home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

реклама - advertisement


close [X]


РУЙНУВАННЯ ЦАРИЗМОМ САМОБУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

РЕПРЕСІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ КНИГОДРУКУВАННЯ. ЦЕНЗУРНІ УТИСКИ

Поглинальна політика царизму. — Ідеї єдиної мови. — «Пені рамці» для українського духовного життя. Хронологія репресивних актів і утисків (1672–1915). — Валуєвський циркуляр, 1863 p., Емський указ 1876 р. та інші руїнницькі заходи. — Засилля цензури та її зухвала агресивність щодо українства. — Цензурні заборони творів Т. Шевченка. — Зв’язок цензурного відомства з жандармським. — Нездійснені задуми і видання. — В. Грінченко, О. Потебня, Олена Пчілка та ін. Про денаціоналізацію. — Переслідування за вживання української мови. — Державні бар’єри щодо української преси. Високі штрафні санкції. — Сумна статистика української друкованої продукції за 1912 рік. — Самодурство столичних і місцевих держиморд, спрямоване на потопт українства.

Навіть слова з маніфесту царя Олексія Михайловича вже згадувані на попередніх сторінках («хохли, которые у вас на головах, постригайте…»), Іван Огієнко зауважив:

«І почалась русифікація з отсих хохлів, а скінчилась душею…»

Московські мракобіси ще в XVI столітті обстоювали ідею про єдину мову («когда будет много язиков, то пойдет смута в земле»), а 1841 року відомий критик, який щодо України сповідував і насаджував у масах імперську ідеологію, В. Бєлінський в «Отечественных записках», розправляючись з альманахом «Ластівка», своїм авторитетним словом заявив, що «теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные наречия» — «одно и тоже для всех сословий — крестянское».

Це освячувало політику царизму: нема окремої мови, тож нема й окремого народу — його козацький устрій уже знищено й наказано про нього забути, українські губернії всіляко порівнювали до «подобных» великоросійських.

На заваді цього стояла могутня культурна традиція українства, передусім явлена у слові. Тому вся каральна потуга царської імперії була спрямована саме проти нього, цього носія. Спрямована на всі обшири, де воно мало б панувати і де піддавалося потопту з жорстокою і тупою непоступливістю, нетерпимістю і люттю, сягаючи не тільки церкви, освіти, книгодрукування, але й театру та пісні. Переслідувалися — і поліцією, і духовенством — народні звичаї. Не тільки забрали староукраїнські церковні книги із храмів Божих, а й самі ці храми не дозволено було зводити в національному стилі. На всю Україну нап’явали загальноімперський мундир.

Початки цієї «фатальної сили» йшли здавна. Ще 1591 року українець-чернець Яків (Ісаія) Кам’янчанин, який прибув до Москви, був звинувачений церковними догматиками в єресі, на 20 літ кинутий у в’язницю. «Катехизис» Лаврентія Зизанія, виданий у Москві 1627 року, був заборонений тамтешньою церковною владою. Автора звинуватили у вільнодумстві. Неприйнятним для вищого духовенства було навіть те, що він писав «о кругах небесних и о планетах, и о зодиаке, и о затмении солнца, о громе и молнии». Таке дрімуче й агресивне невігластво панувало тоді в Москві.

Того ж року в Москві було засуджено до спалення «Учительное Евангіліє» К. Ставровецького, в якому «спекались многие ереси и супротивства». Тоді ж патріарх Філарет заборонив поширювати в Московському царстві книги «литовские печати» (тобто українські).

Ці акції, на яких баграняться відблиски середньовічної інквізиції, стали закономірними щодо українства впродовж усієї історії під скіпетром Романових. Подаємо хронологію цього наступу на українську духовність, насильницького утискання її в обмежувальні «тісні рамці», за висловом Сергія Єфремова.

1672 рік. Патріарше розпорядження: «Во всех местах всяких чинов людям учинить заказ крепкой с большим подкреплением, чтоби люди польския и латинския печати книг никто у себя в домах в той и явно не держали, а приносили би и отдавали би воеводе».

Духовна цензура в Москві заборонила частину книг Печерської друкарні, зажадавши, щоб «впредь таких не привозили».

1675 рік. З Москви в Чернігів Лазареві Барановичу надійшов наказ, «чтоби преосвященний архиепископ книг никаких в царственний град Москву на продажу не присилал».

1677 рік. Патріарх Іоаким звелів видерти з української книжки аркуші, бо вени «несходни с книгами московскими». «Так почалася цензура українських книжок ще в XVII віці», — зазначає у зв’язку з цим Іван Огієнко.

1686 рік. З підпорядкуванням цього року Української Церкви московському патріархові починаються утиски Печерської друкарні. В листопаді патріарх Іоаким передав її під нагляд («благословенне и досмотр») вірному йому Київському митрополитові Гедеонові Четвертинському. Царською грамотою від 20 червня 1688 року Лавру, як Ставропігіальну, та її друкарню звільнено з-під митрополичої опіки.

1688 рік. Патріарх Іоаким заборонив Лаврі друкувати без його розгляду книгу Антонія Радивольського «Венец Христов». Лавра ж цю заборону не зважила й книгу пустила, викликавши гнів патріарха.

1689 рік. Після видання в Печерській друкарні першої частини книги святого Дмитра Ростовського (Туптала «Четьи-Минеи» без запиту про те Москви, патріарх Іоким суворо засудив Лаврського архимандрита.

1690 рік. Собор на наполягання патріарха Іоакима піддав забороні майже всю українську церковну літературу — книги Лазаря Барановича, Іониція Галатовського, Петра Могили, Симеона Полоцького, Антонія Радиволовського, Кирила Ставровецького та інших. Патріарх видав указ проти «польские и литовские печати», проклинав їх з амвону. Українські книги спалювали на площах Москви.

1692 рік. Лаврський архімандрит Мелетій Вуяхович просив патріарха зняти перепони, щоб «невозбранно било всякие книги по нашему малороссийкому обикновению печатать», позаяк весь прожиток братії і добробут Лаври «то все от печатанья книг».

1693 рік. Патріарх дозволив деякі полегшення, залишивши під контролем «большие книги», але заборонив привозити в Москву українські видання («а к Москве их не присилайте, повеление же великих государей царей наших и нашего благословення в них не полагайте»),

1720 рік. Указ Петра І про Київську і Чернігівську друкарні:

«А книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать. А и оние церковные старие книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковн — ми книгами сравнивать прежде печати, с теми великороссийскими печатями, дабы никакой розни и особого наречия в оних не било; а других никакых кныг, ны прежних, ни нових изданий, не обьявя об оних в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения, в тех монастирях не печатать, даби не могло в таких книгах никакой в Церквы Восточной противности и с великороссийскою печатью несогласия произойти».

1721 рік. Новостворений синод розпочав переслідування українських друкарень. Зажадав від Києво-Печерського та Чернігівського монастирів «о печатании книг повелених требовать, а без повелений того Духовного Синоде никаких книг не печатать». Київську і Чернігівську друкарні «для лучшего устроения, со всеми прежде бившими над оними командующими и с служительми» віддано під контроль синодального радника архімандрита Гавриїла Бужинського, який став «школ й типографий протектором» і очолив Типографську контору. Відтоді всі книги українських друкарень мали присилати в цю контору «исправления ради и согласия с великороссийским». Після такого специфічного цензурування на українських виданнях завелась нова оздоба: «сия книга… в конторе типографской изследована, и по изследованию оберется во всем с великороссийским сходна».

Того ж року зазнала невдачі спроба гетьмана Івана Скоропадського видрукувати українською мовою збірник законів («правші книги»), необхідність видання якого обстоювалася в універсалі від 16 травня.

1722 рік. На «Апостолі», видрукуваному в Лаврі, вперше з’явився цензурний дозвіл — «свидетельство» «академый и типографий протектора Гавриила, архимандрита Троици Сергиева монастиря», в якому зокрема, відзначалося, що книга «изследована и по изследованию оберется во всем с великороссийским сходна».

1724 рік. За видрукувану в Лаврі книгу «Тріод Цвітна», яку в Синоді розцінили, як вона «с московскою печатью в реченнях несогласна, а в некоторых местах показалося перед московскою печатью и излишества много», архимандрита Києво-Печерської Лаври Іоаникія Сенютовича оштрафовано на 1000 рублів. Було також зауважено, що він заслуговує «истязания и жестокого наказания», але зважили на те, що ін «первое в том преступление учинил».

1726 рік. Дано дозвіл Лаврі на друкування акафіста святій Варварі за умови, що його буде видано на «великорусском наречии».

1766 рік. Розпорядження синоду щодо діяльності Києво-Печерської і Чернігівської друкарень:

«А впредь во оних типографиях печатать и в продажу употреблять одни книги, которие в Московской типографии с апробации Св. Правительствующего Синоде печатаются и в продажу производятся, но чтоби в них против тех апробованих книг никакой розни и прибавки и в слоге речей перемені отнюдь не било, в том по силе, прежних указов иметь найкрепчайшее смотрение, о несходних, також других вновь издаваемых никаких книг без ведома и апробации Св. Синода отнюдь не печатать под опасением лишеная тех типографии».

1769 рік. Синод заборонив пробний тираж народного «Букваря». Надсилаючи до «Типографськоїконтори «контрольні примірники, архімандрит Лаври пояснив, що на Україні «благочестивий народ как прежде никогда своих детей по новопечатанним в Московской типографии Букварям не обучал, так де и теперь…», а тому просив «в рассуждении народной надобности» дозволити випуск цього Букваря. Йому було відмовлено і постановлено «впредь такових представлений не чинить». Букварі, що розійшлися, велено було відібрати і вилучити з користування.

1786 рік. Чергова пересторога синоду Київського митрополитові Самуїлу Миславському, щоб у лаврських книгах у порівнянні з московськими «никакой розни в слоге речей перемени отнюдь не было, — в єтом ыметь найкрепчайшее смотрение…»

1787 рік. Указ про заборону друкувати релігійного змісту в усіх друкарнях, окрім тих, що були у віданні Синоду.

1796 рік. Для контролю за виданням і ввозом у Росію книжок засновані цензурні комітети в Петербурзі, Москві, Одесі та інших містах.

1800 рік. Указ Павла 1 про заборону будувати церкви в українському стилі (з трьома банями).

1804 рік. Перший цензурний статут у Росії, за яким нагляд за друком здійснювало Головне правління училищ Міністерства народної освіти. Забороні підлягали насамперед твори, які посягали на основи православ’я і самодержавства.

Заборона Московським Комітетом духовної цензури друкувати твори Григорія Сковороди «Наркисс» та «Начальная дверь по християнскому добронравию». Щодо першого із них цензор пресвітер Іванов зробив такий висновок: «все сие сочинения Г. Сковороди, по содержащимся в нем ерисям, погрешительним и развратительним для читателя мнения, нелепым вираженням и почему, по моему мнению, ни малейшего не заслуживает одобрения, а достойно передано бить вечному забвению».

До речі, за життя цього видатного філософа і поета не було надруковано жодного його твору.

1812 рік. За вказівкою столичної цензури закрито перше періодичне видання України-газета «Харьковский еженедельник» (проіснувала з травня по липень, вийшло 12 номерів).

1816 рік. Закрито журнал «Харьковский Демократ», на сторінках якого публікувалися і вірші українською мовою.

1817 рік. Після кількох номерів закрито журнал «Український домовод», що виходив у Харкові.

Відмова у дозволі на видання журналу «Харьковская муза» (іні-ціанти П. Гулак-Артемовський і О. Склабовський), позаяк міністр народної освіти зажадав, щоб журнал цензурувався в Москві.

1819 рік. У грудні Міністерство народної освіти звернулося з вимогою до місцевої влади закрити журнал «Украинский вестник», що виходив у Харкові з 1816 року. В цьому журналі були опубліковані українські твори П. Гулака-Артемовського «Пан та Собака» (перший твір нової української літератури, що з’явився в Україні) «Солопій та Хівря», «Тюхтій та Чванько», «Писулька до того, котрий що божого місяця Українського гінця по всіхусюдах розсилає».

Цікаво, що видавці для заохочення публіки до читання цього місцевого журналу спочатку розсилали його безкоштовно. Журнал постійно зазнавав утисків і нагінок.

1825 рік. На вимогу міністра освіти і куратора Харківського університету припинено видання «Українського журналу».

Як зазначає автор «Нарису історії української преси» («Подєб-ради», 1937) Аркадій Животко, «мертва петля міцно зашморгнулася на шиї молодої української журналістики».

1826 рік. Прийнято цензурний статут, що одержав назву «чавунного», який з особливою ревністю оберігав недоторканість царя і монархії.

1828 рік. Новий цензурний статут з деякими формальними по-легшами. Але для політичного журналу необхідний був дозвіл царя. Цензори були зобов’язані доповідати в III відділ про «вольнодумные сочинения» та їх авторів.

1830-ті роки. Заборона Григорію Квітці-Основ’яненку видати для народного читання написані ним українською мовою нариси зі священної історії та історії України.

Через цензурні поневіряння не побачила світ 5-томна «Історія України» Олексія Мартоса, рукопис якої врешті-решт загубився.

1837 рік. Після подвійного розгляду в Московській і Петербурзькій духовній цензурі заборонено друкувати рукопис Григорія Сковороди «Диалог», или разгагол о древнем мире». Московський комітет духовної цензури наполіг на передрукуванні виданої за його ж дозволом 1836 року книги Григорія Сковороди «Беседа двое» зі значними купюрами.

1839 рік. Заборона статті Михайла Максимовича «Сказание о Колиивщине». Міністр народної освіти С. Уваров у циркулярному листі до кураторів шкільних округ 24 грудня доводив думку обер-прокурора синоду графа М. Протасова, яка зводилася до того, що «подобние происшествия, слишком близкие нашему времени… желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней».

1840 ріку вийшов у світ «Кобзар» Тараса Шевченка з багатьма купюрами.

З поеми «Тарасова ніч» та послання «До Основ’яненка» цензор Петро Корсаков вилучив усі ті місця, де йшлося про гетьманщину і в яких поет сумував за втраченою козацькою волею. В поемі «Катерина» знято опис, пейзажу, в якому є рядок «Дуби з гетьманщини стоять», та інші місця.

1841 рік. У грудні надруковано поему Тараса Шевченка «Гайдамаки» (квиток на випуск тиражу у світ підписаний 21 березня 1842 року). В листі до Г. Тарновського 26 березня 1842 року поет писав: «Я думаю, что ви меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Било мне с ними горя, насилу випустил цензурний комитет, возмутительно да и конечно, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтоби не спохватились».

1844 рік. У поемі Тараса Шевченка «Тризна», яка вийла у квітні у двох редакціях (у журналі «Маяк» та окремим виданням) цензори зняли уривок — роздуми героя про окрадену царизмом Україну («О святая! Святая родина моя! Чем помогу тебе, родная? И ты закована, и я…») — всього 21 рядок. Слово «тиранам» було замінено на «строптивым».

1847 рік. Цар Микола І, після доповіді йому III відділом матеріалів про Кирило-Мефодієвське товариство, звелів, окрім іншого: «12) Напечатание сочинения Шеченка «Кобзарь», Кулиша «Повесть об украинском народе», «Украина» и «Михайло Чернишенко», Костомарова «Украинские баллади» запретить и изъять из продажи. 13) Цензорам, дозволившим печатать упомянутие сочинения, сделать строгий виговор… и от министра просвещения предписать вообще цензорам обращать на труди литераторов более строгое внимание».

1847 рік. М. Максимовичу не дано дозволу на видання в Києві науково-літературного місячника «Киевский собеседник», бо «Государь Император изволил признать, что число существующих у нас журналов уже слишком велико».

Уряд не дозволив видання в Києві «Киевской газети».

Після розгрому кирило-мефодіївців цензура дуже суворо й недовірливо ставилася до українського слова. Як писав Микола Костомаров у статті-листі до редакції журналу «Колокол» (опублікована 15 січня 1860 року під назвою «Україна»), «после Киевского дела запрещены били все сочинения обвиненных и цензура и шпыонство начали ужасно свирепствовать против Малороссиы; не только малороссийские книги подвергались недозволению являться на свет, приследовали даже учение статьи о Малороссии на великорусском язике; самые названия Украйна, Малороссия, Гетьманщына считались предосудительними».

5 червня. Міністр народної освіти С. Уваров видав циркуляр, яким зобов’язував цензорів дозволити публікації на державні й політичні теми «только в пределах самой строгой умеренности».

1848 рік. За розпорядженням імператора Миколи І було засновано негласний комітет, який розглядав видання, які вже вийшли у світ, і доповідав цареві про все «противоречащее видам правительства». Цим було запроваджено, поряд з уже діючою попередньою, і каральну цензуру.

1853—54 роки. Між Київським цензурним комітетом та членами Київської Тимчасової комісії для розбору давніх актів, які готували до друку «Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки», виникла суперечка: цензура домагалася вилучення окремих місць, в яких вбачала «особое пристрастие» до української національності.

1854 рік. Після семи років цензурних поневірянь вийшов упорядкований Амвросієм Метлинським збірник «Народные южно-русские песни». Причіпки цензури були настільки неймовірні, що викреслювався навіть такий рядок як «кінь гуляв на волі», (у другому збірнику «Альманах», який цензура протримала три роки й повернула геть знівечений).

1856 рік. Синод заборонив продавати книжку Григорія Сковороди «Брань архистратига Михайла со Сатаною о сем: легко бить благим», опубліковану з цензурними купюрами ще 1837 року.

1858 рік. ІІІ відділ не дав дозволу Пантелеймонові Кулішу на видання журналу «Хата», який мав бути присвячений словесності, історії, етнографії та сільському господарству. Конфіскація «Граматики» Пантелеймона Куліша, виданої в Петербурзі 1857 року.

1860 рік. Після тривалої і складної боротьби з III відділом Петербурзьким цензурним комітетом, Головним управлінням цензури та Петербурзькою духовною цензурою вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Зі свого доробку поет зміг провести через цензурні рогатки лише десяту частину — сімнадцять творів.

«Історія «Кобзаря» 1860 р. — один з найяскравіших прикладів тяжкого цензурного гніту в добу «ліберального» царювання Олександра /І», — коментує цей факт Василь Бородін, автор книжки «Т. Г. Шевченко і царська цензура».

1860—62 роки. Відхилено клопотання про видання газет «Голос» (Київ), «Десна» (Чернігів), «Нива» (Полтава).

Київському митрополиту Арсенію було передано шість тисяч примірників «Букваря южнорусского», укладеного Тарасом Шевченком. Хоча це видання було дозволено світською і духовною цензурою, митрополит звернувся до обер-прокурора синоду О. Толстого, а той до начальника III відділу В. Долгорукова з проханням вияснити «каким образом висшее правительство смотрит на распространение в народе сего букваря».

1862 рік. Припинено видання «Сільської бібліотеки», серії книжечок спеціально для народного читання, яке здійснював Пантелеймон Куліш у заснованій ним 1857 року друкарні.

На 10-й книжці, у жовтні припинено видання журналу «Основа», який у 1861—62 роках виходив у Петербурзі.

1863 рік, 18 липня. Сумнозвісний Валуєвський циркуляр (за прізвищем тодішнього міністра внутрішніх справ Павла Валуева). Подаємо витяг з цього убивчого для української культури документу:

«Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своей оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер, вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным.

Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные класы южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих замыслов политических, принялись под предлогом распостранения грамотности и просвещения за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п. В числе подобных деятелей находилось множество лиц, о преступных действиях которых производилось следственное дело в особой комиссии. В С.-Петербурге собираются пожертвования для издания дешевых кних на южнорусском наречии. Многие из зі..их книг поступили уже на рассмотрение в с. —петербургский цензурный комитет. Сей последний особенно затруднялся пропуском упомянутых изданий, имея в виду следующее обстоятельство: обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке, и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено; самый вопрос о пользе возбуждения этого вопроса принято было большинством малороссов с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого малороссийского языка не было, нет и не может быть и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченый влиянием в него россиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссиянами в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказать противное, большинство малороссов упрекает в сепаратистских замыслах, враждебных к России и гибельных для Малороссии. Явление это тем более прискорбно и заслуживает внимания, что оно совпадает с политическими замыслами поляков…»

Автор дослідження «Заборона українства 1876 р.» Федір Савченко (1930) документально довів, що «причиною нагінок на український рух 1862—3 p.p. і пізніше була та небезпека, на яку звернув увагу Олександра II керівник війсковим міністерством Мілютін. Сіверс указав йому на можливість розповсюдження «хлопоманської» української пропаганди в армії через союз полковників Красовських з «хлопоманами» типу Антоновича й Чубинського. Він запевняв в реальному існуванні цього союзу, звертав увагу і скаржився на «безпечність» і «неуважність» до «хлопоманського» руху з боку місцевої адміністрації».

17 березня 1863 року Київський генерал-губернатор Антоненков, відповідаючи на запит у зв’язку з підготовкою Валуєвим циркуляра, доводив, що вживання української мови з друку «не может бить оправдано ни свойствами язика, ни потребностью народа и иметь характер исключительно политический. Сторонники малороссийской истории, достигнув знання самостоятельности малороссийского язика, конечно, на етом не останосртся, опираясь на отдельности язика, станут притязать на автономность Малороссии», «Из праха Шевченка виродилась целая шайка самих рьяних сепаратистов», — писав цей начальник краю.

Того ж, 1863 року, з наказу Міністерства внутрішніх справ закрито газету " Черниговский листок» (після 61 — го числа, що вийшло 6 серпня), яка подавала матеріали й українською мовою, а її редактора Леоніда Глібова звільнено з посади вчителя гімназії.

Заборона статті Миколи Костомарова «Прави ли наши обвинители? (По вопросу об издании книг научного содержания на южно-русском язике)», підготовленої влітку для заснованої тоді в Петербурзі літературної і політичної газети «Голос». Це була відповідь ученого на випади газети «Московские ведомости» «против мало-русского литературного движения», а також, власне, і проти Валу-євського циркуляра, який, будучи таємним, не публікувався, але одразу ж увійшов в силу і був відчутий усім українством.

Видавництво М. Костомарова випустило для популяризації знань серед народу лише дві книжечки — «Арифметику» Кониського та «Оповідання з святого письма» Опатовича. Продовжити цю серію не дала реакція.

Заборонено ввіз і поширення в імперії львівського часопису «Мета».

1864 рік. У Петербурзі вийшов збірник М. Носима (Матвія Симонова) «Українські приказки, прислів’я і таке інше», з якого цензура зняла понад 200 одиниць зібраного матеріалу.

М. Симонов у листі до О. Кониського, який перебував тоді на засланні в Тотьмі Вологодської губернії, 14 березня повідомляв: «Тепер так більше пімплюсь з приказками — цензура дає гарту доброго. З місяць тупав, поки дозволили контетувать її гаспидську виправдницькими листами, а тепер дає роботи, черкаючи усе і вздовж, і поперек, і задержуючи листи неділь на три».

З поміж «почерканих> були і такі: «Що Бог в нас народе, а люд наробе — москаль же теє у невіч зведе», «Убрав у шори, як Виговський Москву», «Московська правда», «І царя за очі лають», «Москва люта», " І єму тільки віри, як у москалеві правди».

1866 рік. Видано інструкцію на потвердження заборони популярної літератури українською мовою.

Газетам «Губернские новости», які виходили в центрах губерній, заборонено друкувати українські етнографічні матеріали.

Упродовж року в імперії не вийшло жодної української книжки (1865 року — три).

1876 рік. Емський указ, його причини та наслідки.

«Як довго живе народна мова в устах народу, так довго живе і народ. І нема більш нестерпного насильства, ніж те, що хоче відібрати від народу ту спадщину, яку створили безчисленні генерації предків, що відійшли… Коли здригнеться душа людська перед убивством одної, недовговічної людини, то що ж мала б вона відчувати, коли посягають на життя багатовікової індивідуальності народу, — того найвеличнішого з усіх створень Божих на землі?» — ці слова К. Ушинського були широко оприлюднені в зібранні творів видатного педагога 1875 року, саме в той час, коли царські сатрапи виношували план заборони української мови.

Цей удар став особливо нищівним, бо унеможливив подальшу розбудову і зміцнення нації.

На початку 70-х років центр українського руху вже назавжди перенісся до Києва. Національне життя набуло певного пожвавлення. Ожила діяльність Старої Громади. Увінчалася успіхом справа з відкриттям у Києві Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства.

Офіційно на Відділ покладалося етнографічно-статистичне вивчення краю, а також «трьох етнографічних типів в їх економічних умовах: українського, польского і єврейського». Ентузіасти національного відродження одержали легальну можливість «відтверто займатись науковою діяльністю про Україну і для України» (Ф. Вовк). Відділ об’єднував усі українські сили, його провідниками стали Г. Галаган, В. Антонович, П. Чубинський.

Заходами Відділу було порушено клопотання про заснування премії імені М. Максимовича за найкращі праці з історії, географії, етнографії і філології і вже зібрано чималу суму, але на це не дали офіційного дозволу. Водночас Відділ опікувався виданням творів цього видатного вченого.

На III Археологічному з’їзді, що відбувся 1874 року в Києві, члени Відділу виступили з рефератами, які дали цьому міжнародному форумові багату і насичену інформацію про Україну та продемонстрували її потужні наукові можливості.

Упродовж семи місяців з початку 1875 року газета «Киевский Телеграф» стала фактично українською трибуною Відділу, незважаючи на прискіпний цензурний нагляд. Бо ще 16 січня 1875 року з Головного Управління у справах друку надійшла вказівка Київському окремому цензорові ставитися до цієї газети «с особенной осмотрительностью и между прочим не допускать в ней никаких статей, проводящих украинофильские тенденции».

Із 16 співробітників редакції 14 були свідомими українцями, членами Відділу, найактивніші з них Ф. Вовк, М. Драгоманов, П. Житецький, М. Зібер, П. Чубинський.

Було встановлено контакти з науковими центрами слов’янських країн Європи.

На Міжнародному Географічному конгресі в Парижі (1875) «Труды этнографическо-статистической експедиции» П. Чубинского здобули медаль II класу, а Російським Географічним товариством були відзначені золотою медаллю.

За два роки Відділ попри обмежені матеріальні засоби зібрав 1000 друкованих видань, цінну колекцію з географії та етнографії, плекав надію на відкриття бібліотеки й музею.

Члени Відділу і його фундатори М. Юзефович, помічник куратора Київської навчальної округи, та В. Шульгин, редактор «Киевлянина», запеклі великодержавники за переконаннями, повели боротьбу проти Відділу, в якому взяла гору «українофільська партія».

Юзефович написав статтю з обвинуваченням Відділу, що не була видрукована лише завдяки Києвському генерал-губернато-рові О. Дондукову-Корсакову, який опікувався цією інституцією і не хотів, щоб на неї падала тінь.

Юзефович після невдалої спроби опублікувати статтю вдається до політичного доносу, надіславши до Петербурга записку «О так называемом украинофильском движении». Тавруючи цей рух як «австро-польську інтригу», він звертав увагу властей на «тенденциозные издания» українською мовою, зокрема, на перекладі повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» як спробу протиставити «малороссийское наречие» «великорусскому языку», звинувачуючи в політичних гріхах чільних діячів Південно-Західного Відділу Російського Геогр. річного Товариства та газети «Київський Телеграф», Юзефович назвав цілу низку прізвищ найактивніших «українофілів».

Ці явні й таємні доноси викликали занепокоєння офіційного Петербургу. 27 серпня 1875 року «в виду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания молитвенников на малорусском язике» цар Олександр II велів створити «особое совещание» «для всестороннего обсуждения этого вопроса» на чолі з Міністром внутрішніх справ Тимашовим, до якого ввійшли міністр народної освіти Толстой, головний начальник III відділу Потапов, обер-прокурор синоду і таємний радник Юзефович.

Вихідним робочим документом стала згадана записка Юзефовича. На її основі, зокрема, шеф жандармів розпорядився занести до «Алфавіту» (реєстр неблагонадійних, що вівся у III Відділі) «Драгоманова, Чубинського, Куліша, Білозерського, медика Носа, Кониського і взяти до відома Мочанова». До матеріалів комісії було долучено справу Косача-Лободовського про масове розповсюдження в Новоград-Волинському повіті літератури українською мовою.

Волосний писар М. Лободовський (автор перекладу повісті «Тарас Бульба») одержав цю літературу від голови місцевого з’їзду мирових суддів і посередників Петра Косача. Було також з’ясовано, що Лободовський «состоит под особым покровительством Драгоманова и Косача». Справник наказав зібрати всі книжки, скласти їх список і представити до начальства. Було конфісковано 158 примірників (28 назв), з-поміж яких: «Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Перебендя», «Наймичка» Т. Шевченка, «Народні оповідання» Марка Вовчка, «Сіра Кобила», «Орися», «Лысты з хутора» П. Куліша, «Запорожці» і «Рибалка Панас Круть» І. Нечуя-Левицького, твори О. Сторожвнка, «Байки» І. Крилова та «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя в українських перекладах.

Новоград-Волинський справник доносив губернаторові, що «главними агитаторами» були Косач і його дружина, сестра колишнього професора Київського університету Драгоманова, які «по образу жизни своей старались уводить по каждому шагу хлопоманию, сближаясь исключительно с низким классом народа». Косача звинувачували в — ому, що він прийняв на службу Лободовського і постачав йому літературу.

Справу Косача-Лободовського було використано як один із зручних мотивів для заборони українського слова. Позиція комісії, а отже, і найвищих офіційних кіл, зводилася до того, що «вся литературная деятельность так називаемих украинофилов должна бить отнесена к прикритому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целостность России. Центр етой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве». Ширення книжок і просвіти народу українською мовою було витлумачено як маскування далекоглядної мети — «возвести простонародное наречие Южной России на степень литературного язика, как посредством переводов на оное Произношений русской и иностранных литератур, так и издание оригинальных сочинений».

Засудивши український рух як явище небезпечне й неприпустиме, комісія виробила низку дискримінаційних заходів, основні з яких і склалі зміст Емського указу Олександра 11. Подаємо його за оригіналом:

«Госуд. имп. в 18/30 день мая высочайше повелеть соизволил: 1) не допускать ввоза в пределы Империи без особого на то разрешения Гл. Упр. по Дел. Печ. каких бы то ни было брошюр, издаваемых за границею на малорусском наречии; 2) печатание и издание в Империии оригинальных произведений на том же наречии запретить, за исключением лишь: а) исторических документов и памятников и б) произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словестности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словестности давалось не иначе, как по рассмотрению рукописей в Главн. Упр. по Д. П.; воспретить также различные сценические представлення и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам; прекратить дальнейшее издание газеты «Киевский Телеграф». О таковой высочайшей воле предлагаю Гл. Упр. по Д. П. к надлежащему исполнению. — за м. В. Д. тов. мин. ст. — секр. кн. Лобанов-Ростовский».

Указ цей, підписаний царем у німецькому місті Емсі, був таємним і його породжено самодержавною волею, поза чином звичайного законодавства (не розглядався на Раді Міністрів, ні в Державній Раді).

«Сим указом, виданим у передодень «освободітельної» війни Росії за славян, — писав І. Франко у статті «Сухий пень», — російське правительство, апріорі, поклало на всіх своїх нібито народо- і свободолюбивих заходах печать фальші, нещирості, фарисейства.»

Генерал Потапов, доповідаючи цареві в Емсі, представив йому журнал засідань комісії, а також лист до III Відділу Юзефовича, котрий наполягав на репресіях проти Південно-Західного Відділу Російського Географічного Товариства. Цар власноручно написав на журналі своє височайше повеління: Відділ закрити, і щоб відкриття його було можливе лише з його дозволу, за поданням міністра внутрішніх справ.

По суті стали обов’язковими для виконання всі одинадцять параграфів остаточних рекомендацій комісії: заборона викладання будь-яких предметів українською мовою, вилучення з бібліотек усіх нижчих і середніх училищ видань, заборонених другим параграфом проекту (власне, це стосувалося книг, обумовлених у 1–2 пунктах указу); перевірка на благонадійність усіх викладачів навчальних закладів України; «признавалось би полезним» взяти за загальне правило у навчальні округи України призначати викладачів-великоросів, а малоросів розподіляти у навчальні заклади С.-Петербурзького, Казанського та Оренбурзького округів; адмі-ністративе переслідування М. Драгоманова і П. Чубинського («неисправимые и положительно опасние в крае агітатори») та ін.

Цей акт вандалізму діяв упродовж тридцяти років і завдав величезної руйнівної шкоди українській культурі, бо паралізував її життєдіяльність у всіх галузях (розвиток літературної мови, письменство, книгодрукування, вироблення термінології, театр, освіта, наука), спричинився до деформації етнопсихології (насадження комплексу меншовартісності і т. ін.). Останнє мало той негативний наслідок, що, коли на початку XX століття діячі національного відродження ставили питання про українську школу (бодай початкову), то окремі селяни з недовір’ям і осторогою сприймали цю ідею, побоюючись, що рідна, але упосліджена мова зав’яже світ їхнім дітям, що «не виведе їх у люди».

Окрім убезпечення від сепаратизму, царизм таким актом переслідував ще одну політичну мету: щоб «українська культура, що давніше йшла напереді Московщини в зв’язках з культурним світом, в культурних домаганнях і досягненнях, зійшла на провінціаль-ний додаток до «світової» російської культури» (М. Грушевський). Йшлося про духовне роззброєння і вбивство всього народу.

Прикметне, що Олександр II того ж 1876 року залишив політичний заповіт своїм дітям про те, що «могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясениям сего единства и к отдельному развитию различних народностей, для нее пагубно и не должно бить допускаемо.»

1894 року, коли на престол вступив Микола II, О. Кониський подав петицію, підписану багатьма українськими вченими, про скасування указу, але це прохання було відхилене. Коли ж воно було повторене вже на самому порозі революції 1905 року, то й тоді цар відповів: «Несвоевременно».

1878 року текст указу було вміщено на перших сторінках мініатюрного «Кобзаря» Т. Шевченка, виданого 1878 року в Женеві у друкарні М. Драгоманова «Громада». Це видання нелегально переправлялося до Росії. Вперше цей документ на теренах Росії оприлюднено у статті «До історії указу 1876 року», що з’явилася в журналі «Україна» (1907, У).

Тим часом утиски української культури тривали. Праця Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу», через заборону в Росії вийшла у Львові. Заборонено збірник пісень Миколи Лисенка. Знищено тираж книжки Пантелеймона Куліша «Хуторная философия и удаленная от света поезия». Вціліло кілька примірників.

1881 р. Ф. Лебединцеву дано дозвіл на видання журналу «Киевская старина», але неодмінно з попередньою цензурою. Проте Головне управління у справах друку визнало «ненадлежащим удовлетворения» клопотання Олени Пчілки заснувати в Києві лі-тературно-етнографічного місячника «Україна». Міністерство внутрішніх справ дозволило ставити п’єси українською мовою, обставивши це специфічною вимогою: щоб в один вечір, поряд з українською, неодмінно ставили і російську п’єсу. Практично це проіснувало до наших днів.

1833 рік. Затятий переслідувач українського руху Київський генерал-губернатор О. Дрентельн, усупереч царському дозволові, заборонив українським трупам виступати у Києві і на території генерал-губернаторства (Київська, Подільська і Волинська губернії).

1883–1886 роки. Впродовж трьох років Михайло Старицький подавав до драматичної цензури під різними назвами, зі скороченнями і змінами, п’єсу «Не так склалося, як жадалося» (надруковану в альманасі «Рада» 1883 року). Дозволена до постановки З грудня 1886 року. Перша п’єса І. Карпенко-Карого «Бурлака» (1883) дозволена до постановки в переробці 1889 року. П’єсу «Не так пани, як підпанки» драматург шість років посилав у цензуру, де її забороняли майже десятиліття (дозволено 1904 року.

Цензор Рафальський, який пильнував журнал «Киевская старина» заборонив літеру «і» в українських текстах, натомість вимагав ставити «и», що призводило до лексичних непорозумінь («кінь» — «кинь», «віл» — «вил» і т. ін.).

Головне управління у справах друку за наказом міністра внутрішніх справ Д. Толстого не дозволило в українських текстах для журналу «Киевская старина» застосовувати фонетичний принцип, встановлений Академією наук «для малоросійського словника».

Поліція арештувала на Київській друкарні Кончак-Новицько-го книжки, надруковані за українським правописом.

1886 рік. Журналу «Київська старина» заборонено друкувати оголошення про передплату на львівський журнал «Руська історична бібліотека».

1886–1898 роки. Цензурні поневіряння драми Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». Автора заставляли безкінечно переробляти цей твір, давали зрозуміти, що в перекладі російською мовою він буде дозволений. Цензор заявив з цього приводу дочці письменника Людмилі Старицькій-Черняхівській: «По-тому-с, что русского язика народ малороссийский не понимает, а малорусский понимает, — вот-с и не желательно, чтоби народ видел такие пьеси на доступном язике».

Дозвіл на постановку п’єси було дано за умови, що автор завершить її апофеозом «Переяславська рада».

Петербурзька цензура заборонила передрук в Одесі альманаха П. Куліша «Хата», а також видання там же «Одіссеї» Гомера в перекладі Петра Ніщинського.

Володимир Науменко подав до Петербузького цензурного комітету рукопис «Опит грамматики малорусского язика». Того ж дня рукопис повернули авторові, пояснивши, що «нельзя же разрешать к печати грамматику того язика, которий обречен на небит ие».

Заборонені підготовлені до друку літературним гуртком «Плеяда» (Леся Українка, Михайло Обачний та ін.) три збірники «Весна» (Київ), «Десна» (Чернігів) та «Спілка»(Одеса). Петербузька цензура заборонила видавати в Одесі збірник українських пісень «Лірник». Заборонено випуск окремим відбитком статті М. Стороженка «Первие годи ссилки Шевченка», надрукованої в «Киевской старте».

1889 рік. Петербурзька цензура заборонила видати в Одесі альманах — «Розмова» та книжку В. Чайченка «Князь Ігор».

Цензурні заборони п’єс Марка Кропивницького (драма «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», у переробленому варіанті — «Нерівня», драма «Глитай або павук»; драма «Дві сім’ї). На рукописі п’єси, в якій діють українські інтелігенти, цензор вчинив резолюцію: «Нет украинской интеллигенции, нет интеллигентов, говорящих по-украински, а есть только такой сепаратист, как Кропивницкий, которий все ето видумивает».

Київський цензурний комітет заборонив тексти Тараса Шевченка, покладені на музику Владиславом Зарембою («Минають дні, минають ночі») та Миколою Лисенком («По діброві вітер віє»).

1893 рік. Управління у справах друку розпорядилося «заборонити в майбутньому випуск у світ окремим виданням поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки».

Недопущення на терени імперії збірки Лесі Українки «На крилах пісень» (Львів, 1893) за «предосудительное направление», роздумів авторки про недолю України, «изнывающим будто би под чужеземным ыгом», за «дыкую мысль о том, что лучше бы Южной России погибнуть в волнах морских, чем пропадать в неволе».

У публікації листів Г. Квітки-Основ’яненка до О. Крр. гвського («Киевская старина», XII) зроблено значні купюри тих місць, в яких ідеться про національні переконання українського класика.

1894 рік. Заборона друкувати оповідання Михайла Коцюбинського «На віру». Заборона ввозити в Росію збірку Павла Грабовського (Павла Граба) «Пролісок», видану того ж року у Львові.

Журналові «Киевская старина» заборонено друкувати український буквар з літературної спадщини Олександра Потебні. «Киевской старине» заборонено друкувати некролог на смерть О. Драгоманова.

1895–1897 роки. Заборонено видавати серію «Українська бібліотека», а також і під зміненими назвами — «Наша бібліотека» і просто «Бібліотека». Петербурзький цензурний комітет заборонив для ввозу в Росію поему Івана франка «Панські жарти», видану у Львові. Заборона двох томів «Писань» Трохима Зіньковського, виданих Борисом Грінченком у Львові. Синові Леоніда Глібова Олександру відмовлено в дозволі на видання народної газети для місцевого населення.

Редактор «Киевской старины» Володимир Науменко звернувся до Київського генерал-губернатора Ігнатьєва, міністра внутрішніх справ І. Горемикіна та начальника Головного управління в справах друку М. Соловйова з «Пам’ятною запискою» про надання права публікації на сторінках журналу українською мовою творів «нашого рідного слова, які змістом своїм не йдуть в розріз з основними поглядами уряду». Дозволу не отримано.

1898 рік. Московський цензурний комітет дозволив до друку збірки Пантелеймона Куліша «Досвіток» (Харків, 1899), в якій зняв десятки рядків, зокрема, з поеми «Великі проводи»: «Розкується, поскидає кайдани Вкраїна, аби в усіх була воля і душа єдина».

Заборонено для ввозу в Росію збірку Івана Франка «Зів’ялелистя» з огляду на те, що надруковано її «кулішівкою».

На вимогу Петербурзького цензурного комітету і Головного управління у справах друку з дешевого видання «Кобзаря» вилучено багато «незручних місць (поеми «Гайдамаки», «Сон»,"Невольник», послання " І мертвим, і живим…», поезія «Мені однаково…» та інші твори).

Заборонено друкувати оповідання Михайла Коцюбинського «Для загал ного добра», казку «Хо».

Головне управління у справах друку відхилило рукописну збірку прози Агатангела Кримського «Повістки і ескізи» («Історія однієї подорожі», «В народ» та інші твори). «Во всех рассказах фигурирует студент-украинофил, стремящийся в народ для поддержания народного духа, народного язика и для ограждения его от постороннего влияния», — йшлося у висновку цензора.

Заборонено до ввозу в Росію казки Івана Франка «Лис Микита» під претекстом, що в Україні твори дитячої літератури не виходять. Заборона брошури В Старосельского «Кирило-Мифодієвське братство». Заборона зробити напис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському в Полтаві.

1903 рік, 30 серпня. На урочистому засіданні Полтавської міської думи в день відкриття пам’ятника Іванові Котляревському місцева адміністрація не дозволила представникам Наддніпрянської України промовляти по-українському й зачитувати вітальні адреси (виняток було зроблено для делегатів з Галичини). Тому свято було перетворено на похорон (мовчки клали на стіл адреси, дехто покинув зал засідань). Представник Харківщини Микола Міхновський на знак протесту проти цього незаконного акту, як назвав він ці дії адміністрації, віддав міському голові Трегубову порожню теку, а текст привітання забрав, щоб повернути харківській громаді. Петербурзький цензурний комітет заборонив друкувати поезію Лесі Українки «Дим» у збірнику «На вічну пам’ять Котляревському».

Заборона ввозити в Україну збірку Павла Грабовського «Пролісок», видану у Львові. Заборона друкувати оповідання Лесі Українки «Чужий», оповідання Івана Липи «До п’ятого коліна».

Не дано дозволу на видання журналу «Рілля» (Чернігів), тижневик «Вік» (Київ), гумористичного двотижневика «Характерник» та інш.

Міністр внутрішніх справ Плеве не дав дозволу на видання «Євангелії» українською мовою з покликанням на «крайнюю бедность малорусского язика, совершенно не пригодного для вираження отвлеченных понятий и в частности високих истин Откровения».

1906 рік. Наказом міністра внутрішніх справ М. Дурново закрито газети «Киевские отклики», довкола якої гуртувалися українські патріоти і яка висвітлювала національні справи. Євгенові Чикаленку Київський губернатор не дозволив видати газету «Громадське слово», вбачивши в її програмі прагнення до автономізму. На 190-ому номері припинено видання газети «Громадська думка» (Київ). Редакцію розгромили жандарми. Припинено видання тижневика «Украинский вестник» (Петербург). Притягнено до судової відповідальності завідуючого видавництвом «Вік» Сергія Єфремова за видання брошури «Про держаний ладу всяких народів». Чимало газет закрито після виходу першого номера: газета «Запоріжжя» (Катеринослав) заборонена генерал-губернатором ще в друкарні, на першому номері; «Вісті» (Одеса) — на п’ятому номері; «Наша думка» (Петербург) — на другому; «Вільна Україна» (Петербург) — на шостому: тираж конфісковано, друкарню ліквідовано, а редактора-видавця Антона Шабленка посаджено на рік до Петропавловської фортеці; «Боротьба» (Київ)

— на четвертому номері; редактора-видавця Миколу Стаховського засуджено до річного ув’язнення.

Після восьмого номера заборонено перший літературно-мистецький україномовний журнал Росії «Зоря» (Москва).

Київський цензор сконфіскував український народний гімн «Ще не вмерла Україна» (видавництво — «Ранок»),

Заборонено газету «Народна справа» (Одеса).

1907 рік. Введено непомірно високе мито на ввіз україномовної літератури з Галичини (17 рублів за пуд).

1908 рік. Заборонено ввіз збірки Павла Грабовського «З півночі».

Циркуляр головного управління у справах друку губернаторам не дозволяв відновлення видавництв, закритих за розпорядженням уряду.

1908–1914 роки. У назві видання «Малороссийский родословник» В. Лукомського і В. Модзалевського (т. 1–4) заборонено вжити слово «украинский».

1909 рік. Київський Тимчасовий Комітет у справах друку наклав арешт на відривний календар на 1910 рік видавництва «Час» і порушив клопотання про притягнення до судової відповідальності осіб, винних у його випуску. Цей Комітет, який очолив запеклий україножер професор Т. Флоринський, дійшов висновку, що в календарі «усматрмваются непризнанные официально за конами, тенденциозно придуманние термины — Украина в значений географически-етнографической области, заселенной малоросами, украинцами вместо малоросами, украинци вместо малороси, москали вместо великороси…»

Петербузький центральний комітет іноземної цензури заборонив ввіз у Східну Україну збірки Михайла Коцюбинського «З глибини», виданої у Львові.

1910 рік. Міністр внутрішніх справ Російської імперії П. Столипін видав циркуляр, яким звертав увагу губернаторів «на несоответствие русским государственним задачам образования обществ, предусматрывающих узкие национальнополитические цели.»

У висліді цього розпорядження особливим нагінкам було піддано всілякі українські товариства, предусім «Просвіту».

Київський Тимчасовий Комітет у справах друку заборонив брошуру Дмитра Донцова «Школа і релігія», видану у Львові.

Подано рапорт Київського окремого цензора з іноземної цензури в Петербузький центральний комітет іноземної цензури про заборону повісті Михайла Коцюбинського «Fata Morgana», виданої у Львові.

Центральний комітет іноземної цензури заборонив ввіз збірки Івана Франка «З вершин і низин», як такого автора, що є «поборником українського сепаратизму».

Наприкінці 1905 року, в період «днів свободи» спілці двох українських благодійних товариств у Петербурзі (Товариство ім. Т. Г. Шевченка для допомоги нужденним вихованцям вищих навчальних закладів Санкт-Петербургу, уродженцям Південної Росії та Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книжок) вдалося взяти дозвіл на видання повного

«Кобзаря». 10 тисяч примірників першого такого «Кобзаря», що вийшли наприкінці 1906 року розійшлися за три місяці. Наступного року здійснене друге видання, наприкінці 1910 року видавець В. Яковенко здійснив третій випуск. Проте уряд злякався, що масовий інтерес до безцензурного «Кобзаря» у зв’язку з 50-річчям з дня смерті Т. Шевченка буде на шкоду «общественному спокойствию», і тому 1911 року на третій випуск, а також на два попередні, раніше дозволені, було накладено арешт. Книжки не знищили, але зажадали вирізати з кожної найкрамольніші твори, уривки — 104 сторінки.

1911 року в Києві конфісковано «Малий Кобзар для дітей» Тараса Шевченка. Через постійні переслідування вийшло останнє число газети «Село», в якій брав участь Михайло Грушевський.

1914 рік. Заборона святкування ювілею Тараса Шевченка. На другий день після початку війни, 20 липня, закрито газети «Рада», «Маяк», а згодом і журнал «Українська хата», редактора якого Павла Богацького заслано до Сибіру. Припинено видання енциклопедії «Украинский народ в его прошлем и настоящем».

1915 рік, 9 січня. З наказу Начальника Київського військового округу Київський губернатор видав розпорядження «припинити на весь час воєнного стану всі періодичні видання на малоросйському наріччі». Було закрито журнали «Літературно-науковий Вістник», «Дзвін», «Світло», «Сяйво», «Україна», «Рідний край», «Молода Україна», «Основа», «Записки Українського наукового товариства», газети «Рілля», «Згода», «Слово» та ін.

Не дано дозволу на випуск оповідання В. Винниченка «Сліпий». В «Історії Запоріжжя» А. Кащенка військова цензура вилучила місця про українсько-російські конфлікти після приєднання України до Росії.

«Рекордний подвиг київських гасителей, що розперезилися» (С. Єфремов) мав місце на сторінках газети «Последние новости» (жовтень, 1915 року), яка вийшла з пробілинами — були зняті оголошення про день похорону відомого громадського діяча, професора Олександра Русова, який посідав чільне місце в національно-визвольному русі.

Все інше в імперії пильнувало недремне цензорське око. Що ж стосується українського слова, то ці пильнування переходили в репресії та заборони, характер яких не знав меж.

Як підкреслював Борис Грінченко в книзі «Порабощаемый народ» (Львів, 1895), «щодо української літератури російська цензура дійшла до такої зухвалої розперезаності, яку можна порівняти лише з самодержавством російської жандармерії, поставленої понад усяким законом. Українська книжка позбавлена будь-яких прав легального існування».

Мотиви цієї зухвалості й агресивності щодо українського слова зрозумілі, адже воно акумулювало в собі інтелектуальну, духовну самостійність народу.

Українська книжка, журнал, газета, навіть за всієї лояльності до уряду (а їх забороняли передусім за мову) були небезпечні імперській політиці, бо вже самою своєю появою ширили друковане українське слово, утверджуючи українство, національну свідомість. Не випадково ж перша українська газета «Зоря Галицька», що з’явилася 15 травня 1848 року у Львові, виходила з гаслом: «Русине! Пізнай себе, буде з тебе!». Офіційні обрусителі стояли на стороні того, щоб українець, названний ними малоросом, себе не «пізнав».

Провідники україножерної політики не приховували своїх шовіністичних устремлінь. Так, Є. Феоктистов, який очолював Головне управління в справах друку (1883–1896 р. р.) писав у спогадах: «Серед паперів, які збереглися в мене, є листи київського цензора В. Л. Рафальського, одного з найрозумніших і благородних діячів, листи, що проливають світло на шкідливу діяльність поляків, жидів, українофілів — усієї саранчі, для боротьби з якою були потрібні енергійні зусилля, а уряд задовольнявся лише деякими півзаходами».

Згаданий Рафальський у листі до Головного управління в справах друку так обстоював великодержавницьку місію цензора: «У сфері місцевих інтересів він повинен пам’ятати, що цей край

— колиска нашої державиповинен бути і залишатися російським, а тому він зобов’язаний усувати всі супротивні і ворожі намагання й тенденції, від кого б вони не виходили, належить усувати кожну спробу пропагувати політичне відокремлення і відчуження».

Ці обмеження часом навіть виходили за межі не тільки державної політики, а й здорового глузду. Так, цензор міг рішуче й остаточно (оскарження не давало наслідків) у фразі «наша Україна» зняти слово «наша» — це в збірнику для читання «Колоски». Мотивація далекоглядна: «Пусть хоть и читают «Украина», но не знают, что ето их страна».

1900 року з 45 рукописів, поданих до цензури, не дозволили 22. Упродовж 1904–1914 років українська громадськість активно ставила питання про зняття заборони з рідного слова. Кабінет Міністрів навіть визнав, що ця заборона «припятствует повишению нинешного низкого уровня крестьян малороссийских губерний», але далі цього не пішло. Тодішній начальник Головного управління в справах друку в розмові з київськими делегатами заявив: «конечно запрещение с переводов св. писання и научно-популярних книг должно бить снято; я даже допускаю возможность разрешения сочинений на малорусском наречии; но вот чего я решительно не могу представить, ето разрешение политических газет по-малороссийски».

В цьому, останньому, пункті царський сановник дотримувався лінії сумнозвісного міністра Валуєва, який на клопотання про дозвіл видати в Харкові газету «Украинский вестник» вчинив резолюцію: «Увеличение числа существующих уже периодических изданий без особих уважительных причин, особенно в малороссийских и западних губерниях империи, я принимаю со своей сторони неудобним».

Цензура дотримувалася ще одного принципу, вбивчого для красного письменства (про науку не вдеться, бо тут була суцільна заборона для українства): все талановите, що мало б вплив на маси і для розвою літератури, якраз і не допускалося на сторінки книг. Натомість, без перепон пропускалося все «ничтожное и глупое», як пише Борис Грінченко, в праці «Порабощаемий народ». «Мета тут очевидна, — зауважує він, — дискредитувати цю літературу; ми винні, якщо вона не дає нічого, крім літературного мотлоху!»

Відомство цензури було якнайтісніше пов’язане з таємною політичною поліцією: сумнозвісним III відділом, а після його скасування з департаментом поліції. Всі важливі українські рукописи,

заборонені цензурою, передавалися нею в ці органи імперської інквізиції, про інші заборони ставилося до відома. Кожен, хто писав по-українськи, був у списку неблагонадійних, а отже, під негласним наглядом царських опричників. Більш того, кожен інтелігент з українців, який на людях й дома послугувався рідною мовою, також викликав підозру і вважався потенційним ворогом монархії.

Навіть те, що було дозволено, не мало державної опіки, а зустрічало всілякі перешкоди на шляху до читача. Так, Звенигородська повітова земська управа відмовилась поширювати серед селян безплатну брошуру Євгена Чикаленка «Розмови про сімейне хазяйство». Бібліотека міста Острогозька на Воронежчині, в якому проживало багато українців, не прийняла до свого фонду подаровані видання творів М. Коцюбинського, М. Грушевського, В. Винниченка під підтекстом «загроза безпеці бібліотеки».

Утиски й заборони українського слова породили таке гальмівне для духовного поступу й руйнівне для всього національного менталітету явище як самоцензура. Про таке свідоме, але вимушене самовбивство своїх ідей Павло Грабовський писав у листі до Бориса Вінниченка, видавця його збірки «Кобза» (Чернігів, 1898), єдиної, до речі, що побачила світ у Російській Україні (всі інші змушений був видавати у Львові): «Вірші я пильненько вистругав, та не знаю, чи догодив вистругуванням цензурі; з того самого погляду помістив і вірші зовсім нікчемні — про кохання та цілунки, може, ці «праведники» скасують увесь збірник». Книжку пропустили, але невдовзі, в січні 1900 року, із антології «Вік» було знято вірш поета, «в котором автор воспевает борцов за народ, страдающих в кайданах без солнца и приюта».

Якими насправді були ті «праведники», засвідчив Іван Франко: «Єдино надійним лоцманом для обходу найбільш небезпечних підводних каменів, які всіяли цензорські дороги, були «кредитні карбованці». Знайшовся навіть такий цензор, якому українські автори підносили замість обкладинки на рукопису асигнацію в сто карбованців, і рукопис пропускався дозволений». Та, певна річ, не всі були такі податливі, та й не в кожного автора знайшлася б така поважна на той час сума.

Можна було б укласти цілий каталог заборонених творів українських письменників, а також нездійснених творчих задумів. Пантелеймон Куліш, зокрема, не зміг видати III томи «Записок о Южной Руси», а також ІІ-томне зібрання етнографічних матеріалів.

Недопущення перед очі українця газет і журналів його рідною мовою, навіть невинних популярних брошюр, все це була послідовна політика, спрямована на зросійщення, нівеляцію, на закріплення за його мовою означення «для хатнього вжитку».

Відсутність бодай науково-популярної літератури українською мовою негативно вплинула на витворення національної термінології в усіх галузях знань. Хоча передові діячі дореволюційної доби, працюючи над укладанням словників, провіщали рідній мові цивілізоване майбутнє, бачили її в ряду розвинутих і повноцінних. Так, Тадей Рильський у колі однодумців заявляв, що з розвитком українців і мова їх розвинеться до можливості вживання її для висловлення абстракцій.

А тим часом «дорозвиватися» без друкованого слова було майже неможливо. Наприклад, 1866 року в Російській імперії не вийшло жодної книжки українською мовою, 1865 і 1870 років — по 5 назв, 1877 — 2, а 1880 — жодної.

Та все ж, незважаючи на такі вкрай несприятливі умови, українська мова не лишилася тільки «для хатнього вжитку», вона дала людству такі імена, як Тарас Шевченко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка.

Свідомий високої місії національного відродження, Михайло Коцюбинський писав: «…Кожному народові, і в тому числі українцям, «належить», між іншим, якмога ширше і повніше розвивати свою духовну сутність і, паралельно до свого культурного росту, поступово удосконалювати знаряддя своєї думки — мову, в якій, як у дзеркалі, відображається і історія, і світогляд, і характер даного народу».

Заборона мови, насадження силоміць іншої, панівної, не тільки гальмувало її внутрішній розвиток, а й деформувало менталітет її носіїв чи, точніше б сказати, тих, хто від неї відступався — вимушено чи доброхіть, руйнувало самобутність мислення, сам характер, а відтак і філософсько-етичні засади людського буття.

На це спустошення була націлена вся державна машина. Навіть національні звичаї зазнали гонінь з боку поліції і церкви. Відкрита 1866 року бібліотека в Києві стала вогнищем зросійщення і насадження вірнопідданства. До 1905 року в підросійській Україні існувала єдина українська друкарня, що належала журналові «Киевская старина».

Варто назвати такі варварські дії властей, як переслідування посадовців за вживання української мови і передплату українських видань, уможливлених після маніфесту 17 жовтня 1905 року. Щоб пригальмувати останнє, начальникам поштових відділень було розіслано таємний наказ: не приймати грошових переказів на адреси українських редакцій. Список таких каральних акцій проти мови можна було б продовжити.

І маніфест 17 жовтня 1905 року, і «Тимчасові правила про періодичну пресу» від 24 листопада того ж року не забезпечували повну свободу українського слова. По-перше, Емський указ офіційно не був відмінений, тож місцева адміністрація, посилаючись на нього, часто не давала дозволу на українські періодичні видання. А, по-друге, хоч попередня цензура була й скасована (залишалася для рисунків, портретів, автографів), але великодержавні пильнувальники недремним оком просвічували кожне надруковане видання і могли накласти на нього арешт, розпочати судове переслідування видавців. Щодо автографів, то, приміром, у тижневику «Огни» цензура зняла з листа Б. Грінченка до Г. Гетьманця дуже актуальні міркування, в яких ішлося про приступну народові популярну літературу його ж мовою: «Коли ми не дамо народові цієї літератури своєю мовою, то народ читатиме книжки, як і досі, мовою чужою, і буде й далі тягтися той ненормальний факт, що просвіта несе нам темряву, бо-яко чужомовна — денаціоналізує, а через те й деморалізує народ».

Якщо ж поглянути на кількість українських книжок, виданих у Росії, скажімо, хоча б 1912 року, ще у більш-менш нормальній атмосфері, до початку навальних репресій проти нашого слова часів війни, то картина справляє гнітюче враження. Скажімо, книжок поезії — 4, прозових — 14, дитячих — 7, і, зрозуміло, жалюгідними тиражами.

Жанр, темат. Кількість назв Тираж
Поезія 4 5250
Белетристика 14 24875
Драматургія 9 18700
Історія 1 400
Філологія 1 300
Етнографія 4 10500
Підручники 1 4000
Музичні твори 5 2900
Довідкова 3 3400
Лубочна 13 110000
Теорія, історія літератури, критика, психологі, публіцистика 12 18060

Та й це на шляху читача натрапляло на численні перепони. Який-небудь начальник жандармського відділу на станції Полтава, приміром, забороняв на вокзалі продавати українські книжкиі газети. Повідомлення про такі репресивні акції, зафіксовані на сторінках «Украинской жизни», складають вельми насичену мозаїку всіляких заборон. Так й рубрики і заголовки тих повідомлень промовляють самі за себе: «Преследование украинства», «Губернаторские veto», «Украинофобия», «Ретивость исправников», «Обиски, аресты, освобождения», «Крамольная бандура», «Крамольная пьеса»…

Високі державні чини від міністрів до губернаторів, жандармські офіцери, поліцмейстери, справники, шкільні інспектори, священики, навіть сільська доморощена, своя, сказати б, а не прийшла адміністрація — вся ота незчислима рать регламентаторів і наглядачів забороняла, вилучала, не пропускала, штрафувала, садовила під арешт, переслідуючи не лише друковане, а й живе народне слово. Як, приміром, у селі Степок Таращанського повіту на Київщині, де місцева влада не дозволяла молоді співати українських пісень. Чи на Харківщині, де дітям забороняли співати колядки, а на новорічних ялинках з репертуару вилучали українські пісні, замінюючи їх виключно російськими.

Ось тільки окремі «камінці» із тієї мозаїки.

Одеса. Відмова в реєстрації українського драматичного товариства «Кобзар».

Полтава. Губернське земство на оголошений ним конкурс на кращі популярні брошури і плакати приймало роботи лише російською мовою.

Москва. Не дозволено збори українського земляцтва університету, присвячені пам’яті Тараса Шевченка, призначені в роковини його смерті 26 лютого 1913 року.

Село Яланка на Поділлі. Губернська поліція змусила кредитне товариство зняти вивіску українською мовою з написом «Єднаймося, братаймося у товариство чесне».

Одеса. Градоначальник заборонив клубові «Українська хата» читати реферати для публіки, дозволивши тільки на закритих засіданнях тільки для членів клубу.

Кам’янець-Подільський. Місцевій «Просвіті» заборонено хорові співанки.

Золотоноша. Заборонено публічну лекцію про Тараса Шевченка.

Лубни. Агрономові Гавсевичу не дано дозволу на відкриття української книгарні.

Київський губернатор не затвердив ухвали Канівського повітового земства про асигнування запасного капіталу на 1914 рік у сумі тисяча карбованців на упорядкування могили Тараса Шевченка.

Знято з репертуару п’єсу Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» за сцену відвідин гетьмана московським послом. Дозволено тільки після вилучення цієї сцени.

Та за одвічним законом самозбереження народ, 95 відсотків якого становили селяни, котрі несли в собі могутню й незнищенну українську стихію, вистояв — окрадений, упосліджений, малописьменний, але ж не розмолотий на «общерусское» борошно, а з потенційними ростками в кожній своїй зернині. Саме ця здорова стихія стала тією відпорною й нездоланною силою, завдяки якій українська мова, попри всі сипучі піски, смерчі та засухи царського режиму, зберегла свої живлющі джерела, а народ — свій живий, неповторний голос, який вирізняє його у вселюдському хорі, свою сутність. Всепоглинаючий льодовик, що сунув з півночі, не зміг скувати цю стихію і розтоплювався від гарячого подиху народу, бо, як сказав Тарас Шевченко про неситу імперську силу, «не скує душі живої і слова живого».


КУРС РОСІЙСЬКОГО УРЯДУ НА ЗНИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ, СТАРОЖИТНИХ ВОЛЬНОСТЕЙ І ПРАВ | В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) | ПОЛІТИКА НИЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ



Всего проголосовало: 24
Средний рейтинг 4.8 из 5