Більше, ніж залишиться після двадцяти одного року! — розлютилась я на нього у відповідь.

— А якщо її залишилося достатньо, аби зрозуміти, що її дитя запроторюють у дерево разом з нею? — безжально спитав він, і я замовкла, нажахана цією думкою.

— Це моя проблема, а не твоя, — сказав принц Марек. Ми обоє підхопилися з-за столу; він стояв у дверях, мовчки, босий і в нічній сорочці. Він подивився на мене, і я побачила, як руйнується заклинання фальшивого спогаду; він згадав мене, і я раптом теж згадала, як змінилось його обличчя, коли я скористалася перед ним чарами, його голос, коли він сказав: «Ти відьма». Він увесь цей час шукав людину, яка йому допоможе.

— Ти це зробила, чи не так? — звернувся він до мене, виблискуючи очима. — Я мав знати, що цей висушений старий змій ніколи й носа не висунув би, навіть заради такої чудової роботи. Це ти звільнила ту дівчину.

— Ми… — забелькотіла я, кинувши розпачливий погляд на Дракона, але Марек пирхнув.

Він увійшов у бібліотеку, пішов у мій бік. Я бачила ледь помітний шрам там, де в нього починало рости волосся, там, де я гахнула його важкою тацею до зомління; у мене в животі з’явився тигр чарів, готовий з риком вийти назовні. Але моє нутро все одно стиснулося від мимовільного страху. Він наближався до мене, і мені перехопило дух; якби він підійшов ближче, якби він мене торкнувся, я б, мабуть, закричала — якесь прокляття: у мене в голові світлячками крутилося з десяток доволі дошкульних проклять Яги, що чекали, коли їх підхопить мій язик.

Але він зупинився на відстані витягнутої руки та лише схилився до мене.

— Та дівчина приречена, ти знаєш, — сказав він, дивлячись мені в обличчя. — Король не схвалює, коли чаклунам дозволяють твердити, ніби вони очистили заражених: надто вже багато з них хутко виявляються зараженими самі. Закон стверджує, що її необхідно стратити, а Сокіл, звісно, не стане свідчити від її імені.

Я виказала себе та знала це, але все одно не змогла не здригнутися.

— Допоможи мені врятувати королеву, — сказав він, тихо та співчутливо, — і заразом порятуєш дівчину: щойно король отримає назад мою матір, він не зможе не пощадити їх обох.

Я чудово розуміла, що це погроза, а не підкуп: він казав мені, що влаштує страту Касі, якщо я відмовлюсь. Я ненавиділа його ще більше, та все ж водночас не могла ненавидіти його повністю. Я прожила з тим відчаєм, який дряпав мене зсередини, три жахливих місяці; він же жив із ним з дитинства, коли від нього відірвали матір, сказавши, що вона зникла, гірше, ніж померла, та навіки недосяжна для нього. Я не відчувала до нього жалю, але розуміла його.

— А якщо світ обернути у зворотному напрямку, сонце не зможе не встати на заході, — рикнув Дракон. — Ви досягнете лише одного — уб’єтеся та вб’єте її разом із собою.

Принц повернувся до нього та вдарив по столу стисненими кулаками; підсвічники та книжки загриміли й гупнули.

— І все ж ви готові врятувати якусь нікчемну селянку, тим часом як королеву Польні лишаєте гнити? — огризнувся він; личина на ньому почала тріскатися. Він зупинився та глибоко вдихнув, вимушено зображаючи вустами якусь пародію на усмішку, що то непевно з’являлася на його губах, то зникала з них. — Ти заходиш надто далеко, Драконе; після цього навіть мій брат не стане дослухатися до всіх твоїх таємних порад. Ми роками ковтали все, що ти розповідав нам про Пущу…

— Оскільки ви сумніваєтеся в мені, візьміть своїх людей із собою та заходьте всередину, — прошипів Дракон у відповідь. — Подивіться самі.

— Я так і зроблю, — сказав принц Марек. — І візьму із собою цю твою відьмачку і твою милу селянку теж.

— Ви не візьмете нікого, хто не бажатиме піти, — відповів Дракон. — Ви з дитинства уявляли себе героєм з легенди…

— Це краще, ніж бути відвертим боягузом, — сказав принц, вишкірившись на нього всіма своїми зубами; насильство вимальовувалося в кімнаті живою істотою між ними, і перш ніж Дракон спромігся на відповідь, я бовкнула: — Що, як ми змогли б ослабити Пущу, перш ніж увійти до неї? — і тоді вони перестали дивитися в очі один одному та вражено поглянули на мене, на місце, де я стояла.

Коли Кристина глянула за мене й побачила натовп вояків і чаклунів, блискучі обладунки, та коней, що били копитами, її втомлене обличчя застигло.

Я тихо сказала:

— Ми тут через Єжи.

Вона уривчасто кивнула, не подивившись на мене, та позадкувала всередину дому, щоб мене впустити.

На кріслі-гойдалці лежало в’язання, а в колисці біля каміна лежало, затиснувши в одному кулачку погризене дерев’яне брязкальце, немовля — дебеленьке, здорове й червонощоке. Я, звісно, пішла подивитися на нього. Кася ввійшла за мною та поглянула на колиску. Я мало не підкликала її, але вона одвернулася, ховаючи обличчя від вогню, і я не заговорила. Кристині більше не треба було боятися. Коли ввійшов Дракон, вона забилася в куточок зі мною, позираючи за моє плече, і, ледь чутно шепочучи, сказала мені, що немовля звати Анатоль. Її голос стих, коли до хатини, пригнувшись, увійшов принц Марек, а також Сокіл у своєму блискучо-білому плащі, на якому не було видно жодної плямки бруду. Жоден із них геть не звернув уваги на немовля чи на саму Кристину.

— Де заражений чоловік? — запитав принц.

Кристина прошепотіла мені:

— Він у повітці. Ми поставили його у… я вирішила звільнити кімнату, ми не хотіли… я не хотіла заподіяти нічого лихого…

Їй не треба було пояснювати, чому вона не захотіла щоночі бачити те змучене обличчя у себе вдома.

— Усе гаразд, — сказала я. — Кристино, Єжи, можливо… те, що ми можемо спробувати, можливо, не… це спрацює. Але він може від цього померти.

Її руки трималися за бильце колиски, але вона лише злегка кивнула. Мені подумалося, що на той час він уже зник з її свідомості — неначе він був у бою, який програли, а вона хіба чекала, коли почує останнє слово.

Ми вийшли назовні. Підняли голови семеро поросяток, які рилися, та їхня черевата мати, байдужо обнюхуючи наших коней із нещодавно побудованого загону збоку від будинку; дерево в паркані досі було блідо-брунатне та не зачеплене погодою. Ми об’їхали його та вервечкою спустилися вузькою доріжкою між дерев, уже майже зарослою, до невеличкої сірої повітки. Вона стояла у високій траві, повній завзятих сіянців, що пнулися догори; у солом’яній стрісі, там, де солому розібрали на гнізда птахи, було кілька нерівних дірок, а поперек дверей іржавів у своїх гаках засув. Повітка здавалася давно покинутим місцем.

— Відчини її, Міхале, — промовив капітан варти, й один із солдатів плавно спішився та важко побрів уперед крізь траву. Він був молодим чоловіком, мав темне волосся, довге та пряме, як і в більшості вояків, так само мав довгі вуса, що звисали, і бороду, заплетену в коси; усі вони скидалися на картинки в Драконових історичних книжках про давні часи, про заснування Польні. Він був сильний, як молодий дубок, високий і кремезний навіть на тлі інших вояків; він висунув засув однією рукою, відчинив обидві половини дверей, злегка пхнувши, та впустив у повітку денне сонячне світло.

Потім він кинувся назад зі здавленим звуком без слів у горлі, потягнувшись рукою до меча, і мало не спіткнувся об власні ноги, задкуючи. Єжи був притулений до зад­ньої стіни, а світло сяяло просто на його спотворене вискалом обличчя. Очі статуї дивилися просто на нас.

— Яка жахлива гримаса, — сказав принц Марек зневажливо. — Гаразд, Яноше, — додав він, звертаючись до очільника своєї варти, зісковзнувши з коня. — Веди людей і коней на громадські землі та знайди їм якесь накриття. Гадаю, тварини не терпітимуть спокійно купу чарів і виття.

— Так, ваша високосте, — відповів Янош і смикнув головою в бік свого заступника.

Вояки були так само раді втекти від цього, як і коні. Вони взяли й наших коней і завзято пішли; кілька з них скоса поглянули крізь двері хижки. Міхал на моїх очах озирнувся за зігнуті плечі кілька разів; з його обличчя зник густий рум’янець.

Жоден із них насправді не розумів нічого про Пущу. Це не були люди з долини — як я казала, Драконові не потрібно було збирати військового підрозділу, аби відправляти до королівської армії, — і вони також не походили з ближніх земель. Вони носили щити, позначені гербом із лицарем на коні, тож усі вони були з північних провінцій довкола Таракая, звідки була родом королева Ганна. Чари вони собі уявляли як удар блискавки на полі бою, смертельний і чистий. Вони не знали, назустріч чому їдуть.

— Зачекайте, — сказав Дракон, перш ніж Янош повернув коня, щоб піти за всіма іншими. — Доки ви тут, купіть два мішки солі та розділіть її на невеличкі мішечки, по одному на людину; потім роздобудьте шарфи, щоб закрити їм усім роти й носи, та купіть усі сокири, які вам зможуть віддати, — він глянув на принца. — Вільного часу не буде. Якщо це взагалі спрацює, то максимум, що ми отримаємо — день, щонайбільше два, доки Пуща оклигуватиме від удару.

Принц Марек кивнув Яношеві, підтверджуючи накази.

— Подбай про те, щоб усі трохи відпочили, якщо зможуть, — сказав він. — Ми поїдемо просто до Пущі, щойно впораємося тут.

— І моліться, щоб королева не була глибоко всередині, — сухо додав Дракон; Янош швидко глянув на нього, а тоді знову на принца, та Марек лише ляснув Яношевого коня по боці й відвернувся, ніби відпускаючи. Янош пішов вузькою стежкою геть за іншими бійцями та зник із поля зору.

Ми залишилися самі, уп’ятьох, просто всередині повітки. Крізь сонячне світло пропливали порошинки, стояв теплий солодкий запах сіна, але під ним ховався ледь помітний задушливий присмак гнилого листя. Я бачила, що у стіні збоку зяє діра з нерівними краями: туди проник­ли вовки, не для того, щоб з’їсти худобу, а щоб покусати та заразити її. Я охопила себе руками. Вечоріло; ми поїхали долиною навпростець до Дверніка ще до світанку, зупиняючись лише для того, щоб дати коням відпочити. Вітер проходив у двері та холодом обвівав мені шию. Сонце виблискувало помаранчевим світлом на обличчі Єжи, на його вирячених незрячих кам’яних очах. Я згадала, як це холодно та спокійно — бути каменем; замислилася, чи бачить нас Єжи своїм нерухомим поглядом, а чи Пуща замкнула його у темряві.

Дракон поглянув на Сокола й насмішкувато широко змахнув рукою в бік Єжи.

— Можливо, захочеш надати якусь допомогу?

Сокіл злегка вклонився йому, посміхаючись, і встав перед статуєю з піднятими руками. Слова, що мали зняти заклинання скам’яніння, дзвінко злетіли з його язика, прекрасно вимовлені, а поки він говорив, пальці Єжи зігнулися, смикнувшись: із них виходив камінь. Застиглі клешні його рук і досі були витягнуті обабіч нього, а ланцюги, що, іржавіючи, звисали з його зап’ястків, були прибиті до стіни цвяхами. Він почав рухатись, і металеві ланки заскрипіли. Сокіл трохи позадкував, досі посміхаючись, коли камінь повільно зійшов з Єжиного тімені, а його очі почали закочуватися й метатися з боку в бік. Звільнились його вуста, і з нього хрипко вийшов пронизливий, ледве чутний смішок; потім камінь звільнив його легені, і з Соколового обличчя зникла посмішка, а смішок тим часом безупинно підвищувався до вереску.

Кася незграбно ворухнулася, і я схопила її за руку. Вона стояла біля мене, згадуючи, сама схожа на статую, заклякла. Єжи вив, сміявся та вив, знову й знову, ніби намагався надолужити все виття, замкнене всередині його кам’яних грудей. Він вив, доки йому не перехопило дух, а тоді підняв голову та вишкірився на нас усіх своїми почорнілими та гнилими зубами; на шкірі в нього досі були зелені плями. Принц Марек пильно дивився на нього, міцно тримаючись рукою за меч; Сокіл позадкував від нього.

— Привіт, королевичу, — проворкотів до нього Єжи, — скучаєш за матір’ю? Хотів би ще й крики її почути? Мареку! — раптово заверещав Єжи жіночим голосом, високим і відчайдушним. — Маречку, врятуй мене!

Марек здригнувся всім тілом, неначе щось ударило його в живіт; перш ніж він зупинився, із піхов вийшло три дюйми клинка його меча.

— Припиніть це! — рикнув він. — Хай воно замовкне!

Сокіл підняв руку, досі вражено витріщаючись, і сказав:

Елрекадугт!

Хихотіння із роззявленого рота Єжи стишилося, ніби його замкнули в кімнаті з товстими стінами, а назовні виходило лише ледь чутне далеке пхинькання:

Маречку, Маречку.

Сокіл крутнувся до нас.

— Геть на те не виглядає, щоб ви збирались очистити це

— А, то тепер ти вередуєш? — сказав Дракон, холодно й ущипливо.

— Подивіться на нього! — відповів Сокіл. Він повернувся назад, вимовив: — Леглеяст палеж! — і махнув відкритою рукою донизу крізь повітря, ніби протираючи запітніле скло. Я відсахнулась, а Касина рука до болю вчепилася в мою; ми нажахано витріщилися. Шкіра Єжи стала прозорою, тоненьким зеленкуватим шаром, подібним до шкірки цибулі, а під нею не було нічого, крім чорних рухливих мас зарази, яка кипіла та клекотіла. Наче тіні, які я бачила під власною шкірою, але настільки розжирілі, що вони вже зжерли все, що було всередині нього, та навіть крутилися під його обличчям, а його плямисті жовті очі визирали зі страхітливих киплячих хмар.

— І все ж таки ви були готові безтурботно в’їхати в Пущу, — сказав Дракон. Він повернувся. Принц Марек дивився на Єжи, сірий, мов дзеркало; його вуста стулились вузькою безкровною рискою. Дракон звернувся до нього: — Послухайте мене. Оце? — він показав жестом на Єжи. — Це дурниці. Його зараза тричі виведена, їй і трьох днів немає завдяки заклинанню скам’яніння. Якби її натомість вивели якихось чотири рази, я міг би вичистити його звичайним очисником. Королеву тримали у серцедереві двадцять років. Якщо ми зможемо її знайти, якщо ми зможемо її вивести, якщо ми зможемо її очистити, а ні в чому з цього аж ніяк не можна бути впевненим, вона все одно вже проживе двадцять років у найстрашнішій муці, яку може вигадати Пуща. Вона вас не обійме. Вона вас навіть не впізнає.

— Тут у нас є справжній шанс виступити проти Пущі, — додав він. — Якщо нам удасться очистити цього чоловіка, якщо ми при цьому знищимо ще одне серцедерево, ми не маємо користуватися цією пробоїною для того, щоб притьмом здійснити дурнуватий наступ углиб нутрощів Пущі, ризикуючи всім. Ми маємо почати на найближчому кордоні, торувати шлях у Пущу щонайглибше від світанку до заходу сонця, а тоді перед відступом вихлюпувати вогнесерце за собою в лісі. Ми могли би повернути двадцять миль цієї долини та ослабити Пущу на три покоління.

— А якщо разом із нею згорить моя мати? — запитав, насуваючись на нього, принц Марек.

Дракон кивнув на Єжи.

— А ви б воліли жити отак?

— Тоді що, як вона не згорить? — відповів Марек. — Ні, — він важко дихнув, наче його груди охоплювали залізні обручі. — Ні.

Дракон стиснув вуста.

— Якби ми могли ослабити Пущу, наші шанси знайти її…

— Ні, — сказав Марек, рубонувши рукою та перервавши його. — Ми витягнемо мою матір, а на шляху спустошуватимемо Пущу як тільки зможемо. Потім, Драконе, коли ти остаточно її очистиш і спалиш серцедерево, що її утримувало, ти, присягаюся, матимеш усіх бійців і сокири, які зможе виділити тобі мій батько, і ми не просто випалимо двадцять миль Пущі — ми випалимо її аж до Росьї та позбудемося її назавжди.

Говорячи, він випростався, відвівши назад плечі; до цього він прибрав іще твердішу позу. Я закусила собі губу. Принцові Мареку я зовсім не довіряла, визнаючи за ним хіба що прагнення власного задоволення, та не могла не відчувати, що правда за ним. Якщо ми відженемо Пущу навіть на двадцять миль, це буде великою перемогою, та лише тимчасовою. Я хотіла, щоб уся вона запалала.

Звісно, я завжди ненавиділа Пущу, але здалеку. Вона була градом перед урожаєм, роєм сарани у полі, страшнішою за це, ближчою до кошмару, але все одно діяла відповідно до своєї природи. Тепер вона була чимось геть іншим, живою істотою, що свідомо спрямовувала всю силу своєї злоби, щоб заподіяти мені лихо, щоб заподіяти лихо всім, кого я любила, нависла над усім моїм селом і була готова поглинути його, як Поросну. Всупереч Драконовим звинуваченням, я не уявляла себе видатною героїнею, та я справді хотіла в’їхати в Пущу із сокирою та вогнем. Я хотіла вирвати королеву з її лабет, прикликати війська з обох сторін та зрівняти її із землею.

За мить Дракон хитнув головою, але промовчав; далі він уже не сперечався. Тепер натомість запротестував Сокіл; він і близько не видавався таким упевненим, як принц Марек. Його погляд досі тримався на Єжи, а ще він притиснув до вуст і носа куточок свого білого плаща, ніби побачив більше за нас і боявся вдихнути якусь болячку.

— Сподіваюся, ви пробачите мені мої сумніви: можливо, я просто аж геть недосвідчений у цих справах, — мовив він; напружений саркастичний тон його голосу не приховував навіть плащ. — Але я назвав би це дійсно визначним випадком зараження. Його не можна навіть спокійно обезголовити перед спаленням. Можливо, нам найкраще переконатися в тому, що ви можете його звільнити, а тоді вже обирати серед величних планів, за жоден з яких не можна навіть узятися.

— Ми ж погодилися! — енергійно заперечив принц Марек, попрямувавши до нього.

— Я погодився з тим, що тут варто було б ризикнути, якби Саркан дійсно знайшов якийсь спосіб вичищати заразу, — сказав йому Сокіл. — Але це?.. — він знову глянув на Єжи. — Ні, доки я не побачу, як він це робить, і навіть тоді лише після другого разу. Судячи з того, що нам відомо, дівчина взагалі ніколи не була зараженою, а він пустив про себе чутку, щоб додати своїй репутації ще більше лоску.

Дракон зневажливо пирхнув і не вшанував його жодною іншою відповіддю. Він повернувся, витягнув трохи стеблин сіна з однієї старої паки, що розвалювалася, та почав бурмотіти над ними якесь заклинання, а його пальці тим часом швидко їх зігнули. Принц Марек схопив Сокола за руку та відтягнув його набік, гнівно шепочучи.

Єжи досі наспівував собі під ніс щось за заклинанням приглушування, та вже почав гойдатися в ланцюгах, біжучи вперед, поки його руки, натягнуті ланцюгами й напружені, не витягувалися за ним якнайдалі, кидаючись на них і викидаючи голову вперед, щоб хапати та кусати повітря. Висолопивши язика, почорнілого та страхітливо роздутого, неначе йому до рота заповз слимак, він розмахував ним і закочував очі на нас усіх.

Дракон не звертав на нього уваги. У його руках стеблини сіна потовщали та виросли у невеличкий столик із вузлуватими ніжками, завширшки хіба що у фут, а тоді він дістав шкіряний мішечок, який приніс із собою, та відкрив його. Він обережно витягнув «Виклик» (у призахідному сонці золоті тиснені літери запалали) й виклав його на маленький столик.

— Гаразд, — мовив він, повернувшись до мене. — Почнімо.

Я насправді й не думала до того, коли до нас повернулися принц і Сокіл, що мені доведеться взяти Дракона за руку перед усіма ними, долучити свої чари до його чарів у них на очах. Шлунок мені стиснувся, наче висушена слива. Я кинула погляд на Дракона, та його обличчя набуло демонстративно відстороненого виразу, ніби все, що ми робили, цікавило його лише трохи.

Я знехотя встала біля нього. Сокіл не зводив з мене очей, і я була впевнена, що в його погляді, хижому та пронизливому, є чари. Мені страшенно не подобалася думка про оголення перед ним, перед Мареком; вона не подобалася мені чи не більше ніж те, що тут була Кася, яка так добре мене знала. Я не розповідала їй багато про той вечір, про те, як ми з Драконом востаннє спробували здійснити діяння разом. Я не могла виразити це словами; я не хотіла так багато про це думати. Але я не могла відмовитися, доки Єжи танцював у своїх ланцюгах, подібний до іграшки, яку колись давно вистругав мені батько, кумедний маленький паличний чоловічок, котрий підстрибував і перекидався між двома жердинками.

Я ковтнула й поклала руку на палітурку «Виклику». Розгорнула його, і ми з Драконом почали читати разом.

Ми були напружені та зніяковілі поруч одне з одним, але наші діяння поєдналися, наче вже знали, як треба, без нас. Плечі в мене розслабилися, голова піднялася, я глибоко й радісно вдихнула легенями. Я не могла втриматися. Хай хоч увесь світ дивиться — мені було байдуже. «Виклик» тік довкола нас легко, наче ріка; Драконів голос був струмливим наспівом, який я наповнювала водограями та стрибучою рибою, і довкола нас засяяло світло, яскраве та блискуче, наче ранній світанок.

А з обличчя Єжи визирала Пуща, яка вишкірилася на нас беззвучною ненавистю.

— Це працює? — запитав Сокола принц Марек за нами. Його відповіді я не чула. Єжи загубився в Пущі так само, як і Кася, але він здався: він сидів скоцюрблений, притулившись до стовбура дерева, витягнувши перед собою скривавлені ноги; м’язи в нього на щелепі розслабилися, і він порожніми очима дивився на складені на колінах руки. Коли я покликала його, він не ворухнувся.

— Єжи! — закричала я. Він байдуже підняв голову, апатично подивився на мене, а тоді знову опустив її.

— Розумію… канал є, — промовив Сокіл; позирнувши на нього, я побачила, що він знову надягнув свою маску-пов’язку. Те дивне яструбине око визирало з його чола з широкою чорною зіницею. — Саме так зараза виходить із Пущі. Саркане, якщо я тепер пущу ним очищувальний вогонь…

— Ні! — швидко заперечила я. — Єжи загине, — Сокіл кинув на мене зневажливий погляд. Йому, звісно, було байдуже, виживе Єжи чи помре. Але Кася повернулася та прожогом вискочила з повітки, побігла доріжкою, а невдовзі повернулася до нас, привівши насторожену Кристину, яка тримала на руках немовля. Кристина відсахнулася від чарів, від корчів Єжи, але Кася енергійно до неї зашепотіла. Кристина стиснула немовля міцніше та повільно наблизилася на крок, а тоді ще на один, аж доки не змогла подивитися Єжи в обличчя. Вона сама перемінилася в лиці.

— Єжи! Єжи! — гукнула вона та простягнула до нього руки. Кася втримала її, не давши торкнутись його обличчя, та я у глибині душі побачила, як він знову піді­ймає голову, а тоді повільно здіймається на ноги.

Світло «Виклику» вже не було до нього милосердним. Цього разу я відчувала його на відстані, воно не торкалося мене безпосередньо, але він повністю відкрився нам, сповнений гніву: маленькі могилки всіх дітей, та ще Кристинине обличчя з виразом німого страждання; дошкульний голод у животі та гидотне відчуття образи через невеличкі кошички з милостинею, які він ніби не бачив по кутках своєї хати, знаючи, що вона ходила просити. Простий, нічим не прикритий відчай від видовища обернених корів, коли було зведене нанівець його останнє відчайдушне намагання вирватися з бідності. Він мало не хотів, щоб ті тварюки його вбили.

Кристинине обличчя явно виражало власний млявий відчай, безпорадні похмурі думки: мати казала їй не виходити заміж за бідаря; її сестра у Радомську мала чотирьох дітей і чоловіка, який заробляв на життя тканням. Діти її сестри вижили, діти її сестри ніколи не мучились ані холодом, ані голодом.

Єжи стиснув зуби, а його вуста, тремтячи, широко розкрилися від сорому. Та Кристина схлипнула один раз і потягнулася до нього знову, а тоді прокинулося та заволало немовля; цей звук був жахливий, але в порівнянні чомусь чудовий, такий звичайний і простий, відверта вимога, та й усе. Єжи зробив один крок.

А тоді раптово стало значно легше. Дракон мав рацію: це зараження було слабшим за Касине, хоча й мало такий жахливий вигляд. Єжи не побував у глибині Пущі, як вона. Почавши рухатися, він швидко пішов до нас, спотикаючись, і хоча йому навперейми кидалися гілки, вони, тоненькі, лише билися. Він витягнув руки перед обличчям і побіг до нас, проштовхуючись крізь них.

— Візьми заклинання, — сказав мені Дракон, коли ми дісталися самісінького кінця, і я стиснула зуби та взялася за «Виклик» з усієї сили, тим часом як він звільнив свої чари від моїх. — Зараз, — сказав він Соколові, — коли він вийде, — і коли Єжи почав повертатись у власне обличчя, вони, стоячи пліч-о-пліч, підняли руки та водночас промовили: — Улозиштус сов’єнта!

Єжи з криком продирався вперед крізь очищувальний вогонь, але все-таки пройшов; кілька смолистих смердючих крапель витиснулися з кутиків його очей і вибігли з його ніздрів, а тоді, димлячи, впали на землю, і його тіло безвільно обвисло в ланцюгах.

Кася накидала на краплі трохи багна, а Дракон вийшов уперед і взяв обличчя Єжи за підборіддя, підводячи його, доки я нарешті закінчувала читати «Виклик».

— Тепер поглянь, — сказав він Соколові.

Сокіл охопив руками обличчя Єжи та заговорив; його заклинання було подібним до стріли. Воно вирвалося з нього останнім жахливим спалахом світла «Виклику». На стіні між ланцюгами, у Єжи над головою, Соколове заклинання відчинило вікно, і ми всі на мить побачили старе серцедерево, удвічі більше за те, усередині якого побувала Кася. Його гілки дико смикались у тріскотливому яскравому вогні.

Розділ 14



Вояки весело сміялись один до одного, коли ми наступного ранку покинули Двернік у тиху пору перед світанком. Усі вони мали дуже пишний вигляд у своїх яскравих кольчугах, шоломах із гойдливими плюмажами та довгих зелених плащах; при сідлах у них висіли розмальовані щити. Вони ще й знали це — вони гордо провели коней темними вуличками, і навіть коні повигинали шиї. Звісно, роздобути тридцять шарфів у невеличкому сільці було нелегко, тож у більшості бійців вони були товсті, кусючі та вовняні, призначені для носіння взимку; за наказом Дракона вони сяк-так обгорнули ними шиї та обличчя. Вони регулярно виходили зі своєї сторожкої рівноваги та мимохіть тягнулися донизу, щоб тишком-нишком почухатись.

Я виросла, їздячи на великих повільних тяглових конях свого батька, які лише позирали на мене з легким здивуванням, якщо я стояла на їхніх широких спинах догори дриґом, і відмовлялися мати справу із клусом, не кажучи вже про чвал. Але принц Марек усадовив нас на запасних коней, яких привели із собою його лицарі, а вони, здається, були геть іншими тваринами. Коли я ненароком якось не так потягнула за повід, моя кобила стала дибки, ідучи вперед на задніх ногах, доки я лячно трималася за її гриву. За якийсь час вона опустилася з так само незрозумілих мені причин і загарцювала, дуже задоволена собою. Принаймні доки ми не пройшли Заточека.

Якогось місця, де дорога в долині закінчувалася, не було. Гадаю, колись вона йшла значно далі — аж до Поросни, а за нею, можливо, до якогось іншого безіменного, давно поглинутого села. Та ще до того, як за нами стихло рипіння млина на мосту Заточека, на її краї почали наступати бур’яни й трава, а за милю ми майже не могли здогадатися, чи вона дотепер в нас під ногами. Солдати й досі сміялися та співали, але коні, можливо, були мудрішими за нас. Їхній крок сповільнився без жодного сигналу від вершників. Вони збентежено форкали та сіпали головами, стрижучи вухами, а їхньою шкірою проходив бентежний дрож, неначе їм докучали мухи. Але мух не було. Попереду чекала стіна темних дерев.

— Зупиніться тут, — сказав Дракон, і коні, неначе зрозумівши його та зрадівши виправданню, майже одразу зупинилися, усі до одного. — Попийте води та з’їжте щось, якщо хочете. Нехай у вас у роті не опиниться більше нічого після того, як ми опинимося під деревами, — він легко спустився з коня.

Я дуже обережно злізла зі своєї кобили.

— Я візьму її, — сказав мені один з вояків, білявий хлопчина з дружнім круглим обличчям, яке псував лише двічі зламаний ніс. Він поцокав до моєї кобили язиком, бадьорий і вправний. Усі бійці вели коней напитися з річки та передавали один одному буханці хліба і фляги з міцними напоями.

Дракон жестом підкликав мене до себе.

— Скористайся своїм захисним заклинанням, якомога ґрунтовнішим, — сказав він. — А тоді спробуй застосувати його до вояків, якщо зможеш. Я сам накладу на тебе ще одне.

— Воно не пускатиме до нас тіні? — із сумнівом запитала я. — Навіть усередині Пущі?

— Ні. Та воно сповільнить їх, — сказав він. — Просто за межами Заточека є хижка; там я зберігаю запас очищувальних засобів на той випадок, якщо знадобиться йти до Пущі. Щойно ми виберемося назад, підемо туди та скористаємося ними. Десять разів, хоч наскільки ти будеш упевнена у своїй чистоті.

Я подивилася на натовп молодих вояків, які, поїдаючи хліб, говорили та сміялися між собою.

— У тебе вистачить на них усіх?

Він обвів їх холодним упевненим поглядом — наче косою змахнув.

— На стільки з них, скільки залишиться, — сказав він.

Я здригнулася.

— Ти досі не вважаєш, що це добра думка. Навіть після Єжи, — із Пущі там, де згоріло серцедерево (ми бачили його вчора), досі здіймався тоненький бовдурик диму.

— Це жахлива думка, — сказав Дракон. — Але дозволити Марекові завести туди тебе та Солю без мене — ще гірша. Принаймні я якось уявляю собі, чого чекати. Ходімо — часу в нас небагато.

Кася мовчки допомогла мені зібрати соснової хвої для заклинання. Сокіл уже сам створював складний щит довкола принца Марека, схожий на сяючу стіну з цегли, що зростала цеглинка за цеглинкою; коли ж він підняв його вище Марекової голови, уся конструкція засяяла, наче єдине ціле, а тоді обвалилася на нього. Поглянувши на Марека скоса, я бачила, як тримається в нього на шкірі його слабеньке мерехтіння. Іншим Сокіл закрив себе. Утім, я помітила, що вояків він так не захищав.

Я вклякла та розвела кіптяве багаття зі своїх соснових голок і гілок. Коли гіркий дим уже заповнював галявину, деручи горло, я звела очі на Дракона.

— Тепер промовиш своє? — запитала я. Коли Драконове заклинання опустилося мені на плечі, я наче вдягла важкого кожуха перед каміном: хотілося почухатися, було незручно й забагато думалося про те, навіщо це мені знадобиться. Своє захисне заклинання я мугикала одночасно з його наспівом, уявляючи, що закутуюся до кінця серед зими: не тільки кожух, а ще й рукавички, вовняний шарф, шапка з опущеними навушниками, в’язані штани навипуск, і все це загорнуте у покривала, усе щільно заправлене так, що не лишається жодної шпаринки, крізь яку могло би пробратися холодне повітря.

— Усім підняти шарфи, — сказала я, не відводячи очей від свого кіптявого багаття, — забула на якусь мить, що говорю до дорослих чоловіків, вояків; а ще дивнішим було те, що вони мене послухались. Я виштовхнула дим довкола себе — дала йому проникнути у вовну та бавовну їхнього одягу, забезпечуючи захист.

Останні голки осипалися попелом. Багаття згасло. Я трохи непевно зіп’ялася на ноги, кашляючи від диму, і потерла засльозені очі. Я очистила їх, покліпавши, та здригнулася: Сокіл спостерігав за мною, голодний і напружений, водночас закриваючи вуста й ніс краєм свого плаща. Я швидко відвернулася й пішла попити з річки сама та змити дим із рук і обличчя. Мені не подобалось, як його очі намагалися проникнути крізь мою шкіру.

Ми з Касею й самі розділили буханець хліба — до болю знайомий щоденний буханець від пекаря з Дверніка, зі скоринкою, сіро-брунатний і трохи кислуватий; такий смак мав кожен ранок удома. Вояки закручували свої фляги, струшували крихти та знову лізли на коней. Над деревами вже засяяло сонце.

— Гаразд, Соколе, — сказав принц Марек, коли ми всі знов опинилися на конях. Він зняв рукавицю. На першій фаланзі його найменшого пальця тримався перстень, тендітна кругла смужечка золота, оздоблена невеличкими синіми камінцями, — жіночий перстень. — Покажи нам дорогу.

— Тримайте великий палець над перснем, — сказав Сокіл, а тоді, перегнувшись із коня, проколов Марекові палець оздобленою коштовним камінням шпилькою та натиснув на нього. На перстень упала чимала крапля крові, забарвивши золото, тим часом як Сокіл бурмотів заклинання знаходження.

Сині камінці стали темно-багряними. Довкола Марекової руки з’явилося фіалкове світло, і це світло трималося довкола неї ореолом навіть тоді, коли він натягнув рукавицю. Він підняв кулак перед собою та поворушив ним з боку в бік; коли принц витягнув кулак у бік Пущі, він став яскравішим. Він повів нас уперед, і наші коні одне за одним перейшли попіл і опинилися поміж темних дерев.

Навесні Пуща була не така, як узимку. Відчувалося, що все оживає та прокидається. Моєю шкірою пройшов дрож — тільки-но мене торкнулися перші тіні від гілок, я відчула, що повсюди за нами стежать якісь очі. Копита коней притишено стукали об землю, зминаючи мох і підлісок, просуваючись повз ожину, яка тягнулася до нас довгими наїжаченими колючками. Від дерева до дерева, рухаючись за нами, майже невидимими кидалися мовчазні темні птахи. Раптом я відчула певність у тому, що якби прийшла сама навесні, то взагалі не дісталася б до Касі — для цього довелося б битися.

Та сьогодні ми їхали в оточенні тридцяти вояків, і всі вони були у броні та зі зброєю. Вони несли довгі важкі клинки, смолоскипи та мішечки солі відповідно до наказу Дракона. Ті, хто їхав попереду, рубали кущі, розширюючи стежки, доки ми просувались уздовж них. Решта випалювала ожину з обох боків і посипала сіллю землю на шляху за нами, щоб ми змогли відступити тим шляхом, яким прийшли.

Та їхній сміх затих. Ми їхали без звуку, якщо не брати до уваги притишене дзенькання збруї, тихе постукування копит по голій стежці, та ще час від часу хтось перекидався з кимось словом. Коні вже навіть не іржали. Вони дивилися на дерева великими очима в обрамленні білків. Ми всі відчували, що за нами пантрують.

Кася їхала поруч зі мною, і вона низько схилила голову над шиєю свого коня. Я спромоглася потягнутися та взятися за її пальці своїми.

— Що таке? — тихо спитала я.

Вона відвела погляд від нашого шляху та вказала на дерево вдалині, старий почорнілий дуб, у який багато років тому влучила блискавка; з його мертвих гілок звисав мох, і він скидався на згорблену стару жінку, яка широко розкинула спідниці для реверансу.

— Я пам’ятаю те дерево, — сказала Кася. Вона опустила руку та пильно подивилася просто вперед між вухами коня. — Та ще ту червону брилу, яку ми проїхали, і сіру ожину — усе це. Я неначе й не виходила, — до того ж вона шепотіла. — Я неначе взагалі не виходила. Я навіть не знаю, чи існуєш ти насправді, Нєшко. Що, як мені лише наснився ще один сон?

Я безпорадно стиснула їй руку. Як її втішити, я не знала.

— Неподалік щось є, — сказала вона. — Щось попереду.

Капітан почув її та глянув назад.

— Щось небезпечне?

— Щось мертве, — сказала Кася й опустила очі на сідло, стиснувши руками поводи.

Світло довкола нас яскравішало, а стежина під ногами в коней розширилася. Їхні підкови лунко постукували. Я глянула донизу та побачила наполовину заховану під мохом розбиту бруківку. Піднявши очі знову, я здригнулася: удалині, крізь дерева, на мене витріщилося примарне сіре обличчя з величезним порожнім оком над широким квадратним ротом — спустошена хижка.

— Зійдіть зі стежки, — різко сказав Дракон. — Обі­йдіть — у північному напрямку чи у південному, немає значення. Але не проїздіть площею і не зупиняйтеся.

— Що це за місце? — запитав Марек.

— Поросна, — відповів Дракон. — Або те, що від неї лишилося.

Ми повернули коней і взялися на північ, обираючи дорогу крізь ожину та руїни невеличких убогих хатинок, які осідали на своїх балках, із проваленими солом’яними дахами. Я постаралася не дивитися на землю. Її щільно вкривали мох і тоненька травичка, а ще до сонця тягнулися високі молоді дерева, що вже розросталися вгорі та розбивали сонячне світло на рухливі, мінливі плями. Та були обриси, досі наполовину сховані під мохом — то тут, то там із землі виривалася рука кістяка; білі кінчики пальців пробивалися крізь м’який зелений покрив, який відбивав світло та холодно виблискував. Над хатами, якщо глянути в той бік, де мав бути сільський майдан, розкинулася величезна сяйлива срібна крона, і мені було чути далекий шурхітливий шепіт листя серцедерева.

— Хіба ми не могли б зупинитися та спалити його? — прошепотіла я Драконові якомога тихіше.

— Звичайно, — сказав він. — Якби ми послуговувалися вогнесерцем і негайно відступили тим шляхом, яким прийшли. Це було б мудро.

Він не стишував голосу. Та принц Марек не озирнувся, хоча декілька вояків поглянули на нас. Коні повитягали шиї, тремтячи, і ми швидко поїхали далі, залишивши мертвих позаду.

Ми зупинилися трохи пізніше, аби дати коням відпочити. Вони всі були втомлені, рівною мірою від страху та дороги. Стежка розширилася довкола ділянки болотистої землі, кінця весняного потічка, який тепер, коли перестала текти тала вода, висихав. Іще текла, дзюркочучи, невелика цівочка, що збиралася широким прозорим ставком над дном із каміння.

— Чи безпечно дати коням попити? — запитав Дракона принц Марек, і той знизав плечима.

— Чом би й ні, — сказав він. — Це не набагато гірше, ніж ставити їх під дерева. Після цього їх усіх у будь-якому разі довелося б забити.

Янош уже зісковзнув зі свого коня; він поклав руку тварині на ніс, заспокоюючи її. Він смикнув головою по колу.

— Це ж навчені військові коні! Вони варті стільки срібла, скільки важать.

— А очищувальний еліксир вартий стільки золота, скільки вони важать, — сказав Дракон. — Якщо ти відчував до них ніжність, то не мав вести їх у Пущу. Але не надто переймайся. Є можливість, що цього питання не виникне.

Принц Марек важко на нього поглянув, але не сперечався; натомість відвів Яноша і став його заспокоювати.

Кася стала край галявини, там, де тягнулося далі трохи оленячих слідів; на ставок вона не дивилась. Я замислилася, чи не бачила вона ще й це місце під час свого тривалого мандрівного ув’язнення. Вона пильно вдивлялась у темні дерева. Дракон пройшов повз неї, поглянув і заговорив; я побачила, як вона повернула до нього голову.

— Цікаво, чи знаєш ти, що він тобі завдячує, — несподівано сказав Сокіл за мною; я здригнулася та повернула голову. Моя кобила жадібно пила; я схопилася за повід і трохи наблизилася до її теплого боку. Я нічого не сказала.

Сокіл лише підняв одну вузьку брову, чорну і ладну.

— Запас чаклунів у королівстві не є необмеженим. За законом дар ставить тебе поза васальною системою. Ти маєш право на місце при дворі, уже зараз, як і на покровительство самого короля. Тебе взагалі ніколи не мали тримати у цій долині, а тим більше з тобою не мали поводитись, як із наймичкою, — він махнув рукою на мій одяг, провівши нею вгору та вниз. Я вдягнулася так, як мала би вдягнутися, перш ніж піти збирати щось: у високі чоботи для ходіння багнюкою, вільні робочі штани, пошиті з мішковини, а на все це накинула брунатну сорочку. На ньому й досі був білий плащ, хоча злоба Пущі була сильнішою за те заклинання, яке він використав, аби зберегти його чистоту у звичайних лісах; на його краю було видно обірвані нитки.

Він неправильно зрозумів мій сповнений сумніву погляд.

— Твій батько, мабуть, фермер?

— Лісоруб, — відповіла я.

Він змахнув рукою, неначе говорячи, що це аж ніяк не міняє справи.

— Тоді ти, гадаю, геть нічого не знаєш про двір. Коли дар проявився у мені, король посвятив мого батька в лицарі, а коли я завершив своє навчання, дав йому титул барона. З тобою він буде не менш щедрим, — він схилився до мене, і моя кобила забулькала у воді, коли я міцно до неї притулилася. — Хоч що ти там чула, зростаючи у цій глушині, Саркан — аж ніяк не єдиний знакомитий чаклун у Польні. Запевняю тебе, що ти не мусиш почуватися прив’язаною до нього просто через те, що він зна­йшов… цікавий спосіб тебе використати. Я певен, що є багато інших чаклунів, яких ти можеш підтримати, — він простягнув руку до мене та, пробурмотівши одне слово, здійняв на долоні тоненький закручений спіраллю вогник. — Можливо, хотіла би спробувати?

— З вами? — недипломатично бовкнула я; його очі трохи звузилися в кутиках. Я, втім, зовсім не відчувала жалю. — Після того, що ви зробили з Касею?

Він затулився ображеним подивом, ніби другим плащем.

— Я зробив ласку їй і тобі. Чи гадаєш ти, що хтось був би готовий повірити Сарканові на слово, що вона одужала? Можливо, твого покровителя й можна милостиво назвати диваком, який заховався тут і приїздить до двору лише на виклик, похмурий, як буря, висловлюючи попередження про неминучі катастрофи, які чомусь так і не трапляються. Друзів при дворі він не має, а ті нечисленні люди, які його підтримали б, — це ті ж таки песимісти, які наполягли на негайній страті твоєї подружки. Якби не втрутився принц Марек, король натомість послав би ката й викликав Саркана до столиці, щоб він відповів за свій злочин — за те, що дав їй прожити так довго.

Він прибув, аби стати тим самим катом, але, судячи з усього, не хотів, щоб це заважало йому твердити, ніби він зробив мені ласку. Я не знала, як відповідати на щось настільки нахабне; я могла би спромогтися хіба на незв’язне сичання. Та до цього він мене не довів. Він лише сказав ніжним голосом, який натякав на те, що я поводжуся нерозумно:

— Подумай трохи про те, що я тобі розповів. Я не ставлю тобі за провину твою злість, але постарайся, щоб вона не змушувала тебе нехтувати добрі поради, — і ґречно мені вклонився. Він граційно відійшов, а тоді до мене одразу знову долучилася Кася. Солдати знову лізли на коней.

Обличчя в неї було розважливе, і вона потирала собі руки. Дракон пішов сідати на власного коня; я поглянула на нього, думаючи, що він їй сказав.

— З тобою все гаразд? — спитала я Касю.

— Він сказав мені не боятися, що в мені збереглося зараження, — сказала вона. Її вуста злегка ворухнулися, промайнула тінь усмішки. — Він сказав, якщо я можу цього боятися, то я, мабуть, не заражена, — тоді вона ще несподіваніше додала: — Він сказав, що йому шкода, що я раніше його боялася — тобто боялася, що він мене обере. Сказав, що більше нікого не візьме.

Колись я накричала на нього з цього приводу; я навіть не очікувала, що він дослухається. Я витріщилася на неї, та не мала часу замислюватись: Янош уже сів, оглянув своїх людей і раптово сказав:

— Де Міхал?

Ми порахували людей і коней і голосно погукали на всі сторони. Відповіді не було, як не було й жодного сліду з поламаних гілок або зрушеного листя, що показав би нам, куди він пішов. Його бачили якихось кілька секунд тому — він чекав, коли зможе дати води своєму коню. Якщо його вхопили, то це сталося безшумно.

— Досить, — нарешті сказав Дракон. — Він зник.

Янош заперечно поглянув на принца. Та за мить мовчання Марек нарешті сказав:

— Ми йдемо далі. Їдьмо по двоє і не втрачаймо одне одного з поля зору.

Коли Янош ізнову щільно огорнув носа та рота шарфом, його обличчя було суворим і нещасним, але він смикнув головою в бік перших двох вояків, і за мить вони пішли стежкою. Ми поїхали далі углиб Пущі.

Під гілками важко було сказати, котра зараз година, як довго ми їхали. Пуща мовчала, як ніколи не мовчав жоден ліс: жодного комашиного дзумчання, навіть не тріскалася час від часу якась гілочка під лапкою кролика. Наші коні — і ті видавали дуже мало звуків; копита ступали на м’який мох, траву та сіянці, а не на голу багнюку. Стежка закінчувалася. Бійцям попереду доводилося постійно рубати кущі, аби хоч якось проторувати нам шлях.

До нас крізь дерева долинув ледь чутний звук стрімкого потоку води. Стежка раптом знову розширилася. Ми зупинились; я підвелась у стременах, а за плечима солдата переді мною роздивилася лише прогалину між деревами. Ми знову були на березі Веретена.

Ми вийшли з лісу майже за фут над річкою, опинившись на м’якому пологому березі. Над водою нависали дерева та кущі, з верб у очерет, який рясно купчився край води, між блідим сплутаним оголеним корінням дерев на тлі м’якого багна, звисали довгі тонкі гілки. Веретено було достатньо широким, щоб посередині річки крізь переплетені крони дерев пробивалося сонячне світло. Воно виблискувало на поверхні річки, не проникаючи, і ми здогадалися, що більша частина дня вже минула. Ми довго сиділи тихо. У тому, що ми отак натрапили на річку, яка перетнула нам шлях, було щось неправильне. Ми їхали на схід; ми мали бути поруч із нею.

Коли принц Марек підняв стиснену в кулак руку в бік води, фіалковий відблиск яскраво засяяв, прикликаючи нас на другий бік, але вода рухалася швидко, і ми не могли сказати, наскільки там глибоко. Янош кинув невеличку гілочку з одного з дерев; її одразу понесло за течією, і вона майже миттєво зникла під невеличким блискучим перекатом.

— Пошукаємо броду, — сказав принц Марек.

Ми повернулися й поїхали далі вервечкою вздовж річки; солдати рубали рослинність, аби дати коням опору на березі. Жодних ознак слідів тварин, які б вели вниз, до краю, не було, а Веретено бігло далі, жодного разу не звузившись. Ця річка відрізнялася від тієї, що була у долині, — бігла швидко й тихо під деревами, затінена Пущею так само, як і ми. Я знала, що річка так і не виходила з іншого боку, у Росьї; вона зникала десь у глибині Пущі, поглинута в якомусь темному місці. Повірити в це тут, дивлячись на її темний обшир, видавалося майже неможливим.

Десь за мною глибоко зітхнув один з вояків — із полегшенням, неначе ставив додолу щось важке. Це порушило мовчання Пущі. Я озирнулася. У нього з обличчя спав шарф; це був привітний молодий вояк із поламаним носом, який підвів мою кобилу до води. Він потягнувся з оголеним ножем, гострим і яскраво-сріблястим, а тоді схопив за голову чоловіка, який їхав перед ним, і одним швидким рухом розрізав йому горлянку від вуха до вуха.

Інший вояк помер без жодного звуку. Кров оббризкала шию тварині й скрапнула на листя. Вона різко стала дибки, заіржавши, і варто було чоловікові звалитися з її спини, вона, спотикаючись, чкурнула в кущі та зникла. Молодий вояк із ножем досі усміхався. Він зіскочив з коня у воду.

Ми аж застигли — настільки раптово це сталося. Переді мною принц Марек крикнув і, зіскочивши з коня сам, побіг униз схилом; ковзаючи до краю води, він розкидав чоботами багнюку. Він спробував потягнутися та впіймати вояка за руку, та чолов’яга не потягнувся сам. Він оминув принца на спині, пливучи, наче шматок дерева, а за ним тягнулись у воді кінці його шарфа та плаща. Його ноги вже тягнуло донизу — чоботи наповнювалися водою, — а тоді стало тонути все тіло. Ми востаннє побачили його кругле бліде обличчя, що пильно дивилося вгору, на сонце. Вода зімкнулася в нього над головою, над його зламаним носом; потонув плащ, востаннє надувшись зеленим. Він зник.

Принц Марек зіп’явся на ноги знову. Він стояв унизу, на березі, та спостерігав, схопившись для рівноваги за стовбур якогось тонкого сіянця, доки вояк не потонув. Тоді він повернувся та сяк-так поліз схилом. Янош уже зісковзнув з коня та вхопився за Мареків повід; він витягнув руку донизу, щоб допомогти йому вилізти. Ще один вояк учепився за повід іншого коня, на якому тепер не було вершника; тварина дрижала, ніздрі в неї роздувались, але вона стояла спокійно. Усе знову затихло. Річка текла далі, гілки нерухомо звисали, а сонце сяяло на воді. Ми навіть не почули жодного звуку від коня, який утік. Наче нічого й не сталося.

Дракон провів коня далі та опустив очі на принца Марека.

— Усі інші зникнуть до приходу ночі, — без церемоній повідомив він. — А можливо, і ви теж.

Марек звів на нього очі; його обличчя вперше було відкритим і невпевненим — ніби він щойно побачив щось, чого не розумів. Я побачила поряд із ними Сокола, який оглядався на вервечку бійців, не кліпаючи; його проникливі очі намагалися побачити щось невидиме. Марек поглянув на нього; Сокіл поглянув у відповідь і ледь помітно ствердно кивнув.

Принц забрався в сідло. Заговорив до солдатів перед собою.

— Розчистіть нам галявину.

Вони заходилися рубати кущі довкола нас; решта їх долучилася, випалюючи її та посипаючи сіллю на ходу, аж поки ми не розчистили достатньо місця, щоб поміститися там разом. Коні з радістю пропхали голови всередину та щільно притиснулись одне до одного.

— Гаразд, — заговорив Марек до вояків, які не зводили з нього очей. — Ви всі знаєте, чому ви тут. Кожного з вас ретельно добирали. Ви — люди півночі, найкращі з тих, хто в мене є. Ви йшли за мною в чари росьян і стали стіною поруч зі мною, опираючись атакам їхньої кавалерії; серед вас немає жодного, у кого б не було бойових шрамів. Перш ніж ми поїхали, я запитав кожного з вас, чи поїдете ви в це темне місце разом зі мною; кожен із вас відповів ствердно.

— Що ж, не буду присягатися вам тепер, що виведу вас живими; та присягаюся вам, що кожен боєць, який таки вийде разом зі мною, матиме всі почесті, які я можу забезпечити, і кожен із вас одержить лицарський титул і землі. А перейдемо ми річку тут і зараз, як тільки зможемо, а тоді поїдемо далі разом — до смерті, а можливо, і до чогось гіршого, але як чоловіки, а не як перелякані миші.

На той час вони вже мали знати, що й сам Марек не знав, що станеться; що він не був готовий до тіні Пущі. Та я бачила, як його слова трохи зігнали цю тінь зі всіх їхніх облич; до них прийшла якась ясність, глибоке дихання. Жоден із них не попросив повернутися. Марек узяв із сідла свій мисливський ріг. Це був довгий предмет, повністю зроблений з латуні, яскраво відполірований і закручений. Марек приклав його до вуст і дмухнув у нього з усієї сили; вийшов оглушливий войовничий звук, від якого серце в мене не мало тьохнути, але тьохнуло, нахабний і дзвінкий. Коні затупали й запряли вухами, а солдати витягнули мечі та гучно підхопили цю ноту. Марек повернув коня, а тоді стрімко повів нас униз схилом і завів у холодну темну воду, і всі інші коні пішли за ним.

Річка різко вдарила мене по ногах, коли ми занурилися в неї, та запінилася навколо широких грудей моєї кобили. Ми просувалися далі. Вода піднялася вище моїх колін, стегон. Моя кобила тримала голову високо, роздуваючи ніздрі, а ногами била по річковому дну, кидаючись уперед і намагаючись не відірватися від дна.

Десь за мною один кінь заточився і втратив опору. Його одразу перекинуло та понесло на коня іншого солдата. Річка віднесла їх геть і поглинула повністю. Ми не зупинилися: зупинитися було неможливо. Я наосліп шукала якесь заклинання, та нічого не могла придумати: вода кидалась на мене, а потім вони зникли.

Принц Марек знову гучно дмухнув у ріг; він і його кінь незграбно йшли вгору на другому боці річки, і він рвався вперед, до дерев. Одне за одним ми вибралися нагору з річки, наскрізь змоклі, та пішли далі не зупиняючись; усі ми продиралися крізь кущі, йдучи за яскравим пурпуровим Марековим світлом угорі та попереду, йдучи за звуком його закличного рога. Дерева стрімко проносилися повз нас. Із цього боку річки підлісок був світлішим, стовбури — більшими, та й відстань між ними була більша. Ми вже не їхали вервечкою: я бачила, як деякі інші коні петляють між деревами поруч зі мною, доки ми летіли, доки ми тікали, біжучи геть такою ж мірою, як і бігли до мети. Я остаточно перестала розраховувати на поводи та просто притиснулася до своєї кобили, вплівши пальці у гриву, зігнувшись над її шиєю і намагаючись закритися від ударів гілок над головою. Я бачила Касю поруч із собою, а ще — яскравий спалах Соколового білого плаща попереду.

Кобила піді мною задихалася, трусячись, і я знала, що вона не зможе протриматися; навіть сильні, навчені бойові коні падатимуть, якщо ними отак їздити після плавання в холодній річці.

Нен елшайон, — прошепотіла я кобилі на вухо, — нен елшайон, — і дала їй трохи сил, трохи тепла. Вона витягнула елегантну голову та вдячно трусонула нею, а я заплющила очі й спробувала поширити заклинання на них усіх, промовляючи: «Нен елшайон», — і витягуючи руку до Касиного коня, неначе кидаючи йому канат.

Я відчула, як той уявний канат зачепився, викинула їх іще декілька, і коні наблизились одне до одного та знову стали бігти легше. Дракон швидко поглянув на мене з-за плеча. Ми йшли далі, їдучи за звуком рога, і тепер я нарешті стала помічати, що між деревами щось переміщається. Ходаки, багато ходаків, і вони швидко йшли до нас, рухаючи в такт усіма своїми довгими ногами-палицями. Один із них витягнув довгу руку та стягнув одного з вояків із коня, але вони відставали від нас, неначе не очікували нашої карколомної швидкості. Ми пробилися разом крізь стіну сосон на величезну галявину — коні тупали, струшуючи багнюку з ніг — і перед нами постало страхітливе серцедерево.

Його стовбур був ширшим за бік коня; воно височіло, закінчуючись неосяжністю розлогих гілок. Його гілки були обтяжені блідим сріблясто-зеленим листям і невеличкими золотими плодами, від яких жахливо тхнуло, а з-під кори на нас дивилося людське обличчя, заросле та згладжене так, що він нього залишився тільки натяк, а на грудях, наче у трупа, були схрещені дві руки. Біля його ніг розгалужувалися два величезних корені, а між ними лежав скелет, майже поглинутий мохом і гнилим листям. Менший корінь проростав, закручуючись, крізь одну відкриту очницю, а крізь ребра та шматки заіржавілої кольчуги визирала трава. Поперек тіла лежали залишки щита, на якому було ледь видно чорного двоголового орла — королівський герб Росьї.

Ми притримали своїх коней, які пирхали та хекали, просто перед його гілками. За собою я почула раптове клацання, наче то голосно зачинилися дверцята пічки, і тієї ж миті на мене накинулася велика вага нізвідки, яка вибила мене із сідла. Я боляче вдарилась об голу землю, повітря з моїх легень виштовхнулося, лікоть подряпало, а на ногах з’явилися синці.

Я крутнулася. Кася була на мені — збила мене з кобили. Я пильно подивилася вгору поза нею. Моя кобила висіла в повітрі над нами без голови. Її тримала двома передніми ногами страхітлива істота, схожа на богомола. Богомол зливався із серцедеревом: вузькі золотаві очі такої ж форми, як і плоди, і тіло такого ж сріблясто-зеленого кольору, як і листя. Він відкусив кобилі голову за один випад. За нами впав безголовим ще один вояк, а третій кричав, залишившись без ноги та борсаючись у лапах іще одного богомола; з-поміж дерев виходило близько десятка цих істот.

Розділ 15



Сріблястий богомол кинув мою кобилу на землю та виплюнув голову. Кася незграбно підіймалася, тягнучи мене геть. Ми всі на якусь мить застигли, нажахані, а тоді принц Марек закричав без слів і пожбурив ріг у голову сріблястому богомолові. Затим витягнув меч.

— Відступайте! Прикриймо чаклунів! — заревів він і шпорами погнав коня вперед, опинився між нами та істотою, а тоді рубонув по ній. Його меч прослизнув униз панциром, здерши довгу прозору смугу, неначе він чистив морквинку.

Бойові коні показали, що вони справді були варті стільки срібла, скільки важили: тепер вони не панікували, як будь-яка звичайна тварина, а ставали дибки й брикалися, подаючи пронизливі голоси. Їхні копита били по панцирах богомолів із лунким стукотом. Солдати оточили нещільним колом мене та Касю, а Дракон і Сокіл відвели коней позад нас. Усі солдати затискували поводи між зубів; половина з них уже витягнули мечі, утворивши стіну з вістер, аби нас захистити, тим часом як інші спершу накладали щити на руки.

Подоби богомолів і далі виходили з-поміж дерев, аби нас оточити. Їх і досі важко було побачити у плямистому світлі посеред рухливих дерев, але невидимими вони вже не були. Вони рухалися не як ходаки, повільні та напружені; вони легко бігли вперед на чотирьох ногах, а широкі шпичасті щелепи їхніх передніх ніг тремтіли.

Суйта ліекін, суйта ланґ! — кричав Сокіл, прикликаючи той палючий білий вогонь, яким скористався у вежі. Він викинув його, наче батіг, обкручуючи ним перед­ні ноги найближчого богомола, коли той став дибки, аби вхопити ще одного бійця. Він смикнув за мотуз, наче людина, що тягне назад уперте теля, а тоді потягнув богомола вперед; там, де вогонь тиснув йому на панцир, із тріскотінням з’явився гіркий запах підпаленої олії, і закрутилися геть тоненькі клуби білого диму. Втративши рівновагу, богомол клацнув своїми жахливими щелепами об порожнечу. Сокіл затягнув його голову в канат, і один із солдатів рубонув його по шиї.

Особливої надії в мене не було: у долині наші звичайні сокири, мечі та коси хіба трохи подряпали ходакам шкіру. Та цей меч чомусь вгризався глибоко. У повітря злетіли уламки хітину, а чолов’яга з іншого боку ввігнав вістря свого меча у місце, де шия з’єднувалася з головою. Він наліг на руків’я всією своєю вагою та пропхав його. Панцир богомола голосно тріснув, наче крабова нога, голова в нього опустилась, а щелепи ослабли. З його тіла клинком меча, паруючи, витікав гній, і я ледве розгледіла крізь імлу, як виблискують золотом літери, перш ніж вони знову розчинились у сталі.

Та у мить своєї смерті богомол усім тілом кинувся вперед, проштовхнувшись крізь кільце та мало не врізавшись у Соколового коня. Ще один богомол увійшов крізь відкритий простір, тягнучись до Сокола, та він вхопив повода і стримав коня, коли той спробував стати дибки, а тоді втягнув свій вогненний батіг назад і ляснув ним по писку другого богомола.

Лежачи на землі разом із Касею, я майже не бачила під час бою щось іще. Я чула, як принц Марек і Янош підбадьорливо кричать воякам, а також чула різкий брязкіт металу об панцир. Повсюди було сум’яття та шум, усе відбувалося так швидко, що я майже не встигала дихати, а тим більше думати. Я підняла дикий погляд на Дракона, який боровся з власним стривоженим конем; побачила, як він гарчить щось собі під носа та викидає ноги зі стремен. Повода він кинув одному з вояків, чолов’язі, у якого падав кінь із жахливим широким порізом на грудях, і скочив униз, на землю поруч із нами.

— Що мені робити? — крикнула я йому. Я безпорадно намагалася відшукати якесь заклинання. — Муржетор?..

— Ні! — крикнув він мені, перекривши какофонію, та розвернув мене обличчям до серцедерева, схопивши мене за руку. — Ми тут заради королеви. Якщо ми виснажимося, б’ючись у безпотрібному бою, це все було дарма.

Ми трималися від дерева подалі, та богомоли мало-помалу підводили нас до нього, зганяючи нас усіх під його гілки, а запах його плодів обпалював мої ніздрі. Його стовбур був жахливо величезним. Я ще ніколи не бачила настільки великого дерева, навіть у найдрімучішому лісі, а в його розмірі було щось потворне, як у роздутому кліщі, повному крові.

Цього разу сама по собі загроза не спрацювала б, навіть якби я могла набратися гніву для виклику «фулмія»: Пуща не збиралася видавати королеву для порятунку серцедерева, навіть такого великого, позаяк уже знала, що ми можемо вбити дерево після цього, очищуючи її. Я й уявити собі не могла, що ми можемо зробити з цим деревом; його гладенька кора сяяла твердим полиском металу. Дракон пильно дивився на нього примруженими очима, бурмочучи та жестикулюючи, але ще до того, як корою розбризкався стрибучий потік полум’я, я підсвідомо знала, що це нічого не дасть; а ще я не вірила, що навіть зачаровані мечі солдатів можуть бодай вгризтися в ту деревину.

Дракон робив нові спроби: заклинання розбиття, заклинання відкриття, заклинання холоду та блискавки, систематизовані навіть попри те, що довкола нас лютував бій. Він шукав якоїсь слабини, якоїсь тріщини у броні. Та дерево витримувало все, а запах плодів посилювався. Було вбито ще двох богомолів; загинуло ще четверо вояків. Щось, підкотившись, глухо стукнуло об мою стопу, Кася придушено скрикнула, і я поглянула вниз і побачила голову Яноша; його ясні сині очі й досі були зосередженими, а обличчя — насупленим від напруги. Я нажахано кинулася геть від неї та безпорадно впала на коліна, раптово відчувши нудоту; зблювала на траву.

— Не зараз! — крикнув на мене Дракон, неначе я могла цьому зарадити. Я ще ніколи не бачила боїв, таких, як цей, оце нищення людей. Їх убивали, наче худобу. Я ридала, стоячи навкарачки, мої сльози падали в багнюку, а тоді я виставила вперед руки, схопилася за найширше коріння біля себе та вимовила, ніби наспівуючи:

Кісара, кісара, віж.

Коріння смикнулося.

Кісара, — вимовила я знову, повторила ще раз і ще, і на поверхні коріння повільно зібралися крапельки води, що виділялися з них і скочувалися вниз, долучаючись до крихітних вогких плямок, одна, а тоді ще одна й ще. Вогкість розповзалася, перетворилася на коло між моїми руками. Найтонші корінці на свіжому повітрі, що відходили від них, зморщувалися.

Тулейон віж, — пошепки, запопадливо вимовила я. — Кісара, — коріння почало корчитися й вигинатися в землі, наче товсті черви, доки з них вичавлювалася вода, що текла тоненькими потічками. Тепер у мене між руками була багнюка, що розповзалася й відходила від більших коренів і відкривала їх сильніше.

Дракон укляк поруч зі мною. Він заспівав заклинання, звучання якого видалося мені дещо знайомим; я неначе чула його один раз колись давно. Я згадала: навесні після Зеленого Року, коли він прийшов допомогти полям відновитися. Тоді він приніс нам воду з Веретена за допомогою каналів, що самі прокопалися від річки аж до наших спалених і безплідних полів. Але цього разу вузькі канали натомість відходили від серцедерева, і доки я наспівом виганяла воду з коріння, вони несли воду вдалечінь, земля довкола коріння почала сохнути, перетворюючись на пустелю, а багнюка тріскалася на порох і пісок.

Тоді Кася взяла нас обох за руки та майже підняла нас із землі, сяк-так потягнувши вперед. Ходаки, повз яких ми пройшли між дерев, тепер заходили на галявину, ціле військо — неначе вони чигали на нас у засідці. Сріблястий богомол утратив одну кінцівку, та все одно рішучо наступав, кидаючись із боку в бік і б’ючи шпичастими лапами, варто було з’явитись якійсь шпаринці. Коні, через яких переймався Янош, уже майже всі загинули або повтікали. Принц Марек бився пішки, пліч-о-пліч із шістнадцятьма вояками в ряд; їхні щити частково перекривались, утворюючи стіну, а Сокіл і досі хльоскав з-за них вогнем, але нас зібрали докупи, оточивши, ще ближче до стовбура. Листя серцедерева шурхотіло на вітрі чимраз гучніше, жахливо шепочучи, а ми були майже біля підніжжя дерева. Я важко вдихнула та мало не зблювала ще раз через солодкавий мерзенний сморід плодів.

Один з ходаків спробував пробратися збоку від лінії, нахиливши голову вбік, аби бачити нас. Кася підхопила із землі меч, який випав із руки в якогось солдата, і змахнула ним дикою косою дугою. Клинок ударив ходака в бік і пройшов крізь нього з тріском, наче то ламалася гілочка. Ходак незграбно повалився, смикаючись.

Дракон кашляв поруч зі мною від смороду плодів. Але ми знову відчайдушно почали свій наспів і витягнули ще води з коріння. Тут, поблизу дерева, товщі корінці спершу опиралися, та разом наші заклинання витягували воду з них, із землі, і багнюка довкола дерева почала кришитися. Його гілки дрижали; вода починала скочуватися ще й стовбуром чималими краплями із зеленими плямами. Листя над нами починало всихати й падати дощем, але далі я почула жахливий крик: сріблястий богомол вихопив із лінії ще одного з бійців, і цього разу він його не вбив. Він відкусив руку, яка тримала меч, і кинув його ходакам.

Ходаки потягнулися вгору, нарвали з дерева плодів і запхали їх йому в рот. Він кричав при цьому, давлячись, але вони ще більше на нього тиснули та стуляли йому рота, запхнувши туди плід, а його обличчям тим часом струмочками стікав сік. Він вигинався всім тілом, борсаючись у їхніх лапах. Вони тримали його догори ногами над землею. Богомол штрикнув його в горлянку гострим кінцем одного кігтя, і з нього фонтаном забила кров, яка, ніби дощ, полила сухе розтріскане коріння.

Дерево тремтливо зітхнуло, коли тоненькі червоні лінії протекли корінням і розчинились у сріблі його стовбура. Я ридала з жаху, дивлячись, як життя покидає обличчя вояка — йому в груди влучив ніж, устромившись йому в серце; цей ніж кинув принц Марек.

Але чимала частка нашої роботи вже була зведена нанівець, а ходаки оточували нас звідусіль, чекаючи, як тепер видавалося, пожадливо; бійці скупчувалися, важко дихаючи. Дракон вилаявся собі під ніс, знову повернувся до дерева й скористався ще одним заклинанням, тим, яке він уже використовував при мені для створення своїх пляшечок із зіллям. Він промовив його зараз, опустив руки у висушений пісок довкола наших ніг і заходився витягати мотузки та мотки із сяючого скла. Він різко кидав їх на оголене коріння, на листя, що падало. Довкола нас почали запалюватися невеличкі вогники, від яких здіймався імлистий дим.

Я тремтіла, приголомшена жахом і кров’ю. Кася штовхнула мене за себе, тримаючи в руці меч і прикриваючи мене, а тим часом сльози скапували з її обличчя.

— Стережись! — крикнула вона, і я повернулася й побачила, як тріснула величезна гілка у Дракона над головою. Вона важко впала йому на плече та штовхнула його вперед.

Він несвідомо втримався за стовбур, упустивши скляний канат, який тримав. Він спробував відірватись, але дерево вже атакувало його, і руки обростали корою.

— Ні! — закричала я, тягнучись до нього.

Йому вдалося звільнити одну руку за рахунок другої; срібна кора видерлася до ліктя, коріння раптово вилізло із землі та обвилося довкруж його ноги, притягуючи його ближче. Воно рвало його одяг. Він схопив торбинку в себе на поясі, рвучко розв’язав шворку та кинув щось мені в руки. Воно булькотіло; це був флакон, який сяяв насиченим червоно-фіалковим кольором. Це було вогнесерце, зовсім трохи, і він шарпнув мене за руку.

— Негайно, дурепо! Якщо воно забере мене, ви всі — мерці! Спали його та втікай!

Я відвела очі від пляшечки й витріщилася на нього. Він хотів, щоб я підпалила дерево, зрозуміла я; він хотів, щоб я спалила дерево — і його разом із ним.

— Гадаєш, я волію жити так? — сказав він мені напруженим і стриманим голосом, неначе говорив, долаючи жах; кора вже поглинула одну його ногу та дісталася майже до плеча.

Кася стояла поруч зі мною з блідим враженим обличчям; вона сказала:

— Нєшко, це гірше за смерть. Це гірше.

Я стояла, затиснувши в руці флакон, який сяяв у мене між пальцями, а тоді поклала руку йому на плече та сказала йому:

Улозиштус. Заклинання очищення. Промов його зі мною.

Він витріщився на мене. Потім кивнув один раз, коротко та різко.

— Дай флакона їй, — сказав він крізь стиснені зуби. Я передала Касі вогнесерце та схопила Дракона за руку, і ми разом проказали заклинання; я шепотіла: «Улозиштус, улозиштус», — у розміреному ритмі, наче під барабан, а потім до мене долучився він, виконуючи його довгу обережну пісню повністю. Та я не дозволила политися очищувальним чарам — я стримала їх. Подумки збудувала дамбу перед їхньою міццю, дала нашому спільному заклинанню наповнити величезне озеро всередині себе, поки діяння все наростало й наростало.

Його жар, набухаючи, заповнював мене та палав яскраво, майже нестерпно. Я не могла дихати, мої легені чавились об ребра, а серце ледве билось. Я нічого не бачила; бій тривав десь за мною, відчуваючись лише віддаленим гомоном: крики, моторошне бряжчання ходаків, лункий дзенькіт мечів. Він насувався все ближче й ближче. Я відчувала, як до мене притиснулася Касина спина; вона перетворювала себе на останній щит. У флаконі, який вона тримала, бадьоро та голодно, майже втішно, співало вогнесерце, сподіваючись на звільнення, сподіваючись зжерти нас усіх.

Я тримала діяння якомога довше, поки Драконів голос не затремтів, а тоді я знову розплющила очі. Кора залізла йому на шию, на щоку. Вона затулила йому рота, повзла довкола його ока. Він один раз стиснув мені руку, а тоді я вилила силу крізь нього напівсформованим каналом до зажерливого дерева.

Він напружився, очі в нього збільшилися та перестали щось бачити. Його рука вчепилась у мою в мовчазному стражданні. Потім кора на його вустах висохла, злущуючись, наче скинута шкіра якоїсь страхітливої змії, а він кричав уголос. Я вчепилась у його руку обома руками, закусивши губу від болю його жорстокої хватки, доки він кричав, дерево довкола нього чорніло та вигоряло, а листя над нами починало тріщати полум’ям. Воно падало жалючим попелом, відчувався жахливий сморід плодів, які пеклися та перетворювалися на рідину. Сік стікав гілками, а зі стовбурів і кори виривалася гарячими, аж киплячими краплями живиця.

Коріння запалало швидко, наче добре висушений хмиз — стільки води ми з нього витягли. Кора розхитувалася та відділялася великими смугами. Кася схопила Дракона за руку та випручала його безвільне тіло з дерева, вкрите пухирями та обпалене. Я допомогла їй відтягнути його крізь дим, який збирався, а тоді вона повернулася та знову кинулася крізь імлу. Я ледь розгледіла, що вона хапається за шмат кори та відтягує його товстим пластом; вона рубонула по дереву мечем і смикнула його, а тоді з боків відламалося ще більше деревини. Я поклала Дракона й кинулася їй на допомогу; дерево було надто гаряче на дотик, але я все одно поклала на нього руки та, пошукавши навпомацки якусь мить, бовкнула:

Ілмейон! — «Виходь, виходь», — ніби я — Баба-­Яга, яка викликає кролика з нірки на обід.

Кася рубонула по ньому знову, а тоді дерево розкололося, тріснувши, і я побачила крізь нього зовсім невиразне жіноче обличчя, пильний погляд синього ока. Кася потягнулася до країв пробитої шпарини та почала відтягувати ще дерево, відламуючи його, і раптом королева почала випадати, безвільно зігнувшись усім тілом уперед із пустоти у деревині та залишивши по собі жіночий силует; шматки висушеної тканини відпадали від її тіла й загорялися, доки вона випадала з пробитого отвору. Вона зупинилася, повиснувши: у неї ніяк не звільнялася голова, яку тримала сітка із золотого волосся, неймовірно довгого та врослого у деревину довкола неї. Кася рубонула мечем крізь цю хмару, і королева звільнилася та впала нам на руки.

Вона була важка та безвільна, мов колода. Нас огорнув дим і вогонь, а над нами стогнали та борсалися гілки: дерево обернулося на вогняний стовп. Вогнесерце у своєму флаконі гомоніло так голосно, що мені здавалося, наче я чую його власними вухами, йому наче не терпілося ви­йти й долучитися до полум’я.

Ми непевно пройшли вперед; при цьому Кася практично тягнула на собі нас трьох — мене, королеву Ганну та Дракона. Ми випали на галявину з-під гілок. Із бійців залишилися тільки Сокіл і принц Марек, які билися пліч-о-­пліч із лютим умінням; Мареків меч осяяло те ж саме біле полум’я, яке тримав Сокіл. Наблизилися, скупчившись, останні четверо ходаків. Вони раптово напали; Сокіл відігнав їх, крутнувши вогняним бичем, а Марек обрав одного та вискочив на нього крізь полум’я. Він схопив його за шию однією рукою в залізній рукавиці та затиснув тіло чобітьми, підігнувши одну свою ногу під одну з передніх кінцівок істоти. Принц із силою ввігнав меч між основою шиї й тулубом і крутнувся, майже точно повторивши рух, яким відривають гілочку від живої гілки, і довга голова ходака з тріском репнула.

Він кинув його тіло, яке смикалось, а тоді пірнув назад крізь кільце вогню, що згасало, перш ніж на нього змогли насунутись інші ходаки. На землі точнісінько так само розтягнулися ще четверо мертвих ходаків — отже, він знайшов спосіб їх убивати. Але ходаки наприкінець мало його не спіймали, а принц ледь тримався на ногах від утоми. Він уже відкинув шолом. Нахилив голову та, задихаючись, потер накидкою спітніле чоло. Сокіл також осідав поруч із ним. Хоча його губи жодного разу не припинили ворушитися, сріблясте полум’я довкола його рук горіло слабко; білий плащ лежав відкинутий у багнюці, димлячи там, де на нього падало охоплене вогнем листя. Троє ходаків відступили, готуючись до чергової стрімкої атаки; він підвівся.

— Нєшко, — промовила Кася, вивівши мене зі стану тупого споглядання, і я непевно пройшла вперед, відкривши рота. Вийшов лише нерівний хрип, згрубілий від диму. Я ледь-ледь спробувала вдихнути ще раз і спромоглася прошепотіти: «Фулмедеш», — або принаймні щось достатньо схоже на це слово, щоб оформити свої чари, водночас упавши вперед і поклавши руки на землю. Земля тріснула уздовж лінії, що відходила від мене, розкрившись під ходаками. Коли вони, борсаючись, упали в неї, Сокіл метнув полум’я у розколину, і вона зімкнулася довкола них.

Марек повернувся, а тоді раптом побіг до мене, поки я сяк-так підводилася. Він ковзнув у багнюку п’ятами вперед і збив мене з ніг. Сріблястий богомол ударив із палаючої хмари серцедерева, шукаючи якоїсь помсти наостанок; його крила палали й тріщали від вогню. Я пильно подивилась у його золоті нелюдські очі; його жахливі пазурі відійшли назад для чергового випаду. Марек лежав пластом на землі під його черевом. Він поставив меч навпроти шва на панцирі та вибив з-під нього ногу, одну з усього трьох, які лишилися. Він упав, насадившись на зброю, коли принц піднявся; богомол дико борсався, перекинувшись, і принц зіпхнув його з меча одним ударом наостанок, долучивши його до розлюченого полум’я серцедерева. Богомол перестав ворушитися.

Марек повернувся та зіп’яв мене на ноги. Ноги в мене трусилися, усе тіло тремтіло. Я не могла втриматися на ногах прямо. Оповідки про війну, пісні про битви завжди викликали в мене сумнів: нечасті бійки між хлопцями на сільському майдані завжди закінчувалися багнюкою, роз’юшеними носами та дряпанням, шмарклями і сльозами, там не було нічого елегантного чи славного, і я не розуміла, як це можна покращити, додавши до цієї суміші мечі та смерть. Але я й уявити собі не могла, наскільки це жахливо.

Сокіл непевно йшов до іншого чоловіка, який лежав скоцюрблений у багні. У нього на поясі був флакон якогось еліксиру; він влив у його рот трішки рідини й допоміг звестися. Разом вони підійшли до третього, у якого лишилася тільки одна рука; він припік куксу вогнем і ліг на землю в запамороченні, спрямувавши погляд угору. Зосталося двоє вояків із тридцяти.

Принц Марек не видавався враженим. Він знову не­уважно витер чоло рукою, розмазавши по обличчю ще більше сажі. Він уже майже перевів дух; його груди підіймались і опускались, але з легкістю, не тими натужними рухами, які ледве виходили в мене, і він при цьому легко тягнув мене із собою, від полум’я до прохолоднішого прихистку дерев за краєм галявини. Він зі мною не говорив. Я не знаю, чи впізнав він мене взагалі — очі в нього були наполовину затуманені. До нас долучилася Кася, яка закинула собі на плечі Дракона; вона напрочуд легко стояла під його мертвою вагою.

Марек кліпнув ще кілька разів, тим часом як Сокіл зібрав двох вояків і повів до нас, а тоді він наче знову помітив багаття з дерева, що розросталося, та падіння почорнілих гілок. Він сильніше, до болю та синців, схопив мене за руку; його рукавиця вп’ялася мені у плоть, коли я спробувала її пересунути. Він повернувся до мене та струснув мене; його очі збільшилися від люті та жаху.

— Що ти наробила? — рикнув він мені грубим від диму голосом, а тоді раптом зовсім завмер.

Королева нерухомо стояла перед нами в золотому світлі охопленого вогнем дерева. Вона стояла статуєю там, де її зіп’яла на ноги Кася, а руки в неї звисали з боків. Її підрізане волосся було таким само жовтим, як і в Марека, тонким і вишуканим; воно хмаринкою плив­ло в неї над головою. Він витріщився на неї з роззявленим, наче дзьоб у голодного птаха, ротом. Принц від­пустив мене та простягнув руку.

— Не торкайтесь її! — різко промовив Сокіл огрубілим від диму голосом. — Беріть ланцюги.

Марек зупинився. Він не зводив із неї очей. На якусь мить я вирішила, що він не послухає; тоді він повернувся й подибав розореним полем бою до трупа свого коня. Ланцюги, якими Сокіл спутав Касю, оглядаючи її, були загорнуті у тканину в задній частині його сідла. Марек стягнув їх униз і приніс до нас. Сокіл забрав у нього ярмо разом із тканиною та обережно, сторожко, наче наближаючись до скаженого пса, пішов до королеви.

Вона й не ворухнулася, не змигнула оком; вона ніби не бачила його взагалі. Він усе одно завагався, а тоді знову наклав на себе захисне заклинання, після чого одним швидким рухом поклав їй на шию ярмо та відступив. Вона досі не рухалася. Він простягнув руку знову, досі не позбувшись тканини, та один за одним заклацнув у неї на зап’ястках наручники; далі накинув їй на плечі тканину.

За нами пролунав гучний жахливий тріск. Ми всі підстрибнули, наче кролики. У серцедерева розколовся стовбур, і одна велика половина відхилилася. Воно впало, оглушливо бахнувши та пробившись крізь столітні дуби край галявини; із серця стовбура з ревом здійнялася хмара помаранчевих іскор. Друга половина раптом повністю запалала, з’їдена та ревуча, а тоді гілки смикнулися ще раз і завмерли.

Одразу ж тіло королеви ожило; вона рухалася в ланцюгах, які металево вищали, і рушила геть від нас, виставивши перед собою руки. Тканина зісковзнула в неї з плечей; вона цього не помітила. Вона обмацувала власне обличчя закрученими, задовгими нігтями, дряпаючи себе, із низьким незв’язним стогоном.

Марек вискочив уперед і схопив її за зап’ястки в наручниках; вона з неприродною силою рвучко скинула його із себе. Тоді зупинилася й витріщилася на нього. Він позадкував і відновив рівновагу, випроставшись. Скривавлений, у смугах сажі та поту, він усе одно виглядав воїном і принцом; у нього на грудях і досі було видно зелений герб, корону над гідрою. Вона поглянула на нього, а тоді — на його обличчя. Вона не говорила, але не зводила з нього очей.

Він зробив один швидкий різкий вдих і промовив:

— Мамо…

Розділ 16



Вона йому не відповіла. Марек стояв у очікуванні, зціпивши руки та не зводячи очей з її обличчя. Проте вона не відповіла.

Ми стояли мовчки, пригнічені, ще дихаючи димом від серцедерева, палаючих трупів людей і створінь Пущі. Нарешті Сокіл опанував себе та закульгав уперед. Він підняв руки в бік її обличчя, завагавшись на мить, але вона не відсахнулася від нього. Він поклав руки їй на щоки та повернув її до себе. Заходився її роздивлятись; його зіниці при цьому розширювалися та звужувалися, змінюючи форму, а райдужні оболонки ставали то зеленими, то жовтими, то чорними. Він хрипко промовив:

— Нічого немає. Я взагалі не можу знайти в ній зарази, — а тоді опустив руки.

Але не було й чогось іншого. Вона не дивилася на нас, а якщо й дивилася, це було ще гірше: її великі витріщені очі не бачили наших облич. Марек стояв, і досі важко та пришвидшено дихаючи, і дивився на неї.

— Мамо, — сказав він знову. — Мамо, це Марек. Я прийшов забрати вас додому.

Її обличчя не змінилося. Початковий жах уже зник із нього. Вона тепер дивилася пильно, але була спустошеною.

— Щойно ми виберемося з Пущі… — сказала я, та мій голос завмер у мене в горлі. Мені було дивно і зле. Чи можна взагалі вибратися з Пущі, пробувши в ній двадцять років?

Але Марек учепився за цю пропозицію.

— Куди? — поцікавився він, уклавши меча назад у піхви.

Я рукавом витерла попіл з обличчя. Опустила погляд на свої всіяні пухирями та потріскані руки у плямах крові. Ціле від частини.

Лояталал, — прошепотіла я своїй крові. — Відведи мене додому.

Я вивела їх із Пущі як зуміла. Я не знала, що ми робитимемо, якщо зустрінемо ще одного ходака, не кажучи про ще одного богомола. Ми були геть не схожі на те блискуче товариство, що в’їхало в Пущу того ранку. Подумки я уявляла собі, ніби ми прийшли щось позбирати та повземо лісом додому, аби встигнути до приходу ночі, намагаючись не злякати навіть пташину. Я ретельно обирала нам дорогу між деревами. Ми не мали жодної надії прокласти стежину, тож мали триматися оленячих стежок і рідших кущів.

Ми виповзли з Пущі за півгодини до приходу ночі. Я ледве вийшла з дерев, і досі йдучи за мерехтінням свого заклинання: додому, додому — знову й знову лунав наспів у мене в голові. Блискуча лінія звивисто бігла на захід і на південь, у бік Дверніка. Ноги й далі несли мене за нею, крізь безплідну смугу випаленого багна, а тоді у стіну високої трави, що нарешті стала достатньо густою, щоб мене зупинити. Коли я повільно підняла голову, виявилося, що над верхнім краєм трави вдалині стіною здіймалися заліснені схили, димчасто-брунатні у світлі призахідного сонця.

Північні гори. Ми вийшли неподалік від гірського переходу з Росьї. Це певним чином було закономірно, якщо королева та принц Василій тікали до Росьї, а їх упіймали та принесли в Пущу звідти. Але це означало, що від Заточека нас відділяє багато миль.

Принц Марек вийшов із Пущі за мною, схиливши голову та зсутуливши плечі, ніби ніс на собі неабиякий тягар. За ним сяк-так пленталося двоє вояків. Свої кольчуги вони зняли й покинули десь дорогою всередині Пущі. Лише він досі був у обладунку й тримав меча в руці, але добравшись до трави, він упав і не рухався. Солдати піді­йшли до принца й звалилися обабіч нього долілиць, неначе їх тягнуло за ним.

Кася поклала Дракона на землю поряд зі мною, перед тим витоптавши траву. Він був безвільний і нерухомий, очі в нього були заплющені. Правий бік у нього був обпалений і всіяний пухирями, червоний, зі смертельним полиском. Я ще ніколи не бачила настільки жахливих опіків.

Сокіл опустився на землю по другий бік від нього. Він тримав один кінець ланцюга, який тягнувся до ярма на шиї королеви; Сокіл потягнув за нього, і вона теж зупинилася, нерухомо стоячи сама на випаленій безплідній смузі довкола Пущі. Її обличчя відзначалося такою ж нелюдською застиглістю, як і в Касі, тільки гірше, тому що з її очей ніхто не виглядав. За нами неначе йшла маріонетка. Коли ми тягнули ланцюг уперед, вона йшла, напружено погойдуючись, як лялька, ніби вже не до кінця усвідомлюючи, як послуговуватися руками й ногами.

Кася сказала:

— Ми маємо віддалитися від Пущі, — ніхто з нас не відповів їй і не ворухнувся; мені здавалося, ніби вона говорить із далекої далечіні. Вона обережно взялася за моє плече й поторсала мене. — Нєшко, — сказала вона. Я не відповіла. Небо темніло, сутеніючи, а довкола нас метушилися комарі з тих, які літають напровесні, та пищали мені у вухо. Я не могла навіть підняти руки, аби змахнути великого комара, який сидів просто в мене на руці.

Вона випросталася й нерішуче подивилася на нас усіх. Не думаю, що вона хотіла полишити нас там самих, у тому стані, у якому ми були, але особливого вибору не було. Кася закусила губу, а тоді стала навколішки переді мною та подивилася мені в обличчя.

— Я піду до Каміка, — сказала вона. — Здається, він ближче, ніж Заточек. Побіжу туди. Тримайся, Нєшко. Повернуся, щойно зможу когось знайти.

Я тільки витріщилася на неї. Вона завагалась, а тоді потяглася в кишеню моєї спідниці й дістала книгу Яги. Пхну­ла її мені в руки. Я охопила її пальцями, але не ворухнулася. Вона повернулася й кинулась у траву, прорубуючи та пробиваючи собі шлях, ідучи за останнім світлом на захід.

Я сиділа у траві, наче польова миша, ні про що не думаючи. Звук, з яким Кася проривалася крізь високу траву, стих. Я бездумно, витріщившись на книгу Яги, обводила стібки на ній, відчуваючи м’які рубчики на шкірі. Дракон безвільно лежав поруч зі мною. Його опіки посилювалися, по всій шкірі в нього здіймалися прозорі пухирі. Я повільно розгорнула книгу й заходилася передивлятися сторінки. «Допомагає від опіків, краще з ранковим павутинням і невеликою кількістю молока», — твердила скупа сторінка про один із найпростіших її лікувальних засобів.

Я не мала ні павутиння, ні молока, та після недовгих лінивих роздумів узялася рукою за одну зі зламаних стеблин трави довкола нас і вичавила собі на палець кілька молочно-зелених крапель. Розтерла їх між великим і вказівним пальцями та замугикала:

Ірух, ірух, — то вище, то нижче, ніби заколисуючи дитину, та почала кінчиком пальця злегка торкатися найстрашніших його пухирів, одного за одним. Кожний засмикався та неспішно почав зменшуватись, а не розпухати; найяскравіше почервоніння стало блякнути.

Від діяння я стала почуватися… не зовсім краще, але чистішою, ніби промивала рану водою. Я співала все далі, далі й далі.

— Припини видавати цей звук, — нарешті сказав Сокіл, піднявши голову на шепіт.

Я простягнула руку та схопила його за зап’ясток.

— Заклинання Ґрошна від опіків, — сказала я йому; це було одне із заклинань, яких Дракон спробував мене навчити, коли ще вперто вважав, що я — цілителька.

Сокіл мовчав, а потім хрипко заговорив: «Ойїдег вірух», — розпочавши наспів, а я повернулася до свого мугикання: «Ірух, ірух», водночас обмацуючи його заклинання, крихке, наче колесо зі шпицями, виготовлене зі стеблин сіна замість дерева, та причепила до нього свої чари. Він урвав свій наспів. Мені вдалося утримати діяння від знищення достатньо довго, щоб змусити його почати знову.

Це й близько не скидалося на чарування з Драконом. Тут я ніби намагалася тягнути за збрую старого і впертого мула, який мені не дуже подобався та мав страшні тверді зуби, готові мене вкусити. Я намагалася триматися подалі від Сокола, навіть продовжуючи заклинання. Та щойно він підхопив нитку, діяння почало рости. Драконові опіки почали швидко тухнути, перетворюючись на нову шкіру, за винятком жахливого блискучого шраму, який крутився посередині його руки та боку, — там були найгірші пухирі.

Соколів голос поруч зі мною зміцнювався, і в мене ще й прояснилося в голові. Нами протікала сила, здіймався оновлений приплив, і він хитнув головою, кліпнувши при цьому. Він крутнув рукою та взяв мене за зап’ясток, тягнучись до мене, беручи ще моїх чарів. Я несвідомо висмикнула руку, і ми втратили нитку діяння. Але Дракон уже перекочувався на руки, силкуючись дихнути та блюючи. Він викашлював із легень купки чорної вологої сажі. Коли напад стих, він натомлено опустився на п’яти, витираючи собі рота, і озирнувся. Королева й досі стояла на випаленій землі неподалік осяйним стовпом у темряві.

Він притиснув долоні до очей.

— З усіх дурнуватих завдань на світі… — прохрипів він так тихо, що я ледь розчула, та знову впав на руки. Він сягнув по мою руку, а я допомогла йому зіп’ятися на ноги. Ми були самі в морі трави, що холонула. — Нам треба повернутися до Заточека, — наполегливо сказав він. — До запасів, які ми там лишили.

Я тупо подивилася на нього у відповідь; чари стухали, а мої сили знову зникали. Сокіл уже незграбно осів знову. Вояки почали тремтіти та смикатися, витріщивши очі так, ніби побачили щось іще. Навіть Марек утратив волю, лежачи поміж них згорбленою каменюкою.

— Кася пішла по підмогу, — нарешті сказала я.

Він озирнувся на принца, на вояків, на королеву; знову на мене й на Сокола, на залишки нас самих. Потер собі обличчя.

— Гаразд, — мовив він. — Допоможіть мені покласти їх просто на спини. Місяць майже зійшов.

Ми, доклавши зусиль, розпрямили принца Марека та вояків у траві; вони, усі троє, дивилися в небо незрячими очима. Доки ми стомлено прим’яли траву довкола них, на їхніх обличчях засяяв місяць. Дракон поставив мене між собою та Соколом. Для повного очищення ми не мали сил; Дракон і Сокіл лише проспівали ще кілька разів заклинання захисту, яким він скористався того ранку, а я промугикала своє очищувальне заклинаннячко: «Пугас, пугас, кай пугас». Їхні обличчя наче знову стали трохи рум’янішими.

Кася повернулася менш ніж за годину, із суворим виразом обличчя, правуючи возом лісоруба.

— Вибач, що так довго, — коротко сказала вона; звідки вона взяла воза, я не спитала. Я знала, що хтось би подумав, побачивши, що вона йде звідкись від Пущі, та ще й у такому вигляді.

Ми спробували їй допомогти, але роботу їй здебільшого довелося виконувати самотужки. Вона підняла на воза принца Марека та двох вояків, а за ними затягнула вгору нас трьох. Ми сиділи, звісивши ноги ззаду. Кася підійшла до королеви та стала між нею й деревами, застуючи їй те, на що вона дивилася. Королева дивилася на неї так само невиразно.

— Ви вже не там, — сказала Кася королеві. — Ви вільні. Ми вільні.

Королева не відповіла й їй.

У Заточеку ми пробули тиждень; усі ми лежали на солом’яних матрацах у хижці на краю містечка. Геть нічого не пам’ятаю від тієї миті, коли я заснула на возі, до тієї, коли я за три дні прокинулася посеред теплого заспокійливого запаху сіна, а біля мого ліжка була Кася, яка обтирала мені лице вологою ганчіркою. Вуста мені вкривав жахливий медово-солодкий смак Драконового очищувального еліксиру. Коли мені того ж ранку стало сил сяк-так підвестися зі свого ліжка, Дракон знову піддав мене очищенню, а тоді змусив мене ще раз очистити його.

— Королева? — запитала я його, коли ми опісля сиділи на лаві надворі, обоє безвільні, мов ганчірки.

Він смикнув підборіддям уперед, і я побачила її; вона була в тіні на іншому боці галявини, тихо сиділа на пеньку під вербою. На ній досі було зачароване ярмо, але хтось дав їй білу сукню. На ній не було жодної плями чи брудної смужки; навіть поділ був чистим, неначе вона не зрушила з того місця, відколи її туди посадили. Її прекрасне обличчя було порожнім, як ненаписана книжка.

— Ну, вона вільна, — сказав Дракон. — Чи вартувало це життів тридцятьох вояків?

Він говорив грубо, і я охопила себе руками. Мені не хотілося думати про ту кошмарну битву, про різанину.

— Ті двоє вояків? — пошепки запитала я.

— Виживуть, — сказав він. — Як і наш чудовий королевич — йому пощастило більше, ніж він заслуговує. Пуща слабенько в них учепилася, — він підвівся. — Приходь — я очищую їх поступово. Настав час іще для одного кола.

За два дні принц Марек знову став собою з такою швидкістю, що я відчула себе недолугою та гірко позаздрила: вранці він устав із ліжка, а до обіду вже пожирав ціле смажене курча й займався фізичними вправами. Я ж ледве відчула смак кількох шматків хліба, які силоміць у себе за­пхала. Дивлячись, як він підтягується на гілці дерева, я ще більше відчула себе ганчіркою, яку кілька разів випрали та викрутили. Томаш і Олег, двоє солдатів, теж отямились; я на той час уже вивчила їхні імена, відчуваючи сором за те, що не знала імені жодного з тих, кого ми полишили.

Марек спробував принести поїсти королеві. Вона лише витріщилася на тарілку, яку він їй простягнув, і не жувала, коли він вкладав їй у рота шматочки м’яса. Потім він спробував тарілку каші; королева не відмовилась, але й не допомогла. Йому довелося пхати ложку їй у рот, наче матері, у якої дитя тільки навчається їсти. Він похмуро робив це знову й знову, але за годину, коли йому ледве вдалося влити в неї півдесятка ковтків, підвівся й дико жбурнув тарілку й ложку в камінь; посудина розчерепилась, а каша розлетілася. Він подався геть. Королева й на це навіть не кліпнула.

Я, нещасна, стояла у дверях хижки і спостерігала. Я не могла шкодувати про те, що її витягнула, — принаймні її вже не мучила Пуща, не пожирала її «я» до останку. Та це жахливе напівжиття, що їй залишилося, видавалося гіршим за смерть. Вона не була хворою та не марила, як це було з Касею ті перші кілька днів після очищення. Здавалося, її просто не лишилося достатньо, щоб відчувати або думати.

Наступного ранку Марек підійшов до мене ззаду та схопив за руку, коли я несла до хижки важке відро з колодязною водою; я злякано підскочила й облила водою нас обох, намагаючись позбутися його хватки. Він не звернув уваги ні на воду, ні на мої зусилля, та рикнув на мене:

— Досить! Вони солдати, з ними все буде гаразд. Із ними б уже все було гаразд, якби Дракон і далі не лив їм у черево зілля. Чому ти не зробила нічого для неї?

— Що, на вашу думку, тут можна зробити? — сказав Дракон, вийшовши з хижки.

Марек посунув на нього.

— Їй потрібно зцілитися! Ви навіть не давали їй ліків, хоча маєте запасні флакони…

— Якби в ній була зараза, яку слід вичистити, ми б її вичистили, — сказав Дракон. — Відсутність не зцілити. Вважайте, що вам пощастило, коли вона не згоріла разом із серцедеревом, якщо волієте називати це удачею, а не нещастям.

— Нещастя — це те, що не згорів ти, якщо ти більш нічого не можеш порадити, — сказав Марек.

Драконові очі заблищали, як мені здалося, десятком їдких відповідей, але він притримав їх при собі, лише стиснувши губи. Марек заскреготав зубами, а крізь хватку його руки я відчувала сильну напругу, тремтіння наляканого коня, хоча на тій жахливій галявині, коли його зусібіч оточували смерть і небезпека, він був непохитний, як скеля.

Дракон сказав:

— Зарази в ній не лишилося. Що ж до решти, то допоможуть лише час і зцілення. Ми повернемо її до вежі, щойно я закінчу очищувати ваших вояків і їхнє перебування серед інших людей стане безпечним. Подивлюся, що ще можна зробити. Доти сидіть із нею та говоріть про знайоме.

Говорити? — перепитав Марек. Він відіпхнув мою руку, за яку схопився; мені на ноги вихлюпнулася ще вода, а він побрів геть.

Дракон узяв у мене відро, а я повернулася за ним до хижки.

— Ми можемо щось для неї зробити? — спитала я.

— Що можна зробити з чистою дошкою? — запитав він. — Дай їй трохи часу, і вона, можливо, напише на ній щось нове. Що ж до повернення того, чим вона була… — він хитнув головою.

Решту дня Марек сидів біля королеви; я кілька разів, виходячи з хижки, мигцем бачила його суворе опущене обличчя. Та він принаймні неначе змирився з тим, що раптового дивовижного зцілення не буде. Того вечора він устав і пішов до Заточека поговорити із сільським старостою; наступного дня, коли Томаш і Олег нарешті змогли пройти самотужки аж до криниці й назад, він міцно схопив їх за плечі та сказав:

— Ми запалимо багаття для інших завтра вранці на сільському майдані.

Із Заточека прийшли люди, які мали привести нам коней. Вони нас побоювались, і я не могла ставити це їм у провину. Дракон розіслав вістку про те, що ми вийдемо з Пущі, і він сказав їм, де нас тримати та яких ознак зарази шукати, але я б усе одно не здивувалась, якби вони натомість прийшли зі смолоскипами, аби спалити нас усіх у хижці. Звісно, якби Пуща заволоділа нами, ми б не тиждень тихо сиділи у хижці виснажені, а робили щось гірше.

Марек сам допоміг Томашеві й Олегові забратися в сідла, а тоді підняв королеву на її спокійну гніду десятирічну кобилу. Королева сиділа рівно, не гнучись; йому довелося ставити її ноги у стремена одну за одною. Він зупинився, підвівши на неї очі з землі; він подав їй повід, і той вільно звисав у її закутих в наручники руках.

— Мамо, — спробував він знову. Вона не глянула на нього. За мить він зціпив зуби. Узяв мотузку, припнув до сідла й повів гніду за собою.

Ми поїхали за ним до майдану та побачили, що там чекає зібране високе кострище, повне сухого дерева, а на віддаленому боці стоїть усе село у своєму найкращому святковому вбранні. В руках люди тримали смолоскипи. Я не знала добре жодної людини із Заточека, та його мешканці час від часу приходили до нас навесні у базарні дні. На мене примарами з іншого життя крізь ледь помітну сіру імлу диму визирало з натовпу кілька віддалено знайомих облич, тим часом як я стояла навпроти них із принцом і чаклунами.

Марек стояв біля купи дерева. Він сам узяв смолоскипа, підняв його догори й назвав кожну людину, яку ми втратили, одну за одною, а Яноша згадав насамкінець. Він прикликав жестом Томаша та Олега, і разом, утрьох, вони вийшли вперед і кинули свої смолоскипи у складене докупи дерево. Від диму мені защипало очі та ледве загоєне горло, а жар був жахливим. Дракон із суворим обличчям дивився, як займається полум’я, а потім відвернувся; я знаю, що він був не в захваті від ушанування принцом людей, яких він повів на смерть. Але варто мені було почути всі їхні імена, у мені щось звільнилося.

Вогнище палало ще довго. Жителі села винесли їжу й пиво, те, що мали, та змусили нас це прийняти. Я відповзла в куток разом із Касею та перепила пива, вимиваючи нещастя, дим і смак очищувального еліксиру з рота, доки ми нарешті не прихилились одна до одної, тихенько заридавши; мені довелося триматися за неї, тому що вона не наважувалася міцно за мене хапатися.

Від напою я стала почуватися легшою та водночас тупішою, голова мені боліла, і я засопіла собі в рукави. По той бік майдану принц Марек говорив до сільського старости й молодого візника з великими очима. Вони стояли біля гарного зеленого воза, вочевидь, щойно пофарбованого, запряженого чотирма кіньми, у яких гриви й хвости були незграбно заплетені в коси зі стрічками — також зеленого кольору. Королева вже сиділа всередині воза, на намощеній соломі, а її плечі були загорнуті у вовняний плащ. Золоті ланцюги зачарованого ярма відбивали сонячне світло й виблискували на тлі її сорочки.

Я кілька разів кліпнула на блиск сонця, і доки я почала усвідомлювати, на що дивлюся, Дракон уже крокував майданом, питаючи:

— Що ви робите?

Я зіп’ялася на ноги й пішла до них.

Принц Марек повернувся, щойно я прийшла.

— Домовляюся про прохід, аби відвезти королеву додому, — приємно сказав він.

— Не меліть дурниць. Їй потрібно зцілитися…

— Що вона може зробити у столиці з такою ж легкістю, як і тут, — заявив принц Марек. — Я проти того, щоб дати тобі замкнути мою матір у своїй вежі, доки тобі не заманеться випустити її знову, Драконе. Не думай, ніби я забув, з якою неохотою ти рушив з нами.

— Здається, ви готові забути дуже багато чого іншого, — в’їдливо відповів Дракон. — Наприклад, ваші присяги випалити Пущу аж до Росьї в разі нашого успіху.

— Я нічого не забув, — промовив Марек. — Зараз я не маю людей, щоб тобі допомогти. Чи є кращий спосіб дістати для тебе потрібних тобі людей, ніж повернутися до двору, аби попросити їх у мого батька?

— При дворі ви можете лише одне — гарцювати довкола тієї порожньої ляльки й називати себе героєм, — сказав Дракон. — Пошліть по людей! Ми не можемо просто поїхати зараз. Ви що, гадаєте, ніби Пуща не вдасться до відплати за те, що ми зробили, якщо ми поїдемо геть і залишимо долину безборонною?

Марек не позбувся своєї нерухомої усмішки, але вона затремтіла в нього на обличчі, а його пальці то розмикалися, то змикалися на руків’ї меча. Сокіл хутко став між ними, поклавши руку Марекові на зап’ясток, і сказав:

— Ваша високосте, хоча тон Саркана і неприйнятний, він не помиляється.

Якусь мить я думала, що тепер він, можливо, розуміє; може, Сокіл відчув злобу Пущі достатньою мірою, щоб і самому усвідомити, яку загрозу вона становить. Я подивилася на Дракона з приголомшеною надією, та його обличчя суворішало, ще до того, як Сокіл повернувся до нього, граційно нахиливши голову.

— На мою думку, Саркан погодиться з тим, що, попри його дари, Верба перевершує його у мистецтвах зцілення, а якщо хтось і може допомогти королеві, то це вона. А стримувати Пущу — його службовий обов’язок. Він не може залишати долини.

— Чудово, — негайно сказав принц Марек, хоч і говорив крізь зуби — відповідь була завченою. Вони вже домовилися між собою, усвідомила я в поступовому припливі обурення.

Тоді Сокіл додав:

— А ти, Саркане, маєш своєю чергою усвідомити, що принц Марек не може дозволити тобі просто утримувати королеву Ганну і твою селянку тут, — він показав жестом на Касю, яка стояла поруч зі мною. — Звісно, вони обидві мають поїхати до столиці, негайно, і стати перед судом через зараження.

— Дотепна маніпуляція, — сказав мені Дракон після цього, — та ще й ефективна. Він має рацію: я не маю права кидати долину без дозволу короля, а за законом, строго кажучи, стати перед судом мають вони обидві.

— Але ж це не має відбутися цієї ж миті! — сказала я. Я кинула погляд на королеву, яка сиділа на возі, байдужа й мовчазна, тим часом як жителі села громадили довкола неї забагато запасів і ковдр, більше ніж нам знадобилося б на дорогу до столиці та назад тричі без зупинки. — Що якби ми просто повернули її до вежі тепер — її та Касю? Звісно ж, король зрозумів би…

Дракон пирхнув.

— Король — людина розважлива. Він би аж ніяк не заперечував, якби я непомітно замчав королеву видужувати подалі від будь-яких очей, перш ніж її хтось побачить або хоча б точно дізнається, що її врятовано. Але тепер? — він махнув рукою на жителів села. Усі зібралися нещільним кільцем на безпечній відстані довкола воза, щоб повитріщатися на королеву та пошепки переповісти одне одному уривки історії. — Ні. Він би відверто виступив проти того, щоб я порушував закон королівства перед свідками.

Потім він глянув на мене та сказав:

— А ще я не можу поїхати. Це може дозволити король, але не Пуща.

Я, спустошена, витріщилася на нього у відповідь.

— Я не можу дозволити їм просто забрати Касю, — сказала я, майже благаючи. Я знала, що місце мені саме тут, я тут потрібна, але дозволити їм потягнути Касю в столицю на цей суд, де, як твердив закон, її можуть стратити… А ще я геть не довіряла принцові Мареку, вважаючи, що він може робити лише те, що найкраще йому підходить.

— Я знаю, — сказав Дракон. — І це теж. Ми не можемо завдати ще одного удару Пущі, не маючи солдатів, великої їх кількості. А тобі доведеться випрошувати їх у короля. Марек, хоч що він каже, думає лише про королеву, а Соля, може, і не злий, але йому до вподоби бути надто розумним для загального добра.

Я нарешті вимовила це запитання:

— Соля? — у мене на язиці ім’я видавалося чудним, рухалося, кружляючи, наче висока тінь птахи; вимовляючи його, я відчула, як мене торкнулося проникливе око.

— Мовою заклинань це означає «сокіл», — пояснив Дракон. — Тобі теж дадуть ім’я, перш ніж остаточно занесуть до списку чаклунів. Не дозволяй відкладати це до завершення суду, інакше не матимеш права свідчити. А ще послухай мене: те, що ти тут зробила, несе із собою силу — інакшу силу. Не дай Солі повністю приписати собі цю заслугу та не соромся нею користатись.

Я й гадки не мала, як виконати хоч якусь зі вказівок, якими він мене закидав: як я мала переконувати короля дати нам солдатів? Але Марек уже кликав Томаша й Олега сідати на коней, і я навіть без Дракона розуміла, що мені доведеться розібратися із цим самотужки. Натомість я ковтнула й кивнула, а тоді сказала:

— Дякую тобі… Саркане.

Його ім’я мало смак вогню та крил, звивистого диму, витонченості й сили, а ще — хрипкого шереху луски. Він оглянув мене й напружено мовив:

— Не кидайся у казан для варіння та, хоч яким важким це може тобі видатися, постарайся показатись у пристойному вигляді.

Розділ 17



Мені не надто добре вдалося виконати його поради.

Ми вже тиждень і один день їхали до столиці, і моя кобила сіпала головою всю дорогу: крок, крок, крок, а тоді раптовий нервовий поштовх проти вудил; вона тягнула свій повід і мої руки вперед, аж поки моя шия та плечі не стали твердими, мов камінь. Я завжди пленталась у хвості нашої маленької процесії, а великі окуті залізом колеса воза здіймали переді мною добрячу хмару куряви. Моя кобила перемежала свою ходу регулярними зупинками, щоб чхнути. Ще до того, як ми пройшли Ольшанку, я була вся забарвлена у блідо-сіре, а піт збивав порох у товсті брунатні лінії в мене під нігтями.

В останні кілька хвилин, які ми провели разом, Дракон написав мені листа для короля. У ньому було всього кілька рядків, квапливо нашкрябаних на дешевому папері ріденьким чорнилом, яке він позичив у мешканців села; там ішлося про те, що я — відьма, а ще він просив у короля бійців. Але він склав його, порізав собі ножем великий палець і провів ним по краю, залишивши трохи крові, а тоді написав на смузі своє ім’я, «Саркан», упевненими чорними літерами, що диміли на кінчиках. Коли я взяла його з кишені своєї спідниці й торкнулася пальцями літер, до мене наблизилися шепіт диму і помахи крил. Це було втіхою і мукою водночас, оскільки милі, які ми проходили щодня, віддаляли мене від того місця, де я мала бути, допомагаючи стримувати Пущу.

— Чому ви наполягаєте на тому, щоб відвезти Касю? — запитала я Марека, пробуючи востаннє, коли ми отаборилися першого вечора біля підніжжя гір, неподалік від мілкого бурхливого струмка, що квапився впасти у Веретено. На півдні я бачила Драконову вежу в помаранчевому світлі останніх променів призахідного сонця. — Відвезіть королеву, якщо вже наполягаєте на цьому, та дайте нам повернутися. Ви бачили Пущу, ви бачили, що вона таке…

— Мій батько послав мене сюди, щоб розібратися із Саркановою зараженою селянкою, — сказав він. Він обливав собі водою голову й шию. — Він очікує на неї або на її голову. Що, на твою думку, мені краще взяти із собою?

— Таж він зрозуміє ситуацію з Касею, щойно побачить королеву, — відповіла я.

Марек струснув із себе воду та підняв голову. Королева й досі сиділа на возі, витріщившись уперед, нічого не виражаючи та не рухаючись, а довкола неї тим часом змикалася ніч. Кася сиділа поруч із нею. Вони обидві змінилися, обидві були дивними, прямими та не втомилися навіть після цілого дня в дорозі; вони обидві сяяли, наче поліроване дерево. Але Кася повернула голову назад, див­лячись на Ольшанку й долину, а вуста та очі в неї були стурбованими й живими.

Ми дивилися на них разом, а тоді Марек підвівся.

— Доля королеви — це її доля, — спокійно сказав він мені та відійшов. Я роздратовано вдарила по воді, а тоді зачерпнула її та вмила лице; моїми пальцями побігли чорні від бруду струмочки.

— Який жах для тебе, — промовив Сокіл, раптово, без попередження, з’явившись позаду мене, так, що я аж похлинулася водою зі своїх рук. — Їхати до Кралії в супроводі принца й бути визнаною як відьма й героїня. Яке нещастя!

Я витерла собі обличчя спідницею.

— Нащо я взагалі вам там потрібна? При дворі є інші чаклуни. Вони самі можуть побачити, що королева не заражена…

Соля хитав головою, неначе шкодуючи мене, дурну селянку, яка нічого не розуміє.

— Ти справді думаєш, що це така абищиця? Закон не має винятків: заражені мають гинути в полум’ї.

— Але ж король її виправдає? — промовила я. Фраза прозвучала як запитання.

Соля задумливо глянув на королеву, тепер уже майже невидиму, тінь серед тіней, і не відповів. Знову позирнув на мене.

— Спи спокійно, Аґнєшко, — мовив він. — У нас попереду ще далека дорога, — він пішов до Марека, який стояв біля вогнища.

Після того я спала аж ніяк не спокійно, ні тієї ночі, ні жодної іншої.

Звістка про нас випереджала нас самих. Коли ми проходили селами й містечками, люди припиняли роботу, щоб вишикуватись уздовж дороги та витріщатися на нас великими очима, проте вони не наближались і тримали своїх дітей біля себе. А останнього дня на нас на останньому перехресті перед великим королівським містом очікував натовп.

На той час я вже не рахувала години та дні. Мені боліли руки, мені боліла спина, мені боліли ноги. Найбільше мені боліла голова — якась частина мене була припнута до долини, розтягнута до невпізнанності, і намагалася розібратись у мені самій, коли я була так далеко від усього, що знала. Навіть гори, незамінні для мене, зникли. Звісно, я вже знала, що є такі частини країни, де гір немає, та я гадала, ніби все одно бачитиму їх десь удалині, як місяць. Але щоразу, як я озиралася, вони дедалі меншали, аж доки нарешті не зникли, востаннє вигулькнувши пологими пагорбами. Широкі багаті поля, засіяні зерном, неначе тягнулися вічно в усіх напрямках, пласкі й неподільні, і весь світ набув дивної форми. Лісів тут не було.

Ми востаннє видерлися на пагорб і на вершині зрозуміли, що дивимося на широчезні простори Кралії, столиці: довкола берегів широкого сяйливого Вандалуса дикими квітами розцвітали будинки з жовтими стінами й помаранчево-брунатними дахами, а посеред них — Замок Орла, королівський замок із червоної цегли, який здіймався на високій оголеній скелі. Він був більшим за будь-яку будівлю, яку я могла собі уявити: Драконова вежа була меншою за найменшу вежу замку, а їх випирало до неба з десяток.

Сокіл озирнувся на мене, гадаю, для того, щоб побачити, як я сприймаю краєвид, але він був таким великим і дивним, що я навіть не роззявила рота. Я почувалася так, ніби дивилася на картинку у книжці, а не на щось справжнє, а ще я була настільки втомлена, що від мене лишилося тільки тіло — розмірена пульсація тупого болю у стегнах, дрож, який повністю охопив руки, товстий шар пороху, що огортав шкіру.

Унизу біля перехрестя нас чекала чота вояків, вишикуваних шеренгами довкола зведеного над центром великого майданчика. На ньому стояло з півдесятка священиків і ченців обабіч людини у найразючіших священицьких шатах, які я коли-небудь бачила, темно-пурпурових і повністю гаптованих золотом. Обличчя вона мала видовжене й суворе, а високий роздвоєний капелюх видовжував його ще більше.

Підійшов Марек, опустивши на них погляд, і в мене з’явився час підвести до нього та до Сокола свою повільну кобилу.

— Що ж, мій батько виставив старого зануду, — сказав Марек. — Він накладе на неї реліквії. Це викличе якісь труднощі?

— Я так не думав би, — відповів Сокіл. — Наш любий архієпископ може бути трохи марудним, запевняю вас, але наразі його негнучка шия — це лише на добре. Він би ні за що не дозволив комусь підмінити реліквію фальшивкою, а справжні не покажуть нічого неіснуючого.

Обурена їхньою неповагою (назвати архієпископа «старим занудою»!), я втратила можливість попросити пояснення: навіщо комусь знадобилося би показувати заразу, якби її там не було? Марек уже гнав свого коня шпорами вперед. Королевин віз із гуркотом спускався пагорбом за ним, і хоча обличчя глядачів у натовпі були завзятими та жвавими від цікавості, вони відійшли від нього, наче хвиля, що сходить із берега, зберігаючи чималу відстань від коліс. На багатьох із них я бачила дешеві невеличкі обереги проти зла, а доки ми йшли, багато з них хрестилися.

Королева сиділа, не дивлячись у жоден бік і не соваючись, а лише хитаючись уперед і назад у такт рухові воза. Кася, яка близько підсунулася до неї, швидко озирнулася на мене, а я глянула на неї у відповідь такими ж великими очима. Ми ніколи в житті не бачили стільки народу. Люди товпилися довкола мене достатньо близько, щоб злегка торкатися моїх ніг, незважаючи на великі підкови моєї кобили.

Коли ми наблизилися до майданчика, солдати пропустили нас крізь стрій, а тоді оточили нас, наставивши на нас піки. Я збентежено усвідомила, що посеред майданчика встановлено високе кострище, а під ним — купа соломи і труту. Я потягнулася вперед і збентежено торкнулася Соколового рукава.

— Перестань прикидатися переляканим кроликом, сядь прямо й усміхайся, — прошипів він мені. — Зараз нам менш за все потрібно дати їм якусь підставу надумати собі, ніби щось не так.

Марек поводився так, ніби взагалі не бачив гострих сталевих вістрів менш ніж за два фути від своєї голови. Він спішився, змахнувши плащем, який купив за кілька містечок до цього, і пішов знімати королеву з воза. Касі довелося допомогти їй з другого боку, а потім вона, коли Марек покликав її нетерплячим жестом, злізла за королевою.

Я цього ще не знала, та настільки великий натовп видавав безупинний рухливий звук, наче річка, бурмотіння, що здіймалося й падало, не перетворюючись на окремі голоси. Але тепер запала цілковита тиша. Марек повів королеву, на якій досі було золоте ярмо, сходами на майданчик, і підвів її до священика у високій шапці.

— Шановний архієпископе, — сказав Марек; його голос лунав ясно та гучно. — З величезним ризиком мої супутники та я звільнили королеву Польні зі злих лабетів Пущі. Тепер я уповноважую вас повністю оглянути її, випробувати її всіма вашими реліквіями та силою своєї визначної посади: переконайтеся в тому, що в ній немає ознак зараження, яке може розповсюдитися та вразити інші невинні душі.

Звісно, саме для цього й перебував тут архієпископ, але я не думаю, що йому було до вподоби, що Марек повернув це так, ніби все це було його ідеєю. Він стиснув вуста в тоненьку риску.

— Не сумнівайтеся, що я це зроблю, ваша високосте, — холодно сказав він, а тоді повернувся й махнув рукою. До нього підійшов один із ченців — невисокий збентежений на вигляд чоловік у простій брунатній одежині, з темним волоссям, обстриженим довкруж його голови кружальцем. Очі в нього були величезні та кліпали за великими окулярами в золотій оправі. У руках він тримав довгу дерев’яну скриньку. Він відкрив її, і архієпископ сягнув усередину та вийняв обома руками тонку сяйливу решітку із золота і срібла, дуже схожу на сітку. Увесь натовп схвально загудів; у весняному листі зашелестів вітер.

Архієпископ підняв сітку й заходився молитися, довго та лунко, а тоді повернувся й накинув сітку королеві на голову. Сітка легко опустилася на неї, а її краї розгорнулися, спавши до королевиних стіп. Далі чернець здивував мене, зробивши крок уперед, поклавши руки на решітку й заговоривши.

Їластус космет, їластус космет вестуо палта, — розпочав він і звідси пішов далі; це заклинання текло у дроти сітки й запалювало їх.

Світло зусібіч заповнило все тіло королеви, осяявши її. Вона світилася на майданчику, тримаючи голову прямо та палаючи. Це світло не було схожим на світло «Виклику». Це був холодний ясний блиск, жорстокий і болючий. Це світло нагадувало про пізнє повернення додому посеред зими, коли бачиш, як у вікні сяє лампа, кличучи додому; це було світло, сповнене любові й тепла. Натовпом прокотилося зітхання. Навіть священики на мить відступилися, щоб просто подивитися на сяйливу королеву.

Чернець не прибирав руки із сітки, невпинно вливаючи чари. Я кóпала свою кобилу, поки вона знехотя не підібралася ближче до Соколового коня, та схилилася із сідла, щоб прошепотіти:

— Хто він такий?

— Маєш на увазі нашого ласкавого Пугача? — перепитав він. — Отець Балло. Він, як ти можеш здогадатись, улюбленець архієпископа: нечасто можна знайти м’якого й покірного чаклуна, — його слова звучали зневажливо, але мені чернець не здавався таким уже м’яким: він здавався стривоженим і незадоволеним.

— А та сітка? — запитала я.

— Ти ж, звісно, чула про вуаль святої Ядвіги, — промовив Сокіл, настільки недбало, що я роззявила рот, витріщившись на нього. Це була найсвятіша реліквія у всій Польні. Я чула, що вуаль виносили тільки тоді, як коронували королів, аби довести, що вони вільні від будь-якого впливу зла.

Тепер натовп тиснув на солдатів, аби підійти ближче, і навіть солдати були зачаровані; кінці їхніх пік здіймались у повітря, тим часом як вони дозволяли підштовхнути себе ближче. Священики перевіряли королеву дюйм за дюймом, нагинаючись, аби прискіпливо роздивитися пальці на її ногах, витягуючи кожну руку, щоб оглянути пальці на них, пильно дивлячись на її волосся. Та ми всі бачили, як вона сяє, сповнена світла; у ній не було жодної тіні. Один за одним священики підвелися та захитали архієпископові головами. Навіть суворість на його обличчі, яке виражало зачудування світлом, м’якшала.

Коли вони завершили свій огляд, отець Балло обережно зняв вуаль. Священики принесли й інші реліквії, і я їх тепер упізнала: пластинка з обладунку святого Казимира, колись проколота зубом Кралійського дракона, якого він убив; кістка з руки святого Фірана у скриньці із золота і скла, почорніла від вогню; золота чаша, яку святий Яцек урятував із каплиці. Марек накладав королевині руки на кожну, одну за другою, а архієпископ молився над королевою.

Вони повторили кожне випробування над Касею, та вона натовпу не цікавила. Усі притихли, щоб подивитися на королеву, але доки священики перевіряли Касю, усі люди шумно балакали, непокірніші за будь-який натовп, який я бачила, дарма що при стількох святих реліквіях і самому архієпископі.

— Від кралійської юрби навряд чи можна очікувати більшого, — заявив Соля, помітивши майже вражений вираз мого обличчя. Стовпищем навіть ходили продавці випічки, розносячи свіжі булочки, а ще мені з коня було видно двоє підприємливих чоловіків, які встановили ятку для продажу пива на дорозі зовсім неподалік.

Це почало скидатися на свято, на гуляння. І нарешті священики наповнили золотий кубок святого Яцека вином, а отець Балло забурмотів над ним; над вином закрутився вгору ледь помітний дим, і він був прозорим. Королева випила його повністю, коли його приклали до її губ, і вона не зомліла. Вираз її обличчя зовсім не змінився, та це нічого не значило. Хтось у натовпі підняв гальбу пінявого пива й гукнув:

— Хвала Богові! Королеву врятовано!

Усі люди почали шалено радіти й насуватися на нас, забувши про всякий страх, настільки гамірно, що я майже не чула, як архієпископ знехотя дає Марекові дозвіл провести королеву в місто.

Захват натовпу був мало не гіршим за піки вояків. Марекові довелося розпихати людей, аби наблизити воза до майданчика, а тоді повернути туди королеву та Касю. Він покинув власного коня, заскочив на воза та взявся за віжки. Принц завзято відганяв людей батогом від голів коней, щоб можна було проїхати, а ми із Солею мали підвести своїх коней упритул до задньої частини воза, тоді як натовп змикався за нами.

Юрба була з нами всі п’ять миль, які залишилися до міста, біжучи поруч з нами та за нами, а варто було комусь відбитись, як до її лав надходило поповнення. Доки ми досягли моста через Вандалус, дорослі чоловіки й жінки покинули свою щоденну роботу, аби піти за нами, а досягши зовнішніх воріт замку, ми ледве просувалися крізь натовп, який нестримно радів і насувався на нас з усіх боків живою істотою з десятком тисяч голосів, усі з яких кричали на радощах. Новина вже прийшла: королеву врятовано, королева не заражена. Принц Марек нарешті врятував королеву.

Ми всі жили в пісні; так тоді здавалось. Я відчувала це сама, навіть попри те, що золота голова королеви хиталася туди-сюди в такт гойдання воза та не докладала жодних зусиль до опору цьому руху, незважаючи на те, що я знала, наскільки незначною була наша справжня перемога та скільки людей загинуло за неї. Поруч із моєю кобилою бігли діти, сміючись до мене — і явно недоброзичливо, тому що я була суцільною величезною плямою зі скуйовдженим волоссям і порваною спідницею, — та мені було байдуже. Я подивилася вниз і засміялася разом з ними, забувши про свої затерплі руки й занімілі ноги.

Марек їхав на чолі нас із мало не піднесеним виразом обличчя. Гадаю, що йому, напевно, теж видавалося, ніби його життя стало піснею. Тієї миті ніхто не думав про людей, які не повернулися. В Олега досі була міцно перев’язана кукса, та він енергійно махав натовпу другою рукою, посилаючи нею ж поцілунки кожній гарненькій дівчині в полі зору. Навіть коли ми вже пройшли крізь ворота замку, натовп не зменшився: королівські солдати вийшли зі своїх казарм, а шляхта — з будинків; вона кидала квіти на нашому шляху, а солдати, салютуючи, оглушливо гримали мечами об щити.

На все це не звертала уваги лише королева. З неї вже зняли ярмо й ланцюги, проте сиділа вона так само, і досі нагадуючи вирізьблену фігуру.

Нам довелося розтягнутися вервечкою, щоб пройти крізь останню арку на внутрішній двір самого замку. Замок був запаморочливо великий; довкола мене із землі здіймалися трьома ярусами арки, з балконів звисали незліченні обличчя, що всміхалися нам. Я у відповідь ошелешено дивилася на них, на вишиті знамена, що повсюди буяли кольорами, на всюдисущі колони та вежі. На початку сходинок з одного боку подвір’я стояв сам король. На ньому була синя мантія, заколота на шиї величезним коштовним каменем червоного кольору в золотій оправі з перлами.

Приглушений рев радощів і досі долинав з-за стін. Усередині довкола нас, ніби на початку п’єси, стихнув увесь двір. Принц Марек зняв королеву з воза. Повів її вперед і провів сходами (придворні тим часом відступали перед ним, наче відплив), і вона опинилася перед королем. Я зрозуміла, що затримую дихання.

— Ваша величносте, — заговорив Марек, — я повертаю вам вашу королеву, — сонце яскраво сяяло, і він у своєму обладунку та зеленому плащі, зі своєю білою накидкою, був подібний до святого воїна. Королева поруч із ним височіла нерухомою постаттю у своїй простій білій сорочці, з коротенькою хмаркою золотого волосся та в сяйві своєї перетвореної шкіри.

Король, насупившись, опустив на них очі. Він видавався більше стривоженим, аніж безмежно радим. Ми всі мовчали, очікуючи. Нарешті він вдихнув, аби заговорити, і лише тоді королева ворухнулася. Вона повільно підняла голову, щоб глянути йому в обличчя. Він пильно подивився на неї. Вона один раз кліпнула обома очима, а потім злегка зітхнула й осіла, безвільно, як мішок; принцові Мареку довелося тягнути її вперед за руку, яку він тримав, і ловити її, бо інакше вона впала б зі сходів.

Король видихнув, і його плечі, розслабившись, трохи випрямилися, наче спущені з якоїсь нитки. Його голос рішучо прокотився двором.

— Відведіть її в Сірі апартаменти, і нехай пошлють по Вербу.

Слуги вже підбігали. Вони відтягнули її від нас і понесли до замку, ніби на хвилі.

І отак просто… спектакль закінчився. Шум усередині двору знову обернувся на рев, незгірший за рев натовпу зовні; усі говорили з усіма іншими на всіх трьох поверхах двору. Яскраве міцне відчуття швидко полишило мене, ніби мене відкоркували й перевернули. Я запізно згадала, що прибула сюди не заради тріумфу. Кася сиділа на возі у своїй білій робі ув’язненої, самотня, засуджена; Саркан був за сотню ліг звідти та намагався не підпустити Пущу до Заточека без мене, а я гадки не мала, як можу зарадити чомусь із цього.

Я висмикнула стопи зі стремен, підняла ногу й неоковирно сповзла на землю. Ноги в мене підігнулися, коли я опустила на них свою вагу. По мою кобилу прийшов стайничий. Я з певною нехіттю дозволила йому відвести її геть: вона не була добрим конем, але була знайомою скелею в цьому океані дивовижі. Принц Марек і Сокіл заходили до замку разом із королем. Томаша й Олега, оточених іншими людьми в одностроях, я вже загубила в натовпі.

Кася злазила з воза ззаду, а на неї чекала невеличка групка вартових. Я проштовхалася крізь юрбу слуг і придворних, а тоді стала між ними та нею.

— Що ви з нею робитимете? — поцікавилась я пронизливим від тривоги голосом. Я, напевно, видавалась їм недолугою у своєму запорошеному подертому селянському одязі, наче горобець, який цвірінькає до зграї котів на полюванні; вони не бачили чарів у моєму єстві, які були готові з риком вирватися з мене.

Та хоч який незначний вигляд я мала, я все одно була частиною тріумфу, порятунку королеви, утім, і вони не були схильні до жорстокості. Головний вартовий, чоловік із найзамашнішими вусами, що я коли-небудь бачила, закручені кінчики яких були скріплені воском, звернувся до мене досить приязно:

— Ти її покоївка? Не хвилюйся — ми маємо провести її до самої королеви, у Сіру вежу, де їх доглядатиме Верба. Усе має бути зроблене правильно й за законом.

Утіха була не бозна-яка: за законом як Касю, так і королеву слід було одразу стратити. Але Кася прошепотіла:

— Усе гаразд, Нєшко, — це було не так, але робити було більше нічого. Вартові оточили її, четверо попереду та четверо позаду, і відвели всередину палацу.

Я якусь мить тупо проводжала їх поглядом, а тоді усвідомила, що вже ніколи не знайду її в цьому величезному місці, якщо не побачу, куди її ведуть. Я стрибнула й кинулася за ними.

— Ану стій, — сказав мені вартовий біля дверей, коли я спробувала пройти за ними досередини, але я сказала йому: «Парам парам», — мугикаючи це, як пісню про крихітну мушку, яку ніхто не міг упіймати. Він кліпнув, і я пройшла повз нього.

Я тягнулася за вартовими, наче нитка, що звисала, не перестаючи мугикати, аби сказати всім, повз кого проходила, що я надто мала, щоб мене помічати, зовсім не важлива. Це було неважко. Я почувалася такою малою й незначною, як тільки можна було собі уявити. Коридор усе тягнувся й тягнувся. Повсюди були двері з важкого дерева, окуті залізом. Між величезними кімнатами, завішаними гобеленами, повними різьблених меблів і кам’яних камінів, більших за парадні двері до мого будинку, снували туди-сюди слуги та придворні. Зі стель звисали мерехтливі лампи, повні чарів, а в коридорах стояли підставки з високими білими свічками, що горіли, не танучи.

Нарешті коридор закінчився невеликими залізними дверима, знову під вартою. Вартові кивнули Касиному супроводу та пропустили їх і обідрану мене на вузькі закручені сходи, ковзнувши по мені очима. Ми лізли й лізли, мої втомлені ноги ледве виштовхували мене на кожну сходинку, і нарешті ми опинилися на невеличкому круглому майданчику. Там було темно і димно — не було жодного вікна, а у грубій ніші в стіні була поставлена лише звичайна олійна лампа. Вона світила на тьмяну сірість інших важких залізних дверей; велике кругле калатайло на них мало форму голови голодного біса, а кільце калатайла трималося в його широко розкритому роті. Від заліза йшла дивна прохолода, студений вітер, який торкався моєї шкіри, хоч я й була притиснута до стіни в кутку за високими вартовими.

Головний вартовий постукав, і двері розчахнулися всередину.

— Ми привели іншу дівчину, моя пані, — сказав він.

— Гаразд, — твердо відповів жіночий голос. Вартові розступилися, щоб пропустити Касю. У дверях стояла висока струнка жінка з жовтими закрученими в кільця косами й золотою перукою на голові, у синій шовковій сукні, вишукано оздобленій коштовним камінням на шиї і талії, зі шлейфом, який тягнувся по підлозі за нею, хоча рукави в неї були практичні, щільно зашнуровані від ліктя до зап’ястка. Вона стояла з одного боку та пропустила Касю двома нетерплячими змахами довгої руки. Я мигцем глянула на велику кімнату далі, вкриту килимами й затишну, і на королеву, що рівно сиділа в кріслі з прямою спинкою. Вона байдуже дивилася з вікна вниз на мерехтіння Вандалуса.

— А це що таке? — промовила дама, повернувшись до мене. Усі вартові здивовано повернули голови в мій бік. Я заклякла.

— Я… — зам’явся головний вартовий, трохи почервонівши на виду й кинувши на двох останніх бійців у їхньому загоні погляд, який вістив їм біду за те, що вони мене не помітили. — Вона…

— Я — Аґнєшка, — сказала я. — Я приїхала з Касею та королевою.

Дама один раз недовірливо поглянула на мене, розгледівши при цьому всі обірвані нитки і бризки бруду на моїх спідницях, навіть ті, що були ззаду, та з подивом виявила, що мені стало нахабства заговорити. Вона подивилася на вартового.

— У цій теж підозрюють зараження? — спитала вона.

— Ні, моя пані, наскільки я знаю, ні, — сказав він.

— Тоді чому ти ведеш її до мене? У мене тут достатньо справ.

Вона повернулася в кімнату, її шлейф промайнув за нею, а двері гучно зачинилися. Мною пройшла ще одна студена хвиля та повернулася до біса з його жадібним ротом, злизавши останні залишки мого заклинання приховування. Я усвідомила, що він пожирає чари; напевно, саме тому заражених в’язнів ведуть сюди.

— Як ти сюди потрапила? — підозріливо запитав головний вартовий; тим часом довкола мене височів увесь загін.

Я хотіла б знову сховатись, але поки чекала отой голодний рот, не могла цього зробити.

— Я відьма, — сказала я. Вони подивилися ще підозріливіше. Я витягнула листа, за який досі трималася в кишені спідниці; папір став значно бруднішим від зношення, та обпалені літери печатки й досі злегка диміли. — Дракон передав мені листа для короля.

Розділ 18



Вони провели мене вниз і впустили у невеликий порожній покоїк, оскільки нічого кращого не було. Вартові стояли на сторожі за дверима, доки їхній капітан відійшов із моїм листом у руці, аби дізнатися, що зі мною слід зробити. У мене готові були підкоситися ноги, але сісти не було на чому, крім кількох підозрілих стільців, приставлених до стіни, тендітних, благеньких на вигляд виробів, оздоблених білою фарбою, позолотою і червоними оксамитовими подушками. Якби їх не стояло чотири в ряд, я би подумала про будь-який з них, що це трон.

Натомість я на якийсь час притулилася до стіни, а потім спробувала посидіти біля самого каміна, але там уже давно не запалювали вогонь. Попіл був мертвий, а камінь — холодний. Урешті-решт я вирішила, що ніхто не ставив би у приміщенні стілець, не бажаючи, щоб на ньому сиділи, і я обережно опустилася на краєчок одного з них, притримуючи спідниці.

Щойно я сіла, відчинилися двері та ввійшла служниця, приблизно ровесниця Данки, у накрохмаленій чорній сукні й маленьким несхвально стуленим ротом. Я знічено підхопилася. За мною потягнулися з подушки, розпустившись, чотири довгі лискучі червоні нитки, що зачепилися за задирку в мене на спідниці, а довга гостра тріска, пофарбована в білий колір, застрягла в мене в рукаві й відламалася. Вуста жінки стулилися ще міцніше, та вона лише сухо промовила:

— Сюди, будь ласка.

Вона провела мене повз вартових, яким, здавалося, не було шкода мене позбутися, і знову повела мене вгору ще одними сходами — їх я бачила в замку вже з півдесятка, — а тоді показала мені на другому поверсі крихітну темну кімнатку, справжнісіньку камеру. У ній було вузьке вікно, що виходило на кам’яну стіну собору; на мене звідти щирилася ринва у вигляді голодної горгульї з широкою пащею. Служниця покинула мене, перш ніж я додумалася спитати в неї, що робити далі.

Я сіла на постіль. Напевно, я поспала, тому що, замислившись знову, я замість цього пластом лежала на постелі, та це не було свідомим вибором — я навіть не пам’ятала, як лягла. Я ледве підвелася, досі відчуваючи біль і втому, але надто добре усвідомлюючи, що не маю зайвого часу та не уявляю собі, що робити. Я не знала, як привернути до себе чиюсь увагу, не ставши посеред двору та не почавши кидатись у стіни заклинаннями вогню. Я сумнівалася, що так король буде більш схильним дати мені заговорити під час суду над Касею.

Тепер я шкодувала, що віддала Драконів лист, своє єдине знаряддя і талісман. Звідки мені було знати, що його взагалі передали? Я вирішила піти на його пошуки — пам’ятала обличчя капітана варти чи принаймні його вуса. Таких вусів не могло бути багато навіть у всій Кралії. Я підвелася та сміливо відчинила двері, вийшла в коридор і мало не врізалася на бігу в Сокола. Він саме підіймав руку до клямки в мене на дверях. Він спритно забрався в мене з дороги, врятувавши нас обох, і всміхнувся мені маленькою лагідною усмішкою, якій я геть не довіряла.

— Сподіваюся, ти вже відпочила, — сказав він і простягнув мені руку.

Я її не взяла.

— Чого ви хочете?

Він вправно перетворив жест на довгий вабливий змах руки в бік коридору.

— Провести тебе до Чаровнікова. Король віддав накази, згідно з якими тебе слід перевірити для списку.

Мені стало настільки легше, що я йому зовсім не повірила. Я скоса поглянула на нього, майже очікуючи на якийсь жарт. Але він і далі стояв там із витягнутою рукою та усміхнений, чекаючи на мене.

— Негайно, — додав він, — хоча ти, можливо, воліла би спершу переодягтись?

Я воліла б розповісти йому, що йому робити зі своїм насмішкуватим маленьким натяком, але опустила погляд на себе: повсюди бруд, порох і складки у плямах поту, а під ними — неохайна спідниця з домотканого полотна, що ледве закривала мені коліна, та полиняла брунатна бавовняна сорочка, зношений старий одяг, який я випросила в якоїсь дівчини в Заточеку. Я не була схожа на одну зі служниць — слуги були вбрані значно краще за мене. Соля ж замінив свій чорний одяг для верхової їзди довгими шатами з чорного шовку, на які був накинутий довгий плащ без рукавів із зелено-сріблястою вишивкою, а його біле волосся розливалося по ньому плавним водограєм. У ньому можна було би впізнати чаклуна, навіть побачивши його з відстані в милю. А якщо на мене не подумають, що я — чаклунка, мені не дозволять свідчити.

«Постарайся показатись у пристойному вигляді», — казав Саркан.

«Ванасталем» забезпечило мені одяг, співзвучний настрою мого понурого бурмотіння, — цупку й незручну сукню з розкішного червоного шовку та з численними воланами, облямованими вогненно-помаранчевими стрічками. При цьому мені б не завадило спертися на чиюсь руку, коли я намагалася подолати сходи у громіздкому платті, не маючи змоги побачити своїх ніг, але я похмуро зігнорувала тонко повторену пропозицію Солі нагорі сходів і повільно пішла, обираючи дорогу й намацуючи краї сходинок пальцями в тісних черевичках.

Він натомість заклав руки за спину й обійшов мене. Знічев’я зазначив:

— Перевірки, звісно, часто бувають важкими. Гадаю, Саркан підготував тебе до них? — він кинув на мене дещо запитливий погляд; я йому не відповіла, та не могла втриматися від того, щоб злегка прикусити нижню губу. — Що ж, — мовив він, — якщо вони справді видаються тобі складними, ми можемо запропонувати екзаменаторам… спільний показ; я певен, що їм це видасться втішним.

Я лише мовчки зиркнула на нього. Хоч що ми зробимо, він, як я була впевнена, поставить це собі в заслугу. Він не наполягав на цьому, і далі усміхаючись так, ніби зовсім не помітив моїх холодних поглядів — наче птах, що кружляє у височіні, очікуючи на будь-яку слабину. Він провів мене крізь арку, обабіч якої стояли двоє високих молодих вартових, які з цікавістю поглянули на мене, до Чаровнікова, Зали Чаклунів.

Увійшовши в простору кімнату, я мимоволі сповільнилася. Стеля була подібна до виходу в Рай — там блакитним небом розливалися намальовані хмари й тягнулися янголи та святі. Крізь величезні вікна вливалося світло денного сонця. Я витріщилася вгору, приголомшена, та мало не врізалась у стіл, наосліп учепившись руками в його кут і знайшовши шлях навпомацки. Усі стіни були вкриті книжками, а вздовж усієї кімнати тягнувся вузький балкон, який утворював ще вищий другий рівень книжкових шаф. Зі стелі на маленьких коліщатках уздовж нього звисали драбини. Уздовж стін стояли великі робочі столи з важкого твердого дуба, покритого мармуром.

— Це лише затримка того, що, як ми всі знаємо, потрібно зробити, — говорила якась жінка десь поза полем зору; голос вона як на жінку мала низький, з гарним теплим звучанням, але в її словах вчувалася гнівна нота. — Ні, не починай знову мекати мені про реліквії, Балло. Будь-яке заклинання можна перемогти — так, навіть те, яке накладене на покривало святої блаженної Ядвіги, і перестань обурено на мене дивитися через те, що я так сказала. Соля упився політикою, тож, власне, і поліз у цю пригоду.

— Ну ж бо, Алошо. Звісно, успіх виправдовує всі ризики, — м’яко промовив Сокіл, коли ми зайшли за ріг і побачили трьох чаклунів, які зібралися за великим круглим столом у ніші, куди впускало денне сонце широке вікно. Я примружилася від нього після тьмяного світла палацових коридорів.

Жінка, яку він назвав Алошою, була вищою навіть за мене, з темною, ніби чорне дерево, шкірою та широкими, як у мого батька, плечима; її чорне волосся було заплетене в коси, які щільно прилягали до її черепа. На ній був чоловічий одяг: пишні червоні бавовняні штани, заправлені у високі шкіряні чоботи, а зверху — шкіряний плащ. Плащ і чоботи були прекрасні, оздоблені складними золотими та срібними візерунками, але все одно мали вигляд, що вони вже добряче ношені; я у своєму безглуз­дому платті заздрила їм.

— Успіх, — вимовила вона. — Отак ти це називаєш — коли до двору, саме вчасно, щоб спалити на вогнищі, повертають порожню оболонку?

У мене стиснулися кулаки. Але Сокіл лише всміхнувся і сказав:

— Можливо, поки що нам краще відкласти ці суперечки. Зрештою ми прийшли сюди не для того, щоб судити королеву, чи не так? Люба моя, дозволь мені представити тобі Алошу, наш Меч.

Вона без усмішки, підозріливо глянула на мене. Інші двоє були чоловіками; одним з них був той самий отець Балло, який перевіряв королеву. Його щоки не прорізала жодна зморшка, а волосся досі було суцільно темним, але йому все одно якось вдавалося здаватися старим; поки він із сумнівом оглядав мене, з його носа, круглого, як і його обличчя, сповзли окуляри.

— Це учениця?

Інший чоловік міг би бути його протилежністю — довготелесий і худорлявий, у розкішному винно-червоному жилеті, вигадливо гаптованому золотом, і з виразом нудьги на обличчі; його вузька загострена чорна борідка була делікатно закручена на кінці. Він розтягнувся у кріслі, виклавши ноги в чоботях на стіл. На столі поруч із ним була купка коротких і товстих золотих злитків, а також невеличкий чорний оксамитовий мішечок, заповнений крихітними мерехтливими червоними камінцями. Він обмацував руками два злитки, і з нього з шепотом виходили чари; його губи злегка ворушилися. Він зводив кінці золота докупи, і злитки тоншали в його руках, утворюючи вузьку смужку.

— А це Раґосток, Блискучий, — промовив Соля.

Раґосток не сказав нічого й навіть не підняв голови — лише поглянув один раз, роздивившись мене з голови до п’ят, і раз і назавжди забракував мене як не варту його уваги. Та мені ця байдужість була милішою за жорстку підозрілу риску Алошиних вуст.

— Де саме тебе знайшов Саркан? — поцікавилася вона.

Здавалося, вони на той час уже почули якусь версію порятунку, та принц Марек і Сокіл не завдавали собі клопоту тими частинами оповіді, що їм не підходили, а ще більше вони не знали. Я сяк-так незграбно пояснила, як зустрілася із Сарканом, зніяковіло відчуваючи на собі Соколові очі, ясні та уважні. Мені хотілось якомога менше розповідати про Двернік, про свою родину; Кася вже була для нього знаряддям, яке він міг використати проти мене.

Я запозичила в Касі її таємний страх і спробувала натякнути, що мої рідні самі вирішили запропонувати мене Драконові; я, звісно, сказала, що мій батько — лісоруб, що, як я вже знала, викличе в них презирство, а ще я не сказала їм жодного імені. Я говорила «сільська староста» й «один із пастухів» замість «Данка» і «Єжи» та говорила так, ніби Кася була моєю єдиною подругою, а не просто найдорожчою мені, перш ніж, затинаючись, розповісти їм про її порятунок.

— А ти, гадаю, гарненько попросила, і Пуща повернула її тобі? — сказав Раґосток, не підіймаючи очей від своєї роботи: він один за одним втискував великими пальцями в золото крихітні червоні камінці.

— Дракон… Саркан… — я зрозуміла, що вдячна за маленький підйом, який відчула від грому його імені в себе на язиці, — …він гадав, що Пуща віддала її мені за можливість поставити пастку.

— Отже, він на той час не з’їхав із глузду, — сказала Алоша. — Чому він не стратив її одразу? Він знає закон не гірше за інших.

— Він дозволив… він дозволив мені спробувати, — відповіла я. — Він дозволив мені спробувати очистити її. А потім це спрацювало…

— Чи тобі так видається, — сказала вона. Жінка хитнула головою. — І так жалощі ведуть просто до катастрофи. Що ж, мені дивно чути це від Саркана; та через дівчину, більш як удвічі за них молодшу, втрачали голову й кращі за нього мужі.

Я не знала, що й казати: хотілося заперечити, мовляв: «Це не те, нічого подібного немає», — та слова застрягли у мене в горлі.

— А ти гадаєш, що я теж втратив через неї голову? — весело спитав Сокіл. — І принц Марек на додачу?

Вона поглянула на нього з дрібкою презирства.

— Коли Марек був восьмирічним хлопчиною, він проридав місяць, вимагаючи від батька повести військо та всіх чаклунів з усієї Польні до Пущі, аби повернути його матір, — розповіла вона. — Проте він уже не дитина. Він мав бути розважливішим, і ти теж. Скількох вояків нам коштував цей ваш хрестовий похід? Ви взяли тридцятьох ветеранів, кавалеристів, кожен із них був першокласним воїном, кожен з них носив клинки з моєї кузні…

— І ми повернули твою королеву, — промовив Сокіл з раптовим сарказмом у голосі. — Чи означає це щось для тебе?

Раґосток гучно та демонстративно зітхнув, навіть не піднявши очей від свого золотого обруча.

— Яка тут тепер різниця? Король хоче, щоб дівчину випробували, — тож випробуйте вже її й покінчімо з цим, — його тон чітко свідчив, що він не очікував, що це триватиме довго.

Отець Балло прокашлявся; сягнув по перо, умочив його в каламар і схилився до мене, дивлячись крізь свої маленькі окуляри.

— Ти справді маєш доволі молодий вигляд для перевірки. Скажи-но мені, дорогенька, як довго ти вчилась у свого господаря?

— Від жнив, — сказала я й пильно поглянула у відповідь їм у недовірливі очі.

Саркан не казав мені, що зазвичай чаклуни, перш ніж попросити про включення до списку, навчаються сім років. А після того, як я, витративши добрих три години, напартачила з половиною заклинань, якими вони змусили мене займатись, і виснажилася при цьому, навіть отець Балло був схильний повірити, що Саркан безглуздо в мене закохався або ж якось жартував із них, пославши мене на випробування.

Від Сокола жодної допомоги не було: він спостерігав за їхніми роздумами збоку, виказуючи сякий-такий інтерес, а коли вони спитали його, які чари я використовувала при ньому, сказав лише: «Не думаю, що я можу оцінити належно… діяння учня завжди важко відділити від діянь учителя, а Саркан, звісно, увесь час був там. Маю надати вам усім можливість судити самостійно». А потім він глянув на мене з-під вій, нагадуючи про той натяк, який зробив мені в коридорі.

Я зціпила зуби та знову спробувала достукатися до Балло: він здавався найбільш схильним до будь-якого співчуття, хоча навіть він чимраз дужче дратувався.

— Пане, я ж вам казала: я до таких заклинань нездатна.

— Це не якісь такі заклинання, — сказав він, жовчно та стиснувши вуста. — Ми випробували тебе в усьому — від цілющих чарів до надписування, у кожній стихії та в кожній чверті близькості. Немає такої категорії, яка б охоплювала всі ці заклинання.

— Але вони — це ваші чари. Не… не чари Яги, — вимовила я, хапаючись за приклад, який вони точно мали знати.

Отець Балло поглянув на мене зі ще більшим сумнівом.

— Яга? Чого ж такого навчав тебе Саркан? Яга — це народна казка, — я витріщилася на нього. — Її діяння запозичені в кількох реальних чаклунів, перемішані з вигадливими доповненнями та перебільшені з роками до масштабу легенд.

Я безпорадно дивилася на нього з роззявленим ротом: він був єдиним, хто взагалі поводився зі мною ввічливо, а тепер він спокійно казав мені, що Яга не існувала насправді.

— Що ж, це було безглуздою тратою часу, — заявив Раґосток. Утім, він не мав права на це жалітися: він жодного разу не припинив працювати, а його оздоблена коштовним камінням заготовка на цей час уже перетворилася на високий обруч із великим заглибленням посередині, яке чекало на більший камінь. Він стиха гудів від замкненого в ньому чародійства. — Чарів, які дозволяють випхати із себе кілька примовок, недостатньо, щоб вона була вартою списку, як зараз, так і в будь-який час. Алоша взагалі мала рацію стосовно того, що сталося із Сарканом, — він оглянув мене знизу вгору і навспак. — Ви вже даруйте на слові, але на колір і смак товариш не всяк.

Я була принижена та зла, а боялася навіть більше, ніж злилася: наскільки мені було відомо, суд міг розпочатися вранці. Я тяжко вдихнула під твердою хваткою китового вуса корсетів, відіпхнула свій стілець назад і встала, а під спідницями тупнула ногою об землю та промовила:

Фулмія.

Моя п’ята вдарилась об камінь; цей удар продзвенів мною та вийшов з мене, повернувшись, на хвилі чарів. Замок довкола нас задрижав, наче сплячий велетень; від цього дрожу коштовні камені, що висіли на люстрі в нас над головами, тихенько задзеленькали один об одного, а з полиць полетіли книжки.

Раґосток зірвався на ноги; при цьому його стілець перекинувся, а обруч із дзенькотом випав з його рук на стіл. Отець Балло пильно обдивився кутки кімнати, приголом­шено кліпаючи від спантеличення, а тоді перевів свій подив на мене, ніби тут неодмінно мало бути якесь інше пояснення. Я стояла, обхопивши себе руками. Досі тремтячи з голови до п’ят і задихаючись, сказала:

Цих чарів достатньо для того, щоб занести мене до списку? Чи ви хочете побачити більше?

Вони витріщилися на мене, і в тиші я почула крики зовні, у дворі, та ще біг чиїхось ніг. Усередину заглядали вартові, які тримали руки на руків’ях мечів, і я усвідомила, що тільки-но струснула замок короля у місті короля, та ще й накричала на верховних чаклунів країни.

Зрештою вони таки занесли мене до списку. Король запросив пояснення землетрусу, і йому сказали, що в цьому винна я; після того вони не могли також спокійно сказати, що з мене не бозна-яка відьма. Та їх це не надто радувало. Раґосток, здавалось, образився достатньо, щоб дійти до озлобленості, що, на мою думку, було нерозумним: це ж він мене ображав. Алоша ставилася до мене навіть із більшою підозріливістю, неначе гадала, ніби я ховала свою силу задля якогось підступу, а отцеві Балло просто не подобалося, що йому потрібно було визнати мене у зв’язку з тим, що я не вписуюся в його досвід. Він не був жорстоким, але вирізнявся не меншою, ніж у Саркана, жагою до пояснень, при цьому аж ніяк не відзначаючись його готовністю до поступок. Якщо Балло не міг знайти цього у книжці, це означало, що такого не може бути, а якщо він знаходив це у трьох книжках, це означало, що це — щира правда. Лише Сокіл усміхався мені, дратуючи отим виразом таємної втіхи, а я цілком могла б обійтися без його усмішок.

Мені довелося зустрітися з ними в бібліотеці знову наступного ж ранку для церемонії іменування. З ними чотирма поряд я почувалася самотніше, ніж тими першими днями у Драконовій вежі, відрізана від усього, що я знала. Відчувати, що ніхто з них мені не друг і навіть не бажає мені нічого доброго, було гірше, ніж бути самій. Якби в мене влучила блискавка, їм би стало легше чи принаймні не було сумно. Та я була рішуче налаштована цим не перейматися: насправді мало значення одне — можливість говорити на захист Касі. Тепер я вже знала, що більше ніхто тут не задумався про неї ні на мить: вона не мала значення.

Саме іменування видавалося подібнішим до чергового іспиту, ніж до церемонії. Мене підвели до робочого столу, на ньому поставили миску води, три тарілочки різних порошків червоного, жовтого й синього кольору, свічку та залізний дзвоник, обписаний золотими літерами. Отець Балло наклав іменувальне заклинання на аркуш пергаменту переді мною; замовляння складалося з дев’яти довгих заплутаних слів із детальними поясненнями, у яких містилися точні вказівки щодо вимови кожного складу й того, як слід наголошувати кожне слово.

Я пробурмотіла його про себе, намагаючись відчути важливі склади, та вони непорушно засіли в мене на язиці: воно просто не хотіло розкладатися.

— Ну? — нетерпляче сказав Раґосток.

Я сяк-так, незграбно, ламаючи язика, вимовила все заклинання та почала класти порошок у воду, по дрібці то тут, то там. Чари заклинання збиралися повільно й ліниво. Я зробила з води місиво з брунатним відтінком, просипала кожен з трьох порошків собі на спідниці й нарешті покинула спроби щось покращити. Я запалила порошок, вдивилась у хмару диму та навпомацки знайшла дзвоник.

Тоді я відпустила чари, і дзвоник зазвучав у мене в руці довгою глибокою нотою, що здавалася дивною для такої маленької речі; то неначе звучав великий церковний дзвін у соборі, який щоранку лунав над містом до заутрені, його звук наповнював собою кімнату. Метал гудів у мене під пальцями, і я поклала його та вичікувально роззирнулася, проте ім’я не написалося на пергаменті та не проявилося вогненними літерами чи взагалі будь-де.

Усі чаклуни мали невдоволений вигляд, хоча нарешті й не через мене; отець Балло з певним роздратуванням сказав Алоші:

— Це мало бути жартом?

Вона супилася; потягнулася до дзвоника, взяла його й перевернула — усередині нього зовсім не було бовкала. Вони всі витріщились на нього, а я на них.

— Звідки прийде ім’я? — запитала я.

— Його мав продзвеніти дзвоник, — коротко сказала Алоша. Вона поклала його; він знову тихенько дзенькнув відлунням тієї глибокої ноти, і вона зі злістю на нього поглянула.

Опісля ніхто не знав, що зі мною робити. По тому, як усі вони якусь мить постояли у тиші, тим часом як отець Балло патякав щось про неправильність, Сокіл — він і досі видавався рішучо налаштованим потішитися з усього, що пов’язане зі мною, — безтурботно промовив:

— Можливо, наша нова відьма має обрати собі ім’я сама.

Раґосток відповів:

— Гадаю, буде доречніше, якщо ім’я їй оберемо ми.

Я була надто розумною, щоб дозволити йому зіграти якусь роль у виборі імені для мене: звісно, я зрештою стану «Поросям» або «Черв’яком». Але це все так чи інак видавалося мені неправильним. Я погодилася на цей складний танок, але раптом усвідомила, що не хочу міняти своє ім’я на нове, за яким постійно тягнутимуться чари, не більше, ніж хотіла бути у цій чудній сукні з її довгим шлейфом, який волочився та збирав бруд у коридорах. Я глибоко вдихнула і сказала:

— В імені, яке вже в мене є, немає нічого неправильного.

Тож мене представили двору як Аґнєшку з Дверніка.

Я почасти пошкодувала про свою відмову під час представлення. Раґосток сказав мені, гадаю, для того, аби побути нестерпним, що церемонія буде лиш дрібничкою та що король має небагато зайвого часу на такі події, коли вони відбувалися не у відповідний сезон. Судячи з усього, зазвичай нових чаклунів заносили до списку навесні та восени, тоді ж, як і нових лицарів. Якщо він говорив правду, я могла лише бути за це вдячною, стоячи в кінці тієї величезної тронної зали з довгим червоним килимом, схожим на висолоплений язик якогось страшного звіра, що витягнувся до мене, та натовпами шляхтичів, котрі виблискували обабіч нього, усі як один витріщаючись на мене та перешіптуючись одне з одним за своїми пишними рукавами.

Я геть не почувалася справжньою собою; мені тоді мало не хотілося собі іншого імені, личини, яка пасувала б до моєї незграбної сукні із широкими спідницями. Я зціпила зуби й пішла довжелезною залою, доки не досягла помосту, та вклякла біля ніг короля. Він досі мав стомлений вигляд, як і на подвір’ї, коли ми прибули. Його чоло обрамляла темна золота корона, і вона, певно, мала величезну вагу, та ця втома не була такою простою. На його обличчі за темною, злегка посивілою бородою були зморшки, як у Кристини, зморшки людини, яка не може відпочити, тривожачись за наступний день.

Він поклав свої руки на мої плечі, і я, затинаючись, пропищала слова присяги на вірність; він звично й невимушено відповів мені, забрав руки та кивком наказав мені йти.

Мене почав кликати до себе збоку від трону невеличкими рухами якийсь паж, але я запізніло усвідомила, що це мій перший і, цілком можливо, єдиний шанс щось запитати в короля.

— Ваша величносте, якщо ваша ласка, — заговорила я, стараючись не звертати уваги на сповнені бундючного обурення погляди всіх, хто був достатньо близько до трону, щоб мене почути, — я не знаю, чи читали ви Сарканів лист…

Один із високих дужих лакеїв біля трону майже одразу вхопив мене за руку, вклонившись королю із застиглою посмішкою на обличчі, та спробував відтягнути мене. Я закріпила собі ноги, пробурмотівши шматочок земляного заклинання Яги, та проігнорувала його.

— Ми зараз маємо реальну можливість знищити Пущу, — сказала я, — та він не має солдатів і… так, я за мить піду! — прошипіла я лакеєві, який тепер узяв мене за обидві руки та намагався відірвати мене від помосту, розхитуючи його. — Мені лише потрібно пояснити…

— Гаразд, Бартоше, перестань надриватися через неї, — сказав король. — Ми можемо приділити хвильку нашій найновішій відьмі, — тепер він уперше справді дивився на мене і в його голосі відчувалася легка втіха. — Ми справді прочитали листа. Йому б не завадило ще кілька рядків. Не в останню чергу про тебе, — я закусила губу. — Що ти попросила б у свого короля?

Мені затремтіли вуста від того, що я справді хотіла попросити. «Відпустіть Касю!» — хотілося крикнути мені. Та я не могла. Знала, що не могла. Це було себелюбством: цього я хотіла для себе, для власного серця та не для Польні. Я не могла просити цього у короля, який не відпустив без суду навіть власну королеву.

Я опустила очі з його обличчя на закручені носаки його чобіт, які були оздоблені золотом і ледь виднілися з-під хутряної оторочки його шат.

— Людей для бою з Пущею, — прошепотіла я. — Стільки, скільки ви можете вділити, ваша величносте.

— Ми не можемо з легкістю їх вділити, — сказав він. Коли я вдихнула, він підняв руку. — Однак ми подивимося, що можна зробити. Пане Спитко, розгляньте це питання. Можливо, можна відправити роту, — чоловік, який тупцявся збоку від трону, ствердно кивнув.

Я непевно відійшла, сповнена полегшення (лакей окинув мене примруженими очима, коли я пропливла повз нього), та вийшла з дверей за помостом. За ними я опинилась у меншому передпокої, де королівський секретар, суворий немолодий добродій із дуже несхвальним виразом обличчя, напружено попросив мене продиктувати своє ім’я. Гадаю, він частково підслухав ту сцену, яку я влаштувала за дверима.

Він записав моє ім’я у величезний том у шкіряній палітурці на початку сторінки. Я уважно придивилася, щоб бути певною в тому, що він правильно його запише, та не звернула уваги на несхвалення, надто рада і вдячна, щоб ним перейматися: король аж ніяк не видавався нерозважливим. Звісно, він виправдає Касю на суді. Я замислилася, чи не можемо ми, бува, навіть виїхати разом із солдатами та долучитися до Саркана біля Заточека разом, аби розпочати битву з Пущею.

— Коли почнеться суд? — запитала я секретаря, коли він закінчив писати моє ім’я.

Він лише недовірливо витріщився на мене, піднявши очі з листа, на який уже звернув увагу.

— Я, звісно, не можу сказати, — відповів він, а тоді перевів погляд із мене на двері, що виводили з кімнати; натяк був тонким, як зубець на вилах.

— Але хіба не… він же, напевно, скоро почнеться? — спробувала я.

Він уже опустив очі назад на свого листа. Цього разу він підняв голову ще повільніше, наче йому не вірилося, що я й досі тут.

— Він почнеться, — сказав він із жахливою чіткою точністю, — тоді, коли звелить король.

Розділ 19



Три дні по тому суд так і не розпочався, і я зненавиділа всіх навколо себе.

Саркан казав мені, що тут потрібна влада, і, гадаю, для людини, яка розуміла двір, так і мало бути. Я бачила, що в тому, що моє ім’я записали в королівську книгу, були якісь чари. Поговоривши із секретарем, я повернулась у свою крихітну кімнатку, спантеличена, достеменно не знаючи, що робити далі, а за неповні півгодини, які я просиділа на своєму ліжку, покоївки постукали п’ять разів, несучи запрошення на обіди та вечірки. Про перше я подумала, що це помилка. Та навіть усвідомивши, що всі вони не могли прийти помилково, я все одно поняття не мала, що з ними робити чи чому вони приходили.

— Бачу, на тебе вже є попит, — заявив Соля, ви­йшовши з тіні та пройшовши крізь мої двері, перш ніж я змогла їх зачинити за черговою покоївкою, що доставила чергову листівку.

— Ми що, маємо цим займатись? — обережно запитала я. Я почала замислюватися, чи це, часом, не було обов’язком королівських чаклунів. — Цим людям потрібні якісь чари?

— Ох, до цього зрештою може дійти, — сказав він. — Але поки що вони хочуть лише одного — задоволення продемонструвати наймолодшу поіменовану королівську відьму в історії. Щодо твого призначення вже розлітається з десяток чуток, — він вирвав листівки в мене з рук, перебрав їх і вручив одну мені. — Графиня Богуслава значно корисніша за всіх інших: граф має вплив на короля, і з ним, звісно, радитимуться щодо королеви. Я відведу тебе на її вечір.

— Ні, не відведете! — відповіла я. — Ви маєте на увазі, що вони просто хочуть, щоб я до них навідалася? Та ж вони мене навіть не знають.

— Вони знають достатньо, — терпляче мовив він. — Вони знають, що ти — відьма. Дорогенька, я справді думаю, що тобі краще прийняти мій супровід під час свого першого виходу. При дворі може бути… важко орієнтуватись, якщо ти не знайома з його звичаями. Ти знаєш, що ми хочемо одного: ми хочемо виправдання королеви та Касі.

— Ви б і окрайця хліба не дали, аби врятувати Касю, — сказала я, — і мені не подобається, яким робом ви дістаєте те, чого хочете.

Він не дав мені довести себе до нечемності. Він лише відступив із ґречним поклоном у затінений куток моєї кімнати.

— Сподіваюся, ти невдовзі навчишся краще про мене думати, — у момент його зникнення його голос виплив удалині з темряви. — Не забувай, що я готовий бути тобі другом, як розгубишся, — я кинула запрошення від графині Богуслави йому вслід. Воно впало на землю в порожньому кутку.

Я зовсім йому не довіряла, хоча мимоволі захвилювалася: чи він, бува, не розповідає мені почасти правду? Я почала розуміти, як мало розумію життя двору. За словами Солі, якщо я покручуся на вечірці, влаштованій жінкою, яка мене не знає, їй буде приємно, і вона скаже про це своєму чоловікові, а він… скаже королю, що королеву не слід страчувати? А король послухає? Усе це видавалося мені безглуз­дим, але так само безглуздим видавалося те, що незнайомі люди надіслали мені купу запрошень лише тому, що якийсь чолов’яга записав моє ім’я в якійсь там книжці. Та ось вони, запрошення, тож до мене явно щось не доходило.

Мені хотілося б мати змогу поговорити із Сарканом: почасти заради порад, почасти для того, щоб йому пожалітись. Я навіть розгорнула книгу Яги та заходилася вишукувати в ній заклинання, що дасть змогу мені зв’язатися з ним, але я не знайшла нічого, що мало б такий вигляд, наче може спрацювати. Найближчим було заклинання, що називалося «кіалмас», із приміткою: «щоб почули в сусідньому селі», та я не думала, що хтось оцінить, якщо я кричатиму так гучно, що мій голос пройде країною відстань, яку можна подолати за тиждень, та й все одно не думала, що гори про­пустять шум, навіть якщо я оглушу всіх у Кралії.

Зрештою я обрала найраніше запрошення на обід і пішла. Я все одно була голодною. Останні залишки хліба, який я зберегла в кишені своєї спідниці, уже були настільки черст­ві, що навіть за допомогою чарів нелегко було їх проковтнути або дійсно наповнити ними свій живіт. Десь у замку мали бути кухні, але слуги дивно на мене поглядали, коли я надто далеко проходила не тим коридором; мені не хотілось уявляти, які в них були б обличчя, якби я припленталася до кухонь. Але я не могла змусити себе зупинити якусь із тих покоївок, таку ж дівчину, як я, та попросити її послужити мені — неначе я справді вважала себе витонченою дамою, а не просто причепурилася, вдаючи таку із себе.

Я блукала туди-сюди сходами й коридорами, поки не вийшла назад на подвір’я, а там набралася сміливості й підійшла до одного з вартових біля дверей, та й запитала в нього дорогу, показавши йому своє запрошення. Він поглянув на мене так само дивно, як і слуги, але подивився на адресу та сказав:

— Жовтий, третій від зовнішніх воріт. Пройдіть дорогою й побачите його після того, як обійдете собор. Може, ноші? Моя пані! — останнє він додав із сумнівом.

— Ні, — відповіла я, спантеличена його запитанням, і пішла.

Іти довелося не дуже довго: шляхта — принаймні найбагатша — жила в будинках, зведених усередині зовнішніх стін цитаделі. Лакеї біля жовтого будинку теж глипнули на мене, коли я нарешті підійшла до входу, але двері вони мені відчинили. Я зупинилася на порозі: тепер була моя черга витріщатися. Дорогою я зустріла не одну пару чоловіків, які носили територією замку дивні високі скрині; я ще не знала, для чого вони. Тепер одну з них несли до сходів будинку, просто за мною. Лакей відчинив дверцята в її боці, і в ній виявилося крісло. Назовні вибралася молода дама.

Лакей подав їй руку, щоб вона вибралася на сходи будинку, але потім повернувся на своє місце. Вона зупинилася на нижчій сходинці, дивлячись на мене. Я із сумнівом запитала її:

— Вам допомогти? — вона стояла не так, ніби в неї хвора нога, та я не знала, що у неї під спідницями, а жодної іншої причини, з якої вона би замкнулась у такій дивовижі, не могла собі уявити.

Та вона лише витріщилася на мене, а тоді за нею піді­йшли ще два таких крісла, з яких за її спиною вилізли ще гості. Вони просто пересувалися так з одного місця до іншого.

— Ніхто з вас узагалі не ходить? — спантеличено запитала я.

— А як вам вдається не забруднитися з ніг до голови? — відповіла вона.

Ми обидві опустили очі. Весь поділ сьогоднішньої спідниці — більшої діаметром за колесо від воза та виготовленої з пурпурового оксамиту і срібного мережива — був забрьоханий брудом не менш як на два дюйми.

— Ніяк, — похмуро сказала я.

Так я й познайомилася з пані Алісьєю із Лідзвара. Ми ввійшли в будинок, і нас негайно перебила наша господиня, яка з’явилась у передпокої між нами, дуже квапливо привіталася з пані Алісьєю, а тоді схопила мене за руки та поцілувала в обидві щоки.

— Люба моя пані Аґнєшко, — сказала вона, — як чудово, що ви змогли прийти, і яка чарівна сукня: ви точно започаткуєте нову моду.

Я у відчаї витріщилася на її радісно усміхнене обличчя. Її ім’я геть-чисто вилетіло мені з голови. Та це, здавалося, і не мало значення. Доки я белькотіла щось чемне та вдячне, вона підхопила мене своєю напахченою рукою і втягнула в салон, де були її гості.

Вона продемонструвала мене всім, хто там був, тим часом як я мовчки та завзято ненавиділа Солю ще більше — за правоту. Усі були так сильно раді зі мною познайомитися, всі були бездоганно ввічливими — принаймні спочатку. Чарів вони в мене не просили. Зате просили пліток про порятунок королеви. У них були надто гарні манери, щоб ставити запитання відверто, але кожен із них говорив щось на кшталт: «Я чув, що її стерегла химера…» — вичікувально даючи словам затихнути та запрошуючи мене їх виправити.

Я могла казати будь-що. Я могла якось винахідливо пропустити це повз вуха чи заявити про будь-яку кількість див: вони явно були готові до того, що я справлю на них враження, готові дозволити мені перебрати на себе героїчну роль. Але я жахнулася від спогаду про ту страхітливу різанину довкола себе, про кров, що входила в багнюку. Я сахалася й затиналася, відповідаючи грубим «Ні» чи взагалі нічого не кажучи та завершуючи одну розмову за іншою в ніяковій порожнечі тиші. Моя розчарована господиня врешті-решт покинула мене в кутку біля деревця — в будинку росло в горщику помаранчеве деревце — і пішла пригладжувати скуйовджене пір’ячко іншим своїм гостям.

Мені було цілком очевидно — якщо я й могла прислужитися тут чимось Касі, то щойно зробила протилежне. Я похмуро думала, чи маю проковтнути свою нехіть і все ж таки піти по Солю, аж тут біля мого ліктя з’явилася пані Алісья.

— Я не зрозуміла, що ви — нова відьма, — сказала вона, узявши мене за руку та змовницьки прихилившись до мене. — Звісно, паланкін вам не потрібен. Скажіть-но мені, ви пересуваєтеся, обертаючись на величезного кажана? Як Баба-Яга…

Я була рада поговорити про Ягу, про що завгодно, крім Пущі, та ще більш рада знайти якусь людину, крім Солі, готову показати мені, як поводитися. Ще до того, як ми пообідали, я погодилася сходити разом з пані Алісьєю наступного дня на сніданок, на вечірку з картами та на обід. Наступні два дні я майже повністю провела в її товаристві.

Я не вважала нас саме подругами. Я була не в тому настрої, щоб заводити друзів. Вештаючись туди й сюди із замку на чергову вечірку, я щоразу мусила проходити повз казар­ми королівської варти, а посеред їхнього двору стояла гола залізна плаха, обпалена й чорна, на якій відтинали голову зараженим, перш ніж спалювати їхні трупи. Неподалік стояла Алошина кузня, і як правило, її полум’я ревло, а її постать молотом з тіні здіймала зливи жовтогарячих іскор.

— Милосердя до заражених можна проявити лише загостреним клинком, — сказала вона, коли я спробувала переконати її бодай один раз відвідати Касю самостійно. Я мимоволі подумала, що вона, можливо, саме працює над сокирою ката, доки я сиджу в душних кімнатах і їм ікру на підсмаженому хлібі зі зрізаними скоринками, п’ю підсолоджений цукром чай і намагаюся говорити з людьми, яких не знаю.

Та я все ж гадала, що пані Алісья добра, бо взяла під крило незграбну селянку. Вона була всього на рік чи два старша за мене, та вже одружена з багатим старим бароном, який переважно проводив час на картярських вечірках. Вона, здавалося, знала всіх. Я була вдячна й рішуче налаштована бути вдячною, а ще частково почувалася винною за те, що з мене не надто добре товариство, чи за нерозуміння придворних манер. Я не знала, що казати, коли пані Алісья наполегливо робила гучні й напрочуд пристрасні компліменти надміру мережива на моїй сукні або тому, як я плутала кроки у придворному танці, коли вона переконала взяти мене собі за партнерку якогось нещасного банькатого молодого шляхтича, що стало неабиякою халепою для його пальців та привабило чимало веселих поглядів у кімнаті.

Я не усвідомлювала, що вона постійно мене дражнить, до третього дня. Ми запланували зустрітися на музичній вечірці по обіді, яка мала відбутися вдома в однієї баронеси. Музика була на всіх вечірках, тож я не розуміла, що вирізняло цю вечірку як музичну; коли я запитала Алісью, та просто всміхнулася. Проте я сумлінно припхалася після обіду, з усієї сили намагаючись утримувати свій довгий сріблясто-морозний шлейф і зберегти рівновагу в довгій важкій перуці подібного кольору, що різко закручувалася вниз у мене над головою та норовила впасти або назад, або вперед, якщо не залишалася на місці. Коли я ввійшла в кімнату, шлейф застряг у дверях, і я заточилась, а перука сповзла назад на вуха.

Алісья помітила мене і театрально поквапилася кімнатою, щоб схопити за руки.

— Радосте моя, — наполегливо, захекано промовила вона, — який блискучо оригінальний кут — я ще ніколи нічого подібного не бачила.

Я бовкнула:

— Ви що… ви намагаєтеся бути нечемною?

Щойно це спало мені на думку, усі дивні речі, які вона казала та робила, злилися в одне ціле й набули дивної злісної логіки. Проте я спершу не могла в це повірити; я не розуміла, чому б вона стала це робити. Її ніхто не змушував зі мною говорити чи перебувати в моєму товаристві. Я не могла зрозуміти, навіщо вона стала б завдавати собі клопоту лише для того, щоб побути неприємною.

Потім я вже не могла сумніватися; вона зробила здивоване обличчя з великими очима, що явно означало: так, вона намагалася бути нечемною.

— Ну, Нєшко… — почала вона так, ніби ще й гадала, що я несповна розуму.

Я рвучко звільнила руки з її рук.

— Аґнєшки достатньо, — сказала я, приголомшено та різко, — а позаяк вам так подобається мій стиль, катбору.

Її ж зігнута перука перехилилася назад у неї на голові, а з нею сповзли ретельно закручені чудові кучері обабіч її обличчя, що явно були фальшивими. Вона тоненько закричала та схопилася за них, а тоді вибігла з кімнати.

Утім, це було не найгіршим. Гіршим було хихотіння, що прокотилося кімнатою, хихотіння чоловіків, які танцювали з нею в мене на очах, і жінок, яких вона називала своїми задушевними подругами. Я зірвала перуку із самої себе та квапливо побігла до розкішних закусок, ховаючи обличчя від кімнати за мисками винограду. Навіть там якийсь молодик у вишитій куртці, над якою, напевно, якась жінка працювала рік, підійшов до мене й радісно прошепотів, що Алісья рік не матиме змоги показатися при дворі — наче це мало мене порадувати.

Мені вдалося втекти від нього в коридор для слуг, а тоді я у відчаї витягнула книгу Яги з кишені в пошуках заклинання «для швидкого виходу», щоб мати змогу пройти крізь стіну будинку замість повертатися всередину та виходити з парадних дверей. Я б не витримала ще якихось отруйних вітань.

Я вийшла крізь стіну з жовтої цегли, задихаючись так, наче втекла із в’язниці. У центрі площі стояв, дзюркочучи, невеликий фонтан із лев’ячою пащею, денне сонце сяяло та застигало в його резервуарі, а вгорі довкола нього тихенько співала вирізьблена зграйка пташок. Я одразу здогадалася, що це — Раґостокова робота. І там був Соля, що всівся на краю фонтана й водив пальцями крізь світло у воді.

— Радий бачити, що ти врятувалася, — сказав він. — Хоч ти й сама увійшла в це з максимальною рішучістю, — його взагалі не було в будинку, та я була впевнена, що він знав усі подробиці Алісьїного та мого приниження, і, хоч який скорботний вираз мало його обличчя, я була впевнена, що він був радий подивитись, як я виставляю себе дурепою.

Увесь цей час я була вдячна, що Алісья не потребувала моїх чарів або моїх секретів; мені ніколи не спадало на думку, що вона може потребувати чогось іншого. Навіть якби й спало, я б і гадки не мала, що вона шукала мішень для злоби. У нас у Дверніку не було дурнуватої взаємної жорстокості. Звісно, часом бували суперечки, а хтось подобався менше за інших, і вряди-годи навіть починалася бійка, якщо люди достатньо розлючувалися. Та з настанням урожаю сусіди приходили на допомогу для його збору та обмолоту, а коли до нас підкрадалася тінь Пущі, ми були надто мудрими, щоб робити її ще темнішою. А ще жоден із нас не став би поводитися нечемно з відьмою незалежно від обставин.

— Я би подумала, що навіть у шляхтянки не стало б на це дурості, — сказала я.

Соля знизав плечима.

— Можливо, вона не вірила, що ти — відьма.

Я відкрила рота, аби заперечити, що вона бачила, як я вдаюся до чарів, але, гадаю, цього не було: я чаклувала не як Раґосток, котрий вривався в кімнати громом, зі зливами срібних іскор, які виблискували, та криками пташок, які розліталися навсібіч; навіть не як Соля, котрий плавно входив у тіні та виходив із них у своїх вишуканих шатах із цими своїми ясними гострими очима, які наче бачили все, що відбувалося на території замку. Я запихалась у бальні сукні у власній кімнаті та вперто ходила на вечірки пішки, та ще й у задушливому корсеті, якого було цілком достатньо, щоб я витрачала дихання, не вдаючись до штукарства просто для того, аби похизуватись.

— Але як я, на її думку, опинилась у списку? — запитала я.

— Гадаю, вона подумала те ж саме, що спершу подумала решта чаклунів.

— Що? Ніби ви занесли мене туди, бо Саркан був у мене закоханий? — із сарказмом вимовила я.

— Швидше вже Марек, — сказав він цілком серйозно, а я вражено витріщилася на нього. — Справді, Аґ­нєшко, я б очікував, що ти вже зрозумієш це до цього часу.

— Не хочу я нічого з цього розуміти! — сказала я. — Ті люди там, вони були раді, що Алісья насміхалася з мене, а потім вони були так само раді, що я зробила її нещасною.

— Звісно, — сказав він. — Вони із захопленням ді­зналися, що ти прикидаєшся дурепою лише для того, щоб сумлінно виставити на кпини першого, хто клюне на твою принаду. Так ти опиняєшся у грі.

— Я не ставила їй пастки! — відповіла я. Хотілося додати, що до такого ніхто б не додумався, принаймні ніхто при здоровому глузді, от тільки в мене було неприємне липке відчуття, що дехто з цих людей би додумався.

— Ні, я й не думав, що це так, — розсудливо промовив Соля. — Проте тобі, можливо, потрібно дати людям повірити, що це так. Вони все одно в це повірять, хоч що ти казатимеш, — він підвівся з краю фонтана. — Ситуація не безнадійна. Гадаю, ти знайдеш значно доброзичливіших до себе людей на сьогоднішньому обіді. Чи не дозволиш ти мені все ж таки супроводити тебе?

Замість відповіді я розвернулася на гострих підборах і подибала геть від нього та його радісного різкого сміху, а мій дурнуватий шлейф потягнувся за мною по землі.

Я грозовою хмарою вибралася з охайного двору в шумну метушню зеленого зовнішнього подвір’я замку. Уздовж головної дороги від зовнішніх воріт до внутрішніх громадилась гора тюків сіна та бочок, очікуючи, коли її кудись завантажать. Я сіла на одну паку, щоб подумати. У мене було жахливе відчуття певності в тому, що Соля і тут має рацію. А це означало, що будь-який придворний, котрий тепер зволить до мене заговорити, робитиме це лише тому, що йому подобаються такі насмішкуваті ігри; жодна порядна людина не захоче зі мною знатися.

Та не було більш нікого, з ким я могла би поговорити чи навіть порадитися. Слуги та вояки теж аж ніяк не хотіли зі мною спілкуватись, як і чиновники, що поспішали на свої зустрічі. Тепер, коли вони проходили повз мене, я бачила, як усі вони кидали у мій бік сповнені сумніву погляди, дивлячись на вишукану даму, що сиділа на тюкові сіна біля дороги у своєму уборі з атласу й мережива, з довгим шлейфом, повним трави та піску, листочок, який випадково занесло у доглянутий сад. Я була тут чужою.

Ба навіть гірше: від мене не було жодної користі — ні Касі, ні Сарканові, нікому вдома. Я була готова свідчити, а суду не було; я випрошувала солдатів, але не пішов жоден. Я за три дні відвідала більше вечірок, аніж за все своє попереднє життя, і мені після цього було нічим похвалитися, крім псування репутації однієї дурної дівчини, яка, мабуть, ніколи в житті не мала справжньої подруги.

У пориві розчарування та гніву я вдалася до «ванасталем», але сильно його спотворила та в мить між проїздом двох возів знову вбралася в одяг доньки лісоруба — добру просту домоткану сорочку, спідницю, не надто довгу, щоб з-під неї виглядали пристойні чоботи, та фартух із двома великими кишенями. Я одразу задихала вільніше та раптово виявила, що стала невидимою: на мене більше ніхто не дивився. Усім було байдуже, хто я така і що я роблю.

У невидимості було безліч небезпек: доки я стояла там, край дороги, насолоджуючись можливістю глибоко вдихнути, повз мене прогуркотіла величезна, роздута над колесами з усіх боків карета, з якої звисало четверо лакеїв, і мало не збила мене з ніг. Мені довелося відскочити аж у калюжу; чоботи в мене чавкнули, а спідниці забризкало брудом. Але мені було байдуже. Я впізнала себе вперше за тиждень, стоячи на землі, а не на відполірованому мармурі.

Я повернулася на вершину пагорба, йдучи слідами карети; у своїх легких спідницях я рухалася широко й вільно, а тоді прослизнула у внутрішній двір без жодного клопоту. Величезна карета зупинилася та вивергнула посла у білій куртці, у якого на грудях виблискував червоний пояс, що правив йому за клейнод. Кронпринц вийшов його зустрічати разом із натовпом придворних і почесною гвардією, що несла прапор Польні та якийсь жовто-червоний стяг з головою вола, такий, якого я ще ніколи не бачила. Він, напевно, прямував на урядовий обід. Я мала піти туди разом з Алісьєю цього вечора. Усі вартові спостерігали за церемонією бодай упівока, а коли я прошепотіла їм, що на мене не слід звертати уваги, вони все одно мигцем оглянули мене так, як хотіли.

Від ходіння то на одну вечірку, то на іншу по тричі на день з моєї незручної кімнатки користь була принаймні в одному: я навчилася не губитися в замку. У коридорах були слуги, але всі вони були навантажені столовою білизною та сріблом, поспішаючи підготуватися до званого обіду. Жоден з них не звертав уваги на забрьохану посудомийку. Я вугром пробралася поміж них і пройшла довгим темним коридором до Сірої вежі.

Четверо вартових, які стояли на сторожі біля підніжжя вежі, були знуджені та позіхали: було вже пізно.

— Ти загубила сходи до кухні, дорогенька, — доброзичливо звернувся до мене один з них. — Вони далі по коридору у протилежному напрямку.

Я запам’ятала ці відомості на потім, а тоді сумлінно постаралася витріщитися на них так, як усі витріщалися на мене останні три дні, наче мене відверто вразило їхнє невігластво.

— Хіба ви не знаєте, хто я така? — промовила я. — Я Аґнєшка, відьма. Я прийшла побачити Касю, — а якщо точніше, то ще й поглянути на королеву. Я й гадки не мала, навіщо так довго відкладати суд, якщо король не намагався дати королеві більше часу на одужання.

Усі вартові невпевнено перезирнулися. Перш ніж вони змогли вирішити, що зі мною робити, я прошепотіла: «Аламак, аламак», — і просто пройшла крізь замкнені двері між ними.

Вони не були шляхтичами, тож, гадаю, не були схильні встрявати в суперечку з відьмою. Принаймні вони за мною не погнались. Я дерлася й дерлася вузькими закрученими сходами, доки не вийшла на майданчик, на якому на мене роззявило рота калатайло з голодним бісом. Коли я взялася за круглу ручку, мені здалося, ніби мені ретельно облизує руку лев, який роздумує, чи доброю я буду на смак. Тримаючи її якомога обережніше, я постукала у двері.

У мене був цілий список аргументів для Верби, і вони були підкріплені непохитною рішучістю. Я була готова за потреби пропхатися повз неї; як я припускала, вона була надто вишуканою дамою, щоб опуститися до змагання зі мною. Та вона зовсім не підійшла до дверей, а притиснувши до них вухо, я ледь розчула крики всередині. Стривожена, я відступилася й спробувала подумати: чи зможуть вартові, якщо їх гукнути, вибити двері? Я так не думала. Двері були виготовлені із заліза та склепані залізом, і ніде не було видно навіть замкової шпаринки.

Я подивилася на біса, який зло зиркнув у відповідь. Його порожня паща паленіла голодом. Але що, як я її заповню? Я вимовила просте заклинання, викликавши лише трішки світла; біс негайно почав усмоктувати чари, але я й далі живила заклинання силою, доки в мене в руці нарешті не запалав невеличкий вогник, непевний, як від свічки. Бісів голод дуже сильно тягнув, пожираючи майже всі чари, які я могла віддати, проте мені вдалося відвернути вузенький срібний потічок; я дала йому зібратись у крихітний ставочок усередині себе, а тоді видушила із себе: «Аламак», — і пройшла крізь двері одним відчайдушним стрибком. Для цього знадобилися всі сили, які я ще мала; я викотилася на підлогу кімнати з іншого боку та розпласталася на спині, спустошена.

Підлогою до мене побігли кроки, і біля мене опинилася Кася.

— Нєшко, ти як?

Крики долинали із сусідньої кімнати: Марек стояв, стиснувши кулаки, посеред неї та ревів на Вербу, яка стояла, не гнучись, мов шомпол, і побілівши від гніву. Жоден із них не звертав особливої уваги на те, що я ввалилася крізь двері; вони були надто зайняті тим, що лютували одне на одного.

— Поглянь на неї! — викинув руку в бік королеви Марек. Вона й досі сиділа біля того ж вікна, що й раніше, байдужа і нерухома. Якщо вона й почула крики, то навіть не здригнулася. — Три дні без жодного слова з її вуст, і ти ще називаєш себе цілителькою? Нащо ти потрібна?

— Вочевидь, ні на що, — крижаним голосом відповіла Верба. — Я лише зробила все, що можна було зробити, так, як це можна було зробити найкраще, — тоді вона нарешті звернула на мене увагу — повернулася й глянула на мене згори вниз. — Як я розумію, це — чудотвориця королівства. Можливо, ти зумієш достатньо довго не тягти її до себе в ліжко, щоб зробити краще. А поки що займайся нею сам. Я не збираюся стояти тут, щоб на мене репетували за мої зусилля.

Верба пройшла повз мене, смикнувши спідниці на один бік, щоб вони навіть не торкалися моїх, ніби не хотіла забруднитися. Вона махнула рукою, і засув піднявся сам собою. Вона вибігла геть, і важкі залізні двері з брязкотом зачинилися за нею, скрегочучи по каменю, наче лезо сокири.

Марек кинувся на мене, досі до кінця не давши виходу своїй злості.

— А ти! Ти маєш бути найпершим свідком, і ти вештаєшся замком у вигляді кухонної задрипанки. Гадаєш, хтось повірить хоч слову з твоїх вуст? Я вже три дні як заніс тебе до списку…

Ви мене занесли! — обурено вимовила я та сяк-так зіп’ялася на ноги, спершись на Касину руку.

— …і ти зробила лише одне — переконала весь двір у тому, що ти — нікчемна селючка! А тепер це? Де Соля? Він мав показувати тобі, як іти далі.

— Я не хочу йти далі, — сказала я. — Мені байдуже, що хтось із цих людей про мене думає. Їхня думка не має значення!

— Та ні, має! — він схопив мене за руку й висмикнув із Касиних рук. Я, спотикаючись, пішла за ним, намагаючись при цьому зібрати заклинання, яким можна було б його відкинути, але він притягнув мене до підвіконня й показав униз, на замковий двір. Я зупинилась і спантеличено опустила очі. Нібито не відбувалося нічого підозрілого. Посол із червоним поясом просто заходив у будівлю разом із кронпринцом Зиґмундом.

— Отой чоловік з моїм братом — посланник із Мондрії, — сказав Марек тихо і грубо. — Там минулої зими помер принц-консорт; княгиня вийде з жалоби за шість місяців. Тепер розумієш?

— Ні, — зізналась я, збита з пантелику.

— Вона хоче бути королевою Польні! — закричав Марек.

— Та ж королева не мертва, — сказала Кася, і тоді до нас дійшло.

Я витріщилася на Марека, захолонувши та жахнувшись.

— Але ж король… — бовкнула я. — Він кохав… — я зупинилася.

— Він відкладає суд, аби вигадати час, розумієте? — відповів Марек. — Щойно спогади про порятунок зблякнуть, він відверне увагу шляхти, а тоді зможе тихо її стратити. Тепер ти маєш мені допомогти — чи ти хочеш і далі тинятися замком, доки не полетить сніг і її не спалять — як і твою любу подружку тут, — щойно стане надто холодно, щоб хтось вийшов на це подивитись?

Я міцно схопила жорстку Касину руку, неначе могла захистити її у такий спосіб. Це не вкладалося в голові, бо видавалося надто жорстоким і безглуздим: ми могли відвоювати свободу королеви Ганни, вивести її з Пущі лише заради того, щоб король зміг відтяти їй голову та одружитися з іншою. Просто щоб долучити якесь князівство до мапи Польні, ще один коштовний камінь до своєї корони.

— Але ж він кохав її, — сказала я знову, мимохіть протестуючи — гадаю, безглуздо. Все ж таки ця історія, історія про втрачену кохану королеву, здавалася мені логічнішою, ніж та, яку Марек мені розповідав.

— А ти гадаєш, він би простив через це, що його пошили в дурні? — відповів Марек. — Його красуня дружина, що втекла від нього з росьїнським хлопчиськом, який співав їй у садку чарівних пісень. Саме так про неї говорили, доки я не виріс достатньо, щоб убивати людей за ці слова. Коли я був хлопчиком, мені казали навіть не згадувати при ньому її ім’я.

Він пильно дивився згори вниз на королеву Ганну в кріслі, де вона сиділа, порожня, наче папір без літер. Дивлячись на його обличчя, я бачила його колишнього, дитину, що ховалася в покинутому садку своєї матері, щоб втекти від того ж натовпу отруйних придворних, які всі до одного шкірилися та шепотілися про неї, похитуючи головами та вдаючи журбу, і водночас пліткували про те, що завжди про це знали.

— А ви гадаєте, що ми можемо врятувати її та Касю, танцюючи під їхню дудку? — запитала я.

Він перевів погляд із королеви на мене. Мабуть, він уперше дійсно мене послухав. Його груди тричі здійнялися та опустилися.

— Ні, — нарешті, сказав він, погодившись. — Усі вони — просто стерв’ятники, а він — лев. Вони хитають головами й погоджуються, що це кепсько, та ще подзьобують кістки, які він їм кидає. Чи можеш ти змусити мого батька її виправдати? — запитав він, так легко, неначе не просив мене зачаклувати короля та забрати в людини її волю, жахливо, наче Пуща.

— Ні! — вражено промовила я. Я поглянула на Касю. Вона стояла, поклавши руку на спинку королевиного крісла, пряма, золота й непорушна, і хитнула мені головою. Вона не стала просити б мене про таке. Вона навіть не стала просити б мене втекти разом із нею, покинути наших людей на Пущу — навіть якби це означало, що король її вб’є, просто заради того, щоб можна було вбити й королеву. Я сковтнула.

— Ні, — сказала я знову. — Я так не вчинила б.

— Тоді як ти вчиниш? — буркнув Марек, знову розлютившись, і покинув кімнату, не чекаючи моєї відповіді. Та й байдуже. Я не знала, що сказати.

Розділ 20



Вартові біля Чаровнікова таки впізнали мене попри мій одяг. Вони відчинили мені важкі дерев’яні двері та різко зачинили їх знову. Я стала, притиснувши до дверей спину; над головою в мене була позолота і янголи, що обертались, а нескінченні стіни книжок височіли, повністю зайнявши одну стіну й тягнучись іншою, пірнаючи в ніші та виходячи назад. За столами то там, то тут працювало кілька людей, молодих чоловіків і жінок у мантіях, які схилили голови над перегінними кубами або книжками. На мене вони не звертали уваги — були-бо зайняті.

Холодніший за Драконову бібліотеку та надто безликий, Чаровніков не був привітним до мене, але це місце принаймні було мені зрозумілим. Я досі не знала, як рятуватиму Касю, але знала, що мала більше шансів знайти спосіб це зробити тут, аніж у бальній залі.

Я взялася за найближчу драбину та з рипінням потягнула її просто до найпершої полиці, а тоді підібрала спідниці, забралася нагору та почала ритися. Такі пошуки були мені знайомими. Я не ходила на збори до лісу, щоб знайти щось конкретне — я йшла знайти те, що можна було там знайти, та пустити в голову думки: якщо я знайду купку грибів, у нас наступного дня буде грибний суп, а якщо я знайду пласкі камінці, то буде залатана дірка у дорозі біля нашого будинку. Я подумала, що конче має бути щонайменше кілька книжок, які заговорять до мене так само, як книга Яги; можливо, десь тут, між цими всіма розцяцькованими томами із золотим тисненням, захована ще одна з її книжок.

Я працювала якомога швидше. Дивилася на найбільш запорошені книжки, ті, якими користалися найменше. Я проводила руками по всіх них, читала назви на їхніх корінцях. Але просувалась я в будь-якому разі повільно та постійно зазнавала невдачі. Продивившись дванадцять широких книжкових шаф від стелі до підлоги, кожна з яких мала по тридцять полиць, я почала замислюватися, чи знайду тут принаймні що-небудь: усі книжки під моїми руками видавалися сухими та нерухомими, і не відчувалося нічого, що спонукало б мене шукати далі.

Поки я працювала, стемніло. Нечисленні інші читачі зникли, а чарівне світло по всій бібліотеці пригасло до слабенького сяйва гарячого попелу, неначе пішовши спати. Лише на моїй полиці світильник і досі сяяв ясно, наче світлячок, а в мене нила спина та гомілки. Я скрутилася на драбині, обгорнувши стопою перило, щоб можна було тягнутися й хапати найдальші книжки. Я ледве подолала чверть одного боку зали, і це я ще йшла якнайшвидше та якнайнедбаліше, не поглянувши як слід і на десяту частину книжок; Саркан пробурмотів би щось несхвальне.

— Що ти шукаєш?

Я мало не злетіла з драбини на голову отцеві Балло, лише в останню мить схопившись за бічну перекладину та боляче вдарившись кісточкою об стик. На половині висоти зали стояла відкритою частина однієї з полиць, двері до якоїсь схованки; звідти він і вийшов. Він ніс у руках чотири грубих томи, які, мабуть, збирався повернути на полиці, та із сумнівом дивився на мене з підлоги.

Подумки я й досі здивовано смикалась, і я заговорила, не роздумуючи.

— Я шукаю Саркана, — заявила я.

Балло байдуже глянув на полиці, які я переривала: невже я думала знайти Дракона стисненим між сторінками якоїсь книжки? Проте я усвідомила, неначе сказавши про це йому та самій собі водночас, що саме цього й дошукувалася. Мені був потрібен Саркан. Я хотіла, щоб він відірвався від стосів своїх книжок і вилаяв мене за розгардіяш, який я вчинила. Я хотіла знати, чим він займається, чи завдала Пуща удару у відповідь. Я хотіла, щоб він сказав мені, як я можу переконати короля відпустити Касю.

— Я хочу поговорити з ним, — сказала я. — Я хочу його побачити, — я вже знала, що такого заклинання у книзі Яги немає, а сам Саркан мені ніколи його не показував. — Отче, яким заклинанням ви б скористались, якби хотіли поговорити з людиною в іншій частині королівства? — та Балло вже хитав на мене головою.

— Далекомовлення — це щось казкове, хоч якою зручною ця ідея видається бардам, — сказав він таким тоном, ніби читав лекцію. — У Венеції винайшли мистецтво накладення заклинання єдності на пару дзеркал, зроблених разом з одного запасу ртуті. Король має таке дзеркало, а пару до нього носить із собою командувач війська на фронті. Але навіть вони можуть спілкуватися лише один з одним. Дід короля купив їх, обмінявши на п’ять пляшок вогнесерця, — додав він, і я мимоволі ойкнула, почувши ціну: так можна було спокійно купити ціле королівство. — Чари можуть посилювати чуття, посилювати зір і слух; вони можуть підсилювати голос або приховувати його в горішку, щоб він ви­йшов згодом. Вони не можуть миттєво перекинути твій лик через півкоролівства чи перенести до тебе чийсь голос.

Я слухала його з невдоволенням, хоча це, як на лихо, було логічно: чому б Саркан став узагалі відправляти гінця чи писати листа, якби міг просто вимовити заклинання? Це було доволі закономірно, так само, як і те, що він міг користуватися своїм заклинанням переміщення лише для пересування долиною, власною територією, а не для перескакування до самої столиці та назад.

— Тут є ще якісь книги заклинань, схожі на книгу Яги, в які я можу зазирнути? — спитала я, хоч і знала, що Балло вона не цікавила.

— Дитино моя, ця бібліотека — серце науки про чари в Польні, — сказав він. — Книжки не закидають на ці полиці з примхи якогось збирача або через обман якогось книготорговця; вони тут не тому, що цінні чи вкриті золотою фарбою, щоб милувати око якомусь шляхтичеві. Кожен доданий том був ретельно перевірений щонайменше двома чаклунами на службі в корони; їхня ефективність підтверджена із засвідченням щонайменше трьох правильних діянь, і навіть тоді вони мають бути дійсно потужними, щоб заслужити місце тут. Я сам провів майже все життя на службі, видаляючи менші роботи, курйози та цікавинки минулих днів; звісно, ти не знайдеш тут нічого подібного.

Я витріщилася на нього згори вниз: ціле його життя! І він би, звісно, одразу накинувся на будь-що з того, що могло б стати мені у пригоді. Я взялася за драбину з боків і з’їхала до підлоги, до змученого несхвального погляду Балло; гадаю, він би витріщався й на будь-кого, хто поліз би на дерево.

— Ви їх спалили? — без надії спитала я.

Він відсахнувся так, ніби я запропонувала спалити його.

— Книжка не конче має бути чарівною, щоб мати цінність, — сказав він. — Ба навіть більше: я хотів би перевести їх до зібрання Університету для ретельнішого вивчення, та Алоша наполягла на тому, щоб їх зберігали тут, під замком — це, я не заперечую, розумний захід безпеки, бо такі книжки можуть приваблювати найгірших представників нижчих прошарків суспільства; часом дар проявляється достатньою мірою, щоб зробити небезпечним вуличного аптекаря, якщо йому до рук потрапить не та книжка. Утім, я справді вважаю, що архівістам Університету, а вони — люди з неабиякою підготовкою, можна було б за умови належного навчання та суворої схеми нагляду довірити зберігання менших…

— Де вони? — втрутилась я.

Крихітна кімнатка, яку він мені показав, була напхом напхана старими книжками з пошарпаними краями та не мала навіть вузенького віконця для провітрювання. Мені довелося залишити двері прочиненими. Я більше раділа порпанню в цих неохайних стосах, де не мала перейматися тим, щоб класти їх назад у якомусь порядку, та більшість книжок були для мене так само непридатними, як і ті, що стояли на полицях. Я відсувала набік багато сухих книжок з історії чарів, та ще томів вигадливих невеличких примовок — щонайменше половина з яких зайняла б удвічі більше часу, ніж виконання тієї ж дії вручну, та виконала б її уп’ятеро незграбніше, — і таких, які видавалися мені цілком розумними пристойними книгами заклинань, але, вочевидь, не відповідали строгішим вимогам отця Балло.

У стосах були й дивніші речі. Один дуже незвичний том виглядав достоту як книга заклинань, повний таємничих слів і картинок, схем, подібних до тих, які були в багатьох Драконових книжках, і письмен без жодного сенсу. Поморочившись над цією штукою щонайменше десять хвилин, я мало-помалу усвідомила, що вона була божевільною. Тобто її написав божевільний, який вдавав із себе чаклуна, бо хотів ним бути: це були не справжні заклинання, а лише вигадані. У цьому було щось безнадійно сумне. Її я відсунула у віддалений куток.

Потім моя рука, нарешті, опинилась на одній маленькій тоненькій чорній книжечці. Зовні вона була схожою на книжку, у якій моя мати зберігала рецепти страв, що їх подавали на свята, і вона одразу здалася мені теплою та привітною. Папір був дешевий, жовтий і кришився, проте він був списаний невеличкими зручними заклинаннями, накиданими охайним почерком. Я проглянула сторінки, мимоволі всміхаючись їй, а потім глянула на передню частину обкладинки зсередини. Там тим же охайним почерком було записано: «Марія Ольшанкіна, 1267 р.».

Я сиділа, дивлячись на неї, здивована та водночас не здивована. Ця відьма жила у моїй долині понад триста років тому. Невдовзі після того, як долину заселили: на великому наріжному камені у кам’яній церкві Ольшанки, найстарішій будівлі в долині, була вирізьблена дата — 1214 рік. Коли народилась Яга? Мені раптом стало цікаво. Вона була росьянкою. Вона жила в долині по той бік від Пущі, до того, як Польня заселила її з іншого боку?

Я знала, що це мені не допоможе. Вона в моїх руках здавалася теплою і доброю, але доброю, як подруга, що зручно сидить з тобою біля вогню та не може змінити того, що трапилося. У більшості великих міст були народні відьми, які лікували певні недуги та давали раду хворобам рослин; гадаю, Марія була з таких. Я на якусь мить побачила її, огрядну, бадьору жінку з червоним фартухом, яка підмітала у себе на подвір’ї, тим часом як під ногами в неї плуталися діти та кури, заходила всередину, щоб зварити якесь зілля від кашлю для стривоженого молодого батька, у якого вдома було хворе немовля, наливала його йому в чашку, водночас вичитуючи йому за те, що побіг містом без шапки. У ній було щось ніжне, ставок із чарів, а не рухливий потік, який вимив з її життя все звичайне. Я зітхнула та все одно поклала книжку собі в кишеню. Не хотілося лишати її тут, викинуту й забуту.

Я знайшла ще дві такі поміж тисяч закинутих книжок і прогортала їх; у них було кілька корисних заклинань, трохи добрих порад. У них не згадувалися жодні місця, та я чомусь знала, що вони теж родом із моєї долини. Одну написав фермер, який винайшов діяння, що може скликати хмари, щоб вони принесли дощ. На тій сторінці він накидав малюнок поля під хмарами, а вдалині — знайомий зубчастий обрис сірих гір.

Унизу цього заклинання була попереджувальна примітка: «Коли вже посіріє, будьте обережні: якщо скликати забагато, приходить ще й грім». Я торкнулася пальцями короткого простого слова, «калмоз», і я зрозуміла, що можу прикликати грім і блискавку, що прилетить із неба, роздвоївшись. Здригнулася та відклала цю книгу. Я здогадувалася, що Соля був би радий допомогти мені з таким заклинанням.

Того, чого я потребувала, не було в жодній з них. Я розчистила простір довкола себе на підлозі та пішла далі, згорбившись і читаючи одну книжку, тим часом як моя вільна рука обмацувала стоси в пошуках наступної. Навпомацки мої пальці зачепились об зазубрений край рельєфної шкіри, і я відсмикнула руку та сіла рівно, зніяковіло струшуючи її.

Якось вийшовши на збирання взимку, ще малою (мені й дванадцяти не було), я знайшла на дереві між корінням дивний великий білий мішок, захований під мокрим мертвим листям. Я кілька разів тицьнула в нього палицею, а тоді побігла туди, де працював мій батько, та привела його, щоб показати це йому. Він зрубав найближчі дерева, роблячи просіку, а тоді спалив мішок і дерево разом із ним. Ми розгорнули попіл палицею та знайшли скоцюрблений кістяк якоїсь юної потворки, не впізнавши в ньому жодну відому нам тварину. «Тримайся подалі від цієї галявини, Нєшко, чуєш?» — сказав батько.

«Тепер усе гаразд», — я раптом згадала, що сказала йому це. Я чомусь знала.

«Все одно», — відповів він, і ми більше ніколи про це не говорили. Ми навіть матері не сказали. Ми не хотіли думати, що це значить, що я могла знайти злі чари у схованці між дерев.

Тепер цей спогад яскраво повернувся до мене: слабкий вогкий запах гнилого листя, білі хмарки мого холодного дихання в повітрі, шар паморозі на кінцях гілок і на рельєфній корі, важка тиша лісу. Я вийшла пошукати чогось іншого; того ранку я забрела на галявину, йдучи слідом за ледь відчутним неспокоєм. Тепер я почувалася так само. Проте я була у Чаровнікові, у серці королівського палацу. Звідки тут було взятися Пущі?

Я обтерла пальці об спідниці, опанувала себе та витягла книжку. На її обкладинці була вишукано розмальована та вирізьблена рельєфна амфісбена, у якої кожна зміїна лусочка виблискувала синьою фарбою, а очі були червоними коштовними камінцями; довкола неї був ліс із зеленим листям, а над нею висіли приєднані до гілок, наче плоди, золоті літери слова «Бестіар».

Я перегортала сторінки вказівним і великим пальцями, тримаючи їх лише за нижній кутик. Це був бестіарій, дивний, повний чудовиськ і химер. Власне, не всі з них існували насправді. Я повільно перегорнула ще кілька сторінок, лише позираючи на слова й картинки, і почала з дивним відчуттям, яке повільно насувалося, усвідомлювати, що, доки я читала, чудовиська видавалися реальними, я вірила в них, а якщо я віритиму в них достатньо довго… я різко та грубо згорнула книжку, поклала її на підлогу й підвелася, віддаляючись від неї. У жаркій душній кімнаті стало ще душніше, тяжко, як у найгірші дні літа; повітря під задушливою вагою нерухомого листя, що зовсім не давало дорогу вітру, було гарячим і вологим.

Я обтерла руки об спідниці, намагаючись позбутися відчуття жиру на руках від сторінок, і стала підозріливо дивитися на книжку. Мені здавалося, якщо я відведу очі, вона перетвориться на якусь потвору та кинеться мені в обличчя, шиплячи та дряпаючись. Я несвідомо звернулася до заклинання вогню, щоб її спалити, але зупинилася, тільки-но відкрила рота, усвідомивши, якою це буде дурістю: я стояла в кімнаті, повній сухих книжок, а повітря там було настільки висушеним, що, дихаючи, я відчувала смак пороху; зовні ж була величезна бібліотека. Та я була впевнена, що залишати книжку тут бодай на мить небезпечно, а я й подумати не могла, що торкнуся її знову…

Двері розчахнулись.

— Я розумію твою настороженість, Алошо, — кисло говорив Балло, — та я геть не розумію, яка шкода може бути від…

— Стійте! — крикнула я, і він із Алошею зупинились у вузьких дверях, витріщившись на мене. Я, гадаю, мала химерний вигляд, коли стояла там, наче приборкувачка левів із надзвичайно злою твариною, тим часом як на підлозі переді мною тихенько лежала всього-на-всього одна книжка.

Балло ошелешено витріщився на мене, а тоді поглянув на книжку.

— Що таке…

Проте Алоша вже рухалася: вона обережно відсунула його і зняла з пояса довгий кинджал. Пригнулася, повністю витягнула руку й тицьнула у книжку самим лише віст­рям. Лезо клинка повністю загорілося срібним світлом, а там, де воно торкалося книжки, світло сяяло крізь зеленкувату хмару зарази. Вона прибрала кинджал.

— Як ти це знайшла?

— Вона просто лежала тут у купі, — сказала я. — Вона спробувала мене впіймати. Вона скидалася на… на Пущу.

— Проте як могла… — почав Балло, та Алоша щезла з дверей. За мить вона з’явилася знову; на ній була важка металева рукавиця. Жінка взяла книжку двома пальцями й сіпнула головою. Ми пішли за нею до основної частини бібліотеки; там, де ми йшли, у нас над головами спалахувало світло, а потім вона зіпхнула купу книжок з одного з великих кам’яних столів і поклала ту книжку на нього.

— Як від тебе вислизнула саме ця мерзота? — поцікавилася вона в Балло, котрий дивився на книжку з-за її плеча, стривожений і насуплений.

— Не думаю, що взагалі в неї заглядав, — промовив Балло з ледь чутною ноткою оборони в голосі. — Потреби не було: я одразу побачив, що це не серйозний магічний текст, і йому явно не було місця в нашій бібліотеці. Пригадую, що, власне, доволі грубо поговорив про неї з бідолашним Ґеорґом: він спробував наполягти на тому, щоб залишити її на полиці, хоча в ній не було жодних ознак чарів.

— З Ґеорґом? — похмуро сказала Алоша. — Це було перед самим його зникненням? — Балло зупинився та кивнув.

— Якби я пішла далі, — сказала я, — вона б… створила одну з тих істот?

— Гадаю, обернула б на одну з них тебе, — висловила страшну думку Алоша. — П’ять років тому в нас пропав учень, того ж дня, коли з палацових стічних труб виповзла гідра та напала на замок; ми гадали, що вона його з’їла. Голову бідолашного Ґеорґа варто прибрати зі стіни у парадній залі.

— Та як вона взагалі сюди потрапила? — запитала я, опустивши очі на книжку з плямистим листям блідо-зеленого й темно-зеленого кольору, де підморгував нам червоними очима двоголовий змій.

— Ох… — завагався Балло, а тоді пішов залою до полиці, заповненої обліковими книгами, кожна з яких була заввишки щонайменше з половину його зросту; пробурмотів над ними якесь невелике припорошене заклинання, проводячи пальцями, і у віддаленому кінці полиці заблищала лінією одна сторінка. Він, крекнувши, підняв важку книгу та приніс її до столу, тримаючи її знизу з байдужою вправністю, а тоді розгорнув її на тій самій освітленій сторінці, на якій сяяв один рядок. — Бестіарій, добре оздоблений, невідомого походження, — зачитав він. — Подарунок від двору… Росьї, — його голос поступово затих. Він дивився на дату, поклавши на неї заляпаний чорнилом вказівний палець. — Двадцять років тому, один із півдюжини подарованих одночасно томів, — нарешті сказав він. — Їх, напевно, привезли принц Василій і його посольство.

Зловісна різьблена книга лежала посеред столу. Ми мовчки стояли довкола нього. Двадцять років тому принц Росьї Василій приїхав верхи до Кралії, а за три тижні ви­їхав знову глупої ночі разом із королевою Ганною, тікаючи в бік Росьї. Вони підійшли надто близько до краю Пущі, намагаючись уникнути погоні. Так розповідали. Але, можливо, їх упіймали ще задовго до того. Може, якийсь нещасний писар або палітурник забрів надто близько до Пущі та під гіллям розтовк опале листя на папір, зварив чорнило з дубових жолудів і води та вписав у кожне слово заразу, щоб створити пастку, яка могла би пробратися навіть у королівський замок.

— Ми можемо спалити її тут? — запитала я.

— Що? — перепитав Балло, підхопившись на знак протесту так, наче висів на ниточці. Гадаю, йому підсвідомо було бридко спалювати будь-яку книжку, і це, на мою думку, було просто чудово, та не у випадку цієї книжки.

— Балло, — промовила Алоша; судячи з виразу її обличчя, вона відчувала те ж саме, що й я.

— Я спробую провести очищення, щоб зробити її перевірку безпечною, — сказав Балло. — Якщо це не дасть результату, то нам, звісно, доведеться розглянути грубіші способи знешкодження.

— Це не слід зберігати, очищене чи ні, — похмуро сказала вона. — Ми маємо забрати це до кузні. Я розведу біле багаття, і ми обгородимо його, аж доки вона не стане попелом.

— Ми не можемо спалити її одразу незалежно від обставин, — заперечив Балло. — Це — доказ у справі королеви, і король має про це знати.

Доказ зараження, запізно усвідомила я: якщо королева торкнулася цієї книжки, якщо книжка повела її до Пущі, вона була зараженою ще до того, як її потягнуло під те гілля. Якщо це представлять на суді… я у відчаї поглянула на Алошу та Балло. Вони прийшли сюди не допомагати мені. Вони прийшли для того, щоб не дати мені знайти нічого корисного.

Алоша відповіла мені зітханням.

— Я тобі не ворог, хоча ти й хочеш вважати мене ним.

— Ви хочете їхньої страти! — сказала я. — Королева та Кася...

— Я хочу, — заявила Алоша, — зберегти безпеку в королівстві. Ви з Мареком турбуєтеся лише про власні гризоти. Ти надто молода для такої сили, яку маєш, ось у чому біда; ти не відпустила людей. Коли століття подивишся на те, як ідуть твої близькі, будеш розважливішою.

Я вже була готова заперечити її звинувачення, та це змусило мене замовкнути: я з жахом витріщилася на неї. Можливо, це було дурістю з мого боку, але мені до тієї самої миті не спадало на думку, що я житиму як Саркан, як вона, сто років, двісті… Коли відьми взагалі помирають? Я не старітиму; я просто йтиму далі, завжди така сама, тим часом як усі довкола мене в’янутимуть і чахнутимуть, наче зовнішні стеблини якоїсь повзучої лози, що дереться геть від них, усе вгору та вгору.

— Я не хочу бути розважливішою! — голосно сказала я наперекір тиші в залі. — Якщо вже «розважливість» озна­чає, що я перестану когось любити. За що ще варто триматися, крім людей? — можливо, майнув у мене дикий здогад, є якийсь спосіб віддати трохи цього життя: можливо, я змогла б віддати потроху своїм рідним, Касі — якщо вони це приймуть; хто б хотів чогось подібного ціною випадання зі світу, відходу з життя?

— Любе моє дитя, ти дедалі більше нервуєшся, — мляво сказав Балло, жестом закликаючи мене заспокоїтись. Я витріщилася на нього та на ледь помітні тонкі зморшки біля кутиків його очей від усіх днів, проведених із запорошеними книжками, без любові до чогось іншого; на нього й на Алошу, яка з однаковою легкістю говорила про спалення людей і книжок. Я згадала Саркана в його вежі, який висмикував дівчат із долини, та його холодність, коли я тільки прибула, наче він не міг згадати, як це — думати й відчувати, як звичайна людина.

— Країна — це ще й люди, — сказала Алоша. — Більше людей, ніж кілька тих, яких ти найбільше любиш сама. А Пуща загрожує їм усім.

— Я все своє життя провела за сім миль від Пущі, — відповіла я. — Мені не треба казати, що це. Якби я не хотіла зупинити Пущу, я б уже забрала Касю та втекла замість лишити її на всіх вас, які пересували б її туди-сюди, як пішака, ніби вона геть нічого не значить!

Балло ошелешено забурмотів, а от Алоша тільки насупилася на мене.

— І все ж ти можеш говорити про те, щоб дозволити жити зараженим, наче тобі не видніше, — сказала вона. — Пуща — це не просто якась територія зла, що лежить у засідці, чигаючи на людей, достатньо дурних, аби зайти всередину, а якщо витягти звідси когось, шкоді настає край. Ми — не перша країна, що стикнулася з її могуттю.

— Ви маєте на увазі людей вежі, — повільно сказала я, думаючи про похованого короля.

— А ти що, бачила гробницю? — запитала Алоша. — І чари, що її створили, чари, що тепер утрачені для нас? Це мало би бути достатнім попередженням, щоб ти стала обережнішою. Ті люди не були ні слабкими, ні непідготованими. Але Пуща знесла їхню вежу, вовки та ходаки стали на них полювати, а дерева задушили всю долину. Один чи двоє зі слабших їхніх чаклунів утекли на північ і забрали із собою декілька книжок і оповідей. А що ж решта? — вона махнула рукою на книжку. — Обернені на кошмари, тварюк, які мали полювати на собі подібних. Ось і все, що Пуща залишила від того народу. Там є дещо гірше за чудовиськ — те, що створює чудовиськ.

— Я знаю це краще за вас! — промовила я. У мене досі свербіли руки, а зловісна книжка лежала там на столі. Я все думала про ту важку страхітливу сутність, що прозирала з Касиного обличчя, з Єжиного; відчуття, що на мене полюють, під гіллям.

— Та невже? — відповіла Алоша. — Скажи-но мені, якби я загадала виселити всіх людей, які живуть у твоїй долині, перевезти їх в інший куток королівства й залишити її всю Пущі, врятувати їх і забути про все це, ти б поїхала? — я зробила великі очі. — Якщо вже на те пішло, чому ви ще не поїхали? — додала вона. — Чому ви й далі живете там, у тій тіні? У Польні є місця, які не переслідує зло.

Я навмання пошукала відповіді, яку не знала, як подати. Ця думка була просто чужою. Кася уявляла собі від’їзд, оскільки мала піти; я ж не мала ніколи. Я любила Двернік, глибокі м’які ліси довкола мого дому, довгий яскравий плин Веретена під сонцем. Я любила чашу гір довкола нас, схожу на захисну стіну. Глибоко в нашому селі, у нашій долині був мир; річ була не лише у Драконовій легкій руці на поводу. Це був дім.

— Дім, де якась потвора може вийти з лісу вночі та вкрасти в тебе дітей, — сказала Алоша. — Навіть до того, як Пуща знову пробудилася цілковито, ця долина була сповнена зарази; є давні оповідки з Жовтих Боліт, у яких ідеться про ходаків, помічених по той бік гірських проходів, із тих часів, коли ми ще не прорвалися крізь гори та не почали вирубувати дерев. Проте люди все одно розшукали ту долину, залишилися там і спробували в ній жити.

— Ви гадаєте, що ми всі заражені? — із жахом сказала я: можливо, вона би вважала за краще спалити всю долину та всіх нас у ній, якби її воля.

— Не заражені, — сказала вона. — Приваблені. Скажи-но мені, куди тече річка?

— Веретено?

— Так, — відповіла вона. — Річки течуть до моря, до озер або до боліт, а не до лісів. Куди вона йде? Її щороку живлять сніги з тисячі гір. Вона не просто стікає в землю. Подумай, — уїдливо додала вона, — замість того, щоб і далі сліпо хотіти. У глибині твоєї долини є якась сила, якась дивовижа, вища за смертні чари, що притягує людей, запускає в них коріння — та й не лише людей. Хоч що живе в Пущі та розповсюджує заразу, воно прийшло туди жити і пити ту силу, наче з чаші. Воно вбило народ вежі, а тоді спочивало тисячу років, тому що не було дурних його турбувати. А тоді приходимо ми зі своїми військами, сокирами та чарами й гадаємо, ніби цього разу зможемо перемогти.

Вона захитала головою.

— Кепсько вже те, що ми взагалі туди пішли, — сказала вона. — Ще гірше й далі пхатися вперед, рубаючи дерева, поки ми не розбудимо Пущу знову. Хто тепер знає, де це закінчиться? Я була рада, коли Саркан поїхав її стримувати, але тепер він поводиться як дурень.

— Саркан — не дурень, — різко сказала я, — і я не дурепа, — я була зла й навіть більше — налякана; те, що вона говорила, звучало надто правдиво. Мій сум за домом нагадував біль від голоду, наче в мені щось спорожніло. Я сумувала за ним щодня, відтоді як ми вийшли з долини й перетнули гори. Коріння… так. У моєму серці було коріння, так глибоко, як тільки могло сягнути будь-яке зараження. Я подумала про Марію Ольшанкіну, про Ягу, про своїх сестер за дивними чарами, які наче не розумів більше ніхто, і я раптом зрозуміла, чому Дракон бере дівчину з долини. Я зрозуміла, чому він бере одну та чому вона йде за десять років.

Ми належали долині. Народжені в долині, у родинах, закорінених надто глибоко, щоб піти, навіть знаючи, що в них можуть забрати доньку; виховані в долині, ми пили ту силу, що також живила Пущу. Я раптово згадала картину, ту дивну картину в моїй кімнаті, зі срібним зображенням лінії Веретена та всіх його маленьких приток, а ще — її дивну привабливість, яка змусила мене несвідомо накрити її. Ми були каналом. Він користався нами, щоб черпати силу з долини, і тримав кожну дівчину у своїй вежі, доки в неї не всихало коріння та канал не закривався. А тоді… вона більше не відчувала зв’язку з долиною. Вона могла піти й робила це, втікаючи від Пущі, як і кожна розважлива звичайна людина.

Тепер я як ніколи сильно хотіла поговорити із Сарканом, покричати на нього; я хотіла, щоб він був переді мною і я могла поторсати його за худі плечі. Натомість я накричала на Алошу.

— Можливо, нам не слід було заходити, — сказала я, — але тепер уже запізно. Пуща не дасть нам піти, навіть якби ми могли. Вона не хоче відганяти нас, вона хоче нас поглинути. Вона хоче поглинути все, щоб більше ніхто ніколи не повернувся. Нам потрібно її зупинити, а не бігти геть.

— Пущу не можна перемогти, лише бажаючи цього, — відповіла вона.

— Немає жодної причини не спробувати, якщо ми маємо можливість! — сказала я. — Ми вже знищили три серцедерева за допомогою «Виклику» та очищувального заклинання й можемо знищити ще. Якби тільки король дав нам удосталь солдатів, ми із Сарканом могли б розпочати випалювати її всю…

— Про що це ти говориш, дитино? — ошелешено сказав Балло, втрутившись. — Ти маєш на увазі «Виклик Люта»? Цього заклинання ніхто не промовляв уже п’ятдесят років…

— Гаразд, — мовила Алоша, оглядаючи мене з-під темних брів. — Скажи мені, як саме ви знищували ті дерева, і почни спочатку: ми не мали сподіватися, що Соля розкаже нам про це як слід.

Я, затинаючись, розповіла їм про те, як ми вперше зачитали «Виклик», про довгу смугу того блискучого світла, що сягнуло до Касі, про те, як Пуща кинулася на неї та спробувала втримати її; про ті останні жахливі миті, коли Касині пальці були в мене на шиї та розгинались один за одним, а я знала, що муситиму її вбити, щоб врятувати. Я розповіла їм і про Єжи, а ще — про дивну внутрішню Пущу, яку показав нам «Виклик» і де вони блукали, загубившись.

Балло видавався збентеженим весь час, поки я говорила, вагаючись між опором і мимовільною вірою, та раз у раз слабко промовляв: «Але ж я ніколи не чув…» — і: «Про «Виклик» ніколи не повідомляли…» — а потім лише знову поступово замовкав, коли Алоша зацитькувала його нетерплячим жестом.

— Що ж, — сказала вона, коли я закінчила, — я визнаю, що ви із Сарканом усе одно дещо зробили. Ви не зовсім дурні, — вона досі тримала в руці кинджал, і вона постукала вістрям кинджала об кам’яний край столу, стук-стук-стук, баламкаючи, наче маленьким дзвіночком. — Це не означає, що королеву варто було рятувати. Що, на вашу думку, мало залишитися від неї після двадцяти років блукань у тому місці тіней, яке ви бачили?

— Ми про це не думали, — сказала я. — Саркан не думав. Але я мусила…

— Бо Марек сказав, що інакше стратить твою подругу, — закінчила за мене Алоша. — Та дідько з ним.

Я не гадала, ніби чимось завдячувала Мареку, та чесно сказала:

— Якби це була моя мати… я б теж спробувала що завгодно.

— Тоді б ти поводилась як дитина, а не як принц, — відповіла Алоша. — Він і Соля, — вона повернулася до Балло. — Ми мали бути розважливішими, коли вони запропонували їхати по дівчину, яку вивів Саркан, — вона похмуро глянула на мене знову. — Я була надто зайнята турботами про те, чи, бува, не запустила нарешті Пуща свої кігті у Саркана. Я хотіла лише одного — щоб її швидко стратили, а Саркан припхав її сюди, щоб решта нас її оглянула. І я все-таки досі не впевнена, що це було б на краще.

— Кася не заражена! — сказала я. — І королева теж.

— Це ще не означає, що їх не можна обернути на служниць Пущі.

— Ви не можете стратити їх просто через те, що може статися щось жахливе, у чому навіть не буде їхньої провини, — сказала я.

Балло заявив:

— Я не можу їй суперечити, Алошо. Коли реліквії вже довели, що вони чисті…

— Звісно, що можемо, якщо це врятує королівство від поглинання Пущею, — грубо сказала Алоша, заперечивши нам обом. — Але це не означає, що я прагну це зробити, і тим більше, — додала вона для мене, — спровокувати тебе на якусь дурість. Я починаю розуміти, чому Саркан стільки тобі потурав.

Вона знову постукала клинком по столу, а тоді заговорила знову з несподіваною рішучістю.

— Ґідна, — сказала вона.

Я кліпнула на неї. Звісно, я знала про Ґідну, як про щось маловідоме й далеке; це було велике портове місто на березі океану, далеко на півночі, з якого завозили китову олію та зелену вовняну тканину; звідти приїхала дружина кронпринца.

— Це досить далеко від Пущі, а океан ворожий до зараження, — сказала Алоша. — Якщо король відправить туди їх обох… цього, можливо, вистачить. Граф має відьму, Білого Жайворонка. Замкніть їх під її наглядом, і за десять років — або якщо нам таки вдасться спалити всю прогнилу Пущу — я перестану так перейматися.

Балло вже кивав. Але ж… десять років! Захотілося покричати, відмовитися. Ніби Касю знову мали забрати. Лише людина, якій сто років, могла з такою легкістю змарнувати десятиліття. Проте я завагалась. Алоша також не була дурною, і я бачила, що вона не помилялася, виявляючи обережність. Я поглянула на заражений бестіарій, який лежав на столі. Пуща ставила нам пастку за пасткою, знову й знову. Вона напустила химеру на Жовті Болота й білих вовків на Двернік, намагаючись упіймати Дракона. Вона забрала Касю, щоб заманити мене. А коли я знайшла спосіб її звільнити, Пуща все одно спробувала використати Касю, щоб заразити і Дракона, і мене; коли ж і це не спрацювало, вона дозволила Касі жити, щоб знову заманити нас у її руки. Ми вирвалися з тієї пастки, але раптом була ще одна, якийсь спосіб, у який Пуща могла знову обернути нашу перемогу на поразку?

Я не знала, що робити. Якби я погодилась, якби я послухалась Алошу… чи дослухався б до неї король? Якби я написала Сарканові, а він написав схвальну відповідь? Я закусила губу, тим часом як вона підняла на мене одну холодну брову, чекаючи, коли я відповім. Потім вона озирнулася: двері до Чаровнікова розчахнулись. У дверях білою постаттю в обрамленні темного отвору стояв Сокіл; від його білосніжних шат відбивалося світло. Роздивившись нас трьох, він примружив очі; потім він показав одну зі своїх усмішок.

— Як я розумію, ви всі були тут зайняті, — невимушено промовив він. — Але тим часом дещо сталося. Можливо, ви були б не проти піти вниз на суд?

Розділ 21



За межами затишного Чаровнікова порожні коридори наповнював шум вечірки. Музика вже зупинилась, але, доки Сокіл вів нас до державної бальної зали, вдалині дедалі гучніше й гучніше ревло хвилями море голосів. Лакеї квапливо відчинили нам двері на сходи, що вели донизу, до величезного танцювального майданчика. Посол у своїй білій куртці сидів у кріслі поруч із королівським троном, на помості, що високо здіймався над підлогою; по інший бік від короля були принц Зиґмунд і його дружина. Король сидів, стиснувши руками підлікотники з лев’ячими пазурами на своєму кріслі; його обличчя від гніву взялося плямами.

Посеред підлоги перед собою Марек розчистив широке коло; від нього відійшли шість повних рядів вражених танцівників з уважними поглядами, а в дам спідниці при цьому здіймалися розкиданими квітами на арені. У центрі цього кола стояла королева з невиразним обличчям і в білій сорочці ув’язненої, а Кася трималася за її руку; Кася озирнулася довкола та з виразом полегшення на обличчі помітила мене, проте я ніяк не могла наблизитися до неї. Натовп щільно заповнив сходи, нависаючи над краєм мезоніну, що виходив на майданчик, аби подивитися.

Королівський секретар мало не зігнувся перед Мареком, говорячи тремтливим голосом і тримаючи перед собою важку книгу законів, неначе вона могла правити за щит. Я не могла ставити боягузтво йому на карб. Марек стояв менш як за два кроки від нього, наче постать, що вийшла з пісні: вбраний у броню з яскравої криці, тримаючи в руці меч, який міг би здолати вола, та з шоломом під пахвою. Він стояв перед секретарем, наче уособлення мстивого правосуддя, випромінюючи жорстокість.

— У випадках… у випадках зараження, — промовив, затинаючись, секретар, — право на судовий поєдинок не… прямо скасовується за законом Богуслава… — він затих, видавши здавлений звук. Марек рвучко підняв меча за якихось кілька дюймів від його обличчя.

Марек продовжив цей рух і, повернувшись, обвів мечем усю залу; натовп, затамувавши подих, відступився від того місця.

— Королева Польні має право на оборонця! — крикнув він. — Нехай будь-який чаклун вийде вперед та покаже в ній хоч якусь ознаку зараження! Гей, ти, Соколе, — промовив він, крутнувшись і показавши на верх сходів, і весь двір перевів очі в наш бік, — негайно наклади на неї заклинання! Нехай увесь двір подивиться та побачить, чи є на ній хоч якась пляма… — увесь двір разом, від архікнязів до служниць, зітхнув; зітхання в екстазі здійнялося та затихло.

Гадаю, саме тому король не зупинив цього одразу. Натовп на сходах розступився, даючи нам дорогу; Сокіл тим часом кинувся вперед, волочучи довгі рукави сходами вниз, а зійшовши на підлогу, привітав короля елегантним поклоном. Він явно підготувався до цієї миті: у нього був великий мішок, повний чогось важкого, а ще він зігнув палець і скинув зі стелі чотири високі чарівні лампи так, щоб вони стали довкола королеви. А далі він відкрив мішок і викинув у повітря над її головою хвилю синього піску, тихенько заговоривши.

Я не чула замовляння, але з його пальців із тріском вийшло розжарене біле світло та пройшло крізь пісок, який падав. Запахло так, наче топилося скло, потягнулися тоненькі цівки диму: падаючи, пісок повністю розчинявся, а натомість у повітрі утворювалося синювате викривлення, тож я, здавалося, бачила королеву та Касю крізь товсте віконне скло в оточенні дзеркал. Світло чарівних ламп сліпучо сяяло крізь це викривлення та ставало яскравішим, проходячи крізь нього. Я бачила крізь Касину плоть кістки її руки, що лежала на королевиному плечі, а ще — слабкий обрис її черепа та зубів.

Марек потягнувся і взяв королеву за руку, а тоді повів її у коло, виставляючи напоказ. Шляхтичі не бачили випробування архієпископа, вуалі Ядвіги. Вони завзято витріщалися на королеву, яка повністю сяяла, у її білій сукні, з кровоносними судинами, що проходили всередині неї ледь помітними слідами блискучих ліній; її очі були світильниками, а розтулені вуста видихали сяйливу імлу. Жодної тіні, жодної смужки темряви. Двір загомонів ще до того, як світло в ній повільно згасло.

Скло розбилося на шматки та впало дзвінкою зливою, розчинившись назад у сині цівки диму, щойно досягло землі.

— Нехай її оглянуть ще, — перекричав Марек шум розмов, який став гучнішим; при цьому він і сам мало не засяяв праведністю. — Викличте будь-якого свідка: нехай вийде Верба та архієпископ...

На якусь мить Марек явно завоював залу; навіть мені було видно, що тут, якщо король відмовиться, якщо він накаже забрати королеву геть і стратити її пізніше, виникне тисяча чуток про вбивство. Королю це теж було видно. Він оглянув усіх своїх придворних і коротко та сильно смикнув підборіддям до грудей, а тоді відкинувся на спинку трону. Тож Марекові вдалося змусити батька зробити так багато навіть без чародійства: незалежно від того, хотів король скликати суд чи ні, суд фактично вже почався.

Та я вже бачила короля тричі. Я б назвала його… ні, не зовсім приємним: надто багато зморщок в’їлося йому в насуплене обличчя, щоб його можна було уявляти собі ніжним чи добрим. Але якби мене попросили описати його одним словом, я би сказала «стурбований». Тепер я сказала б «розгніваний», «холодний, наче зимова буря», і все одно саме він мав зрештою винести вирок.

Мені хотілося вибігти та зупинити суд, сказати Марекові відступитися від цього, та було вже запізно. Верба вже вийшла наперед, щоб свідчити, пряма як стовп і зодягнена у сріблясту сукню.

— Я не знайшла жодної зарази, але не буду присягатися, що її немає, — холодно сказала вона, звертаючись безпосередньо до короля та не звертаючи уваги на стиснені Марекові зуби та скрегіт його рукавиці об руків’я меча. — Королева не при своєму глузді. Вона не вимовила жодного слова та нічим не показує, що когось упізнає. Її плоть повністю змінилася. Від її смертних жил або кісток не лишилося нічого. І хоча плоть може перетворюватися на камінь або метал, не несучи в собі зарази, ця зміна, безумовно, спричинена впливом зараження.

— І все ж, якби її змінена плоть несла в собі заразу, — втрутився Сокіл, — чи не очікувала б ти побачити її під дією мого заклинання?

Верба навіть не повернула до нього голови; той явно заговорив поза чергою. Вона лише схилила голову до короля, який кивнув один раз і злегка ворухнув пальцями, відпускаючи її.

Архієпископ висловився так само невизначено. Він лише сказав, що випробував королеву всіма святими реліквіями собору, але не сказав, що вона не заражена. Гадаю, ніхто з них не хотів виявитися неправим опісля.

Висловитися на користь королеви вийшли всього кілька інших свідків, лікарі, яких Марек привів її оглянути. Жоден із них не сказав ані слова про Касю. Вони не згадували про неї навіть наостанок, але їхні слова визначили б, жити їй чи загинути. Королева ж стояла поруч із нею мовчазна й безвільна. Сяйво вже згасло та залишило її з невиразним обличчям, порожню, на видноті в усього двору.

Я поглянула на Алошу, яка стояла поруч зі мною, та на Балло по інший бік від неї. Я знала, що, коли прийде їхня черга, вони підведуться й розкажуть королю про той жахливий бестіарій, який лежить у Чаровнікові в щільному колі із солі та заліза під дією всіх захисних заклинань, які вони змогли на нього накласти, та під наглядом вартових, поставлених пильно його стерегти. Алоша скаже, що ризикувати не слід; вона скаже королю, що ризик для королівства завеликий.

А тоді король за бажання міг би підвестися й сказати, що закони проти зараження не мають винятків; він міг би надати своєму обличчю тужливого виразу та послати королеву на смерть і Касю разом з нею. А дивлячись на нього, я думала, що він так і зробить. Він це зробить.

Він сильно відкинувся на спинку свого величезного різьбленого крісла, неначе потребував опори для ваги свого тіла, та прикрив рукою не схильні до усмішки вуста. Рішення насувалося на нього, наче снігопад, перша ріденька пороша, що все наростатиме й наростатиме. Решта свідків говоритиме, та він їх не почує. Він уже прийняв рішення. На його важкому, похмурому обличчі я бачила Касину смерть, і я у відчаї оглянула кімнату, зустрівшись поглядом із Соколом. Поряд із ним стояв Марек, так само напружений, як і його кулак, який стискав руків’я меча.

Соля глянув на мене у відповідь і лише непомітно розвів руками, наче кажучи: «Я зробив те, що можу». Він нахилився до Марека та пробурмотів йому щось, а коли спустився останній лікар, принц сказав:

— Нехай Аґнєшку з Дверніка викличуть свідчити про звільнення королеви.

Саме цього я зрештою й хотіла; саме з цієї причини я приїхала та боролася за те, щоб мене занесли до списку. На мене дивилися всі, навіть король зі своїми на­супленими бровами. Та я все одно не знала, що казати. Якщо скажу, що королева не заражена, яке значення це матиме для короля, для будь-кого з цих придворних? Те, що я скажу про Касю, уже точно буде їм байдуже.

Можливо, Соля спробує вимовити разом зі мною «Виклик», якщо я його попрошу. Я подумала про це, уявила, як оте біле світло показує істину всьому двору. Але… королеву вже випробували під вуаллю Ядвіги. Двір побачив її очима Сокола. Королю було видно, що вона не заражена. Річ тут була аж ніяк не у правді. Двір не хотів правди, король не хотів правди. Будь-яку правду, яку я могла їм дати, вони могли проігнорувати так само легко, як і все інше. Це не змінить їхньої думки.

Проте я могла дати їм дещо зовсім інше. Я могла дати їм те, чого вони справді хотіли. А тоді я усвідомила, що все ж таки знаю, що це. Вони хотіли знати. Вони хотіли побачити, як це було. Вони хотіли відчути себе частиною цього, порятунку королеви; вони хотіли пожити у пісні. Це не було правдою, навіть не було її подобою, та це могло переконати їх залишити Касю в живих.

Я заплющила очі й згадала заклинання ілюзії. «Легше за справжні армії», — казав Саркан, і, почавши шепотіти заклинання, я зрозуміла, що він мав рацію. Підняти оте страхітливе серцедерево цілком було не важче, ніж створити одну-єдину квітку, і воно дерлося вгору з мармурової підлоги зі страшенною легкістю. Кася судомно вдихнула, закричала якась жінка, стукнувся стілець, який упав десь у залі. Я відгородилася від шуму. Я дозволила замовлянню й далі скочуватися наспівом із мого язика, виливаючи чари та хворобливий, напружений жах, що міцно засів у мене глибоко в животі. Серцедерево росло й далі, розкидаючи свої величезні сріблясті гілки залою, а стеля зникала у сріблястому шурхотливому листі та жахливому смороді плодів. У мене всередині все перевернулось, а тоді травою перед моїми ногами покотилась Яношева голова та вдарилась об розлоге коріння.

Усі придворні зарепетували й кинулися назад до ст