home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement


close [X]


Уроки гри на акордеоні.

По штреках-коридорах шахти завжди гуляв пронизливий протяг. Потужні вентилятори і компресори робили свою справу.

Одного разу‚ щоб зігрітись‚ я заглянув до компресорної і не пожалів. Тут знайшов я не лише тепле місце‚ але й дуже цікаву людину – викладача Дніпропетровського політехнічного інституту Григорія Підріса. Під розмірений гуркіт моторів ми познайомились і пізніше‚ в нічні зміни‚ часто заходив до нього. Як у спеку до криниці.

Він тонко аналізував явища поточної дійсності‚ з математичною точністю прогнозував майбутнє імперії‚ міжусобну боротьбу за владу Берії‚ Хрущова‚ Жукова‚ Булганіна‚ Маленкова та іже з ними. Він обурювався експортом комуністичних ідей по всьому світу. Зматеріалізовані зброєю і партійним золотом‚ вони роздмухували громадянські братовбивчі війни. Це називалось національно-визвольною боротьбою.

А на Вкраїні цю боротьбу топили в крові. Наш народ був уже стовідсотково “визволений” – і національно‚ і соціально.

Григорій П'iдріс був палким патріотом українських ідей. Як я зрадів йому‚ коли в 1955 році він був звільнений і влаштувався на першу шахту‚ де працював і я. А коли я поступив у місті до вечірньої школи‚ мав у його особі неоцінимого консультанта з математики. Якби не він‚ то я кинув би свої “студії”.

Одного дня я зайшов до столярної майстерні‚ яка знаходилась недалеко від табірного ларька. Тут працював молодий дядько з Полтавщини Міша Панченко. Виглядав набагато старшим за свої 30-35 років. У дитинстві переніс голодомор 1933 року‚ розповідав страхітливі історії тих років. З п’яти дітей у живих залишився сам.

А сюди потрапив через свою легковірність. Був у полоні в німців‚ після війни “клюнув” на солодкі обіцянки більшовицьких агітаторів. Приїхав на батьківщину‚ але не вона прийняла його у свої обійми‚ а чекісти. Одержав 25 + 5 + 5 – на повну котушку за формулою Берії.

Був він народним умільцем‚ мав спритні руки. Виготовляв сувеніри – коробки‚ валізки‚ вази та інші речі. Любо було дивитися на них. Я зайшов до нього‚ щоб замовити коробку для Грабаренка (начальника ВТК). Він охоче погодився це зробити‚ і не пройшло й кілька днів‚ як коробки були готові. Одну подарував мені. Побачивши подарунок‚ Грабаренко приніс півлітру‚ спитав‚ чи зможу пронести до табору майстрові.

– Зробимо все. Тільки із пляшки переллємо до ґумової грілки‚ щоб не знайшли при шмоні.

З Мішою я змушений був розділити компанію‚ інакше він був не взяв горілку. Випили трохи‚ а потім він почав скаржитись‚ що талант його пропадає в неволі. Я підбадьорював його‚ як міг.

– Як же пропадає ваш талант‚ дядьку Міша‚ коли ви даруєте і тут людям щасливі хвилини. Грабаренко так зрадів подарункові‚ як мала дитина. А ви кажете. І я вам дуже вдячний.

Та він‚ розчулений‚ із сльозами в очах пообіцяв порадувати мене ще одним подарунком.

Пройшло небагато часу‚ і одного вечора заходить до мене в барак дядько Михайло з прекрасною саморобною гітарою. Ще й з оздобами.

– То тобі‚ Василь‚ – віддає її мені‚ – грай на здоров’я наших пісень‚ рівних яким немає у світі…

Як вдалося цьому чоловікові із золотими руками змайструвати річ такої тонкої роботи‚ залишилось для мене і хлопців загадкою.

Я вже трохи “бринькав” на цьому інструменті ще вдома. І на першому олпі наполегливо вчив мене на гітарі Василь Тиболт. Та чомусь важко давалась мені ця штука.

А тепер хлопці по черзі брали в руки красуню‚ старались щось навчитись…

Одного разу мимо бараку проходив колишній викладач Київської консерваторії Субота (ім’я забув). Замість лівої кисті в нього був протез. Та це не перешкоджало йому давати уроки гри на акордеоні Юркові Шкірінцю‚ хлопцеві із Львівщини. Він запросив мене на чергове заняття в актовий зал і запропонував теж займатись у нього. Я відмовлявся‚ що нема часу‚ та він твердо настоював. Юру зобов’язав позичити мені акордеон замість оплати йому за навчання. Встиг подати мені кілька уроків і я зрозумів‚ що він неабиякий педагог. Заняття дуже ретельно готував‚ кожне на окремих листках‚ які нумерував. Нотних зошитів ми не мали – він сам креслив нотний стан. І все це робив однією рукою. Заняття складалось з теоретичної і практичної частини. Грали на акордеоні німецької марки “Вельтмайстер”‚ який Шкірінець отримав від батьків. Після смерті “батька і вождя” всіх народів дозволили в таборі легально займатися музикою.

Навчатись грати на народних інструментах‚ зокрема на акордеоні‚ було колись моєю заповітною мрією. Я старанно взявся за діло. На кожному занятті вивчав нову пісню‚ а між заняттями самостійно закріплював їх. “Ой‚ за гаєм‚ гаєм…”‚ “Сонце низенько”‚ “Карії очі‚ чорнії брови” і ще кілька російських вже помалу вигравав. Та десь після п’ятого чи шостого заняття все обірвалось…


Нові знайомства. | Щастя в боротьбі | І знову солодке і дзвінке слово – бур



Всего проголосовало: 2
Средний рейтинг 5.0 из 5