Book: Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства



Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ

імені Михайла Туган-Барановського

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ


Брітченко І.Г., Момот О.М., В.Г. Саєнко


ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ

РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ

ФУНКЦІЇ В СЕКТОРАХ

ЕКОНОМІКИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА


Донецьк-Полтава, 2012

1


2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ

імені Михайла Туган-Барановського

ПОЛТАВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ


І.Г. БРІТЧЕНКО, О.М. МОМОТ, В.Г. САЄНКО


ЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ФУНКЦІЇ В СЕКТОРАХ

ЕКОНОМІКИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА


Монографія


Донецьк-Полтава, 2012

3


ББК 65.9 (4 Укр) 09

Б 87

УДК 330.101:338.24


Науковий редактор: д-р екон. наук, проф. Брітченко І.Г.


Рецензенти:

Член-кор. НАН України, д-р екон. наук, проф. Мікловда В.П.

(Ужгород)

д-р екон. наук, проф. Василенко В.М. (Донецьк)

д-р екон. наук, проф. Березін О.В. (Полтава)


Рекомендовано вченою радою Донецького національного університету

економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського (протокол № 5 від

28 грудня 2011 р.), вченою радою Полтавського університет економіки і

торгівлі (протокол № 11 від 21 грудня 2011 р.).

Брітченко І.Г., Момот О.М., Саєнко В.Г.

Б Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки

національного господарства: монографія / І.Г. Брітченко, О.М. Момот, В.Г. Саєнко / Під

наук. ред. проф. Брітченко І.Г.; М-во освіти і науки України, Донец. нац. ун-т економіки і

торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Полтавський університет економіки і

торгівлі. – Полтава: ПУЕТ, 2012. – 547 с.

ISBN

Монографію присвячено дослідженню розвитку підприємницької функції в

співвідношенні трьох секторів національного господарства. Аналіз первинного сектору

економіки національного господарства приведено на прикладі казенних підприємств

пенітенціарної системи, вторинного – індустріальних підприємств одиничного

виробництва, третинного – банківської сфери надання послуг. Розкрито зміст розвитку

підприємницької функції в умовах ринкових відносин держави. Узагальнені складові

організаційно-економічних умов функціонування секторів економіки національного

господарства у зв`язку з розвитком підприємницької функції. Розроблено моделі

організації виробництва і послуг в економічному середовищі держави.

Призначено для наукових працівників, фахівців промислових підприємств,

аспірантів і студентів.

ББК 65.9 (4 Укр) 09

Б 87

УДК 330.101:338.24


 Брітченко І.Г., Момот О.М., Саєнко В.Г., 2012

ISBN

 Донецький національний університет економіки

і торгівлі імені М. Туган-Барановського,

 Полтавський університет економіки і торгівлі

2012

4


ЗМІСТ


ВСТУП

6

РОЗДІЛ 1 ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ 16

ФУНКЦІЇ В РІЗНИХ СЕКТОРАХ НАЦІОНАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА


1.1 Визначення потенційних можливостей використання 16

підприємницької функції в умовах промислового виробництва

України

1.2 Зміст і інфраструктура організаційно-виробничих 33

послуг пенітенціарної системи держави

1.3 Організаційно-промислова складова технології 72

процесу використання підприємницької функції в сфері

послуг на прикладі комерційних банків України


РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ РОЗВИТКУ 100

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ФУНКЦІЇ


2.1 Підприємницька функція як організаційна технологія 100

процесу вироблення, надання і споживання блага

2.2 Класифікація і формалізація підприємницької 111

функції за доступністю пенітенціарної системи держави

2.3 Оцінка входження сфери послуг національного 129

господарства в ринкові відносини на основі розвитку

підприємницької функції


РОЗДІЛ 3 ПРОЦЕСИ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ 161

СЕКТОРІВ

ЕКОНОМІКИ

НАЦІОНАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА


3.1

Оцінка потенційних можливостей входження 161

виробничих підприємств в середовище ефективного

функціонування на основі розвитку підприємницької функції

3.2 Особливість розвитку підприємницької функції в 176

умовах казенних підприємств пенітенціарної системи держави

3.3 Ресурсний потенціал використання потужності 196

банківської системи при наданні послуг

5


РОЗДІЛ 4 ОЦІНКА ПОТЕНЦІАЛУ ПІДПРИЄМНИЦТВА

216


4.1 Оцінка рівня застосування підприємницької функції в 216

секторі виробництва корисного продукту

4.2 Механізм управління потенціалом пенітенціарної 225

системи при організації праці

4.3 Аналіз доступності банківського сектору при наданні 281

послуги


РОЗДІЛ 5 МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ПІДГОТОВКИ 296

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ

ЗДІБНОСТІ

В

СЕКТОРАХ

НАЦІОНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА


5.1 Реалізація підприємницької функції створення 296

корисного продукту на одиничному виробництві

5.2 Конструювання функції розвитку економічного 312

середовища в умовах казенних підприємств пенітенціарної

системи держави

5.3 Моделювання підприємницької функції в умовах 354

представлення послуги комерційними банками


РОЗДІЛ 6 МОДЕЛЮВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА 379

І ПОСЛУГ В ЕКОНОМІЧНОМУ СЕРЕДОВИЩІ ДЕРЖАВИ


6.1 Синтез рекомендацій по організації виробничої 379

функції при організації національного господарства

6.2 Моделювання виробничої структури надання 418

послуги в пенітенціарній системі держави

6.3 Модель визначеності вартості комерційного банку

454


ВИСНОВКИ

489

ЛІТЕРАТУРА

500

ДОДАТКИ

510


6


ВСТУП

У період мінливої економіки суспільство поповнюється новими

елементами, які з розрізнених ознак повинні формувати власну соціальну

групу, що представляє з себе цілісність зі своїми дисципліною, свободою

вибору і моральною системою самореалізації і саморегулювання. Така

громадська сила розчищає собі простір і порушує рівновагу системи, яка

поступається своїми позиціями новим стосункам, а період, в якому

реєструються перетворення, надає виробникові умови нерівноважної

економічної ситуації, в якій учасники враховують силу, яка діє безперервно.

Нерівноважне

суспільство

інакше

було

назване

дослідниками

«калейдоскопічним суспільством» або суспільством «економічного

індетермінізму». У цьому суспільстві ринкове середовище України

насичується за рахунок четвертого елементу продуктивних сил суспільства -

підприємництва, що представляє з себе, як відомо, особливу поведінкову

структуру. Його посилення сприяє як економічному зростанню, так і росту

податкоспроможності в державі.

За останні роки свого становлення економіка України поповнювалася

швидкими темпами працею тієї частини населення держави, яка в системі

економічних стосунків формує власну сферу - сферу підприємництва, інші

соціальні групи втрачали свій потенціал. На думку більшості дослідників,

підприємництво як вид діяльності отримує відображення в тій громадській

групі, в яку включаються вільні особи, що задовольняють інтереси в

політичній, соціальній, економічній, військовій, історичній і тому подібне

видах діяльності на основі мобілізації розумової і фізичної активності свого

організму.

В дослідженні розглядається економічна активність членів суспільства,

за чим стоїть комплекс енергетичних процесів, який споживається на всіх

стадіях відтворювального процесу матеріальних і духовних благ, що

задовольняють потреби суспільства або окремої людини. У таку активність

можна залучити людину двома способами - або з примусу, вимушено, або на

основі добровільної вільної витрати життєвої енергії. Другий спосіб

мобілізації енергії людини і відноситься в розряд підприємницької активності

як форми існування людини і вільної особи. Цьому сприяють природні

обставини, які проявляються у міру переселення людини в суворіші

кліматичні середовища, де добути кошти для існування важко або практично

неможливо, а ще більшу дію чинить спеціалізація виробників на виконанні

певних трудових функцій, яка вимагає включення в діяльність такої ланки як

обмін продуктами, а власне спеціалізація виступає фундаментом системи, в

якій праця розподіляється між виробництвом, обміном і споживанням

продуктів діяльності. Названі обставини вимагають від людини мобілізації

інших форм поведінки, розвитку особливої економічної функції,

застосування якої в практиці управління процесами і налагодження стосунків

між людьми забезпечує економічне зростання. Згадаємо тут також і те, що

7


така економічна функція визначена була уперше в працях Річарда

Кантильона, як підприємницька.

Особлива економічна функція людини або підприємницька функція

поєднується з іншими силами сучасного суспільства і прагне посилити його

результуючу складову. Класифікація рушійних розвиток сил зводиться до

наступних трьох елементів:

1) чиста функція власності на капітал - реалізувати комплекс

продуктивних сил підприємства так, щоб забезпечувався ефект мінімальної

собівартості продукції. Розрахувати витрати і вигоду від використання

робочої сили, знарядь праці і предметів праці, ввести нові комбінації

чинників виробництва;

2) підприємницька функція - виявити нереалізовані можливості

витягання прибутку: розширити перелік засобів, необхідних для реалізації

ефективнішого поля вибору;

3) оптимізаційна функція комплексу чинників і процесів економічного

зростання, застосовуючи яку слідує:

а) встановити співвідношення між відомими впорядкованими наборами

цілей і засобів;

б) визначити характер поведінки суб'єкта діяльності, обмежуючи

умовою раціональності такої поведінки, моральними, правовими,

релігійними засадами, звичаями і устоями народу;

в) виявити мотивацію досягнення успіху, форми мобілізації власних

сил, відношення до ризику, власні ціннісні орієнтації;

г) вивчити мережеві зв'язки і тому подібне

У основу розвитку будь-якого суспільства покладені мотиви споживача

і індивідуалізму, які теж досить вивчені: споживач означає орієнтацію

масової свідомості на безперервний ріст споживання тих благ, які

добуваються; індивідуалізм - це життєва позиція, пов'язана з

протиставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам суспільства, причому

не якомусь конкретному, а суспільству взагалі, світу в цілому.

Жорстка зумовленість поведінки елементів виробництва виходить з

наступного положення: клас власників засобів виробництва забезпечує

власне існування за рахунок додаткової вартості, що отримується шляхом

експлуатації найманої праці особисто вільних працівників. Необхідні

властивості, які до цього приводять членів суспільства наступні:

1) великі суми грошового капіталу, які зосереджені в руках власників;

2) маса найманих робітників, яка вільна від особистої залежності і

засобів виробництва;

3) стимулятори до праці, які включають ряд моральних принципів, а

саме: а) мотив індивідуалізму;

б) ідею рівних можливостей;

в) доктрину особистого успіху.

8


Концепція історичного матеріалізму пов'язана з розвитком соціально-

економічних стимулів, пов'язаних з класовою приналежністю індивіда.

Концепція природних спонукачів зв'язується з етнічною приналежністю.

Мета індивіда полягає в подоланні перешкод і цілеспрямованому переході з

середовища робочої сили в середу власників капіталу.

Згідно ієрархічної моделі мотивації психолога Д. Маслоу вищі духовні

потреби можуть направляти поведінку індивіда лише в тій мірі, в якій

задоволені його нижчі потреби: фізіологічні потреби, потреби у безпеці, в

любові, в повазі, визнанні і оцінці авторитету, в самоактуализации (реалізація

потенцій, здібностей, таланту людини, втілення власного «Я»). Задоволення

первинної потреби універсальне, обмежується сферою безпосереднього і

повсякденного досвіду, а тому не отримує розвитку духу підприємництва до

того моменту, поки не з'явиться продукт творчості.

З'єднанню сил суспільства в результуючу сприяє модель ринку і

економічна система, які, як відомо, прагнуть до рівноваги і витягання

максимальної користі з готівкових ресурсів. Поєднуються і переплітаються

дві гілки дисципліни, а саме:

на стадії виробництва продукції, де панує в стосунках жорстка

зумовленість поведінки елементів виробництва, що обумовлюється

соціально-економічними фактами, діючими обмежувачами (технологія

виробництва, собівартість продукції, інтенсивність праці і так далі)

використання творчого потенціалу особи, досягнення названого прагнення

забезпечується методом оптимізації;

на стадії підключення підприємницької праці, досягнення економічного

результату, що відрізняється імовірнісною основою, рівновага забезпечується

методами, які розробляються економічною теорією кібернетичної

оптимізації. Щоб переконатися в цьому, досить назвати декілька цілей

оптимізації :

а) купити чужий товар за відомою ціною, а продати свій товар за більш

високою ціною, але не відомою до теперішнього часу;

б) оцінити ризик втрати прибутку;

в) мобілізувати уяву - творчий акт творця і тому подібне.

Обидві стадії в організаційній системі мають рівноцінне значення, але

перша виступає базисом для розвитку другої, а друга базисом для розвитку

підприємницького духу і реформаторства. Кінець кінцем підприємницький

дух, що представляє з себе сукупність душевних якостей людини, необхідних

для успішного виконання підприємства, реформаторство, повинні впливати в

суспільстві на:

1) систему стосунків. Забезпечується міра раціоналізації економічної

життєдіяльності;

2) систему функцій. Забезпечується система навичок працівників:

завойовник, організатор, торговець і тому подібне;

3) форми поведінки. Забезпечується культурне середовище, що

проявляє себе в побуті, в господарському житті;

9


4) мислення. Працівник на відміну від адміністративної системи в

межах своєї професії повинен прагнути до забезпечення максимального

прибутку на основі систематично раціональної поведінки і мобілізації

підприємницького духу.

Сучасне суспільство України розподіляється між трьома групами, що

представляють з себе трудові ресурси, а саме:

1) спільність, що проповідує граничні цінності людського існування під

впливом залишкових явищ адміністративно-командної системи, очікуючої

повернення цінностей, що втратили актуальність;

2) спільність, напрямна свого розвитку шляхом підприємництва,

діяльність, що будує, на чинниках споживача і індивідуалізму;

3) спільність втомлених людей, які мають закінчену культуру і

безперспективність в русі вперед, що усвідомлюють не лише настання

періоду заходу їх культури, але і вичерпується джерела для формування і

захисту власних ідеалів.

Без детального аналізу структури названих груп можна визначитися з

тим, що друга група поповнюватиметься працею, але можливо це за умови

настання змін у свідомості членів суспільства. Вимагається усвідомити

наступне: що знаходяться в групі підприємців автоматично включаються в

престижне споживання.

Підприємці до середини 90-х років XX століття на території України

знаходилися поза соціальною структурою і не могли включитися в

престижне споживання, а тому повинні пройти етапи становлення і розвитку.

Поки що можна вести мову про два первинні періоди - накопичення і

твердження.

Період первинного накопичення в працях дослідників інакше

називається лиминальной фазою. Підприємці знаходяться в групі

«лімінальних» осіб. Рушійні сили представляють працівники тимчасових

трудових колективів, оренді техніки, приміщення і власність учасників

бізнесу. Характерні особливості бізнесу: підприємці переміщають в просторі

продукт праці з метою вигідного обміну, залучають маси неорганізованого

населення до проектів, що не вимагають витрат, міняють вид діяльності,

співробітників, місцерозташування, часто закривають свої фірми і

відкривають нові підприємства. Це дозволяє в стислі терміни дістати капітал

і переорієнтовувати напрям його використання. На цій стадії зберігаються

пріоритети соціалістичного гуртожитку, а свідомість підприємця зберігає

бажання надати фінансову допомогу нужденній верстві населення

безоплатно. Свідомість підприємця ще не сприйняла основний критерій

свого соціального статусу - багатство, а тому власний громадський імідж

особи підприємця знаходить відображення тільки в дорогих автомобілях і

прикрасах. Зароджуються елементи демонстративного споживання, яке у



свідомості підприємця виступає престижним.

10


Економічна сфера розрізнених підприємців насичується реалізацією

матеріальних потреб, які не могли бути отримані в поступливій демократії

адміністративної системи управління суспільством.

Період первинного затвердження нової еліти інакше називається

постлімінальною фазою. Підприємцями відчувається багатство, як критерій

соціального статусу, розвивається прагнення до утворення власної еліти.

Разом з дрібним і середнім бізнесом, отримує розвиток велике

підприємництво. З'являється громадський імідж підприємця, який

включається у велику політику, сприяє економічному розвитку

контрольованої території.

Починає свою реалізацію середовище елітарних клубів, будівництво

масштабних поселень в екологічно чистих місцевостях, форм відпочинку в

престижних рекреаційно-санаторних зонах. Масштаби демонстративного

споживання (автомобілі, квартири, відпочинок за кордоном, нерухомість за

кордоном) поступово придбавають забарвлення престижного, а одночасно з

цим в соціальному просторі зароджується об'єднання з власним сприйняттям

світу і духовного життя. Економічна сфера такої спільності заповнюється

цінностями на основі моделей світових стандартів економічного життя,

моделей наслідування і запозичення, моделей адаптації в середу зарубіжного

досвіду по довгострокових програмах. З'являється бажання розібратися з

процесами економічного середовища, які дозволяють створити стійкі сфери

споживання продукції і послуг населенням, а підприємцям вийти з групи

демонстративного споживання і вступити на шлях становлення «дозвільного

класу», на початковій стадії формування якого досить мати престиж

багатства. Досягти цього на цій стадії розвитку підприємництва можливо за

допомогою реалізації споживчої функції суспільства, тобто життєвій позиції,

пов'язаній з протиставленням кінцевих інтересів індивіда інтересам

суспільства, мобілізації сили і могутності окремої особи.

Не дивлячись на те, що мораль, моральність і етика для аналізованої

прогресуючої соціальної спільності - елементи моральної системи, які ще

тільки отримують своє визначення і уточнюються, стає ясним, що системою

цілей підприємництва озброюється все більша частина населення країни.

Серед них систематичне отримання прибутку забезпечує учасникам

матеріальний достаток, добробут, багатство вибору, особистий успіх,

реалізацію власних здібностей, соціальний престиж, славу, владу. Оскільки

названі цілі цього виду економічної активності людини реалізуються за

допомогою його праці, то економічні реформи в країні мають бути

спрямовані на розвиток підприємництва, а в його середовищі в першу чергу

малого бізнесу. На думку фахівців для ринкової економіки дуже велике

значення саме малого бізнесу. Без малого бізнесу ринкова економіка ні

функціонувати, ні розвиватися не в змозі. Становлення і розвиток його

являється однією з основних проблем економічної політики в умовах

пригнічення адміністративно-командної економіки ринкової. У розвинених

країнах з ринковим устроєм малого бізнесу припадає на частку 60-70 %

11


валового національного продукту, тому діяльність в цій сфері всемірно

заохочується.

У світовій економіці малий бізнес функціонує за рахунок

різноманітної кількості малих фірм, компаній і підприємств. Приміром, в

Індії їх число перевищує 12 млн., а в Японії 9 млн. В США за рахунок їх

роботи забезпечується майже половина приросту національного продукту і

дві третини приросту нових робочих місць. Крім того, мале підприємництво

оперативно реагує на зміну кон'юнктури ринку і надає ринковій економіці

необхідну гнучкість. З цієї причини росте число підприємств: в США в 1970

р. виникли 264 тис. нових підприємств, в 1980 р. - 532 тис., а в 1988 р. - 682

тис. підприємств. У 1992 р. в американській економіці діяло близько 18 млн.

ділових підприємств, і, передусім в малому бізнесі.

Істотний вклад вносить малий бізнес у формування конкурентного

середовища, що для високомонополізованої економіки має первинне

значення. Важлива його роль і в здійсненні прориву в сфері науково-

технічної політики. Це області електроніки, кібернетики і інформатики, які в

нашій країні отримують розвиток згідно процесу конверсії, що розгорнувся,

військових підприємств. Усі названі і багато інших властивостей малого

бізнесу роблять його розвиток істотним чинником і складовою частиною

реформування економіки в країнах, що знаходяться на перехідних стадіях

або фазах.

У усіх зарубіжних країнах з нормально розвиненою ринковою

економікою існує потужна державна підтримка малого бізнесу. Наприклад, в

Німеччині субсидії малим підприємствам складають до 3 млрд. євро

щорічно. У США проблемами малого бізнесу зайняті два комітета

конгресу, контроль за успішністю дій виконує Адміністрація у справах

малого бізнесу, а в кожному штаті є регіональні її відділення, що налічують

по 38-48 чол., які забезпечують підтримку малого бізнесу на державному

рівні. У Японії, де особливо висока кількість малих підприємств,

спеціально виділені ті з них, які в умовах ринкової економіки без допомоги

держави розвиватися не можуть. Стимулюючим чинником в розвитку малого

бізнесу виступають зазвичай системи податкової політики окремих держав,

але в окремих випадках зустрічаються і фінансові форми підтримки. Суть

податкової політики найчастіше полягає в поетапному зменшенні граничних

ставок податків і в зниженні прогресивності оподаткування при досить

вузькій податковій базі і високій сфері застосування податкових пільг.

Зменшення ставки податку в залежності від розміру підприємства теж є

одним з дієвих методів оподаткування малих підприємств. Наприклад, в

США діє систем пільгових ставок податку на доходи до 16 тис. дол., 15-

процентний податок встановлюється на перші 58 і 25-процентний - на

наступні 25 тис. дол., а понад цю суму застосовується максимальна ставка.

Малі підприємства в капіталістичній економіці виконують різноманітні

функції. Як правило, вони спеціалізуються на виготовленні окремих вузлів і

деталей, а великі підприємства ведуть подальшу зборку готових виробів.

12


Іноді малим підприємствам доручається проміжна зборка агрегатів. Середній

час життя малих підприємств не перевищує 5-6 років. Але число нових

підприємств перевищує число тих, що закриваються.

Усі малі підприємства швидко реагують на зовнішні умови і

видозмінюють кінцеву продукцію. У своїх спонуканнях вони йдуть за

попитом, освоюючи нову продукцію. Наприклад, малі підприємства в Японії

здатні завершити дослідне виробництво в течії тижня, тоді як на великих

підприємствах це зайняло б значно більше часу. Малі підприємства

спеціалізуються і на випуску кінцевої продукції, орієнтованої в основній

своїй роботі на місцеві ринки збуту. Найчастіше вони випускають

швидкопсувні продукти, ювелірні вироби, одяг, взуття і інші товари для

задоволення масового і туристичного попиту.

Згідно із законом, малі підприємства можуть створюватися на основі

будь-яких форм власності і здійснювати усі види господарської діяльності,

якщо вони не заборонені законом. Це положення чинить дуже істотну дію на

психіку українського населення і в цій сфері спостерігається найбільш

прогресивний рух суб'єктів діяльності. В той же час, ще слабо враховується

ефективність малого і середнього бізнесу. Як правило, ефективність не

забезпечується з тієї причини, що встановлюються високі податкові ставки.

З перших моментів роботи цієї сфери держава намагається забезпечити

фінансову збалансованість і бездифіцитність бюджету саме за рахунок

підприємницького середовища. Малі підприємства стають на грань

банкрутства і із-за частої зміни установок реформаторів, які порушують

логіку розгортання перетворень: їм слід відмовитися від спроб забезпечувати

перехід до ринку адмінистративно-командними методами, які ігнорують

інтереси підприємця; вимагається знайти шлях від інтересу підприємця до

централізованого створення ринкової інфраструктури, яка обслуговує

названий інтерес. Розвиток гальмується через нестачу фінансових ресурсів,

складнощі їх легального придбання у держави, тоді як банківська система

недостатньо проявляє себе в інвестиційному середовищі підприємництва. У

малому бізнесі практично відсутня система державної і громадської його

підтримки.

Сучасні економічні реформи Уряду спрямовані на впровадження

процесів економічного зростання, на активізацію господарчої складової

окремих економічних систем. Раціональна організація економічної системи в

ринковий обмін діяльністю можлива за тим теоретичним положенням, що

кваліфікована праця може бути застосована у незалежності від того, в’язень

це чи цивільний: і той, і інший повинні отримати належну кваліфікацію і

дозвіл на виконання технологічних операцій на робочому місці, що

обладнане устаткуванням з належними функціональними характеристиками,

тобто мати належний фах і відповідні навички і уміння. Якщо при інших

рівних умовах цивільний працівник за своїми особистими міркуваннями

може здійснити вибір відповідного робочого місця за рахунок того, що має

змогу пересуватися по території держави вільно, а тому досягає такого

13


робочого місця без перешкод самостійно, то ув’язненого треба у належне

місце доправляти під охороною і конвоєм, підтримувати його

життєдіяльність, життєздатність і т. ін. штучно.

Виникає питання про доцільність його пересування, переміщення і

транспортування, про можливість організації його охорони, харчування і

відпочинку, про загальну ефективність використання такого ресурсу праці

державою. Кожне виробництво за економічним законом розподілу і

кооперації праці, який діє у всіх відомих людству соціально-економічних

устроях і галузях суспільного життя і виробництва, споживає живу силу. Цей

закон поєднує порції живої сили, що розподіляється за функцією основної

праці, яка за статусом є виробником корисної речовини чи енергії і рухає

процеси як самого технологічного процесу, так і процеси допоміжної праці,

що сприяє ефективному виробництву, його безперервності і надійності, а

також обслуговуючої праці, що забезпечує виконання допоміжних процесів,

життє-забезпечувальних послуг, робіт і операцій, і, нарешті, управлінської

праці, яка організовує взаємопов’язані процеси живої і опредметненої праці.

За цим змістом факторів праці розбіжностей у дослідженні не

спостерігається, а гальмування сприйняття наукової реальності пов’язується

з такими факторами, що є похідними від режиму утримання ув’язнених, їх

кваліфікаційної підготовленості до виконання тієї чи іншої вправи, дії,

роботи чи функції, наявності устаткування, машин та механізмів і бажання

працювати, тобто розвитку підприємницької функції.

Як це прийнято у промисловості, у залежності від сфери

функціонування основні виробничі фонди поділяються на промислово-

виробничі та непромислово-виробничі. Перші з них – це засоби праці

підприємства, що призначаються для виробництва промислового продукту,

а другі – це ремонтно-будівельні дільниці, транспортні цехи і т. ін., що

призначаються для забезпечення руху предмету праці і обслуговування

технологічного процесу. Розподіл такий за технологічною ознакою у

пенітенціарній системі існує, але загальний результат виробничої дії не

відображає. Відчутною залишається така характерна особливість

застосування основних виробничих фондів у процесі виробництва, якою є їх

відновлення. Для відновлення засобів праці необхідне їх відшкодування у

вартісній формі, що здійснюється шляхом амортизації, тобто за

врахуванням перенесення вартості основних фондів на вартість

новоствореної продукції з метою їх послідовного повного відновлення. Але,

оскільки за методикою відшкодування вартості зношеної частини основних

фондів підприємства відраховуються певні кошти відповідно до розміру їх

зносу (фізичного та морального), які включаються до собівартості

новоствореної продукції і залишаються у держави, а не на підприємстві, то

відновлення їх врівноважується саме державою. Тобто меншу частину

системних положень організації і забезпечення виробництва у господарчому

середовищі пенітенціарної системи запозичене з класичної економіки, а

більшу частину треба розбудовувати з врахуванням значення владного

14


змісту держави, режиму відбування покарання і форматних потенційних

можливостей територіально розташованого казенного підприємства.

Оскільки виробничі дії у середовищі пенітенціарної системи розглядаються

за єдиною складовою послуги, то проблема їх поширення, розвитку і

впровадження за прогресивними методичними підходами і організаційними

системами до регулювання зв’язків, удосконалення соціально-економічних

відносин залишається теж актуальною. Підсилюється актуальність проблеми

процесами стабілізації економіки держави, розвинення підприємництва і

налагодження відносин на загалах ринку, що підтверджується державними

програмами економічного розвитку. Потенційні економічні можливості

пенітенціарної системи пов`язуються не стільки з розвитком виробництва у

досліджуваному

середовищі,

скільки

зі

зміцненням

процесів

життєзабезпечення і матеріальної самодостатності. Тобто етап змін вимагає

дослідження, визначення місця і значення факторів відтворення робочого

ресурсу пенітенціарної системи з урахуванням стану сучасної державної

економічної системи. Окрім того, досліджувана проблема має

загальнодержавне значення, що вимагає подальшого поглиблення

теоретичного і науково-прикладного вирішення завдань по удосконаленню

організаційної системи виробництва послуги за рахунок людського

потенціалу пенітенціарної системи. За загальною оцінкою наукових розробок

суспільство утримує загальнонаукові і загальноекономічні положення

організації взаємодії казенних підприємств пенітенціарної системи і

господарюючих суб’єктів діяльності, але вони швидко змінюються під

впливом ринкових важелів і впровадження світового досвіду. Встановлено,

що досліджувана система є структурною складовою держави з розвиненим

трудовим і технічним ресурсом, що дозволяє скласти конкурентне

середовище в окремих сферах виробництва, надання послуг і

довгострокового закріплення за пенітенціарною системою.

Метою монографії є узагальнення розробки науково-методичних

положень, системи організації, механізмів управління процесами

забезпечення функціонування й розвитку підприємницької функції в умовах

трьох секторів національного господарства, в системі яких на прикладі

пенітенціарних підприємств розглянуто первинний сектор економіки

національного господарства, на прикладі промислових підприємств України

– вторинний, на прикладі послуг банківського сектору – третинний сектор

національного господарства за допомогою систематизації теоретичних і

використання прикладних результатів дослідження.

Реалізація позначеної мети монографії обумовила необхідність рішення

наступних завдань:

систематизації теоретичних основ розвитку підприємницької функції з

урахуванням загальних наукових підходів і в динамічно мінливій

економічній, організаційній і господарській системах;

вивчення умов утворення підприємницького середовища, у якому

процесом виступає вироблення продукції чи надання послуг на рівні

15


сукупного суспільного виробництва, суспільної системи регулювання

соціальних і економічних відносин у структурній схемі діяльності держави;

обґрунтування

науково-методичних

основ

формування

підприємницького середовища вироблення продукції чи послуг у сукупності

вибору їх елементів і факторів, прийомів організації процесів, посилок

систематизації;

розробки концептуального підходу до розвитку підприємницької функції

при виробленні продукції чи послуг при входженні держави з економікою в

динамічно мінливих умовах системного розвитку ринкових зв'язків;

з'ясування структури процесів, елементів і механізмів розвитку



підприємницької функції держави на умовах приведення в дію принципу

господарського й економічного механізму взаємодії;

розробки схеми надання підприємницької послуги в державі з

порушеним економічним забезпеченням в конкретному середовищі,

детермінованим невизначеністю реалізації;

розробки науково обґрунтованих рекомендацій з реалізації економічних

і соціальних умов організації підприємництва у виробничих процесах

нестабільного середовища з порушеним економічним забезпеченням в

середовищі економік і одиничного виробництва.

Рішення поставлених завдань, досягнення мети наукового дослідження

визначили структуру, зміст й послідовність викладу отриманих результатів у

монографії.


16


РОЗДІЛ 1 ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ

ФУНКЦІЇ В РІЗНИХ СФЕРАХ НАЦІОНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

1.1 Визначення потенційних можливостей використання

підприємницької функції в умовах промислового виробництва України

Людина, грунтуючись на сформованій здатності до праці, вступає в

процес виробництва продукції, що забезпечує його життєзабезпечення

матеріальними і духовними благами. В процесі виробництва продукції він

перетворюється на продуктивну силу суспільства завдяки підпорядкуванню

своєї мускульної і інтелектуальної енергії вживаній організаційній формі

виробничої діяльності штучного об'єднання, наділеного конкретною владою

над його членами і що функціонує відповідно до виробленої системи вимог.

Штучне об'єднання представляє з себе організаційну структуру, яка

здатна пристосовуватися з метою самозбереження до зовнішніх умов на

основі регулювання власних системотворних зв'язків і елементів. Такою

особливістю наділені виробничі системи, які об'єднані доцільною

організуючою діяльністю людини і формують первинну виробничу ланку

людської діяльності.

Первинну виробничу ланку людської діяльності представляє з себе

штучне об'єднання, утворене людиною для виробництва суспільно корисної

продукції або послуг. У нім цілісність виробництва продукції забезпечується

організаційною єдністю трьох елементів продуктивних сил належної якості,

як-то робочої сили, знарядь праці і предметів праці, які у міру витрачання

свого ресурсу по частинах переносяться за вартістю на створюваний продукт,

представляючи кінець кінцем витрати на його виробництво. Залежно від

співвідношення тих, що беруть участь у виробництві продукції долею живої

праці (робоча сила) і матеріалізованої праці (знаряддя праці і предмети праці)

і під впливом чинників зовнішнього середовища складаються суспільно

необхідні витрати праці на виробництво продукції і умови його розвитку.

Суспільно необхідні витрати за своєю величиною постійно змінюються, що

пов'язано із споживчим інтересом населення до окремих виробів, який по

ряду конкретних причин або зростає, або затухає. В зв'язку з цим рівень

названих витрат, якісні і споживчі характеристики продукції, що

випускається, знаходяться під контролем виробників, які в потрібний момент

користуються власною підприємницькою функцією, а отримувані оцінки

використовують для перетворення як внутрішнього, так і зовнішнього

середовища виробництва продукції, що дозволяє продовжувати почате

виробництво або організацію випуску продукції нової якості. Результатом

внесених в штучне об'єднання перетворень як правило є отримання нового

суспільно корисного продукту, що задовольняє потреби людини в

орієнтованому напрямі.

Людська діяльність і її організаційна основа досліджується в двох

варіантах поєднань: у формі штучного об'єднання в стабільному середовищі

17


робочої сили, знарядь праці і предметів праці, або названий перелік

елементів поповнюється елементом підприємницької функції робочої сили,

яка розвивається в нестабільному середовищі. Серед вироблених позицій

детального вивчення заслуговують вчення К. Маркса [1], яке свої

організаційні положення розвинуло на матеріалістичному розумінні світу,

технологічно сполучаючи три елементи продуктивних сил суспільства,

економічна система основоположника політичної економії А. Сміта [2], у

якій нарівні з названими елементами уперше висунені ознаки

підприємницької функції людини, і школи економістів сучасності, серед яких

представляються системи М.Г. Бєлопольського [3-4], А.А. Богданова [5], В.І.

Голікова [6] і ряду інших дослідників, що розвивають світогляд

організаційної взаємодії економічних складових.

Перш, ніж приступити до узагальнення організаційних основ названих

шкіл, слід звернути увагу на ту обставину, що економічні школи і навчання

формувалися під впливом історичного накопичення фактів, під впливом

змісту і якісного складу яких, власне, і складалися основи шкіл і уявлення

про виробничі системи. У них організаційні положення розвитку

виробництва грунтувалися, як правило, на досягненнях науки тих часів, в які

проводилися наукові дослідження, а штучні системи представлялися як

організаційні штучні утворення. Встановленими для цього дослідження є цілі

отримання такими штучними утвореннями прибутку, форми її накопичення,

а дискусія ведеться щодо організаційних умов розвитку виробничого

середовища, що відносно створюються.

Наукова школа До Маркса грунтувалася на матеріалістичному

світогляді, в якому аналізу піддавалися форми руху енергії «механістичного»

походження, що забезпечують функціонування виробничо-технологічних

процесів. Розрахунки здійснювалися на закономірностях кінематичного руху

тіл, поширення теплоти, світла, електрики, магнетизму, вивільнення енергії

хімічних сполук, елементів і речовин, переходів агрегатних станів і процесів

органічного життя з одного в інше. Організаційні положення розвитку

природних і штучних систем розроблялися відповідно до теорії, згідно якої

система за допомогою речовини і енергії впливає на довкілля, а середовище,

у свою чергу впливає на штучно створену систему. В результаті основу

виробництва склали три елементи з чотирьох - робоча сила, знаряддя праці і

предмети праці [1, т. 25], які робили механічне дії на довкілля за допомогою

розподілу робочої сили, що управляє, між керованими знаряддями праці.

Апологетами школи, оскільки не було достатнього числа фактів,

передбачалася прогресивна картина історичного розвитку людства на основі

«нескінченного сплетення зв'язків і взаємодій, в якій ніщо не залишається

нерухомим і незмінним, а усе рухається, змінюється, виникає і зникає» [Там

же, т. 20, с. 20]. Грунтуючись на приведеному припущенні, класики цієї

економічної школи розглядали економіку, як органічно цілісну систему, яку

приводить в рух робоча сила. Вони дійшли наступного висновку: «Сама ця

органічна система як сукупне ціле має свої передумови, і її розвиток у

18


напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі усі

елементи суспільства або створити з нього ще бракуючі їй органи» [Там же,

т. 46, ч. 1, с. 229].

Одним з головних достоїнств школи стосовно цього дослідження є те,

що організаційні положення штучних утворень групуються в ній за

принципом розподілу робочою силою системи знарядь праці, що впливають

на предмет праці, що дозволяє здійснити і відповідний розподіл членів

суспільства по різних видах виробництва, а індивідів, що беруть участь у

виробничому процесі, підпорядкувати певним виробничим стосункам [1, т.

43, ч. 1, с. 33]. Система на основі принципу розподілу в процесі виробництва

перетворює робочу силу на продуктивну силу, як його чинник, наділений

продуктивною здатністю, яка пускається в хід при виробництві продукту.

Наукова школа А.Сміта не зупиняється на продуктивній здатності

людини і поповнила економічну науку продуктивною функцією людини, яка

грунтується на невидимій його енергії у формі «невидимої руки» [2] і

проявляється в процесі праці, як особливий чинник виробництва, що

сполучає в процесі виробництва усі інші чинники в єдину систему в умовах

невизначеності отримання результату. Як і матеріалістичні положення школи

Маркса, організаційне положення А.Сміта багаторазово підвищує при

оволодінні енергією продуктивної функції людини продуктивну силу

суспільства, перетворюючись одночасно на четвертий чинник виробничого

процесу, який останнім часом отримує достатнє визнання на території

України, як здатність прийняти рішення і здатність ризикувати в середовищі,

своєю нестабільністю, що відрізняється.

Сучасні економісти у своїх схемах і розрахунках використовують

всюди організаційні положення, що сполучають чинники виробництва в

єдину систему, а саме:

розподіл членів суспільства по видах діяльності і виробництвах - при

організації виробничих систем;

механізм підпорядкування виробників і членів суспільства певним

виробничим стосункам і особливості продуктивної функції людини - при

організації діяльності в окремих виробничих системах і функціонування

економічної системи суспільства в цілому.

Завданням справжньої роботи виступає дослідження сукупностей

діючих механізмів організаційних систем і першої, і другої групи. Найбільш

інформативними є розробки авторів [3-5], у яких стосовно вирішуваних

економічних завдань в якості відправної точки в аналізі застосовуються

названі організаційні положення. Розглянемо ті особливості їх розробок, які

представляють найбільший інтерес для формування виводів, відмічаючи при

цьому ту об'єднуючу особливість, що дослідження було виконане переважно

з урахуванням механізму взаємодії складових.

Виходячи з вимог механізму взаємодії складових, М.Г. Бєлопольським

[3, с. 7-9] організаційні системи розглядаються на основі таких процесів

взаємодії, які представляють з себе подвійний вплив: середовища на систему

19


і системи на середовище. Таким чином в його розробках признається

взаємодія людини, тобто «системи», з природою, тобто з «довкіллям». Така

взаємодія в розробках організаційних систем виступає для справжнього

дослідження реальною основою формування нових природних і штучних

первинних ланок матеріальної системи, а також передумовами створення

необхідних для їх існування природної і штучної середовищ. На рис. 1.1

представлений механізм і елементи класифікації взаємодії в сучасній системі.

Відзначається наступне: продуктивна функція людини займає своє місце в

одному ряду з такими чинниками дії на середовище, як техніка, технологія,

економіка і ідеологія.

Форми взаємодії

Закони взаємодії

Штучне об`єднання

Народонаселення

Виробничі і господарські

Попит і пропзиція

системи

Отримання прибутку

Форми задоволення


матеріальних потреб людини

Накопичення


Експлуатація праці

Результат

Взаємодія

Структура

взаємодії

людини

взаємодії

Розвиток

Між індивідами

Процвітання

Чинника дії на

Між групами індивідів,

Упадок

середовище

расами і


класами

Між колективами

Уповільнення


Між колективами і державою

Розпад


Між державою і

громадянами

Виробнича функція людини

Техніка

Технологія

Економіка

Воєнний потенціал

Рисунок 1.1 - Механізм і елементи класифікації взаємодії людини з

природним і штучним середовищем матеріальної системи


20


Оскільки «взаємодія людини (системи) з природою (довкіллям) є

складною науковою і технічною проблемою, що зачіпає найрізноманітніші

галузі сучасної науки» [3, с. 7], те обмежимося далі завданням дослідження

змісту сукупності виробничих систем, яка у своєму розвитку підкоряється

економічній системі суспільства, потребам окремих його членів. Це дозволяє

виробити метод управління тими процесами, які виникають і постійно

поновлюються між суспільством і природою, виробничою системою і

природою, технікою і природою, і об'єднані взаємозв'язком елементів в

системі «Середовище - зовнішній об'єкт - довкілля». На рис. 1.2 представлені

у вигляді схеми взаємозв'язку названих елементів.

Виявляються два закономірні зв'язки, перший з яких виробничу

систему представляє як цілісність з властивостями внутрішнього

взаємозв'язку її частин (елементів) з єдиною орієнтацією на цілеспрямовану

діяльність, другий - як автономність, наділену властивостями розвиватися у

встановлених межах аж до руйнування її незалежно від вміщуючого

середовища. Вміщуюче середовище орієнтовно представлене регулятором,

що управляє, забезпечує життєдіяльність виробничої системи [7].

Регулятором, що управляє, виступає деяка маса праці, що управляє [1, т. 23,

с. 431], продуктивна функція людини [6], а в сучасних дослідженнях - його

представляють керівники, здатні вибирати сприятливе довкілля [3, с. 33] на

основі мобілізації підприємницької здатності [8, с. 5] до ухвалення рішення в

структурі, що «синтезує конкретні структури управління» [7, с. 65].

Автономність, наділена властивостями розвиватися, представлена в

дослідженні як самостійними виробничими системами, так і вміщуючим

середовищем з її регуляторами, що управляють. Методичним підходом до

правильного пізнання суті і природи самостійної виробничої системи, що

складається з елементів, до виявлення її основних базисних стосунків

виступає її характеристика, як структурної складової, що відрізняється від

інших і має особливий, властивий тільки їй, тип стосунків і зв'язків. Це

дозволяє виконати угрупування необхідних досліджень, представити їх

відповідно до світогляду економістів, що проводили дослідження. Таке

угрупування дозволяє розглядати виробничі системи і основні базисні

стосунки, що представляють з себе комплекс загальносистемних вимог до

конструювання.

Розробка загальносистемної теоретичної основи складноорганізованих,

цілеспрямовано і планомірно керованих систем – перша з тих, що становить

угрупування - була завершена до кінця 70-х років рядом авторів, публікації

яких не втратили своєї актуальності. Їх виводи були отримані за даними

дослідження безлічі внутрішніх і зовнішніх зв'язків виробничих систем, які

представлялися як сукупність пов'язаних діючих елементів [9, с. 96] чи

взаємозв'язаних частин [10, с. 145]. Система, таким чином, представлялася як

сукупність функціонально взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, що

забезпечують досягнення поставлених корисних людині цілей.


21


Цілісність елементів

Автономність

елементів

Система «середовище – зовнішній об`єкт – довкілля»


Зовнішній

Довкілля

Середовище

обє`кт

Зовнішнє

природне

Підприємство

Організаційна

середовище проживання

Економічна

Внутрішнє середовище


Корпорація

Технічна


Середовище підприємства


Держава

Природна

Середовище корпорації


Регулятор системи

Екологічна

Середовище держави


Регулятор середовища

Мікроклимат

Цілісність, що

Середовище

Керуюча система

управляється

Виробнича система

Благоприємне

Виробнича система

Господарська

Неблагоприємне

Господарська


система

система

Управляючий

регулятор

Маса управляючої праці

Виробнича функція людини

Підприємницька здібність до

прийняття рішень

Рисунок 1.2 - Науковий підхід до класифікації взаємодії елементів в

системі «Середовище - зовнішній об'єкт - довкілля»

Безліч елементів довільної матеріальної природи, що знаходяться в

деяких заданих стосунках один до одного або як штучно організована

людиною сукупність матеріальних елементів, які функціонують завдяки

закладеним в них заздалегідь відомим властивостям, що задовольняють певні

матеріальні або духовні потреби людини, зводилася до з'єднання елементів

продуктивних сил суспільства, як-то: робочої сили, знарядь праці і предметів

22


праці. Тобто структура системи довгий час розглядалася як сукупність

комплексу стосунків, що формуються кожного разу для цілісного об'єкту, що

складається з неділимих елементів, виду і характеру стійких зв'язків між

ними, утворених з поєднання особистих і речових елементів виробництва,

сполучених в просторі і в часі [11] розумовою працею.

Висновки формувалися під впливом ідеологічних мотивів. Так, на зміст

системного аналізу в прикладних аспектах в країнах соціалістичного табору

довгий час позначалося політичне неприйняття іншого, чим марксистської

позиції світогляду, а виводи економістів у зв'язку з цим зводилися до того,

що в зміст виробничої системи вкладалися тільки технологічні елементи її

структури, або для її опису дослідники сполучали елементи систем різного

виду, рівня і підлеглості, оскільки світоглядом не визнавалися деякі

можливості правильної оцінки зв'язку. Ряд авторів в єдину множину

включали складові вміщуючого середовища з різною суттю, різного

характеру і призначення, чим порушувався єдиний тип стосунків, що

являється, на нашу думку, неодмінною умовою структурних стосунків. Щоб

уникнути різночитання в подальших дослідженнях, в дослідженні під

загальною структурою виробничої системи розуміється комплекс

технологічних, організаційних і економічних взаємозв'язків між її

складовими, спрямованими на здійснення певної мети. Тоді, виходячи з

представлення виробничої системи у формі технологічної і організаційної

єдності ряду процесів, спрямованих на випуск продукції при здійсненні

окремих стадій її виготовлення, можна з урахуванням позиції розділити

наступний висновок: «Виробничі системи - це штучні системи, енергетичні і

силові потужності яких призначені для використання речовини і енергії

(сировини, матеріалів, енергоресурсів і так далі), запозичених у довкілля

(природи) в цілях створення необхідних матеріальних благ, призначених для

громадського споживання» [3, с. 47]. При цьому, організаційне середовище

такої системи представляють різні види взаємодій між керівниками

(регуляторами) і фахівцями, працюючих в цехах, відділах, службах,

підрозділах, спрямованих на створення раціональної організації виробничої

системи« [Там же, с. 62], заснованою на інформаційних комунікаціях.

Отже, виходячи з приведеної властивості множинності систем,

концептуальний підхід до дослідження виробничої системи ясний - він

визначається кожного разу після вибору методу дослідження внутрішніх

закономірностей функціонування структурних складових. В зв'язку з цим

структурна складова єдиного цілого виступає як первинне і переважно

загальне поняття, що досить повно відбиває одночасно і цілісність

виробничої системи і закономірність стосунків між її окремими елементами.

Форми їх існування і функціонування будуються на принципах незалежності

один від одного, паралельності розвитку під динамічною дією і вимогою

дотримання субординації взаємозв'язків, з'єднуючись в єдине ціле

послідовністю технологічного потоку, економічним змістом або

організаційними зв'язками. Тобто методологічною основою формування

23


виробничої системи є пріоритетне узагальнення структурного аспекту

поняття, доступного для відображення у вигляді моделі, або класифікації,

виконаних за вимогами системного підходу.

Основні базисні стосунки - друга складова угрупування - отримали

відображення в роботах дослідників, які встали на шлях розробки умов

інформаційного і комунікативного забезпечення діяльності виробничих

систем. Є роботи, в яких вміщуюче середовище функціонування виробничих

систем представлене елементами економічної системи суспільства (рис. 1.2),

що управляє ними. У ній в якості вміщуючого середовища для

функціонування підприємства виступає, власне, економічна система,

інформація, системне управління.

Аналізом ряду публікацій, що визначають власне зміст економічних

стосунків, тип економіки і тому подібне, виявляється наступне.

У суспільстві розвиваються паралельно дві системи - на основі

суспільної власності на засоби виробництва і колективного привласнення

результатів праці - перша, друга - на основі приватної власності на засоби

виробництва і приватного привласнення результатів праці. Проте, багато

положень розглядаються з аналогічними складовими, але відрізняються своїм

сенсом і змістом. Приміром, радянські економісти стверджували, що

економічна система представляє з себе «сукупність виробничих стосунків і їх

законів, виникаючих господарських структур, що розвиваються в процесі

взаємодії ...взаємодія економічних законів виражається передусім

взаємозв'язком сутностей, серед яких початкова суть є також законом» [6,

с.5]. Оскільки суспільству як певній системі, що розвивається, властиві

загальні, загальні, специфічні (особливі) властивості і стосунки, то саме

загальну властивість представляли продуктивні сили, виробничі стосунки

(власність), спосіб виробництва (привласнення), а також органічна єдність

виробництва, розподілу, обміну і привласнення. У конкретних виробничо-

тимчасових умовах виробниче відношення характеризується певною

інтенсивністю, а розвиток суспільства представляється як заміна однієї

суспільно економічної формації інший, тому його можна представити як

процес згасання, поступового або стрибкоподібного послаблення

інтенсивності одних стосунків і активізації інших, вже відомих або нових,

викликаних до життя новими видами соціальних структур і зв'язків. Названі

положення не заперечуються, а приймаються на озброєння після

відповідного коригування сенсу і капіталістичними економістами.

Це означає, що названі організаційні положення можуть співіснувати в

перехідній період переорієнтації економіки держави, керуючись деякий час

загальними началами. Так, серед них головне положення займає тезу, що

полягає в наступному: «соціально-економічні структури відбивають єдність

внутрішніх і зовнішніх стосунків в тому сенсі, що з певними стосунками

виникають і певні структури» [Там же, с. 18]. У свою чергу, актуальними

залишаються приміром, наступні положення: «1) не існує обміну без

розподілу праці, будь це останнє чимось первісним або ж результатом

24


історичного розвитку; 2) приватний обмін припускає приватне виробництво;

3) інтенсивність обміну, його поширення, також як і його форма

визначаються розвитком і структурою виробництва» [1, т. 46, ч. 1, с. 35-36].

Це означає, що єдність внутрішніх і зовнішніх стосунків досягається на

основі відособлення, громадського розподілу праці, як процесу, що

представляє загальні властивості суспільства, що історично розвивається.

Тому структури перехідного періоду, виділені по видах (властивостям)

громадської праці, одночасно характеризуються стосунками не лише

зовнішньої відмінності, але і що визначають історичну суть виробництва.

Простежуючи хід історичного розвитку організаційних процесів,

приходимо до висновку: первинне відособлення пов'язане з появою

суспільно продуктивної праці, внаслідок чого його носії стали першими

економічними структурами суспільства. Саме виникнення одночасно

декількох подібних колективів перетворилося на процес структуроутворення

і було обумовлене початковими економічними відносинами.

Щоб було ясним, про що йде мова, звернемося до структур історичного

розвитку. У загальному переліку серед перших соціально-економічних

структур суспільства займають місце пастушачі, землеробські і ремісничі

громади, з яких отримало свій початок утворення великих видів матеріальної

діяльності, що мало першопричину, - виникнення і ріст додаткового

продукту у зв'язку із спеціалізацією праці. Такий розподіл праці завершився

розвитком соціально-економічних структур нового рівня, а також привело до

налагодження економічних зв'язків більш високого порядку, якими стали

оподаткування, торгівля, товарно-грошові стосунки і тому подібне. Далі

настав період становлення приватновласницької структуризації усередині

громад, в яких господарська єдність забезпечувалася не безпосередньо

громадською працею, а обміном результатами виробничої діяльності.

Одночасно з цим поглиблення соціальної нерівності привело до виникнення

антагоністичних класів, чим, власне, обумовлена поява ієрархічної

адміністративно-виконавчої структури суспільства і держави. В умовах

капіталізму тривало затвердження розподілу праці на продуктивний і

непродуктивний, що сформувало певні стосунки до тих елементів трудового

процесу, які сприяють росту його продуктивності, в першу чергу за рахунок

застосування більше спеціалізованих спрямованих знарядь праці на обробку

предметів праці. Відділення працівників від засобів виробництва на основі

примусу породило нову форму відособлення, яка дістала назву форми

політико-економічного відособлення.

Зв'язуючи виявлені історичні особливості з сучасністю, скажімо, що в

перехідний період спостерігається наступний конгломерат діючих

економічних умовностей, а саме:

1) присутність згасаючих соціалістичних підприємств визначає

колективний принцип організації процесу праці і виробництва на основі

колективного використання засобів виробництва і привласнення створеного

25


продукту, оплати по праці, еквівалентного обміну діяльністю між

підприємствами;

2)

присутність

наростаючих

у

своїй

потужності

приватнокапіталістичних підприємств визначає наявність не лише

капіталіста і найманого робітника, але і становлення стосунків привласнення

додаткової вартості.

Тобто в перехідний період співіснує дві структуротворні форми

громадського з'єднання спеціалізованої праці. Перша заснована на

рівноцінній і рівнозначній праці, на рівності суб'єктів діяльності в соціально-

економічному сенсі, на реалізації процесу безпосереднього з'єднання

працівників із засобами праці, чим власне підтримується існування

соціалістичних громадських стосунків, друга - на відділенні працівників від

засобів виробництва, на приватній формі привласнення результатів праці

утримувачами

капіталу,

чим

власне

заохочується

розвиток

частнокапиталистических громадських стосунків.

Продовжуючи аналіз системотворних елементів, знаходимо наступне

визначення: «Конкретні громадські структури - якісно певні явища, що

виражаються в поняттях, абстракції, що існують, які узагальнюють комплекс

властивостей і стосунків, вони виступають одночасно ситемоутворюючими

стосунками і співвідношеннями. У такому разі має місце взаємоперехід

категорій організація - структура; структура - організація, система виступає і

структурою і організацією» [6, с. 17]. Структурно-функціональні стосунки,

на наш погляд, на сучасному етапі економічного розвитку представляють

власники і незаможні, співвласники і користувачі, індивіди і суспільство,

узяте в цілому.

Щоб завершити дослідження організаційних процесів і представити

зв'язок в графічному виді класифікації (рис. 1.3), звернемося до наукових

публікацій [3-10] та ін. і визначимося з виявленими в них поняттями, що

описують комплекс властивостей і стосунків в суспільстві, які як тепер стало

відомо, представляють з себе виробничі стосунки, структурно-функціональні

стосунки,

соціально-економічні

стосунки

і

політико-економічні

відособлення. Названі складові в дослідженні виступають елементами з

відносно самостійними властивостями. Приміром, в роботі [6, с. 17-18]

виробничі стосунки способу виробництва представлені найточніше як

складні системи, що складаються з підсистем або структур, які у свою чергу

складаються із складних підлеглих елементів і конкретних стосунків. Щоб

конкретизувати свої дослідження і отримати речові докази висновкам, в

дослідженні представляється відношення, як «прояв зв'язків», громадські

стосунки в ньому - це «громадська форма прояву зв'язків», структура - «це

впорядкованість стосунків, що створюють інтегральну властивість, по якій

одну частину цілого відрізняють від іншої». З'єднанням у взаємозв'язку

понять «структура» і «стосунки» обумовлена дія взаємозв'язку виду «основна

властивість - відношення». Тобто виявляється важлива для цього

дослідження наступна взаємозалежність: структура не може бути пізнана без

26


стосунків, так само як і стосунки не виникають і не існують без властивостей,

що співвідносяться. Графічне представлення взаємозв'язків дозволяє виявити

структуру, в якій кожен рівень організаційних стосунків відбивається у

вигляді кілець, що опоясують кожен структурний елемент системи

організаційними структурами суспільства, які надають середовище їх

розвитку.


Громадсько-

Структурно-

Соціально-

Політико-

економічні

функціональні

економічні

економічне

відносини

відносини

відносини

виділення

Виробничі системи

Власники капитала

Класи суспільства Суспільні

Професінйно

організації

-

……


Корпорації

функціональні

……


групи

Держава


Політичні блоки і


Кваліфікація

Виділення

Техніко


партії

-

организаційні

відносини

Організаційні відносини

Внутрішні відносини

Зовнішні відносини обміну

обмена деятельностью

діяльністю

Суть господарської одиниці

Відносини між

Управлінські

Вид економіки

господарськими

відносини

одиницями

Рисунок 1.3 - Класифікація організаційних стосунків в суспільстві у

формі кілець

Узагальнюючи сказане, можна сформулювати наступне положення:

стосунки проявляються як властивість і одночасно як момент взаємодії

елементів, що співвідносяться, що дозволяє не лише моделювати якісну

27


структуру суспільства взагалі і економіки зокрема, але і виразити кількісно

інтенсивність властивостей і зв'язків, співвідношення тих, що становлять ці

системи структурних одиниць, а також вказати напрям зв'язку. Залежність

встановлюється при відомих стабілізаторах переходу однієї якості системи в

інше і часу періоду перетворень.

Оскільки «в цілому структура і стосунки утворюють громадську

організацію таким чином, що внутрішні і зовнішні стосунки підсистем і

елементів є органічною єдністю» [6, с. 18], то виявляється система

взаємозв'язків, яка для скорочення громіздких висновків формується в певній

послідовності висновків. З цієї схеми встановлюється наступне: структура

продуктивних сил виражається через техніко-організаційні стосунки, які

представляє спеціалізація, технологічне об'єднання і так далі Громадська

праця представлена різними видами продукції і робочої сили. В межах

кожної конкретної праці він підрозділений згідно рівня кваліфікації.

Відносне відособлення територіальних структур призводить до

територіального розподілу праці. Відбувається громадський розподіл

праці на працю управлінський і виконавчий і виникає відособлення

керівництва. Громадський апарат управління представляє система органів,

які є його структурою. Виробничий колектив - це первинний

господарський осередок. Єдністю продуктивних сил і виробничих

стосунків визнається технічна і економічна структура.

Представлений логічний зв'язок елементів приводить фахівців до

думки про потребу управління масою живої і матеріалізованої праці в такій

цілісності, в якій істотну роль відіграє територіальна економічна система.

До вивчення територіальних економічних систем різних рангів,

просторових поєднань виробництва виник інтерес на початку 50-х років,

коли сформувалося вчення Н.Н. Колосовського. У цьому вченні

«дослідження просторових поєднань виробництва переслідує мету

встановлення найбільш раціональних структурних комплексів, доцільних

зв'язків і взаємозалежності між їх окремими структурними елементами, а

також вдосконалення існуючого територіального розподілу праці між ними»

[12, с.5]. Використання в системі виробничої діяльності ряду положень

дозволяє виробити класифікаційні критерії до розвитку зв'язків,

встановлених між елементами.

Для повноти аналізу в сукупність дослідження були включені

результати досліджень авторів, які займалися структурними елементами

території в різні часи, проте єдність думок ними не було досягнуто. Попри те,

що цьому питанню приділялося надалі досить багато уваги, і в 1970 р. ВІНІТІ

(м. Москва) по цій темі видано спеціальний випуск бібліографії основних

публікацій, в якому було враховано 959 робіт за період з 1965 р. по 1969 р.,

але детально розробленої теорії територіально-виробничого комплексу з цих

матеріалів теж не виявляється. Підтвердженням висловленому являється і те

положення, що для відображення форми просторової організації виробничих

сил різними авторами використовується ряд термінів. Серед них -

28


«виробничо-економічна

система»,

«виробничо-територіальний»,

«територіально-виробничий», «народногосподарський» комплекс, асоціація,

концерн, компанія, корпорація. Найчастіше вживаним і поширеним в

плануванні і публікаціях поняттям було поняття «Територіально-виробничий

комплекс».

Структура територіально-виробничого комплексу формувалася по

методу кібернетики, в якому отримують відображення три блоки, що

будуються на загальнодержавній інформації, власне базисі і галузях

економіки, а саме:

функціональний блок - загальнодержавна інформація - представляв з

себе завдання, якими визначилося його місце в територіальному розподілі

праці, роль і участь підрайонів, виробнича програма, а отже, і внутрішня

структура;

інфраструктурний блок - базис територіально-виробничого комплексу -

обкреслював природні, трудові і соціально-економічні ресурси;

господарський блок - галузі матеріальної і невиробничої сфери -

відбивав нормативну базу для виконання наміченої виробничої програми.

Теоретичні розробки дослідників звужувалися установкою, що

отримала своє твердження ще у кінці 20-х років, яка полягала в наступному:

«райони в економічному значенні цього слова - як спеціалізовані,

диференційовані частини єдиного господарського цілого – «мыслимы»

тільки за наявності більш менш широкого обміну між ними». [13, с. 160]. В

результаті отримана диференціація виробництва по окремих районах, що досі

призводить до залежності їх один від одного, а отже, до розвитку

міжрайонних зв'язків, в процесі яких райони обмінюються між собою

продуктами галузей спеціалізації. Крім того, як з'ясувалося і було відмічено в

плані електрифікації: окремі елементи і галузі господарства не є певними

величинами, значення їх міняється залежно від того, в якому поєднанні

знаходяться ці елементи і галузі. Проте, незважаючи на названий недолік, в

територіально-виробничому комплексі виділялося декілька організаційних

груп галузей економіки. Дослідник М.М. Паламарчук, приміром, вважає, що

існує чотири галузі, а саме: спеціалізації, субспеціалізації, міжрайонного

значення, внутрішньорайонного значення [14]. П.М. Алампієв теж розрізняв

наступні чотири групи галузей : спеціалізації, що забезпечують першу

(сировиною, паливом), обслуговуючі перші дві (устаткуванням, ремонтом,

будівельними матеріалами), задовольняючі потреби населення цього району

[15]. Е.Б. Алаєв бачив три групи галузей, якось: спеціалізації, допоміжні,

обслуговуючі [16]. И.В. Микільський по ролі і значенню підприємств

розрізняв: головні, базисні, супутні, додаткові, допоміжні, обслуговуючі,

місцеві групи галузей економіки [17]. Н.В. Багрів і Г. Л. Градів поверталися

до дослідження чотирьох груп економіки : спеціалізації, обслуговуючі,

додаткові, внутрішньорайонного значення [12].

Групу спеціалізації, виходячи із завдань дослідження, складають на

наш погляд галузі, які по своєму потенціалу перевищують потреби місцевості

29


і передаються для обміну на інших територіях. Виходячи з цього вимоги,

нарощували своє значення і такі з них, які відносилися в додаткову групу - їх

продукція зобов'язана вигідному географічному положенню і призначається

для вивезення - і внутрішньорайонні. На рис. 1.4 представлено висловлене

положення у вигляді схеми, яке актуальне в сучасних умовах організації

обміну діяльністю. Власне виявляється дві схеми обміну діяльністю, як-то:

передача надмірно зробленої продукції в сприятливому територіально-

виробничому комплексі менш розвиненому;

насичення територіально-виробничого комплексу продукцією і

подальша передача її для споживання в менш розвинені регіони.


а)


передача

передача


насичення


насичення

б)


передача


насичення


насичення


передача


насичення


насичення


насичення


насичення

Рисунок 1.4 - Схеми обміну діяльністю в середовищі територіально-

виробничого комплексу, у тому числі:

а) обмін діяльністю між суб'єктами господарювання;

б) насичення регіону виробництвом однорідної продукції і передача її в

необхідний район тяжіння з обмеженими ресурсними можливостями.

Основою для перегляду меж районів виступають вимоги, обумовлені

конкурентною боротьбою виробників або викликані зубожінням ресурсів.

Саме з цих причин на початку минулого століття почався перегляд районів

тяжіння [18].

У подальшому, оскільки конкурентна боротьба виробників на території

бувш. СРСР не дозволялася, то на переділ території чинили істотної дії

чинники, проблеми планового розвитку і розміщення продуктивних сил

суспільства, що обумовлювалися. Під контролем фахівців виявилися

наступні першопричини, по якісному стану яких в організацію економіки

вносилися корективи:

слабка забезпеченість паливними ресурсами;

напружений паливно-енергетичний баланс;

30


недостатнє використання корисних копалин;

вдосконалення спеціалізації, що склалася;

кооперація і комбінування в машинобудуванні;

диспропорції між сировинною базою і виробничими потужностями

індустріально-аграрного циклу.

Управління масою живої і матеріалізованої праці здійснювалося

відповідно до схеми Маркса [1, т. 24, с. 193], у якій нове нарощування

виробництва можливе за рахунок екстенсивного чинника розширеного

відтворення, тобто нарощування поля виробництва, або за рахунок

інтенсивного його чинника, тобто використання продуктивніших засобів

праці. Окремі дослідники, приміром [18, с. 123], припускали, що державі

«вигідніше не «точкове» розміщення окремих підприємств, а зосередження їх

в одному або декількох географічних пунктах, що утворюють промисловий

вузол». Оскільки промисловий вузол представлявся як територіальне

поєднання підприємств, що об'єктивно складаються в процесі планомірного

розвитку народного господарства, відмітні ознаки якого формуються

спільністю території, єдиною системою розселення і інфраструктурного

обслуговування, то це висунене положення повною мірою в ті часи утілитися

в практику не могло, оскільки суперечило принципу планомірного заселення

слаборозвинутих територій.

Сучасна організаційна система виробничої діяльності в регіоні

сформована без внесення змін до існуючого територіального середовища.

Відомі у цій галузі знань розробки, які побудовано на вказаному принципі

слабкої дії на середовище по методу кластерного розвитку. Приміром,

пропонуючи формувати промислові кластери по видах діяльності в роботі

[19, с. 392-393], підприємства розподіляються між чотирма групами, серед

яких значаться добувні, переробні, виробничі і обслуговуючі групи. Тобто по

суті своїй вживана класифікація повертає дослідника до галузевої форми

організації виробництва, що на рівні підприємства завершується об'єднанням

інтелектуальних, фінансових і матеріальних ресурсів без зв'язку з

вміщуючим середовищем. У такій організаційній структурі зберігається

правило насильницького безперервного навчання усіх категорій трудящих,

тобто вимагається піклуватися тільки про забезпечення універсалізації

робітників високої кваліфікації, багатопрофільності кваліфікованих

робітників, мало змінюючи систему управління. У класифікації

підприємництво відсутнє.

Таким чином, функція територіального управління і регіонального

прогнозування в Україні залишається слаборозвиненою, бо використовується

в розрахунках без необхідної визначеності або безадресно. Найбільш

суттєвою виявленою нами науковою розробкою у цій галузі науки визнається

схема розвитку і розміщення продуктивних сил на 15-річний період, в якій

отримує розвиток розділ про населення і трудові ресурси. Проте, детальне

знайомство з названими схемами виявило їх довідкове призначення. На нашу

думку, основу часткового регіонального ринку праці, на розвиток якого

31


спрямовані зусилля фахівців, представляє відносно розвинений локальний

господарських комплекс з «містом-ядром», що утворює за своєю суттю

промисловий комплекс.

Дослідження потенційних можливостей 14-ти міст Донецької області,

серед яких м. Шахтерск, м. Сніжне, м. Торез, м. Макіївка та ін., показує, що

абсолютне число цих міст вичерпало ресурс виробничого потенціалу або

підійшло до критичної межі можливостей, а тому як функціонально-

територіальна система не може залучати населення як в матеріальне

виробництво, так і в сферу послуг. У сучасний період реформування

економіки можуть бути отримані достовірні оцінки про потенційні межі

трудових маятникових міграцій населення, а свій розвиток «місто-ядро»

може отримати при зростанні інвестиційної активності і рухливості трудових

ресурсів. Тобто, в нестабільний перехідний період, коли економічне

зростання сповільнилося, вимагається вести пошук нових методичних

підходів до регулювання економіки і її галузей.

Аналіз шляхів розвитку економіки показує, що в нестабільний період

немає єдності у висловлюваннях економістів. Є декілька точок зору,

економічно виправданою серед яких є та, яка спрямована на нарощування

підприємницької функції території.

Отже, управляючи масою живої і матеріалізованої праці, на сучасному

етапі організації економіки на перший план виступає дослідження механізму

забезпечення функціонування виробничих систем на територіях з

нестабільними умовами перехідного періоду, основною формою прояву

якого являється формування середовища для розвитку підприємницької

функції людини на основі організаційної взаємодії штучних об'єднань

суспільства і споживчої його функції. Тобто цілісність економічної системи

регіону і держави в цілому поповнюється феноменом підприємництва, що

має ті, що розвивають відповідними економічними, політичними,

соціальними, правовими і іншими умовами. До того ж, у вітчизняній

літературі підприємництво розглядається як вид діяльності, за яким

закріплюється до теперішнього часу спрощене представлення суті, як форми

бізнесу. Спрощене визначення не відповідає вимогам сучасності ні за своєю

суттю, ні по своїй структурі, а тому для його формування слід виконати

аналіз організаційних форм і принципів розвитку, виявити організаційно-

господарський механізм і функції управління, розробити класифікацію

основних форм і функціонування і забезпечення підприємницької діяльності.

У основу дослідження прийняті положення публікації [20], з якої

систематизовані і піддаються аналізу класифікаційні критерії, мотиви і

форми функціонування підприємницької діяльності, які на початковій стадії

її становлення мають важливе значення. За цим підприємницька функція

отримує початок з моменту появи в товаристві суб'єкта підприємницької

діяльності, яким є підприємець, здатний комбінувати чинники виробництва.

Природно тут помітити, що у всі часи для комбінації чинників виробництва

залучалася досить велика маса інтелектуальної і фізичної праці, але в цьому

32


дослідженні підприємець представляє з себе «суб'єктивний (особовий)

чинник відтворення, здатний на ініціативній і інноваційній основі, не боячись

повної економічної відповідальності, йти на ризик і особливим чином

сполучати інші чинники виробництва так, щоб в перспективі з'являвся

додатковий доход» [Там же, с. 9]. Не обмежуючись на спектрі здібностей

підприємця, які досить повно представлені в сучасних дослідженнях і,

приєднуючись до висловленого в частині визнання людської

підприємницької функції, як самостійного елементу продуктивних сил

суспільства, приступимо до виявлення і аналізу спочатку організаційних

форм і принципів розвитку, а потім, у міру просування і накопичення

наукових фактів, і до вивчення організаційно-господарських механізмів і

функцій управління.

У практиці господарського управління здатності людини реалізуються

в сукупності функцій, які обумовлені практичною діяльністю. Слід визнати,

що і функція підприємця теж стає відчутній в процесі здійснення практичній

діяльності. У цьому списку міститься стандартний перелік функцій, який за

інших рівних умов дозволяє налагодити виробництво продукції і корисних

послуг.

Економічна наука підприємницьку функцію представляє як

підприємницький статус, який зникає кожного разу, коли функції інноватора

перетворюються на рутинний процес виробництва продукції і корисних

послуг, тобто втрачають такі планові риси, якими є ризик і невизначеність,

користуючись якими прогнозуються основні параметри розвитку

виробництва, обміну і забезпечення додаткового комерційного ефекту.

Висловлене визначає методичний підхід до насичення організаційної

системи, який на наш погляд представляється підприємництво, і метод

дослідження цієї системи.

До складу характеристик організаційної системи «підприємництво»

включаються наступні компоненти:

виключно раціональне з'єднання чинників виробництва, засноване на

інноваційному ризиковому фундаменті;

використання нових систем організації праці і управління

виробництвом на основі розвитку новітньої техніки і технології;

ефективне функціонування служби маркетингу.

Названі характеристики перетворюють діяльність людини на

підприємницьку в тих випадках, коли суспільство отримує підприємницький

доход, або за визначенням [20, с. 48] «надприбуток», як своєрідну

компенсацію за ризик. Керуючись цим положенням надалі «підприємництво

- це особлива інноваційна форма виробництва» [Там же], яка стає

переважаючою у відповідних історичних і соціально-економічних умовах.

Функціонування і розвиток названої форми виробництва стимулюється

організаційно-управлінським механізмом, використання якого перетворює

економічну суть виробництва продукції і корисних послуг на фазах їх

33


виробництва, обміну, розподілу і споживання в саморегульовану суспільно-

економічну систему.

Названий механізм діє за наявності двох чинників, які можуть впливати

на систему як прогресивно, так і регресивно. Серед них:

організаційно-економічні умови функціонування;

маса праці, озброєної підприємницькою функцією.

Отже, на сучасному етапі організації систем виробничої діяльності в

національному господарстві, який представляється в дослідженні, як етап

початкового розвитку підприємництва, на перший план виступає вивчення

механізмів перетворення діяльності людини в підприємницьку, прояву

підприємництва, як особливої інноваційної форми прояву, нарощування

потенціалу особистих і речових чинників людської діяльності з метою

подальшого використання їх основних положень в практиці господарського

управління.


1.2 Зміст і інфраструктура організаційно-виробничих послуг

пенітенціарної системи держави

За економічною складовою у системі розвитку підприємницької

функції людини діє три напрямки розвитку. Вони формулюються за

визначеною ознакою, а саме:

1.

Виробнича ознака. За таким твердженням розглядається

виробничий і технологічний зміст виробництва продукту чи речовини, що є

суспільно корисною і споживається, бо задовольняє нагальні потреби

громадян суспільства, що мають доступ до робочих місць. Ця функція

підтримується державою з метою розвинення підприємницької функції на

загалах розвитку працездатних навичок, умінь і функцій, і з метою

поліпшення матеріального стану людини;

2.

Обслуговуюча ознака. За таким твердженням розглядається

організаційний і споживчий процеси виконання роботи для задоволення

особистих потреб і створення послуги, що задовольняє суспільно визнані

потреби державних і приватних установ чи осередків і запитів

індивідуального громадянина;

3.

Відтворювальна ознака. За таким твердженням розглядається

здійснення соціально-економічного процесу вдосконалення підприємницької

функції людини і відтворення її трудового ресурсу і поповнення ринку

робочої сили держави за сприянням процесу виховання і перевиховання. Ця

функція підтримується державою за головною метою навчання навичкам

практичного їх закріплення на робочих місцях і т. ін.

Названі функції тим чи іншим чином надають відповідні потенційні

можливості для включення на загально-теоретичних положеннях розвитку

підприємницької функції людини як в економічну діяльність, так і в

господарчі забезпечувальні і обмінні процеси, що діють у державі.

34


Аналіз первинного сектору економіки національного господарства

приведено на прикладі казенних підприємств пенітенціарної системи

проведемо на прикладі пенітенціарної системи держави, в складі якої діють

державні підприємства. Так, економічному забезпеченню плідного

функціонування пенітенціарної системи держави сприяє сукупність

організаційно-методичних факторів адаптації її у ринкове середовище, що

відтворюється на основі рівноваги. Забезпечення дії «властивості до

зберігання рівноваги» [21, с. 28] у різні часи визнавалося теорією як сутність

матерії до пристосування живого організму до природного чи штучного

середовища. Таким штучним середовищем є пенітенціарна система держави,

- у якій предметом пристосування виступає людина, що позбавлена волі чи

обмежена в пересуванні. Адаптаційні схеми поширюють комплекс

теоретичних положень організації осередків регіональної системи за

принципами самоокупності на зразках засобів системного поєднання

досягнень суспільних наук і теорії перехідного періоду, що змінюються під

впливом ринкових перетворень. Середовище економічного забезпечення

продуктивної діяльності виробничих осередків, в число яких включаються

казенні підприємства з їх людським і технічним ресурсом за таким підходом

діє в порушеній системі, що повинна втілювати неодмінно штучні

організаційні зміни завдяки матеріалізації нових схем, принципів і рис ринку.

Для виконання роботи по дослідженню змісту такого середовища

використовуються методи історичного узагальнення досвіду організації

економічних відносин у відповідності до середовища, що набуло в державі

окреслених меж штучної організаційної системи за змістом Державної

кримінально-виконавчої служби України.

Методичні основи посилення ролі знаннєво-інформаційного

компоненту у становленні регіональних суспільних систем, якою є й

пенітенціарна система держави, та активізації їх інноваційної діяльності як

одного

з

визначальних

чинників

науково-технологічної

конкурентоспроможності України відомі з джерел економічної теорії,

психогенетики і аксіології. За даними [21-30] та ін.] їх функціональна

сутність визначена тим, що дозволяє обґрунтувати доцільність застосування

ряду організаційних критеріїв при визначенні якісних параметрів

інноваційного потенціалу регіональних суспільних систем, зокрема суто

інформаційних характеристик та засобів посилення взаємодії, і вести мову

про трансформацію суто інноваційного потенціалу виробничих підсистем

суспільства у потенціал таких штучних організаційних схем, за якими

відтворюються стійкі відносини в жорсткому середовищі економії.

Дослідження різних авторів, що були виконані у різні часи вітчизняними

вченими, та їх методичні розробки за проблемою формування економічних

рішень для систем, що функціонують за режимом економії, знаходять

канонічні умови для втілення в пенітенціарній системі, у якій за своєю

першоосновою взаємодія в повній мірі залежить як від багатства і статку

держави, так і від гуманістичного ставлення суспільства до ув’язненого. У

35


додатку А наведена її загальна характеристика і дані про потреби

пенітенціарної системи у коштах, з якого виходить, що без розвитку

підприємницької функції ув’язненому не вижити.

Якщо за розробками авторів [25-26, 28-29, 31] наукова спадщина

передала поколінню системні підходи до розвитку економіки, що працюють

у нових умовах завдяки змінам короткостроково, то виникають до цього ще й

нові проблеми, на які увага не зверталась і що ще не вирішувалися.

Загальною причиною звернення до проблеми є слабке сприйняття наукою

динамічних процесів розвитку економіки і її персоніфікатора, бо вони не у

повній мірі ґрунтуються на психогенетичних [29] та аксіологічних [23, 27, 31]

надбаннях, а продовжують здійснювати традиційні управлінські варіанти

[26], а також опрацьовувати такі шляхи, що вважаються найбільш

ефективними за планами стратегічного розвитку [22, 30, 32], за якими

соціогуміністичні засади використовують недостатньо. За урахуванням

досягнень як останніх [24], так і більш ранніх [33] думок фахівців, за

стратегіями як держави [34], так і деяких вчених [35], посилюється і

розвивається образ духовної цивілізації, тобто той напрямок, що ще не

вирішується суспільством і вченими системно, але питання перед наукою

вже поставлене і дискутується. Основою методичної розробки перед

середовищем пенітенціарної системи держави висувається забезпечення

життєдіяльності громадянина на основі розвитку підприємницької функції,

що має здатність у економічному просторі:

1) орієнтуватися в проблемах сучасного суспільно-політичного життя в

Україні на знанні про процедури участі в діяльності політичних інститутів

демократичної держави та органів місцевого самоврядування;

2) застосовувати процедури й технології захисту власних інтересів,

прав і свобод своїх близьких та інших громадян, виконання громадянських

обов’язків у межах місцевої громади та держави загалом;

3) застосовувати засоби та стратегії взаємодії з органами державної

влади на користь собі й громадянському суспільству;

4) використовувати засоби діяльності й моделі поведінки, що

відповідають чинному законодавству України, задовольняють власні

інтереси особи та захищають права людини й громадянина;

5) робити свідомий вибір та застосовувати демократичні технології

прийняття індивідуальних і колективних рішень, враховуючи інтереси й

потреби громадян, представників певної спільноти, конфесії, суспільства та

держави;

6) зберігати ефективну працю та користуватися соціальними

технологіями захисту, якщо виникає потреба в них.

За розвитком підприємницької функції у ув’язненого можуть бути

надані суспільному середовищу послуги, що відтворюють широке коло. За

даними рис. 1.5 вони розділяються на:


36


Стадії відбування покарання


кої


я

Внутрішньо-режимне забезпечення

них

мниць

Здійснення діяльності за

життєдіяльності ув’язненого за

іалізація


ток

анн

к

обслуговуючою, відтворювальною і

яція

рано

авлення

кції

обслуговуючою ознакою

ідбування

ипр

дприє

трим

виробничою ознакою

Ізол

В пока

В

Ресоц

Розви пі фун

О професій навичо

Режимні послуги

Соціально-педагогічні послуги


ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ДЕРЖАВИ


Послуги зв’язку

Комунально-побутові послуги

Ув`язнений


Медичні послуги

виробник і виробник і

Організаційно-виробничі послуги


споживач

вихованець


Юридичні послуги


Користування кімнатами тривалих побачень

Продаж продуктів харчування і предметів першої


необхідності


держава

Осередки регіону

Індивідуальні споживачі


Рисунок 1.5 – Схема послуг пенітенціарної системи держави за розвитком підприємницької функції

37


1. Внутрішньо-режимне забезпечення життєдіяльності ув’язненого за

обслуговуючою ознакою, складовими якого є: режимні послуги, медичні

послуги, послуги зв’язку, юридичні послуги, послуга користування

кімнатами тривалих побачень, послуга продажу продуктів харчування і

предметів першої необхідності.

2. Здійснення діяльності за обслуговуючою, відтворювальною і

виробничою ознакою, складовими якої є соціально-педагогічні послуги,

комунально-побутові послуги і організаційно-виробничі послуги.

Розглянемо представлені послуги більш детально, долучаючись до

аналізу положення Кримінально-виконавчого кодексу, який зроблено

вченими [36].

Режимні послуги. Режим визначає послідовність процесу виконання-

відбування покарання чи правила, за якими здійснюється цей процес.

Застосовується режим арешту, режим обмеження волі, режим виправних

робіт, режим позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною

діяльністю, режим тримання в дисциплінарному батальйоні і т. ін.

За частиною 1 ст. 102 КВК України найважливішою вимогою режиму

виконання позбавлення волі є ізоляція засуджених. Ізоляція при позбавленні

волі приводить до обмеження:

1) можливості пересуватися,

2) можливості спілкуватися,

3) вибору місця проживання,

4) вибору характеру й роду занять,

5) права вільно визначати свій спосіб життя,

6) права розпоряджатися своїм часом.

Ізоляція осіб, позбавлених волі, забезпечується системою охорони

кримінально-виконавчих установ, яка включає в себе варту, місце її

розташування, пости, де вартові виконують свої обов'язки, сектори

спостереження та ведення обстрілу, маршрути руху чергової зміни,

інженерно-технічні засоби охорони, пости вартових собак і т. ін.

Охорону осіб, позбавлених волі, здійснює відділ організації охорони

установи виконання покарань, основними функціями якого є: охорона й

оборона об'єктів кримінально-виконавчої установи; здійснення пропускного

режиму на об'єктах, які перебувають під охороною; конвоювання засуджених

із колонії на виробничі об'єкти й назад, охорона їх під час виконання робіт;

зустрічне конвоювання за автомобільними маршрутами, а також екстрене

конвоювання, а також огляди та обшуки засуджених, приміщень, територій

житлових та виробничих зон, умови роботи вільнонайманого персоналу із

засудженими й пропускний режим у колоніях, що визначає умови допуску

осіб на їх територію, цілодобовий і постійний контроль за поведінкою

засуджених у місцях їх проживання та праці, попередження та припинення з

їх боку протиправних дій, забезпечення вимог ізоляції засуджених та безпеки

персоналу.

38


Нагляд спрямований на забезпечення виконання засудженими,

встановлених кримінально-виконавчим законодавством, правил поведінки;

здійснення встановленого пропускного режиму між житловою та

виробничою зонами, ізольованими дільницями колонії, цехами та іншими

об'єктами; контроль за дотриманням засудженими порядку пересування по

колонії; дотримання встановленого зразка одягу, правил санітарії та гігієни;

проведення перевірок наявності засуджених у місцях їх проживання та праці;

контроль за станом інженерно-технічних засобів охорони; проведення

обшуків приміщень та особистих обшуків засуджених, а також огляду

території колонії; вилучення предметів, виробів і речей, збереження яких

засудженим заборонено; забезпечення порядку і контролю за проведенням

побачень і телефонних розмов засуджених; перегляд, перевірка і вручення

посилок, передач і бандеролей, забезпечення порядку відбування

дисциплінарних стягнень у дисциплінарних ізоляторах, приміщеннях

камерного типу чи одиночних камерах, застосування до засуджених заходів

фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї і т. ін.

В установах виконання покарань щоденно, вранці і ввечері проводяться

перевірки наявності засуджених. У разі потреби вони можуть проводитися у

будь-який час доби. Наявність засуджених перевіряється за поіменними

картками.

Засудженим дозволяється зберігати при собі предмети, вироби і речі в

асортименті та кількості, що визначені переліком, встановленим

законодавством.

Основною вимогою режиму є необхідність роздільного тримання

різних категорій засуджених. На виконання цієї вимоги режиму спрямована

діяльність Комісії з питань розподілу, направлення та переведення для

відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, яка вирішує

відповідні питання, керуючись Інструкцією про порядок розподілу,

направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до

позбавлення волі, затвердженою Державним департаментом України з

питань виконання покарань. У подальшому в процесі виконання-відбування

покарання в колоніях здійснюється, як це визначено ст. 92 КВК України,

роздільне тримання різних категорій засуджених.

Основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі передбачені

різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії, який

призначається відповідно до характеру та ступеня суспільної небезпеки

вчиненого злочину, особи та поведінки засудженого. Таким чином,

диференціація умов тримання засуджених перш за все залежить від виду

установи виконання покарань та встановленого у ній режиму. Чим більш

тяжким є злочин, чим більшою є суспільна небезпека злочинного діяння та

особи засудженого, тим більш жорсткими повинні бути умови тримання з ме-

тою посилення карального впливу.

Засобами забезпечення режиму в місцях позбавлення волі крім

охарактеризованих вище охорони, нагляду є також технічні засоби нагляду й

39


контролю, оперативно-розшукова діяльність, режим особливих умов у

колоніях, застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів і зброї,

а також залучення сил і засобів колонії, органів і установ виконання покарань

для підтримання правопорядку в установах виконання покарань.

В колоніях, на відміну від того безладного способу життя, що у

підсумку привів особу в місця позбавлення волі, ритм життя засуджених є

чітко налагодженим, розміреним, завдяки суворо регламентованому

розпорядку дня, який включає в себе час підйому, туалету, фізичної зарядки,

приймання їжі, розводу на роботу, перебування на виробництві, перевірку

наявності засуджених, проведення загальноосвітнього та професійно-

технічного навчання, виховних, культурно-масових та спортивно-оздоровчих

заходів. Обов'язковими елементами розпорядку дня незалежно від зайнятості

засуджених на виробництві, оперативної обстановки, пори року є

безперервний восьмигодинний сон засуджених і надання їм особистого часу

від однієї до двох годин. Правила внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань містять Типовий розпорядок дня засуджених, де у

годинах та хвилинах визначається, чим займаються засуджені на протязі

доби. В кожній установі виконання покарань розпорядок дня складається з

урахуванням місцевих умов, тривалості дня та затверджується начальником

установи. Розпорядок дня установи передбачає не тільки зайнятість

засуджених, але й порядок та час роботи всіх відділів, служб, об`єктів та

дільниць установи, у тому числі медичної частини, лазні-пральні, перукарні,

крамниці, їдальні.

Наближення умов відбування покарання до рівня життя на свободі в

колоніях ґрунтується й на тезі, що ізоляція як необхідний атрибут

позбавлення волі в колоніях не є абсолютною. Засуджені мають можливість

мати контакти з зовнішнім світом у визначених кримінально-виконавчим

законодавством формах (шляхом побачень як із родичами, так і з іншими

особами, їм надається можливість у деяких випадках виїжджати за межі

колоній, дозволяється мати телефонні розмови, одержувати посилки,

передачі і бандеролі, листуватися), також їм створюються необхідні житлово-

побутові умови.

Для посилення надійності охорони об'єктів, ізоляції засуджених та

нагляду за ними, а також для інженерно-технічного забезпечення інших

завдань, які виконують відділи нагляду та охорони установ виконання

покарань використовуються інженерно-технічні засоби охорони, огорожі,

інженерні огорожі, спостережні конструкції, освітлювальні установки, засоби

механізації і автоматизації тощо..

Оперативно-розшукова діяльність теж є засобом забезпечення режиму

в колоніях. За ст. 104 КВК у колоніях оперативними підрозділами

здійснюється оперативно-розшукова діяльність, спрямована на пошук і

закріплення фактичних даних про протиправну поведінку суб'єктів та

учасників кримінально-виконавчої діяльності.

40


Метою оперативно-розшукової діяльності є: забезпечення безпеки

засуджених, персоналу колоній та інших осіб; виявлення, попередження і

розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого

порядку відбування покарання; вивчення причин і умов, що сприяють

вчиненню злочинів та інших правопорушень; надання правоохоронним

органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, допомоги у

розкритті, припиненні та попередженні злочинів.

Завдяки цій діяльності запобігається на стадіях готування та замаху

основна маса злочинів, а також значна частка інших правопорушень,

перекриваються канали надходження до засуджених заборонених предметів,

вилучається значна їх частина.

Важливою задачею оперативних апаратів є розшук засуджених, які

скоїли втечу з місця відбування покарання, а також засуджених, які

ухиляються від відбування покарання.

Медичні послуги. Їх зміст наступний.

В пенітенціарній системі здійснюється: клінічне обстеження та нагляд

за засудженими з метою оцінки стану здоров’я, а при виявленні хвороб –

застосування раціональної терапії та встановлення непрацездатності;

амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами,

що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства

охорони здоров’я України.

Проводяться систематичні медичні огляди та обстеження засуджених з

метою своєчасного виявлення хворих із захворюваннями та осіб з

патологічними та передпатологічними станами, надання медичної допомоги

в місцях позбавлення волі, а при необхідності залучення ресурсів

лікувальних закладів територіальних органів охорони здоров’я, організація

забезпечення медичного благополуччя, контроль за організацією харчування

осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі у відповідності до норм, що

визначені Кабінетом Міністрів України, систематичний аналіз стану

захворюваності і втрати працездатності з метою проведення лікувально-

профілактичних заходів, пропаганда медичних та гігієнічних знань. Крім

того, засуджені мають право звертатися за лікарськими консультаціями та

лікуванням до медичних установ, що надають платні послуги. Консультації

та лікування у таких випадках проводяться в медичній частині колонії під

наглядом працівників медичної служби. Оплата цих послуг і придбання ліків

здійснюються за рахунок власних коштів засудженими або їх родичами.

Медична служба для осіб, які прибули до установ виконання покарань,

проходить комплексну санітарну обробку, не менше одного разу в сім днів

засудженим організовується миття в лазні з обов’язковою зміною натільної

та постільної білизни, а за потреби стрижка волосяних частин голови,

підборіддя, бороди, вусів. Періодично проводиться дезінфекція водогінних

мереж, приміщень для проживання, харчування та інших комунально-

побутових та кухонно-складських приміщень. Забезпечується чітка робота

пральні, сушильні, перукарні, дезкамери та інших об’єктів комунально-

41


побутового призначення.

Медичні послуги включають в себе наявність розгалуженої системи

закладів охорони здоров’я, підпорядкованих кримінально-виконавчій

системі. Це спеціалізовані і багатопрофільні лікарні, амбулаторно-

поліклінічні і аптечні заклади.

Порядок надання засудженим медичної допомоги регламентований

достатньо розгалуженою системою нормативно-правових актів з питань

медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах

та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань

виконання покарань, які регламентують організацію медичної допомоги в

місцях позбавлення волі: порядок медико-санітарного забезпечення осіб, що

утримуються в слідчих ізоляторах і виправно-трудових установах

Департаменту; інструкція про обов’язкові профілактичні та періодичні

медичні обстеження при направленні на роботу та працівників об’єктів

харчування, водопостачання, в медичних частинах, лікарнях, будинках

дитини; інструкція з дезінфекції водопровідних об’єктів і мереж; методика

визначення хімічного складу та енергетичної цінності продуктів харчування;

інструкція з проведення протипедикульозних заходів; порядок забезпечення

конфіденційності інформації про ВІЛ-інфікованих; типовий перелік

оснащення медичних частин СІЗО і ВТУ медичним інструментарієм,

устаткуванням і інвентарем; інструкція з проведення диспансеризації хворих,

що знаходяться у виправно-трудових установах; типовий перелік лікарських

засобів для надання невідкладної медичної допомоги; перелік показань і

протипоказань для напрямку хворих засуджених у спеціалізовані лікарні

(відділення); типові правила внутрішнього розпорядку для хворих, що

знаходяться в лікарні; інструкція про проведення специфічної

хіміопрофілактики туберкульозу серед підслідних та засуджених; перелік

захворювань, що є підставою для подачі в суди матеріалів про звільнення

засуджених від подальшого відбування покарання; положення про лікарсько-

трудову комісію. Спільним наказом Департаменту і Міністерства охорони

здоров’я від 27.04.2000 р. № 79 / 91 на виконання вимог ст. 89 За кону

України «Про пенсійне забезпечення» затверджена Інструкція про порядок

проведення медико-соціальної експертизи інвалідів, що відбувають

покарання

в

установах кримінально-виконавчої

системи,

якою

регламентується порядок і терміни проведення повторного огляду

засуджених інвалідів, подачі матеріалів для повторного огляду в органах

медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України, а

також порядок проведення експертизи засуджених, інвалідність у який

наступила під час відбування покарання.

Засудженим, які сумлінно ставляться до лікування та позитивно

характеризуються, дозволяється купувати щомісяця продукти харчування у

крамниці колонії за рахунок коштів, які містяться на особових рахунках, і

один раз на місяць додатково отримувати одну посилку або передачу. У разі

відсутності необхідних медичних препаратів вони можуть бути отримані від

42


родичів з дозволу медичної частини колонії. Такі ліки зберігаються у

медичних частинах, видача їх хворим на руки забороняється. Вживання ліків

засудженими здійснюється в присутності медичного працівника.

Засуджені забезпечуються постільними речами, одягом, взуттям за

сезоном, необхідним лікуванням, харчуванням за встановленими нормами за

рахунок кошторису на утримання місць позбавлення волі.

Засудженим, які перебувають у лікарнях з приводу тяжких за-

хворювань і яким потрібне додаткове харчування, може бути дозволений

продаж продуктів харчування за висновком лікарської комісії в межах сум,

установлених кримінально-виконавчим законодавством.

Засудженим, які перебувають у лікарнях, дозволяється отримувати

передачі та посилки кількістю і вагою у відповідності до кримінально-

виконавчого законодавства та Правил внутрішнього розпорядку установ

виконання покарань.

Послуги зв’язку надаються ув’язненому і його родичам після

узгодження режимних вимог. Економічного змісту послуга не має, тому

докладно не розглядається.

Юридичні послуги надаються пенітенціарною системою держави

ув’язненому безкоштовно в межах законодавства, якщо якість послуги його

не влаштовує, то ув’язнений має право найняти спеціаліста по наданню цих

послуг самостійно за рахунок своїх коштів чи коштів родичів.

Послуга користування кімнатами тривалого побачення. Суть послуги

полягає в тому, що ув’язненому і його родичам надається на режимній

території, що охороняється, обладнані кімнати для проживання сумісно при

сплаті послуги. Послуга звільнена від податку на додану вартість, що істотно

зменшує її вартість.

Послуга продажу продуктів харчування і предметів першої

необхідності здійснюється на території установи виконання покарань, і

кожен ув’язнений, що працює на виробництві пенітенціарної системи

держави, має право скористатися цією послугою. Послуга звільнена від

податку на додану вартість, доступна для ув’язнених, але недостатньо

поширена в пенітенціарній системі держави в зв’язку з невеликими

заробітними платами ув’язнених і режимними обмеженнями.

Соціально-педагогічні послуги. Основою цього виду послуг виступає

соціально-виховна робота, що кваліфікована ст. 123 ч. 1 КВК України, як

«цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань

та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і

ресоціалізації засуджених… спрямована на формування та закріплення в

засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю,

сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших

прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього

і культурного рівнів» [36, с. 412]. З іншого боку, розвиток педагогічної

складової послуги потребує створення додаткових умов для освітнього

розвитку засуджених.

43


Зміст соціально-педагогічних послуг наступний. Виховна робота

розглядається як один з основних засобів виправлення і ре соціалізації

засудженого. Участь засуджених у здійснюваних виховних заходах на умовах

добровільності враховується при визначенні ступеня їхнього виправлення, а

також при застосуванні заходів заохочення та стягнення. Також закон

передбачає можливість проведення таких виховних заходів, у яких участь

засудженого є обов’язковою, як-то: праця, ранкова фізична зарядка,

загальноосвітнє навчання засуджених молодіжного віку, які не мають серед-

ньої освіти і т. ін. Такі заходи здійснюються за допомогою програм

диференційованого виховного впливу, що є формою соціально-виховної

роботи з засудженими, яка проводиться персоналом органів та установ

виконання. Помітне місце у роботі з засудженими відводиться їх участі в

самодіяльних організаціях, які створюються для вирішення внутрішньо-

колективних проблем самих засуджених, надання засудженим допомоги в

духовному, професійному та фізичному розвитку, розвиток корисної

ініціативи засуджених, надання позитивного впливу на виправлення

засуджених, участь у вирішенні питань організації праці, побуту та дозвілля

засуджених, сприяння адміністрації виправних установ у підтримці дис-

ципліни та порядку, формування здорових відносин між засудженими,

надання соціальної допомоги засудженим та їх родинам і т. ін.

Діяльність цих організацій є певним видом самоуправління у виправній

установі, хоча і здійснюється під контролем адміністрації. Адміністрація

виправних колоній постійно спирається на допомогу самодіяльних організа-

цій засуджених у вирішенні багатьох питань: підтримання чистоти та

порядку в приміщеннях та території; організація художньої самодіяльності та

фізкультурної роботи, розвиток бібліотечної справи та розгортання роботи з

читачами; активізація виробничої діяльності та дотримання виробничої

санітарії та багато чого іншого. Участь засуджених у діяльності самодіяльних

організацій враховується при визначенні ступеня їх виправлення.

У виправних колоніях для засуджених організовуються гуртки

соціально-корисної спрямованості. Порядок та організація роботи гуртків

визначається адміністрацією установи. Виступи гуртків художньої

самодіяльності можуть проводитись у межах колонії.

Розроблені і активно застосовуються заходи заохочення, які є

окремими разовими пільгами чи актами морального стимулювання до

подальшої позитивної поведінки. Їх поділяють на дві групи: заходи

морально-організаційного і матеріально-грошового стимулювання.

При хорошій поведінці за певний період часу, що передбачає

відсутність стягнень за даний період, добросовісному ставленні до праці, що

полягає у якісному виконанні або перевиконанні виробничих завдань,

хорошому триманні обладнання та робочого місця, відсутності порушень

трудової дисципліни; виявлення трудової ініціативи, успішне оволодіння

трудовою спеціальністю або участь в роботі самодіяльних організацій

засуджених, тобто як постійна участь у роботі секцій та інших підрозділів,

44


так і окремих заходів вказаних організацій, участь в окремих виховних

заходах, таких як організація лекцій, концертів, випуску стінгазет і т. ін.

дозволяють застосовувати вище перелічені заходи заохочення. Якщо

засуджений своєю поведінкою доводить, що немає необхідності для

досягнення цілей покарання далі тримати його в установі виконання

покарань, то він може бути представлений до заміни невідбутої частини

покарання більш м’яким або до умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання.

Іншою групою заходів, які застосовуються при роботі з ув’язненими, є

заходи, які також поділяють на дві основні групи: заходи стягнення, що

носять разовий характер або такі, що застосовуються відносно нетривалий

період і заходи стягнення, пов’язані з тривалою зміною порядку та умов

тримання засуджених.

Показником виправлення засуджених служить також направлення

ними грошових переказів з метою дострокового погашення позовів

потерпілих та інших осіб.

При реалізації педагогічної частини послуги у виховних колоніях

утворюються середні загальноосвітні школи трьох ступенів. Засуджені, які

навчаються в них, розвивають загальний кругозір, підвищують рівень

інтелекту та цивілізованості, запобігаючи таким чином вчиненню повторних

злочинів і для цього забезпечуються безоплатно підручниками, зошитами та

письмовим приладдям. Крім того в’язням, які бажають підвищувати свій

загальноосвітній рівень самостійно, незалежно від віку створюються умови

для занять у вільний від роботи час.

Для засуджених, які не мають робітничої професії, за якою вони

можуть бути працевлаштовані в даній колонії, обов’язковою є підготовка на

курсах професійного навчання робітників на виробництві. В установах

виконання покарань здійснюється два види професійного навчання

засуджених, це: навчання у професійно-технічних центрах, які є державними

професійно-технічними навчальними закладами першого або другого

атестаційного рівня, що здійснюють первинну професійну підготовку,

перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників з числа осіб,

засуджених до позбавлення волі і навчання на виробництві установи.

Участь засуджених у здійсненні загальноосвітнього і професійно-

технічного навчання в обов’язковому порядку враховується при визначенні

ступеня їх виправлення.

Комунально-побутові послуги. Їх зміст наступний.

Згідно зі ст. 115 КВК України, особам, які відбувають покарання у

виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові

умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма житлової площі

на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою як три

квадратних метра, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у

виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на

туберкульоз, у стаціонарі — п’ять квадратних метрів. Засудженим надається

45


індивідуальне спальне місце й постільні речі. Установи виконання покарань

забезпечуються, як правило, за рахунок власного виробництва меблями,

інвентарем і предметами господарського призначення, а особи, позбавлені

волі, забезпечуються одягом, білизною і взуттям за сезоном із урахуванням

статі, віку й кліматичних умов, а в лікувальних закладах — спеціальним

одягом і взуттям. Вартість речового майна, виданого засудженим у

користування, відшкодовується ними за рахунок коштів, зароблених у місцях

позбавлення волі, та згідно із заявами за рахунок коштів, що надійшли на

особові рахунки. Після оплати вартості отриманого майна воно переходить у

власність засудженого.

За частиною 4 ст. 115 КВК засудженим неповнолітнім, інвалідам

першої та другої груп, жінкам з вагітністю понад чотири місяці,

непрацюючим жінкам, які мають дітей у будинках дитини при виправних

колоніях, непрацюючим чоловікам віком понад шістдесят років і жінкам —

понад п’ятдесят п’ять років (якщо вони не одержують пенсії), а також

особам, які звільнені від роботи через хворобу, в тому числі хворим на

активну форму туберкульозу, харчування, одяг, взуття, білизна і комунально-

побутові послуги надаються безоплатно.

В установах виконання покарань засуджені не тільки можуть

придбавати продукти харчування й предмети першої потреби. З метою

наближення умов життя в колонії до життя на свободі засудженим можуть

надаватися й додаткові платні послуги: медичне обслуговування,

фотографування, ремонт годинників, електробритв та інший дрібний ремонт

дозволених до використання предметів і речей, лазньо-пральні послуги,

прокат кіно- та відеофільмів тощо. Перелік послуг, які можуть надаватися на

платній основі, встановлюється Державним департаментом України з питань

виконання покарань. Затверджені норми добового забезпечення продуктами

харчування засуджених до позбавлення волі. Для різних категорій

позбавлених волі встановлено одинадцять норм харчування. Норми

харчування осіб, позбавлених волі, є диференційованими.

З метою надання більш якісної послуги серед установ виконання

покарань функціонують виправні колонії із сільськогосподарським профілем

виробництва. З метою забезпечення продуктами харчування всіх осіб,

позбавлених волі, у цих колоніях вирощують зернові, технічні культури,

картоплю, овоче-баштанні рослини, розвивають птахівництво, тваринництво.

Крім того, кожна виправна колонія пенітенціарної системи держави має

підсобне господарство і власні переробні комплекси: млини, хлібопекарні,

обладнання для виробництва макаронних виробів, дільниці консервації та

соління овочів, цехи виготовлення молочної продукції і т. ін.

Організаційно-виробничі послуги є

предметом

послідовного

дослідження і розглядаються за складовими нижче. А тут звертається увага

фахівців на загальні положення, що прив’язується і викладається за

теоретичними положеннями виробничої функції, яка зводиться до

використання факторів виробництва і розвитку підприємницької функції

46


людини. Орієнтовно буде досліджене технологічне співвідношення, що

відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з

одного боку, і максимальним обсягом виробництва продукції – з іншого. У

пенітенціарній системі держави діє виробнича функція з двома факторами

виробництва – працею, що персоніфікатором якої є ув’язнені, і капіталом,

персоніфікатором якого є держава. Інших можливостей, що є

альтернативними, у системі, що має властивість обмеження, не існує. Останні

надають наукові факти для проведення дослідження. Їх надання можливе як

на території установи, так і вони можуть бути перенесені за її межі. У викладі

розглядаються за складом потенційних можливостей ув’язнених і ті й інші.

Участь ув’язнених на території осередків відбування покарання пов'язується

з виконанням господарчих робіт по забезпеченню життєдіяльності, і назвати

їх послугами було б не правильно, бо вони державою не оплачуються і

споживаються самими ув’язненими. Таке уточнюється і відтворюється за

декілька іншим змістом, що у вигляді схеми наведено на рис. 1.6.

Щоб виконувати такі роботи у відведений час, ув’язнений повинний

мати дозвіл, бажання працювати і обладнання. Дослідження названих

складових як за структурою, так і за мотивами залучення учасників за

організаційними складовими, що названі організаційно-виробничими

послугами, виявляє ряд особливостей. Так, згідно до статті 118 кримінально-

виконавчого кодексу засуджені до позбавлення волі повинні працювати в

місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені

залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих

потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан

здоров'я і спеціальність. Засуджені залучаються до праці, як правило, на

підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм

власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та

ізоляції. Перелік робіт і посад, на яких забороняється використовувати

засуджених до позбавлення волі, визначається нормативно-правовими

актами Державного департаменту України з питань виконання покарань. Без

оплати праці засудженні можуть залучитися лише до робіт з благоустрою

колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-

побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній

продовольством. До цих робіт засуджені залучаються, як правило, в порядку

і, в неробочий час і не більш як на дві години на день.

Економічна сутність предмету дослідження відображається через

процеси обміну діяльністю, які знаходять місце пенітенціарної системи

держави в середовищі послуг держави, пов'язують її з органічною

структурою налагодження обмінних відносин у державі. За такою ситуацією,

яку можна оцінювати як нову для дослідників і недостатньо досліджену, бо

включаються ринкові складові співдії, в якій не є узагальнений висновок

прояву, а середовище, що підлягає вивченню, умовно відноситься до

економічного, треба створити й нову теорію відносин.

47


ОРГАНІЗАЦІЙНО-ВИРОБНИЧІ ПОСЛУГИ

в середовищі осередку відбування покарання

Осередок прикладання зусиль і вмінь

Учбово-професійне

навчання

Учбові класи

Учбові майстерні

Казенне підприємство

Цех

Ділянка

...

Склад

Соціально-культурний

сектор

Бібліотека

...

Клуб

Сектор медичного

обслуговування

Санітарна обробка приміщень

Медичний пункт

Територія установи

Обов’язкове відпрацювання двох годин для

благоустрію території

Ділянка народної

Створення виробів із деревени, металу і т. ін.

творчості

90

80

70

Комунально-побутовий

60

50

Восток

сектор

Їдаль 4

ня 0

Пральня

Баня

Пі Зап

дс аодбне

30

го Ссевер

подарство

20

10

Ділянка реабілітації

0

1 кв

2 кв

3 кв

4 кв


Виправна

Підприємство

колонія

споживача

Рисунок 1.6 - Структура підрозділів, де можливий розвиток

підприємницької функції в’язнів


За таким витоком думки змінюються елементи, концепція, складові,

сутність, умови, чинники і фактори споживання послуг, які надаються

пенітенціарній системі державним і приватним установам, громадським і

48


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

промисловим осередкам, окремим громадянам і підприємцям за новими

матеріальними і теоретичними основами розвитку пенітенціарною системою

держави, тобто внутрішнього середовища, яке називається позитивно

виправним за виставленими перед окремою установою первинними задачами

і умовно економічним за потенційними можливостями ув’язнених до

виконання виробничої функції, що узгоджується з соціально-економічною

парадигмою укладу держави, тобто зовнішнього середовища, яке називається

ринковим теж умовно по відношенню до пенітенціарної системи.

Зміни в обох середовищах визнаються як об’єктивні, бо

адміністративно-керуюча система управління економікою держави

заміщується ринковою системою розподілу. Однак і для тієї і для іншої

системи виявляються загальні ознаки пенітенціарної системи держави. Вони

наведені на рис. 1.7 для розпізнання середовища, що назване виробничим.


Рисунок 1.7 – Метод розпізнання виробничого середовища


пенітенціарної системи держави


49


Оскільки пенітенціарна система держави на даному етапі наповнення

доказової основи дослідження умовно визнається економічною системою, то

треба вести мову про її інфраструктуру, як єдиної складової, що може

характеризувати її як цілісність, бо інфраструктура, як відомо, є

обов'язковим компонентом будь-якої цілісної організаційно-економічної

системи. Вона не тільки зв’язує і допомагає організовувати ділові відносини

в систему, але й сприяє реалізації інтересів її учасників, завдяки

диференціації ринкових ніш, що зайняті, зумовлює спеціалізацію суб'єктів

економіки, спрощує юридичний і екологічний контроль, державне і громад-

ське регулювання ділової практики. Тобто інфраструктура, якщо

сприймається в її класичному сприйняті – це сукупність галузей, підгалузей,

виробництв і служб, які створюють загальні умови для ефективного

функціонування відтворювального процесу і відтворення робочої сили. В

той же час інфраструктурна діяльність забезпечує єдність і нерозривність

відокремлених у просторі і часі процесів виробництва матеріальних

компонентів суспільного продукту. Найважливішим її завданням є

поступове звільнення основних видів діяльності від виконання функцій

обслуговування виробництва, зосередження їх уваги і зусиль на основній

діяльності. Виникнення і розвиток інфраструктури пов'язані із суспільним

поділом та кооперацією праці і розвитком суспільного характеру

колективного виробництва. Сформувалася вона завдяки тривалої еволюції

ділових відносин і є сукупністю організаційно-правових форм, що

опосередковують ці відносини і пов'язують їх в єдине ціле за різними

соціально-економічними укладами.

Керуючись наведеним, система послуг у пенітенціарній системі

держави має самостійні індивідуальні елементи інфраструктури,

встановлення яких можна виконати, виходячи з того положення, що

інфраструктура сфери послуг є невід'ємним компонентом ділових відносин

суб'єктів бізнесу. Окрім того, одночасно вона теж є сукупністю

організаційно-правових форм, що опосередковують ділові економічні

відносини і пов'язують їх в єдине ціле. У сукупності невід'ємності і

організаційно-правових форм виокремлюються особливості інфраструктури,

що притаманне й осередкам пенітенціарної системи держави і їх

зовнішньому середовищу.

У якості особливостей інфраструктури сфери послуг розглядається

специфічне функціональне призначення інфраструктури, допоміжний її

характер, поєднання споживання корисного ефекту з процесом ви-

робництва в основних галузях економіки, багатоцільовий характер, високі

капітало- і фондомісткість. Класифікація інфраструктури здійснюється у

залежності від об'єктів обслуговування, рівня організаційно-технологічного

функціонування, співвідношення розвитку основного виробництва та

інфраструктури за визначеними критеріями, що прив’язуються до ринку

(рис. 1.8).

50


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

державі

суспільним і колективним

індивідуальним

утворенням

споживачам

виховання і перевиховання ув’язненого

благоустрій і оснащення території

послуги житлово-комунального

навчання ув’язненого кваліфікації

загального користування

змісту

поповнення робочого ресурсу держави

оздоровлення місць відпочинку, масових

зниження тривожності в середовищі

гулянь і т. ін.

послуги по очищенню території

громади


зниження рівня бандитизму в державі

послуги по очищенню від сміття території


Зміст здійснення

організа ційно-промислова технологія процесу виробництва


організаційна технологія процессу вироблення, надання і споживання блага

робота, що виконується за критерієм доступності


51


Рисунок 1.8 – Інфраструктура розвитку підприємницької функції пенітенціарної системи держави


Виокремленими видами інфраструктури ринку послуг за критерієм

об’єкту обслуговування є три різновиди, а саме: виробнича інфраструктура

ринку послуг, тобто такої галузі економіки, що забезпечує виробничо-

технічне обслуговування відтворювального процесу, соціальна інф-

раструктура ринку послуг, тобто такої галузі економіки, що створює

загальні умови відтворення трудового потенціалу держави чи окремого

регіону, інституціональна інфраструктура ринку послуг, тобто такої галузі

економіки, що забезпечує політико-правове і соціально-економічне

функціонування суб'єктів сфери послуг. За названим критерієм можна

розглядати і давати оцінку загально визнаним суспільним процесам, у яких

матеріальне забезпечення людини залежить від її статусу відповідно до

місця знаходження за ознакою розподілу блага.

Треба зазначити, що осередки пенітенціарної системи держави

знаходяться у найдальшій віддаленій точці розподілу і привласнення блага.

Точно так само виглядає й інфраструктура, що класифікується за іншим

критерієм

-

критерієм

рівням

організаційно-технологічного

функціонування, де своє місце займає міжнародна, державна, галузева,

регіональна і локальна організація відносин.

За названим критерієм криється зв'язок у відношеннях за ознаками

організаційної вертикалі виробництва і обміну діяльністю, і поширюється

вона для пенітенціарної системи держави в останніх трьох формах відносин

на засадах співвідношення основного виробництва та інфраструктури. Але,

щоб завершити розпочатий опис скажемо й про те, що є й інші, що є менш

значними для пенітенціарної системи держави, критерії. Так, за критерієм

співвідношення розвитку основного виробництва та інфраструктури

виокремлюються ознаки випереджуючої, одночасної чи запізнілої організації

відносин (рис. 1.9). Останні ознаки регулюються державою, а не

пенітенціарною системою держави. Окрім того, оскільки ринок послуг

виокремлюється у самостійний фактор налагодження обмінних відносин,

то класифікується ще й за наступними критеріями, а саме за:

видом послуги. Розрізняється ринки будівельних, житлово-

комунальних, побутових, соціально-культурних, транспортних послуг,

ринки обладнання, зв'язку, робочої сили, технологій, а також ринки

інформаційних, посередницьких, страхових, торговельних і фінансово-

кредитних послуг;

просторовим

розповсюдженням.

Розрізняється

локальний,

регіональний, національний і світовий ринки послуг;

механізмом взаємодії учасників. Розрізняється вільний, державно-

регульований, монополізований і інші ринки послуг;

рівнем

насиченості

процесів.

Розрізняється

дефіцитний,

надлишковий, рівноважний за обсягом і структурою ринки послуг.

В Україні пенітенціарна система держави, успадкувала переваги

централізованої, тобто планової системи господарювання, а тому державою

окремі види фінансується за залишковим принципом.

52


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

Покарання через виконання громадських робіт

Покарання за злочини із-за

мінімального,

Покарання у формі виправних робіт

необережності здійснення


середнього,

Обмеження пересування випробуванням

Злісні неплатники аліментів


максимального рівнів

безпеки,

Умовно засуджені з іспитовим строком

Змінені умови відбування

слідчі ізолятори,


покарання

Засудженні з відстрочкою відбування

дільниці реабілітації при

покарання


кожній виправній колонії


Освіта

Роботи по забезпеченню

Виробництво суспільно-

Релігійна підготовка

санітарних умов помешкання і

корисного продукту


території

Здобуття кваліфікації

Надання послуг


Суспільно корисна праця

Художня самодіяльність

Виконання робіт


Виробнича праця

Народна творчість

Ведення підсобного


Праця у підсобному господарстві

господарства

Моральне, правове, трудове, естетичне,

Праця по заготівлі і переробці

Робота в комунально

фізичне, санітарно

-

-гігієнічне виховання

продуктів харчування

побутовому середовищі


Казенні підприємства

Розмаїття суспільних і

індивідуальних споживачів

Рисунок 1.9 – Інфраструктура пенітенціарної системи держави за функцією впливу

53


Про це доцільно вести мову ще й з того приводу, що предметом

розгляду є людський ресурс пенітенціарної системи держави, що теж за

законами держави повинний одержувати винагороду, що відповідає

витратам праці. Оскільки від старої економічної структури отримані у

спадок державні спеціалізовані підприємства, то більшість таких підприємств

застарілі і за технікою і за технологією «виконання послуги». Таке має як

негативні наслідки для держави, так і позитивні резерви, які підлягають

підлаштуванню під нові економічні відносини. В той же час у економічні

відносини включилися нові елементи, а тому сучасний стан і розвиток ринку

послуг в Україні характеризує наступний ряд особливостей, а саме:

1) є наявні могутні резерви щодо розширення асортименту і видової

структури, збільшення обсягів реалізації послуг за рахунок включення

підприємницьких важелів взаємодії;

2) надані умови для ефективного розвинення і функціонування

структури малих і середніх господарських утворень;

3) розширена колективна форма власності на засоби виробництва за

рахунок капіталістичного привласнення результатів праці;

4) мале підприємництво на ринку послуг підтримується фінансами

держави.

Особливості ринку послуг можна поповнювати, якщо враховувати

регіональні аспекти розвитку.

Стає визнаним те положення, що пенітенціарна система держави має

ряд казенних підприємств, що оснащені технологічними приладами,

пристроями і устаткуванням для виробництва суспільно корисного

продукту чи надання послуги. На таких підприємствах у залежності до

вимог державного стандарту здійснюються технологічні процеси, що

дозволяють вести мову про виробництво суспільно корисної речовини і

його оцінку за класичним відтворювальним процесом накопичення і

споживання блага. Керуючись наведеним, у подальших дослідженнях

використовується термін „технологія” як змістовна складова двох понять, а

саме: налагодження виробничого і технологічних процесів видобутку

речовини і організації процесу надання послуги споживачу. Коли мова

йдеться про промисловість чи виробництво послуги, а саме це й є

предметом розгляду у цьому параграфі, то технологія здобуває зміст, через

який відображає дія людини, що оснащена знаряддям і технікою.

Розглянемо термін „технологія” у в’язці з виробничою сферою, галуззю

промисловості, виробничим і технологічним процесом за змістом, що

аналогічний наведеному, бо виробництво як би ми не описували

пенітенціарну систему держави, присутнє у ній.

Поняття „технологія” відображає процес послідовної зміни

властивостей, стану, розміру чи форми предмету праці, що здійснюється при

виготовленні суспільно корисної енергії, продукції чи речовини. Технологією

фахівці часто називають науку, що вивчає засоби і процеси одержання і

переробки продуктів природи в предмети споживання і засоби виробництва.

53


Це широке поняття і оскільки задача його вивчення виходить за рамки даного

дослідження, то поняття «технологія» надалі треба визначати з позиції

економічної діяльності людини, що, як відомо, спрямовується на виявлення

корисності, на зміну і пристосування предметів і речовини зовнішнього

природного середовища для задоволення індивідуальних і суспільних потреб.

Таке можливе і для середовища пенітенціарної системи, якщо згадаємо про

складові механізму взаємодії людини у середовищі суспільного виробництва,

де праця, носієм якої є людина, підсилюється засобами праці з метою

перетворюючого впливу на предмет праці, який людині здійснити неможливо.

Якщо відомі засоби і предмет праці, то саме поняття «технологія» набуває

визначеного змісту, бо за діями людини криється предмет праці, що завжди

є об'єктом природи, який у суспільстві перетворюється на продукт

споживання чи товар. Тобто, щоб виокремити речовину, яка може стати

продуктом чи товаром споживання, треба застосувати промислову

технологію, яка активує процес послідовної зміни властивостей, стану,

розміру чи форми предмету праці. Саме «процес послідовної зміни» у

подальшому розкриває зміст операцій і робіт, що можуть перетворити

людський ресурс пенітенціарної системи у реальний трудовий ресурс окремо

визначеного виробничого простору. Все й можливість включення і саме

активна участь, залежать від змісту промислової технології.

У залежності від виробу промислова технологія набуває механічну,

хімічну чи іншу технологічну основу. Механічна технологія рухає такі

процеси переробки енергії, матеріалів і сировини у вироби, за якими

змінюються механічні і фізичні властивості предмету праці, але внутрішня

структура і склад речовини залишається без зміни. Наприклад, з бетону

виготовляються будівельні складові, із деревини – меблі, з металу - деталі

машин і механізмів. Потенційно кожне з названих виробництв може

здійснюватися у середовищі пенітенціарної системи. Якщо продовжити приклади,

то хімічна технологія рухає процеси переробки, в результаті здійснення яких

відбуваються глибинні зміни складу, внутрішньої структури і загальні

властивості речовини. Таке відбувається, коли ведеться переробка природних

корисних копалин, таких якими є вугілля, газ, нафта, руда і т. ін., на основі

яких одержується добриво, паливо, пластична маса, штучне волокно й інші

продукти, які мають будову, властивості і склад, що принципово є

відмінними від вхідних речовин. В останньому прикладі, окрім фізичних

навиків, треба вести мову вже й про знання виконавця, що ускладнює

можливості входження людини з пенітенціарної системи у виробниче

середовище. Але виробництв безліч, а тому за цим криється і розмаїтість

видів технології, за якою види праці за спеціалізацією відповідного

виробництва концентруються в окремій галузі промисловості, що полегшує

виконання у подальшому їх класифікації за критерієм споріднених виробів, а

також дозволяє оцінити потенційні можливості використання працездатності

в’язнів на окремих робочих місцях. Виконаємо відповідний аналіз за

задачами дослідження, врахувавши цілісність галузі промисловості.

54


Галузь промисловості сприймається у дослідженні як сукупність

підприємств, яка характеризується єдністю економічного призначення

виробленого продукту, однорідністю перероблюваної сировини, спільністю

виробничого і технологічних процесів, технічної бази і фахових кадрів.

Прикладом галузі є вугільна, машинобудівна, металургійна,текстильна

промисловості, де в якості провідних виробничих робітників працюють

вугледобувачі, гірники, прохідники, металісти, металурги, тобто конкретна

галузь промисловості спеціалізується на виробленні однорідного продукту з

однорідної сировини і за однорідним технологічним процесом, що

притаманний тільки їй одній і приводиться у дію працею відповідної

кваліфікації. Якщо є потреба, то виконується об'єднання декількох

спеціалізованих галузей промисловості в комплексну галузь (наприклад,

чорна металургія, машинобудування, електро- і теплоенергетика і т. ін.), що

дозволяє суспільству задовольняти синтетичні потреби і досягати суспільно

необхідної ефективності виробництва. Проте загальний поділ надає в

розпорядження дослідження масу основної праці, що споживає

висококваліфіковану працю, а таке звужує чи робить недосяжним

застосування праці ув’язнених, кваліфікація яких не така вже й висока. Тобто

треба знати інший класифікаційний підхід. Такій підхід надає більш

розширену інформацію, коли галузі промисловості за характером впливу на

предмет праці розподіляються на групи видобувних й обробних. Перші

зайняті видобутком природної сировини (вугілля, природного газу, солі, руди

металів, торфу тощо), другі - переробкою продукції видобувних галузей

промисловості і сільського господарства (руди чорних і кольорових металів і

т. ін.). У залежності від економічного призначення виробленого продукту у

роботі може бути розглянутий і такий підхід, коли розрізняються галузі, що

виробляють засоби виробництва, тобто група А, і галузі, що виробляють

предмети споживання, тобто група Б. Не вдаючись на даній стадії

дослідження в технологічні подробиці наведеної класифікації галузей

промисловості, можна логічно дійти висновку про те, що чим складнішою за

своїм продуктом є галузь промисловості, то виникають інші вимоги до

кваліфікації працівників і до їх вольових якостей, а таке є не на користь

людського ресурсу пенітенціарної системи.

Перед тим, як перейти до висвітлення сутності технологічного процесу,

а точніше кажучи про сутність прикінцевих операцій і робіт, які може

виконати ув'язнений, а за цим і його значущості за економічною оцінкою, для

довідки скажемо тут про те, що у промисловості колишнього простору СРСР

нараховувалося 227 галузей, які були об'єднані у 18 комплексних

укрупнених галузей. В Україні натепер класифікатором враховано 18 галузей,

які розрізняються за технологічними ознаками. Для користування таким

методичним підходом до розподілу діяльності між галузями економісти вводять

в обіг поняття «виробничого процесу» і «технологічного процесу», вивчають

і порівнюють їх провідні ознаки.

55


Виробничий процес у їх розумінні – це більш широкий процес, ніж

технологічний, і він рухає сукупність виробничих, організаційних і

технологічних дій, у результаті злиття яких у часі похідні матеріали і

напівфабрикати перетворюються в енергію, речовину чи продукцію, що

підготовлені для споживання на умові доцільності у відповідності до

свого нормативного призначення. Для більшої доступності сприйняття

терміну у середовищі економістів скажемо про те, що виробничий процес

потребує здійснення різноманітних дій, серед яких є власне організація самого

технологічного процесу, постачання сировини, збут продукту, обмін

інформацією, облік витрат і здобутків, ремонт устаткування, навчання

персоналу, забезпечення санітарно-гігієнічних і екологічних норм

виробництва і заходів безпеки і т. ін. Такі дії різноманітні за змістом і

розподілені у технологічному ланцюгу взаємодії за часом і технологічними

операціями, що забезпечується сукупністю організаційних, економічних і

технічних заходів і міроприємств, на основі реалізації яких вирішується

конкретно окреслена виробнича задача. Якщо описувати його інакше, в

загальному вигляді, то виробничий процес складається з налагодження

організаційно-економічного управління виробництвом, енергетичного,

матеріального і сировинного забезпечення технологічного процесу,

здійснення охоронних, складських і транспортних операцій, організації робіт

по ремонту, технічному огляду, ревізії і обслуговуванню машин, механізмів і

стаціонарного устаткування.

У будь-якому виробничому процесі виділяються основні процеси, які

виконуються висококваліфікованими і кваліфікованими виробничими

працівниками і забезпечують перетворення енергії, сировини і матеріалів у

споживчі речовини чи продукт, допоміжні процеси, які виконуються менше

кваліфікованими допоміжними робітниками і тими робітниками, що

сприяють виконанню технологічного процесу. Є ще й група обслуговуючих

працівників, що мають найнижчий кваліфікаційний рівень підготовки. Для

прикладу скажемо, що основні процеси завершуються видобутком руди, вугілля

і інших природних копалин, виплавкою сталі і чавуну, виготовленням окремих

деталей, машин і механізмів тощо, а допоміжні процеси забезпечують

виготовлення оснастки і сировини, використовуваної в основному

технологічному процесі. Окрім того, треба виконувати й інші операції, такі як

видалення відходів, залишків і сміття після технологічної обробки сировини і

матеріалів і т. ін. Увага фахівців у даному дослідженні на останньому

положенні акцентується і загострюється з такої причини, що споживається

праця різнорівневої кваліфікації, а саме: на основних процесах – більш

кваліфікована, а на допоміжних - менш кваліфікована праця, на

обслуговуючих – некваліфікована, а тому за потребою у менш кваліфікованій

праці можуть бути окремі операції і роботи досяжними і для пенітенціарної

системи.

Технологічний процес сприймається і розглядається економістами

двояко: як самостійний, а в окремих випадках як частина виробничого процесу,

56


але і в тому і в іншому разі він пов'язується безпосередньо з послідовним

перетворенням предмета праці в продукт праці на умові виконання окремих

операцій з предметом праці. Тобто продукт праці може бути вироблений за

технологічною послідовністю обробки у встановленому порядку

виокремлених операцій, робіт і функцій з залученням визначеного

технологічного устаткування, тобто споживання визначеної кількості і

якості сировини відповідного складу і якості, переробка якої виконується з

використанням машин і механізмів в заданих технологічних параметрах

(мається на увазі швидкість різання, температура, тиск, час і т. ін.). У якості

потенційного резерву залучення в’язнів пенітенціарної системи держави до

виконання суспільно корисної праці дане дослідження вище і тут звертає

увагу на споживну кваліфікацію робітника і розглядає різницю, яка

притаманна середовищу технологічних процесів якраз за складністю

виконуваних

технологічних

операцій.

Така

різниця

обумовлена

організаційними, технічними і технологічними особливостями, що дозволяють

споживати чітко визначену долю кваліфікованої, малокваліфікованої і

некваліфікованої праці за законом кооперації і розподілу праці, і така доля

залежить від розмаїття продуктів виробництва, які споживаються, складнощі

управління засобами виробництва і їх технологічної синхронізації за якістю

автоматизації чи механізації, похідних матеріалів, сировини, складності

прийомів і методів роботи і ряду інших чинників.

Технологічний процес, якщо оцінювати його, знову ж, з економічної

позиції, є первинним осередком споживання коштів, що являють собою

збалансований процес перетворення грошових і матеріально-енергетичних

потоків природних ресурсів у споживну вартість. Такий підхід є, але він не

може бути сприйнятий виконуваним дослідженням, бо за визначеною

задачею в ньому розглядаються технічні мотиви включення людського

ресурсу у технологічні процеси і окремі роботи, що є доцільними для

суспільства, а теоретичні основи економічних положень виключаються. Але

деякі характерні особливості руху потоків можуть бути корисними, і тут

наведеними. Так, у джерелі [38, с. 9] сформульовані такі характерні

особливості руху потоків у в’язці з трансформаційними наслідками і

перетвореннями й залежністю раціональності і ефективності використання

ресурсу, заходів і системи конверсії, й на них треба вказати, щоб мати

уявлення. Вони наступні:

1) «грошові

і матеріально-енергетичні потоки спрямовані

назустріч один другому. При цьому грошові потоки випереджають

матеріально-енергетичні, граючи роль інфраструктури виробництва;

2) трансформація природних сировини і ресурсів у споживчу вартість

відбувається на стадії технологічного перетворення;

3) раціональне використання природних ресурсів, ефективність

природоохоронних заходів і економічна ефективність системи

конверсії залежать від науково-технічного рівня технологічного процесу».

57


Тобто заявлений у дослідженні процес не такий вже й простий, бо має

не тільки теоретичні основи, а й функціональні механізми здійснення.

Розглянемо загальне і особисте пенітенціарної системи держави, що

включається зі своїми людським, сировинним, технологічним і фінансовим

ресурсами у економіку держави за формою казенного підприємства з

урахуванням наведених загальних і характерних особливостей.

В аналізі сутності казенного підприємства пенітенціарної системи

держави первинно треба вести мову про те, що у всіх економічних системах,

а пенітенціарна система із-за своєї уособленості і є окремою економічною

системою держави, бо має всі необхідні важелі для налагодження

виробничої діяльності – людський ресурс, штучне підприємство і систему

організаційних і розподільчих відносин, - у якій технологія і настанови

держави є основою визначення витрат і економічної ефективності

використання праці, що одночасно є й перехідною складовою розгляду явищ

за методами економічної теорії у внутрішньому її середовищі. Природна річ,

що показник економічної ефективності технологічного процесу

засновується, як завжди для усіх без виключення видів витрат, і

персоніфікується через первинний показник собівартості виробленого

продукту чи переробленої продукції. Нагадаємо тут, що собівартість - це

сукупність матеріальних і трудових витрат підприємства на виготовлення і

реалізацію продукції, що відображаються у грошовій формі. Але наскільки

таке відповідає реальності при обчисленні витрат у середовищі

пенітенціарної системи, ще треба уточнювати.

У середовищі казенного підприємства всі витрати підприємства більш-

менш безпосередньо пов'язані з виробництвом, тому процедура їх

обчислення не відрізняється від схеми, що є загально прийнятою у державі.

У перелік статей витрат, із яких складається собівартість, до обліку

включається:

напівфабрикати, основні матеріали і сировина, що є складовими

технологічного процесу виробництва;

енергія й паливо, що використовуються в технологічних цілях;

амортизація, що є засобом відрахування коштів на відшкодування зносу

основних виробничих фондів, серед яких своє місце займають будівлі,

споруди, машини, механізми, прилади й інше технологічне

устаткування;

витрати на заробітну плату основних, допоміжних і ремонтних

робітників, і заробітна плата адміністративно-управлінського персоналу,

який задіяний у виробництві;

комерційні витрати, в які умовно включаються і обов’язкові

нарахування в державні фонди.

Витрати на охорону і утримання в’язнів здійснюються за кошти

держави. Собівартість виробленого продукту залежить від багатьох факторів,

що пов`язуються з якістю одержуваної сировини, застосованою системою

оплати праці, засобом виробництва енергії, а також з технологічною

58


складністю виробів. Мова про інтенсифікацію технологічного обладнання у

роботі не ведеться, а головний резерв оптимізації собівартості продукції

пов`язується з мотивами ощадливого використання енергії, матеріалів, палива,

сировини і робочого ресурсу машин і механізмів, що й так є вкрай дешевим.

І все ж таки, на окремих казенних підприємствах ведеться кропітка

робота по запобіганню непродуктивних витрат живої і опредметненої праці.

Відношення до виявлення резервів виробництва за рахунок інтенсифікації

технологічного процесу складається на тій основі, що в пенітенціарній

системі України, хоч і не в таких масштабах, як це було у СРСР, але, все ж

таки, застосовуються технології машинобудування, які збереглися виключно

на одиничному виробництві, в той час як серійне і масове - відсутнє. Тобто

увага приділяється одному з трьох названих типів виробництва - одиничному.

В одиничному виробництві вироби виготовляються в одному або декількох

примірниках, продуктивність праці невисока, а розрахункова собівартість

продукції є вищою, ніж у виробництвах інших типів. Перевагою є те, що

кваліфікація робітників високою не може бути, а таке допускає замість

універсальних машин і механізмів використовувати найпростіші засоби

технічного оснащення робочих місць. До цього приєднується дешева робоча

сила, якій не може бути визначена висока оплата праці. Якщо вести мову

про найпростіші вироби, такі як вироби брущатки, віників, контейнерів,

колючого дроту, сітки-затяжки, сітки-рабиці, упаковок дров, шлакоблоку і

т. ін., то умовно можна вести мову й про осередки серійного виробництва

виготовлення деталей, бо здійснюється такий процес за замовленням хоч і

різноманітних, але достатньо великих за розміром партій або їх серій з

періодичним повернення до їх виконання чи поповнення. Але знову ж

обумовимося, що мова може вестись тільки про дрібносерійне, а не про

крупно-серійне виробництво. Оскільки, коли дрібносерійне виробництво

розглядається теоретично, то йому приписується така якість, що воно не

потребує споживання високої кваліфікації робітників, бо номенклатура

виробів обмежена і повторюється, праця частіше монотонна і фізично тяжка,

то таке сприяє придбанню ув’язненим відповідних трудових навичок у

короткий час. За тієї умови, що контингент в’язнів постійно змінюється і

невисокий кваліфікаційний рівень більшості ув’язнених повторюється, а деякі з

них з таким виробництвом стикаються, навіть, вперше, то легше засвоювати і

виконувати одну операцію протягом тривалого часу, що було завжди

притаманне не одиничному, а масовому виробництву. Тобто, підводячи

проміжні висновки, становиться ясним, що теоретично визначається

протиріччя, але виконання операцій і робіт може бути здійснимою задачею

не на основі високопродуктивних методів на автоматах і автоматичних лініях,

оснащених спеціальними інструментами і пристосуваннями, а завдяки

виконання монотонної ручної фізичної праці, що підсилюється спрощеними

технічними засобами. Це й є позитивною якістю, що дозволяє пенітенціарній

системі держави включатися у виконання найпростіших технологічних

процесів.

59


Відволікаючись від впливу науково-технічного прогресу, в переліку

ознак оптимізації собівартості продукції своє провідне місце займають

сировина, тобто її склад і якість, і людський ресурс, тобто заробітна плата і її

рівень. Розглянемо їх сутність, але дослідити при цьому треба якість не тільки

сировини, що споживається на казенних підприємствах пенітенціарної

системи, але й якість палива, води й інших складових, а за цим і якість

продукції, що виробляється, організаційні і методичні моменти стандартизації,

метрології і сертифікації, а нарівні з цим і умови комплексної підготовки

виробництва. Треба пам’ятати про те, що пенітенціарна система держави діє в

умовах, що є вкрай обмеженими за доступом до зовнішнього середовища.

Розглянемо за змістом дві з них – сировину і паливо.

Загальний зміст сировини наступний. Сировиною для виробництва

суспільно корисного продукту називається речовина природного чи

синтетичного походження, яка являє собою основу технологічного процесу по

перетворенню у споживчу якість. Загальним прикладом споживання сировини

є залізна і інша руда для металургійних технологій, віскозне волокно для

текстильних, арматура, глина, цемент, шлак і т. ін. для будівельних, а для

виробництв пенітенціарної системи держави найчастіше зустрічається

повторне використання виробів і утилізація відходів тих конструкцій, що

перевершили норми ресурсного використання за первинним своїм

призначенням.

За думкою викладу наведені приклади повинні вказувати на природне

походження сировини, якщо вона характеризується наступним: її

видобувають із надр землі, як корисну копалину,виокремлюють із гірських

порід як цінні елементи, чи випарюють, із рослин, як споживну речовину.

Тобто в пенітенціарну систему держави попадає найчастіше вже така штучна

сировина, що характеризується такою властивістю, що вона виокремлюється

із різних природних матеріалів, але ще й за такої умови, що вона була спожитою

за промисловим використанням конструктивно. На казенних підприємствах

системи штучна сировина складається з: металовиробів (арматура, дріт

металевий, елементи огорожі, решітка, труба тощо), деревина (бруси, дошки,

обаполи, рейки, черенки тощо), поєднання компонентів (базальт, піноблок,

саман, тирсобрикет, черепиця, шлак і т. ін.).

Мінеральна сировина, що використовується у досліджуваному

середовищі, ділиться на три види: нерудна, пальне і рудна. Нерудна сировина,

що являє собою гірські породи і їх сполуки, які використовуються у

виробництві будівельних, хімічних і інших неметалевих матеріалів (апатити,

глина, гравій, крейда, пісок, поварена сіль і т. ін.), найбільш поширене і

найчастіше зустрічається як основа технологічного процесу. На другому

місці знаходиться пальна мінеральна сировина, що включає вугілля, пальні

сланці, природний газ, нафту, торф і т. ін., що використовується як сировина

для поповнення енергетичних запасів. Не зважаючи на те, що група

«мінеральної» сировини служить джерелом одержання інших різноманітних

продуктів, в виробництві пенітенціарної системи вона виконує переважно роль

60


пального. Скажемо й про те, що рудна сировина класифікується за числом

металів, що утримуються у ньому, хімічним складом мінералів і порожньої

породи, але в виробництві вона використовується вкрай рідко, і то, як основа

будівельних виробів.

Визначимося також із тим явищем, що в окремих виробництвах

повсемістно використовується рослинна і тваринна сировина. По своєму

призначенню вона поділяється на харчову і технічну. Споживання такої

сировини у досліджуваному середовищі ведеться після її переробки

найчастіше як складова харчування в’язнів. Тобто керівний склад державної

установи проявляє піклування по поповненню запасів харчів ув’язнених

доступними засобами. Для цього на території фактично кожної виправної

колонії в Україні створене підсобне господарство, де в’язні вирощують і

доглядають домашніх птахів і тварин, овочеві і садові культури, що дозволяє

частково покращити калорійність і якість харчування. Природним є те, що

головним постачальником такої сировини виступає сільське і тваринницьке

господарство. За рахунок обміну діяльністю запаси сезонно поповнюють

харчовою сировиною, що є, окрім сільського, продуктом ще й лісового і

рибного господарства, і використовується здобуте для харчових цілей. Бажано

мати гриби, огірки, капусту, картоплю, молоко, м'ясо хлібні злаки, харчові

жири, ягоди і т. ін., що може бути обміняне на посильну працю в’язнів,

технологічно опрацьоване (висушене, заквашене, замариноване, засолене

тощо) і спожите. Наприклад, в Донецькій області для вирішення вище

перелічених цілей пенітенціарній системі належить сільськогосподарське

підприємство з орними землями більше ніж на 3,0 тис. га, тваринницькими

комплексами, зарибленими ставками і парком сільськогосподарської

техніки, яке частково забезпечує в’язнів області картоплею і хлібними

злаками, молочною, м’ясною, рибною, продукцією. Тобто цілісна сфера

сировини в цій системі розглядається з іншого боку, а саме, як виробництво

сполучення технологічних, фізичних і хімічних властивостей, що

забезпечують відповідний рівень технологічного процесу і якості продукції,

що йде не на продаж, а безпосередньо споживається контингентом в’язнів,

тобто використовується в цілях відтворення робочої сили. В табл. 1.1

наведена оцінка рівня споживання харчів, що зароблені саме в’язнями.

Проте повернемося до характеристик технологічних компонентів сировини,

що використовується на казенних підприємствах у виробництві продукту,

що продається.

Основними характеристиками технологічних компонентів такої

сировини є її склад, за яким визначається принципова схема

технологічного виробничого процесу споживання завдяки технічній

формалізації, масштаби споживання сировини, енергії і допоміжних

матеріалів, ефективність виробництва, рівень безпеки процесу і його вплив

на навколишнє середовище. Скажемо тут про те, що процес оцінки якості

складний, про що говорить наступний приклад. Так, вугілля, як промислова

сировина, включає 19 нормованих показників, де серед основних

61


розраховуються зольність, коксівність, нижча теплота горіння, робоча

вологість вугілля, спікаємість і утримання сірки. У бурому вугіллі кількість

вологи складає 15-60%, у кам'яних - 5-15%, зольність, що визначається

утриманням у вугіллі мінеральних домішок, коливається теж в широких

межах - від 10 до 60%. Довідково зазначимо ще й про те, що зольність вугілля

Донецького басейну дорівнює 10-15%; утримання сірки у такому вугіллі

коливається в межах 1-6%. Можна і далі приводити технічні

характеристики, але зважимо тут на етичну причину зневаги до врахування

системою такого роду характеристик, за якою казенні підприємства

постачається вугілля з найгіршими характеристиками.

Таблиця 1.1 - Оцінка рівня споживання харчів, що зароблені саме

в’язнями

Найменува

Доля зароблених

Додатко-

Оцінка ув’язненими рівня

Загальна

ння

продуктів, %, які

ве спожи-

споживання виробленого

задоволені

області

поступають до

вання

продукту за 5-ти бальною

сть

продуктів

шкалою

їдальні

«ларьку» працюю-

працюючим

не

установи установи чими, в % контингент-

працюючим

том

контингентом

Донецька

32

90

38

4

3

частково

задоволені

Харківська

30

91

42

5

4

задоволені

Луганська

28

74

35

4

3

частково

задоволені

Одеська

24

82

31

5

4

задоволені

Всього по

30

85

35

4,5

3,9

задоволені

ДДУПВП


Але в той же час, раніше було обумовлено, що якраз за видом і якістю

сировини, що використовується у технологічному процесі, визначаються всі

інші економічні і технологічні показники: режим роботи, продуктивність

устаткування і саме характер технології, тобто ті складові, що найсуттєвіше

впливають на якість і собівартість продукції, але як вид, так і якість сировини

рідко коли враховуються і за загальним змістом, і за нормативними вимогами.

Загальний зміст палива наступний. Паливом називається речовина, при

спалюванні якої виділяється визначена кількість теплоти, що

використовується у якості джерела одержання теплової енергії чи сировини

для технологічного споживання.

Розрізняється природне і штучне паливо. До природного відносяться

видобувні і рослинні види палива, а до штучних - продукти переробки

природних видів палива. Усі палива за агрегатним станом підрозділяються на

тверді (видобувне вугілля і сланці, деревина і торф), рідкі (нафта і

нафтопродукти) і газоподібні (природний і супутній гази). Паливо, що містить

органічні речовини, називається вуглеводним. В табл. 1.2 наведені дані про

62


структуру палива, що використовується на казенних підприємствах

пенітенціарної системи держави.

Таблиця 1.2 - Структура палива, що використовується на казенних

підприємствах пенітенціарної системи держави


Паливо, що використовується

Найменування області

Найменування

Витрати палива на

% використання в

одиницю теплової

загальному

енергії, кг у.п./Гкал

вимірюванні

Вінницька

торф

250

25

кам’яне вугілля

190

15

деревина, відходи

270

40

природній газ

220

15

інше

290

5

Дніпропетровська

кам’яне вугілля

170

42

деревина, відходи

280

10

природній газ

190

47

Інше

280

1

Донецька

кам’яне вугілля

190

48

деревина, відходи

280

5

природній газ

170

45

інше

280

2

Луганська

кам’яне вугілля

185

50

деревина, відходи

285

5

природній газ

165

41

інше

260

4

Всього ДДУПВП

торф

250

8

кам’яне вугілля

185

31

деревина, відходи

270

20

природній газ

170

39

інше

280

2


Основною характеристикою палива є його теплота горіння, тобто

кількість тепла, що виділяється при повному його спалюванні. Розрізняється

питома і об'ємна теплота горіння. Для споживача важливим є те, що

різноманітні види палива можна порівнювати між собою за їх питомою

теплотою горіння, тобто за кількістю енергії, що виділяється при спалюванні

кілограма палива. При відповідних розрахунках приймається наступний

еквівалент: 1т кам'яного вугілля = 1 т умовного палива; 1т бурого вугілля =

0,4 т умовного палива; 1т нафти = 1,4 т умовного палива; 1000 м3

природного газу = 1,3 т умовного палива. З табл. 1.2 видно, що наведені дані

про теплотворну віддачу палива на різних казенних підприємствах при його

спалюванні вкрай низькі і незадовільні.

Складнощі за досліджуваною складовою для виробництва є, якщо

порівнянню підлягають паливні і непаливні енергетичні ресурси, і вони більш

ефективні у тому разі, коли використовується енергія води, а не палива.

63


Можливості використання гідроенергії, що завжди більш дешева, у системі є.

Потужність гідроенергії, що вимірюється в кіловатах, залежить від висоти

(напору) води і її витрати, тобто від кількості води, що протікає в

обраному створі ріки за одиницю часу. Її обчислюють у такий спосіб, а саме:

вода, падаючи з висоти, виконує роботу, що дорівнює добутку її на висоту

падіння. Маса води пропорційна її обсягу і, якщо через R позначається її

витрати, тобто через кількість кубометрів води, що падає за секунду, а через Н

- висота падіння, що вимірюється в метрах, то можна розрахувати потужність

водяного потоку N в кіловатах. Якщо враховувати, що виробниче

середовище казенного підприємства не є потужним, то проект з

використанням гідроенергії виглядає реальним і здійсненним.

Поняття умовного палива застосовується не тільки для обчислення

загальних відходів палива, але й у досліджуваному середовищі для

розрахунку енергетичних ресурсів споживання будь-якого з їх виду. Похідною

величиною служить середня кількість вагових одиниць умовного палива, що

фактично витрачається на теплових електростанціях для одержання однієї

кіловат-години електроенергії при даному рівні енергетичної техніки, що у

даний час прийнятий у 0,35 кг. За такою методикою визначається

співвідношення ресурсу непаливних джерел енергії до еквівалентної

кількості умовного палива.

Енергія необхідна як для постачання допоміжних матеріалів, так і для

здійснення технологічного процесу, а за цим для переміщення і

транспортування сировини і виробленої продукції. У структурі собівартості

продукції витрати тільки на електричну енергію складають більше, ніж 30%.

Якщо у промисловості застосовується електрична, теплова, хімічна, ядерна

енергія чи енергія світла, то на казенних підприємствах пенітенціарної

системи держави – електрична і теплова .

Далі можна вести мову про витоки технології, за якими

споживаються матеріали, паливо, сировина і т. ін., але дане є предметом

самостійного дослідження, а тут скажемо про технології переробки і

технології обробки, бо в них криється зміст більше, ніж 80% всіх

виконуваних у пенітенціарній системі робіт. Їх зміст наступний:

технологія переробки призначена для подальшої переробки сировини,

що збагачена чи підлягла сортуванню, з метою одержання матеріалів,

необхідних для окремої галузі промисловості, а саме: будівельних

матеріалів, металу, пластмаси, хімічних складових і та ін. якщо розглядати

процес взагалі, то найбільш вагомою в цій групі технологій є металургійна

переробка, тобто така галузь промисловості, у якій виплавляються метали і

сплави з руди та іншої сировини. В середовищі пенітенціарної системи

металургійна переробка руди на даний момент відсутня, але замішаються

за нею інший ряд переробки вторинної сировини;

технологія обробки призначена для виготовлення такої продукції, що

відповідає цільовому призначенню з матеріалів переробних виробництв.

Якщо розглядати процес взагалі, то серед промислових технологій обробки

64


розрізняється обробка зварюванням, різанням, тиском, а також механічні і

електрофізичні методи обробки і технології литва. В середовищі казенних

підприємств промислові технології використовуються повсюдно.

Але, якщо оцінювати визначені напрями реально, то пріоритетним

напрямком розповсюдження кожної з названих груп технологій є впровадження

маловідходних ресурсозберігаючих технологій, де додержання якості

виробленого продукту і наданої послуги, синхронизується з витримкою

показників за вимогами і настановами метрології, сертифікації, і стандартизації,

а таке виступає важливим моментом. Зв'язок таких процесів з технологіями і

ефективністю виробу очевидний, бо рівень якості конкретного продукту,

окремого виробу чи послуги визначається порівняльним значенням

показників, що характеризують його якість, з відповідною сукупністю

еталонних показників, визначених у стандартах і інших нормативних

документах. Якість продукту чи послуги в кінцевому рахунку означає сукупність

властивостей, що зумовлює їх принадність, задовольняє певні потреби відповідно

до призначення, і таке витримується виробництвом пенітенціарної системи в

повній мірі.

У повсякденні якість продукту характеризується технічним рівнем,

стабільністю показників якості, економічною ефективністю, конкурентоздатністю

на ринку, що в свою чергу мають відповідні ознаки, що завжди підлягають

порівнянню. Оскільки переважна кількість продукції казенних підприємств

пов’язана з випуском конструкцій і простих предметів споживання, що є теж

нескладною конструкцією, то нагадаємо тут для прикладу, що технічний рівень

відображає показники якості за призначенням, що визначає спроможність

продукту виконувати функції відповідно до проекту, а характеристики ці

зводяться до визначення вогне-, волого-, морозо-, сейсмо- та

тріщиностійкості, жорсткості, звукоізоляції, міцності, світлопроникнення,

стійкості до впливу сонячної радіації, теплоізоляції; конструктивність, в

свою чергу, характеризує геометричні габарити, розміри і форму, склад,

структуру і ступінь технічної досконалості та прогресивності продукту

при застосуванні її в різноманітних видах промисловості; надійність - це

довговічність, зберігання продукції в заданих межах первинних

характеристик при можливих ймовірних відмовах, що приводять до втрати

провідних механічних чи фізичних властивостей, стійкості до корозії, строку

служби, руйнування, скорочення строку експлуатації; ремонтопридатність

чи відновлюваність – це вартість, тривалість і трудомісткість відновлення;

технологічність – енерго- і матеріалоємкість, ступінь автоматизації і

механізації і ефективність споживання, трудомісткість виготовлення.

Перелік характеристик можна продовжувати, але в даному разі увага

фахівців звертається на ті з них, що є більше технологічними і до них

найчастіше звертається технологи казенного підприємства. Так, методично

звертається увага на стабільність показника якості продукту, що визначається

величиною коефіцієнта варіації основних властивостей, що характеризує роз-

сіювання параметрів або показників якості продукції даного виду по

65


відхиленням кількісних значень ряду властивостей від номінальних,

дотримання умов, визначених у стандартах, технічних умовах, нормах і

правилах, що дозволяє встановлювати відповідність продукту їхнім вимогам,

а також по відсотку браку, кількості рекламацій і т. ін.

Наряду з технічними показниками і вимогами в системі діє, але є менш

впливовою і суттєвою сукупність економічних параметрів, синтетичними

показниками серед яких є економічна ефективність і економічний ефект, вимір

яких пов`язується з питомою вагою капітальних вкладень, собівартістю,

рентабельністю, річним економічним ефектом. Оскільки капітальні

вкладення плануються фахівцями держави, що знаходяться за межами

пенітенціарної системи, то розгляд таких показників, якими є рентабельність

і річний економічний ефект є умовною.

Але, окрім того, в останній час на казенних підприємствах

проявляється професійний інтерес до маркетингового використання

показників конкурентоздатності, які визначаються за патентно-правовими

показниками, що характеризують ступінь патентного захисту і патентної

чистоти продукту, а також потенційні можливості її продажу споживачу.

Оскільки названі складові системи не доступні, то треба зразу ж тут

визначитися однозначно, що в середовищі виробництва пенітенціарної

системи держави розрахунки названих показників виконуються на

початковому рівні, бо така вправа, що є складною, не є доцільною. Але

матеріали маркетингового опрацювання нових виробів і поширення їх на

ринку є, і про ці елементи вести мову можна повноцінно. Як правило,

починаючи з моменту розробки принципово нового виду продукту, на нього

складається карта технічного рівня і якості продукції і виконуються необхідні

узгодження з нормоутворюючими державними установами. Такий документ

ведеться за всіма етапами життєвого циклу вироблення продукту і є дієвим

джерелом для обґрунтування рішень не тільки по ефективності

виробництва, але й щодо прийняття технологічних рішень по зміні і

забезпеченню технічної якості продукту, що визивається якістю сировини.

Продукту, що підлягає розробці і впровадженню у виробництво, за

технічним рівнем і якістю повинна відповідати вимогам державних стандартів,

що розроблені на відповідні вироби як на час її освоєння, так і на весь

поточний термін масового її виробництва. Оскільки у більшості фахівців

пенітенціарної системи держави особистий досвід відсутній, то для отримання

обґрунтованих даних про технічний рівень продукції, показники її

прогресивності і конкурентоздатності за характеристиками патентного захисту

і патентної чистоти технічних рішень, що використовувалися в ній, можуть

бути виконані запити у наукові центри, в яких проводяться детальні патентні

дослідження. Завдяки використання досвіду наукових центрів із метою оцінки

технічних рішень, прийнятих для розробки продукту, проводиться

експертиза технічної документації, включаючи і метрологічну експертизу

ефективності вимірів при контролі виробів у процесі їхнього виготовлення,

експлуатації і ремонту. Для оцінки технічного рівня і якості знов

66


створюваного продукту і технологічних процесів експертиза повинна

здійснюватися виключно установами відповідних відомств і організацій.

Кожного разу висновки експертизи оформлюються актом експертизи і

експертним висновком встановленого зразка.

Якість продукту, що встановлена у технологічній карті, в ході

виробництва забезпечується за рахунок здійснення наступних трьох

організаційних моментів, а саме:

дотримання умов стабільності і точності виконання технологічного

процесу;

організації праці, за якою забезпечується бездефектна праця

виконавця;

технічного контролю за технологічним рухом виробу з метою

вилучення матеріалів і сировини, якість яких не відповідає технічним

вимогам.

Якщо два перші моменти за змістом є сприйнятними без пояснення, то

останній – третій – треба пояснити, бо існує вхідний, оперативний,

технологічний, приймальний і інспекційний контроль. За цим вхідний

контроль повинний здійснюватися працівником за якістю сировини,

операційний – включається зазвичай до технологічного процесу і

здійснюється бригадирами і майстрами за вимогами, що окреслені у

технологічній карті виготовлення виробу та картах контрольних операцій,

технологічний – проводиться згідно з графіком, а також у разі виявлення

в процесі операційного контролю відхилення у роботі обладнання як

технологічного процесу, так і технічного забезпечення, а приймальний –

виконується на заключному етапі виробничого процесу чи, навіть, і після

закінчення технологічного процесу. Окремо, без встановлення строку, із

залученням провідних працівників з метою отримання загальної оцінки

якості продукції, що випускається, за межі підприємства, здійснюється

інспекційний контроль.

Оскільки сучасна економіка ґрунтується на застосуванні єдиних

вимог, показників, правил і норм якості, то важливим фактором взаємодії є

єдність сприйняття і розуміння працівниками казенного підприємства ви-

мог, що висуваються до продукції чи послуги завдяки застосуванню

еталонних значень, що розміщені у нормативно-технічних документах

держави. За умови послідовного виконання висунутих вимог виробничі дії

полегшується, бо виконується вони за нормативним документом, у якому

встановлюються загальні правила, принципи і характеристики

виконуваних операцій, робочих рухів, технологічних переміщень, а за

цим і видів діяльності і результатів від витрати праці. Тобто

нормативний документ оперує стандартом, кодексом усталеної

практики, технічними регламентами, технічними умовами чи чимось

іншим, аналогічним строкової дії регламенту. Якщо підходити до

висвітлення питання поверхнево, то скажемо про наступне:

67


1) стандарт — це документ, у якому встановлюються загальні

принципи, правила чи характеристики як для загального, так і багаторазового

застосування, що стосуються процесів діяльності чи результатів діяльності

за метою досягнення оптимального ступеня впорядкованості у певному

виді; 2) кодекс усталеної практики, інакше фахівцями називається «зведення

правил» - це документ, що містить у собі правила і процедури проектування,

виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації виробу,

обладнання і конструкцій і має форму стандарту, частини стандарту чи

окремого документу;

3) технічний регламент – це нормативно-правовий акт, що приймається

органом державної влади, де викладаються технічні вимоги до продукту,

технологічних процесів і видів послуг безпосередньо через посилання на

стандарти чи відтворює їх зміст;

4) технічні умови – це документ, у якому встановлюються технічні

вимоги, яким повинні відповідати продукт, технологічні процеси чи послуга

у формі стандарту, частини стандарту чи окремого документу.

Аналіз стану вказує на те, що забезпечення якості продукції

виконується за методом вимірювання тієї чи іншої фізичної величини, що є

невід'ємною операцією протікання технологічного процесу, контролю за

ним та випробування деталей, конструкцій, матеріалів і процедури задачі –

приймання виробленої продукції, і порівняння їх значень з допустимими і

еталонними значеннями. Але такі організаційні форми діяльності, якими є

державний нагляд, технічний контроль, різноманітні види технологічного

випробування, атестація виробництва і робочих місць, при яких за тою чи

іншою мірою проводиться оцінка якості продукції, на казенних

підприємствах пенітенціарної системи держави діють спонтанно. Більш-менш

чільне місце в названому ряді контролю займає сертифікація. За своїм

змістом сертифікація являє собою дію, яка проводиться державним органом з

метою підтвердження з необхідною достовірністю відповідності продукції

конкретному стандарту чи технічним умовам і видачі відповідного документа,

що називається сертифікатом, за яким реалізується механізм сертифікації, що

за змістом покликаний підтверджувати споживачу певні гарантії якості

продукту чи послуги. Якщо продукт виготовлений з відхиленнями від

стандарту чи технічної умови, то він класифікується як виробничий брак.

Бракована продукція може підлягати виправленню, якщо встановлюється

відповідна технічна можливість до здійснення такої вправи, і якщо

підтверджується розрахунковою економічною доцільністю усунення

дефекту.

Якщо розглядати технологічний процес знизу до верху за його

структурою устрою, то мова йдеться спочатку про технологічну операцію, що

структурно може включати переходи, позиції, робочі рухи, установки, ходи,

фази і т. ін. За цим його організаційну структурну вертикаль визначають і

складають наступні технологічні осередки, а саме:

68


дільниця. Сприймається організаційно як структурна виробнича

одиниця, що поєднує окреслений ряд технологічних операцій, які є

обов’язковими для виконання. За організацію, забезпечення і контроль

виконання робіт на дільниці відповідає майстер;

технологічний процес. Сприймається технологічно як самостійна

частина перетворення предмета праці в продукт праці, а організаційно він

об’єднує функціональний ряд дільниць, де здійснюється комплекс

паралельних послідовних, чи сполучених технологічних операцій, що

обов’язкові для виконання. За організацію, ознайомлення з технологічною

схемою і регламент виконуваної праці відповідає технолог;

цех чи такий собі структурний підрозділ. Сприймається

організаційно як промисловий простір, за яким закріплений комплекс

технологічних процесів. За виконання організаційно-управлінських функцій

відповідає начальник цеху;

казенне підприємство. Сприймається організаційно як промисловий

простір, у якому розташовано декілька основних і допоміжних цехів і інших

забезпечуючи і обслуговуючих дільничих структур, якими подається енергія

і забезпечується виготовлення комлектуючих виробів. За виконання

організаційно-управлінських функцій відповідає директор.

Самостійну промислову галузь пенітенціарна система держави

впроваджувати не в змозі, а тому вести про таке мову не є доцільним.

Окремим осередком у кожній установі може бути визнана галузь по

заготовці сировини для поповнення харчового запасу в’язнів. Досліджувати

таку галузь як самостійну можливо за тієї обставини, що вона додає

потенційного ресурсу по підтримці відтворення робочої сили.

Взаємозв'язок структурних технологічних ланок виробництва за

ланками установ пенітенціарної системи держави по горизонталі відсутній,

а казенні підприємства підключаються в систему економік, середовище

підприємців і індивідуальних споживачів як вторинні чи допоміжні ланки

за залишковим засобом розподілу замовлень і робіт за регіональним

принципом. Якраз з відповідної суміжної території в пенітенціарну систему

передаються зазвичай фізично найтяжчі, малопривабливі і найменш

престижні роботи. Цей мотив очерчує межі розповсюдження виконуваного

дослідження, як предмету регіональної економіки.

Усередині казенного підприємства взаємодія по горизонталі

здійснюється за функціональними потребами, що виникають за технологічним

принципом між структурними підрозділами на рівні окремих цехів і

виробничих дільниць. Оскільки виробнича діяльність не є складною, то і

комплексна підготовка виробництва в класичному її вигляді відсутня. За

даними табл. 1.3, де наведена динаміка виробництва продукту і послуг у

пенітенціарній системі держави за ряд років, можна дійти висновку про те, що

освоєння якісно нових виробів практично відсутнє, а виконуються

переважно одні й ті ж операції, роботи і функції. Окрім того, середовище у

порівнянні з задачами, що виставлялися до нього у СРСР, втратило свої

69


позиції, що були державницькими. Треба сказати тут і про те, що осередки

пенітенціарної системи держави залишаються без змін, а тому потреби в

перебудові як технічного і матеріально-технічного, так і організаційного,

соціального і економічного складу не виникають.

Таблиця 1.3 - Показники виробничо-господарської діяльності

підприємств установ виконання покарань пенітенціарної системи держави

2010

Назва показника

2005

2007

2008

2009


рік

рік

рік

рік

рік

Обсяг виробництва продукції (робіт,

331,8

428,8

520,2

381,9

481,7

послуг) у діючих цінах, млн. грн.

Динаміка показника, %

100

129

157

115

134

Обсяг реалізації продукції, млн. грн.

331,8

430,4

512,2

370,6

470,1

Динаміка показника, %

100

130

154

112

138

Рівень грошових розрахунків, %

57,4

72,7

78,4

69,0

74

Динаміка показника, %

100

127

137

120

131

Залишки готової продукції на складах,

57,6

44,1

51,2

63,3

71,3

млн. грн.

Динаміка показника, %

100

77

89

110

115

Міжбалансова дебіторська заборгованість,

53,2

65,3

59,2

62,9

62,9

млн. грн.

Динаміка показника, %

100

123

111

118

118

Міжбалансова кредиторська

35,1

44,0

49,8

52,4

52,4

заборгованість, млн. грн.

Динаміка показника, %

100

125

142

149

149

Кількість працездатних засуджених, тис.

114,2

96,0

83,3

79,0

74,0

осіб

Динаміка показника, %

100

84

73

69

65

Кількість засуджених працевлаштованих

44,7

33,3

39,2

38,2

36,2

на оплачуваних роботах, тис. осіб

Динаміка показника, %

100

74

88

85

81

Працевлаштовано засуджених, %

39,1

34,7

47,1

40,0

41,0

Середньомісячний заробіток засуджених,

134,44

214,34

271,74

283,61

305,1

грн.

Динаміка показника, %

100

159

202

211

221

В процесі розроблення нового плану виробництва, а він розробляється

на кожний календарний рік, виготовлення нових виробів розглядається, але

їх зміст обов’язково обумовлюється режимними обмеженнями, що діють на

конкретному осередку установи. Тобто конкретне економічне обґрунтування

рішення може бути визнане прийнятним після виваження його на терезах

доступності ув’язненому робочого місця за критерієм режимних обмежень.

Це означає, що в сукупність факторів об'єктивного маркетингового аналізу

та розробки економічних і господарських перспектив розвитку казенного

70


підприємства включається специфічний фактор, який є відсутній у середовищі

звичайних підприємств.

Якщо до цього вмотивованого фактору підключаються чинники

дефіциту коштів, застарілого обладнання, що є незмінним за своїм складом

десятки років, відсутності джерел поточного переоснащення робочих місць і їх

переналадки на нові операції, наповнення фондів коштами, то відкривається

реальна картина організації праці на казенному підприємстві, що може бути

оцінена як вкрай нестабільна. Такий організаційно-технічний напрямок

комплексної підготовки виробництва, в яку повинна включатися

конструкторська і технологічна підготовка, в процесі якої створюються

відповідні технічні документи, виправляє становище, але вона не існує,

замінюється вимушено організаційно-управлінським вивченням ресурсу і

можливостей, що спрямовані на використання заощадженого в суспільстві

досвіду і технічних засобів, що є в наявності. Але, і все ж таки, на окремих

казенних підприємствах робиться спроба запровадити сучасні засоби

маркетингу, за якими обґрунтовується необхідність як проектування і

розробки нового виробу на основі вивчення попиту, так і його

вироблення і збуту в окреслених об`ємних і якісних межах,

переорієнтувати відділи планування, координації і контролю виробництва

на підтримку таких організаційних рішень, розподілення завдань,

окреслення строків їх виконання на основах ефективності та збереження

сировини і енергоносіїв, а в окремих випадках і створення

спеціалізованого відділу підготовки виробництва з функціями виконання

комплексу робіт по координації діяльності технічного підрозділу,

вирішення нагальних питань технічного розвитку підприємства,

систематизації робіт по підготовці виробництва і обліку виконаних робіт,

якого дотепер не існує. Досвід розробки таких структурних відділів у

державі є, але треба пам’ятати про те, що в середовищі пенітенціарної

системи на сучасному етапі розвитку економіки в державі створити

передумови для втілення принципово нових організаційних форм

управління є процесом важким і нездійсненним. Тому вирішувати

питання доводиться за схемою концептуальної структури налагодження

промислового виробництва чи надання послуги.

В основу сучасної концептуальної структури інтегрованої системи

технічної підготовки виробництва в пенітенціарній системі держави можуть

бути покладені найбільш перспективні напрямки організації механізації

робіт, що відрізняється за своєю фізичною тяжкістю. Все інше

досліджуваній системі недоступне, але все ж таки, діє відоме фахівцям

системне інженерне забезпечення, за яким право на самостійну дію мають

підходи ескізного проекту, технічного проекту, технічної пропозиції і

робочої документації. Їх зміст технологічний і наступний, а саме:

а) ескізний проект відображає принципові конструктивні рішення, що

ґрунтуються на загальному уявленні про устрій і принцип роботи виробу, а

також такі дані, що визначають призначення, основні параметри і габаритні

71


розміри виробу, який замовляється. Такий засіб є найбільш доступним для

казенного підприємства;

б) технічний проект включає в себе остаточні технічні рішення, що

дають повне уявлення про влаштування виробу, яке розробляється, і вихідні

дані для розробки робочої документації. Такий засіб потребує спеціальних

знань, яких у спеціалістів пенітенціарної системи держави обмаль;

в) технічна пропозиція містить в собі технічне і техніко-економічне

обґрунтування доцільності розробки документації виробу, що виконується за

даними аналізу технічного завдання замовника та аналізу різних варіантів

можливого рішення виробу, що відомі науці. Такий засіб може бути

виконаний на основі взаємодії економіста і технолога казенного

підприємства і спеціаліста замовника;

г) робоча документація включає в себе сукупність конструкторських

документів, за якими виготовляється і випробовується зразок промислового

виробу, в якому забезпечуються основні споживчі властивості виробу. Такий

засіб вимагає залучення науковців і працівників конструкторських служб.

Таким чином, критерієм розвитку підприємницької функції людини в

умовах пенітенціарної системи є розпізнання послуг, що потенційно є

основою господарчої і економічної діяльності пенітенціарної системи

держави на основі організаційно-промислової складової технології її

виробництва і надання, що може бути складною у середовищі Державної

кримінально-виконавчої служби України. Таке положення висуває завдання

по дослідженню економічної та технічної сутності розвитку підприємницької

функції людини на основі послуги, технології її організації і виробництва,

встановленню змісту процесів і класифікації за потенційними можливостями

пенітенціарної системи держави.

1.3 Організаційно-промислова складова технології процесу

використання підприємницької функції в сфері послуг

Якщо вирішувати питання масштабно, то економічну модель

суспільства концептуально може бути представлено графічно таким чином

(рис. 1.10). У ній фонд споживання зберігає і підтримує життєдіяльність

людини, яка в суспільстві виступає продуктивною виробничою і

підприємницькою силою, яка опредмечує процес виробництва творчою і

виконавською силою, що формалізує послуги і роботи, або не зайнятими ні в

одній з сфер суспільних відносин особистостями, що вимагають від

суспільства матеріального забезпечення.

Життя людини, якщо підходити до її оцінки теж концептуально, - це

результат попереднього процесу еволюції органічного середовища, в якому

вона, сама, виступає як передумова і результат: „вона (людина - Авт.), як

постійна передумова людської історії, є також її постійний продукт і

результат, і передумовою людина є як свій власний продукт і результат” [1, т.

72


26, ч. III, с. 516], а „всі ті виробничі відносини, в яких рухається процес

виробництва” [Там же, с. 534], власне, і реалізують процес відтворення

суспільства у формі матеріального виробництва. „Виробництво людини не

буде до кінця зрозумілим, - застережує В.Я. Єльмеєв, - якщо воно не

представлене виробництвом суспільних відносин, сукупність яких утворює

сутність людини” [37, с. 113]. Якщо вище доводилося, що людина

відтворюється за рахунок виробленого продукту і в даній теоретичній сфері є

власні закони, що відводять йому значення передумови і основи всякого

виробництва, то тепер потрібно виконати таке ж дослідження і встановити

роль суспільства в відтворенні і становленні її для пенітенціарної системи, а

також знайти зворотний зв'язок. Сприяє такому пошуку наступний висновок

К.Маркса: «Люди згідно своїм продуктивним силам відтворюють також

суспільні відносини, при яких вони виробляють сукно і полотно» [1, т. 27, с.

409].


Фонд споживання держави


обміну


розподілу

Система

виробництва

споживання


відтворення


Відтворюється середовище

суспільства

виробника

неконкурентних

особистостей


продуктивної виробничої і

нездатних виробляти

підприємницької сили

Рисунок 1.10 - Концептуальна модель відтворення

Це означає, що на даному етапі дослідження треба відвернутися від

ролі праці, робочого часу, споживної вартості і від інших конкретних

сутностів, про які фахівці говорять повсюдно, і перейти до розгляду чотирьох

взаємодоповнюючих один одного постулатів, а саме:

1) розвиток небагатьох здійснюється за рахунок всього суспільства;

2) індивідуальний розвиток кожного члена суспільства перетворюється

на умову і передумову розвитку всіх;

3) речовинне багатство і матеріальні умови його виробництва

вимагають оновлення людини, суспільних відносин, і темпи такого

оновлення пов'язані з темпами оновлення матеріального багатства;

4) суспільне положення агентів виробництва по відношенню один до

одного змінюється.

Даний перелік постулатів можна поповнити, але і названих достатньо,

щоб перейти до вивчення логічної основи наведеного і досліджуваного

положення. У логічній основі відтворення суспільства лежить теорія, що

грунтується на:

73


1) цілісному відтворенні дійсності, в якій початковою основою для

розвитку виступає людина, яка наділяється фізичними і розумовими

здібностями для життєзабезпечення в середовищі приватної власності на

засоби виробництва, що споживаються виробництвом для витягання

корисного тій же людині речовини, щоб зберегти його елементарне

існування; у філософів воно отримує назву - «буття»;

2) субстанції здатності людини до праці, яка перетворюється на

виробничу силу суспільства і в середовищі виробничих відносин реалізує

загальний принцип теорії - принцип задоволення духовних і матеріальних

потреб людини;

3) загальному характері соціально-економічного устрою, в якому

виробники і споживачі сполучають власні зусилля, а власне устрій виступає

як зміст предмету і сутність основного поняття теорії, в якій капіталіст

використовує споживну вартість робочої сили, формує власний дохід і

задовольняє запити суспільства.

Логічним інструментарієм побудови теорії відтворення суспільства

виступає закон заперечення заперечення. Він дозволяє приступити до

рішення першого пункту теорії, в якій людина, як єдина основа теорії,

виступає початковою посилкою в історії системи, що розвивається, а сама

«передумова, піддаючись запереченню, неминуче виявляється результатом

заперечення цього заперечення» [37, с. 24], але в розвиненішій формі.

Знаючи про таку закономірність, можна встановити зв'язок етапів розвитку

системи, і, керуючись цим зв'язком, послідовно перейти на конструювання

проміжних етапів логічного розвитку теорії відтворення на принципах руху

від абстрактного до конкретного, від суті до явища, від елементарного

вивчення до системного аналізу і т.п. і суспільства, і людини. Механізм руху

наступний: капіталістичний економічний устрій унаслідок прояву приватної

власності повсюдно наповнює середовище товарів і послуг, а одночасно з

цим і забезпечує «збереження, тобто відтворення створюючих общину

індивідів» [1, т. 46, с. 483] для продажу, для відтворення себе і забезпечення

життя оточення.

Логічним інструментарієм оцінки сукупності процесів, властивостей і

явищ субстанції здатності людини виступають закони вартості і режиму

економії. Це дозволяє приступити до рішення другого пункту теорії, в якій

здатність людини, як сукупність взаємозв'язаного, взаємозалежного,

системного цілого і єдиного, на яке впливає зовнішнє і внутрішнє, вимагає

підпорядкування собі всіх елементів суспільства, а, окрім цього, ще і

створення бракуючих органів. Це методичне положення відоме і

представлене в джерелі [Там же, т. 46, ч. I, с. 229], а в даному дослідженні

воно дозволяє з'єднати внутрішню фізіологічну істоту людини і зовнішнє

середовище економічних відносин. Таке з'єднання має зовнішнє формальне

віддзеркалення: людина - це багатство суспільства з тієї причини, що

створює вартість і споживну вартість за допомогою обміну витрат

біологічної енергії на товари і послуги, існує в тих рамках відносин, поки

74


виробництво

споживчої

вартості

виступає

загальною

умовою

функціонування вартості, досягає ефективності на основі раціонального

витрачання робочого часу на власне відтворення за допомогою задоволення

духовних і матеріальних потреб. Здібність людини на основі

конкурентоспроможності індивіда стикається з такою суперечністю, яка

диктує йому інші умови задоволення потреби, оскільки затверджується у

відносинах еквівалент робочої сили унаслідок іншої орієнтації виробництва:

із задоволення потреб на колективних засадах розподілу на задоволення тих

же потреб на приватновласницьких засадах привласнення. Це положення

багато разів роз'яснене в працях [39-42], але його дія в економіці України

виявилася тільки в 90-х роках ХХ століття.

Залишаючи дослідників на їх ідеологічних позиціях, скажемо тут, що

позначене положення вносить до життя народу вельми істотні зміни. Головні

з них треба назвати, вони наступні:

1. Порушені були розумні межі суспільного і індивідуального

споживання.

2. Суспільство відмовилося від фінансування процесів гармонійного

розвитку членів держави і суб'єктів діяльності на принципах поєднаного

розвитку фізичних і духовних здібностей людини, формування і

вдосконалення колективістського способу життя.

3. Непосильним для держави виступило завдання послідовного і

планомірного підйому добробуту всіх верств і соціальних груп населення.

4. На неконтрольоване перетворилося завдання по здійсненню змін у

сфері виробництва, праці, організації умов життя, реалізації соціальної

спрямованості економіки і соціальної справедливості.

5. Припинена дія принципу відтворення все більш розвинених членів

суспільства, які не знають соціальної нерівності і не сприймають на собі дію

соціальних відмінностей.

Глибинний процес повернення цінності багатства з економічного

середовища, де його основою виступає сукупність споживчих вартостей і

втілена в них праця, а суттю - виробництво багатогранно розвиненої людини

і суспільства, в економічне середовище, де його основою виступає мінова

вартість, конкурентне змагання і збереження державою і приватними

особами умов майнової нерівності, підсилює і прискорює процеси

паразитичного і віроломного відчуження власності в особистих інтересах.

Щоб озброїти суспільство теоретичними положеннями, методичними

підходами і способами, слід узяти на озброєння той соціально-економічний

устрій або такі соціально-економічні умови, які проповідують

самодостатність і самозабезпечення. За формаційним початком ховається

метод відображення руху. У даному дослідженні мають на увазі наступне:

рух продукту формує людину [37, с. 59], бо впливає на нього за допомогою

споживання порцій праці, які відрізняються властивостями і своєю якістю. У

технологічному процесі виробництва власник капіталу сприймає і забезпечує

власного працівника як продуктивну діяльність, що сформувалася, тобто

75


виходячи із зіставності органічної витрати і зповнення його потенціалу. Це

означає те, щоб працівник в його руках перетворився на носія

підприємницької здатності, що забезпечує в його середовищі прибуток, а,

враховуючи дане, суспільству треба мати в своєму розпорядженні окремі

сфери, переділи і ланки, які мають самостійне значення, і скористатися

даними обставиною автономії власне для розвитку людини і переходу її в

іншу економічну якість. Тобто у ряді одержуваних доходів, треба подолати

досягнутий рівень заробітної плати, що властиве процесу виробництва, і

перейти до здобуття доходу, ренти, відсотка і т.п. за рахунок когнітивних

чинників організації, управління і інтелекту. Тому у третьому секторі

національного господарства - сфери послуг буде приділено увагу до персони

клієнта банку, з одного боку як носія підприємницької функції, а з іншої - як

предмету використання підприємницьких навичок робітниками банку.

Увага дослідників до персони клієнта не зменшується і завжди на часі.

Але тільки нещодавно набуло вжитку нове поняття, яке використовується

стосовно клієнтів, – "клієнтоцентричність". Воно означає прагнення компанії

зосередити всю свою діяльність навколо інтересів, потреб і цілей

найважливішої для неї людини – клієнта. Але, як зауважує блог Customer

Evangelism, попри той факт, що 56 % компаній вважають самих себе

клієнтоцентричними, лише 12 % споживачів погоджуються із цією оцінкою.

Наведемо кілька порад для досягнення компанією клієнтоцентричності:

1. Важливо намагатися цілком і повністю сконцентруватися на досвіді

клієнта. Для цього слід пересвідчитися в тому, що співробітники пройшли

відповідні тренінги й володіють необхідними компетенціями, а також у тому,

що рівень сервісу та підтримки відповідає заявленому рівню, який

узгоджується із потребами клієнтів.

2. Необхідно пристосувати внутрішні процеси компанії до потреб

(вимог) ваших потенційних клієнтів. Компаніям варто переосмислити підхід

до власної організації і більш детально зосередитися на потребах клієнтів при

створенні процесів компанії.

3. Варто залучати клієнтів до процесу створення та підтримки

продуктів компанії. На жаль, компанії не завжди знаходять спільну мову зі

своїми клієнтами у сфері спільних інновацій. Утім, саме така взаємодія між

клієнтами та компанією є одним із найважливіших аспектів

клієнтоцентричності. Більшість керівників і топ-менеджерів вважають за

краще тримати клієнтів „у темряві” й не ділитися з ними своїми ідеями щодо

розвитку. Але що найгірше – вони не запитують у клієнтів, якою вони хотіли

б бачити їхню компанію в майбутньому [43]. Прислухаючись до побажань

клієнтів, банки зможуть створювати продукти з урахуванням потреб клієнтів

і тим самим, закріпивши їхні стосунки, втримати в банку.

Використання цих простих і дієвих практик не перетворить компанію

на клієнтоцентричну за один день. Але ці прості принципи стануть у нагоді

кожному менеджерові, який твердо вирішив, що саме клієнт є найбільшою

цінністю бізнесу.

76


Важливість клієнта не можна переоцінити, а те, що він є

нематеріальним активом фінансової установи, дає можливість констатувати

той факт, що він має свою власну вартість та впливає на подальший розвиток

комерційного банку. До того ж завдяки тривалим стосункам клієнтів з

банком виникають сприятливі умови для функціонування банківського

мультиплікаційного процесу.

В Україні одночасно використовують два різних підходи до визначення

та

класифікації

нематеріальних

активів:

вітчизняні

положення

бухгалтерського обліку та міжнародні стандарти фінансової звітності.

Основи формування й розкриття у фінансовій звітності інформації про

нематеріальні активи містяться в Положенні (Стандарті) бухгалтерського

обліку № 8 «Нематеріальні активи», затвердженому наказом Мінфіну

України № 242 від 18 жовтня 1999 р. Цей документ подає таке визначення

немонетарних активів: немонетарний актив, що не має матеріальної форми,

може бути ідентифікований та утримується підприємством для використання

протягом періоду більш ніж один рік для виробництва, торгівлі, з

адміністративною метою або надання в оренду іншим особам.

Відповідно до Міжнародних стандартів фінансової звітності

розглядаються такі види нематеріальних активів підприємства:

пов’язані з клієнтами: списки клієнтів і клієнтських контрактів;

пов’язані з технологіями: технології, патенти, програмне

забезпечення, бази даних, ноу-хау;

пов’язані з контрактами: ліцензії, роялті, ліцензійні договори й

договори франчайзингу, права на користування ресурсами (водними,

мінеральними, повітряними тощо), трудові договори;

пов’язані з мистецтвом: літературні, художні та музичні твори,

відео- й аудіовізуальні матеріали;

пов’язані з маркетингом: права на знаки для товарів і послуг,

угоди про відмову від конкуренції;

не ідентифіковані НМА: умовна вартість ділових зв’язків,

репутація, імідж компанії, стосунки з постачальниками, персоналом,

конкурентами [44].

У міжнародних стандартах фінансової звітності на перший план до

нематеріальних активів відносять клієнтів, точніше клієнтську базу, якою

володіє компанія. Оцінюючи українські фінансові установи, потенційні

іноземні інвестори й партнери все частіше звертають увагу не на ціну

устаткування чи будівель, а на вартість нематеріальних активів компанії.

Така тенденція є загальносвітовою. За даними компанії Ernst&Young, у

структурі власності найбільших світових корпорацій нематеріальні активи

вже становлять більше половини загальної вартості компанії незалежно від

сфери діяльності (див. «Нематеріальні активи в закордонних компаніях»).

Однією зі складових капіталізації бізнесу є відповідна оцінка та застосування

нематеріальних активів, якими володіє підприємство.

77


Нематеріальні активи можна навіть передавати в заставу при отриманні

банківського кредиту. Попри те, що така практика в Україні наразі не надто

поширена (банкіри воліють видавати кредити під щось відчутніше, ніж добре

ім’я), наявність у підприємства цінних нематеріальних активів, наприклад

розкрученої торгової марки й бездоганної кредитної історії, помітно

полегшує отримання кредитів на вигідних умовах [44].

Монітор нематеріальних активів був розроблений у середині 1980-х рр.

шведським ученим, доктором Карлом Еріком Свейбі. Він визначав три

основні напрями аналізу нематеріальних активів компанії: зовнішню

структуру, внутрішню структуру, а також компетентність людей. У спільній

праці С. Н. Авдєєва, Н. А. Козлова, В. М. Рутгайзера оцінка ринкової вартості

клієнтели – нематеріального активу компанії також відбувається як поділ

нематеріального активу на внутрішній і зовнішній. Такий поділ є свого роду

«робочою класифікацією». В основі нього лежить уявлення про вплив

клієнтели на ризик ведення бізнесу, пов’язаний з конкретною частиною

грошового потоку, який виникає завдяки нематеріальним активам, точніше,

генерованих ними. Іншими словами, ми виділяємо ту частину загального

грошового потоку, який приходить на зовнішній нематеріальний актив [45, с.

13]. На переконання Свейбі, прибуток для організації створюють тільки

люди (клієнти). Користь, яку приносять дії цих людей, а саме: продукція,

послуги, патенти, авторські права тощо – свідчить про успішну роботу

компанії; але джерелом усього цього є люди (клієнти). Вони й повинні

вважатися генераторами всього прибутку компанії. Згідно зі Свейбі, "дії

людей перетворюються як у матеріальні, так і нематеріальні структури знань,

що мають зовнішню (зовнішні структури) або внутрішню (внутрішні

структури) спрямованість". "Ці структури є активами, оскільки вони

впливають на надходження доходів". Свейбі вважає людей єдиним наявним у

компанії джерелом прибутку [46].

„Клієнти, – як пише блог Customer Evangelism, – мають неабияку

цінність для компанії вже хоча б тому, що: по-перше, вони купують певні

товари або послуги, а по-друге, вони, можливо, купуватимуть ці товари або

послуги в майбутньому. І саме другий аспект повинен стати тією метою, до

якої необхідно прагнути”.

Ймовірність того, що теперішній клієнт і надалі користуватиметься

вашими товарами та послугами компанії в майбутньому, залежить від

кількох чинників:

- розмір та інтенсивність повідомлень, які компанія надсилає клієнту

сьогодні й буде надсилати в майбутньому;

- наскільки ці повідомлення корисні для споживача;

- наскільки легко клієнтові звернутися до компанії у разі, якщо він

потребує допомоги;

- наскільки чітко та вправно компанія працює із рахунками;

- наскільки споживачі відчувають турботу про себе чи, навпаки,

78


байдужість з боку компанії;

- наскільки легко знайти потрібну клієнтам інформацію на Веб-сайті

компанії та наскільки легко сформувати замовлення;

- якої якості підтримку та сервіс пропонує компанія;

- наскільки швидко компанія відповідає на електронні й телефонні

повідомлення.

Щоразу, коли банк спілкується з клієнтом, вислуховує або ж ігнорує

його, він робить певні висновки й створює про банк певне враження. Саме

від цього враження залежатиме, чи буде мати бажання клієнт і надалі

співпрацювати з банком.

Більше того, компанії повинні бути готові показати на двері тим

клієнтам, які не створюють для компанії жодної (довгострокової чи хоча б

короткострокової) цінності [47].

Нематеріальні активи Celemi визначають три напрями аналізу

нематеріальних активів: один із них – наші клієнти (напрям, що стосується

зовнішніх структур взаємостосунків з клієнтами та постачальниками,

торгових марок, контрактів, репутації або іміджу). За кожним з цих напрямів

Celemi визначило ряд основних проблем, які, на переконання її фахівців,

мають найбільший вплив на зміст підсумкової вартості "балансу

нематеріального активу". Аналіз клієнтів Celemi не обмежується тільки

вивченням сум, які надходять від них. Визначено три категорії клієнтів по

одній для кожної з трьох структур – зовнішньої, внутрішньої та

компетентності, – у розрізі яких фахівці Celemi й проводять свої аналізи.

Кількість клієнтів, які опинились у кожній групі, дає змогу судити про

"нематеріальну цінність" клієнтів у рамках даного портфеля замовлень. Ось

ці три категорії.

Перша категорія. Клієнти, що поліпшують імідж, тобто мають у галузі

добру репутацію й можуть кому-небудь порекомендувати компанію. Вони

необхідні для залучення інших таких самих споживачів, які поліпшують

зовнішню структуру Celemi.

Друга категорія. Клієнти, що поліпшують організацію, тобто

вимагають пошуку нових для Celemi рішень і тим самим змушують

компанію вдосконалювати колишні методи роботи або впроваджувати нові.

Ця група споживачів поліпшує внутрішню структуру Celemi.

Третя категорія. Клієнти, що підвищують компетентність. Це клієнти,

надання яким необхідних послуг або товарів вимагає від службовців Celemi

набуття нових навичок. Така група споживачів допомагає підвищувати

компетентність службовців.

Кілька додаткових показників покликані дати повне уявлення,

наприклад, про стабільність клієнтської бази. Так, повторні замовлення

відображають те, що клієнт задоволений як послугами або продукцією

фірми, так і мірою його лояльності. Клієнти, які купують відповідну

продукцію тривалий час, – це цінні активи, оскільки первісна вартість таких

79


активів невисока. Стимулювання зросту продажів уже наявним клієнтам –

один з найбільш економічних способів підвищення доходів компанії.

Інформація про нематеріальні активи Celemi публікується у вигляді

додатку до балансу. Вона містить у собі перелік отриманих даних і, що більш

важливо, пояснення у вигляді приміток, яке допомагає керівництву

інтерпретувати ці цифри. Ці примітки – важлива частина всього монітора,

призначеного для того, щоб надати особам, зацікавленим у розвитку

компанії, більш чітке уявлення про її справжню вартість [46].

Складність проблеми оцінки вартості грошей відзначалася рядом

дослідників. Зокрема, М. І. Туган-Барановський писав: «Складність проблеми

цінності грошей полягає в тому, що цінність грошей керується зовсім іншими

факторами, ніж цінність товарів, тому теорія цінності грошей не може бути

отримана дедукцією із загальної теорії цінності товарів. Непридатність

трудової теорії до цінності грошей випливає вже з того, що цінність мають не

тільки металеві гроші, виготовлені з матеріалу, який має трудову вартість,

але й нерозмінні паперові гроші, що ніякої трудової вартості в собі не мають»

[48, с. 65]. Крім того, М. І. Туган-Барановський відзначав неможливість

об’єктивної оцінки вартості грошей: «. .цінність грошей є явищем зовсім

іншого порядку, ніж цінність будь-якого товару. Цінність товару є

результатом більш-менш свідомих оцінок осіб, що споживають і виробляють

цей товар. Навпаки, цінність грошей є зовсім несвідомим стихійним

продуктом загальної кон’юнктури товарного ринку» [48, с. 76].

Звернемося до досліджень О. В. Кендюхова, у яких він подає детальну

класифікацію інтелектуального активу та їхні види:

− персоніфікований капітал – пов’язані з роботою знання й уміння,

творчі здібності, освіта, професійна кваліфікація, лояльність, ціннісні

установки персоналу, психометричні характеристики;

− техніко-технологічний капітал – винаходи, корисні моделі,

промислові зразки, патенти, виробничі секрети (ноу-хау), права на дизайн;

− інфраструктурний капітал – інформаційні технології, бази даних,

організаційна структура, філософія управління, корпоративна культура,

ділове співробітництво;

− клієнтський капітал – стосунки з покупцями, контракти, портфель

замовлень, франшизи, ліцензійні угоди;

− марочний капітал – торговельні марки, товарні знаки, корпоративна

марка (ім’я), марки обслуговування. Сюди ж він відносить імідж

підприємства або його ділову репутацію [49, с. 55].

Вагомий внесок зробив Х’юберт Сент-Онж (Hubert St. Onge),

започаткувавши 1993 р. концепцію “клієнтського капіталу”. Розпочавши

дослідження зі співвідношення між людським, структурним і фінансовим

капіталами фірми, він зробив висновки про те, що для комерційного успіху в

довготривалій перспективі перші два типи капіталу повинні зосередитися на

пов’язаних з клієнтом інтересах. Отже, фірма створює запас капіталу навколо

її клієнтів, який Сент-Онж назвав клієнтським капіталом. Загалом модель

80


Онжа доводить, що довгостроковий прибуток утворюється при злитті

людського, структурного та клієнтського капіталів [50]. Це доводить той

факт, що клієнт впливає на формування капіталу фінансової установи. У

результаті нарощення клієнтської бази комерційний банк тим самим

збільшує свій капітал і залишки на рахунках.

Щоб визначити сутність капіталу як найважливішого економічного

явища й фінансового джерела для створення, функціонування та розвитку

суб’єктів господарської діяльності, необхідно передусім з’ясувати саме

поняття капіталу. У нашій повсякденній мові слово «капітал» або

«фінансовий (банківський) капітал» не завжди має те саме значення, яке

надається йому в економічних дискусіях. У спільній праці Г. В. Осовська, О.

О. Юшкерич, Й. С. Завадський дають таке визначення поняттю: капітал

(англ. capital) – термін, який використовується в бізнесі для визначення

сукупних ресурсів. Капітал фінансовий (англ. financial capital) – складна

система взаємозв’язків великих кредитно-банківських інститутів з

нефінансовими корпораціями. Капітал буває акціонерним, одноосібним,

партнерським тощо; у більш загальному розумінні – вартість активів

юридичних або фізичних осіб (власність, паї та акції, банківський баланс,

поточний прибуток з капіталу, що перебуває в обігу, – рента, дивіденди,

проценти тощо) або чиста вартість активів за мінусом суми зобов’язань. У

процесі створення, множення і перерозподілу капіталу найважливішим

елементом є природа й сутність капіталу, на створення якого витрачаються

фінансові й інші ресурси. Безумовно, створюваний (новий) капітал (гроші)

повинен бути реальним. Під реальністю капіталу необхідно розуміти

сукупність конкретних його характеристик, а саме:

1. Створюваний капітал повинен бути спроможним окупити себе з

урахуванням зміни вартості грошей у часі.

2. Реальний капітал має бути ліквідним.

3. Капітал повинен виконувати соціально-корисну функцію.

Розглянемо детально кожну характеристику.

1. Ресурси, що спрямовуються на створення реального капіталу,

незалежно від їхнього виду, повинні мати грошове вираження їхньої вартості.

В іншому разі можливість зіставлення отриманих доходів із розміром

витрачених коштів буде відсутня. Сумарний дохід від капіталовкладення

повинен перевищувати розмір витрачених коштів, скоригований на зміну

(зменшення) вартості капіталу за проміжок часу здійснення інвестиційного

проекту й на розмір чистого прибутку інвестора. Це пов’язано із

загальновідомим положенням про те, що вартість грошей змінюється в часі.

В умовах ринкових відносин і ринкових механізмів регулювання в

банківському маркетингу та за наявності дворівневої банківської системи в

державі вартістю грошей у часі є облікова ставка Національного

(центрального) банку України. Це повною мірою стосується економіки

України. Для повноти формування залежностей окупності реального капіталу

необхідно вибрати фіксований проміжок часу. У фінансах таким проміжком

81


традиційно вважається фінансовий рік. Наочно взаємозв’язок між вартістю

реального капіталу та його складовими можна зобразити формулою (1.1).

KP ⋅ОС

PK = IP +

⋅t +ЧП , (1.1)

100 %

де PK – реальна вартість капіталу, створеного в процесі кредитування;

IP – інвестиційні ресурси;

KP – розмір (грошовий еквівалент) кредитних ресурсів для створення

реального капіталу;

ОС – облікова ставка Національного банку України;

t – термін інвестиційного проекту;

ЧП – розмір чистого прибутку банку-кредитора [51, с. 13].

Важливим є те, що ця формула відображає прогнозовану реальну

вартість капіталу, яка є лише бажаною вартістю. Заздалегідь визначити, що й

скільки буде коштувати в майбутньому, навряд чи візьметься

найдосвідченіший економіст або аналітик, адже життя сповнене

непередбачуваних ситуацій. Якби інвестори точно знали, куди вкладати

інвестиційні ресурси, то в регіонах (країнах) з розвинутою ринковою

економікою були б відсутні явища банкрутства й неплатоспроможності.

2. Реальний капітал повинен бути ліквідним, тобто мати здатність

реалізуватися іншому інвестору за досить короткий проміжок часу.

Ліквідність капіталу значною мірою залежить від наявності організованої

інфраструктури регіону й механізмів відчуження тих або інших форм

капіталу. Найбільш організованим механізмом ринкового відчуження

капіталів постає біржа. Тому найбільш ліквідними є капітали, що можуть

котируватися на валютній, фондовій або товарній біржах. Однак сама собою

належність капіталу до визначених груп не є гарантією його ліквідності на

рівні регіону. Ліквідність капіталу залежить від таких чинників:

− «реальність» капіталу, тобто його здатність створювати чистий

прибуток і мати реальну вартість;

− можливість диверсифікувати реальний капітал, тобто використання

його для інших цілей або перепрофілювання основного капіталу;

− надійність, забезпеченість капіталу, тобто наявність або відсутність

чинників ризику конкретного регіону й галузі, у яких здійснюється

підприємницька діяльність.

3. Реальний капітал, безумовно, повинен виконувати конкретну

соціально-корисну функцію. Наочним прикладом величезних фінансових і

матеріальних інвестицій, що не створюють реального капіталу, може

слугувати створення майнових комплексів в оборонній галузі, створення

виробництва заради виробництва. Наслідком перерозподілу національного

доходу й валового внутрішнього продукту країни в галузях, що виробляють

верстати й обладнання заради виробництва іншого обладнання, а не для

задоволення потреб населення, стала поява кризових явищ і розпад

індустріальної економіки СРСР, що спиралася на найбагатші природні та

людські ресурси. В умовах ринкових відносин реальний капітал створюють

82


лише ті інвестиції або комплекс інвестиційних заходів, кінцевою метою яких

є задоволення попиту з боку населення регіону як представників соціального

співтовариства, тому що платоспроможний попит є головною рушійною

силою прогресу в ринковій економіці [51, с. 14].

Відкриття філій у зарубіжних країнах надає комерційному банку

можливість вийти на нові ринки фінансових капіталів. До нового

фінансового капіталу ми відносимо клієнтів з їхніми активами (грошовими

коштами), бо іноземні клієнти мають у своєму розпорядженні більші грошові

запаси. Комерційний банк, який вийде на цей ринок, зможе за рахунок

іноземних клієнтів вирішити проблему, пов’язану з нестачею грошових

коштів на депозитних рахунках. Також такий стратегічний хід дозволить

отримати додатковий прибуток від роботи на міжнародному ринку

грошового мультиплікатора. Основу особливої ролі комерційних банків в

інвестиційному процесі становить, передусім, унікальний механізм

формування кредитних ресурсів, яким володіє винятково банківська система.

Особливу роль і значення у формуванні капіталу відіграє національна

банківська система. Її провідна роль обумовлена не тільки тим, що банки

здійснюють вкладення фінансових ресурсів (що значно ефективніше

матеріальних) і є найбільш великими суб’єктами фінансування за обсягом

ресурсів. Банківська система в цілому має унікальну технологію (механізм)

формування, концентрації і примноження фінансових ресурсів, що дозволяє

їй здійснювати капіталовкладення навіть в умовах повної відсутності

нагромаджень в економіці.

Розмір цього перехідного залишку від одного банківського

операційного дня до іншого залежить від таких чинників:

− кількість клієнтів комерційного банку та розмір обороту коштів за

поточними рахунками клієнтів;

− різниця між сумою отриманих коштів на рахунки клієнтів і сумою

вихідних платежів.

Розмір залишків коштів, що знаходяться на рахунках клієнтів,

коливається в часі в кожному конкретному банку через різницю між

вихідними і вхідними сумами платежів. Але сума залишків на рахунках усієї

банківської системи залишається незмінною. Це відбувається внаслідок того,

що вихідні платежі одного комерційного банку є вхідними для іншого й

навпаки.

Цей вид банківських ресурсів є основою механізму високої

рентабельності й прибутковості банківської системи навіть в умовах

економічної кризи. Так відбувається тому, що перехідний залишок коштів

клієнтів комерційних банків є тимчасово незатребуваним і може бути

використаний банком на інші цілі, тобто для здійснення кредитування інших

суб’єктів регіональних економічних відносин. Залишки на рахунках клієнтів

вигідно відрізняються від інших джерел формування банківських ресурсів

(наприклад, депозитів або акціонерного капіталу) тим, що вони є

безкоштовними (або майже безкоштовними) джерелами формування фондів

83


кредитування. У той час, коли з акцій банку, депозитів або інших видів

вкладів комерційний банк повинен сплачувати відсотки, дохід банку

становить різницю між сумою отриманих відсотків і відсотків, сплачених за

вкладами, і називається маржею. В умовах, коли за ресурси у вигляді

залишків на рахунках клієнтів платити не потрібно (або майже не потрібно),

розмір доходу комерційного банку різко зростає. Цим і викликана велика

конкурентна боротьба комерційних банків регіону за своїх клієнтів.

Найважливішою особливістю формування кредитних ресурсів

комерційного банку з тимчасово вільних залишків на розрахункових

рахунках клієнтів є те, що банк формує кредитні ресурси за допомогою

коштів клієнтів незалежно від того, які операції вони здійснюють. Тобто

незалежно від того, як розпоряджається клієнт своїми доходами – витрачає їх

на споживання або нагромадження (капіталізацію), вони слугують для

формування кредитних ресурсів комерційного банку. Для формування

кредитних фондів банку достатньо самого факту грошових доходів клієнта,

тому що грошові (фінансові) доходи суб’єкта регіональних відносин можуть

бути отримані тільки на поточний рахунок у банку. Іншими словами, можна

сказати, що навіть в умовах, коли всі клієнти комерційних банків

спрямовують усі свої доходи на споживання, окремі комерційні банки і вся

банківська система в цілому може формувати кредитні ресурси (кошти для

капіталізації), створювати новий капітал [51, с. 20].

Важливим є те, що розмір фінансово-кредитних можливостей окремого

комерційного банку, утворений за рахунок доходів його клієнтів, так само є

основою механізму створення нових фінансових ресурсів, але вже всієї

банківської системи в цілому. Це є наступною основною особливістю впливу

банківської системи на процеси створення і розподілу капіталу.

Це відбувається за допомогою грошового мультиплікатора й специфіки

формування банківських ресурсів. Суть мультиплікаційного механізму

полягає в тому, що при кредитуванні комерційний банк через перерахування

тимчасово вільних коштів клієнтів на рахунки позичальників збільшує

кількість коштів, що перебувають в обігу, тобто поповнює поточні рахунки

інших підприємств (збільшує доходи інших підприємств). Розмір коштів, що

збільшився, на розрахункових (поточних) рахунках первісних одержувачів

ресурсів знову збільшує фінансові можливості комерційного банку, який

використовує їх для нових інвестицій. Так відбувається до повного

використання кредитних ресурсів банківською системою. Єдиним чинником,

що обмежує мультиплікаційний ефект, є норма (розмір) обов’язкового

резервування [51, с. 23].

Мультиплікаційний ефект і його зв’язок із промисловими циклами

згадував у своїй праці М.І. Туган-Барановський: «Що стосується кредиту, то

й розмір кредиту здатний зазнавати занадто значних змін, незалежно від

кількості грошей. За незмінної кількості грошей кредит може помітно

збільшуватися або, навпаки, зменшуватися. Саме в такий спосіб виникають

ті, всім відомі кон’юнктурні коливання, якими супроводжується рух

84


промислового циклу» [48, с. 51–52].

Фактично йдеться про те, що грошова маса в обігу може істотно

збільшуватися завдяки кредитній активності банків за незмінної грошової

бази. Загальновідомою є формула (2) [52]:


= (

) 1

KP

KB

КП ⋅

, (1.2)

R

де KP – знову створені кредитні ресурси банківської системи;

KB – кредити видані;

КП – кредити погашені;

R – норма обов’язкового резервування, встановлена Національним

банком України.

На наочному прикладі ми бачимо, що коли комерційний банк

спрямовує на кредитування 1 000 грн при одночасному погашенні 200 грн

попередніх кредитних вкладень і нормі резервування, яка дорівнює 20 %, то

знову створений фінансовий капітал банківської системи становитиме:

КР = (

) 1

1 000 200 ⋅

= 400 грн.

20 %

На прикладі чітко видно, що в разі видачі кредиту комерційним банком

у сумі 800 грн фінансові ресурси всієї банківської системи становитимуть

4 000 грн, тобто фінансово-кредитний ефект регіонального комерційного

банку буде помножений усією банківською системою на кількість разів,

зворотно пропорційну нормі резервування.

Схематично мультиплікаційний ефект банківської системи зображено

на рис. 1.11 [53]. Із формули (1.2) ми бачимо, що розмір кредитних

можливостей регіональної банківської системи залежить від норми

обов’язкового резервування. Чим вища норма резервування, тим менший

розмір кредитних ресурсів має система, але при цьому система (тобто

комерційні банки як окремо узяті, так і всі разом) стає більш надійною. І

навпаки, при зменшенні норми резервування зростають кредитні можливості

системи (тобто зростають можливості капіталізувати дохід), але водночас

знижується надійність і стійкість системи, тобто підвищується ступінь

ризику. Під ступенем ризику варто розуміти можливість втрати (або

функціональної непридатності) самої системи, що може генерувати кредитні

ресурси поза залежністю від накопичувальних або споживчих тенденцій у

регіоні. Стає очевидним твердження: чим більше накопичуємо

(капіталізуємо), тим більше ризикуємо, і навпаки. Але якщо не здійснювати

нагромадження взагалі, то виникає ризик повного зносу («проїдання»)

наявного, тобто створеного раніше капіталу. Отже, справедливим є

твердження про те, що суспільство не може тільки споживати або тільки

накопичувати (капіталізувати) ресурси, воно через регіональні економічні

механізми повинно одночасно виконувати обидві ці функції [51, с. 25].

Норма резервування визначається як відношення суми обов’язкових

резервів до загальної суми безстрокових депозитних вкладів.


85


Банківська система,

R 20 %

регіональні банки

Кредитні

800-R

640-R

512-R

410-R

0-R

ресурси

800

640

512

410

328

0

комерційних


800

Кредитні

підприємства-позичальники

ресурси

800 + 640 + 512 + 410 + … + 0 = 4 000

всієї

Рисунок 1.11 - Схема мультиплікаційного ефекту банківської системи

Норма резервування може змінюватися через її збільшення або

зменшення. Зміна норми резервування впливає на грошовий мультиплікатор.

Чим більшою вона є, тим меншим буде грошовий мультиплікатор.

Збільшення норми резервування. При збільшенні норми резервування

збільшується норма обов’язкових резервів і зменшується сума надлишкових

резервів банків і, отже, зменшується можливість банків для надання позик.

Комерційний банк почне скорочувати строки надання позик, тобто

прискорить строк їх погашення. Отримавши виплати з наданих позик, банк

буде спроможний надавати нові позики на меншу суму, ніж за попередньої

норми резервування. Для збільшення своїх резервів банк може продати

частину облігацій, а виторг зарахувати до резервів. При збільшенні норми

резервування скоротиться пропозиція грошей. Якщо попит на гроші навіть не

зміниться в абсолютному вимірі, то він збільшиться відносно пропозиції. Це

призведе до зростання процентної ставки.

Зменшення норми резервування. При зменшенні норми резервування в

комерційних банках зменшується норма обов’язкових резервів. Відповідно,

збільшується сума надлишкових резервів і, отже, збільшуються можливості

банку надавати позики [54, с. 2].

При цьому норма обов’язкового резервування виконує такі

найважливіші суспільно-економічні функції:

1. Норма резервування дає змогу Національному банку України

керувати надійністю банківської системи.

2. Норма резервування дає змогу регулювати фінансово-кредитні

можливості регіональної банківської системи, тобто керувати процесами

86


нагромадження (капіталізації) і споживання в регіоні.

Саме тому під час загострення кризових явищ в економіці

Національний банк зменшує норму резервування, стимулюючи тим самим

накопичувальні тенденції, і збільшує її за відносної стабілізації, підвищуючи

надійність банківської системи. Питання виникнення і зниження різних

ризиків займає особливе місце у фінансовій теорії і практиці, інвестиційній

діяльності й економіці в цілому.

Отже, ми бачимо, що завдяки унікальним банківським механізмам і

технологіям провідне місце в процесі створення й розподілу капіталу займає

регіональна банківська система.

Необхідно особливо підкреслити, що в основі формування кредитних

ресурсів комерційних банків лежать, як це не дивно на перший погляд,

нефінансові (банківські) капітали, тобто негрошові кошти акціонерів або

залучені (запозичені) кошти.

В основі надприбутковості, колосальної економічної ефективності та

великих фінансово-кредитних можливостей регіональних комерційних

банків і всієї банківської системи лежить унікальна технологія банківської

справи, унікальний механізм створення кредитних ресурсів. Саме технологія

банківської справи, заснована на двох принципових її відмінностях від усіх

інших суб’єктів господарських відносин, враховуючи державу, а не

фінансовий капітал самих банків, ставить регіональну банківську систему в

центр процесів створення і розподілу капіталу та на вершину фінансової

піраміди, що регулює процеси нагромадження й споживання в регіоні.

У класичному розумінні дохід, що використовується для

нагромадження у вигляді кредитних ресурсів комерційних банків для

створення основних матеріальних або інших фондів, є основою для

одержання прибутку або надприбутку в майбутньому у вигляді економічної

віддачі від використання цього капіталу, тобто матеріальних й інших фондів.

Згадаємо відому формулу Карла Маркса: гроші – товар – нові гроші, або

іншу відому його теорію, в основі якої лежить твердження про те, що

капіталіст, він же власник капіталу (тобто накопичених раніше матеріальних,

фінансових й інших засобів виробництва), наймає робітників для виробництва

суспільно корисного продукту з метою його продажу й одержання доходу.

Велика частина цього доходу у вигляді додаткової вартості дістається

капіталісту, тому що саме він є власником засобів виробництва, тобто

власником капіталу. Іншими словами, саме капітал, на думку класика, лежить

в основі доходу, додаткової вартості або надприбутку.

Основою доходу й надприбутку банківської системи є не капітал, а

унікальна технологія, унікальний механізм створення, використання і

примноження кредитних ресурсів як продукт інтелектуальної діяльності та

суспільної економічної думки.

В умовах науково-технічного прогресу й ринкових відносин найбільш

важливим, найбільш економічно доцільним і реальним капіталом є

прогресивні сучасні технології й інші продукти наукової та інтелектуальної

87


діяльності людей як основи для одержання доходу та його нагромадження

(капіталізації) для держави, регіону й людини.

Особливе місце в розвитку наукової думки, здатної створювати

технології, що є реальним капіталом в умовах ринкових відносин, займає

економічна наука. Саме цим пояснюються великі матеріальні та фінансові

капіталовкладення в наукові дослідження, стимулювання інтелектуальної

діяльності і розвиток освіти в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Унікальною особливістю банківської технології, здатної створювати і

збільшувати фінансові ресурси, є її суспільно-соціальне значення. У

ринкових умовах банкір, керуючий приватним банком, розв’язує проблеми

не тільки власника, а й трудового колективу, що знаходиться в його

підпорядкуванні. Фінансово-кредитна діяльність комерційного банку впливає

на розвиток економіки регіону і країни, на створення ресурсів і формування

національного доходу та національного багатства всього суспільства,

розвиток накопичувальних і споживчих тенденцій, економічну надійність і

безпеку суспільства тощо.

Аналіз розвитку фінансових установ протягом останніх 30 років

свідчить про те, що конкуренція є ключовим чинником у процесі формування

стратегії. Терміни «конкурентна перевага», «конкурентоспроможність»

міцно закріпилися в корпоративній лексиці. Фінансові установи створюють

нові стратегічні кроки та закликають своїх менеджерів знаходити нові

рішення заради отримання переваги перед конкурентами.

Така одержимість ідеями конкурентної боротьби виникла в далекі 70-ті

рр. минулого століття, коли світ став свідком потужного злету японської

економіки. Одна за іншою провідні західні компанії, працюючи в різних

сферах – від автомобільного та будівного виробництва до ринків побутової

електроніки або одягу – почали відчувати явний тиск зі Сходу.

У кінці 80-х рр. у стратегічному менеджменті виникло поняття

«конкурентна стратегія». Зміст цього поняття полягав у тому, що зліт і

падіння компанії обумовлюються конкурентною боротьбою. Доцільність

діяльності компанії, у свою чергу, визначається винятково міркуваннями

конкуренції.

За останні 30 років поняттєвий апарат економіки розвивався,

трансформувався, тому сучасні поняття «конкурентоспроможність» і

«конкурентна перевага» значно відрізняються від змісту та рекомендацій

підручників 80–90 рр. ХХ ст. Зміни, які відбулися на фінансовому ринку,

відповідно вплинули на методи ведення конкурентної боротьби [52, с. 14].

Звернемо

увагу

на

визначення

понять

«конкуренція»

та

«конкурентоспроможність».

Конкуренція (англ. competition) – суперництво, боротьба за досягнення

кращих результатів у сфері діяльності; суперництво між товаровиробниками

за більш вигідні умови, розширення і завоювання ринків. Конкуренція буває

несумлінна,

недосконала,

цінова

та

чиста

[51,

с.

139].

Конкурентоспроможність (англ. competitiveness) – можливість здійснювати

88


свою діяльність за умови відкритого ринку й залишатися тривалий час

прибутковим підприємством. Існує чотири основні чинники, що визначають

рівень конкурентоспроможності: технологія, наявність капіталів, людських

ресурсів, стан зовнішньоекономічної діяльності [51, с. 139].

Конкурентна перевага – це становище фірми на ринку, яке дає змогу їй

долати сили конкуренції та приваблювати покупців. Конкурентні переваги

створюються унікальними матеріальними та нематеріальними активами,

якими володіє підприємство, тими стратегічно важливими для даного бізнесу

сферами діяльності, що допомагають перемагати в конкурентній боротьбі.

Основою конкурентних переваг, таким чином, є унікальні активи

підприємства чи особлива компетентність у сферах діяльності, важливих для

даного бізнесу. Конкурентні переваги, як завжди, реалізуються на рівні

стратегічних одиниць бізнесу та є основою ділової (конкурентної) стратегії

підприємства.

Розвиток конкуренції в українській економіці в цілому, і зокрема в її

банківському секторі, є закономірним процесом, що стосується інтересів не

лише виробників і споживачів банківських послуг, але й усього суспільства.

Конкуренція прямо впливає на рівновагу на банківському ринку й тим самим

на стабільність банківської системи та всієї грошово-кредитної сфери,

досягнення яких є одним із найпріоритетніших напрямів сучасного етапу

розвитку ринкової економіки України. Про це свідчить той факт, що в новій

редакції Закону України “Про банки та банківську діяльність” є окрема

стаття 53 “Забезпечення конкуренції у банківській системі”, яка регламентує

умови конкуренції в цій сфері [45].

Для ринкового господарства XVIII ст. була характерна вільна

конкуренція, її феномен детально дослідив А. Сміт, якому належить вислів

щодо "невидимої руки конкуренції". На рубежі XIX й початку XX ст.

конкуренція в усіх країнах становила одну з динамічних сил економічного

прогресу. Протягом XX ст. у найрозвинутіших країнах світу вводиться

механізм регулювання конкуренції, тобто встановлення "правил гри", коли

підприємства та фірми намагаються запровадити нові принципи суперництва.

Їхня суть полягає в тому, що підприємці діють не наосліп, силою витісняючи

один одного з ринку, а за допомогою маркетингу детально вивчають ринкові

можливості, його кон’юнктуру. Це значною мірою "заземлює" напругу

виникнення кризи надвиробництва, оскільки зі споживачем наперед

узгоджуються обсяги, номенклатура, умови й терміни реалізації продукції

[55]. На початку ХХI ст. банківська конкуренція стає однією із центральних

проблем вітчизняної економічної науки й банківської справи. А це викликає

необхідність комплексного вивчення не лише природи та суті банківської

конкуренції, але й створення сучасного механізму управління

конкурентоспроможністю як важливим процесом банківської діяльності й

розроблення необхідного методологічного та аналітичного апарату.

Традиційні способи підвищення конкурентоспроможності банку

89


аналогічні звичайним маркетинговим рішенням, що властиві для всіх без

винятку підприємств, і специфічним методам, що враховують особливість

банківських процесів і механізмів, тобто специфіку комерційного банку як

особливого підприємства зі специфічними, властивими тільки йому

якостями. Звичайні методи розглянуто багатьма фахівцями та науковцями. За

цим напрямом надрукована велика кількість навчальних підручників,

монографій, наукових статей, доповідей тощо. Можна назвати лише ті

напрями підвищення конкурентоспроможності, що властиві саме банку та

банківській системі. Напрями підвищення конкурентоспроможності банку

ґрунтуються на специфіці механізмів формування, збереження та збільшення

банківського капіталу. Їхня класифікація може бути подана таким чином:

1.

Збільшення та вдосконалення банківських активів і капіталу:

збільшення розміру власного капіталу банку;

збільшення розміру залучених ресурсів;

оптимізація структури банківського балансу (через збільшення

частки власного капіталу, частки залишків на поточних рахунках у структурі

залучених ресурсів; якості кредитного портфеля та активів банку,

поліпшення фінансових показників тощо).

2.

Розвиток мережі банківських філій і регіональних представництв (є

найактуальнішим для України в сучасних економічних умовах):

збільшення кількості банківських філій на вітчизняному ринку

банківських продуктів;

оптимізація організаційної структури та розміщення регіональних

філій і представництв;

відкриття та розвиток закордонних представництв і філій банку.

3.

Розвиток банківських продуктів:

збільшення асортименту банківських продуктів (за рахунок

впровадження інновацій та використання досвіду вітчизняних і закордонних

банків);

підвищення якості банківських послуг через урахування потреб

споживачів (особливу увагу треба приділяти клієнтам – фізичним особам);

підвищення ролі реклами, наукових досліджень, сучасних

методів комунікацій при просуванні банківських продуктів;

оптимізація цінової політики на банківські продукти.

4.

Підвищення фахового рівня працівників банківської системи:

чітке дотримання рекомендацій Національного банку України

щодо прийняття на роботу тільки фахівців з відповідним рівнем освіти (вища

юридична або економічна освіта, бажано за профілем працевлаштування);

постійне підвищення кваліфікації працівників (стажування,

семінари, тренінги, друга вища освіта тощо);

підвищення мотивації працівників до ефективної роботи

(мотивація матеріальна, корпоративний дух, індивідуальний підхід до

працівника тощо).

5.

Поліпшення іміджу банку та підвищення довіри до нього:

90


створення позитивного образу через благодійні акції і заходи;

інвестування (окреме або консолідоване) інвестиційних проектів

національного масштабу, підтримка стратегічних галузей економіки України;

жорстка політика боротьби та запобігання незаконним

фінансовим операціям, тіньовим схемам, механізмам уникнення

оподаткування, конвертаційним технологіям, «відмиттям» брудних грошей

тощо. Важливим чинником, що впливає на ефективність функціонування

банківського капіталу, є чинник власності. Він безпосередньо впливає на

стратегію

банку,

ефективність

використання

його

ресурсів,

конкурентоспроможність, способи та напрями подальшого розвитку бан-

ківських технологій. Вплив цього чинника на конкурентоспроможність банку

майже не висвітлюється у вітчизняній літературі, тому доцільно детальніше

розглянути це питання [56, с. 88].

Більшість банків, які були засновані на території України, не

відповідають критеріям міжнародних стандартів банківського бізнесу.

Уніфікація якості обслуговування клієнтів, автоматизована система ведення

документації, введення в дію нових розробок у галузі інформаційних

технологій та швидкість обслуговування клієнтів – перевага іноземних

банків.

Розгляд банківської конкуренції неможливий без аналізу міжнародного

аспекту їхньої діяльності з урахуванням специфіки світового ринку

банківських продуктів. Як визначає Б. І. Суховірський, «необхідна розробка

теоретичних і прикладних проблем у рамках нового наукового напряму –

геоекономіки, що набула розвитку у світовій економічній науці в умовах

посилення процесів глобалізації і регіоналізації. Геоекономіка може

трактуватися як геополітична економіка з огляду на вплив зовнішніх

чинників на регіональний розвиток. У рамках геоекономіки України

особливо актуальним є поєднання внутрішніх особливостей із впливом

світового ринку. Таким чином, геоекономіка висуває підвищені вимоги до

економічних досліджень, що повинні поєднувати знання про особливості

світової економіки й міжнародних відносин із професіоналізмом стосовно

даного регіону» [57, с. 71].

Сьогодні майже всі банки, працюючи на фінансовому ринку України,

переймаються проблемою переходу до умов динамічної та зростаючої

конкуренції. Надмірний консерватизм і відмова від активної конкурентної

боротьби, викликана намаганням скоротити витрати на розробку нових видів

послуг, призводять до того, що банки, маючи деякий період позитивного

балансу й високого рейтингу надійності, з часом починають втрачати

клієнтів, які є нематеріальним активом банку, тим самим погіршуючи свій

економічний стан. З огляду на це, необхідно розробити для кожного банку

нову довгострокову стратегію з урахуванням побудови довгострокових

відносин з клієнтами, орієнтовану на збереження і підвищення його

конкурентоспроможності.

91


Конкурентоспроможність і міцність комерційного банку залежать від

клієнтської бази, яка в ньому обслуговується, та майбутніх планів клієнтів на

цей банк. Конкурентоспроможність комерційного банку в сучасних умовах

визначається ступенем його відповідності потребам клієнтів і значними

темпами зросту його клієнтської бази. Конкуренція, що зростає на ринку

банківських послуг і загострюється входженням на банківський ринок

України та активною діяльністю іноземних банків, змушує банкірів

пов’язувати своє майбутнє з розвитком бізнесу клієнтів, їхніми

стратегічними цілями та завданнями. Те, що є важливим для клієнтів,

комерційному банку необхідно врахувати та реалізувати у своїх фінансових

послугах. Така стратегія дасть можливість побудувати довгострокові

стосунки, необхідні фінансовій установі для підтримки та розвитку своєї

конкурентоспроможності.

Привабливість банківських послуг для клієнта визначається чинниками

як економічного, так і неекономічного характеру.

Економічні чинники, що визначають цінність банку для клієнта, а отже,

його конкурентоспроможність, охоплюють:

витрати клієнта (тарифи банку) на отримання послуг;

витрати часу клієнтом, емоційні витрати;

ефект від використання операцій (послуг) банку.

Неекономічні чинники пов’язані з можливостями банку щодо

вирішення проблем клієнта, які виникають у стосунках з органами державної

і муніципальної влади, постачальниками та підрядниками, іншими

фінансовими установами та іншими банками, а також можливостями банку з

надання клієнту консалтингових та інших послуг, що допомагають розвитку

бізнесу клієнта. Надійність банку й можливості збереження комерційної

таємниці, таємниці операцій, що проводять клієнти, ще довго будуть

важливим неекономічним чинником, який визначає вибір банку клієнтом [52,

с. 17].

Оцінку конкурентоспроможності комерційного банку роблять як

конкуренти, так і клієнти та іноземні інвестори, для яких

конкурентоспроможність банку адекватна його інвестиційній привабливості.

Тому сьогодення диктує нові умови, у яких інвестор враховує всі чинники,

що впливають на побудову стосунків між клієнтом та банком і роблять їх

більш тривалими та стабільними. Саме іноземні інвестори зацікавлені в тому,

щоб фінансова установа, яку вони мають бажання придбати, була

конкурентоспроможною.

Це питання розглядається у працях І.Г. Брітченка [56, 58-59], де на

основі стосунків між банком і клієнтом було обґрунтовано й розкрито

природу функціонування мультиплікаційного ефекту при формуванні та

функціонуванні банківського капіталу, оптимізації регіональної структури

розвитку мережі банківських філій, дослідження впливу міжнародних

мультиплікаційних і розрахункових операцій на доцільність інтеграції

92


економіки України до європейського економічного простору та єдиної

європейської валюти.


Філіальна

Клієнтела

мережа



Комерційний



Збільшення вартості


Мультиплікаційний

ком ерційного банку

ефект


Рисунок 1.12 - Система розвитку комерційного банку під впливом

клієнтели

На рис. 1.12 зображено взаємозалежний процес, який відтворює

систему розвитку комерційного банку з урахуванням важливого термального

активу, без якого неможливий розвиток фінансової установи та

функціонування мультиплікатора. Саме тут спостерігається залежність

розвитку філіальної мережі від клієнтської бази й обумовленість того, що

саме завдяки клієнтелі виникає сприятливе середовище, у якому починає

функціонувати мультиплікатор. Цей процес є взаємозалежним і має

подальший розвиток під впливом попередніх чинників. У разі відсутності

одного з них кінцевий результат буде іншим і менш вагомим. Результати

цього процесу впливають на прибуток комерційного банку та роблять його

більш стабільним і конкурентоспроможним. Однак не слід забувати про

важливий чинник, а саме – час, який відіграє тут вирішальну роль. Також у

результаті створення налагодженої системи стосунків між клієнтом і

комерційним банком з постійним його нарощенням за умови збільшення

строку тривалості стосунків отримуємо стійку та конкурентоспроможну

фінансову установу.

В умовах конкуренції і можливостей клієнта щодо вибору банку, який

обслуговуватиме, конкурентоспроможність розрахунково-касових послуг, які

банк надає клієнтам, має вагоме значення для розширення його клієнтської

бази. Аналіз конкурентоспроможності послуг банку передбачає такі етапи:

93


1)

визначення ринку банку, що містить географічну зону, клієнтів,

ідентифікацію банків-конкурентів;

2)

визначення показників конкурентоспроможності розрахунково-

касового обслуговування;

3)

порівняльний аналіз показників конкурентоспроможності банку з

показниками банків-конкурентів;

4)

висновки щодо напрямів підвищення конкурентоспроможності

банку на ринку розрахункових і касових послуг.

Аналіз ділянки ринку банку здійснюється в складі маркетингового

дослідження. Показники конкурентоспроможності банківських послуг є

типовими для ринку послуг, але мають враховувати особливості банківської

діяльності.

Аналіз конкурентоспроможності розрахунково-касових послуг

здійснюється за такими показниками:

наявність розвиненої мережі структурних підрозділів, які

надають розрахункові та касові послуги (кількість і типи);

кількість банкоматів;

кількість торговельних (банківських) терміналів та інших

електронних пристроїв;

зручність розташування;

кількість імпринтерів;

послуги, які надає банк, порівняно з особливостями та

характеристиками послуг банків-конкурентів;

наявність вільного входу до місця здійснення операції;

зручність місця проведення операції для клієнта;

рівень конфіденційності операції;

тривалість надання послуги;

тривалість операційного часу банку;

регламент обміну інформацією каналами зв’язку за електронної

форми розрахункових документів;

можливість філії щодо надання всього переліку послуг, які надає

головний банк;

своєчасність здійснення переказів;

кількість випадків і сума пені за перевищення нормативного

строку проходження платежів;

строк замовлення для зняття з рахунку готівкових коштів;

рівень тарифів на послуги стосовно рівня тарифів банків-

конкурентів;

розмір плати банком клієнтові за тимчасове користування

залишком коштів на його поточному рахунку;

періодичність сплати банком клієнтові процентів за користування

залишком коштів на його поточному рахунку;

94


розмір пені, яку клієнт сплачує банку у випадку несвоєчасного

повідомлення банку про факти помилкового зарахування коштів на рахунок

та /чи несвоєчасного їхнього повернення;

розмір пені, яку клієнт сплачує банку в разі несвоєчасної оплати

послуг банку;

наявність технічних засобів зв’язку для отримання інформації

про стан рахунку;

можливість проведення електронних банківських операцій.

Аналіз

конкурентоспроможності

розрахунково-касових

послуг

здійснюється окремо для оптового й роздрібного ринку у зв’язку з різними

умовами надання послуг, різними критеріями оцінки якості послуг

юридичними й фізичними особами, різним ступенем відкритості інформації

на цих сегментах [60, с. 299].

Необхідним є розширення асортименту банківських продуктів, що

повинні бути більш гнучкими та прозорими як механізм наближення клієнтів

до фінансової установи за одночасного удосконалення наявних. Цей напрям

наукових досліджень є важливим для практичного впровадження специфіки

функціонування

мультиплікаційного

ефекту

при

функціонуванні

банківського капіталу. Формування банківського капіталу відбувається за

рахунок нарощення нематеріального активу банку клієнтели. Саме цей

напрям створює найбільш сприятливі умови для розвитку, поглиблення та

підвищення конкурентоспроможності окремо комерційного банку та

банківської системи України взагалі. Також подальше вдосконалення

системи мультиплікаційних механізмів, підвищення ефективності й

кваліфікованості

банківського

менеджменту,

надійності

й

конкурентоспроможності банківських операцій призведе до збільшення та

утримання вже наявної клієнтської бази, що, у свою чергу, зробить банк

більш стабільним і конкурентоспроможним, а отже, дорожчим. Слід звернути

увагу на підвищення ефективності й кваліфікованості банківського

менеджменту, зручності й надійності банківських операцій. Так само

необхідно контролювати та вдосконалювати принципи конкуренції на ринку

банківських послуг.

Особлива роль у сучасних дослідженнях банківської системи України

належить удосконаленню наявних механізмів залучення та утримання вже

сформованої клієнтської бази з побудовою довгострокових стосунків між

фінансовою установою і клієнтом за рахунок упровадження нових

інструментів, технологій, адаптації до різних потреб клієнтів. Яскравим

прикладом такої адаптації є дослідження цілого ряду питань, актуальних для

комерційних банків: який строк є оптимальним при отриманні споживчого чи

іпотечного кредиту? На який строк банку вигідніше надавати кредити? Який

клієнт є більш цінним: той, хто отримав кредит, або той, хто розмістив

депозит? Які строки будуть вигіднішими для комерційного банку? Яка

фінансова цінність кожної з цих двох груп клієнтів? Дослідження та наукове

обґрунтування відповідей на ці запитання дозволять розробити оптимальну

95


стратегію для різних груп клієнтів. При довгостроковому обслуговуванні

клієнтів їх фінансова цінність для банку починає зростати, однак не слід

забувати й про відсоток тих клієнтів, які є боржниками. Отже, користі від

таких клієнтів мало й банку потрібно робити все необхідне для того, щоб

призупинити їхні стосунки, але при цьому в клієнтів повинні залишитися

добрі відчуття від обслуговування в цьому комерційному банку. Це дасть

можливість уникнути критичних відгуків у бік банку, негативної реклами,

яка може зменшити кількість потенційних клієнтів.

Функціонування кредитного мультиплікатора банківської системи

розвинутих країн ґрунтується на безкоштовних валютних ресурсах третіх

країн, зокрема України, і має деякі принципові відмінності від

функціонування кредитного мультиплікатора української банківської

системи й банківських систем інших країн. Найбільш істотними від-

мінностями є:

− значно більший розмір залишків на валютних рахунках порівняно із

залишками на рахунках національних банківських систем;

− більш низький норматив резервування в банківських системах США

та Європи.

Ці та інші особливості дають змогу банківським системам розвинутих

країн значною мірою збільшувати безкоштовні ресурси, що забезпечує цим

країнам надлишок фінансових ресурсів і пріоритетність проблеми їхнього

ефективного інвестування над проблемою пошуку фінансових ресурсів.

Цим і пояснюється зацікавленість іноземних банківських холдингів у

відкритті філій на території України. Транснаціональні банківські системи, що

відкривають кореспондентські рахунки для здійснення міжнародних платежів,

здійснюють інвестування створених за допомогою мультиплікатора

фінансових ресурсів в економічне поле регіонів, що розвиваються, а також

України через:

− прямі іноземні інвестиції в суб’єкти регіональної економіки;

− надання міжнародних кредитів регіональним комерційним банкам;

− надання позик українській державі або органам місцевої виконавчої

влади. Окрім обслуговування зовнішньоекономічних платежів регіональних

клієнтів, комерційні банки так само можуть розміщувати свої власні валютні

кошти на кореспондентських рахунках за межами економічного простору

України та регіону. Цей процес регулюється НБУ змінами нормативів

валютної позиції і положенням про відкриття рахунків в іноземних банках-

кореспондентах. Комерційні банки найчастіше збільшують залишки власних

валютних коштів на кореспондентських рахунках міжнародних банківських

систем з метою запобігання валютним ризикам або для акумулювання коштів

для здійснення спекулятивних операцій на міжнародному фінансовому

ринку. Для мінімізації відтоку іноземної валюти, підтримки стабільного курсу

національної валюти, а також максимально ефективного функціонування

96


національного кредитного мультиплікатора вважається доцільним регулювання

міжнародних валютних операцій Національним банком України підтримкою

нормативу відкритої валютної позиції, що в кілька разів перевищує (2–3

рази) норматив резервування. Така політика НБУ буде стимулювати

банківську систему перерозподіляти ресурси клієнтів і свої власні кошти в

національні кредитні технології.

Створення й збільшення довжини валютної позиції свідчить про

неефективність мультиплікаційного ефекту в регіоні, точніше, про його менш

ефективне функціонування порівняно з процесами у світовій економіці. У

масштабі світових господарських відносин, глобалізації міжнародного поділу

праці та на рівні світових фінансових ринків під регіоном доцільно розуміти

територію вільного обігу конкретної національної грошової одиниці,

зумовлену сукупністю правових й економічних умов. Україна при цьому

виступає як єдиний регіон, що чітко збігається з географічними кордонами

держави. Проте валютна позиція впливає на функціонування банківського

капіталу в регіонах, що є частинами цього географічного простору.

Розміщуючи власні активи на кореспондентських рахунках в іноземних

банках, українська банківська система не бере участь у мультиплікаційних

процесах, що відбуваються у світовій економіці, з таких причин:

ці кошти містяться на рахунках іноземних банків;

українська банківська система не має філій комерційних банків за

межами країни. Виняток становлять заснований Національним банком

України 1999 р. український департамент Чорноморського банку розвитку й

торгівлі в м. Салоніки (Греція), який не діє, і філія КБ «ПриватБанк» у

Нікосії (Кіпр), діяльність якої незначна за обсягами операцій і не здійснює

якого-небудь істотного впливу як на діяльність самого ПриватБанку, так і

української банківської системи;

національна валюта України – гривня – не є засобом

міжнародних розрахунків. Її платіжні властивості діють винятково в межах

регіону, що збігаються з її державними кордонами [51, с. 34].

Відкривши філії в іноземних країнах, комерційний банк отримує

доступ до значних грошових ресурсів більш заможних і платоспроможних

клієнтів. Таким чином, українські комерційні банки отримують можливість

працювати на ринку зі стабільним економічним становищем, дешевшими

ресурсами, які також створюють сприятливі умови для функціонування

мультиплікаційного процесу та в подальшому впливають на стабільність та

конкурентоспроможність комерційного банку. Також робота філій у

зарубіжних країнах допоможе залучити необхідну дешевшу ресурсну базу,

що дасть змогу знизити витрати на утримання дорожчих депозитних

портфелів, залучених в Україні.

Говорити про участь у міжнародних мультиплікаційних процесах

можна лише в тому разі, якщо українська банківська система матиме таку

кількість регіональних представництв за межами України, яка уможливить

формування ресурсів в обсязі, здатному істотно вплинути на ресурсну базу

97


національної банківської системи, або в разі, коли національна валюта

України стане засобом міжнародних розрахунків, а іноземні банки будуть

об’єктивно зацікавлені в постійних перехідних гривневих залишках на

поточних кореспондентських рахунках в українських банках для здійснення

міжнародних платежів своїх клієнтів. Об’єктивні передумови для створення

таких економічних умов зараз відсутні. Українська банківська система

виступає об’єктом, завдяки якому інші держави, міжнаціональні й

транснаціональні компанії та фінансові організації багаторазово

примножують і перерозподіляють свої активи за рахунок участі в

безкоштовних фінансових ресурсах у вигляді перехідних валютних залишків

на кореспондентських рахунках в іноземних банках української банківської

системи та її регіональних клієнтів, які здійснюють зовнішньоекономічну

діяльність. Українські вчені-економісти, банкіри й політики так само, як

учені та практики інших держав, що не належать до країн з

вільноконвертованою валютою, не мають реальної можливості підрахувати

економічний та мультиплікаційний ефекти від використання національних

валютних цінностей на рахунках за межами країни через комерційну,

політичну, соціальну й навіть міжнародну таємницю. Але очевидний той

факт, що цей ефект у десятки, сотні, а можливо, і більшу кількість разів

перевищує

економічний

ефект

від

національного

кредитного

мультиплікатора.

Це відбувається внаслідок того, що:

міжнародні банківські системи зосереджують у собі великі

ресурси з різних регіонів планети, які істотно перевищують ресурси

української банківської системи;

міжнародні банківські системи мають у своєму розпорядженні

велику кількість філій і регіональних представництв, практично у всіх

країнах і регіонах, що забезпечує високий ступінь внутрібанківського

мультиплікаційного ефекту й надає можливість досить ефективно

маніпулювати податковим законодавством різних держав;

норма резервування найбільших регіональних представництв

міжнародних банківських систем, розташованих в економічно розвинутих

країнах Європи й Америки, є істотно меншою норми резервування

центральних банків більшості країн, які розвиваються, що забезпечує

великий ступінь оборотності й збільшення капіталу міжнародних

банківських систем.

Банківська система України являє собою канал, яким частина ВВП

України через неефективність функціонування технологій створення і

примноження капіталу банківською системою України перерозподіляється в

банківські системи країн із більш ефективною фінансовою інфраструктурою,

виступаючи фундаментом для створення додаткового прибутку

(надприбутку) у розвинутих країнах і їхніх банківських системах. Знову

створений капітал із економічно розвинутих країн надходить через

інвестиційні компанії або у вигляді державних позик у країну походження

98


фінансових ресурсів, що лежать в основі створення цього надприбутку, але

вже на принципах платності, тобто з урахуванням виплати відсотків з

кредитів і державних позик, або інших привілеїв і конкурентних переваг для

себе. Підтвердженням тому постає динаміка міжнародної валютної позиції

України, обсягів українського експорту, іноземних інвестицій і валового

національного продукту [51, с. 37].

Особливо важливим є той факт, що обсяг іноземних інвестицій у

Національну банківську систему України відбувався на фоні істотного

скорочення кількості вітчизняних комерційних банків і погіршення

міжнародної валютної позиції України, тобто обсяг прямих іноземних

інвестицій в економіку України, враховуючи й інвестиції в національну

банківську систему, залежить від обсягу залишків на рахунках українських

банків, а не від реальних макроекономічних показників і реального стану

справ у фінансовому секторі української економіки [51, с. 44]. Українські вчені

розглядають роль банківського маркетингу в міжнародних відносинах з

погляду функціонування механізмів залучення іноземних інвестицій. Так,

колектив учених вважає, що «привабливість регіону для зовнішнього

капіталу залежить від багатьох чинників, у числі основних з яких варто

виділити гарантії захисту інвестицій і можливість придбання землі у

власність. Для цього доцільно створити іпотечні банки» [61, с. 187]. Такий

погляд має право на існування, хоч і є досить дискусійним. Водночас

перспективи України інтегруватися в європейський економічний простір

серйозно не досліджувалися вітчизняними вченими.

Разом з тим у сучасних економічних умовах українські банки мають

альтернативні механізми підвищення власної конкурентоспроможності при

одночасному підвищенні конкурентоспроможності всієї банківської системи.

До таких механізмів можна віднести механізм упровадження та просування

інтегрованих банківських послуг з урахуванням вимог потенційних клієнтів.

Одночасно потрібно зробити наголос на тому, що будь-який механізм, який

здатен суттєво підвищити конкурентоспроможність банківської системи без

застосування в комплексі з іншими інструментами регулювання та розвитку

ринку банківських продуктів та інтенсифікації процесів суспільного

відтворення на макроекономічному рівні, не спроможний кардинально

змінити ефективність функціонування будь-якого банку [51, с. 47].

З урахуванням клієнтських потреб та останніх досягнень українських

та іноземних банків безперервно повинна відбуватися інноваційна діяльність,

яка містить у собі нову маркетингову стратегію та процес розробки й

упровадження нових, більш конкурентних банківських продуктів.

Комерційному банку треба мати індивідуальні динамічні можливості швидко

впроваджувати й реалізовувати те, що необхідно клієнтам, швидко

адаптуватися до змін у бізнес-процесах. Банк повинен постійно турбуватися

про привабливість свого бренду, іміджу, ефективність бізнес-процесів,

оргструктури та інших нематеріальних активів. Усі ці особливості зумовлені

кваліфікацією, ініціативою та професійністю працівників.

99


РОЗДІЛ 2 ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ РОЗВИТКУ

ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ФУНКЦІЇ

2.1 Підприємницька функція як організаційна технологія процесу

вироблення, надання і споживання блага

Стосунки між людьми складаються на основі участі в суспільно

корисній праці і відбиваються у формі їх зайнятості в соціальному

середовищі певної території. Наукові елементи зайнятості населення були

виявлені в результаті аналізу умов функціонування найманої праці і капіталу,

розвитку машинної техніки і процесів обміну діяльністю вже на ранніх

стадіях налагодження капіталістичних стосунків. У міру вивчення

організаційних і управлінських процесів суспільства дослідники перейшли на

більш високий рівень узагальнення фактів і встановили, що соціальне

середовище формується громадськими інститутами держави, які озброєні

певною концепцією розвитку соціального середовища.

У сучасному суспільстві найбільше поширення отримали дві концепції,

згідно яких формувалися положення зайнятості, стабільної економіки

території, державного устрою і управління. Серед них - мінова концепція

зайнятості про саморегулювання ринку робочої сили і концепція державно-

монополістичного регулювання відтворення. Обома цими концепціями

обгрунтовуються в принципі загальні теоретичні умови відновлення

економічної рівноваги в середовищі організаційної взаємодії. Кожна з них

для економіки періоду перетворень може передати найбільш дієві елементи.

Основу мінової концепції зайнятості представляє теорія загальної

економічної рівноваги. Вона побудована на закономірностях функціонування

товарних ринків і виявленні умов їх рівноваги, при яких усі зроблені товари

реалізуються повністю. Початковим пунктом для розвитку концепції

послужила суб'єктивна теорія вартості, що грунтується на принципі

граничної корисності, і доповнена концепцією граничної продуктивності, в

якій процеси саморегулюються і здатні до самовідновлення. Згідно названої

теорії допускається повне використання як речових чинників виробництва,

так і праці найнятих робітників. Тобто при нормальному функціонуванні

товарних ринків, чим мається на увазі вільна конкуренція продавців і

покупців, одночасно дотримується «динамічна рівновага» попиту і

пропозиції, яка досягається, як відомо, за допомогою гнучких цін, що

забезпечуються процесами ринку. Названі ціни відповідають вимогам, згідно

яких вони одночасно відбивають суб'єктивістські оцінки «корисності»

вироблюваних благ і «тягаря» понесених витрат, чуйно реагують на

коливання попиту і пропозиції аж до регулювання «ціни рівноваги», що

забезпечує повну реалізацію товарів і послуг.

На наш погляд цією теорією розглядається канонічний варіант

реалізації суспільно корисної праці, що не дозволяє виконувати на жаль облік

100


проблем, що мають місце в процесі реалізації зробленої продукції і послуг,

протиріч, обумовлених стосунками, що складаються між виробництвом і

споживанням, подоланням криз надвиробництва і безробіття і т. п.

Допустимим є запозичення з цієї системи для справжнього дослідження, в

якому розглядаються процеси перетворення адміністративного регулювання

в ринкове, методу аналізу ринок праця, чинник, визначає попит і пропозиція,

умови встановлення «ціна - рівновага» [62].

Основу

концепції

державно-монополістичного

регулювання

відтворення представляє теорія відновлення економічної рівноваги. Вона

побудована на комплексі заходів, спрямованих на стимулювання за

допомогою гнучкої кредитно-грошової системи ефективного попиту,

створюючих сприятливий інвестиційний клімат, розширюючих державне

споживання. Останнє здійснюється за допомогою податкової системи і

організації державою системи «Контрольованій інфляції». Щоб відволіктися

від відомих міркувань, скажімо, що інтерес сучасних економістів і

економістів України частково задовольняється більшою мірою

закономірністю функціонування ринку праці, яка уперше виявлена і

обгрунтована неокласичною економічною школою. При зверненні до цієї

закономірності простежується пропорційна залежність між рівнем заробітної

плати і величиною зайнятості, якою суспільство намагається управляти. Така

залежність, що полягає в тому, що чим нижче заробітна плата, тим за інших

рівних умов вище зайнятість, і навпаки, чим вище заробітна плата, тим

налічується менше число зайнятих. Тоді під дією встановленого впливу

вимагається створювати таке економічне середовище, в якому б співпадали

пропозиція праці і попит на нього, що забезпечувало б адекватний і

необхідний рівень реальної заробітної плати. Заробітна плата в розрахунках

відбиває собою фізичний сенс «ціни рівноваги», що гарантує кінець кінцем

настання в суспільстві «повної зайнятості».

Проте названий стан соціального середовища підтримувати постійно не

представляється можливим з ряду причин. Так, неокласична школа визнає,

приміром, існування деякого природного, за їх словами, «добровільного»

безробіття, яке є результатом пристосування продавців праці до вимог ринку,

що міняються під впливом сезонних, фрикційних, технологічних або

структурних коливань. Аналогічно виділеній спрямованості розрізняються і

відповідні чотири різновиди безробіття, яке під однойменною назвою

формується адекватними впливаючими чинниками. Так, сезонне безробіття

обумовлюється сезонним характером робіт, які мають місце в сільському

господарстві, будівництві, туризмі і т. ін., спадом виробництва, який

обумовлений циклічністю споживання товарів, що випускаються,

пропонованих послуг і тому подібне, або припливом робочої сили, який,

зокрема, фіксується в період напливу випускників шкіл, учбових закладів;

фрикційне безробіття породжується дією потреби в зміні роботи на основі

добровільного звільнення працівника із старого робочого місця; технологічне

безробіття обумовлене вивільненням трудящих під дією науково-технічного

101


прогресу; структурне безробіття формується за рахунок праці, яка по своїй

кваліфікації, навичкам і умінням не може задовольнити потребу ринку.

Сукупність «добровільного» безробіття в суспільстві складає, як правило, 3-

8% працездатного населення.

Відволікаючись

від

реально

обумовленого

дослідниками

«добровільного» безробіття, звернемо увагу фахівців на наступний висновок

[3, с. 11]: «Світ прийшов до кризового стану в результаті свого розвитку».

Таке філософське висловлювання зв'язується нами з двома науковими

твердженнями, які вказують на розвиток криз і безробіття під впливом

протиріч, що виникають між формою і змістом економічних стосунків.

Виходячи з виявлених протиріч, наукові положення узагальнюються таким

чином:

1) народження і використання нових знань завжди визначалося

практичною необхідністю розширення виробництва;

2) безмежне прагнення капіталу до розширення виробництва завжди

гальмувалося обмеженою споживчою здатністю суспільства і завершувалося

кризою надвиробництва.

Висловлені наукові положення з'єднувалися воєдино дослідниками різних

часів, що дозволяло їм виявити ряд протиріч і поповнити економічну науку. Так,

на думку Маркса «споживча сила суспільства» [1, т. 25, ч. 1, с. 268] могла

вступати в «конфлікт тих, що суперечать один одному чинників» [Там же, с.

273], теоретиком Д. Кейнсом пропонувалися механізми автоматичного стихійно-

ринкового відновлення рівноваги капіталістичного господарства [62],

розвиваючи державно-монополістичні форми експлуатації праці капіталом, Е.С.

Варгой отримані взаємозв'язку таких чинників кризи, як накопичення, споживча

сила і диспропорційна розвитку [63, с. 11-16], В. С. Афанасьєвим вивчені закони

економічної форми [64, с. 48]. У цьому дослідженні важливо простежити

взаємодії їх за схемою, яка витікає з виводів Е.С. Варги [63, с. 15]: протиріччя

між громадським виробництвом і приватним капіталістичним привласненням

змушує до накопичення, у свою чергу, накопичення веде до зменшення

споживної сили суспільства, воно ототожнюється з відносним надвиробництвом,

а надвиробництво завершується непропорційним наповненням ринку товарами,

зростаючою нездатністю використання продуктивних сил, що розвиваються,

хронічним надлишком робочої сили, тобто диспропорційною розвитку

економічних процесів, і як результат - руйнуванням системи, що відбито в схемі,

представленій у вигляді рис. 1.1.

Природним прагненням наукової думки є передбачення і запобігання

руйнуванню господарської системи. Для досягнення заданої мети слід

вивчити процеси, що виникають усередині системи або суспільства в цілому,

тобто потрібно досліджувати внутрішні, сутнісні закономірності сучасного

суспільства, що грунтуються на причинно-наслідкових зв'язках економічного

змісту.

Метод дослідження закономірностей відновлення рівноваги в системі,

який дозволяє вирішити поставлені завдання, витікає із законів економічної

102


форми, які по укладенню В. С. Афанасьєва, «будучи зовнішньою формою і

елементом механізму сутнісних законів, регулюються кінець кінцем

глибинними, сутнісними залежностями економічних процесів» [64, с. 48].

Цими законами враховуються причинно-наслідкові зв'язки, існуючі між

економічними явищами, що є формою вираження сутнісних, глибинних

процесів. При виявленні умов реалізації процесів організаційної взаємодії у

виробничих системах досить встановити залежності, існуючі між попитом на

товари, їх пропозицією і ціною на них, між величиною реальної заробітної

плати робітника і величиною прибутку власника капіталу і т. ін.

Застосування методу дослідження забезпечується тим, що між явищами

економічної форми існують не випадкові, а масові причинно-наслідкові

зв'язки, що обумовлюють повторюваність наслідків при відповідній зміні

причин. Оскільки функція законів економічної форми полягає в тому, що

вони визначають конкретну картину, форму економічних процесів, і певною

мірою, їх кількісне вираження, то розуміння конкретної своєрідності

економічного явища може підкріплюватися конкретними статистичними або

числовими даними.

У сучасних умовах економічного розвитку більшості держав

особливого значення набувають закономірності, витікаючі з сутнісного

економічного закону вартості (вартості робочої сили, додаткової вартості),

причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами якого описуються

законом економічної форми попиту і пропозиції, а також рядом приватних

закономірностей, серед яких найбільш важливими є залежність величини

реальної заробітної плати від рівня цін на товари робочого споживання,

залежність величини вартості, представленої в одиниці паперових грошей,

від кількості паперових грошей в обігу та ін.

Закон попиту і пропозиції, таким чином, є одним із зовнішніх проявів

закону вартості, один із складових елементів його механізму. У справжніх

розрахунках керуватимемося тим положенням, що не співвідношення попиту

і пропозиції кінець кінцем визначає вирішальний момент, а рівень вартостей і

відповідно цін на товари. Саме в умовах рівності попиту і пропозиції

залежність цін від вартості виступає в найбільш чистому виді. При цьому

співвідношення попиту і пропозиції забезпечує наступні функції:

1) виявляє, які, власне, витрати праці виступають в ролі суспільно

необхідних, оскільки це співвідношення відбиває співвідношення обсягу

виробництва певних товарів і громадських потреб;

2) впливає кінець кінцем на структуру виробництва;

3) пояснює короткочасні відхилення цін від вартості.

Отже, виявлені зв'язки закону попиту і пропозиції можуть бути

використані в практиці управління, якщо будуть відомі впливаючі чинники

соціального середовища, структура виробничої системи і нормативна або

еталонна база функціонування. Аналогічний висновок може бути отриманий

і за умови узагальнення ряду інших згадуваних вище закономірностей.

Пошуком чинників, що впливають на соціальне середовище,

103


виявляється сукупність саморегуляторов і зовнішніх регуляторів, які, як було

визначено вище, складають організаційно-господарський механізм

підприємництва, формують структуру виробничої системи, нормативне або

еталонне середовище функціонування господарства території в ринкових

умовах. Саме організаційно-господарський механізм підприємництва

виступає елементом розвитку як відтворювальних процесів, що

функціонально забезпечує і єднальним, так і власне ефективності цього

відтворення. Оскільки цей механізм діє в динамічному середовищі, що

відрізняється конкурентністю ринку, то неминуче буде застосований і для

великих і для дрібних підприємств.

Відтворювальний механізм підприємництва функціонує в суспільстві з

максимально відлагодженими ринковими регуляторами, товарно-грошовими

стосунками і мінімальним використанням державою адміністративних

регуляторів. Тому механізми організації і управління підприємництва, особливо

малого підприємництва, мають бути засновані на наукових досягненнях

інноваційного і фінансового менеджменту, чим забезпечується проникнення

закономірностей дії закону вартості і вартісних стосунків в механізм

організаційно-господарського забезпечення. По укладенню [20, с. 41] «ця форма

підприємництва надає ринковій економіці необхідну гнучкість, мобілізує великі

фінансові і виробничі ресурси населення, несе в собі потужний антимонопольний

потенціал, служить серйозним чинником структурної перебудови і забезпечення

проривів по ряду напрямів науково-технічного процесу, багато в чому вирішує

проблему зайнятості і інші соціальні і економічні проблеми ринкового

господарства, у тому числі територіальні».

Узагальнюючи сказане, можна представити насиченість території

підприємницькою діяльністю у вигляді функції з рядом обмежувачів, які в

рівній мірі можна в перехідний період представляти і як що гальмують, і як

чинники, що розвивають підприємництво. Закономірності реалізації процесів

організаційної взаємодії з середовищем знаходять в перехідній період

розвитку економічної системи своє вираження в нарощуванні потенціалу

підприємництва, що супроводжується зменшенням частки капіталу, що

знаходиться під контролем державного управління, і ростом частки капіталу,

що знаходиться під контролем приватних його власників. У названий період

пріоритетна господарська структуризація соціально-економічних і

функціональних стосунків в суспільстві грунтується на початковій формі

громадського руху капіталу. Початкова форма стосунків, що полягає у

виробництві і розподілі продукту по кількості витраченої праці, діє і в

соціалістичному і в капіталістичному відтворювальному процесі, проте

приведення в рух капіталу не зберігає структуру об'єднання підприємств у

великі галузі економіки, територіального, приватного і одиничного розподілу

праці. Серед завдань організаційної взаємодії господарської структури

регіону з середовищем є нарощування потенціалу і стійких зв'язків. Велике

значення має оптимізація режиму нарощування потенціалу підприємницької і

104


споживчої функції суспільства, збереження і підтримки досягнутого рівня на

тривалий час. Це досягається на основі встановлення оптимальних

співвідношень споживання частки державного капіталу і частки капіталу

приватних власників.

Над методичним дозволом проблеми знаходження механізму

відновлення рівноваги у сфері громадського виробництва працювали багато

дослідників і економісти. У роботах [3-5, 62-64] та ін. представлені

результати досліджень, які після їх узагальнення дозволяють сформулювати

наступні класифікаційні механізми управління:

1) метод «регульованої інфляції», регулювання економіки, відтворення

невикористаних елементів економічної системи держави, регіону,

підприємства;

2) система ощадних податків при оподаткуванні, стимулювання

партнерських стосунків між суб'єктами діяльності;

3) політика заморожування заробітної плати;

4) метод примусового збереження коштів;

5) стимулятори доходів населення і багатства суспільства;

6) програма зайнятості населення;

7) механізм розвитку діяльності у формі позик;

8) механізм виведення засобів населення із обігу у формі позик.

У справжньому дослідженні для розвитку механізму управління, який

сприяє нарощуванню людської діяльності, береться на озброєння наступне

положення, висловлене Д. Кейнсом: «Кінцевим завданням є вибір тих

змінних, які можуть знаходитися під свідомим контролем або управлінням

центральної влади в тій реальній системі, в якій ми живемо» [62, с. 318]. Це

означає, що пошук необхідних характеристик і показників вимагається

виконувати з дотриманням умови реальності функціонування похідної

системи. Тоді природними елементами економічної системи суспільства

виступають продуктивні його сили і виробничі стосунки. У цій сукупності

елементів «як дані ми приймаємо досягнутий рівень кваліфікації і кількість

наявної праці, існуючу якість і кількість готівкового устаткування, вживану

технологію, міру конкуренції. соціальну структуру, що включає сили, які,

окрім наших змінних … визначають розподіл національного доходу» [62, с.

238]. Під впливом цього висловлювання передбачається введення в

дослідження безлічі взаємодоповнюючих один одного характеристик і

показників виробничої системи. Проте розрахунки повинні будуватися тільки

на тих з них, які відповідають введеній вище вимозі - вимозі свідомого

контролю або управління характеристиками реальної системи центральною

владою, а тому звернемося до дослідження кількісних зв'язків і форм

взаємодії елементів.

Загальновідомо, що окремі види праці і виробництва можуть

розвинутися і приносити прибуток, лише досягнувши певних масштабів, бо

нижче яких порушуються умови їх нормального відтворення. Для кожного

етапу розвитку продуктивних сил характерний конкретний взаємозв'язок між

105


рівнем концентрації виробництва і рівнем громадського розподілу праці [66].

У період мінливої економіки проявляються також загальноісторичні

тенденції розвитку, які теоретиками зв'язуються з науково-технічним

прогресом, але в справжньому дослідженні вони не розглядаються оскільки

не виступають предметом вивчення.

Сучасні досягнення науково-технічного прогресу вимагають

адекватного

рівня

«організованості,

розвитку

і

вдосконалення

господарського механізму, функціональних і соціальних процесів,

використання природного потенціалу» [3, с. 160]. Практична діяльність

завжди націлена передусім на розвиток і вдосконалення штучних систем, які

створила людина і від яких залежать його життєдіяльність і

життєзабезпечення. Ці системи є саморегульованими і самокерованими за

умови дотримання принципу відлагодженості функціональних прямих і

зворотних зв'язків. Під впливом названого принципу форми прямого і

зворотного зв'язку у виробничій і господарській системах представляються

обліком, аналізом, контролем, прогнозуванням, нормуванням, плануванням і

регулюванням середовища.

Взаємодія теорії і практики забезпечується організаційним

взаємозв'язком трьох елементів, які представлені на рис. 2.1. Механізм

функціонування системи, створеної людиною (1), міра пізнаності законів

громадського розвитку (2) і власне його практична діяльність (3), що

представляють з себе первинний замкнутий круг зв'язків в середовищі

організації діяльності, ставляться в залежність від таких елементів, як облік

(4), аналіз (5), контроль (6), прогнозування (7), нормування (8), планування

(9), регулювання (10), що представляють з себе вторинний замкнутий круг

регулювання діяльністю. Щоб штучна система отримала розвиток, потрібно

створити зовнішнє середовище економічної і правової спроможності, що

дозволяє здійснювати соціальну і організаційну можливості мобілізації

управляючої діяльності.

Для дослідження процесів і ухвалення управлінських рішень

застосовується модельний метод відображення дійсності, який використаний

в джерелі [65] для аналізу взаємодії суб'єкта діяльності з середовищем. У нім

В.П. Письмак ввів «модель», що об'єднується системою з наступним змістом

: «Модель - це завжди створена людиною організаційна структура, що

вимагає для власного розміщення і функціонування частини простору, має

взаємозв'язані елементи» [65, c. 10]. Модель на його думку перетворюється

на економічну модель в середовищі товарно-грошових стосунків, які

виникають завдяки наявності такого елементу моделі, як робоча сила, який у

свою чергу має об'єднуючу, системну властивість діяльності. На наш погляд,

створена людиною організаційна структура, що представляє комплекс

елементів і діюча в обмеженому просторі, має цілісність внутрішніх

елементів, які знаходять прояв через систему показників і які відрізняються

своєю структурою і якістю. У свою чергу система показників виступає

засобом оцінки штучної освіти і своєю сукупністю формує адекватну її

106


змісту систему оцінки ефективності взаємодії моделі з вміщуючим

середовищем, тобто вона переростає в ту істинну систему, яка згідно

наділених їй функцій і забезпечує власне нормальне функціонування.

Ефективність взаємодії моделі і середовища в системі забезпечує

загальний закон розвитку і вдосконалення, спрямований на поліпшення

організаційної діяльності, використання новітніх досягнень науки в

технологічних процесах, зміну новітніх методів господарювання в економіці,

облік соціальних явищ, постійне поліпшення природно-екологічної і

функціональної діяльності людини.

107


Економічна

Правова

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

4

Облік

5

Аналіз

6

Контроль

1 2 3

1 2 3

1 2 3

4 5 6 7 8 9 10

4 5 6 7 8 9 10

Меха

1 нізм

С

2 т упінь

Функціонування

знання законів


3 Практична діятельність

людини

4 5 6 7 8 9 10

1 2 3

1 2 3

1 2 3

1 2 3

7 Прогнозування

8 Нормування

9 Планування

10 Регулювання

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Соціальна

Організаційна


Рисунок 2.1 - Організаційний зв'язок елементів штучної системи,

створеної людиною

Кінцевою спрямованістю взаємодії досягається розвиток і

вдосконалення виробничих, господарських систем і суспільства в цілому за

допомогою створення середовища функціонування. Під середовищем

108


функціонування в роботі розуміється взаємодія елементів, організованих в

просторову структуру природою і що функціонують без втручання людини,

або середовище розвитку штучної освіти, яка створена людиною і

знаходиться під її організаційним контролем.

Останнім часом набуває поширення модельний підхід до економічних,

у тому числі і виробничих, систем. Для здійснення економічних узагальнень

дослідження прийнятий як основа методичний підхід В.П. Письмака, який

будь-яке підприємство розглядає як цілісну економічну модель, що виступає

автономно елементом регіону або громадської економічної системи держави.

У свою чергу економічна система розвивається в середовищі -

централізованого, або децентралізованого - управління, що орієнтує

суспільство на комплексний розвиток галузевих економік, або на ефективну

організацію їх конгломератів, обмежених матеріальним потенціалом окремої

території. Своєму функціонуванню і розвитку економічна система

зобов'язана задоволенню зростаючих потреб людини. Проте в названих

системах управління таке задоволення потреб досягається по-різному:

завдяки планомірно організованій структурі розподілу або завдяки

динамічній структурі, що прагне до стабілізації процесу задоволення

кон'юнктури ринку по засобах роботи капіталу. У період мінливої економіки

вимога зростаючих потреб людини відставляється на другий план

чинниками, що зумовили нестабільність середовища людської діяльності.

Виконаний аналіз економічних систем ряду держав показує, що в них

підприємства частіше функціонують в таких економічних умовах, які

забезпечуються

стійким

функціонуванням

економічної

системи,

детермінованою сильною функцією управління. Відтворювальні процеси як

правило здійснюються в поєднанні державних накопичень і приватного

капіталу, доля яких істотно розрізняється. При складанні якостей

централізованих і децентрализованных систем управління виявляється, що

доля державних накопичень у відтворювальному процесі має переважаюче

значення в централізованій, тоді як приватний капітал отримує розвиток в

децентрализованной системі.

Керуючись науковими виводами, наданими в роботі [65], слід

розглядати чотири види економічних моделей - підприємство, корпорація,

адміністративний район, держава. Кожна модель має свою структуру,

відбудовує певні інтереси, а в подальших дослідженнях називається

«Моделлю діяльності». Відволікаючись від структури моделей, простежимо

їх інтереси.

Інтереси підприємства і корпорації, або як це відстоюється ученими

Донецького національного університету - вони називаються «Виробничо-

економічні системи», і виражаються в тому, щоб швидким чином, на основі

використання будь-якого доступного способу увійти до ринкового

середовища зі своїм товаром, бо підприємницька діяльність спрямована на

виробництво конкретних продукції, послуг і робіт, які потрібні для ринку.

Тому їх зусилля мобілізуються на вкладення і примноження капіталу в ті

109


середовища людської діяльності, які піддаються контролю на основі

управління своїм капіталом, що дозволяє примножити його за рахунок

отримання максимально можливого ефекту за допомогою переміщення його

з однієї галузі економіки в іншу.

Інтереси адміністративного району полягають в тому, щоб роз'єднані

приватні елементи, що забезпечують ефективне функціонування економічної

системи, об'єднувалися на основі програми реформування економічних

стосунків в перехідній період, а потенційні можливості розвитку

посилювалися утворенням власної фінансової системи, податкового

законодавства, фондів, ресурсів і інвестицій, кодексів, що регулюють

взаємовідносини в середовищі виробництва, населення і в масштабі регіону і

держави.

Інтереси держави полягають в залученні і мобілізації капіталу в

законодавчо і нормативно регульоване середовище. Вони проявляються в

наступному:

1. Створити виробничий потенціал, що дозволяє задіяти елементи

виробничих сил національного господарства безвідносно сфери діяльності;

2. Сформувати в особливій організаційно-економічній взаємодії

стосунки інвесторів і держави з приводу розподілу прибутку;

3. Прискорити розвиток національного господарства і на цій основі

підняти рівень свого економічного потенціалу до світового, отримати власне

джерело інвестування і вступити рівноправним членом глобальної

економічної системи.

Реалізація названих моделей заснована на розвиненій підприємницькій

функції і можлива за наявності таких складових:

1) досвіду в області організації ефективних організаційних систем

мобілізації людської діяльності, його енергії. Мета: розвинути потенціал

кадрового управління на усіх рівнях влади, здатних розробити програми і

створити правове забезпечення діяльності;

2) загальновизнаних

методів економічного сприяння розвитку

виробництва або діяльності. Мета: забезпечити ріст економічних показників,

наростити промисловий потенціал національного господарства, зняти

соціальну напруженість, розвинути ринки в країні;

3) стимуляторів розвитку наукового потенціалу, наукових центрів

держави. Мета: розвинути нові організаційні структури, щоб забезпечити

найкоротші шляхи втілення наукових ідей і технологій в масове

виробництво;

4) власне потенціалу фінансового капіталу. Мета: забезпечити

діяльність.

Узагальнюючи висловлене, можна зробити наступний висновок, що

мобілізація зусиль із організації людської діяльності полягає в розподілі

праці і капіталу в двох організуючих структурах, а саме: державній

організації діяльності і підприємницької. Такий розподіл досить досліджений

економістами. Приміром, в монографії [65, с. 116] встановлене наступне: «у

110


держави є два шляхи організації інвестиційної політики: сконцентрувати

певну кількість засобів у себе для вкладення їх у базові галузі з подальшою

передачею (реалізацією) цих об'єктів; і притягнути засоби приватних

вкладників (населення, підприємств, банків, корпорацій, національних і

зарубіжних)».

Пріоритети державної організації діяльності в сучасних умовах

складають енергетика, транспортна інфраструктура, інформаційні технології,

наука, нова робоча сила, усе інше - це приналежність підприємницького

середовища і її капіталів. Останнє, власне, і вимагає використання

модельного методу, зміст і структура якого залежить від виду самої моделі.

Розвиток економічної моделі території включає до свого складу чотири

їх види, а саме:

1) виробничо-технологічні, як втілення людської науково-технічної

думки, де функціонує робоча сила і використовуються товарно-грошові

стосунки;

2) соціально-економічні, як територіально-промислові комплекси,

об'єднані адміністративними рамками управління і єдиною соціально-

побутовою, комунальною і іншими сферами відтворення робочої сили;

3) моделі, побудовані як галузеві комплекси, де очолює виробництво

(соціалістична економіка);

4) економічні моделі держав, вищеперелічені види моделей, що

включають до свого складу, впливають на їх розвиток, існуючі значні

відрізки часів, що займають значні простори, інтегруючі у своїх межах усю

сукупність виробничих стосунків країни, що об'єднаних єдиним бюджетом,

мають централізовану систему управління, що прагне до організації стійкого

функціонування моделі у встановлених просторових межах.

Отримані наукові результати цього дослідження кількісних зв'язків і

форм взаємодії елементів вимагають визначення методологічного підходу до

з'єднання їх в середовищі трудових взаємовідносин підприємства в період

економічної реформи. Пошуком названого підходу виявлене наступне.

Економічна реформа розширила права підприємств і організацій в

області знаходження внутрішніх резервів, правильного поєднання

корпоративних і особистих інтересів в процесі виробництва матеріальних

благ і послуг. Це дозволяє всюди поширювати підхід розробки і застосування

локальних норм трудового права, значення яких зростає завдяки розширенню

господарських прав. Локальні норми трудового права приймаються

безпосередньо на підприємстві і є формою юридичного закріплення

погоджених або спільних рішень адміністрації і профспілки по організації

трудового процесу, внутрішнього розпорядку, охороні праці і матеріальному

стимулюванню трудящих. Виходячи з цього, поняття локального

регулювання трудових стосунків включає два елементи - нормотворчу і

правозастосовну діяльність адміністрації і профспілкової організації

підприємства.

Предметом

дослідження

обмежується

розгляд

правозастосовної діяльності, а увага фахівців переноситься на вивчення

111


можливостей нормотворчої діяльності, оскільки середовище, що вміщує

підприємство, містить в собі норми, що передбачають централізований

спосіб правового регулювання стосунків, а середовище підприємства -

норми, що передбачають локальний спосіб правового регулювання стосунків.

Увага до розвитку локального способу правового регулювання стосунків в

перехідний період підвищується за рахунок того, що соціалістичний характер

трудових стосунків і планове господарювання об'єктивно поступається

місцем демократичному.

Методологічною передумовою дослідження змісту і меж локальної

нормотворчості, співвідношення останнього із загальним трудовим

законодавством і виступають філософські категорії загального і особливого.

Облік реального поєднання загального і особливого в трудових стосунках, де

загальне представлене середовищем, що вміщує підприємство, а частку -

середовищем підприємства, розглядається для приватного стану громадських

стосунків, в яких свій потенціал нарощує підприємництво. Переслідується

мета збереження придбаного потенціалу підприємництва, поступової зміни і

нарощування його за допомогою застосування правової норми, що

представляє за своєю суттю певний масштаб, міру належної або можливої

поведінки, гарантованої державою.

Отже, в умовах перехідного періоду економічних перетворень

організаційна нестабільність в середовищі господарських систем діє постійно

в результаті динамічного переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в

іншу, зміни співвідношень в задоволенні фізичних і духовних потреб

людини, власне умов організації виробництва продукції і послуг. При

максимальному ефективному управлінні капіталом досягаються стабільні

умови життєзабезпечення виробничих систем. Незважаючи на велике

значення для економіки організаційних процесів, що розвивають

стимулятори виробництва і сприяючих нарощуванню потенціалу

підприємницької і споживчої функції, в суспільстві методи ефективної

реалізації процесів організаційної взаємодії господарюючих систем з

середовищем,

розроблені

недостатньо,

особливо

для

суб'єктів

підприємницької діяльності, одержуючих сприятливі умови для свого

кількісного нарощування завдяки розвитку форм просторового розподілу

праці.


2.2 Класифікація і формалізація підприємницької функції за

доступністю пенітенціарної системи держави

Визначальним у процесі розвитку підприємницької функції людини в

умовах пенітенціарної системи виступає процес праці, тобто цілеспрямована

діяльність людини, в якій саме людина зі своїми природними і професійними

здібностями за попередньо обміркованим організаційно-технологічним

способом з використання засобів праці (інструменту, обладнання,

оснастки, машин, механізмів і т. ін.) змінює предмети праці (енергію, на-

півфабрикати, матеріали, сировину речовину і т. ін.), перетворюючи їх на

112


вироблений продукт, цілющу річ чи здійснюючи операцію, роботу, функцію,

що дозволяє сформувати і передати в розпорядження людини благо. У

відповідності до термінології щодо виробничого процесу промислового

продукту виробничим процесом сприймається сукупність дій людини, що

приводить в дію знаряддя праці і мускульні зусилля і перетворює предмет праці у

благо, задоволення визначеної потреби чи предмет захоплення, зворушення,

милування, споглядання, розчулення. Виробничий процес охоплює підготовку

засобів виробництва і обслуговування робочого місця, одержання і

зберігання енергії, палива, напівфабрикатів і матеріалів, тобто має належні

промислові стадії виготовлення послуги, транспортування її до місця

споживання.

Провідною характеристикою руху живої сили до опредметнення

виробничого процесу є календарний час, на який вона розраховує.

Календарний час, що потрібний для здійснення періодично повторюваного

виробничого процесу, називається виробничим циклом. Його тривалість

визначається в одиницях календарного часу, тобто в годинах, днях і

місяцях. Для економіки цінними є дві складові, а саме: об’єми постачання і

резерви по скороченню тривалості виробничого циклу роботи. За цим

криється техніко-економічний зміст, з яким пов’язується швидкість

обертання оборотних засобів, темп випуску продукту, ефективність

використання виробничих площ і обладнання, продуктивність праці і

собівартість продукції чи послуги. Виявлена закономірність, за якою об’єм

виробництва впливає на стійкість доходів і прибутку, а резерв скорочення

тривалості виробничого циклу – на витрати коштів і часу і їх економію. І те

й інше забезпечується впровадженням організаційних і технічних заходів,

що поліпшують ефективність праці.

Найважливішою складовою частиною виробничого процесу є

технологічний процес чи їх сукупність, що треба розглянути детальніше, бо для

послуги є відмінності. Так, за ДСТУ 2391-94 технологічний процес визначається

як частина виробничого процесу, яка містить у собі дії, спрямовані на змінення і

подальше визначення стану предмета виробництва. При здійсненні

технологічного процесу відбувається послідовна зміна властивостей, розмірів,

форми чи напівфабрикату матеріалу з метою виготовлення виробу, який

відповідає заданим технічним вимогам. Визначаючи таке, що кожний

технологічний процес у залежності від його характеру поділяється на деяку

кількість закінчених складових частин, які називаються технологічною

операцією, у значній мірі відрізняється від технологічного виробництва деякого

предмету. Але і тут за технологічною операцією розглядається закінчена

частина технологічного процесу, що виконується на одному робочому місці над

однією операцією одним робітником. Об'єктом технологічної операції можуть

виступати у виробництві заготовка, деталь, напівфабрикат, сировина чи інше,

а в виробництві, окрім названого, ще й операції дії, підтримки і нагляду.

Тобто в технологічну операцію вироблення продукції і надання послуги

входять не лише роботи, пов'язані із зміною розмірів і форми деталі чи

113


фрагменту, а й ті дії, що пов'язуються з обслуговуванням пристрою, машини,

механізму, із застосуванням відповідних інструментів і деталей, що дозволяє

виконати технологічну операцію.

Технологічні операції, в свою чергу, поділяються на окремі складові,

що називаються переходи, позиції, установки і т. ін., структура яких

формується у відповідності до технологічного обладнання і технологічного

оснащення робочого місця.

Технологічне обладнання – це ті знаряддя виробництва, в яких для

виконання певної частини технологічного процесу розміщуються матеріали

або заготовки, засоби впливу на них і джерела енергії. Прикладом

технологічного обладнання є агрегати хімічної промисловості, ливарні

установки металургії, преси, роботи, термічні печі, токарні верстати і т. ін.

Технологічне оснащення – це знаряддя виробництва, яке використовується

разом з технологічним обладнанням і додається до нього для виконання

певної частини технологічного процесу. Наприклад, вимірювальний

інструмент, модель, прес-форма, пристрій, штамп і т. ін. Але таке визначення

визначених позицій не розкриває іншу сторону надання послуги, в якій є ще

й інші засоби, що зберігають, передають накопичують благо.

Головною метою виробництва залишається мета по забезпеченню

якості при умові мінімальної витрати матеріалів, праці і технічних засобів.

Тому ефективність такого процесу в цій частині її сприйняття і

відтворення може бути оцінена за системою показників, найважливішими

з яких є, знову ж, енергоємність, матеріаломісткість, собівартість якість

послуги і екологічна чистота технологічного процесу. Майже всі види

виробництва і надання послуг відрізняються організаційно-технічною

характеристикою виробництва, номенклатурністю об'єкту виробництва і

рівнем спеціалізації робочого місця, але найбільш важливим є те, що його

здійснити можна, навіть, без мобілізації грошових, матеріальних і

технічних засобів. Таке дозволяє перейти до конструювання такого

терміну, що є специфічним для даного дослідження, яким є поняття

«Організаційна технологія» і «Економічна організація виробництва».

Щоб уяснити особливості, що криються за організаційними

можливостями включення пенітенціарної системи держави в здійснення

окремих виробничих і ряду обслуговуючих процесів, треба предмет

дослідження розглянути за смисловими сукупностями, яких може бути

безліч. Такий ряд поєднує і розкриває сутність простих за сприйняттям

термінів і понять, якими є «послуга», „організація”, „технологія”, „процеси” і

т. ін. Вони відомі і достатньо розглянуті фахівцями, а тому висвітлимо їх

основи з використанням поглядів дослідників, що наведені у джерелах [67-

68], не звертаючись до дискусії, що притаманна цій галузі знань.

За суспільним досвідом послуга сприймається у дослідженні у значенні

товару особливого виду, діяльності чи блага, що задовольняє потреби

індивіда, виробництва чи суспільства на основі утворення споживчої

вартості чи такої іншої якості вартості, результат якої може мати як

114


матеріальну, так і нематеріальну форми і що підлягає оцінці за грошовим

еквівалентом. Таке здійснити можна при повному уясненні сутності

конкретної послуги, що виявляється за класифікаційними ознаками.

Класифікація основних видів послуг первинно пов`язується зі сферами

життєзабезпечення людини чи окремих виробничих процесів і розглядається

за змістом зв'язку, житлово-комунальної, побутової, соціально-культурної,

страхового бізнесу, транспортної, туристичної, фінансово-кредитної і ін.

сфер, а за цим розпізнаються і оцінюються і різноманітні ділові

відносини, що складаються на загалах взаємодії людей і обміну

корисною речовиною. Наведений їх перелік відображаються через є

особливу споживчу вартість праці, тобто процес дії суспільством

визнається як товар, що призначений за умови ринкових відносин для

обміну, продажу і споживання. Тобто в дослідження включається зміст і

форма послуги, які зумовлюють функціональний прояв і особистісні

особливості процесу її обміну за формою купівлі-продажу у фінансово-

товарному суспільстві. Функціональний її прояв криється за змістом

організації і технології виробництва і надання послуги, бо саме організація

і технологія забезпечують виробництво і надання послуги. Дія виробника

синхронізується завдяки наступних її відмінностей, що відомі загалу, а

саме:

1) явище купівлі-продажу переважної більшості продукції і послуг, що

виступає основою руху даного дослідження, ґрунтується на прямих і

безпосередніх взаємозв’язках і контактах між виробником і споживачами.

Наприклад, виготовлення продукту на підприємствах пенітенціарної

системи держави для потреб вугільної промисловості, перепідготовка і ре

соціалізація в’язня;

2) споживач автоматично залучається в процес виробництва та

постачання продукції чи послуги унаслідок невід’ємності її виробництва і

споживання. Наприклад, виховний процес окремої виправної колонії,

підсобне господарство виправних колоній України;

3) споживач оцінює якість продукції чи послуги у разі її придбання і

поточного споживання. Наприклад, харчова продукція;

4) державне регулювання впливає на організацію надання ряду послуг

істотно. Наприклад, зв'язок, освіта, охорона здоров'я, наука, транспорт і т.

ін. у більшості країн контролюється і частково фінансується саме державою;

5) надання послуги здійснюється у тісній співдії з фінансовими

потоками і рухом виробництва до дешевої робочої сили. Наприклад,

банківське, інформаційне, транспортне і т. ін. середовище;

6) окремі послуги, що скеровані на особисте споживання населенням,

залучити широкомасштабно, окрім як в регіональний простір, в

господарський обіг неможливо. Наприклад, житлово-комунальні, побутові

тощо;

7) обсяг продажу товарів масового споживання збільшується завдяки

введення розгалуженої системи сервісних послуг. Наприклад,

115


поширення середовища маркетингового, страхового, фінансового і

транспортного забезпечення.

Керуючись наведеними відмінностями послуги, можна дати

характеристику терміну «Організація і технологія». Оскільки він

формально

складається

з

двох

змістовно

і

функціонально

взаємодоповнюваних понять, що виявляють себе в єдиному методичному

процесі конструювання послуги, то надамо спочатку їх визначення. Вони

наступні:

a) організація (франц. огgаnіsаtion – надаю стрункий вигляд,

улаштовую) сприймається як впорядкування складових організаційної

структури або як організаційне забезпечення реалізації різних функцій у

штучному середовищі;

б) технологія (грец. tесhne – ремесло і logos – слово, вчення)

сприймається як сукупність правил технічної взаємодії людини з

обладнанням, що є обов’язковими, використання вмінь і навичок людини

по виконанню операції, процесу чи функції по керуванню машиною чи

механізмом, що використовується для здійснення функціональних процесів

щодо конкретної сфери людської діяльності, що завершується корисним

для людини чи суспільства здобутком.

Поєднуючи терміни, в обіг за предметом розгляду вводиться термін

«Організаційна технологія процесу вироблення, надання і споживання

продукції чи послуги», за яким мається на увазі комплекс впорядкованих

організуючих дій, спрямованих на забезпечення взаємодії предметів

праці, знарядь праці, трудових операцій і функцій у процесі виробництва,

надання і споживання продукції чи послуги. За таким сприйняттям терміну

осередок, що надає послуги, забезпечує збереження організаційної побудови

загальної сфери послуг, стійкість організаційних зв'язків і функціональних

відносин і виступає методичною передумовою взаємодії елементів

технологічного процесу надання окремо утворюваної послуги і споживання.

Можна сказати й інакше, що технологічно складається із органічної

сукупності методів, операцій, прийомів і способів, що є характерними для

кожної його стадії у такому процесі виробництва, надання і споживання, що

приводиться у рух людиною з використанням відповідних знарядь праці,

тобто обладнання, машин, механізмів і приладів, що мають схильність до

примноження зусилля людини, яке прикладається до предмету праці, і

використовуються саме для виробництва і надання послуги. Організація і

технологія надання послуги розглядається як матеріальна першооснова,

тобто як самостійний і початковий стан утворення тієї чи іншої послуги. За

таким на поточному етапі включається в дію той процес, що передує

споживанню послуги. Керуючись товарним характером виробництва

послуги, на проміжному етапі надання у суспільстві формується середовище

її купівлі-продажу. Оскільки послуга є особливим продуктом, який

матеріалізується у зміненому стані, задовольняючи потреби людини, тобто

він не має матеріально-речовинної форми, то основною її економічною

116


характеристикою є вартість, а скоротивши термін «Організаційна

технологія процесу вироблення, надання і споживання послуги» до терміну

«Надання послуги», що набуває значення теоретичного поняття, то його

коректно розглядати надалі, як категорію. Підтверджується й посилюється

такий підхід ще й тією обставиною, що за ринкових відносин вся маса

послуг без винятку виробляється для продажу, а тому дія категорії «надання

послуги» матеріалізується на підмурках державного чи приватного

споживання. Більшість різновидів послуг у повній мірі персоніфікується у

взаємодії штучних осередків і професійних особистостей, бо сплачуються

підприємствами, підприємцями чи приватними споживачами, а окремі з

них, ті що надаються за рахунок держави, відшкодовуються її інститутами

за рахунок накопичених податків і обов’язкових надходжень в казну.

Частина з них, наприклад освіта, медичне обслуговування, соціальні

послуги тощо, споживаються на паритетних основах. Оскільки питання

багатомірне, то треба застосувати до дослідження поетапний метод.

На даному етапі дослідження предметом розгляду, який є теоретичний

за змістом, треба розглянути загальні закономірності розвитку організаційно-

технологічних процесів, принципи, механізми і форми налагодження

виробництва і реалізації послуги, що характерні для окремих секторів сфери

послуг. Таке дослідження охоплює широкий діапазон операцій і

організаційних форм, процесів і технологічних схем, що охоплюється

сукупністю робіт по виробництву і наданню різноманітних послуг.

Розглянемо із загальної сукупності ринкове середовище.

За ринковим середовищем економіки сфера виробництва продукції і

послуг сприймається як виробничо-економічна система, що підпорядковує

свою

діяльність

за

виробничими,

організаційно-економічними,

комерційними і торгово-технологічними процесами потребам ринку.

Включитися в такому середовищі у взаємодію можливо при умові, що

здійснюється ефективна організація пропонування продукції чи послуги на

відповідному ринку, її еквівалентного обміну, відшкодування сукупних

витрат, якщо вони перевищені, сервісного супроводження продажу і

післяпродажного обслуговування. Для пенітенціарної системи таке можна

відкрити, якщо активну позицію займає інститут державного регулювання

відносин. Можна скористатися тим положенням економічної теорії за яким

послугою вважається особлива споживна вартість, що криється за

результатом процесу праці і виокремлюється у певному корисному ефекті,

який задовольняє потреби людини чи суспільства, чи й того й іншого. Таке

тлумачення послуги було висунуте в свій час марксистською економічною

теорією, що сприймала її за економічну категорію. В середовищі

пенітенціарної системи держави воно більше не сприймається, чим

сприймається, бо проявляє себе наступне явище, а саме: послугою є зміна

стану окремої особи або створеного товару, що належить економічному

осередку і набуває цінності внаслідок діяльності іншого економічного

осередку завдяки попередньої домовленості і згоди першого. За таким

117


сприйняттям виробництво продукції чи послуга у пенітенціарній системі

держави являє конкретний результат виховного перевтілення особистості

чи окремої економічно корисної діяльності, яка виявляється, як товар, або

безпосередньо як діяльність, після того, як надає на її рух згоду держава, бо

якраз держава є власником казенних підприємств пенітенціарної системи.

Після узгодження дій казенного підприємства з державою до розряду

послуг вносяться всі види корисної діяльності ув’язнених, що створює як

матеріальні, так і нематеріальні цінності. У такій взаємодії, що є

узгодженою, головний критерій невідчутності характеру виробленого

продукту за послугою змінюється на критерій продуктивності, оскільки

послуга стає корисною, як річ, бо мова йдеться про державу, як споживача,

і корисною, як діяльність, бо мова йдеться про споживання її приватним

користувачем одночасно з процесом її створення. В такому розумінні

сутності послуги відчувається деяка відносна умовність, яка буде

уточнюватися впродовж всього дослідження за функціональними

складовими, але завдяки її введенню у дослідження з’являється можливість

впорядкувати класифікаційні вимоги для середовища, що обмежене, а

пенітенціарна система держави представляти надалі у якості осередку

вироблення послуги по вихованню, виправленню і ре соціалізації в’язня.

Виявлена умовність підтверджується практикою, бо на практиці сфера

послуг розглядається як сукупність багатьох видів конкретної людської

діяльності, наслідком чого є відносно велике різномаїття видів послуг,

сере яких нерідко послуга супроводжується передачею споживачу й то-

вару. Для прикладу вкажемо на те, що опредметнюються і передаються

суспільно корисні речі, такі як аудиторський звіт, витвір мистецтва,

інформація у формі звіту, комп'ютерна програма на електронному носії,

кіноплівка з фільмом чи фотографічним матеріалом і т. ін. Послуга є

явною, якщо набуває деякої матеріалізації, що є носієм економічної цін-

ності, що за практичним уявленням про неї робить її об'єктом комерційної

діяльності, предметом торгівлі і обміну, а за теоретичним - суттєвою

синтетичною характеристикою і предметом уточнення сутності. Первинно

виникає потреба уточнення сутності послуги з позиції об'єкту комерційної

діяльності, бо казенне підприємство повинне все вироблене передавати

державі, і таке вносить відмінності і в опредметнення, і в теорію. З іншого

боку теорії відомі характеристики, що відображають особливості послуги.

Наведемо тут головні з них, а саме:

1) виробляється і споживається послуга здебільшого одномоментно і

не підлягає зберіганню, в той час як товар масового споживання

виробляється, зберігається і споживається;

2) діє суттєвий вплив торгівлі послугами на торгівлю товарами

масового споживання;

3) послуга як об'єкт комерційної діяльності не придатна до

міжтериторіального поширення;

4) у сфері послуг тиск іноземної конкуренції порівняно з сировинним

118


ринком, ринком товарів масового споживання і т. ін. практично є відсутнім.

Зазначимо, що наведене звужує можливості по використанню

людського ресурсу досліджуваної системи значно, але воно сприймається

як другорядне явище. Першочергове обмеження пов'язується з протиріччям,

що вноситься у зміст послуги положенням, що визнається фахівцями

наступним чином: серед послуг розрізняються матеріальні послуги, у

сукупність яких включають такі послуги, на які витрачається праця,

наслідком якої є створення певних матеріальних благ і форм, і нематеріальні

– у число яких включають такі послуги, що скеровані на сферу особистого

споживання. Для прикладу скажемо, що основні види створених у

культурній сфері продуктів якраз і можуть мати речовинну форму чи

реалізовуються як послуга неречовинно. Продовжуючи коментар

наведеного прикладу, скажемо, що послуга – це специфічний продукт, що

домінує у сфері культури, якщо не має речовинної форми, то має форму

діяльності, за якою процес виробництва і споживання збігається в часі.

Таким же чином здійснюється реалізація послуг дискотеки, яка відбувається

і фіксується до тих пір, поки звучить музика і відвідувачі танцюють,

театральної послуги – відбувається протягом спектаклю тощо. Суттєвою

особливістю послуг у сфері культури є неможливість придбати їх про запас

(концерти, циркові виконавчі програми неможливо зберігати у сховищі),

переміщувати (зіграний на різних сценах і різними акторськими групами

спектакль щоразу є окремим продуктом). За таким сприйняттям окремі

послуги у сфері культури можуть мати і матеріальний характер (аудіо-,

відеозапис, реставрація картини).

Матеріальні послуги сфери культури за функціональним

призначенням розподіляються як:

а)

виробничі засоби культури, тобто продукти організацій

культури і мистецтва, за допомогою яких інші заклади або творчі

працівники мають змогу створювати свої продукти (наприклад, гримувальні

засоби, мольберт, музичні інструменти, пензель, поліфонічна техніка,

реквізит, театральна бутафорія, театральні костюми, фарби та ін.);

б)

інформаційні засоби культури, тобто продукти, за допомогою

яких споживач задовольняє різні культурні потреби (аудіо-, відео- та

комп’ютерна техніка та ін.), а також різноманітні засоби масових

комунікацій.

Нематеріальні послуги сфери культури за функціональними

особливостями класифікуються за групою послуг, що безпосередньо

виконують культурну функцію (послуги, які надають актори, музиканти,

співаки і читці під час екскурсій, концерту, лекції, спектаклю, шоу, а

також послуги, які надають балетмейстри, диригенти, режисери,

хормейстери та ін.), і за групою послуг, що виконують функцію

«розповсюджувального механізму» (видача книжок в бібліотеці, показ

фільму у кінотеатрі, прокат відеокасет, театральних костюмів і реквізиту,

119


продаж таких предметів художнього мистецтва, якими є антикваріат,

вироби народних промислів і сувенірів, картини, книги, скульптури).

Оскільки перша сукупність опредметнюється, то вона для науковців стає

не цікавою, а найчастіше дається пояснення за відмінностями другої

складової класифікації послуг. Мається на увазі те, що характерними

особливостями нематеріальної послуги є її невідчутність, тобто

підкреслюється її нематеріальний характер, невіддільність фази

виробництва і фази споживання, тобто одномоментний характер обміну

діяльністю, неоднорідність, тобто змінюваність і нездатність послуги до

зберігання. Проведемо розгляд наведених характеристик. Тут же

обумовимося про таке інше, що ці характеристики зумовлюються якістю

послуги.

Невідчутність, тобто нематеріальний характер, послуги

пояснюється неможливістю її бачити, вивчати, демонструвати, зберігати,

пакувати, пробувати, транспортувати чи виконувати з нею якість інші

аналогічні дії до моменту отримання. Така невідчутність послуги створює

проблеми в галузі обґрунтування її собівартості і визначення ціни продажу.

Найчастіше постачальник чи продавець послуги у змозі тільки описати

загальні її переваги і риси, якими скористається споживач, як наслідок її

отримання, а якість послуги, що надана фактично, може бути оціненою

тільки за процесом виконання і споживання. Тому організаційно для

поширення нематеріальної послуги фахівці з маркетингу удаються до

описових прийомів, що бувають ефективними. Такі прийоми наступні:

для посилення відчутності послуги підкреслюється її значущість у

відповідній сфері задоволення потреби людини чи суспільства і таке

підтверджується на основі пропозиції комплементарних товарів;

зосереджується увага споживача на перевагах досяжності саме

споживання і на спрощеній технології надання послуги тому чи іншому

агенту споживання;

передовіряється посув на ринку і рекламування послуги впливовому

засобу масової інформації, провідному рекламному агентству чи самому

споживачу, щоб забезпечити довіру і просування.

Невіддільність фази виробництва і фази споживання послуги

пов’язується зі специфікою виробництва і відтворення нематеріальної

послуги. Така невіддільність названих фаз полягає в тому, що послугу

неможливо попередньо виготовити, накопичити і зберегти деякий час, бо

вона не підтримуючи споживчу якість, зникає. За таким процесом, для

надання послуги, треба мати спочатку замовлення, тобто отримати

споживача. Якраз цим і пояснюється факт поєднання фази виробництва і

фази споживання послуги, бо вони завжди тісно пов'язані між собою, чим і

відрізняється виробництво і споживання нематеріальної послуги і

споживання товару. Така невіддільність і взаємопов’язаність дозволяють

формулювати особливості, що пояснюють здебільше наведені вище

теоретичні положення. Особливості наступні:

120


виокремленість послуги від споживача сприймається як процес її надан-

ня без особистої присутності останнього (наприклад, прання білизни, ремонт

помешкання, хімічна чистка одягу тощо), за сприянням письмових звернень,

комунікацій і технічних засобів (наприклад, банківські термінали,

комп'ютерні інформаційні системи, навчальні курси підготовки і

перепідготовки людини і т. ін.);

невиокремленість послуги від споживача (наприклад, забезпечення

пасажирським транспортом, послуги з дошкільного виховання,

стоматологічні послуги і т. ін.);

відокремленість послуги від працівників сфери обслуговування

(наприклад, дистанційна форма навчання, послуги електронної пошти і

торгівлі, реалізація товарів за допомогою електронної мережі чи

торговельних автоматів і засобів);

невідокремленість послуги від працівників сфери обслуговування

(наприклад, будівельно-ремонтні роботи, лікувально-оздоровчі послуги,

особисте обслуговування в готелі і т. ін.).

Неоднорідність, тобто змінюваність, послуги сприймається як наслідок

включення, дії і зберігання комунікаційних факторів організаційного

забезпечення споживання. Така неоднорідність є невід’ємним наслідком

одночасності виробництва і споживання послуги, про що велась мова вище,

але залежить вона від стандартів системи обслуговування, сукупності

підсистем і елементів, що її утворюють і що задіяні були на підприємстві,

тобто, коротше кажучи, - від рівня сервісу на конкретному підприємстві по

виробництву послуги. Неоднорідність послуги, ще називається змінюваністю

послуги, що допомагає мати більш стійке уявлення про процес. Вона

викликана такими складовими економічного середовища, якими є ефек-

тивність заходів, що впроваджуються для підвищення кваліфікації,

кваліфікація обслуговуючого персоналу, конкуренція на ринку послуг,

потужність комунікацій, швидкість обміну відомостями і циркулювання

інформації і т. ін. Це притаманне середовищу виробництва алогічної послуги.

Іншим джерелом змінюваності послуги є споживач і його складова

унікальності. Останнє зумовлює ступінь індивідуалізації виробленої послуги

у відповідності до потреби клієнта. Якщо підходити до вирішення такого

явища з наукової точки зору, то треба впроваджувати засоби по управлінню

поведінкою споживача, щоб спростити процес надання послуги і для цього

слугує засіб врахування, обліку і систематизації якраз комунікаційних

факторів. З однієї сторони такий підхід розширює коло споживачів, а з

іншої - унеможливлює застосування методу масового виробництва багатьох

видів послуг. Але з практичної точки зору більш ефективним і сталим

здобутком виробники є досягнення результату на основі дотримання

стандартів обслуговування. Планова і стійка робота по стандартизації

обслуговування забезпечують не тільки ефективність, але й створюють

відповідний імідж, який легко розпізнається і з яким споживач пов'язує

особистісну уяву на довгостроковий термін відносин.

121


Нездатність послуги до зберігання ототожнюється зі згаяним часом,

терміном природності, актуальністю надання послуги чи іншими

особливостями якості, яка може не використаною вчасно. За таких і інших

обставин, що відомі фахівцям, більшість послуг для подальшої реалізації

зберегти неможливо, бо вони повинні бути спожиті в дійсній реальності.

Про таке свідчать факти незайнятих кімнат у готелі, непроданих

авіаквитків, що за згаяним часом не можуть принести підприємцю кошти.

Основною причиною, що призводить до описуваного становища є

незбалансованість попиту і пропозиції на послугу. Такий надлишок чи

від’ємну нестачу трудно, а часто й неможливо виправити, особливо у разі,

якщо потужності щодо надання послуги переважають попит на неї, це

спричинює зниження дохідності або вартості послуги. Останнє, коли до

такого засобу звертаються, є ще й регулятором дохідності послуги. Річ про

коливання попиту на послугу ведеться тут з того приводу, що таке явище

втрати поширюється майже на всі їх види. Нездатність послуги до

зберігання в умовах постійного попиту долається технічно на основі

оновлення технології, удосконалення системи її надання, чи стратегічно на

основі розрахунку відповідності процесів попиту і пропозиції на послугу

різноманітними засобами, що не тільки збільшує обсяги робіт, але й

підвищує дохідність.

Керуючись змістом наведених прикладів за визначеною особливістю,

можна узагальнити наступне: включення споживача у процес

виробництвапродукції і надання послуги означає, що її реалізація на відміну

від торгівлі товаром потребує як особистої видумки, уваги і участі, так і

організаційних контактів з метою отримання, аналізу здобутків і

співставлення інформації, що виходить від споживача і використовується

для конструювання послуги відповідної якості. Але таке є загальним

теоретичним висновком, який у середовищі пенітенціарної системи

держави виступає провідною перешкодою. Тому треба продовжити пошук

переваг пенітенціарної системи держави і перейти до дослідження

технічних і стратегічних основ налагодження послуги.

Якщо питання технічного забезпечення виробництва продукції чи

послуги вирішується при наявності коштів, інноваційних і інвестиційних

засобів активізації, то згадаємо тут про значення науково – технічного

процесу, що сприймати його далі належним чином. Пенітенціарні системи

держави залишаються недосяжними новітні технології. Наприклад, щоб

здійснити виробництво каменя стінного, тобто шлакоблока, (ДСТУ 6133-84

«камені бетонні стінні технічні умови») в асортименті з маркою міцності від

М50 до М100, і плитки ФЕМ (ДСТУ 17608-91 «плити бетонні тротуарні.

Технічні умови») за європейськими вимогами, треба застосувати метод

вібропресування чи вібролитий метод. Але досягти такого можливості

немає, бо відповідне високотехнологічне обладнання за получити на казенне

підприємство неможливо. Окрім економічної і естетичної доцільності, такі

122


технології дозволяють регулювати колір, товщину, форму і якість виробу в

широких межах, тобто розширює коло споживачів.

Тобто ціла сфера виходить за рамки предмету дослідження, в той час

як питання стратегічного забезпечення ефективності послуги, навпаки,

пов’язується з застосуванням відповідних ефективних способів забезпечення

відповідності попиту і пропозиції і пов’язується з розумовими зусиллями

менеджерів і маркетологів. Для вирішення питання треба перейти від

загальних положень, щоб з’ясувати специфічні особливості послуги, що

дозволяє виконати маніпуляції з управлінням технологічними операціями

на стадії їх надання, перебудовуючи відносини за виявленими запитами,

інтересами і поведінкою споживача. Така процедура має самостійний

характер і завершується розробкою заходів врівноваження попиту і

пропозиції. Досліджуваний процес достатньо вивчений фахівцями і

урівноваження попиту і пропозиції на ринку послуг забезпечується за

рахунок реалізації двох наступних етапів, що за своєю сутністю є

організаційними, а саме:

1) вивчення і систематизації чинників і факторів, що впливають на стан

попиту на послугу;

2) встановлення акцентів і розробки пропозицій, що дозволяє рухатися за

метою урівноваження попиту і пропозиції на ринку послуг.

На першому етапі, що можна назвати аналітичним, встановлюється

наступне:

а) максимально можливі виробничі потужності виробникапродукції чи

послуги, що дозволяє забезпечити «піковий» попит;

б) гранична виробнича потужність виробника, що забезпечує «мінімально

допустиму» ефективність праці в осередку;

в) оцінка залежності місцезнаходження виробника від оптимальної зони

її споживання;

г) оцінка тенденцій споживання продукції чи послуги за пріоритетністю

встановлених змін у середовищі потреб і бажань споживача на

короткостроковий, сезонний і довгостроковий період надання послуг;

д) недоліки, що притаманні поточному плануванню робіт, і

встановлення їх ліквідації за попитом;

ж) резерви по підготовці та перепідготовці працівників і оснащенню

засобів їх робочих місць комунікаційними засобами, які сприяють приско-

ренню процесу купівлі-продажу продукції чи послуги;

з) можливості подальшого вдосконалення функцій працівників,

розмежування маркетингу, менеджменту і підприємницького виробництва

за процесами управління.

На другому етапі, що можна назвати методичним, вирішується ряд

наступних питань, а саме:

а) розробляються швидкісні методи обслуговування. Основою

міроприємства є комплексна автоматизація і комп'ютеризація робочих

місць, екстенсивне збільшення терміналів і турникетів і т. ін.;

123


б) впроваджується система попередніх замовлень на послугу.

Основою міроприємства є система інформаційного рекламування,

створення середовища Internet-замовлень і продажу послуги і т. ін.;

в) оптимізація попиту з перерозподілом його «пікового періоду» на

більш спокійні періоди споживання. Основою міроприємства є

встановлення диференційованих цін і системи знижок, запровадження

додаткових послуг і компліментарних товарів на визначений період;

г) організація на період «пікового» попиту додаткової послуги, що

дозволяє відволікатися від очікування виконання послуги. Основою

міроприємства є показ рекламних і художніх програм по телебаченню,

надання газет, журналів і напоїв;

д) упорядкування праці персоналу. Основою міроприємства є

оволодіння штатними робітниками суміжних професій і функцій,

передбачення на періоди «пікового» попиту для обслуговування

додаткового потоку споживачів тимчасових оснащених робочих місць.

Детальний розгляд у роботі ряду організаційних і технічних

елементів, що виконаний вище, пов'язується з тим положенням, що при

виробництві продукції чи наданні послуги провідне місце у процесі

займає технологія їх виробництва, яка для пенітенціарної системи

держави може бути складною при здійсненні. Окрім того, виникнення в

матеріальному виробництві нових видів і різновидів товарів механічно

виступає отправним моментом поповнення асортименту послуг, а за цим і

розширення обсягів реалізації традиційно споживаємих послуг. Таке

сприяє збільшенню чисельності як нових, так і старих спеціалізованих

підприємств на ринку. Стимулюють цей процес нові споживчі якості, що

вносяться новими товарами, і інформаційні технології, використовуючи

які, виробники розширюють географію своєї діяльності. З метою

зміцнення конкурентних позицій на території, де продукція чи послуга

споживається, тобто на освоєному ринку, активно діють у сфері послуг і

виробничі підприємства, зосереджуючись передусім на сервісі своєї

продукції, і спеціальні підприємницькі новоутворення, зосереджуючись на

наданні нової продукції чи послуги. Наприклад, виробники ЕОМ

продають не лише власні комп'ютери, а й програмне забезпечення,

організовують їх обслуговування і ремонт як у своїй мережі, так і у

спеціалізованій мережі.

У процесі своєї діяльності казенне підприємство пенітенціарної

системи здійснює матеріальні та грошові витрати, до яких належать:

1. Витрати, пов'язані з основною діяльністю підприємства. Це витрати

на виробництво або на реалізацію продукції, поточні витрати, які

відшкодовуються за рахунок виручки від реалізації продукції (послуг).

2. Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю (розширення та

оновлення виробництва).

3. Витрати на соціальний розвиток колективу (соціально-культурні,

оздоровчі, житлово-побутові та інші потреби).

124


Найбільш питому вагу у загальному обсязі витрат казенного

підприємства мають витрати на виробництво, але в останні роки у зв`язку з

недостатнім фінансуванням пенітенціарної системи витрати на соціальний

розвиток колективу по деяким підприємствам скорочуються.

У залежності від спеціалізації виробництва казенні підприємства мають

різну виробничу предметну, технологічну та предметно-технологічну

структуру. Предметна виробнича структура має певний ступінь замкнутості і

пов`язується вона для прикладу з цехами з виробництва причепів, сітки-

затяжки та інших вузлів. Предметна структура підприємства визначає

послідовність використання засобів праці у технологічному процесі,

застосування високопродуктивного обладнання, інструментів, штампів тощо.

Технологічна виробнича структура визначає чітку технологічну ві-

докремленість. У кожному підрозділі здійснюються однорідні технологічні

процеси з виробництва різного кінцевого продукту. Наприклад, швейні

підприємства, механічні ділянки і цехи по ремонту сільськогосподарської

техніки, будівельних матеріалів. Ця структура спрощує управління цехом,

дає змогу маневрувати розміщенням людей, полегшує перехід з однієї

номенклатури виробів на іншу.

Предметно-технологічна виробнича структура характеризує наявність

на одному й тому самому підприємстві основних цехів, які організовані за

предметним та технологічним принципом. Наприклад, заготівельні цехи

організовуються за технологічним принципом (ковальсько-пресові), а

обробні та складальні – за предметним принципом.

Якщо розглянути фактори, що впливають на виробничу структуру

казенних підприємств – галузева належність, номенклатура продукції, ре-

сурси, тип виробництва, технології та технологічність продукції тощо – то

стає зрозумілим, що техніко-економічні показники (собівартість,

продуктивність праці, якість продукції) значною мірою формуються під

впливом технологій.

Найбільш вагомими при визначенні ефективності роботи підприємства

є собівартість продукції, продуктивність праці, своєчасне оновлення

основних фондів та якість продукції. Узагальнюючим показником

ефективності виробничого процесу є собівартість продукції, яка є складовою

у формуванні техніко-економічних показників виробництва, і уособлює в

собі виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск

продукції (робіт, послуг).

Витрати, що включаються в собівартість продукції (робіт, послуг),

групуються за наступними елементами:

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) витрати на амортизацію основних фондів і нематеріальні активи;

5) інші витрати.

125


Це угруповання є єдиним для всіх підприємств пенітенціарної системи

держави. До матеріальних витрат належать витрати на:

1) сировину і матеріали, що придбані у сторонніх підприємств і

організацій і входять до складу продукції, що виробляється, створюючи її

основу, або є необхідним компонентом для виробництва продукції (робіт,

послуги);

2) покупні матеріали, що використовуються в процесі виробництва

продукції (робіт, послуг) для забезпечення нормального технологічного

процесу і упаковки продукції або інших виробничих і господарських потреб

(проведення випробувань, аудит, склад, ремонт і експлуатація обладнання,

будівель, споруд, інших основних фондів та ін.), а також запасні частини для

ремонту обладнання, знос інструментів, інвентарю, лабораторного обладнан-

ня та інших засобів і предметів праці, що не належать до основних

виробничих фондів, знос спецодягу, спецвзуття; інші засоби індивідуального

захисту, миючі засоби, молоко і лікувально-профілактичне харчування;

3) покупні комплектуючі вироби і напівфабрикати, що підлягають

монтажу або додатковій обробці на даному підприємстві;

4) роботи і послуги виробничого характеру, що виконуються

сторонніми підприємствами або структурними підрозділами під-

приємств, які не належать до основного виду його діяльності: здійснення

окремих операцій з виготовлення продукції, обробка сировини і матеріалів,

проведення іспитів з метою визначення якості сировини і матеріалів, що

вживаються, транспортні послуги інших організацій на перевезення вантажу

по території підприємства (переміщення сировини, матеріалів,

інструментів, деталей, заготівлі, інших видів вантажу з базового складу в

цехи і доставку готової продукції на склади зберігання).

До витрат на оплату праці належать витрати на виплату основної і

додаткової заробітної плати як вільнонайманих робітників, так і засуджених.

Відрахування на соціальні заходи проводяться на казенних

підприємствах пенітенціарної системи держави тільки для вільнонайманих

робітників, а засуджені, які працюють на даних підприємствах, мають право

по закінченню строку покарання сплатити самостійно нараховані суми до

обов’язкових фондів для зарахування стажу роботи і нарахування пенсійного

стажу. До амортизації основних фондів і нематеріальних активів на казенних

підприємствах пенітенціарної системи держави належать витрати на повне

відновлення основних фондів і капітальний ремонт у вигляді амортизаційних

відрахувань від вартості основних виробничих фондів на реконструкцію,

модернізацію та капітальний ремонт фондів; амортизаційні відрахування на

надані в фінансову оренду основні фонди; витрати, пов'язані зі зносом

нематеріальних активів.

До інших витрат належать витрати, пов'язані з управлінням ви-

робництвом (наприклад, службові відрядження), оплата робіт (послуг)

консультаційного та інформаційного характеру, пов'язаних із забезпеченням

126


виробництва, зберіганням і реалізацією продукції, оплата робіт по

сертифікації продукції, витрати на перевезення робітників до місця роботи і

назад; додаткові витрати, пов'язані з виконанням робіт вахтовим методом;

витрати, пов'язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-

фінансових установ; витрати на реалізацію продукції.

Залежно від питомої ваги суми витрат казенні підприємства

пенітенціарної системи ділять на:

• трудомісткі (обробка природного каменю, вироблення будівельних

матеріалів тощо);

• енергоємні (зварювальні роботи);

• капіталоміскі (металообробка);

• матеріаломісткі (швацька діяльність).

Резервами зниження собівартості продукції на казенних підприємствах

пенітенціарної системи є:

• підвищення технічного рівня виробництва (після узгодження з

режимними вимогами) – підвищення рівня механізації та автоматизації

виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення

техніки і технологій; краще використання сировини та матеріалів;

• поліпшення організації виробництва і праці;

• зміна обсягу виробництва;

• зміна структури, асортименту та поліпшення якості продукції.

Вивчення структури собівартості продукції дає можливість пошуку

резервів, зниження витрат на виробництво, вдосконалення технологічних

процесів та підвищення продуктивності праці.

У процесі зниження собівартості виявляються майже всі складові

підвищення ефективності виробництва: зростання продуктивності, економія

матеріально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, поліпшення

використання основних доходів. Водночас цей показник не є кінцевим у

характеристиці ефективності діяльності підприємства, оскільки в ньому не

відбивається результативність невиробничої сфери, а також позавиробничої

діяльності.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності

праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних чинників.

Підвищення продуктивності праці є безперечною умовою прогресу і

розвитку виробництва.

На підвищення продуктивності праці впливають такі фактори:

• соціально-економічні, які характеризують рівень кваліфікації та

професійних знань, умінь, навичок працівників, компетентність, відповідаль-

ність, здоров'я та розумові здібності, професійну придатність тощо, і

визначають якість використовуваної робочої сили;

• матеріально-технічні, що сприяють прогресивним змінам у техніці і

технологій, і характеризують якість засобів виробництва;

127


організаційно-економічні, тобто прогресивні зміни в організації праці

виробництва та управління, що відображають якість поєднання робочої сили

із засобами виробництва.

Функціонування підприємства супроводжується

безперервним

кругообертом коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і

одержання доходів, їхнього розподілу й використання. При цьому

визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування,

проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів,

покупцями продукції, державними органами (сплата податків), робітниками

підприємства тощо.

Головною метою будь-якого виробництва є випуск якісної продукції з

мінімальними затратами праці, матеріалів та технічних засобів і отримання

максимальної прибутковості. Значну роль у досягненні цієї мети відіграють

основні

характеристики

використовуваних

систем

технологій:

матеріаломісткість, енергоємність, рівень продуктивності праці, екологічна

чистота технологій, якість продукції, що забезпечують системи

використовуваних технологій, та ін. Покращення цих характеристик

підвищує прибутковість виробництв, а погіршення – зниження

прибутковості. Розглянемо ці характеристики технологій,

Матеріаломісткість технологій – витрати матеріалу на одиницю

продукції.

В собівартості будь-якої продукції витрати на сировину і матеріали, як

правило, мають найбільшу питому вагу (наприклад, в машинобудуванні 50—

70%). Тому завдання зменшення витрат на матеріали та сировину є

актуальною для кожної промислової технології. Це завдання вирішується

таким чином:

на етапі проектування виробу (конструювання) забезпеченням

оптимальної форми і розмірів виробу;

на етапі розробки технічного процесу виготовлення використанням

найбільш ефективних методів обробки;

заміною дорогих і дефіцитних матеріалів рівнозначними за своїми

властивостями дешевими замінниками та ін.

Як правило, для кожного виробу розраховуються технічні норми

витрат матеріалу – необхідна кількість матеріалів для виготовлення одиниці

готової продукції, яка встановлюється аналітично-розрахунковим методом на

основі технологічного процесу і організації виробництва.

Одним із основних показників досконалості конструкції виробу і

технологій його виготовлення з точки зору раціональності витрат матеріалу є

коефіцієнт використання матеріалу – відношення ваги готового виробу до

ваги заготовки (матеріалу, який було витрачено на виготовлення виробу). В

машинобудуванні коефіцієнт використання матеріалу коливається від 0,5 до

0,7. Ефективність технологій часто оцінюється відношенням норми витрат

матеріалу до маси заготовки.

128


Енергоємність технологій – відношення всієї енергії, що споживається

виробництвом за рік, до річного обсягу продукції, що випускається.

Витрати енергії на одиницю продукції на різних підприємствах різні,

навіть коли це однакова продукція. Дуже енергомісткими є технології чорної

та

кольорової

металургії,

електрохімічні

процеси

тощо.

В

низькоенергетичних технологіях частка енергії становить близько 10 %

собівартості продукції.

Зниження енергоємності технологій насамперед пов'язане з під-

вищенням коефіцієнту корисного використання енергії, який являє собою

відношення загальної кількості корисної енергії до сумарної кількості

використаної енергії. Зменшити енергомісткість продукції можна різними

шляхами, основними з яких є:

• впровадження енергозберігаючих технологій, що забезпечують

утилізацію енергоресурсів (використання теплоти, що виносяться з

техпроцесу для нагрівання сировини, для висушування, опалювання та інших

виробничих потреб);

• удосконалення технологічного обладнання (через недосконалість

технологічного обладнання велика кількість енергетичних ресурсів

втрачається або використовується нераціонально);

• заміна енергомістких технологічних процесів процесами незначної

енергомісткості;

• заміна

джерел енергії більш ефективними, використання

нетрадиційних джерел енергії;

• створення економічного механізму стимулювання енергозбереження,

введення стандартів на енергетичну ефективність обладнання, яке споживає

енергію.

Рівень продуктивності праці – один з найважливіших показників

ефективності технологій, який характеризується кількістю продукції, що

виробляється за одиницю робочого часу. Безпосередньо з показником

продуктивності праці пов'язана трудомісткість виготовлення виробу, яка

являє собою величину, обернену до продуктивності, тобто це є проміжок

робочого часу, необхідний для виготовлення одиниці продукції. Головною

умовою підвищення прибутковості виробництва є зростання продуктивності

праці. Цілком зрозуміло, що ступінь задоволення суспільних потреб певною

продукцією прямо залежить від якості останньої. Проблема підвищення

якості продукції є комплексною і вирішується на всіх стадіях проектування і

виготовлення продукції. Але процес підвищення якості має певну межу

оптимального рівня якості. Основними показниками, що обмежують

подальше підвищення рівня якості промислової продукції, є термін

морального старіння продукції і величина затрат суспільної праці. Важливу

роль у підвищенні якості сировини і готової продукції відіграють стандарти.

Стандарти на продукцію масового виробництва містять повну технічну

характеристику цієї продукції. Вони передбачають тип, марку, розмір

129


виробів та матеріалів з урахуванням якісних показників і норм, фізико-

механічних властивостей, хімічного складу тощо. Одночасно в цьому

документі передбачаються правила приймання продукції, методи її

випробування.

Використання стандартів забезпечує взаємозамінність окремих деталей

і цілих вузлів у машинах і механізмах, дає можливість поліпшити

використовувати сировину, матеріали, паливо й енергію, сприяє

впровадженню нової техніки.

Кожна виробнича діяльність потребує введення інновацій. Інноваційна

діяльність має неперервний характер, постійно вдосконалюється. Інновації

завжди орієнтовані на ринок, на конкретних споживачів, на конкретну

потребу. Основу інноваційної діяльності складає інноваційний процес –

комплексний процес освоєння та реалізації нового продукту (ідеї, технології,

виробу тощо).

Комплексність інноваційного процесу утворює об'єднання досягнень

науки, техніки, економіки, підприємництва й управління.

Визнані два види структурних циклів інноваційного процесу: науково-

інноваційний та виробничо-комерційний.

І. До науково-інноваційного циклу відносять такі стадії:

• наукові фундаментальні дослідження, спрямовані на отримання нових

знань, ідей, понять, гіпотез, теорій з питань пізнання розвитку природи і

суспільства;

• наукові прикладні дослідження, спрямовані на визначення шляхів

практичного застосування результатів;

• дослідно-конструкторські роботи, спрямовані на розробку нових

технологічних процесів, конструкторської та технологічної документації на

рівні креслень, розрахунків, нормативних, інструкційних та інших

документів, а також випробування нової продукції;

• дослідно-експериментальні роботи, спрямовані на експериментальну

перевірку результатів наукових досліджень;

• освоєння промислового виробництва нової продукції. До науково-

інноваційного циклу відносять також діяльність з реалізації інновації –

процесу промислового виробництва на стадії зростання промислового

виробництва (його неприбуткової частини), розповсюдження (дифузії)

нової продукції.

II. До виробничо-комерційного циклу реалізації інновацій відносять

такі стадії:

• прибуткову частину промислового виробництва – стабілізацію;

• маркетинг;

• реалізацію продукції – комерційну реалізацію інновації.

Інновації складаються із сукупності нових по відношенню до раніше

накопичених знань і дозволяють перетворити нові знання на реальність, яка

якісно змінює технології, техніку, економіку і суспільство, створюючи

наднормативний економічний результат – інноваційний додатковий ефект.

130


Виходячи з наведеного аналізу, що наданий у авторській монографії

[69], вести мову про перспективні технологічні процеси і науково-технічний

прогрес на казенних підприємствах пенітенціарної системи недоречно.

Відкритим для них є питання оцінки переваги підприємництва, що

засновується на засадах використання вторинної обробки матеріалів, що

зберігають ресурс сировини для повторного використання, чи відходів

виробництва, що не втрачають споживчі якості як основа для конструювання

додаткової продукції. Треба вирішувати задачу критичного виявлення

потенційних можливостей застосування праці ув’язнених за господарчо-

виробничими ознаками при умові розвитку підприємницької функції

людини.


2.3 Оцінка входження сфери послуг національного господарства в

ринкові відносини на основі розвитку підприємницької функції

Покращення економіки країни залежить від періодичного

стимулювання розвитку фінансових посередників, які працюють на

фінансовому ринку країни. Насамперед, це стосується діяльності

банківського сектора, що займає особливе місце в економічному розвитку

України. Підвищення темпів економічного зросту держави та збільшення

розміру залучених інвестицій залежать від ефективної роботи банківської

системи. Розвиток банківського сектора країни залежить від створення

сприятливих умов для залучення іноземних інвесторів.

Проведення оцінки ринкової вартості банку та його комерційної

діяльності відносять до специфічного виду оцінки, тому що банк за своєю

природою є кредитною установою. Згідно з постановою 2000/12/ЄС „під

кредитною установою розуміють підприємство, діяльність якого полягає у

залученні вкладів юридичних і фізичних осіб на умовах повернення та

надання кредитів від свого імені” [60, с. 10]. Приблизно таке саме

формулювання має й українське визначення щодо банку. Відповідно до

Закону України „Про банки і банківську діяльність” від 2001 р. № 5–6 „Банк

– юридична особа, яка має виняткове право на підставі ліцензії

Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції:

залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та

розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на

власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та

юридичних осіб” [45, с. 2]. Проведення оцінки та визначення реальної

вартості комерційного банку є надзвичайно складним процесом. Розглянемо

процес проведення оцінки комерційного банку.

Спочатку проводиться загальна оцінка чинного комерційного банку

аналіз звітності, який містить у собі таку інформацію: сукупні активи,

капітал, клієнтська база, дійовий портфель кредитів і цінних паперів,

прибуток, економічні нормативи, наявність ліцензій на здійснення

банківської діяльності, входження до системи гарантування виплат

131


банківських вкладів, перелік основних великих (багатих) клієнтів, перелік

відділень і філій, що діють, дочірніх компаній, оцінка частки ринку з послуг,

рівень автоматизації (опердень, автоматизація зі звітності та продуктів).

Наступним кроком є збір якомога повнішої інформації про акціонерів

повний перелік складу акціонерів, потім проводиться аналіз рівня участі

кожного з них, відтворюється історія зміни попередніх власників (у разі,

якщо такі були).

Далі проводиться аналіз фінансової звітності, яка містить дані про

фінансову звітність – баланс, звіт про прибутки та збитки банку,

розшифрування особового рахунку, розшифрування кредитного портфеля,

цінних паперів, міжбанківських кредитів і кореспондентських рахунків,

розшифрування з основних рахунків, нематеріальних активів, аналіз

ліквідності, розривів активів і пасивів зі строками.

Особливу увагу потрібно приділити оцінці наявної системи управління

ризиком та сукупного ризику банку. Проводиться аналіз наявної системи

прийняття рішень з надання клієнту кредиту. Оцінюється наявність методики

з проведення оцінки контрагентів, наявність системи з управління

ліквідністю банку, налагодженість зв’язків з контрагентами на

міжбанківському ринку, система управління валютними та інвестиційними

ризиками. Оцінювання сукупного ризику необхідно проводити на етапі

проведення оцінки чистих активів (реального капіталу банку), на цьому ж

етапі аналізуються проблемні активи, надані кредити афілейованим особам,

неліквідні цінні папери тощо.

Також треба проаналізувати ступінь налагодження бізнес-процесів і

системи управління, тобто провести оцінку менеджменту, що охоплює такі

елементи: аналіз організаційної структури банку, інформацію про топ-

менеджмент, підлеглість підрозділів, колегіальні органи управління (які

містять у собі: правління, кредитний комітет, комітет з управління активами

та пасивами, тарифний комітет тощо), госпрозрахунок, бюджетування,

систему управління ризиком, супровід і структуризацію банківських

продуктів, процедур, методик, положень та роботи системи внутрішнього

контролю.

Наступним кроком є оцінка чинників, що впливають на збільшення або

зменшення вартості банку. Фактори, що впливають на збільшення вартості

банку, – це розмір банку, престиж і впізнаваність бренду, рентабельність

капіталу, стабільність темпу зросту активів і доходів, наявність розгалуженої

мережі філій та відділень банку, великої клієнтської бази, нерухомості, що

належить банку, якість обслуговування клієнтів, рівень менеджменту, рівень

автоматизації банківських операцій; фактори, які впливають на зменшення

рівня вартості, – це реінжиніринг менеджменту, проведення ризикових

інвестицій тощо.

Особливо важливим є технічний рівень забезпечення банку, який вказує

на те, як у банку використовується програмне забезпечення із

обслуговування операційного дня, рівень програмного забезпечення

132


банківських продуктів, передусім роздрібного бізнесу, ступінь автоматизації

обов’язкової звітності, наявність власного процесингового центру. Якщо в

банку використовується операційний день, обслуговування якого пов’язане з

певними труднощами, наприклад, є проблеми в автоматизації обов’язкової

звітності, для роботи з фізичними особами використовується не налагоджене

програмне забезпечення, то все це негативно впливає на зниження вартості

банку. Усунення цих недоліків займе деякий час і понесе за собою додаткові

фінансові витрати. Навпаки, високий рівень технологічності й

автоматизованості, безумовно, підвищує вартість кредитної установи.

Якщо діючий банк укомплектований не повністю і потребує

додаткових фінансових інвестицій, цінність його одразу знижується.

Наприклад, якщо у банку мала філіальна мережа (те саме стосується і

відділень), інвестору потрібно додатково проінвестувати в розвиток цієї

мережі, а також в розвиток роздрібного бізнесу, а саме – встановлення нових

банкоматів, розвиток пластикового бізнесу (укласти договір з процесинговим

центром, придбати ліцензію), провести модернізацію або змінити програмне

забезпечення, створити нові конкурентні продукти і т.п. Якщо банк має

власну широко розвинену філіальну мережу, яка не потребує додаткового її

розширення, а отже, не потрібно інвестувати додаткові кошти, його цінність

набагато вища за банк, бізнес якого потребує додаткових витрат на розвиток

своєї мережі. Іноземні інвестори намагаються купувати саме ті банки, які

мають велику розгалужену ефективну філіальну мережу, оскільки витрати,

час і ризик на її створення є великими. Найбільша грошова цінність саме в

тому банку, рентабельність якого дозволяє розширити власний бізнес на базі

власних ресурсів, без додаткового вливання з боку акціонерів.

Також доцільно провести оцінку внутрішніх підрозділів банку,

включаючи площадки продажу. З цією метою необхідно дослідити баланс та

звіти про прибуток і збиток банку в розрізі структурних підрозділів, звіти про

результати роботи філій та відділень (до них належать: баланс, фінансовий

результат, інформація про їх окупність), інформацію про окупність

інвестиційних проектів банку, висновок аудиторів та оцінників. У ряді робіт,

які розкривають це питання, пропонується оцінювати банк як сукупну

вартість його бізнес-одиниць. Безумовно, необхідно провести аналіз їх

економічної ефективності з точки зору визначення ринкової вартості банку.

Те саме необхідно провести і з менеджментом банку, наприклад, впровадити

бюджетування, що допоможе зменшити витрати і тим самим збільшити

вартість банку.

Наступним етапом є проведення аналізу бізнес-плану та стратегії

розвитку банку. Прогнозується баланс і фінансовий результат, оцінка

необхідних інвестицій, достатності капіталу та показників ліквідності.

Фактично бізнес-план розвитку банківської діяльності виступає як основний

документ, що прогнозує оцінку майбутніх грошових потоків. Бізнес-план

повинен містити в собі один із сценаріїв розвитку кредитної організації, а

133


саме: оптимальний, песимістичний, оптимістичний. Важливим є питання, чи

зможе банк збільшити свою вартість за рахунок власних ресурсів.

Після злиття двох банків відбувається ряд змін, одна з яких – ліквідація

певних підрозділів. Наприклад, якщо злиття банків проходить заради

збільшення філіальної мережі для розвитку роздрібного бізнесу, банк

стикається з проблемою перебування в одному місці двох відділень або двох

філій. Одночасна наявність двох відділень під одним брендом економічно не

доцільна. Найкращим виходом з такої ситуації є зведення клієнтського

потоку до одного відділення або філії, а інше приміщення можна продати або

здати в оренду. Однак не треба забувати, що нерухомість з кожним роком

дорожчає, а отже, її продаж видається недоцільним. Найкращим виходом із

цієї ситуації є подальше здавання в оренду такого приміщення.

Особливо слід відзначити наявність компетентної та злагодженої

банківської команди як на топ-рівні, так і на середньому й нижчому. Власне,

будь-який успішний банк найчастіше розпочинає свою діяльність з

утворення унікальної та досвідченої команди, зі співробітниками, які мають

свій власний погляд на ведення бізнесу, особистий досвід, знання, нові ідеї.

Особливу роль у формуванні клієнтської бази банку відіграють конкретні

співробітники. Найчастіше ними є найбільш талановиті менеджери банку –

люди, які мають широке коло знайомих, зв’язки, що постійно розширюються.

Таким чином, будь-яка заміна власників або керівного складу банку несе за

собою ризик втрати сформованих підрозділів і частини їхньої клієнтської

бази. Останнє питання пов’язане з укладенням угоди. Перед тим, як

проводити операцію з продажу банку, давні акціонери бажають підвищити

фінансову прозорість бізнесу через очистку балансу, максимізувати

показники прибутку тощо (у додатку Б увесь процес проведення оцінки

комерційного банку зведений до таблиці).

Процес проведення оцінки діючого банку є складним і тривалим, тому

що комерційний банк є кредитною установою. Зараз існує багато способів

проведення оцінки, але не кожний можна використовувати для оцінювання

ринкової вартості комерційного банку, тим більше його клієнтської бази. Для

оцінювання об’єктів виділяють три загальноприйнятих підходи. Ці три

методи оцінки також використовують для визначення вартості комерційного

банку. До них належать такі методи, як витратний, порівняльний, дохідний.

Результати розрахунків, проведені різними методами, уможливлюють

отримання інтегральної оцінки вартості бізнесу.

Оцінка ринкової вартості комерційного банку, його бізнесу

характеризується такими особливостями:

• співвідношення в діяльності банку традиційних функцій фінансового

посередника, який виробляє і надає фінансові послуги та продукти;

• жорстке спостереження з боку НБУ та інших держорганів (перелік

обов’язкових нормативів, перевірки з боку НБУ, багатопланові звітності,

вимоги до витримки норм з ліквідності та резервування);

134


• незначна частка власного капіталу в пасивах (у середньому до 10%),

велика частка залучених грошових коштів, короткостроковий характер

залучених пасивів до 80%;

• велику роль в утворенні вартості банку відіграють нематеріальні

активи, а саме: якість налагоджених бізнес-процесів, оргструктура,

кваліфікаційний рівень персоналу, система управління та контролю тощо. До

цього можна додати гарантії зі страхування вкладів;

• також велике значення має якість ризиків, пов’язаних зі структурою і

якістю активів, характер операцій, що виконуються [52, с. 52].

Розглянемо три загальноприйняті методи, які використовуються для

визначення ринкової вартості комерційного банку, а саме:

витратний;

порівняльний;

дохідний.

Кожен з цих методів аналізує вартість комерційного банку та надає

інформацію про сильні та слабкі сторони аналізованого бізнесу. Витратний

підхід надає сукупність методів оцінки вартості об’єкта оцінки, що

ґрунтується на визначенні витрат для конкретного об’єкта. Порівняльний

підхід – це сукупність методів оцінки, побудованих на порівнянні об’єкта

оцінки з аналогічними об’єктами, про які є інформація щодо вартості угоди з

ними. Дохідний підхід, який надає сукупний метод оцінки, ґрунтується на

визначенні очікуваних доходів від об’єкта оцінки [53, с. 39].

Далі в роботі будуть розкриті та описані особливості використання

кожного з цих підходів до процесу проведення оцінки вартості комерційного

банку. Розпочнемо з витратного підходу. Цей підхід містить поелементну

оцінку ринкової вартості активів та зобов’язань банку. Усе це обумовлює

різновид кінцевого результату балансової та ринкової оцінки активів і

пасивів банку.

Іноді витратний підхід називають оцінкою вартості на основі активів

компаній ( asset valuations). Оцінка вартості бізнесу на основі витратного

підходу припускає визначення таких видів вартості: вартість наявного

бізнесу банку ( going concern), з одного боку, та ліквідної вартості – з іншого.

Крім того, для оцінки вартості банку в рамках витратного підходу

визначають нормативну розрахункову вартість та спеціальну вартість [53, с.

59]. Ринкова вартість власного капіталу комерційного банку при

витратному підході (метод чистих активів) буде визначатися як різниця між

ринковою вартістю активів (активів, переоцінених з урахуванням інфляції,

кон’юнктури ринку, ліквідності) та ринковою вартістю зобов’язань банку.

Розрахунок ринкової вартості та зобов’язань проводять за формулою (2.1):

=

V

V

V ,

E

A

D

(2.1)

де VE – ринкова вартість власного капіталу;

135


VA – ринкова вартість активів (переоцінених з урахуванням інфляції);

VD – ринкова вартість зобов’язань.

Для оцінки ринкової вартості деяких активів банку рекомендується

використовувати методичні рекомендації, установлені НБУ. Необхідно також

відзначити, що, незважаючи на жорстку регламентацію діяльності банків,

оцінка ринкової вартості їхніх активів, як і власного капіталу – це процес

трудомісткий, бо він потребує детального розкриття внутрішньої інформації

з кожної банківської статті [52, с. 54]. Витратний підхід розкриває раніше

здійснені витрати на створення власних активів або зобов’язань, але він не

враховує майбутні фінансові потоки, які генеруються даними активами. Крім

того, у практиці оцінки вартості банку є нерозв’язана проблема оцінки

прихованих активів. У практиці, зареєстрованій на території України, до

прихованих активів можна віднести, наприклад, дружні стосунки з

орендодавцем, що допомагають значно економити на витратах, особисті

зв’язки співробітників у діловому колі та органах влади, наявність

унікальних банківських технологій (продукти, аналітичні інструменти,

технологія документообігу), що можуть бути важливими для покупця.

Безумовно, важливим прихованим активом є особисті стосунки

співробітників з клієнтами.

Якщо з оцінкою балансових обов’язків ускладнення виникають рідко,

то приховані обов’язки, не враховані з балансу й позабалансових рахунків,

можуть створити для нового власника великі проблеми. Основними видами

прихованих обов’язків, як показує сучасна практика, є невраховані векселі та

гарантії, також авалі як різновид гарантій. Такі обов’язки виникають у разі

зловживання керівників банку або як результат розрахунків між власниками

банку. Виявити невраховані обов’язки потенціальним клієнтом самостійно

практично неможливо. Це одна з головних причин того, що банківські

об’єднання або поглинання в Україні йдуть повільно. При цьому треба чітко

усвідомлювати, що потенційний покупець банку несе фінансовий

(кредитний) ризик, який неможливо оцінити або спрогнозувати ні у

фінансовому плані, ні в проміжку часу, необхідного для окупності грошових

коштів, що були проінвестовані.

Деякі автори вважають, що витратний підхід має, ймовірно,

комплементарний характер щодо результатів, отриманих у рамках інших

підходів. Так, О. Грегорі доводить: „Оцінка активів звичайно розглядається

як „вторинна” інформація або для моделі альтернативних витрат” [70, с. 28].

Головна мета застосування цієї моделі, на думку Д. Фішмена й співавторів,

полягає в оцінці вартості активів за гіпотетичних умов їхнього можливого

продажу [71, с. 238]. Інші економісти, зокрема С. Котел, Р. Мюррей, Ф. Блок,

указують на ті сфери бізнесу, у рамках яких використання оцінки на базі

активів доцільне. До цих галузей, крім корпорацій і комунального

господарства й видобувних компаній, належать фінансові компанії

(інвестиційні, кредитні, страхові) та банки, для яких чинник вартості активів

136


відіграє велику роль [53, с. 59]. Метод оцінки банку з використанням

витратного підходу у вітчизняній та зарубіжній літературі розкриті

недостатньо. Найбільш повно цю тему розкрив К.О. Решоткін. Головним

недоліком його методу є поверхневе розкриття цієї теми, що містить багато

недоробок, потребує детальнішого й ширшого вивчення. У праці К.О.

Решоткіна в рамках витратного підходу добре розкритий лише метод чистих

активів (відсутній метод визначення ліквідаційної вартості), більшість із

методологічних основ з розрахунків потребують доповнення (ми маємо на

увазі відсутність обліку нематеріальних активів), наприклад, про клієнтську

базу банку. Питання, пов’язане з визначенням вартості клієнтської бази

комерційного банку, практично не вивчене.

Під час проведення оцінки банківської установи та визначення її

вартості відсутні розрахунки вартості земельних ділянок або прав

довгострокової оренди. Необхідно чіткіше обґрунтувати умови

дисконтування щодо кредитів юридичних і фізичних осіб. Методика К.О.

Решоткіна потребує детальнішого дослідження та доопрацювання, іншими

словами, пристосування до конкретної сфери в даному часі, особливо в

напрямі інформаційно-нормативних джерел [53, с. 60].

Порівняльний підхід так само, як і витратний, не враховує перспектив

розвитку об’єкта оцінки. Його неможливо застосувати, якщо оцінювач не

володіє повною інформацією про стан вартості акцій та активів на даному

ринку.

Порівняльний підхід до оцінки вартості комерційного банку може бути

розглянутий за такими основними методами:

• методом компаній-аналогів;

• методом ідентичних угод;

• методом галузевих коефіцієнтів.

Основні етапи використання перших двох методів охоплюють:

• збирання інформації та формування інформаційної бази;

• формування критеріїв, за якими будуть підбиратися аналоги;

• формування списків банків-аналогів, виходячи з установлених

критеріїв;

• розрахунки та порівняння фінансових показників діяльності

підприємств-аналогів з коригуванням початкового списку;

• селекція використаного мультиплікатора та його кількісна

характеристика;

• розрахунок вартості банку на основі встановлених мультиплікаторів

[53, с. 77].

Метод галузевих коефіцієнтів передбачає ті самі етапи, що й метод

компаній-аналогів, за винятком того, що замість мультиплікаторів

використовуються галузеві коефіцієнти. Слід відзначити, що метод галузевих

коефіцієнтів досі ще не набув значного поширення в практиці оцінки бізнесу

у зв’язку з відсутністю необхідної інформації, збір та узагальнення якої

потребує тривалого часу та економічної стабільності. Незважаючи на це,

137


автори вважають, що частково цей метод необхідно розглядати через

коефіцієнт „вартість банку/власний капітал”.

Перелік необхідної інформації для проведення методики розрахунку

порівняльного підходу містить у собі:

вартість і дату угоди;

інформацію про обидві сторони угоди;

знаменник мультиплікатора на відповідному проміжку часу.

Вважається, що джерелом необхідної інформації для проведення

оцінки вартості банку мають бути дані, які можна отримати від фондових

бірж або ринків (Фондова біржа – РТС, Фондова біржа – ММВБ,

Інформаційний портал про банки України, Банки України, західні біржі),

спеціалізованих інформаційних баз даних (Рейтингове агентство АК&М і

т.п.). До них також можна віднести ділові ЗМІ („Эксперт”, „Ведомости”,

„Коммерсант”, „Бизнес и банк”, „Финанс”, „Щоденна ділова газета RBC

daily”) та спеціалізовані сайти в Інтернеті.

Слід також враховувати, що джерела інформації можуть бути

неправильними та призвести до неправильного результату оцінки.

Приклад. Адекватність отриманої інформації найчастіше всього не

залежить від її джерела, тут важливо, наскільки вона актуальна й чи може

бути підкріплена альтернативними інформаційними каналами. Наприклад, у

ЗМІ з’являються дані, що банк А збирається купувати банк Б. У результаті

можна побачити, як котирування акцій починає відхилятися під

попереднього значення. Однак через деякий час дізнаємося, що угода зовсім

не відбулася. У цьому випадку вартісні характеристики аналогу банку Б

неможливо використовувати для оцінки вартості банку. Таким чином,

зареєстровані на біржових майданчиках котирування акцій банку Б не

відображають реальної ринкової вартості його бізнесу.

Цей приклад ще раз доводить низький рівень розвитку ринку цінних

паперів в Україні. Багато банків, які працюють на території України, є

акціонерними товариствами, але вони не розміщують свої цінні папери на

ринку. Тому в момент проведення аналізу складно знайти правильні аналоги

або ідентичні за розміром та уставним фондом банки, потрібні під час

проведення та визначення правильної оцінки вартості комерційного банку. Із

вищезазначеного слід зробити висновок, що треба спиратися на вже

здійснену угоду. Лише в цьому випадку ми маємо справді достовірну

інформацію про дію, що вже відбулася.

Тільки для банків можна виділити такі типи мультиплікаторів:

„ціна/чисті активи”, „ціна/власний капітал”, „ціна/кредитний портфель

(юридичні або фізичні особи)”, „ціна/цінні папери (для продажу,

інвестиційний, торговельний портфель)”, „ціна/депозити (юридичних або

фізичних осіб)”. Перелік інтервальних мультиплікаторів має такий вигляд:

„ціна/відсотковий прибуток (або чистий відсотковий прибуток)”,

„ціна/доходи, за винятком витрат, пов’язаних з інвестиційними цінними

паперами, торговими цінними паперами, іноземною валютою”,

138


„ціна/комісійні прибутки (чистий прибуток від комісійних операцій)”,

„ціна/прибуток до оподаткування та резервів”, „ціна/вартість клієнтели”. У

цьому переліку інтервальних мультиплікаторів ми вперше бачимо посилання

на врахування такого важливого питання, як вартість клієнтської бази, що

бере активну участь у розвитку комерційного банку.

Представимо інші аспекти використання порівняльного підходу. В

практиці оцінювання також трапляється такий підхід, як оцінка вартості

пакетів акцій конкретного бізнесу на основі даних про попередні угоди з

продажу компанії (банку), який уже був оцінений. Цей метод рідко

використовується при оцінці вартості окремих банків, однак аналіз раніше

укладених угод є обов’язковим під час визначення теперішніх цін на акції

комерційного банку.

Основні умови, які повинні враховувати під час проведення підбору

банків-аналогів:

• насамперед, необхідно дотримуватися правил спільності банку, який

оцінюється, та банків-аналогів до конкретного сегмента банківського

сектора. Якщо банк не має конкретного напряму на ті або інші види

діяльності (послуг), то слід установити, чи є він універсальним з погляду

диверсифікованої клієнтської бази. Необхідно провести додатково „відбір”

переліку відібраних на попередній стадії банків, акції яких котируються на

організованому ринку цінних паперів;

• важливо дотримуватися таких умов: у відібраних аналогах на частку

профільної діяльності повинно припадати не менше 2/3 від загального

прибутку банку (профільна діяльність банку це ставлення банку до

конкретного сегмента, наприклад, потреб кредитування, автокредитування,

операції на ринку капіталів, від якого прибуток дорівнює 66,7 % від

загального обсягу банківського прибутку). Якщо в деяких відібраних банках

цей показник менший, то їх потрібно вивести з основного переліку банків. Це

означає, що банки необхідно об’єднати в рамки зумовлених кластерів, для

кожного з яких характерний конкретний вид діяльності (операції з цінними

паперами, операції з валютою, кредитні угоди, фінансування інвестиційних

проектів та ін.);

• потрібно знайти такий банк-аналог, у якого розмір прибутків буде

досить близьким до розміру прибутку оцінюваного банку;

• при розрахунках треба вилучити дані про банки, які мають проблеми

із судовим процесом. Вартість акцій таких банків швидко знижується.

Використання подібної інформації може призвести до помилкових

результатів щодо банку, який оцінюється;

• жоден з банків-агентів не повинен бути „фігурантом” можливих угод

з об’єднання або поглинання. Як завжди акції таких банків швидко зростають

в ціні, і використання такої інформації може призвести до неправильних

висновків щодо оцінюваного бізнесу;

139


• неправильним є використання інформації про банк, який перебуває у

скрутному

фінансовому

стані.

Подібна

інформація

швидко

розповсюджується, і вартість акцій таких банків негайно знижується;

• рекомендовано використовувати поділ банків за групою їхньої

надійності (стійкості) відповідно до міжнародного рейтингу (Standard &

Poor’s (S&P) – дочірня компанія корпорації McGraw-Hill, яка займається

аналітичними дослідженнями фінансового ринку, Moody’s – міжнародне

рейтингове агентство Moody’s Investors Service, Fitch Ratings – міжнародне

рейтингове агентство) або до інформації професійних спеціалізованих

видань, Інтернет-сайтів;

• важливим моментом залишається регіональне покриття й діяльність

банку: знаходження відповідних ризиків у конкретному регіоні може сильно

вплинути на прибутковість банківських операцій, а отже, і на вартість

конкретного банку. При цьому банки з розгалуженою філіальною мережею

слід розглядати оремо від регіональних або столичних банків (м. Київ) [53, с.

82]. Також порівняльний підхід, як і витратний, не враховує майбутніх

перспектив розвитку об’єкта оцінки.

Чинниками, що унеможливлюють використання інформації,

вважаються такі:

• відсутній ринок ідентичного товару (акцій, активів);

• відсутня інформація, статистичні дані про котирування акцій банків,

угод, злиття та поглинання, інформація про результати оцінки банків, що

діють. Порівняльний підхід – це метод угод, метод ринку капіталу, метод

галузевих коефіцієнтів. Головною метою цього методу є підбір об’єкта-

аналога, даних про його вартість та коригування її за допомогою системи

коефіцієнтів, що характеризують різні методи оцінки об’єкта та об’єктів-

аналогів. У зв’язку з нерозвиненістю банківського ринку акцій, відсутністю

відкритих, прозорих даних про розрахункову або фактичну (ринкову)

вартість банків та їхніх акцій цей підхід рідко використовується для

проведення аналізу вартості комерційного банку в нашій країні, адже немає

потрібних баз даних, необхідних для використання цього методу. За

кордоном є розвинений ринок акцій, а також ринок банківських акцій. Такий

підхід займає у цій оцінці чільне місце, навіть при проведенні оцінки

окремих активів і пасивів. За умов котирування деяких банків можна було б

визначити середньогалузевий (або навіть більше того, диференційовано – за

групами банків різного розміру) коефіцієнт P / E ratio, а це є ціна акції

оцінюваного (j) банку P , j яку можна визначити за формулою (2.2):

P

P =


j

, (2.2)

E × EPS j

140


де EPS j – чистий прибуток j-го банку за рік, який належить одній акції

j-го банку в його обігу.


Наприклад, P / E =5, річний чистий прибуток (j) банку EPS = 200 млн

грн, кількість акцій в обігу – 10 млн штук. Ринкова вартість однієї акції

даного банку – 100 грн, розрахунково-ринкова вартість акціонерного

(особистого) капіталу дорівнює 1 млрд грн. Коефіцієнт P / E ratio також

використовується коефіцієнтами P/BV, P/Sales та іншими. Якщо відомо

середньогалузеве значення відношення вартості акції до балансової вартості

(P/BV – балансова вартість акції дорівнює вартості чистих активів банку до

кількості акцій, які перебувають на руках акціонерів (в обігу)) та балансова

вартість акцій ( BV ) банку, що оцінюють, то ринкова вартість акціонерного

j

капіталу ( V ) цього банку дорівнює

ej

[52, с. 55]:

P

V =

× BV × N,


Ej

(2.3)

BV

j

Де V

Ej

ринкова вар


тість а кціонерно ка


го піталу;


P − відношення

а

ціни


кції

бан


до


ківсько вар


ї

тості;

BV


BV

j

балансова вар


тість бан


ку,

о


що


цінюється ;


N − кількість а

кцій (

середньоз важен


а).


Під час оцінки вартості банку порівняльним методом виникають

здебільшого такі проблеми, як інформаційна, вибір правильного

мультиплікатора, використання зарубіжних аналогів.

Інформаційною проблемою стає необхідність пошуку потрібних даних

для проведення розрахунків.

Для цього потрібно визначити:

• джерело використаних даних;

• достовірність джерел і репрезентативність використаної інформації;

• наявність необхідної для оцінки інформації.

Проблемою вважається й установлення мультиплікатора. Вибір

мультиплікатора для оцінки вартості банку є основним етапом, який у

подальшому буде обґрунтуванням розрахункової ринкової вартості

комерційного банку. Всі банки необхідно поділити згідно зі специфікою

банку. Тому під час оцінки комерційного банку підбирається специфічний

мультиплікатор. Також слід враховувати таку важливу проблему, як

використання зарубіжних аналогів, що є актуальними під час проведення

оцінки комерційного банку. Деякі оцінювачі вважають, що саме так можна

знайти реальні аналоги для проведення розрахунків, пов’язаних з

проведенням оцінки вартості комерційного банку.

141


Дохідний підхід ґрунтується на прогнозуванні грошових потоків банку,

відтворенні їхнього теперішнього або майбутнього стану. Для банків, що

зростають та створюються на базі нових технологій обслуговування своїх

клієнтів (Інтернет-банкінг, телефонний-банкінг, віртуальні банки), цей підхід

до оцінки бізнесу банку та його акцій є найдоцільнішим. Зміст використання

цього підходу під час проведення оцінки вартості комерційного банку

охоплює визначення перспективних доходів від діяльності (FV – future value)

та використання їх дисконтуванням до поточної вартості (PV – present value).

У рамках дохідного підходу до оцінки банку найчастіше

використовуються два методи:

метод капіталізації доходів;

метод дисконтування грошового потоку.

Метод капіталізації доходів використовується в разі стабільності

(зростання або зниження) величини грошового потоку комерційного банку в

довгостроковій перспективі. Розрахунок V здійснюється у співвідношенні та

розраховується за формулою (2.4):

CF

V =

,


(2.4)

I

де V – вартість банку;

I – ставка капіталізації (відрізняється від ставки дисконтування тим,

що ставка капіталізації використовується для необмеженого часу, а ставка

дисконтування відповідає конкретному проміжку часу функціонування

об’єкта, що оцінюється);

CF – база оцінки або середнього грошового потоку банку [53, с. 43].

Вищезазначений метод може бути використаний для оцінки діючого

банку в таких випадках, коли:

необхідно провести експрес-оцінку вартості об’єкта в стислі

строки;

є ретроспективна інформація про постійні зміни в динаміці

грошового потоку (прибутку) банку, статутного та власного капіталу,

кредитного портфеля, портфеля цінних паперів та про аналогічні показники

за останні 3 – 5 років;

банк не проводить активну політику, пов’язану з проникненням

на окремі сегменти ринку, що можуть негативно вплинути на стабільність

(динаміку) його доходів.

Показник I визначається як ставка дисконтування, характерна для

банку, що оцінюється (або середня ROE на групу ідентичних банків), за

винятком темпів приросту прибутку бізнесу. Грошовий потік розраховується

на основі FCFE (вільного грошового потоку для вільного капіталу) в умовних

одиницях (доларах, євро) за 3 – 5 минулих років. Для кожного наступного

року доцільно встановлювати ці показники, виходячи з такої закономірності:

чим ближчим є рік до моменту прогнозування, тим він важливіше.

Метод дисконтованих грошових потоків найчастіше використовується

у рамках дохідного підходу за наявності нестійкої динаміки прибутків банку

142


протягом прогнозного періоду. В рамках цього методу при оцінці вартості

банків потрібно звернути увагу на такі моменти:

прогноз прибутків і витрат, які несе банк;

обіг грошового потоку;

прогнозований період;

ставка дисконтування;

урахування негрошових чинників та інших елементів, що

впливають на грошовий потік.

Для прогнозування прибутків і витрат, які має банк у сучасних умовах,

доцільно дослідити клієнтський потік та умови задоволення його потреб, що

є однією із основних конкурентних переваг банку, що впливають на його

вартість. Крім того, сама особливість бізнесу банку потребує наявності

стійких пасивів та активів (головним чином, у формі кредитів), необхідності

встановлення довгострокових стосунків у вигляді укладання угод між

клієнтом і банком. Прогнозування прибутків і витрат за допомогою

традиційних методів найчастіше ґрунтується на даних попередніх років або

на суб’єктивних поглядах на менеджмент банку. Тим часом для банку як

клієнтоорієнтованого бізнесу може бути використана інформація, що

характеризує клієнтську базу (або клієнтелу) з погляду її постійності. Саме з

цієї позиції потрібно постійно вдосконалювати клієнтську базу комерційного

банку, оскільки прогнозне оцінювання та розрахунки на її основі мають

достовірну інформацію. Саме в цьому методі є чітке посилання на

необхідність проведення аналізу клієнтської бази банку як різновиду

нематеріального активу. Інвестор, який планує придбати новий банк, добре

розуміє, що, придбавши дійову економічну структуру, він отримує не тільки

нерухомість, кредитний портфель, персонал, а й клієнтську базу, яка є

складовою частиною цього банку. Тому, проводячи оцінку ринкової вартості

банку, ми не повинні забувати про клієнтелу, яка також має свою вартість.

Підхід до прогнозування доходів на основі зміни динаміки клієнтської

бази був апробований на вітчизняних підприємствах та, в основному,

підтвердив свою ефективність. Застосування цього методу в банківській

практиці полягає у прогнозуванні фінансового результату (доходів за

обчислення усіх витрат) від взаємодії з банківським клієнтом, що дає змогу

розрахувати кінцевий результат по банку в цілому, а отже, досить точно

визначити грошовий потік. Методика такого прогнозування зараз проходить

попередню апробацію. Обіг грошового потоку для банку є ключовим

моментом у процесі оцінки його вартості. Існує два основні методи грошових

потоків, що використовуються під час проведення оцінки компанії: модель

комерційного підприємства та модель власного (акціонерного) капіталу. На

думку багатьох фахівців, які проводять оцінку, для визначення вартості

банку найбільше підходить модель власного капіталу (грошового потоку на

акції); вона відображає той факт, що банки спроможні створити вартість і на

стороні обов’язків балансу [72, с. 478]. Стосовно позиції О. Дамодарана,

визначення вільного грошового потоку повинно розпочинатися з визначення

143


тих грошових коштів, які можна розглядати як зарахування, необхідне для

повного погашення виданих сум. А тому треба вилучити резерв на покриття

безнадійних позик [53, с. 46]. Грошовий потік від основної діяльності

визначається на основі обробки інформації, яка є у звіті про прибутки та

витрати. Саме ця бухгалтерська інформація формує погляд на розміри

притоків і відтоків грошових коштів.

З доходів від наданих послуг потрібно відраховувати:

відсоткові платежі;

резерв на покриття безнадійних боргів.

Таким чином формується так званий відсотковий прибуток.

До цієї величини слід додати невідсотковий прибуток, вирахувавши з

нього невідсоткові платежі, які містять амортизаційні витрати. Амортизація

з’являється знов, але після визначення чистого прибутку. Формування

відбувається після сплати податків від прибутків основної діяльності,

враховуючи ще прибуток від валютних операцій. Додаючи амортизацію,

можна показати валовий грошовий потік від основної діяльності. Джерела

основних засобів отримуємо за допомогою валових грошових ресурсів (рис.

2.2).


Напрями

нові кредити

приріст цінних паперів у власників


використання


приріст дебіторської заборгованості

валових


чистий приріст основних засобів

грошових


чистий приріст інших активів

ресурсів

Рисунок 2.2 - Вигляд валових грошових ресурсів

Сума показників за цими статтями повинна бути зменшена на величину

відносного скорочення вкладів і зменшення величини зовнішнього боргу.

Після цих операцій формується уявлення про використання валових

грошових ресурсів. Для розрахунку розміру вільного грошового потоку

потрібно враховувати: Вільний грошовий потік = Грошовий потік від

основної діяльності + Джерело надходження грошових коштів

Використання валютних грошових резервів.

Прогнозний період. Визначення строку прогнозного періоду належить

до найскладніших питань, які ще недостатньо розглянуті в теорії оцінки

вартості банку. Загальноприйнято вважати, що прогнозний період є

проміжком часу, за який бізнес повинен вийти на стійкі темпи розвитку.

Визначений експертом прогнозний період повинен бути досить тривалим,

щоб до його закінчення компанія досягла стійкого стану, який

характеризується такими ознаками:

компанія повністю забезпечує рентабельність усіх нових

інвестицій протягом усього встановленого періоду;

144


компанія підтримує постійну рентабельність щодо базового рівня

інвестиційного капіталу;

компанія нарощує постійний темп і щорічно реінвестує у бізнес

вагому частку свого прибутку [72, с. 265].

Постає питання, що відбувається після визначення конкретного періоду

та створення простої моделі розрахунку термінальної вартості, яка викликана

визначенням вартості бізнесу в прогнозний період. На думку Т. Коупленда та

його співавторів, термін прогнозного періоду ніяк не впливає на оцінку

вартості, він впливає на розподіл даної величини між власним прогнозним

періодом і наступним роком. Цей прогнозний період повинен бути

приблизно 10 – 15 років, при цьому сам прогнозний період поділяється на два

півперіоди:

детальний прогноз (3 – 5 років);

спрощений прогноз на останні роки [72, с. 307].

Враховуючи, що банківський сектор належить до підвищено ризикової

економічної сфери, то для нього прогнозний період становить 15 – 20 років з

детальними розрахунками на 5 – 8 років. При цьому потрібно зауважити, що

для кожного окремого випадку прогнозний період буде встановлюватися

індивідуально. Розрахунок термінальної вартості банку проводиться за

формулою (2.5):

 1− g

CV = ЧП

×

+

 /( R g),


Т 1


ROE

(2.5) де СV – термінальна вартість банку;

ЧПТ – нормативний рівень чистого операційного прибутку за перший

1

+

рік після закінчення операційного прогнозного періоду;

g – очікуваний темп зростання бізнесу;

R – ставка дисконтування [53, с. 48].

Щодо поділу прогнозного періоду на два, то перший строк ґрунтується

на детальному прогнозі динаміки клієнтської бази, а другий – пов’язаний зі

спрощеними прогнозними розрахунками на основі аналізу отриманої

динаміки перших років. Саме так можна прийти до підвищення рівня

достовірності показників вартості банку. Іншим важливим аспектом є

термінальна вартість у загальній вартості банку. Взагалі подібні дослідження

не проводилися на прикладі банківської сфери.

Розглянемо ставку дисконтування. Розрахунок ставки дисконтування є

одним із основних методів, що використовується для проведення оцінки

вартості банку. При цьому слід звернути увагу на такі елементи:

використання методів вільних капіталів для проведення оцінки

банку; • особливості розрахунку безризикової ставки для банку;

можливість та умови використання традиційних моделей: САРМ

кумулятивної побудови.

145


Лондонська міжбанківська ставка пропозиції (англ. London Interbank

Offered Rate, LIBOR) – середньозважена відсоткова ставка з міжбанківських

кредитів, що надають банки, які виступають на лондонському

міжбанківському ринку з пропозицією коштів у різних валютах та на різні

строки – від однієї доби до 12 місяців. Ставка фіксується Британською

Банківською Асоціацією, починаючи з 1985 р. щоденно об 11-й годині за

Західноєвропейським часом на основі даних, які надають обрані банки [73].

Розрахунок безризикової ставки дисконтування виконується на основі

ставки LIBOR з урахуванням станового ризику країни, де розміщений банк.

Відмова Т. Коупленда від використання інших підходів обґрунтована такими

причинами:

на даний час слабко розвинутий фондовий ринок України, що не

дає змогу достовірно судити про мінімальну дохідність окремих фінансових

інструментів;

активне використання банком ставки LIBOR як одного із джерел

фондування кредитних справ та операцій з цінними паперами;

розвиненість ринку міжбанківських кредитів в Англії (Західній

Європі);

загальноприйнятий у фінансовому світі інструмент безризикової

ставки на ринку капіталу;

великий ступінь орієнтованості банків у своїй роботі на ставку

LIBOR;

велика доступність для банків (порівняно з іншими компаніями)

ринків капіталу, орієнтованих на ставку LIBOR.

Ставка за короткостроковими кредитами, зазвичай на термін 3 – 6

місяців, слугує основним орієнтиром для встановлення кожним банком

власних ставок. Вона використовується для визначення собівартості

продукції (робіт, послуг) з метою оподаткування. Сплата відсотків банками

за кредитами, отриманими в іноземній валюті, приймається до зарахування в

межах ставки LIBOR, збільшеної на три пункти [74].

Отже, „використання безризикової ставки LIBOR певним чином

характеризує специфіку банківського бізнесу” [75, с. 73].

Елементом, що ускладнює процес розрахунку безризикової ставки, є

визначення премії за становий ризик. Існує багато видів оцінки, що

використовуються для визначення рівня станового ризику в економіках

країн, які розвиваються, зокрема України. Деякі економісти, наприклад О.

Дамадаран, вважають, що рівень станового ризику в цих державах становить

1,5 – 2 %, інші вважають, що розмір такого ризику – 10 %. Розумно вважати,

що на теперішній час рівень ризику міститься в межах 3 – 5 % [75, с. 72]. У

кожному конкретному випадку потрібно використовувати декілька

інформаційних джерел, які підтверджують визначені параметри. Треба також

відзначити, що процес глобалізації та інтернаціоналізації економіки врешті-

решт призведе до того, що зменшиться рівень додаткового ризику, і

внаслідок цього премія за становий ризик буде зменшуватися до нуля. Тому

146


доцільно в розрахунках використовувати спеціальний підхід (коли вартість

визначається, наприклад, зростанням ВВП) або поступово зменшувати

премію за становий ризик у ставці дисконтування до мінімального значення

(нуль) до конкретного часу, наприклад, до 2012 р.

Наступною для розгляду постає Capital Asset Pricing Model, CAPM

(досл. з англ. – модель ціноутворення довгострокових активів) – модель

оцінки довгострокових активів. Модель використовується для того, щоб

визначити потрібний рівень прибутковості активів, який необхідно додати до

вже наявного добре диверсифікованого портфеля з урахуванням ринкового

ризику цього активу [73].

Необхідно звернути увагу на розрахунок ставки дисконтування на

основі моделі САРМ. На думку Т. Коупленда, саме вона повинна стати

основною для встановлення рівня сукупного ризику бізнесу в державах, що

розвиваються. Нині використання моделі САРМ не в повному обсязі

відповідає тій ситуації, у якій перебуває банківський ринок України. Як уже

було відмічено, недостатня розвиненість фондового ринку в Україні та ринку

цінних паперів, де розміщуються банківські акції, не дозволяє ефективно

використовувати цю модель оцінки капітальних активів. Варто також

відзначити, що більшість банків України є акціонерними товариствами,

більша частина з них функціонує як відкриті акціонерні товариства, тобто

для цих банків існує можливість проведення ІРО з подальшим котируванням

акцій на ринку цінних паперів і за кордоном.

Первинна прилюдна пропозиція – ППП, з англ. мови – IPO ( [ай-пі-о],

також рідко [іпо́]; Initial Public Offering) – перший привселюдний продаж

акцій приватної компанії також у формі продажу депозитних розписок за

акції. Продаж акцій може відбуватися розміщенням додаткової емісії акцій

відкритим продажем, а також через публічний продаж акцій співвласниками

приватної компанії [73]. 2006 р. у всьому світі було проведено 1729 IPO на

суму 247 млрд доларів США. В 2007 р. прогнозувалося значне перевищення

цього показника. Лідерами за сумою угод є США та Китай. Найбільша IPO

відбулася 2006 р. і була проведена китайським банком ICBC, який залучив 22

млрд доларів США [73].

Слід зазначити, що було зроблено перші кроки до розв’язання цієї

проблеми. Приміром, у Росії ввели обов’язкове правило розміщення не

менше 10 % акцій кожного банку, що працює на ринку цінних паперів.

Можливо, у недалекому майбутньому ми зможемо побачити те ж саме на

території України.

Модель кумулятивної побудови використовується надто часто під час

проведення оцінки комерційного банку, що зумовлено такими причинами:

значна частина існуючих банків не є відкритими акціонерними

товариствами;

нерозвиненість українського фондового ринку;

недостатня прозорість банківської системи;

147


конфіденційність і наступність інформації, необхідної для

відбору банку-аналогу й виконання необхідних для САРМ коригувань.

Згідно з У. Шарпом, модель оцінки капітальних активів (моделі САРМ)

передбачає:

наявність розвиненого й „прозорого” ринку цінних паперів

(оскільки інвестиції на ринку цінних паперів розглядаються як альтернатива);

наявність на ринку акцій компанії (банку), що оцінюється, або

його близьких аналогів.

Ці вимоги характерні для „ідеальних” ринків та зовсім непридатні для

застосування на українському банківському ринку. Саме тому при

використанні цієї моделі САРМ можуть виникнути труднощі. Особливе

значення під час проведення оцінки комерційного банку має модель

кумулятивної побудови. Відповідно до моделі кумулятивної побудови ставка

дисконтування розраховується доповненням безризикової ставки такими

компонентами:

похибка на якість управління банку;

похибка на розмір банку;

похибка на фінансову структуру;

похибка на товарну й територіальну диверсифікацію банку;

похибка на диверсифікацію клієнтів банку;

похибка на рівень прибутку (рентабельності) та ступінь

стабільності;

похибка на інші чинники [76, с. 17].

Використання методу кумулятивної побудови знімає проблему

розрахунку похибки коефіцієнта в умовах практично повної відсутності

фондового ринку. Крім того, усуваються методологічні невідповідності, які є

в основі моделі У. Шарпа.

Однак постають ще дві нові проблеми:

необхідність експертного визначення на основі соціологічних

досліджень думки інвесторів, грамотного обґрунтування поправок у

розрахунках, на які впливає ряд чинників;

адаптація системи похибок до умов нашої країни.

Відповідно до практики, яка утворилася навколо проведення оцінки,

величину кожної похибки можна коригувати в межах 0 – 5 %. Тому

оцінювачу, використовуючи цю модель кумулятивної побудови, потрібно

детально обґрунтувати встановлені похибки. Приклад такого аналізу

детальніше розглянуто в табл. 2.1.

Підсумкова бальна оцінка якості менеджменту коливається в межах 0 –

100 %.

Похибка на якість менеджменту визначають на основі співвідношення

отриманих відсотків (балів) за шкалою з межами коригування від 0 до 5 %.

Наприклад, 100 % характеризує похибку на якість менеджменту, 50 – 2,5 %,

0 – 5,0 % та ін. [53, с. 53].

148


Розмір банку є чинником, який може бути виміряний та оцінений

кількісно. Оптимальним показником, що найповніше характеризує розмір

банку, є величина його активів. Конкретна величина похибки на розмір банку

приймається, виходячи з таких міркувань:

для банків, які є монополістами у своїй галузі, похибка дорівнює

0;

для банків, розмір яких у конкретних галузях є низьким, похибка

буде дорівнювати 5 %;

для банків із середньою величиною активів використовується

середня величина похибки 2,5 %.

Похибка на територіальну диверсифікацію визначається на основі

даних про те, в яких містах (населених пунктах) у банку є філіали з

обслуговування клієнтів. Питома вага кожного відділення визначається

експертним способом і залежить від величини міста та кількості відділень у

цьому місті. Кінцева величина похибки визначається на основі суми добутку

питомої ваги кожного міста (регіону) і поставленої експертами бальної

оцінки регіону.


Таблиця 2.1 - Критерії визначення похибки на якість менеджменту [53,

с. 53]

Критерії оцінювання

Відсотки

- наявність у банку „доктрини менеджменту” (прихильність керівників банку до

одної або декількох шкіл менеджменту, наявність у керівників бачення про 0 – 10

організацію системи менеджменту і т.п.)

- наявність у штаті банку професійних менеджерів (з роботи із персоналом, 0 – 10

громадськістю, фінансових менеджерів і т.п.)

- наявність чіткої і детальної структури підприємства та відповідальної особи за її 0 – 10

удосконалення

- наявність детальних, повних, зафіксованих на папері або в іншому вигляді, схем 0 – 10

руху банківських продуктів і підпродуктів (окремо з кожної послуги і в цілому зі

сфер діяльності банку)

- наявність у працівників банку офіційно оформлених інструкцій з посадовими 0 – 10

обов’язками;

- наявність практики регулярного проведення зборів банківського колективу або

керівника для управління персоналом, де обговорюються підсумки діяльності та

розробка нових напрямів розвитку:


- наради керівного складу;

0 – 3

- збори внутрішніх підрозділів;

0 – 4

- збори всіх працівників колективу

0 – 3

- наявність доступної усім співробітникам системи наочних показників (графіків і

т.п.), що відтворює результати діяльності відокремлених підрозділів і всього 0 – 10

банку

- наявність системи преміювання (або стягнень) співробітників та практики її 0 – 10

застосування

- показник, який характеризує ділову активність банку

0 – 20

Приклад. Банк має два філіали: у Києві та Запоріжжі, однак більша

частина бізнесу проходить у Києві та його області. Експерти оцінили

149


запорізький філіал у 60 балів, київський – у 95 балів, питома вага першого

регіону – 0,3, другого – 0,7. Підсумкова оцінка буде дорівнювати

(60 ×

)

3

,

0

+ 95

(

× 7

,

0 ) =

5

,

84

бала, що відповідає похибці на територіальну

диверсифікацію у розмірі

%

5

,

2

× (100 −

5

,

84 )

,

0

%

4

 .

100

Похибка на товарну диверсифікацію банку визначається на основі

інформації про те, які банківські продукти (послуги) з числа можливих

надаються банком. При визначенні та встановленні похибки враховуються

основні напрями діяльності банків. У кожному напрямі визначаються

конкретні види діяльності, у межах кожного виду – конкретні продукти

(послуги), які банк надає своєму клієнту. Питома вага окремих напрямів

визначається на основі питомої ваги прибутків від кожного напряму

діяльності в загальному обсязі прибутків. Можна виділити ряд критеріїв, за

наявності яких слід приймати похибку на диверсифікацію клієнтів:

наявність у банку (окремо до кожного напряму) одного або

декількох великих клієнтів, втрата яких потягне за собою зменшення

оборотів і прибутків з даного напряму. Якщо відповідний клієнт

обслуговується в банку більш ніж з одного напряму, то слід приймати

максимальне значення похибки;

належність значної кількості клієнтів банку до однієї і тієї ж

галузі або того ж регіону.

Похибка на рівень прибутковості та ступінь стабільності передбачає

необхідність

коригування

на

рівень

рентабельності

банку.

Загальноприйнятий показник, який розкриває прибутковість банку, є

величина прибутку до величини активів банку (ROA). Рентабельність активів

(ROA) – співвідношення операційного прибутку до середнього за строк

розміру сумарних активів [42]. Узявши за діапазон зміни ROA всі можливі

значення показника з усіх банків, за винятком 10 % банків з максимальним і

10 % банків з мінімальним ROA (для них приймається мінімальна або

максимальна величина похибки), можна визначити значення похибки

залежно від величини ROA.

Підсумком є відсоток похибки на рентабельність та прогнозованість,

що визначається як середня величина між коригуванням на рівень

рентабельності та коригуванням на ступінь прогнозованості. Ставки

дисконтування та капіталізації повинні встановлюватися стосовно

конкретних видів прибутків:

чистого грошового потоку;

чистого доходу;

щодо інших різновидів прибутків.

Слід відзначити, що характеристики чистого грошового потоку зручно

використовувати стосовно методу дисконтування грошових потоків, а

показник чистого прибутку (прибутків за вирахуванням відсотків та

податків) – до методу капіталізації. Для банків, ураховуючи специфіку їхньої

діяльності, показники прибутків потрібно корегувати на величину

150


створюваних резервів і сплачених податків. Треба враховувати вплив

негрошових чинників та інших елементів, що впливають на грошовий потік.

До негрошових статей, що впливають на величину грошового потоку, який

враховують визначаючи чистий прибуток банку, належать:

резерви із забезпечення кредитів;

резерви під заставу інвестиційних цінних паперів, які є в

наявності для продажу;

резерви під заставу інвестиційних цінних паперів, які

утримуються для погашення;

резерви під збитки із зобов’язань кредитного характеру;

амортизування.

У праці Т. Коупленда та інших авторів розглядаються аспекти вільного

грошового потоку на акції, резерв на збитки із кредитів вираховується в

повному обсязі, при цьому не враховуються інші результати, що належать до

банківської діяльності. Як уже було зазначено, оптимальним виходом з цієї

ситуації є детальніший аналіз динаміки усіх без винятку резервів за декілька

звітних періодів і розрахунок коефіцієнта використання резервів (на основі

середньої арифметичної або середньозваженої), який можна провести за

формулою (2.6):

Ê

. =

ÂÐ

ÔÑÐ (2.6)

âèê. ðåç

∑ /∑

,

де Ê

– коефіцієнт використання резервів;

âèê.

.

ðåç

ÂЖ сума використаних резервів;

ФСР – сума фактично сформованих резервів.

Найбільш повний перелік балансових статей, які вводять у розрахунок

грошового потоку, представлений у праці Т. Коупленда та його співавторів

[72, с. 480].

Клієнтела як нематеріальний актив банку на сьогодні досліджений не

достатньо. Однак стан, у якому зараз перебуває банківська система світу,

вимагає вивчення нових економічних чинників, що мають вплив на її роботу.

Стрімке збільшення кількості комерційних банків та філіальної мережі

відбулося завдяки збільшенню довіри клієнтів до банківської системи

України в цілому. Останніми роками банки стали проводити нову політику,

яка стала більш прозорою для клієнтів. Банківські продукти стали

відкритими та доступнішими для кінцевого споживача. Такий крок у бік

збільшення довіри клієнтів до банківської системи створив більш сприятливі

умови для розвитку банківського сектора. Проте таке стрімке зростання

кількості банківських установ на території України призвело до

перенасичення ринку банківськими установами. Перенасичення банківського

ринку України, у свою чергу, створило сильну конкурентну боротьбу між

комерційними банками за кожного клієнта. У момент, коли банки стали

клієнтоорієнтованими, вони розпочали боротьбу за клієнтські ринки,

створюючи нові, більш привабливі умови з банківських продуктів. Отже,

клієнт є важливою складовою частиною, що впливає на розвиток кожної

151


фінансової установи. В сучасних економічних умовах та кризи, яка підірвала

рівень довіри клієнтів до комерційних банків, їх стратегія була змінена в бік

утримання вже існуючої клієнтської бази банку. Тому кожний комерційний

банк протягом усього терміну його роботи й розвитку постійно інвестує

мільйони гривень у програми, спрямовані на залучення нових клієнтів, а

тепер і їх утримання. Усі ці витрати спрямовані на клієнта, починаючи з

оцінки його рівня задоволення та закінчуючи управліннями відносин. Клієнт

є нематеріальним активом, який впливає на прибуток кожної фінансової

установи. Без постійної клієнтської бази фінансова установа не має змоги

працювати, розвиватися та мати стабільний прибуток. Тому в разі відсутності

у фінансовій установі постійної клієнтської бази, компанія не має необхідних

прибутків, а значить – жодної ринкової вартості. Сьогодні банки намагаються

не тільки залучити клієнта до обслуговування, отримавши його ресурси, а й

отримати від нього коло його знайомих. Наочним прикладом є ЗАТ КБ

«ПриватБанк», який залучає людей до співпраці з ним як «агентів банку»,

котрі отримують фінансову винагороду за залучення нових клієнтів до банку.

Це є одним з прикладів того, як комерційний банк бореться за розширення

клієнтської бази. Є чимало методів залучення клієнтів до банку, однак

практично не вивчене питання, як їх можна втримати в ньому. З огляду на

теперішній стан, коли клієнтський ринок України є розподіленим між

комерційними банками, це питання постає у всій своїй актуальності.

Насамперед, варто обрати чинники, оцінивши які можна буде віднести

клієнтів до категорії прибуткових і неприбуткових. До чинників, що можуть

вплинути на прибутковість клієнта в майбутньому, належать:

Менеджмент

1. Якість організаційної структури.

2. Рівень кваліфікації персоналу (професійні та інші якості).

3. Рівень кваліфікації керівництва (професійні та інші якості).

4. Система прийняття рішень.

5. Постійність.

Маркетинг

1. Термін існування компанії.

2. Адекватність стратегічних цілей.

3. Перспективи зростання та стабільність ринку збуту.

4. Рівень конкуренції.

5. Якість продукції (виробництво, експортний потенціал, ресурсність).

6. Якість маркетингу (збут, реклама, цінова політика).

7. Орієнтація на довгострокову перспективу, партнерів і клієнта.

8. Взаємовідносини персоналу та керівництва двох організацій.

9. Споживання банківських продуктів.

10. Наявність рахунків в інших банках (рівень споживання послуг в

інших банках).

11. Ставлення клієнта до банку (лояльність).

Фінансові показники

152


1. Прибутковість/Прибутковість у майбутньому клієнта для банку.

2. Затрати на обслуговування.

3. Фінансові ресурси.

4. Інтенсивність інвестування.

5. Фінансова стабільність.

Оцінити клієнта за всіма названими показниками досить складно, тому

варто обирати 6–10 показників індивідуально для кожного клієнта або для

групи підприємств з окремої галузі. Під час оцінювання групою експертів (як

правило, це співробітники банку, які працюють із клієнтом) кожному з

чинників присвоюється бал, яким зважується його вагомість. Відповідно, чим

більший бал, тим більшою мірою клієнт відповідає запитам банку. Варто

оцінювати клієнта за кожним чинником окремо (це дасть більш об’єктивну

оцінку), вибравши постійну контрольну точку.

Для клієнтів – фізичних осіб запропонуємо окремий перелік чинників,

які забезпечать їх віднесення до тієї чи іншої групи:

1. Щомісячні прибутки.

2. Перспектива зростання.

3. Термін обслуговування.

4. Лояльність.

5. Затрати на обслуговування.

6. Бажання взаємодіяти.

Ці чинники, звісно, будуть індивідуальними для кожного клієнта,

кожної галузі, кожного постачальника товарів і послуг. Зазначений перелік є

неповним. Для кожного клієнта заповнюється окрема таблиця. Існує

ймовірність, що для кожного клієнта буде складений окремий перелік

чинників [77].

Таким чином, у нашій роботі досліджуються питання нематеріального

активу – клієнтели. Клієнтська база комерційного банку є маловивченою. У

2006 р. С. М. Авдєєв, М. О. Козлов, В. М. Рутгайзер видали брошуру «Оцінка

ринкової вартості клієнтели нематеріального активу компанії» [45], де

доводили, що клієнт є нематеріальним активом. Виходячи з цього, клієнт має

свою власну вартість та при проведенні оцінки впливає на вартість всієї

фінансової установи. Тому стала очевидною необхідність вивчення клієнтели

та розробки методики визначення її вартості.

Кожна фінансова компанія, яка намагається налагодити з новими

клієнтами тривалі стосунки, зближує стосунки між клієнтом і

співробітником. Велике значення приділяється комплексному підходу до

обслуговування клієнтів. Кожний комерційний банк повинен нарощувати

кількість постійних клієнтів. Роками комерційні банки розширюють свою

філіальну мережу, кількість пунктів продажу банківських продуктів (філій,

відділень), розробляючи нові методи залучення або збільшення клієнтської

бази, проводячи повномасштабні всеукраїнські рекламні кампанії. Стан і

розвиток комерційного банку повністю залежить від його клієнтської бази та

153


терміну її обслуговування. Спочатку необхідно визначитись зі змістом

поняття «клієнтська база».

Клієнтська база – це своєрідний інструмент, що уможливлює

отримання максимальної віддачі від будь-якого фінансового заходу, який

проводиться або буде проводитися. Це звичайна статистика, яка дає змогу

заохотити найбільш активних партнерів і вирішити, що робити з тими, які

відмовилися співпрацювати [78]. Завдяки правильно обраній політиці банку,

спрямованій на створення умов, які б влаштовували клієнтів настільки, щоб

вони не мали бажання змінити банк на інший, можна створити якісну

клієнтську базу з довгостроковими планами на обслуговування. Саме такі дії

дадуть змогу отримати якісну клієнтську базу, завдяки якій банк зможе

розвиватися і в майбутньому.

У співвласників комерційного банку є потреба володіти повною

інформацією про стан їхнього бізнесу, який також характеризує вартість

клієнтели. Тому проведення оцінки та виявлення справедливої вартості банку

не завжди проводиться в момент його продажу. Справедлива вартість – це

сума, за рахунок якої може бути здійснений обмін активу або сплата

зобов’язань у результаті операції між обізнаними, зацікавленими та

незалежними сторонами. Оцінка комерційного банку та визначення його

справедливої вартості потребує проведення індивідуальної оцінки

клієнтської бази, яка обслуговується в банку під час її проведення. Як

правило, ми приділяємо недостатньо уваги «керуванню клієнтською базою»

та «дослідженню клієнтської бази». Необхідним є пошук способів

сегментування клієнтської бази для визначення перспективних клієнтів, які

будуть користуватися більшою кількістю банківських послуг (продуктів). Не

слід забувати про те, що ймовірно багато хто із клієнтів роблять свою першу

спробу обслуговуватися в певному комерційному банку, і подальше

обслуговування цього клієнта залежить від тієї емоційної ситуації, яка

виникає при першому контакті з менеджером банку.

Клієнтська база комерційного банку належить до його нематеріального

активу, який, у свою чергу, впливає на вартість усієї фінансової установи.

Дійсно, проблема використання термінології у сфері фінансового оцінювання

ще далеко не закріплена в науковій літературі, й можна тільки підтримати

спроби А. М. Козирєва в ній розібратися. Він правильно зазначає, що одні й

ті ж самі терміни розуміються різними спеціалістами по-різному, і це

перетворює наукову термінологію на дивний набір професійного сленгу.

Потрібно знати, які проблеми, пов’язані з цим нематеріальним активом,

мають більш загальне значення. Сьогодні ведеться багато дискусій про те, чи

можна віднести клієнтську базу банку до нематеріального активу. Йдеться

про правомірне використання терміна «нематеріальні активи». Справа в

тому, що іноді ставиться під сумнів сама можливість використання в

економічних дослідах і практичних розрахунках визначення «нематеріальні

активи». Г. І. Мікерін, наприклад, зазначає: «Появившаяся не так давно в

переводах текстов по бухгалтерскому учету и финансовой отчетности

154


подмена в профессиональной лексике «осязаемого» на «материальное»

приводит к несоответствию в методологических основах оценки в рыночной

экономике и в конкретной практике применение понятий… И не правильно

заменять

«неосязаемости»

( intangibles)

бухгалтерским

термином

«нематериальные активы»» [79, с. 37]. «Intangible – "неосязаемый";

нематериальный» при поєднанні слів маємо такий переклад: «intangible

assets(s)s – "неосязаемые" активы (торговые знаки, патенты, привилегии и т.

д.); нематериальные активы;…» (Англо-русский словарь финансовых

терминов) [80].

Така точка зору є дискусійною. У словнику Вебстера слово « tangible»

містить декілька характеристик. Його тлумачення таке: «відчутний» і як

«матеріальне» ( material). Тому можна використовувати визначення

«матеріальне» також як інше поняття – «активи» ( assets – активы; фонды;

авуары; имущество; средства; статьи актива (в балансе); покрытие; капитал;

ресурс) [80]. Використання цього поняття як «нематеріальний актив»

повністю допустиме й, крім того, необхідне в економічній літературі. Так,

наприклад, у словнику Вебстера при поясненні поняття « intangible»

визначено, що цей термін також означає « immaterial things» або « assets»,

належить до «матеріального активу». Отже, « immaterial» використовується

як синонім слова « incorporeal» [81], що в « Business dictionary»

(опублікований у Москві у співпраці з незалежною фірмою у Копенгагені)

перекладається як «нематеріальний» [82].

О. М. Козирєв не є фахівцем у галузі оцінки нематеріальних активів (до

речі, О. М. Козирєв називає їх „ неосязаемыми” активами всупереч більшості

наявним у нас авторитетним джерелам). Переклад терміна « intangibles»,

названий О. М. Козирєвим «непомітністю», суперечить елементарним

нормам російської мови. Не дуже добре володіючи російською мовою,

перекладачі із міжнародних фінансових організацій, заздалегідь скалькували

англійське слово tangible, intangible (помітний, непомітний). Тим часом, інші

перекладачі (переважно вітчизняні) надали цій кальці суттєве визначення:

«матеріальні, нематеріальні активи». І вони, на нашу думку, були праві. Ця

тенденція, як зазначено вище, нині відповідає дійсності. Звідси цілком

зрозуміло, що поняття «нематеріальні активи» ( intangible assets) є

допустимим в англійській економічній літературі.

У розділі 8 ЦК РФ це поняття іменується як «нематеріальні блага», а в

статті 128 цього ж кодексу «Види громадянських прав» «нематеріальні

блага» стосується до об’єктів цивільного права. У тому разі, якщо

нематеріальні блага використовуються в підприємницькій діяльності, вони

розглядаються як «нематеріальні активи». Ця обставина відзначена в статті

257 ПК РФ, п. 3, у якій сказано, що для визнання нематеріального активу

необхідна наявність його здатності приносити платнику податку економічні

вигоди (дохід) [83, с. 313]. Таким чином, поняття «нематеріальні активи» є

цілком коректним економічним терміном, прийнятим російським

законодавством. Вести мову про певну «підміну» в цьому випадку не можна.

155


Це не «бухгалтерське поняття», а характеристика конкретної сукупності

активів підприємства. Ми так докладно зупинилися на цій проблемі тільки

тому, що зараз деякі коментатори наполегливо нав’язують переклад слова

« intangible» як «непомітність». Однак цілком точним перекладом цього слова

є «нематеріальні активи», тим більше, що саме це поняття є в названих

російських кодексах [45, с. 6].

Зауважимо, що в другому виданні (англійською і російською мовами)

Грюнінга і Коена з Міжнародних стандартів фінансової звітності, виданого в

Росії 2004 р., подається паралельний текст англійською і російською мовами.

У цьому виданні назву (МСФО 38, IAS 38) « intangible assets» перекладено як

«нематеріальні активи» [84, с. 8]. Поняття «нематеріальні активи» широко

використовується в російській економічній літературі [83].

Вищезазначена інформація надає нам право вважати клієнтську базу

кожного комерційного банку його нематеріальним активом, який має власну

вартість і тому повинен бути оціненим. Далі необхідно дослідити клієнтську

базу в цілому. Наразі зауважимо, що кожна клієнтська база має плинність,

тому слід зупинитися на вивченні життєвого циклу клієнта.

Життєвий цикл клієнта – засіб, який допомагає визначити й розкрити,

як підприємство взаємодіє з потенційними та наявними клієнтами [85]. Існує

інше визначення терміна, а саме: життєвий цикл клієнта – це спосіб виявити

й показати етапи, які проходить клієнт, купуючи та використовуючи товари

(послуги). За допомогою нього можна краще зрозуміти бізнес-процеси, які

використовує компанія у роботі з клієнтом [85]. Як тільки потенційний

покупець досяг «статусу клієнта» і вирішив придбати товар або послугу, він

стає дійсним покупцем. У цей час відбувається заміна етапів життєвого

циклу: важливим стає не залучення клієнта до купівлі, а задоволення його

потреби та збереження з ним добрих стосунків. У процесі, коли клієнт

проходить етап володіння товаром (послугою), організація має можливість

значно вплинути на ступінь його задоволення, позитивно або негативно.

Несвоєчасне виконання обумовлених термінів або неякісне обслуговування

можуть змусити клієнта відмовитися від придбання додаткових послуг і

продовження подальших стосунків з комерційним банком. Крім того,

задоволений клієнт може стати постійним, якщо придбає значну кількість

банківських послуг і принесе тим самим значний прибуток банку. Одна з

найбільш вдалих можливостей досягнення високої окупності клієнтських

маркетингових заходів полягає у використанні базової концепції життєвого

циклу клієнта ( customer lifecycle – CLF), власне в оцінці цього показника,

розуміння його та одержання прибутку. Життєвий цикл клієнта – це

поведінка клієнта стосовно фінансової установи на певному проміжку часу.

Клієнти вступають у взаємостосунки, обумовлені умовами спільно

укладеного договору з фінансовою установою, і з часом вирішують –

продовжувати ці стосунки, чи ні. У будь-який час життєвого циклу клієнт з

тією або іншою ймовірністю має змогу призупинити стосунки з фінансовою

156


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

установою. Розглянемо процеси, які відбуваються з клієнтом протягом

усього терміну обслуговування (табл. 2.2 та рис. 2.3) [86] .

Таблиця 2.2 - Процеси, які відбуваються з клієнтом протягом усього

терміну обслуговування (на прикладі банку)

Процеси, які відбуваються з клієнтом протягом усього терміну

обслуговування (на прикладі банку)

Знайомство

вибір банку, який надає необхідний перелік

послуг

Розгляд

детальне знайомство та аналіз банківських

продуктів, їхніх умов і відсоткових ставок

за продуктами

Купівля

придбання банківського продукту або

послуги

Використання продукту

користування

банківським

продуктом

протягом установленого терміну згідно з

банківським договором

Природна втрата клієнта, запобігання втраті кінцева стадія життєвого циклу, за

клієнта, повторне придбання банківського результатами якої можна втратити або

продукту

втримати клієнта

Збереження клієнта

кінцевий результат, за умови якого

життєвий цикл клієнта поновлюється без

зміни комерційного банку


Рисунок 2.3 - Життєвий цикл клієнта

Побудова стосунків повинна приносити прибуток обом сторонам, і

саме довготривалі стосунки можуть забезпечити для компанії прогнозовані

обсяги прибутку протягом тривалого періоду. Звісно, крім прибутку обидві

сторони отримують додаткову цінність, яку важко виразити у фінансових

показниках, але саме вона робить стосунки довготривалими та стійкими до

альтернатив, запропонованих іншими компаніями [87, с. 8].

157


Варто зауважити, що частка споживання може змінюватися залежно

від етапу життєвого циклу споживача. Аналіз життєвого циклу споживача

дає змогу точніше прогнозувати рівень продажу на наступні періоди,

зменшити витрати на комунікації або підвищити їх ефективність,

запропонувати споживачеві вищу якість.

Запропонована графічна інтерпретація життєвого циклу споживача

доповнена економічним циклом і включає чотири стадії (контакт з клієнтом,

дослідження клієнта й аналіз можливості побудови стосунків, побудова та

підтримка довготривалих стосунків; припинення стосунків або їх

модифікація) (рис. 2.4).


ід / прибутокохД Час


Жи

ттєв

и

й

цик

л с п

ож

ива

ча

Ек

он

оміч

ний

ци кл с поживача


Рисунок 2.4 - Життєвий цикл споживача


У результаті дослідження визначено, що життєвий цикл споживача

характеризує обсяги збуту товарів і послуг (доходи/прибутки), а також

передбачає маркетингові заходи щодо споживача від першого контакту до

моменту припинення стосунків. Розуміння життєвого циклу споживача

створює широкі можливості для довгострокового планування прибутків та

обсягів продажу, включаючи асортиментну політику банківської установи

(табл. 2.3).

Таблиця 2.3 - Характеристика етапів життєвого циклу споживача


Етап Характеристика етапів життєвого

Характеристика етапів

циклу клієнта

економічного циклу клієнта

Контакт із клієнтом:

На цьому етапі немає прибутку,

звернення клієнта на етапі пошуку оскільки не відбувається споживання

I

альтернатив

товарів чи послуг. У свою чергу,

компанія несе витрати на здійснення

першого контакту

Дослідження клієнта:

Компанія продовжує нести витрати

компанія збирає інформацію про на дослідження клієнта та аналіз

II

клієнта та визначає перспективи можливості побудови стосунків.

співпраці з ним

Прибуток може бути отриманий від

перших трансакцій

III

Підтримання та поглиблення

Компанія отримує прибуток, і він

158


стосунків:

має позитивну тенденцію до

відбувається поглиблення та розвиток зростання. Головне завдання –

стосунків клієнта та компанії

максимально подовжити третій етап

життєвого циклу споживача

Припинення / модифікація

Рівень прибутку стрімко знижується

стосунків:

з

різних

причин

відбувається

IV

припинення

розвитку

стосунків

постачальника товарів чи послуг і

споживача

Дослідження життєвого циклу споживача, а також теоретичних основ

побудови стосунків дали змогу авторам запропонувати власний алгоритм

побудови довготривалих стосунків банку зі своїми клієнтами (рис. 2.5):


Існуючі та потенційні

клієнти

так

Аналіз можливості

ні

побудови стосунків

так

ні

Аналіз

ні

Зміна

ні

Моделювання

прибутковості

поведінки

втрат

так

так

так

Побудова

довготривалих

стосунків з клієнтом


Рисунок 2.5 - Алгоритм процесу побудови довготривалих стосунків

Запропонований алгоритм побудови стосунків базується на теорії

станів розвитку стосунків і враховує такий важливий етап, як відмова від

споживача з урахуванням усіх можливих наслідків та вжиттям необхідних

заходів [87, с. 9].

Прогнозування

поведінки споживачів складається з аналізу

теперішньої ситуації та передбачення майбутньої поведінки. Варто

розглянути індикатори, які можуть вказувати на погіршення стосунків

компанії та клієнта, причому ініціатором зміни виступає сам клієнт для

відстеження позитивних і негативних тенденцій у поведінці споживача

компанія може створити цілий комплекс випереджувальних індикаторів [88]:

159


кількість днів із моменту останньої купівлі;

прискорення чи уповільнення продажу;

збільшення чи зменшення частки компанії в бюджеті клієнта;

збільшення чи зменшення кількості придбаних товарних

категорій;

збільшення чи зменшення цінової чутливості;

збільшення чи зменшення кількості відмінених замовлень,

повернень чи обмінів;

збільшення чи зниження обсягу розширених послуг;

частота замовлень;

порівняння замовлень за поточний та минулий рік;

збільшення чи зменшення кількості скарг, їх зміст;

позитивні рекомендації та направлення в компанію інших

клієнтів;

зміна комунікативної поведінки (збільшення або скорочення

частоти контактів);

коефіцієнт багатоканальних купівель порівняно з традиційною

поведінкою та іншими клієнтами.

Поведінка клієнтської бази банку змінюється з часом, і ці зміни – ключ

до майбутнього. У даному разі все видається важливим – зміна життєвого

досвіду та мислення, злети й падіння, що впливають на поведінку та погляди.

І хоча моделювати поведінку людини можна в конкретні моменти,

ефективнішим все ж таки є аналіз клієнта протягом певного часу. Якщо

розробити систему збору, акумулювання та зберігання інформації про

взаємодію з клієнтом. Це дасть можливість прогнозувати поведінку клієнта

протягом життєвого циклу і дати відповіді на запитання: чи продовжить він у

майбутньому стосунки з фінансовою установою (комерційним банком).

Якщо проводити таке прогнозування, то можна досягнути максимальної

окупності маркетингових заходів, спрямованих на аналіз тих клієнтів, які

будуть користуватися банківськими продуктами. Саме такі дії допоможуть

утримати клієнтську базу, яка втрачає цікавість до банківських продуктів,

відтак відокремити тих клієнтів, які не планують обслуговуватись у банку в

майбутньому.

Компанії, які займаються віддаленим продажем своїх послуг,

наприклад спеціальні торгові телеканали й каталоги, роками використовують

оцінку життєвого циклу клієнтів і розробили методи використання

інформації про життєвий цикл для збільшення прибутку при паралельному

зменшенні витрат на рекламні кампанії. Якщо добре розуміти й

спрогнозувати поведінку клієнтської бази в рамках життєвого циклу, то

можна знайти відповіді на такі важливі питання:

як можна порівняти довгостроковий вплив на цінність клієнтів

різних рекламних підходів, а також вибір продуктової бази банку;

160


коли клієнт припинить користуватися послугами банку, і як

ефективно відстрочити цю подію;

як можна визначити вплив на цінність клієнта операційно-

орієнтованих змін, приміром, уведення CRM або зміни в дизайні сайту

комерційного банку;

яка цінність клієнта протягом строку життєвого циклу щодо

інших клієнтів, і як можна її ефективно збільшити.

Суть поняття CRM (англ. – customer relationship management

управління взаємовідносинами з клієнтами) як моделі взаємодій полягає в

тому, що центром усієї філософії бізнесу є клієнт, а основними напрямами

діяльності є заходи для підтримки ефективного маркетингу, продажу та

обслуговування клієнтів. Підтримка цих бізнес-цілей охоплює збір,

зберігання та аналіз інформації про користувачів, постачальників, партнерів,

а також про внутрішні процеси компанії. Функції для підтримки цих бізнес-

цілей охоплюють продаж, маркетинг, підтримку споживачів, управління

якістю, навчання та підвищення кваліфікації співробітників компанії, найм і

розвиток персоналу, управління мотивацією персоналу. Технологія

підтримки

моделі

CRM

повинна

бути

частиною

загальної

клієнтоорієнтованої стратегії компанії [73].

Життєвий цикл клієнта важливий для розвитку фінансової установи.

Зміни поведінки відбуваються швидше з початку життєвого циклу, але

падіння буває ще швидшим, і життєвий цикл досягає свого кінця. Швидкість

і рівень зміни поведінки клієнта важливі для моделювання інтерактивної

поведінки. Найкраще розуміння життєвого циклу клієнта дає динамічне

уявлення про його поведінку щодо купівлі або обслуговування в часі.

Сфера використання життєвого циклу. Інструменти управління

життєвим циклом клієнта допомагають у створенні динамічного профілю

клієнтської бази й виявленні ключових бізнес- і клієнтських тенденцій. Крім

того, вдається виявити купівельну поведінку та збільшити кількість

проданих банківських продуктів. Дані життєвого циклу можна

використовувати для збереження клієнтської бази комерційного банку не

стільки через підсилення маркетингових заходів, скільки через їх правильний

вибір. Цю інформацію можна використовувати для того, щоб зменшити

кількість клієнтів, які залишать банк, і тим самим вплинути на збільшення

кількості проданих банківських продуктів. У результаті таких дій зростає

загальний прибуток і конкурентна перевага.

Завдяки таким діям можна спрогнозувати певні моменти:

наскільки добре буде функціонувати бізнес у майбутньому;

як конкретні маркетингові дії вплинуть на ключові показники

фінансової установи.

Дані життєвого циклу клієнта дозволяють точно прогнозувати вплив

запропонованих маркетингових дій на прибуток і склад клієнтської бази.

Крім того, аналіз клієнтської бази дає змогу автоматично виявити ключові

недоліки. Отже, можна знайти найбільш зручні способи збільшення прибутку

161


та зменшення витрат, виявити, яких клієнтів фінансова компанія повинна

захищати, й оцінити якість нових. Успішні компанії повинні розраховувати

цінність конкурентних клієнтів протягом життєвого циклу, а також

аналізувати клієнтську базу в цілому. Використовуючи технології з

управління життєвим циклом, можна одержати максимальну користь з

маркетингових заходів, гарантуючи залучення, зберігання та своєчасну

реакцію на швидкоплинні потреби найбільш привабливих груп клієнтської

бази комерційного банку.

Керування життєвим циклом клієнта ( Customer Lifecycle Management

– CLM) містить у собі різні показники, які необхідно враховувати, але

основний показник – час. Увесь життєвий цикл повинен чітко оцінюватись

упродовж усього часу, його слід розглядати у співвідношенні конкретного

клієнта або групи клієнтів. Також враховується історія купівлі, куди входить

їхня частота та кількість, обсяг засобів, витрачених на залучення та

утримання клієнтської бази комерційного банку [86]. Нами розроблена

таблиця, яку заповнює кожен менеджер, який працює у комерційному банку.

Вона враховує всю необхідну інформацію для аналізу клієнтської бази банку

(див. п. 3.3, табл. 14).

Оцінка змін у клієнтському життєвому циклі може бути складною та

простою, залежно від того, який час дійсно необхідний. Іноді потрібно

витратити роки й навіть десятиліття для того, щоб розрахувати й порівняти

всі показники, а іноді це вдається зробити за шість місяців. Усе залежить від

типу та складності бізнесу. Чим менша компанія, тим простіше провести

аналіз. Насамперед, необхідно провести сегментацію клієнтської бази, яку

плануємо розрахувати. Головне при сегментації пам’ятати, що час –

найбільш критичний чинник. Сегментація не повинна бути одноразовою

операцією. Розподіл клієнтської бази на різні групи, наприклад: повторні

придбання послуг з часом, частота цього придбання, тривалість життя

кожного з клієнтів (від першої операції до недавнього часу) – усе це відіграє

свою роль, допомагаючи краще розібратися, наскільки успішним у цей

момент є управління життєвим циклом клієнтели. Аналіз життєвого циклу

клієнта можна проводити протягом усього життєвого циклу роботи бізнесу,

надаючи нові можливості поліпшення показників життєвого циклу. Можна

порівняти ці дані до та після проведення маркетингових заходів:

• реакція клієнтів на проведену рекламну кампанію комерційного

банку;

• збільшення обсягу продажу банківських продуктів.


162


РОЗДІЛ 3 ПРОЦЕСИ ЕФЕКТИВНОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ

СЕКТОРІВ ЕКОНОМІКИ НАЦІОНАЛЬНОГО

ГОСПОДАРСТВА

3.1. Оцінка потенційних можливостей входження виробничих

підприємств в середовище ефективного функціонування на основі

розвитку підприємницької функції


Сучасні

економісти

розглядають

організаційну

взаємодію

господарюючих систем в середовищі, що поєднує обмежені можливості

підприємницької і споживчої здатності суспільства [8, с. 6]. Саме виходячи з

кількісної обмеженості і керуючись критерієм обмеженості матеріальних

ресурсів, Марксом уперше виявлено було витоки організаційної взаємодії.

Він сказав: «Не абсолютна родючість грунту, а її диференційована

різноманітність природних продуктів складають природну основу

громадського розподілу праці». [1, т. 23, с. 522]. Тобто, чим багатіше

природні умови, чим різноманітніше географічне середовище, тим по

нашому

укладенню

благоприємніші

передумови

для

розвитку

територіального розподілу праці, тим більше високий рівень добробуту

населення забезпечується державою.

Територія України відзначається сприятливими кліматичними і

природними властивостями, що дозволяє представити її регіони з приблизно

рівноцінними

оцінками

економічної

можливості

відтворення

підприємницької і споживчої функцій. Нарощування потенціалу цих функцій

можливе за рахунок мобілізації переваг організаційного змісту, в переліку

яких (табл. 3.1), маючи найбільш високий рейтинг (62,5%), просторовий

розподіл праці зі своїми потенційними характеристиками зайняв перше

місце. Просторовому розподілу праці надають значення великі виробники

(100%), які розраховують отримати надприбутки за рахунок екстенсивної

мобілізації свого виробництва і мобілізації на цій основі споживчої здатності

суспільства. Тобто, виявлену можливість реалізують підприємства, які

отримали необмежені гарантії держави [89, с. 21-45]. Підприємці, не

заперечуючи переваги просторового розподілу праці (50%), ставлять свою

діяльність повною мірою (100,0%) в залежність від механізмів державного

управління економікою перехідного періоду. Істотний вивід слідує і у зв'язку

з тим, що виявлені в [90, с. 108-109] чинники, що підвищують

продуктивність праці в перехідний період не відокремлюються, а об'єдналися

в однорідну сукупність.

Особлива дія на розвиток економіки України робить Донецький

басейн, який, окрім Донецької області, забезпечує сировиною промисловість

частково Дніпропетровською, Запорізькою, Луганською, Одеською і

Харківською областей, сприяючи тим самим формуванню структури їх

промисловості. В основному взаємозв'язком названих регіонів і визначається

зміст сукупності виробничих стосунків і структура економічних законів,

163


виникаючих господарських структур Донецької області, яка за нашими

даними представляє сучасний промисловий регіон і є невід'ємною частиною

економічної системи держави з характеристиками, представленими в табл.

3.2, що проявляються в процесі взаємодії.

Таблиця 3.1 - Характеристики організаційних умов розвитку

економіки України

Найменування

Оцінка ефективності організації виробничої діяльності, %1)

групи впливаючих державними

керівниками

керівниками

підпри величина

чинників

службовцями обласних

акціонерних

ємцями усереднена2)

міністерств

державних

товариств

і

адміністрацій концернів

Просторовий

25,0

75,0

100,0

50,0

62,5

розподіл праці

Механізми

75,0

25,0

25,0

100,0

56,3

державного

управління

економікою

Умови розвитку

62,5

37,5

50,0

0

37,5

НТП

Регіональні схеми 37,5

75,0

12,5

12,5

34,4

управління

виробництвом

Форми розділення і 12,5

12,5

12,5

50,0

21,9

кооперації праці на

підприємстві


1) Оцінка кратна 12,5%;

2) Усереднена величина показника розраховувалася як середня з тієї

причини, що в кожній групі оцінка ефективності організації виробничої

діяльності отримана за даними рівного числа експертів.

Народне господарство в дослідженнях [6, с. 6-11] ототожнюється або з

сукупністю економічних стосунків, тобто з економікою, або з єдністю

продуктивних сил, тобто із способом виробництва. Предмет цього

дослідження отримує подальший свій розвиток при дії процесів, які

виникають в структурі громадського руху капіталу, а тому в подальшому

враховується те відправне положення, що на економіку території робить

вплив органічна єдність продуктивних сил і виробничих стосунків, що

розуміється як органічна єдність виробництва, обміну, розподілу і

споживання. Названі процеси обумовлені і виступають властивостями однієї

і тієї ж суті виробництва: основою розвитку суспільства є зміна

продуктивних сил - у свою чергу, розвиваючись, продуктивні сили

створюють передумови для зміни виробничих і громадських стосунків

соціальної структури.

Сучасний промисловий регіон представляє з себе економічну систему,

що складається з двох сфер людської діяльності - сфери матеріального

164


виробництва і сфери послуг. Залежно від своїх фізичних і інтелектуальних

здібностей людина знаходить своє місце для додатка своєї праці в одній з

них.

Таблиця 3.2 - Характеристика основних показників держави і

Донецького регіону

Найменування показника

Украї

Донецька Відхилен

на

область

ня, ±

Валова додана вартість на душу населення, грн.

1884,2 1973,4

+189,2

Валова продукція сільського господарства з розрахунку на

100 га угідь, тис. грн.

59,2 57,5

-1,7

Доля недержавного сектора в промисловому виробництві,

%

70,7

80,8

+10,1

Доля приватного сектора в сільськогосподарському

виробництві, %

59,9

59,8

-0,1

Доля збиткових підприємств, %

55,7

47,1

-8,6

Реалізація на душу населення, грн.:

товарів

444

416

-28,0

послуг

245

236

-9,0

Рівень офіційно зареєстрованих безробітних, %

4,3

3,5

-0,8

У суспільстві функціонує дві соціально-економічні системи управління

організаційними процесами, які в перехідний період економіки України,

характеризуються початковою стадією розвитку підприємництва в державі,

співіснують на паритетних началах з 1991 р., а саме:

директивна, яка грунтується на державній власності на засоби

виробництва і повному використанні фізичного і розумового потенціалу

працівника, що означає бездоганний розвиток принципів диктату, які

лягають в систему регулювання споживання благ населенням і планомірного

розвитку суспільства, економіки;

ліберальна, яка грунтується на поєднанні приватного і державного

капіталу, розвивається на приватній власності на засоби виробництва і

підприємницької функції людини, забезпечуючи в сукупності умови

самозбереження людського роду і працездатність підприємства.

Особливістю цього дослідження є те, що в нім узагальнюються

елементи обох економічних систем, що пропонують власні шляхи розвитку

економіки, але що вимушено з'єдналися і функціонують в єдиній державі, в

єдиному середовищі управління, орієнтованої на систему єдиної діяльності

елементів, і що соціалістична система еволюційно витісняється ліберальною.

Елементом, що об'єднує ці системи, виступає модель ринкового

господарства, в якій пріоритети соціалістичної системи знижуються, а

ліберальної - зростають.

Динамізм громадського розвитку в такому середовищі забезпечується

на основі постійного вдосконалення громадських стосунків, для чого

вимагається періодично вносити в систему істотні організаційні зміни. У

165


перехідний період такі зміни вносяться майже щоденно, а в центрі системи,

що управляє, знаходяться організаційні процеси перетворення середовища.

Цінність представляють економічні і організаційні процеси і механізми

розвитку підприємництва, які піддаються аналізу.

Економічні процеси розвитку підприємництва грунтуються на

збереженні:

інтенсивного типу розширеного відтворення;

росту норми додаткового продукту;

випереджаючого росту ефективності живої праці в порівнянні з ростом

оплати праці;

росту технічної, вартісної і органічної будови виробництва;

випереджаючого розвитку першого підрозділу громадського

виробництва;

росту норми і маси нагромаджуваної частини додаткового продукту;

прискореного розвитку невиробничої сфери суспільства;

ціноутворення.

Економічний механізм розвитку будується на наступних відомих

положеннях, а саме:

1) процес дорожчання робочої сили змушує суспільство вкладати

більше засобів в розвиток галузей, що забезпечують механізацію і

автоматизацію праці, в розширення і вдосконалення усієї соціальної

інфраструктури;

2) зниження маси додаткового продукту вимагає активізувати

прискорення розвитку невиробничої сфери, оскільки засоби на підживлення

технічної, вартісної і організаційної будови виробництва відсутні;

3) ефективність переходу від регульованої економіки до ринкової

ставиться в залежність від вирішення проблеми забезпечення умов для

технологічних і організаційних змін, тобто від прискорення інноваційного

процесу перетворень.

Організаційні процеси розвитку підприємництва грунтуються на

збереженні системи:

1) управління. Всяка спільна праця потребує «управління, яке

встановлює узгодженість між індивідуальними роботами і виконує загальні

функції, що виникають з руху його самостійних органів» [1, т. 23, с. 342]:

техніко-економічне управління організовує продуктивні сили і забезпечує

узгодженість і ефективне з'єднання працівників із засобами виробництва,

соціально-економічне - реалізує виробничі стосунки;

2) інтересів. «Економічні стосунки кожного цього суспільства

проявляються, передусім як інтереси» [Там же, т. 18, с. 271]: маса праці

знаходиться в русі в пошуку сприятливіших умов реалізації власності праці;

3) принципів розміщення продуктивних сил. Серед них: планомірності

і динамізму розвитку і розміщення по країні; наближення відповідних

галузевих виробництв до джерел сировини, палива (чи районам споживання);

ліквідації протилежності між містом і селом; вирівнювання рівнів

166


економічного

розвитку

економічних

районів;

обліку

інтересів

обороноздатності країни; вирівнювання рівнів життя в територіальному

розрізі; раціоналізації природокористування.

Організаційний механізм розвитку будується з урахуванням наступних

положень, якось:

1. Розвиток продуктивних сил здійснюється в суспільстві, де діє два

організаційні принципи одночасно - диктату і лібералізму.

2. Нарощує свою дію чинник власності, який не терпить двоїстості

відношення до виникаючих економічних процесів.

Принцип диктату в економіці означає повне регулювання виробничих

стосунків і способів обміну діяльністю. Влада держави визначає структуру і

обсяги виробництва, ціни реалізації продукту, допустимі потреби в

споживанні, а також систему перерозподілу суспільно корисної продукції.

Розширення принципу супроводжується втратою свого первинного

призначення ціни, грошей, зниженням рівня споживання, збору податків,

втратою ефективного виробництва і тому подібне. Під дією постулату

«Стільки свободи, скільки необхідно, стільки зобов'язань, скільки можливо»

регульована економічна система неминуче затухає, призупиняється у своєму

розвитку, бо підвищена опіка працівника державою сковує його ініціативу і,

отже, велика частина населення розраховує на користування благами

безоплатно.

Принцип лібералізму реалізується в умовах повної свободи боротьби за

існування людини без втручання держави в економічне життя окремих

підприємств. Цим принципом реставрується на Україні первинне

призначення ціни, грошей, споживання, податку, власне виробництва.

Здійснюється це в умовах, які вимагається систематизувати і виділити ті

положення, які мають бути залучені для розвитку підприємницької і

споживчої функції суспільства.

В період мінливої економіки нормована сукупність матеріальних,

духовних і соціальних благ, що є або продуктом природи, або продуктом

виробничої, соціальної діяльності людини, призначених для задоволення

його різноманітних потреб, порушується. Відбивається це в тому, що

сукупність речових благ, необхідних для фізіологічного відтворення індивіда

(їжа, одяг, житло, засоби переміщення), структурно міняється, духовні блага,

необхідні для інтелектуального розвитку індивіда (ідеї, представлення,

ціннісні установки, істини систематизованого знання, поезія, музика,

живопис), піддаються переоцінці, а соціальні блага (доступність праці,

ефективність зайнятості, сфери його застосування, умови і тому подібне,

культурно-технічний рівень фахівця, його здоров'я, соціальна захищеність,

соціальні права і вільний час) у більшості своїй на невизначений період

самоліквідуються. Порушується не лише кількість, але і співвідношення і

якість спожитих матеріальних, духовних і соціальних благ. Пояснюється це

тим, що в адміністративно керованій економічній системі розподіл життєвих

благ здійснювався в двох напрямах, як-то:

167


по праці, яка, до речі, на сучасному етапі становлення економіки

перетворюється на все більше незатребуваний по більшості видів діяльності і

кваліфікації;

незалежно від праці, відповідно до потреб на житло, охорону здоров'я,

освіти і тому подібне, які поступово втрачають громадські фонди

споживання, а у зв'язку з цим і якість.

До теперішнього часу за державою зберігаються значні регулюючі

функції, які реалізуються з недостатньо високою ефективністю. За рахунок

нерішучості, обумовленої процесом передачі ряду функцій центральною

владою місцевої влади, повільного нарощування приватновласницького

сектора і тому подібне багато рішень не досягають, на жаль, поставлених

цілей, а забезпечують половинчастий результат, що кінець кінцем веде не до

прогресу, а до регресу в економіці.

Принцип посильного втручання держави в економічні події, який

повинен наводитися в дію в окремих випадках, теж порушується, оскільки

держава їм всюди користується і зберігає за собою ряд невластивих функцій.

Суть такого втручання, як відомо, повинно обумовлюватися тільки в одному

випадку - перед загрозою подальшого швидкого руйнування економічної,

виробничої або іншої великої виробничо-економічної системи. Тоді держава,

не вкладаючи в процеси грошових коштів, бере участь в забезпеченні

гарантійних зобов'язань, обумовлених непомірно великим ризиком при

реалізації системи стабілізуючих заходів. Як правило, таке втручання

держави забезпечує збереження доходів суспільства за рахунок того, що не

допускається банкрутство великих підприємств, руйнування злагодженої

інфраструктури, значний масштаб поповнення рядів безробітних і

неплатоспроможних громадян. Проте, нині, замість одиничних випадків

спостерігається повсюдне таке втручання держави в економіку.

При соціалізмі в рівноважну систему включалася велика маса праці,

яка в регіональній структурі розвитку і розміщення продуктивних сил

знаходила місце в одній з наступних шести груп територіальних об'єднань

[14-17], а саме:

1) союзні республіки;

2) великі економічні райони;

3) економічні зони, що виділялися на адміністративних територіях;

4) територіально-виробничі комплекси;

5) особливі регіони;

6) основні регіональні міжгалузеві проблеми.

В період мінливої економіки підхід, що застосовувався до

теперішнього часу, залишився актуальним тільки для третього пункту

об'єднань - економічні зони, що виділяються до адміністративного

районування територій. Проте і в цій системі слід змінити відношення до

раціонального використання маси праці і відмовитися від насильницького

регулювання пропорцій в розподілі продуктивних сил і громадських

стосунків, що проповідувалося соціалістичною економічною системою

168


планомірно і кінець кінцем матеріально утілювалося частково в

непродуктивно витрачені ресурси, браковану продукцію, зайві технологічні

втрати. Соціалістичні усуспільнення і концентрація виробництва на основі

застосування машин забезпечували перерозвиток продуктивних сил,

примножуючи згідно постулату Маркса [1, т. 23, с. 395] число відособлених

галузей виробництва і незалежних виробничих сфер. Це зажадало розвитку

адекватних організаційних форм виробництва і структури управління,

створення потужного управлінського апарату, сформованого на основі

закономірностей розподілу праці для втілювання масштабних рішень. У

перехідний період рівноважна система ринкового регулювання відторгає

малоефективні системи з'єднання праці і пред'являє підвищені вимоги до

управлінської діяльності, зберігаючи, як і раніше, політику цін, бюджетну

систему регулювання, кредитну систему держави, регульовану заробітну

плату. У науковій літературі [91, с. 120-132] розглядаються умови розвитку

управлінської діяльності соціалістичного середовища. Маючи стійку

тенденцію розвитку економіки, одночасно вносилися на підставі планування

територіального розвитку країни істотні зміни в якість і склад трудових

ресурсів, які характеризувалися «прискореним протіканням урбанізаційних і

міграційних процесів, зміною галузевої і територіальної структур зайнятих в

народному господарстві, підвищенням рівня підготовки і кваліфікації

працівників» [Там же, с. 121]. Разом з цим прагнення підвищити

ефективність функціонування виробничо-розподільчих систем, особливо за

рахунок економії на живій праці, поєднувалося зі збитковістю виробничих

потужностей, що все збільшується, активною інвестиційною політикою,

спрямованою на модернізацію виробничого апарату без адекватної віддачі.

Процеси територіальної концентрації і деконцентрації населення,

змінюючи один одного, чинили в силу ефектів зворотного зв'язку дію на

територіальні структури господарства, які, наділяючись владою, не могли

нею користуватися, керуючись економічним законом пропорційного

розвитку матеріального виробництва. Негативна дія згладжувалася державою

- гарантом повної зайнятості, оскільки представляло інтереси усього

трудового народу, нехтувало законом вартості.

Названі функції переорієнтації управлінської діяльності неминуче

виникають у будь-якій державі і визначаються умовами соціально-

економічної неоднорідності праці, соціально-класової диференціації

асоційованих виробників. На основі планування забезпечувалися загальність

і пропорціональність праці, ріст його ефективності, зайнятість населення в

регіонах, міграційні стимули освоєння територій у ряді держав.

Проблема розселення населення на території бувш. СРСР була тісно

пов'язана із загальними закономірностями розвитку громадського

виробництва, із завданнями розміщення продуктивних сил, з освоєнням

земель. Віддання перевазі надсоціальної необхідності усіма іншими

аспектами, їх неконтрольований вплив на реалізацію виробничих заходів

169


породили негативні тенденції, що проявилися в надмірному рості великих

міст, нераціональному територіальному розвитку продуктивних сил,

неврегульованому рості міської агломерації, збільшенні невідповідності

місць розселення і місць додатка праці і тому подібне.

До 1986 р. стали проявлятися умови економічного занепаду

директивної системи господарювання, які знайшли відображення в

статистичній звітності держави. В ті часи економічне зростання базувалося в

основному на прирості ресурсного потенціалу, а не на інтенсивних чинниках,

як це було потрібно, взаємодія продуктивних сил і виробничих стосунків

мало бути, але не стало джерелом соціально-економічного прогресу

суспільства. З матеріалів аналізу виводів авторів [92, с. 52-53] проявляється

наступне:

валовий громадський продукт (у 1986 р. в 16,8 разу виріс по

відношенню до 1940 р.) не співпав з конкретними потребами виробництва по

складових частинах, що викликало незаплановані численні матеріальні

втрати в народному господарстві;

зроблений національний доход (у 1986 р. в 17,5 разу виріс по

відношенню до 1940 р.) частково не був затребуваний, оскільки носив в собі

якісні невідповідності в задоволенні частини особистих і громадських

потреб;

зниження темпів вибуття застарілого виробничого устаткування

спричинило перевитрату трудових ресурсів на допоміжних робітниках

процесах і недовикористання потенціалу виробництва;

низький коефіцієнт змінності на виробничих підприємствах в умовах

прихованого безробіття понизив темпи якісного поліпшення виробничого

устаткування і працівників;

збереження диспропорцій між ручною працею, комплексною

механізацією, автоматизованою працею понизило коефіцієнт корисної дії

сукупного працівника;

застаріла система планування виробництва, стимулювання праці і

управління виробництвом активно впливала на зниження потенціалу

виробництва.

Централізовані планово-стратегічні рішення, що розвивали принцип

диктату, довгий час не враховували переваги підприємницької функції праці,

як органічної складової частини господарської діяльності. Розрахунки

проводилися з використанням укрупненого техніко-економічного

обгрунтування великих проектів, що дозволяло на основі закономірностей

екстенсивного використання праці мобілізувати його у великих масах,

переправляючи на освоювані території у формі будівництв - гігантів,

освоєння земель.

Тільки до 1988 р., коли вживаний підхід вичерпав себе, то фахівцями

розпочатий був розвиток програмно-цільового підходу до проектування

організаційно-господарських систем нового типу. До цього моменту в

державних проектах отримує визнання мотив організації діяльності на

170


принципах спільного підприємництва. Перші представники такої форми

розвитку праці отримали визнання у вигляді спільних підприємств, що

супроводжувалося лавиноподібним потоком утворення підприємств нового

типу. Так, в 1990 р. на території колишнього СРСР реєструвалося 80-100

спільних підприємств щомісячно, що дозволило приступити до розвитку

процесів спільного підприємництва, а надалі перейти до створення територій

особливого розвитку.

Отже, умови розвитку підприємницької функції людини, що полягають

в нарощуванні його потенціалу за допомогою активізації діяльності

середовищем ринкових стосунків, Україна отримала від держави, в якій

адміністративно регулювалися економічні, правові, соціальні і організаційні

процеси. У цій державі для планомірного розвитку зовнішньоекономічної

діяльності підприємств, об'єднань і організацій було прийнято у березні 1989

р. Постанова Ради Міністрів РФСР, що дозволяла створювати в порядку

експерименту зони спільного підприємництва на території Радянського

Союзу. У ці зони уперше в історії держави відкривався вільний доступ

іноземного капіталу і праці у вітчизняне виробництво, чим, власне,

передбачалося активізувати ситуацію по впровадженню іноземних фірм у

виробництво товарів і послуг, розвитку торгівлі і окремих видів діяльності.

Багато галузей економіки на той час безнадійно і всюди відстали в темпах

економічного зростання і потребували залучення не лише вітчизняного, але і

світового капіталу, не лише передового виробничого, але і світового досвіду

формування умов подальшого функціонування організаційних систем.

Дослідження концепцій, проектів і умов розвитку зон спільного

підприємництва того часу дозволило виявити наступне: на територію бувш.

СРСР не допускався світовий капітал, але відповідно до спеціальної

концепції, розробленої в 1989 р. вітчизняними фахівцями спільно з

експертами ООН, держава готова була переглянути окремі свої позиції, що

склалися в державному управлінні, і врахувати в проектах деякі положення

вільних економічних зон, які отримали до того моменту широке поширення в

провідних державах світу, використати на обмеженій території світовий

досвід їх функціонування, пристосувати до умов своєї системи ряд

особливостей світового ринку. У концепції орієнтація вільної економічної

зони на реалізацію експортних цілей була обернена на рішення

загальногосподарських завдань країни в зонах спільного підприємництва, що

означало наступне: сприятливий режим для діяльності іноземного капіталу

створюється з метою забезпечення якісними товарами національного ринку.

Оскільки банківський бізнес в позанаціональній банківській діяльності

з валютними кредитними ресурсами у бувш. СРСР не заохочувався, то таке

підпорядкування мотиваційної сфери зовнішньоекономічній діяльності

національним інтересам економіки вважався виправданим, а внутрішній

ринок одночасно з незначними поступками насичувався високоякісними

товарами, зробленими з використанням передової технології, новітніх

матеріалів і прогресивних форм господарювання, що базуються на

171


зарубіжному досвіді управління. В той же час, такий підхід до організації зон

і розподілу готового продукту обмежив спектр діяльності, і в результаті була

розпочата організація тільки виробництва і зборки окремих видів продукції

по іноземних технологіях з використанням іноземного устаткування

обмеженого числа і матеріалів місцевою робочою силою з підключенням

дешевих

джерел

електроенергії

і

сировини.

Незважаючи

на

внутрішньодержавну спрямованість проектів, сприяючих організації зон

спільного підприємництва, була уперше прийнята на озброєння така форма

зовнішньоекономічної діяльності, яка забезпечувала б деякий вільний

контакт вітчизняних і зарубіжних виробників, відкривала нові можливості

обміну діяльністю з елементами ринкового зв'язку між двома системами, -

директивною і ліберальною.

Впровадження такої форми зовнішньоекономічної діяльності, якою є

організація зон спільного підприємництва в адміністративно кероване

середовище забезпечувало рішення ряду стратегічних завдань, які виникли

із-за настання глибокого застою в економічних процесах країни. У переліку

завдань значилися наступні:

1) вдосконалення галузевої структури виробництва;

2) прискорення соціально-економічного розвитку території;

3) освоєння непромислових регіонів країни;

4) розвиток господарської структури промислово розвинених районів

республік;

5) активізація роботи по використанню у виробництві вітчизняних і

ряду зарубіжних науково-технічних нововведень і розробок;

6) впровадження в організаційно-господарський механізм нових форм

управління і господарювання, які пристосовані до умов світового ринку;

7) розширення міжнародних економічних зв'язків.

Попри те, що проект, який так і не переріс в комплексну програму

економічного розвитку території, був правильно орієнтований на створення

таких зон спільного підприємництва, якими виступили комплексні

економічні зони, зони зовнішньоекономічної спрямованості і функціональні

(галузеві) зони, позначені стратегічні завдання не могли бути досягнуті. Не

представляючи тут багато приватних гальмівних чинників, зупинимося на

розгляді головного: в їх ряду був відсутній спектр чинників соціального

середовища, що забезпечує організаційно-господарський механізм

функціонування суб'єктів діяльності на обмеженій території з пільговими

умовами.

Основна спрямованість названих зон полягає, як відомо, в залученні

іноземного капіталу, активізації обміну товарами між державами і мобілізації

місцевих ресурсів робочої сили, сировини і енергії. Здійснити це можливо за

наявності ринкового середовища, що регулює діяльність законодавчої бази,

ефективного використання дешевих місцевих ресурсів. Проте у

розпорядженні держави були тільки дешеві робоча сила, сировина і енергія, а

ринкового середовища і законодавчої бази під це середовище ще не було.

172


Дія чинників економічного зростання, які впливають на довгострокове

економічне зростання і забезпечуються технологічними змінами, в 1991-1993

рр. призупинилося остаточно. Але до того моменту економіка вступила у

свій перехідною період, в який активізується розвиток гібридних

організаційних форм з'єднання форм власності, що приводить за даними

аналізу звітності Донецької області до зміни стосунків суб'єктів діяльності

(таблиця. 3.3). Основними видами організаційних зв'язків в цей період є

спільне підприємництво, вільні економічні зони і зарубіжне інвестування

мінітерміналів і територій прискореного розвитку. Переслідується мета

мобілізації організаційних і економічних важелів посилення використання в

сучасній економіці прогресивної технології і управлінського досвіду,

розширення фінансових можливостей підприємств, міжобласного і

міждержавного обміну діяльністю, чим можуть бути забезпечені умови

стабілізації постачання населення країни товарами.


Таблиця 3.3 - Динаміка потенціалу секторів власності

у Донецькій області

Найменування

Рік

Відхилення

показника

1992

1995

1997

1999

2010

2010 р. до

1992 р., ±

Державний сектор


власності за


чисельністю, %

90,9

78,0

46,7

40,8

20,3

-70,4

Динаміка показника, %

100,0

85,8

51,4

44,9

22,1

-87,9

Сектор колективної


власності, %

8,9

10,0

34,3

37,1

36,9

+28,0

Динаміка показника, %

100,0

112,4

385,4

416,8

408,1

+306,1

Сектор приватної

0,2

2,5

4,6

5,2

48,7

48,5

власності, %


Динаміка показника, %

100,0

1250,0 2300,0

2600,0 25320,0

+25220,0

Сектор фермерських


господарств, %

0,2

0,6

0,8

1,2

4,6

+4,4

Динаміка показника, %

100,0

300,0

400,0

600,0

1400,0

+1300,0

Прибуток, отриманий в


державному секторі


власності, %

87,8

51,5

22,1

55,8

23,6

-54,2

Динаміка показника, %

100,0

58,6

25,2

63,6

26,2

-73,8

Прибуток, отриманий в


секторі колективної


власності, %

12,2

48,5

77,9

44,2

38,2

+26,0

Динаміка показника, %

100,0

397,5

638,5

362,3

402,4

+302,4

Прибуток, отриманий в


секторі приватної


власності, %

-

-

0,4

1,4 54,7

-

Динаміка показника, %

Показник не розраховувався


173


Розвиток секторів колективної і приватно-індивідуальної власності

забезпечувався державним регулюванням і відносним перенаселенням,

утворенням промислової резервної армії вільних працівників, яка

поповнювала свої ряди під впливом втрати стійких економічних зв'язків

республік бувш. СРСР і робочих місць в малоефективних галузях економіки.

Групи асоційованих виробників-власників почали перебудову і перейшли від

орієнтації на вільне співвідношення між речовими і особистими чинниками,

тобто між минулим і живою працею, до орієнтації на ділення живої праці на

необхідний і додатковий. Цьому сприяла і та обставина, що економічні

потреби України зменшили необхідність в супервеликих промислових

підприємствах, які потребують використання багатотисячних контингентів

робочої сили.

У промислових центрах України складаються умови для розвитку нової

просторової форми розподілу праці, яка затверджується в країнах світу з 80-х

років. Згідно названої форми розподілу праці управлінська праця

концентрується у великих містах, а промислові підприємства переміщаються

ближче до сировинної бази. Розрахунок схем організації тієї або іншої

діяльності заснований на розподілі праці між двома відомими функціями -

ідейно-організаційною і виконавською. В зв'язку з цим у великих містах

концентруються організації для ухвалення ключових рішень, здійснення

спеціалізованих управлінських функцій і таких видів діяльності, якими є

фінансово-кредитні послуги, страхування, податкова, юридична і

консультативна діяльність, маркетинг, наукова робота, а для виробництва

продукції відводяться невеликі міста периферії. Поширення міського

життєвого устрою за останні п'ять років простежити немає можливості ні по

темпах зростання міського населення, ні по долі населення, що проживає в

містах, оскільки людині наданий вибір місця роботи з дотриманням колишніх

умов прописки. В той же час, можна сказати безперечно, що з уповільненням

виробництва в галузях промисловості отримали досить сприятливі умови для

свого розвитку приміські зони. Нині центральне місто втрачає своїх жителів

саме за рахунок переселення деякої їх маси у ближні (до 25 км) і далекі

(більше 25 км) приміські зони. Цей процес дозволяє поповнювати бюджет

окремих сімей за рахунок залучення деякої частини зробленої

сільськогосподарської продукції, залучення незатребуваної кваліфікованої

робочої сили міста в сферу малокваліфікованої сільської праці.

Слід зазначити, що розвиток процесів стихійного розселення населення

Донбасу отримав свій початок в 80-і роки, коли увагу працездатного

населення країни притягнули сезонні роботи, що вимагають працівника не

високої, як правило, кваліфікації, але заробітки, що перевищують в окремих

випадках заробітки висококваліфікованих робітників виробничого

середовища. Усі роботи виконувалися в структурі державних, колгоспних,

кооперативних підприємств, але грунтувалися на підприємницькій функції

виконавця і обмежувалися фактично відпрацьованим часом. Державою в

таких умовах відтоку кваліфікованої праці з промисловості, точно також як і

174


процесів його заповнення, що відбуваються, за рахунок сільських жителів,

щоб пригальмувати його, здолати відособленість в діяльності міської і

сільської інфраструктури робилася спроба чинити на процеси регулюючу

дію. Для цього створювалися поселенські спільності або комплекси, що

іменувалися як адміністративно-територіальні райони, що включали місто

або селище міського типу і довколишні сільські населені пункти з єдиним

плануванням і управлінням. Таким чином посилювалася інтеграція

обслуговування міського і сільського населення, що за нашими даними мало

незначний ефект, зберігаючи застійні елементи в економіці.

У 90-і роки державою було надана можливість юридичним і фізичним

особам відкривати власні підприємства на відмінній від державній правовій

основі. Тоді спостерігалося, як вказувалося вище, інтенсивне створення

приватних підприємств, що вимагало пошуку сировини, клієнтів для

обслуговування і власне ринку збуту. Виходячи з цього, на основі мобілізації

підприємницької функції праці посилювалися міграційні процеси в межах

муніципальних меж міста. Переміщення робочої сили здійснювалося за

принципом щоденних човникових трудових поїздок населення в межі міста, а

у міру розвитку індивідуальної приватної діяльності, окрім приміських

поселень, були охоплені малі міста і сільські селища. Сформувалися

конгломерати міського і сільського населення, що працювали в

організованому середовищі юридичних підприємств.

Процес розростання приміських зон і формування агломерації на

основі міського населення у міру вичерпаності діяльності великих

підприємств-гігантів розвинув індивідуальну діяльність, що завершилося

формуванням шару підприємців, які здійснювали свою діяльність без

створення юридичної особи. По матеріалах власної оцінки потенціал

індивідуальної підприємницької діяльності в період з 1992 р. по 1994 р.

досягав 65-75% працездатного населення. Оскільки процес дестабілізації в

суспільстві триває до теперішнього часу, то це середовище підприємницької

діяльності динамічно змінюється.

Міське населення до 1994-1996 рр. сформувало стихійні зони тяжіння,

в які переселяється для виконання сезонних робіт на короткі терміни.

Особливо цей процес посилюється в сприятливі весняно-осінні місяці, коли в

сільській місцевості зростає потреба в сезонній праці. Експертна оцінка

стихійного залучення робочої сили на сезонні роботи населення Донецької

області проведена по матеріалах опитування 600 сімей м. Донецька і

Макіївки. Встановлене наступне: з 1682 членів сімей 40,5% на сезонних

роботах проводили близько семи місяців, 24,1% - до п'яти, 20,8% - до трьох і

14,6% - до одного місяця.

До 2008 р. посилився процес послаблення концентрації населення, що

почався в 1994 р., пов'язаний з міграцією з районів з високою щільністю

населення в райони з його низькою щільністю. Це стало наслідком двох

процесів, а саме: процесом розвитку праці підприємців і процесом надлишку

175


робочої сили в промисловому районі. Мотивом міграції і в тому і в іншому

випадку являється пошук роботи, загубленої в результаті кризи, що настала.

Дослідження процесу переселення по змінах чисельності, по особистих

доходах і інших аналогічних показниках не представляється можливим через

відсутність достовірних даних: багато переселенців не міняють власне

прописку, а свої доходи рідко легалізують. Якщо звернутися до зарубіжної

літератури, то в ній встановлений зв'язок динаміки зростання населення в

метрополітенських статистичних ареалах і динаміки росту особистих доходів

підтверджується. В той же час визнаючи те положення, що «сам рівень

доходів в агломерації постійно був і залишається вище, ніж поза

агломерацією» [93, c. 40], вітчизняні економісти пояснюють процеси

переміщення робочої сили в приватновласницькому середовищі, «як реакцію

на великі економічні потрясіння капіталістичної економіки - вичерпання

можливостей енергоємного шляху розвитку, збільшення розмаху і гостроти

циклічних коливань економіки у поєднанні із структурними кризами» [Там

же]. Такі великі потрясіння економіки природні, оскільки економічною

теорією розглянуті і підтверджуються процеси адаптації економіки

староиндустриальных центрів, обтяжених енергоємними галузями, до нових

умов промислового відтворення, ломки економічних структур, еволюційного

формування сучасного комплексу довгострокових тенденцій відтворення,

затвердження чергового циклічного механізму науково-технічного прогресу.

У названих умовах в схемі міркувань що представляють інтерес для

цього дослідження, затверджуються наступні протиріччя, які обумовлені

різнорівневим матеріальним потенціалом населення, а саме:

1. Поглиблюється матеріальна, соціальна і моральна диференціація

сімей і загострюється їх відношення до соціальної справедливості;

2. Наростає протиріччя між економічно менш активними в праці

працівниками і активними співвласниками громадських засобів

виробництва;

3. Знижується вимогливість до себе у поєднанні з довірою до

суспільства;

4. Отримує визнання високих доходів активно працюючих членів

трудового колективу;

5. Розвивається почуття хазяїна і зростає небезпека розвитку

стихійного шляху становлення розумних потреб громадян.

У економічній системі держави як і раніше діє основний економічний

закон соціалізму, що визначає взаємовідношення і взаємодію усіх

різноманітних видів громадське корисній діяльності людини на умовах

суспільної власності на засоби виробництва і загальнонародного

користування народногосподарськими результатами. Згідно з уявленнями,

висловленими в [94, с. 22], формулою цього закону відбивається «об'єктивно

обумовлений переворот економічних стосунків, що супроводжується

народженням нового складу і структури економічних інтересів в системі

господарства». Оскільки в суспільстві відбуваються зміни, які полягають в

176


переорієнтації економічної системи на задоволення в першу чергу

матеріальних, а не громадських як було раніше, потреб, то слід детально

розглянути структурні рухи економічної системи з урахуванням положень

названого закону.

Дослідження змін і структурних зрушень виконане по складу

вироблюваних продуктів, співвідношенню потреб і ресурсів за даними про

виробничу діяльність 12-ти міст Донецької області. У структурі названих

міст функціонує близько 65,0 тис. підприємств і фірм, що з розрахунку на

одне місто в середньому складає 5,42 тис. підприємств і фірм. У таких

умовах жодна первинна ланка економічної системи не забезпечує

регулювання руху усієї структури результатів і усієї структури потреб. Тобто

структура потреб і структура результатів характеризуються високою мірою

невпорядкованості - спожито зробленій продукції від 12 до 100%, в той же

час ряд потреб чекає свого подальшого задоволення. Отже, без попереднього

і усвідомленого вибору динаміки розвитку структури господарської

діяльності не забезпечується корисний результат. Забезпечити такий

результат можна на основі спеціальних зроблених дій, перетворюючи

вживану форму розподілу праці і вводячи необхідні елементи. Крім того, в

економічній системі не діє, що вважалася раніше історично неминучою,

ступінь «підвищення потреб» [Там же, с. 25]. Відбувається це з тієї причини,

що маса праці залишається не затребуваною.

Проте разом з цим, на наш погляд негативним явищем, ряд положень

можна використати і при організації нових організаційних систем

функціональна. Так, Донбасу, а разом з цим і Донецькій області, властиво:

інтенсивне використання економічного простору;

розвиненість ієрархічної системи економічних центрів;

забезпеченість території виробничою інфраструктурою;

висока міра цілісності територіальної структури господарства;

високий рівень господарської відповідальності;

високий рівень зрілості територіальної структури господарства;

незначна доля резервних, важкодоступних для господарського

освоєння територій.

У державі свій законний розвиток така форма з'єднання працівників із

засобами виробництва як власність. Власність представляє спосіб

привласнення абстрактної праці незалежно від того, привласнюється ця

праця в живій (робоча сила) або матеріалізованій, опредмеченной формі

(капітал, гроші, товар). Тобто почав своє становлення власник, який

розпоряджається і користується присвоєною абстрактною працею на підставі

володіння. Останнє означає привласнення, користування і розпорядження

споживною вартістю, корисними властивостями продукту, коли власник

праці в живій формі може розпорядитися їм, щоб визначити своє місце у ряді

відомих робіт і функцій, а власник праці в матеріалізованій формі може

розпорядитися їм, щоб розподілити між відшкодуванням витрат

виробництва, власним споживанням і накопиченням.

177


Нами поставлена мета детальніше розглянути питання, пов'язані з

виявленням і активізацією дії процесів нарощування підприємницької

діяльності в національному господарстві. Для розгляду питань організації і

забезпеченні реалізації системи виробничої діяльності в ринкових умовах, які

висувають на перший план активізацію підприємницької функції людини,

необхідно провести дослідження з метою розробки методичних підходів до

оцінки потенціалу нарощування підприємництва в державі, розвитку

організаційних систем і механізмів ефективного управління середовищем, що

вміщує підприємництво.


3.2 Особливість розвитку підприємницької функції в умовах

казенних підприємств пенітенціарної системи держави


У сукупність дослідження включені такі види послуг, що можуть бути

виконані засудженими до позбавлення волі за умови розвитку

підприємницької функції, бо останні мають час, відповідну кваліфікацію,

доступ до робочого місця з обладнанням і устаткуванням, а виробниче

середовище має в розпорядженні найпростіші операції, роботи і функції.

Структура послуг наведена схематично на рис. 3.1, на рис. 3.2 надана оцінка

трудового ресурсу пенітенціарної системи держави, що є орієнтовною, а на

рис. 3.3 надано оцінку трудового ресурсу пенітенціарної системи держави,

що використовується.

Методично позначимо, що розвиток підприємницької функції в

середовищі пенітенціарної системи держави функціонально проявляєься на

основі взаємодії окремих учасників технологічно визначеної операції, роботи

чи функції. Вона завершується одним з трьох варіантів корисного

застосування праці ув’язнених, а саме:

1) виробництвом суспільно корисного продукту у формі товару.

Виконується така дія переважно в середовищі казенних підприємств,

продуктом якої є промислові вироби;

2) виробництвом споживчої вартості у формі послуги. Виконується така

дія будь де, продуктом якої є виробництво корисного продукту, виконання

конкретних робіт тощо;

3) суспільно корисною працею. Виконується така дія і на території

казенних підприємств і в інших окреслених місцях, продуктом якої є

благоустрій окресленої території, ремонт окремих будинків та ін.

Структура трудового, чи як він інакше називається людського ресурсу

пенітенціарної системи держави за своєю кваліфікацією і здібностями

підлаштовується під сферу суспільно визнаних послуг за державним

класифікатором. В перелік включені ті з ним, що є доступними для

середовища пенітенціарної системи держави, що має відмінності. Це:

освітньо-виховні;

житлово-комунальні;

побутові;

178


транспортного забезпечення і обслуговування;

соціально-культурні;

культури;

зв'язку.

устрій окресленої території, ремонт окремих будинків та ін.


179


Послуга пенітенціарної системи


держави


Функціональне завершення взаємодії


Виробництво споживчої вартості у

Виробництво суспільно


формі послуги

корисного продукту у

Суспільно корисна праця


формі товару


Робота за

Оснащення

Благоустрій

Створення

Промислові

Послуги

Обслугову-


вироби

підприєм-

вання

завданням

місць

населеного

витворів


ствам і

організацій,

Промислові товари

місцевої

масового

пункту і

мистецтва


організаціям

населення і

влади на

відпочинку

території


територій

користь


територіаль-


ної громади


Сфера суспільно визнаних послуг


Освітньо-

Житлово-

Побутова

Транспортного

Соціально-

Культура

Зв'язок


виховна

комунальна

забезпечення і

культурна


обслуговування


Рисунок 3.1 – Структура послуг, що надаються пенітенціарною системою держави


180


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства


Рисунок 3.2 – Склад засуджених по суспільним групам

Розгляду не підлягають такі види послуг, які на ринку відносяться до

комерційної діяльності, інформаційно-консалтингові та ін. послуги.

Розглянемо сутність і види послуг за наведеною схемою, звернувши

спочатку увагу на теоретичні і класифікаційні засади, а потім і на структурну

характеристику найбільш ефективних з них для пенітенціарної системи.

Матеріали розташовуються за схемою – від більшого для пенітенціарної

системи ресурсу до меншого, де під ресурсом сприймається людський ресурс,

що вже має похідні оцінки для виконання тієї чи іншої операції чи роботи чи

що може бути підготовлений за термін відбування покарання до суспільно

корисної праці.

Така сфера суспільно визнаних послуг, якою є освітньо-виховна, є

розгалуженою і здобуває у середовищі пенітенціарної системи рушійної

сили як за функцією підвищення потенціалу ресоціалізації ув’язненого, так і

за функцією передачі досвіду в’язня суспільству. Тобто освіта й виховання

– цей процес формування знань, духовного обличчя, духовних і моральних

цінностей людини під впливом інтелектуальних надбань, що невід`ємний, є не

тільки процесом виховання і самовиховання, але й основою духовного,

інтелектуального, культурного, соціального і економічного розвитку

особистості суспільства, розвинення духовного, інтелектуального, і

178


Економічні проблеми розвитку підприємницької функції в секторах економіки національного господарства

економічного потенціалу держави за рахунок накопичення у в’язня знань, і,

якщо не звертати увагу на деякі умовності, то особи пенітенціарної системи

за таким можуть займати активне місце спочатку в обмеженому середовищі

самої пенітенціарної системи, а за цим – і в осередках держави. Виходячи з

такого, тобто головного завдання держави по перевихованню ув’язненого і

поверненню його у громадянське суспільство з задатками повноцінного

робітника, що виставляється до середовища, й сфера освітньо-виховних

послуг потребує розгляду першочергово.


Рисунок 3.3 - Оцінка трудового ресурсу пенітенціарної системи

держави, що використовується у галузях виробництва

Керуючись наведеним, метою освіти за предметом дослідження є

розвиток людини як персоніфікатора фізичних і розумових здібностей, а за цим

і як особистості і найвищої трудової цінності суспільства, суб’єкта виховання

достатніх моральних якостей, формування громадянина, що здатний до

свідомого суспільного вибору виду суспільно доцільної діяльності, збагачення

на цій основі інтелектуального, культурного і творчого потенціалу нації,

забезпечення економіки людським ресурсом, що здатний приймати участь у

тому чи іншому технологічному процесі як у загальнодержавному сенсі, так і

в окремих середовищах, якими є казенні підприємства пенітенціарної системи,

штучні утворення держави і території, що очікують втручання людини в її

облаштування. Ґрунтується така мета на засадах гуманізму, демократії,

національної свідомості і взаємоповаги між націями, народами і окремими

індивідами. Досягнення освітньої мети теоретично обґрунтоване і

179


забезпечується якраз завдяки освітньому процесу — процесу здобування,

одержання, передавання знань, навичок і умінь за встановленою педагогічною

методикою взаємодії. Система освіти складається із закладів освіти, науко-

вих, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих

підприємств, державних і місцевих органів управління освітою і

самоврядування. Але у даному разі мова ведеться тільки про внутрішні

відносини суб’єктів діяльності пенітенціарної системи, а інше, що наведене

і притаманне суспільству, їм не є досяжним, тобто мова ведеться про ті

осередки, що пропонуються владою чи започатковані територіальними

громадами.

У пенітенціарній системі організована освіта на рівні початкової

загальної, базової загальної і професійно-технічної освіти. За курсом

підготовки здобуваються освітньо-кваліфікаційні рівні кваліфікованого

робітника і молодшого спеціаліста, на що й треба орієнтувати здобутки

освітньо-виховних технологій в подальшому.

Освітні послуги найчастіше виносяться суспільством за систему

економічних відносин і розглядають їх як підготовче середовище, бо в

досліджуваних середовищах не є процесом купівлі-продажу, а є споживчим

благом, що проявляє себе в дальні періоди життєдіяльності. На виробництво

такого блага спрямовується зусилля вихователів, педагогів і майстрів, що

мають різний, але належний статус у суспільстві, продукт праці яких

перетворюється у суб’єкт продажу робочої сили після довготривалої

знаннєвої підготовки людини, а якщо вести мову про ув’язненого, то після

відбування строку покарання. Але у середовищі пенітенціарної системи –

це одночасно ще й трудовий ресурс системи, і таке узагальнення є

методичним положенням розробки, що повинно повсемістно враховуватися

в розрахунках. Керуючись останнім, треба визначитися з особливостями,

що є характерними для досліджуваної сфери послуг, бо характерні

особливості освітньої послуги залишаються і у пенітенціарній системі. Вони

наступні:

1) невід`ємність послуги від навчального осередку. В ній взаємодіють

виховно-педагогічні працівники і в’язні тобто як ми не надали їм назву – це

вчителі і учні, вихователі і вихованці чи ще якось – якість взаємодії між

якими залежить переважно від суб'єктивних чинників і вибраних

педагогічних засобів взаємодії і спілкування. Об’єктивним чинником за

предметом дослідження є виробнича потреба казенного підприємства у

робітниках відповідної кваліфікації, потреба держави повернути людину з

хибного злочинного шляху на шлях суспільно-корисної праці, і це

розглядається;

2) залежність прийнятності послуги. Вона залежить від спеціалізації

осередку освіти, якісного осередку практичного застосування навичок і

умінь ув’язненого, моральності і т. ін..;

3) недовговічність освітньої послуги. Вона залежить від нездатності

до зберігання з метою наступного використання;

180


4) непостійність якості послуги. Вона залежить від психологічних

складових настрою викладача, рівня його підготовки і облаштованості

місця надання послуги, сприйняття знань ув’язненим, намірів останнього і

його планів, що будуть здійснені після відбування покарання.

З наведеного можна дійти висновку про те, що для пенітенціарної

системи держави виокремлені особливості є гальмом. Але є й переваги.

Вони наступні:

1) конкретність вибору і надання освітньої послуги;

2) залежність ефективності навчання від умов роботи і проживання;

3) супровід

результату наданої послуги, консультування і

опрацьовування операцій на робочому місці;

4) відносно постійні характеристики споживачів послуги;

5) конкретність забезпечення контингенту учнів;

6) практична можливість повторення наученої справи, операції чи

функції;

7) матеріальна мотивація виробника і споживача послуги.

8)

Кожна із названих переваг освітньо-виховної послуги при тій умові, що

в’язень зосереджується на устремлінні до прогресивного набуття досвіду,

освіти і умінь, може завершитися позитивним здобутком. У табл. 3.4 наведена

оцінка потенційних можливостей входження ув’язненого з пенітенціарної

системи держави у досліджувану сферу суспільно-визнаних послуг.

Таблиця 3.4 – Оцінка потенційних можливостей входження ув’язненого

з пенітенціарної системи держави у сферу освітньо-виховної послуги

Області

Надання послуги, % до загального числа

Отримало

Задоволено

ув’язнених

послугу, %

послугою, %

державою

бажаючих

потенційний

ресурс

Вінницька

30

46

70

15

14

Дніпро-вська

23

42

54

16

15

Донецька

24

32

48

15

14

Луганська

24

37

52

14

14

ДДУПВП

30

45

67

15

14

Така сфера суспільно визнаних послуг є найбільш прийнятною для

пенітенціарної системи за функцією практичного включення в’язня у

суспільно корисну працю за мінімально визначеними ознаками його

підготовки до праці, бо вона насичена різноманітними роботами, що є

трудомісткими і непривабливими, але доступними людському ресурсу

системи. Тобто, житлово-комунальне господарство має просту працю і навіть

за загальною оцінкою фахівців є найбільш доступною для пенітенціарної

системи держави галуззю економіки, де можна застосовувати її людський

ресурс. У цій галузі державою зосереджений комплекс самостійних служб,

покликаних за своєю спеціалізацією задовольняти потреби територіальної

громади у комунальних послугах, у переліку яких своє місце займають

181


готельні, енергетичні, санітарно-технічні, транспортно-комунальні і інші види

послуг. За державним класифікатором житлово-комунальне господарство,

що споживає послуги відповідного господарчого середовища і має назву

«підприємства і організації житлово-комунального господарства», об'єднує

дві наступні категорії:

житлове господарство. В цей перелік включене відповідне

господарство, що впорядковується домоуправліннями, житлово-

експлуатаційними конторами, житлово-комунальними відділами, житлово-

комунальними конторами підприємств і організацій, об`єднаннями

співвласників багатоквартирного будинку, комендатурами житлових

будинків і гуртожитків (крім гуртожитків для приїжджих), дачними та

житловими кооперативами;

гуртожитки навчальних закладів. В цей перелік включені гуртожитки

вищих навчальних закладів, коледжів, технікумів, шкіл-інтернатів та інших

різновидів утворень навчальних закладів.

Не вдаючись в інші подробиці розгалуження досліджуваного

господарства, скажемо про те, що житлові будинки, як і житлові

приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території України,

утворюють житловий фонд, що очікує обслуговування. До його складу

належать:

державний житловий фонд, тобто житлові будинки і житлові

приміщення в інших будівлях, що належать державі;

громадський житловий фонд, тобто житлові будинки і житлові

приміщення в інших будівлях, які належать аграрним спілкам, іншим

кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим

громадським організаціям;

фонд житлово-будівельних кооперативів, тобто житлові будинки, що

належать житлово-будівельним кооперативним об`єднанням співвласників;

приватний житловий фонд, тобто житлові будинки чи їх частини і

квартири, що належать громадянам на умові приватної власності.

За експлуатацією як державного, так і громадського житлового фонду

якраз і спостерігають житлово-експлуатаційні й інші організації чи

об`єднання співвласників, діяльність яких здійснюється на засадах

самоокупності. Вони, окрім того, забезпечують збереження і належне

використання житлового фонду, якість обслуговування мешканців, контроль

за дотриманням правил користування і утримання жилого будинку,

приміщення і прилеглої території. Тобто замовником і платником послуги

може бути житлово-експлуатаційна організація чи рада об`єднання

співвласників багатоквартирного будинку, які заощаджують кошти і ведуть

пошук дешевої робочої сили для виконання окресленого переліку робіт, а от

здійснювати розмаїття робіт по обслуговуванню можуть різні виконавці.

Така робоча сила може бути знайдена винятково у середовищі підприємств

й організацій житлово-комунального господарства, бо воно оснащене

належним обладнанням, машинами і механізмами, а за такою технічною

182


облаштованістю і пропонується споживачам понад сорока видів послуг, що й

названі «житлово-комунальні послуги». Керуючись тим, що житлово-

комунальні послуги — це середовище господарської діяльності,

спрямованої на забезпечення умов проживання і перебування осіб у

жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків

і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, то

держава врахувала відмінності і ознаки, що є у діяльності і створила

забезпечувальне середовище, що виглядає надійним і називається

«комунальні підприємства». Зокрема, створені комунальні підприємства,

що надають населенню індивідуальні послуги, постачають йому продукцію,

виконують роботи за замовленням окремих осередків і виробляють

продукцію для загального суспільного користування. Визначається

наступне, що такі підприємства, що є спеціалізованими, фінансуються з

місцевого бюджету чи за рахунок коштів індивідуальних або колективних

споживачів, а основним продуктом діяльності комунальних підприємств є

житлово-комунальні і комунальні послуги, до яких є бажання включитися й

трудовому ресурсу пенітенціарної системи. Така система є сприйнятною,

привабливою і доступною для здійснення навіть тільки із-за того, що є

відповідна робоча сила, що очікує тільки відповідне технічне оснащення.

Наведене узагальнення підтверджується тим, що у пенітенціарної системи

держави такої техніки, яка є у спеціалізованих комунальних підприємств, не

існує. Оскільки якість таких послуг може бути досягнена навіть тільки за

рахунок мобілізації фізичних зусиль, то таке означає їх відповідність певній

сукупності нормативних характеристик, що висуваються до виконавців і

визначає їх здатність задовольняти потреби споживачів відповідно до

законодавства. Тобто включитися у їх надання можливо за кваліфікацією і

фізичним ресурсом, який притаманний кваліфікації людини. Треба тут

обумовитися й про те, що в такі комунальні послуги, що визнаються

результатом господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреб

фізичних і юридичних осіб у забезпеченні водою, водовідведенням, газо-

та електропостачанням, опаленням, що відрізняються за технологією

постачання, включити пенітенціарну систему держави неможливо із-за

технологічної ознаки централізованого постачання послуги, а от у

середовище комунальних послуг по вивезенню побутових відходів у

порядку, встановленому законодавством, є всі належні позитивні оцінки і

можливості, і включитися можливо завдяки кваліфікації і теж на умовах

екстенсивного фактору постачання людського ресурсу. Окрім того,

пенітенціарній системі держави доступні послуги з утримання будинків і

споруд та прибудинкових територій за наступними операціями і роботами, а

саме: прибирання внутрішньобудинкових приміщень і прибудинкової

території,

санітарно-технічне

обслуговування,

обслуговування

внутрішньобудинкових мереж, ремонтне обслуговування і утримання ліфтів,

поточний ремонт будинків, обладнання і споруд. Може бути виконана робота

за технологією капітального ремонту, тобто здійснена заміна і підсилення

183


елементів конструкцій і мереж, їх реконструкція, відновлення

спроможності несучих елементів конструкцій і т. ін. Серед санітарно-

технічних послуг доступними для виконання є вивезення й знешкодження

відходів і сміття, дезінфекція, облаштування і прибирання території

населеного пункту, утримання місць загального користування, чищення

димоходів, серед квартирних – аварійний, поточний і капітальний ремонти

будинків, споруд і обладнання, серед транспортно-комунальних - ремонт

доріг. Однією з переваг є згода виконувати брудну і недостатньо

оплачувану роботу.

Примірний перелік житлово-комунальних послуг, їх склад і оцінка

доступності для пенітенціарної системи держави наведено у табл. 3.5.

Таблиця 3.5 – Перелік житлово-комунальних послуг, їх склад і оцінка

доступності для пенітенціарної системи держави

Перелік

Використання людського ресурсу в % від загальної кількості

послуг

Вінницька

Донецька

Луганська

Харківська

УДДУПВП

опла неопл оплач неопла оплач неопла оплач неопла оплач неопла

чува ачува увані чувані увані чувані увані чувані увані чувані

ні

ні

Готельні

0,3

0,0

0,1

0,2

0,1

0,1

0,1

0,1

0,2

0,1

Енерге-

0,4

0,2

0,3

5,1

0,4

4,1

0,3

3,1

0,4

4,5

тичні

Санітарно

0,9

1,0

4,1

1,2

0,9

1,3

0,6

1,1

2,9

1,2

-технічні

Ремонт

1,2

2,1

1,8

2,4

1,7

2,2

1,4

2.1

1,6

2,3

житлово-

го фонду

Приготу-

7,0

13,1

8,6

12,8

4,4

13,1

6,7

12,8

5,6

13,0

вання їжі

Санітарно

0,8

2,0

1,0

3,2

0,9

3,4

0,7

3,6

0,9

3,4

-гігієнічні

Інші

0,1

0,5

0,2

1,0

0,3

0,9

0,1

0,8

0,1

0,6

За наведеними даними розгляд організації і технології надання

комунальних послуг спрощується, бо з переліку послуг, які надають

населенню для забезпечення побутових умов за окремі позиції за місцем

проживання виключаються послуги газо-, водопостачання і водовідведення, а

залишається тільки вивезення сміття та нечистот, благоустрою, очищення

території від бруднот і операції підсобного ремонту. Тобто, навіть такі

послуги, якими є група послуг по оснащенню і здійсненню планового

ремонту газопостачальних мереж, встановленню і ремонту газових

приладів, якими є кухонні плити, газові колонки і газові котли, що є

доступними за кваліфікацією виконання, але вони, все ж таки, є

недоступними за обмеженням, що висувається вимогою ступеня безпеки і

відповідальності. Тому надалі, коли розглядається сфера житлово-

комунальних і інших аналогічних послуг, то мова може вестися тільки за

земельні роботи і ті роботи, яким притаманна значна фізична тяжкість.

184


Так, надання послуг людським ресурсом пенітенціарної системи держави по

водопостачанню і водовідведенню практично повторює зміст наведеного

про послуги газопостачання і зводиться до виконання брудних і фізично

тяжких обслуговуючих робіт.

Така сфера суспільно визнаних послуг, якою є побутова, як і попередня

також є розгалуженою, і в ній споживається праця як кваліфікована, так і

малокваліфікована. Таке дозволяє вести мову про достатньо високу її

прогресивність і більш високий ресурсний потенціал для використання

потужності пенітенціарної системи держави за функцією допоміжної робочої

сили рядового робітника, що може виконувати обслуговуючі операції і роботи.

Основним товаром за сферою побутового обслуговування є якраз по-

бутова послуга, цінність якої визначається за ймовірністним критерієм. Така

ознака сприймається за вкрай важливу, бо діє на користь пенітенціарної

системи держави. Обставини, за яких вона набуває особливої споживчої

якості, що задовольняє окремо визначену конкретну побутову потребу

індивіда чи групи людей, визначаються змістом діяльності чи продуктом

споживання, що завершуються ефектом взаємодії, а за таким споживчим

підходом встановлюється і споживча вартість, нормативи на яку можна

понизити, їх ігнорувати чи навіть скасувати. Про таку відносну приблизність

оцінки її змісту говорить і той факт, що побутова послуга так само, як і ряд

інших видів послуг, за своїм критерієм матеріальності за окремими видами

відноситься фахівцями як до сфери матеріального, так і до сфери

нематеріального виробництва. Класифікація її залежить від того, який

масштаб і обсяги її відносно до основного виробництва. Класифікаційні

прикмети послуги, а їх множина, розташовують її у сукупності за ознакою,

що визначається провідною. Розгляд розмаїття побутових послуг

виконується за сприянням наступних ознак, а саме:

1) речового змісту послуги. За такою ознакою виокремлюється як дві

їх групи, що включають матеріальні (будівництво і ремонт житла, ремонт і

удосконалення виробів і т. ін.), і нематеріальні (інформування споживача

про можливі побутові послуги, консультація за сутністю отримання

послуги, що послуги, пов'язані з доглядом за тілом і т. ін.) послуги;

2) виду виконуваних робіт. За такою ознакою у залежності від числа

існуючих видів виокремлюється розмаїття послуг, серед яких за

функціональним призначенням своє місце займає індивідуальне пошиття і

в'язання трикотажних виробів; перевезення вантажу для населення; послуги

перукарень; послуги, пов'язані з доглядом за тілом; послуги пральні;

послуги прокатного осередку; послуги фотолабораторії; ремонт аудіо-,

телевізійної апаратури, побутових машин і приладів; ремонт і будівництво

житла; ремонт і виготовлення меблів; ремонт і виготовлення металовиробів;

ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів; ритуальні послуги;

ремонт і індивідуальне пошиття взуття; ремонт і індивідуальне пошиття

одягу; хімічне чищення і фарбування.

185


3) ступеня значущості за технологією надання чи реалізації послуги. За

такою ознакою виокремлюється чотири їх групи, в які включаються ті

послуги, що безпосередньо стосуються режимної діяльності підприємства

побутового обслуговування (інформація про зміст побутової послуги,

використання приміщення, виробничу і пропускну здатність, перелік

побутових послуг, рівень сервісного обслуговування, режим роботи і т. ін.),

ті послуги, що не пов'язані з наданням основної послуги безпосередньо

(категорія

підприємства побутового обслуговування, комп'ютерне

опрацювання форми зачіски під час отримання послуги перукарні, упаковка

відремонтованого приладу і т. ін.), ті послуги основної групи, які споживач

замовляє на підприємстві побутового обслуговування (пошиття і в'язання

трикотажних виробів, ремонт і індивідуальне пошиття взуття, одягу і т.

ін.), а також ті послуги, що не пов'язані з купівлею-продажем їх основного

виду безпосередньо, бо виконують побічну функцію відповідно до

призначення підприємства побутового обслуговування (доставка

відремонтованого чи виготовленого виробу, послуги розважального

осередку чи кафетерію під час очікування виконання замовлення і

аналогічне з наведеним за формою створення).

4) приналежності суб'єкту бізнесу до галузі економіки, що визначається

за сферою послуг. За такою ознакою виокремлюється дві їх групи, тобто ті

послуги, що надаються силами працівників підприємств за профілем

побутового обслуговування (послуги перукарні, пральні, прокатного

осередку тощо), і ті послуги, що надаються із залученням працівників інших

галузей економіки вимушено (послуги банків, транспортних організацій і т.

ін.);

5)

пріоритетності соціально-економічних характеристик послуги.

За такою ознакою виокремлюється три їх групи, а саме ті послуги, що

сприяють економити витрати праці і часу (доставка предмету взаємодії за

адресою, послуги пральні і т. ін.), що економлять грошові засоби споживача

(ремонт взуття, швейних, хутрових і трикотажних виробів і т. ін.) і що

впливають на економічні показники самого підприємства (індивідуальне

пошиття взуття і одягу і т. ін.);

6) характеру витрат кваліфікованої праці. За такою ознакою

виокремлюється дві їх групи - ті послуги, що для їх реалізації потребують

праці робітників з високою кваліфікацією, спеціальними навичками

майстра чи функціональної підготовки і сноровки (ремонт аудіо-, відео-,

телеапаратури, електронних приладів, часових механізмів і т. ін.), а також ті

послуги, що не потребують висококваліфікованої праці (послуги пральні,

прокатного осередку і т. ін.);

7) частоти надання послуги. За такою ознакою виокремлюється три їх

групи - систематичні послуги, тобто послуги, що носять масовий характер

(індивідуальний пошив одягу, послуги перукарні, ремонт взуття і т. ін.),

періодичні послуги, тобто послуги, що надаються в сезонні періоди року чи

розраховані на окремі дні попиту (обслуговування свята, ремонтні послуги

186


взуття, одежі, оселі і т. ін.), епізодичні послуги, тобто послуги, що

виникають ненароком і надаються за замовленням чи проханням споживача

(індивідуальне пошиття взуття, одягу, ремонт засобів повсякденного

вжитку і т. ін.);

8) місця надання послуги. За такою ознакою виокремлюється дві їх

групи - ті послуги, що надаються безпосередньо на підприємстві

(індивідуальне пошиття та в'язання трикотажних виробів, хімічне чищення

і фарбування і т. ін.), і ті, що реалізуються за межами підприємства побуто-

вого обслуговування (перевезення вантажу для населення, різновиди послуг

прокатних осередків, ритуальні послуги і т. ін.);

9) строку і терміну виконання послуги. За такою ознакою

виокремлюється дві їх групи - послуги, що є терміновими і повинні

виконувати переважно у присутності споживача (послуги internet-клубу,

лазні, перукарні, сауни, осередку хімічного чищення одягу і т. ін.) і послуги

з регламентованим строком виконання (будівництво і ремонт житла,

виготовлення і ремонт металовиробів і т. ін.).

Для пенітенціарної системи держави важливим моментом кожної із

названих груп є ймовірнісний характер визначення оплати, пониження якої

є перевагою. Розглянемо зміст і загальні закономірності надання послуги

за групою тих її побутових видів, що найчастіше споживаються. Вони вкрай

прості і зводяться до наступного:

1. Надання послуги із ремонту побутових машин і приладів. Послуга

виконується у виробничому приміщенні, а якщо немає потреби в

застосуванні складного устаткування, то й за місцем експлуатації роботи з

виробу. Тобто виконання замовлення здійснюється з врахування складності

виконання заміни агрегату, виконання операцій ремонту, тестування якості,

оцінки надійності роботи предмету ремонту і терміну очікування

повторних несправностей, а також у необхідності проведення

технологічних випробувань на стаціонарних стендах.

2. Надання послуги із ремонту побутової телевізійної і радіоелек-

тронної апаратури. Послуга виконується виключно у майстерні:

ремонтуються автомобільні радіоприймачі і магнітоли, відеокамери і

відеомагнітофони, портативна радіоапаратура і музичні центри, телевізійні

приймачі комплекси і сукупні пристрої до них, багатопрофільні автомати,

комбайни і розважальне устаткування.

3. Надання послуги із ремонту і виготовлення меблів. Послуга

виконується як за зразками і переліком послуг, затверджених виконавцем,

діючими стандартами і технологічними інструкціями, так і за узгодженими

зі споживачами конструкціями і ескізами.

4. Надання фотопослуги. Послуга виконується у фотолабораторії за

переліком робіт, затвердженими державою чи з’ясованими між виконавцем

і замовником цінами, і у відповідності до стандартних зразків

фотовідбитків.

187


5. Надання послуги із хімічного чищення і фарбування виробів.

Послуга виконується у виробничому приміщенні з надання послуг з

хімічного чищення та фарбування виробів з використанням технологічного

устаткування, хімічних препаратів, реагентів і речовини обробки предмету

впливу за технологічними вимогами з доведенням його до відповідної

якості. 6. Надання послуги душів, лазень і саун. Послуга виконується у

виробничому приміщенні, яке відповідає нормативним вимогам і санітарним

нормам і правилам обладнання, улаштування і утримання лазні за її

спеціалізацією. Спеціалізацією передбачається наступне: підприємство

повинно мати спеціально облаштовані приміщення для очікування послуги

та відпочинку споживача після його обслуговування, що впорядковані

комфортними меблями і відповідним штатним обладнанням, а також

надавати обов'язковий мінімальний обсяг компліментарних благ. У табл. 3.6

наведена оцінка потенційних можливостей входження ув’язненого з

пенітенціарної системи держави у досліджувану сферу суспільно-визнаних

послуг.

Таблиця 3.6 – Оцінка потенційних можливостей входження ув’язненого в

побутові послуги пенітенціарної системи держави

Перелік

Користування послугою ув’язненими в % до загальної кількості

послуг

Вінницька

Донецька

Луганська

Харківська

УДДУПВП

пропон потрі пропон потрі пропон потрі пропон потрі пропон потрі

овані

бні

овані

бні

овані

бні

овані

бні

овані

бні

Ремонт

0,2

0,2

0,1

0,1

0,2

0,2

0,3

0,3

0,2

0,2

побутових

механізмів

Ремонт

22,3

35,0

45,2

65,0

35,2

45,0

45,0

45,0

38,6

45,0

меблів

Душі, лазні

100

100

98,4

100

96,2

100

99,2

100

98,9

100

Ремонт

85,0

65,0

65,0

75,0

68,0

70,0

55,0

55,0

69,0

70,0

одягу

Інші

56,0

55,0

45,0

55,0

54,0

57,0

54,0

55,0

55,0

55,0

Така сфера суспільно визнаних послуг, якою є транспортне

забезпечення і обслуговування, базується на загальнодержавній системі, що

оцінюється фахівцями як стратегічна, і її порушення може завершитися

автоматично і порушенням економічної безпеки держави. Таке – стратегічне

призначення сфери – надає пенітенціарній системі держави окремі види

діяльності, і то тільки ті, що потребують кооперації праці для виконання

загальнодержавних масштабних проектів, що пов`язуються з будівництвом

крупних об’єктів, ліквідацією аварій чи освоєнням земель і територій

держави, тобто, якщо вести мову спрощену, зводиться до виконання

масштабних земляних робіт на будівництві інфраструктури. Незважаючи на

відносну тяжкість земельних робіт, вони відносяться за технологічним

процесом у розряд основних робіт, а тому і сфера застосування праці повинна

більше сприйматися за видом будівництва і ремонту колій, шляхів і т. ін., що

188


логічно розцінюється як функція споживання основної робочої сили. Але таке

узагальнення не є абсолютною істиною. Щоб встановити місце людського

ресурсу пенітенціарної системи держави в досліджуваному середовищі

послуг, треба зрозуміти структуру самого транспортного середовища. І така

структура, як відомо, до будівництва не має відношення. Структура єдиної

транспортної системи держави найбільш вдало описана у джерелі [19, с. 234-

241], і за такими даними і уточнюється її зміст. За цим джерелом єдина

транспортна система України утворюється за складовими транспорту

загального користування, промислового залізничного, трубопровідного

транспорту і шляхами сполучення загального і відомчого користування,

тобто це є розгалуженою інфраструктурою елементів для надання

комплексу транспортних послуг від осередків і пунктів складування і

технологічної підготовки вантажу до складових транспортування його

замовнику, будь-то держава, її штучне утворення чи індивідуальний

споживач. Кожний елемент досліджуваної системи має своє призначення і

свої виробничі функції, за якими надаються комплекси основних і

додаткових послуг. Ці комплекси є предметом розгляду у даній роботі, і

вони наступні:

основні послуги транспортного підприємства охоплюють внутрішні і

міжнародні перевезення багажу, вантажів і пасажирів, збереження багажу і

вантажів на період їх перевезення і передачі власнику, забезпечення

безпеки пересування пасажирів. Якщо є довіра, можуть бути виконаними і

не страждають процеси по забезпеченню надійності перевезення, то своє

місце у середовищі займає функція людського ресурсу пенітенціарної

системи держави;

додаткові чи комплементарні послуги транспортного підприємства

стосуються забезпечення пасажирів питною водою, харчуванням і інших

біологічних потреб, надання умов для активного відпочинку, сну і

культурного проведення часу очікування, спеціальної охорони багажу,

вантажів, пасажирів, охорони громадського порядку, особистої безпеки

громадян, захисту їх законних інтересів, прав і свобод, запобігання і

припинення правопорушень, виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб,

які їх вчинили, захисту власності від злочинних посягань під час перевезень

і т. ін. Загальна оцінка послуг за їх призначенням виявляє багатоаспектні

обмеження для робочої сили пенітенціарної системи держави. Про це можна

дійти висновку, навіть, з наведеного, ще треба дотримуватися

обмежувальних засобів, правил, норм і т. ін. Так, достатньо сказати про те,

що з переліку виключається процеси охорони багажу і вантажів, безпеки,

запобігання правопорушень, роботи по вантаженню-розвантаженню і т. ін.,

бо доручити в’язню деякі з таких функцій було б справою вкрай необачною.

За особою пенітенціарної системи держави залишаються окремі, знову ж,

будівельні і ремонтні роботи на виокремленій території, де є варта, захисні

обмежувальні споруди і т. ін., що можуть бути здійснені у забезпечувальній

189


мережі сполучення. Але й тут є ряд питань, що пов’язаний з виконанням

вимог безпеки, доступу на стратегічні державні і режимні об’єкти в’язнів,

неблагонадійних осіб і т. ін. Тобто поглиблюватися у досліджуване

середовище більш детально сенсу поки що немає, але скажемо тут про те,

що обмежений ресурс використання праці пенітенціарною системою

держави є. У табл. 3.7 наведена оцінка потенційних можливостей входження

ув’язненого з пенітенціарної системи держави у досліджувану сферу суспільно-

визнаних послуг.

Таблиця 3.7 – Оцінка потенційних можливостей входження ув’язненого з

пенітенціарної системи держави у сферу транспортних послуг


Робота ув’язнених в % до загальної кількості

Перевозки,

Будівельні і

Ремонт

Вантаження-

Додаткові

перевезення

ремонтні роботи

транспорту

розвантаження

послуги

багажу

можли викон можливіс

викон можли вико можливі вико можли вико

вість

ується

ть

ується вість

нуєт

сть

нуєт

вість

нуєт

викона

виконанн

викона

ься виконан

ься викона

ься

ння

я

ння

ня

ння

УДДУ

0,5

0,1

56,6

11,8

89,4

8,7

33,4

6,5

0,0

0,0

ПВП

Така сфера суспільно визнаних послуг, якою є соціальна-культурна, є

найбільш розгалуженою, але вона тяжіє до здійснення функції споживання

інтелектуальної праці і праці менеджера. Незважаючи на те, що такий

модельний ресурс є, все ж таки, таке одночасно й гальмує застосування робочої

сили пенітенціарної системи держави. Розглянемо сферу послуг за її сутністю.

Основним товаром соціально-культурної сфери є уречевлені предмети

і послуги, що необхідні для задоволення однойменних потреб людини. Їх

виробляє і реалізує сукупність галузей виокремлених підприємств, що

формують профільні організації для надання. Серед них повинні бути

організації для надання двох видів послуг, а саме:

а) соціальних послуг. За такою ознакою виокремлюється послуги за

напрямком освіти, науки, наукового дослідження і обслуговування і

середовища охорони здоров`я, санітарно-курортних та оздоровчих, фізичної

культури і спорту, туристичного;

б) послуг сфери культури. За такою ознакою виокремлюється послуги

за середовищами культури і мистецтва.

Тобто особливість організації таких послуг первинно пов`язується з

соціокультурним і економічним аспектами руху людської діяльності. За

соціокультурним рухом діяльності організації треба виробити, засвоїти,

зберегти і розповсюдити культурні цінності, що забезпечують якісну

естетичну зміну відносин між людьми. Такий рух діяльності ґрунтується на

наявності потреби у задоволенні конкретних історичних етнічних

культурних запитів окремих осіб, їх груп, соціумів і відповідної технічної

у організації можливості для їх підготовки, задоволення і розвитку, а за

190


економічним – за ними зберігається засоби стимулювання споживання,

певний організаційно-правовий статус, матеріально-технічна база, джерела

державного фінансування, економічні механізми нормування, планування,

ціноутворення і т. ін. Тобто організації соціокультурної сфери

спеціалізуються на наданні соціальних послуг (освіта, охорона здоров'я,

наукове обслуговування, санаторно-курортні та оздоровчі послуги, фізична

культура і спорт, туризм тощо) і послуг у сфері культури (культура і

мистецтво). Але це є теоретичним аспектом, з якого виявити участь

пенітенціарної системи держави у процесах неможливо. Таке досягається,

коли розглядаються різновиди.

Кожен вид соціально-культурних послуг утворює різновиди, яким за

технологією їх надання притаманні специфічні особливості, які й треба

прийняти до уваги. Оскільки ця сфера послуг розглядається за принципом

включення в неї робочої сили пенітенціарної системи держави і

пов`язується з особами пенітенціарної системи, тобто в’язнями, то оцінимо

її переваги більш детально з позиції маркетингу і менеджменту за такими

трьома з восьми складовими процесу торгівлі соціально-культурними

послугами, якими є персонал і його кваліфікація, тобто набутий досвід,

особистісні ознаки і процес споживання послуг, тобто як процес

відбувається за складом попиту і скільки часу витрачає споживач на

отримання послуги, нормативне середовище і оточення, тобто стандарти

потреб у послугах і регулятори обслуговування.

Виробництво соціально-культурної послуги ефективне за умови

сформованої мережі каналів збуту. Треба обумовитися про те, що для

суб'єктів, що їх надають, проблеми недоступності каналів збуту не існує,

оскільки виробництво і збут послуги є одночасними і можуть бути локалізо-

вані в їх осередках, офісах, приміщеннях або структурних відділеннях.

Такими є послуги культури, охорони здоров`я, середньої, вищої і будь-якої

освіти. Тому в збутовій політиці по наданню соціально-культурних послуг

пенітенціарна система держави має належні резерви, бо завжди можна

розробити таке організаційне середовище відносин, за яким забезпечується як

дія просторового (наприклад, вибір місця розташування і каналів збуту), так і

часового (наприклад, режим роботи закладу, терміновість обслуговування)

фактору механізму взаємодії. Окрім того, соціально-культурні послуги

траверсні за змістом, бо дозволяють використовувати як власні канали,

тобто приміщення, стаціонарні чи пересувні відділення і філіали соціально-

культурного закладу, такі можливості візуальної торгівлі, Інтернет-

замовлення, реклами, радіо і телебачення, що забезпечує масштабність

прямого збуту, за якого продавець і споживач послуги безпосередньо

взаємодіють між собою, а за цим і залучені канали збуту, що забезпечує

опосередкований збут.

Щоб не розглядати весь загал послуг досліджуваної сфери, зосередимо

увагу фахівців на окремих з них, а саме на послугах охорони здоров'я,

санаторно-курортних, фізичної культури і туристичних. Надання послуг

191


охорони здоров'я вимагає від виконавця фахових знань і умінь. У такому разі є

можливість здійснити таку систему заходів, що підпорядковується

забезпеченню, збереженню і розвитку фізіологічних і психологічних

функцій, оптимальної працездатності, соціальної активності людини

впродовж її життя і т. ін. Загальними державними заходами є: створення

здорових і безпечних умов життя; гарантування лікувально-профілактичної

допомоги; забезпечення лікарськими і протезними засобами; охорона здо-

ров'я матері та дитини; організація санаторно-курортної діяльності і

відпочинку; медична експертиза; медична і фармацевтична діяльність;

міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я. Треба пам’ятати

про таке, що в зонах, де ув’язнені відбувають покарання, практично всі

лікувальні дії можуть виконуватися особами з контингенту, що відбуває

покарання, якщо є належні навички і практика, а державні медичні

працівники відсутні. Але на таке не будемо покладатися, бо з ланцюга

дослідження випадає ланка суспільної відповідальності і, щоб не

відволікатися, а наближуватися до з'ясування ресурсу предмету

дослідження, треба зосередитися на доступних для пенітенціарної системи

заходах. Ув`язнені в змозі виконувати всі без винятку роботи технічного

змісту по охороні навколишнього природного середовища, забезпеченню

санітарно-епідеміологічного благополуччя територій і населених пунктів, брати

участь у донорстві крові, виробляти спеціальний одяг, ортопедичні вироби,

ортопедичне взуття і протези для інвалідів, здійснювати санітарно-гігієнічні

заходи, виконувати будівельні, ремонтні і фізично тяжкі роботи на території

лікувальних і оздоровчих установ і т. ін. Тобто позиції для оцінки можливості

включення людського ресурсу пенітенціарної системи держави в сферу є.

Завдяки таким діям пенітенціарна система держави може не тільки

посилювати використання в’язнів, але й частково підтримувати

працездатність людини, взятої із суспільства, як робочої сили. Це означає,

що її послуги опосередковано впливають і на виробництво, і на громадянина,

що включається в середовище спожитої послуги.

Надання санаторно-курортних послуг, як і у попередньому варіанті

відносин, теж дозволяє пенітенціарній системі держави опосередковано

впливати на продовження працездатності людини, що оздоровилася.

Оскільки курорт (нім. kurort, від kur - лікування і ort - місце) — це освоєна

природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні

лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі і споруди з

відповідними об'єктами інфраструктури, яка використовується з метою лі-

кування, медичної реабілітації, профілактики захворювання, рекреації і

підлягає особливій охороні, то особи пенітенціарної системи в змозі

виконувати роботи по ремонту будівель, об’єктів і споруд прилеглої

території, по благоустрою шляхів природної території, що має розгалужені

джерела мінеральних і термальних вод, лимани і озера з цілющими

речовинами і т. ін., які розташовані на достатній відстані від курортного

закладу, а також по доставці лікувальної грязі, мінеральної води і т. ін.

192


Оскільки фізична культура є складовою як загальної культури

суспільства, так і засобом зміцнення здоров'я, розвитку фізичних, морально-

вольових, інтелектуальних здібностей і гармонійного формування

особистості людини, а в пенітенціарній системі держави відбувають

покарання зазвичай фізично і спортивно розвинені в’язні, то надання послуг

середовища фізичної культури і спорту може бути ефективною складовою

діяльності. Для здійснення заходу треба мати методику і умови, що

підходящі для заняття фізичною культурою населення. Для цього можна

використовувати як матеріально-технічну базу фізичної культури і спорту

споруд місцевості, так і споруди, фізкультурно-спортивне знаряддя і облад-

нання установи. Мова ведеться не про масові оздоровчі, спортивні і

фізкультурні послуги, що спрямовані на широке залучення населення до

регулярних занять фізичною культурою і спортом, а про зміцнення здоров'я,

підвищення розумової і фізичної працездатності в фізкультурно-

спортивних секціях і групах любителів оздоровчих систем, що створюються

за інтересами. Найпопулярнішими видами є гімнастика, види одноборств,

спортивні та інтелектуальні ігри і т. ін., бо якраз вони сприяють

гармонійному розвитку людини любого віку.

Надання туристичних послуг пов`язується з екскурсійним варіантом

виїзду людини за межі постійного мешкання з метою ознайомлення з

визначними історичними, культурними і природними пам'ятками. Тобто

оскільки туризм — це тимчасовий виїзд людини з місця постійного

проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях, то

він є однією з найдинамічніших форм державної і міжнародної торгівлі

послугами, а в багатьох державах і одним із основних джерел грошових

надходжень в скарбницю, факторів забезпечення зайнятості населення,

розширення міжособистісних контактів і обміну культурним надбанням.

За таким напрямком можна вести мову про таке, що пенітенціарна система

держави сама по собі має споруди для утримання ув’язнених, які споконвічно

привертали увагу громадян з пізнавальним значенням, бо загалу недоступні.

Такий потяг можна задовольнити завдяки спланованим екскурсіям за

з’ясованими маршрутами як в покинуті будівлі, так і в заселені. З

урахуванням попиту, можна організовувати зустрічі і маршрути

ознайомлення спілкування з ув’язненими за визначеною темою питань і

продаж їх виробів. Головним у цій справі є задоволення культурних і

духовних потреб туристів, досягнення специфічних емоційних чи соціально-

оздоровчих особливостей, що забезпечують відпочинок відвідувача,

розвиток особистості, що задіяна з обох сторін, пізнання невідомого і

чогось очікуваного нового, історичних і культурних цінностей, участь у

культурно-масових заходах і т. ін. Тобто екскурсія на територію установи

пенітенціарної системи держави є доцільною і досягає мети, якщо поєднує у

собі виховні, пізнавальні, соціальні, естетичні і економічні якості.

Відношення до оцінки цієї сфери послуг, якою є сфера культури, і

громади, і осіб пенітенціарної системи неоднозначне, бо: з однієї сторони –

193


це культурно-творча діяльність і у середовищі в’язнів вона сприймається у

повній мірі і викликає найбільший інтерес, особливо вона цінується, коли

мова йдеться про релігію і мистецтво, а з іншої – для них за різними

обмеженнями залишається, все ж таки, недоступними більшість видів, а

тому створюються їх сублімації. Але треба пам’ятати, що в осередках

покарання чекає волі деяка кількість здібних майстрів образотворчого і

народного мистецтва. Тобто з огляду на сутнісні особливості досліджуваної

сфери відносин, у пенітенціарній системі держави сприймається належним

чином і духовна і матеріальна її складові, бо є носії і персоніфікатори, які у

змозі і опанувати, і створити витвори, і передати досвід нащадкам за

власним бажанням і самостійно. Такий процес невпинний, бо існують клани,

прошарки і соціальні групи, що володіють культурними цінностями і

традиціями, що створені різними поколіннями для окремих зон і тюрем і

хворобливо зберігаються і підтримуються, а за таким і є носіями відповідної

їм творчої культури, що визначена наукою за терміном «субкультура». У

пенітенціарній системі держави, як ніде в іншому місці, субкультура (лат.

sub —означає розміщення під чимось чи біля чогось, і cultura) сприймається

за її первинним визначенням характеристик, за якими криється система норм

і цінностей, яка відрізняє конкретну соціальну групу, що має залежну

поведінку, від більшості суспільства. У громадянському суспільстві вона

формується під впливом таких факторів, якими є соціальний клас, етнічне

походження, релігія чи місце проживання, а в осередках предмету розгляду

діє розмаїття факторів, що мають владне, особистісне чи психологічне

походження. За такими факторами формуються цінності субкультури, які

впливають на формування громадянина чи іншої особистості. Специфічні

ознаки віддалені від загально визначених, таких, якими є гостинність, жарти,

краса тіла, мова, подарунки, релігійні обряди, ритуали, спільна праця,

спорт, танці, а концентруються на ознаках етноцентризму (грец. ethnos -

народ і kentron - вістря, осердя), тобто на намаганнях сприймати іншу

культуру через ознаки переваги власної на загалах ксенофобії (грец. xenos -

чужий і phobos - страх), що сприймається як відображення дії під страхом і за

ворожістю до чужих звичаїв і поглядів. Таке сприйняття трансформує

основні елементи культури, що є канонічними для суспільства, бо вводяться

нові поняття, які упорядковують форму мислення індивідів, яка відображає

предмети і явища за штучно обумовленими їх істот