Book: Никодим Cвятогорець - Невидима боротьба



НОВІ ЧАСИ XV – XIX СТ.

Никодим Cвятогорець - Невидима боротьба

ДЖЕРЕЛА ХРИСТИЯНСЬКОГО СХОДУ

СВІЧАДО

ЛЬВІВ

Монастир Свято-Іванівська Лавра * Видавничий відділ «Свічадо»

2007

НИКОДИМ

СВЯТОГОРЕЦЬ

НЕВИДИМА БОРОТЬБА

Переклад за виданням: Невидимая брань. Блаженной памяти старца Никодима Святогорца. — Москва, 1904.

ББК 86.211

Н 63

Перекладач Богдан Матковський

Художнє оформлення Софії Буряк

На обкладинці використано зображення шиферного рельєфу з Михайлівського Золотоверхого монастиря

Видавництво спирається на

«Український правопис. Проект найновішої редакції» (1999) Інституту української мови НАН України.

Никодим Святогорець

Н 63 Невидима боротьба (вид. друге, виправлене)/ Пер. з рос. Б. Матковський. — Львів: Свічадо, 2007. - 212 с.

ІSВN 978-966-561-350-3

Кожен християнин з моменту хрещення стає на шлях невидимої боротьби з безтілесними ворогами. Тому він, як розсудливий Христовий воїн, повинен бути постійно пильним і застосовувати всі методи «збереження духа ревности до життя за Божою волею».

Автор книжки дає поради, як зодягнутися у зброю чеснот, щоб здобути перемогу. Важливу роль у цій боротьбі він відводить умовій молитві.

Для християн, що змагають до святости.

ББК 86.211

© Монастир Монахів Студитського Уставу, український переклад, 2000

ІSВN 978-966-561-350-3 

ЗМІСТ

ЧАСТИНА ПЕРША

Глава І В чому полягає християнська досконалість?

Для осягнення її необхідна боротьба. Чотири речі,

вкрай необхідні для успіху в цій боротьбі.....................................................................11

Глава 2 Ніколи ні в чому не треба вірити самим собі і

надіятися на самих себе.................................................................................................. 15

Глава 3 Про надію на одного Бога і впевненість у Ньому..................................... 19

Глава 4  Як пізнати, чи діє хто не надіючись на себе,

І з досконалою надією на Бога?......................................................................................21

Глава 5  Про помилковість думки тих, які вважають надмірну 

печаль чеснотою………………………….......................................................................22

Глава 6  Певні знання, які помагають у визначенні міри

і обсягу недовіряння собі та повного уповання на Бога..............................................22

Глава 7  Проте, як потрібно вправляти нам ум свій,

щоб він не хворів незнанням..........................................................................................24

Глава 8 Проте, чому неправильно судимо про речі,

і як прийти до правильної думки про них.....................................................................25

Глава 9 Про пильнування ума від марного всевідання і

пустої цікавості................................................................................................................26

Глава 10  Як навчити свою волю, щоб вона у всіх ділах своїх,

внутрішніх і зовнішніх, як кінцеву мету прагнула лиш одного

догодити Богові..............................................................................................................28

Глава 11 Деякі нагадування, які можуть спонукати нашу волю

до бажання всяким ділом догоджати Богові.................................................................33

Глава 12 Про бажання і прагнення, які є в людині,

та про їхню боротьбу між собою………………………................................................34

Глава 13 Про те, як треба воювати з чуттєвою безсловесною

волею, і про подвиги, які вона повинна проходити,

щоб набувати навику в чеснотах………………………................................................37

Глава 14 Як бути, коли вища, розумова воля здається ніби

зовсім переможеною нижчою волею та ворогами........................................................41

Глава 15 Проте, що боротьбу треба вести безперервно і мужньо............................44

Глава 16 Як Христовому воїну зранку потрібно настроюватись

на боротьбу.......................................................................................................................46

Глава 17  В якій послідовності нам треба поборювати

свої пристрасті..................................................................................................................49

Глава 18 Як поборювати порухи пристрастей, які несподівано

підіймаються………………………….............................................................................49

Глава 19 Як поборювати тілесні пристрасті...............................................................52

Глава 20 Як поборювати недбалість...........................................................................57

Глава 21  Про керування і правильне користування зовнішніми

органами чуття.................................................................................................................61

Глава 22 Про те, що ті чуттєві предмети, про які ми говорили, бувають засобами та знаряддями для правильного управління нашими почуттями, якщо від них ми будемо переходити до думок про воплочення Бога Слова і про тайни Його життя, страждання і

смерти................................................................................................................................67

Глава 23 Як від чуттєвих вражень переходити до морально-повчальних уроків................................................................................................................................69

Глава 24 Загальні уроки про використовування органів чуття…………….............72

Глава 25 Проте, як керувати язиком...........................................................................76

Глава 26 Як впорядкувати уяву та пам'ять.................................................................80

Глава 27 Воїну Христовому всіма способами треба уникати тривог і замішань серця, якщо бажає добре перемагати своїх ворогів…………………………….... 88

Глава 28 Що робити, коли ми у боротьбі зазнали ран..............................................90

Глава 29 Якої послідовності дотримується диявол у веденні духовної

боротьби з усіма, і як обманює людей різних моральних станів ………………….. 92

Глава 30 Як диявол утверджує грішників у рабстві гріха........................................93

Глава 31 Як ворог утримує в своїх тенетах тих, які усвідомили своє важ­ке становище й хочуть визволитися від нього, а до діла не при­ступають. І чому наші добрі наміри нерідко не виконуються………………………………………………………………. 94

Глава 32 Про підступи ворога проти тих, які стали на добрий шлях………..........97

Глава 33  Як ворог відштовхує від добрих діл і стає їм на заваді.............................99

Глава 34 Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям........................ 103

Глава 35  Певні вказівки, які потрібні в ділі переборення пристрастей і

набування чеснот.......................................................................................................... 108

Глава 36 Про порядок стягання чеснот.................................................................... 111

Глава 37 Які наміри потрібні для успіху в набутті чеснот взагалі,

та як поводитись під час набуття якоїсь одної чесноти ........................................... 112

Глава 38 Вправлятися в чеснотах потрібно зі старанням і

безперестанку.................................................................................................................115

Глава 39 Не потрібно втікати від нагод зробити добро..........................................116

Глава 40 Потрібно любити нагоди до чеснот, а особливо важкі............................117

Глава 41 Як в різних випадках можна досягати успіхів в одній

і тій самій чесноті.......................................................................................................... 120

Глава 42  Скільки часу потрібно вправлятися в кожній чесноті

та які ознаки досягнення успіху в ній………………………..................................... 121

Глава 43 Про те, що не варто аж так бажати визволення від скорбот,

а краще здатись повністю на Божу волю.................................................................... 124

Глава 44 Застереження від злих порад диявола в доброму................................... 126

Глава 45 Якщо судимо строго ближніх, то тільки через високу про себе

думку ворожої підшепти. Як перебороти такий нахил?........................................... 128

Глава 46  Про молитву...................................................,.......................... ………….131

Глава 47 Що таке умова або внутрішня молитва, та яких видів вона

буває............................................................................................................................... 136

Глава 48 Як навчитися молитися таким способом................................................. 137

Глава 49  Про свою молитву, яку складає сам молільник.......................................141

Глава 50  Про короткі молитви, або короткі молитовні зітхання до Бога………. 142

Глава 51 Про Ісусову молитву.................................................................................. 144

Глава 52 Сприяння для успіху в здобутті навику в молитві………….................. 148

Глава 53  Діло молитви в невидимій боротьбі..........................................................150

ЧАСТИНА ДРУГА 

Глава 1 Про пресвяту тайну Євхаристії................................................................ 153

Глава 2 Як потрібно приймати святу тайну Євхаристії, або приймати

Христа Господа тайно, - в тайнах…………………….............................................. 154

Глава 3 Як заглибленням в тайну Євхаристії зігрівати в собі любов

до Бога………………………........................................................................................ 157

Глава 4 Про духовне причастя................................................................................ 163

Глава 5 Про подяку Богові.......................................................................................164

Глава 6 Про віддання на Божу волю...................................................................... 166

Глава 7 Про теплоту в серці й про охолодження та сухість серця...................... 168

Глава  Про пильнування та іспит совісти.............................................................174

Глава  Про приготування до боротьби з ворогами в смертну годину ………. 178

Глава 10 Про чотири ворожі спокуси, які бувають в годину смерти.

Перша спокуса - проти віри та про спосіб її перемагання……………………….....179

Глава 11 Друга спокуса в годину смерти - відчай…………...................................180

Глава 12 Третя спокуса в годину смерти - марнославство………….....................181

Глава 13  Четверта спокуса в годину смерти - привиди..........................................182

Глава 14  Про духовний мир серця........................................................................... 183

Глава 15 Про способи збереження внутрішнього миру......................................... 185

Глава 16 Мир в серці встановлюється помало........................................................ 186

Глава 17  Для миру серця потрібно втікати від почестей і любити

смирення та вбогість..................................................................................................... 187

Глава 18 Душі потрібно бути усамітненою в собі, щоб Бог осінив її

Своїм миром...................................................................................................................189

Глава 19 Про розважливість в ділах любови до ближніх для душевного

миру.................................................................................................................................190

Глава 20 Душі, яка відреклася від своєї волі, належить віддавати себе

Богові.............................................................................................................................. 192

Глава 21 Не шукай потіх і насолод, а єдиного Бога.............................................. 194

Глава 22 Не падай духом, коли відходить або переривається внутрішній

мир.................................................................................................................................. 196

Глава 23 Ворог має багато підступів для розладу внутрішнього миру:

Стережись!…………………….................................................................................. 197

Глава 24 Не потрібно бентежитися зменшенням духовних почуттів та

иншими внутрішніми спокусами................................................................................ 199

Глава 25 Різні спокуси даються нам на добро.........................................................200

Глава 26  Ліки проти збентеження легкими прогріхами та

слабкостями………………………................................................................................203

Глава 27 Збентеженому треба відразу відновити душевний мир..........................205

ВСТУП

Невидима боротьба... Щось таємниче криється у цих словах, і нам, сучасним людям, нелегко їх сприйняти. Адже життя навколишнього світу влаштоване на матеріяльних засадах, і коли людині доводиться боротися, то лише за якісь видимі речі. А провадити внутрішню невидиму боротьбу здатний лише той, хто живе життям духовним. Святі Отці часто наголошували, що людина у своїх земних пошуках не зазнає спокою, поки не віднайде Бога. І, очевидно, слід наголосити, що повніше розумітимемо суть цієї боротьби тоді, коли усвідомимо, що вона є боротьбою не проти когось чи чогось, а радше за когось, і полягає в тому, щоби «не віддати» Господа, якого в нас намагається відібрати ворог. А «невидимою» називаємо цю боротьбу тому, що здійснюємо її на духовному рівні, який, як і мета, для нас є невидимим.

Невидима боротьба є важливою ще й для того, хто намагався чинити добро, але через якісь обставини не зміг його здійснити. Б такому разі Господь прийме добрий намір як довершену справу. Подібно Бог осудить і зловмисника, якому щось перешкодило скоїти задумане зло. Бо перед Господом відкриті помисли і серце кожної людини. Тому так важливо протистояти всім злим думкам, поборюючи їх.

Будь-яка думка, що віддаляє нас від Бога, якою би доброю не видавалась, походить від диявола, і її потрібно негайно відігнати. Бо ворог повсякчас нашіптує різні мрії, бажання, пропонує розмаїті земні насолоди, лиш би відібрати у людини пам'ять про Бога і віддалити її від Творця. Отож ніколи не слід затримувати увагу на тому, що посилає наша уява, а рішуче відкидати злі помисли й очищати від них своє серце.

Людина переважно діє під впливом думок, які її наповнюють. Особа, що керується своїми бажаннями, не є цілісною, бо потурає своїм пристрастям, які не полишають її, поки не будуть задоволені. У той же час Святий Дух не нав'язує себе людині, а вичікує, бажаючи побачити її прагнення прийняти Його.

Якщо ми мужньо противимося злим помислам і пристрастям, Святий Дух починає «керувати» там, де пристрасті поборені. І тоді людина щоразу менше діє під виливом диявола, а живе, ведена Святим Духом. Тому невидима боротьба з гріхом є суттєвою, бо що частіше здобуваємо перемогу, то більше сповнюємося Духом Божим. Ось так і відбувається перехід людського буття від матеріяльного до духовного.

Можемо зауважити, що в сучасному світі багато пишуть та говорять про допомогу бідним, знедоленим, сиротам. Але забувають про те, що всі люди є бідними духовно. Цю бідність можна побачити скрізь: і в брудних хижах, і в розкішних покоях. Як часто у нашому житті трапляються випадки, що спонукають збочити з правильної дороги, втратити правдиве розуміння сутности речей та подій. А як страждає тоді людина! Тому нині наголошуємо на важливості духовної боротьби, яку пере­живають не лише монахи. Вона не є привілеєм певного кола християн, а обов'язком кожної людини.

Ми часто уникаємо чи навіть соромимося життя духовного, внут­рішнього, обмежуючись виконанням зовнішніх практик та обрядів, які гублять свій зміст, коли не зумовлені внутрішньою потребою.

Саме тому пропонуємо до уваги сучасного читача книгу, яка впродовж декількох століть була настільним путівником для тих, хто прагнув провадити духовне життя. Історія її написання сягає кінця XVI століття. Італійський священик Лоренцо Скуполі опублікував свої нотатки про духовне життя, які він попередньо робив для власного користування. Двісті років по тому Никодим Святогорець, побачивши, що книга є добрим викладом аскетики, переклав її грецькою, додавши цитати зі Святого Письма й творів Отців Церкви. Ще через сто років Теофан Затвор ник-перекладає «Невидиму боротьбу» російською мовою. При цьому багато місць він усуває й водночас вводить нове, адаптуючи книгу до східної Традиції*. А сьогодні перед нами переклад українською.

Хотілося б, щоб кожний, хто читатиме цю книгу, наближувався до Господа, поширював Його Царство, очищав своє серце й ум, бо лише «чисті серцем... побачать Бога» (Мт. 5, 8), і без сумніву та страху, а з довірою до Христа вів невидиму боротьбу.

Ігумен Святоуспенської Унівської Лаври

 ієромонах Венедикт

* Докладніше про історію написання «Невидимої боротьби» дип.: Пісня серця. Давні повчання про внутрішню молитву. —Львів: Свічадо, 1993. — 84 с.

ПЕРЕДМОВА*

Ця корисна для душі книжечка справедливо називається «Невидима боротьба». Як багато зі священних і богонатхненних книг Старого і Нового Завіту отримали свою назву від самих предметів, про які вони повчають (книга Буття, наприклад, названа так тому, що розказує про створення й упорядкування всього існуючого із неіснуючого; Вихід - тому, що описує вихід синів Ізраїля із Єгипту; Левіт - тому, що описує устав священнодій для левітського племени; книги Царів — тому, що розказують про життя і діяння царів; Євангеліє — тому, що звіщає нам велику радість, бо народився Спаситель—Христос Господь (Лк. 2,10.11), і вказує всім вірний шлях до спасіння та успадкування вічно блаженного життя), так хто не по­годиться, що І ця книга, судячи з її змісту і предметів, якими вона займається, слушно названа: Невидима боротьба?

Бо вона повчає не про яку-небудь чуттєву і видиму боротьбу, і не про ворогів явних і тілесних, але про боротьбу духовну і невиди­му, яку кожний християнин розпочинає з тієї години, як охрестить­ся і дасть перед Богом обіт — воювати за Нього, на славу Його бо­жественного імени, навіть до смерти (тому написане в книзі Чисел (21,14): «Тим то й сказано в книзі»: Господня боротьба — це алего­ричне передання цієї невидимої боротьби); і про ворогів безтілес­них і неявних, під якими треба розуміти різні пристрасті і похоті тіла, і злих та людиноненависних бісів, які день і ніч не перестають воювати проти нас, як сказав блаженний Павло: «Нам бо треба бо­ротися не проти тіла і крови, а проти начал, проти властей, правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних про­сторах» (Еф. 6,12).

Воїнами, які ведуть бій у цій невидимій боротьбі, — повчає ця книжка — є всі християни; їх полководцем є Господь наш Ісус Христос, оточений і супроводжуваний тисяцькими і соцькими, тобто всіма чинами ангелів і святих; арена змагань, поле бою, міс­це, де проходить сама боротьба, — є наше серце і вся внутрішня людина; тривалість боротьби — все наше життя.



Що ж то за обладунок, в який зодягає своїх воїнів ця невидима боротьба? Ось послухай. Шоломом для них служить абсолютна не­довіра до себе і абсолютне непокладання надії на свої сили; щитом і кольчугою — смілива віра в Бога і тверде уповання на Нього; бро­нею і нагрудником — повчання в стражданнях Господа; поясом — відсікання тілесних пристрастей; взуттям — смирення і постійне визнання та відчуття своєї немочі; шпорами — терпеливість у спо­кусах і прогнання недбальства; мечем, який вони постійно трима­ють в одній руці, — молитва, як словесна, так і умова — сердечна; списом-тризубцем, який тримають вони в другій руці, — тверда рі­шучість ніколи не піддаватись напасливим пристрастям, а відки­дати їх з гнівом від себе і ненавидіти всім серцем; коштом і їжею, якими вони підкріпляються для опору ворогам, — часте причастя Богоспілкування, як таїнственного від таїнственної жертви, так і духовного; світлою і безхмарною атмосферою, яка дозволяє здалеку помічати ворогів, — постійне тренування ума в пізнанні того, що миле Господу, постійне тренування волі, щоб бажати тільки те, що вгодне Богові — миру і спокою серця.

Тут, у цій «Невидимій боротьбі», або краще сказати в цій боротьбі Господній, Христові воїни навчаються розпізнавати всякі спокуси, різноманітні підступи, хитромудрі лукавства і військові хитрощі, які духовні супостати спрямовують проти них за посеред­ництвом органів чуття, через фантазії, через позбавлення Божого страху, особливо через чотири спокуси, які вони вносять в серце в час смерти (маю на увазі невір'я, відчай, марнославство і пере-ображення їх самих в ангелів світла). Навчаючись розпізнавати все це, вони н самі при цьому примудряються руйнувати такі підступи ворогів і протистояти їм, і пізнають, якої тактики та яких правил боротьби належить їм у конкретному випадку дотримуватися, і з якою мужністю вступати в боротьбу. Отже, завдяки цій книжці кожна людина, яка хоче спастися, навчиться перемагати своїх невидимих ворогів, щоб здобувати скарби істинних і божественних чеснот, і за це отримати нетлінний вінець і вічний завдаток, яким є єднання з Богом, і в нинішньому віці, й у майбутньому.

Прийміть же, христолюбиві читачі, цю книгу радісно і при­хильно. Навчаючись по ній мистецтву невидимої боротьби, старай­тесь не просто воювати, а воювати згідно з правилами, воювати як належить, щоб бути увінчаними. Бо буває, як навчає апостол, що дехто хоч і змагається, але не отримує вінця, якщо змагається не за правилами (2 Тим. 2,5). Зодягніться в обладунки, які пропонує вам в ця книжка, щоб вразити на смерть своїх мисленних і невидимих г ворогів, якими є згубні для душі пристрасті і ті, що їх влаштовують та розбуджують, — біси. « Одягніться в повну зброю Божу, щоб ви могли дати відсіч хитрощам диявольським» (Еф. 6,11). Згадайте, як при святому Хрещенні ви обіцяли перебувати у відреченні від сатани і всіх діл його, і всього служіння його, і всієї гордині його, тобто хтивости, грошолюбства, марнославства та инших пристрастей. Змагайтеся скільки є сил, щоб примусити його втекти, щоб знеславити і перемогти його у всій повноті.

А яку віддачу і нагороду ви отримаєте за таку перемогу? Дуже багату і велику. Послухайте про це із уст самого Господа, який обі­цяє вам у святому Одкровенні: «Переможному дам споживати від дерева життя, що в Божому раю» (Од. 2,7); «Переможний не ушко­диться від смерти другої» (Од. 2,11); «Переможному дам манни сокровенної» (Од. 2,17); «Переможному, і хто зберігає до кінця діла Мої — дам тому владу над язичниками... і дам тому зірку досвітню» (Од. 2,26.28.); «Хто переможний — він одягнеться в одежі білі... і ви­знаю ім'я його перед Отцем Моїм і перед ангелами Його» (Од. 3,5); «Хто переможний, зроблю його стовпом у храмі Бога Мого» (Од. 3,12); «Переможному дам сісти зо Мною при престолі Моїм» (Од. 3,21); «Пере­можний унаслідує це, і буду йому Богом, і він буде Мені сином» (Од. 21,7).

Бачите, які нагороди! Бачите, яка заплата! Бачите цей восьми-конечний і багатоколірний нетлінний вінець, або краще ці вінці, які плетуться для вас, брати, якщо переможете диявола! Ось про це тепер і турбуйтеся, за це змагайтеся і від усього утримуйтеся, «аби ніхто не вхопив вінця твого» (Од. 3,11). Бо воістину ганьба велика, що ті, які вправляються в тілесних і зовнішніх подвигах, у п'ять ра­зів більше від всього утримуються, щоб отримати який-небудь тлін­ний вінець із дикої маслини чи пальмової гілки, чи із фінікової, чи з лаврової, чи з миртової, чи з иншої якої рослини; а ви, маючи отримати такий нетлінний вінець, проводите своє життя байдуже і безпечно. Чи не розбудить вас від цього сну хоч слово св. Павла, який говорить: «Хіба не знаєте, що ті, які біжать на перегонах, і біжать усі, але лиш один бере нагороду ? Біжіть так, щоб її осягнути! Кожний змагун стримується від усього; однак ті, щоб тлінний вінець здобути, а ми — нетлінний» (1 Кор. 9,24-25). Якщо ж, запалившись ревністю, ви переможете і здобудете ті світлі вінці, то не забудьте тоді, брати мої, помолитися до Господа за прощення гріхів і за того, хто був вам посередником в отриманні такого блага за допомогою оцієї книги. А найперше не забудьте піднести свої очі до неба і воздати подяку та славу першому Джерелу і Звершителю вашої пере­моги, Богу і Началовождю вашому Ісусу Христу, звертаючи до Нього оте Зоровавелеве слово: «Від Тебе, Господи, перемога... і Твоя є слава, я ж є раб Твій» (2 Ез. 4,59)*, і друге, сказане пророком Давидом: «Твоя, о Господи, велич, сила, слава, вічність і пишнота» (1 Хр. 29,11), нині і на віки віків. Амінь.

*Цитата подана за Септуагінтою.

ЧАСТИНА ПЕРША

ГЛАВА 1

У чому полягає християнська досконалість? Для осягнення її необхідна боротьба. Чотири речі, вкрай необхідні для успіху в цій боротьбі

Усі ми звичайно бажаємо і заповідь маємо бути досконалими. Господь заповідає: «То ж будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5,48); св. Павло наполягає: «...щодо зла, будьте дітьми, а щодо розуму, то будьте зрілі» (І Кор. 14,20); в иншому місці у нього читаємо: «...щоб ви стояли непохитно в досконалості й виконували волю Божу в усім» (Кол. 4,12); і знову: «...звернімся до досконалішого» (Євр. 6,1). Ця заповідь була вже вказана у Старому Завіті. Бог так говорить Ізраїлю у Второзаконні: «Ти мусиш бути бездоганний перед Господом, Богом твоїм» (18,13). І св. Давид також заповідає своєму сину Соломону: «І ти, Соломоне, сину мій, знай Бога твого батька, і служи Йому щирим серцем та покірною душею» (1 Хр. 28,9). Після цього не можемо не бачити, що Бог вимагає від християн повної досконалости, тобто вимагає, щоб ми були досконалі у всіх чеснотах.

Але якщо ти, любий у Христі читачу мій, бажаєш досягнути та­кої висоти, потрібно тобі спочатку дізнатися в чому полягає хрис­тиянська досконалість. Бо, не з'ясувавши цього, можеш зійти з правдивої дороги і, думаючи, що прямуєш до досконалости, йти зовсім в инший бік.

Скажу прямо: найдосконаліше і найбільше діло, якого тільки може бажати і досягнути людина, — це наближення до Бога і пере­бування в єднанні з Ним.

Але немало є таких, які кажуть, що досконалість християнсь­кого життя полягає в постах, чуваннях, поклонах, спанні на голій землі та в инших подібних омертвленнях тіла. Инші кажуть, що во­на полягає в читанні багатьох молитов вдома й у вистоюванні довгих церковних служб. А є й такі, які вважають, що наша доскона­лість полягає виключно в умовій молитві, в усамітненні, анахоретстві й мовчанні. А взагалі більшість обмежує цю досконалість до точного виконання усіх подвижницьких діл, які приписані уставом, не вдаючись до крайностей, а тримаючись золотої середини. Але всі ці чесноти самі в собі не становлять бажаної християнської досконалости, а є тільки засобами і способами її досягнення.

Що вони є засобами, і до того ж ефективними, для досягнення досконалости в християнському житті, немає жодного сумніву. Бо бачимо дуже багато благочестивих мужів, які живуть в цих чеснотах з тією метою, щоб отримати силу і кріпость проти своєї гріховности й нікчемности, щоб почерпнути з них мужність протистояти спо­кусам і брехливим підступам трьох головних наших ворогів: плоті, світу й диявола; щоб в них і через них запастися духовною підмо­гою, яка так необхідна всім рабам Божим, особливо початківцям. Вони постять, щоб смирити свою буйну плоть; проводять чування, щоби витончувати своє умове око; сплять на голій землі, щоб не розніжуватися сном; зв'язують язик мовчанням і усамітнюються, щоб уникнути навіть найменших підстав для вчинку, який міг би засмутити Всесвятого Бога; читають молитви, вистоюють церковні служби і роблять инші благочестиві діла, щоб їх увага не відходила від речей небесних; читають про життя і страждання Господа на­шого не для чого иншого, як для кращого пізнання власної нікчем­ности й великого милосердя Божого; щоб навчитися і схилятися до слідування за Господом Ісусом Христом, з самовідреченням і хрес­том на своїх раменах, і щоб щораз сильніше зігрівати в собі любов до Бога і ненависть до себе, як пише Євангеліє.

Але, з иншого боку, ці ж чесноти тим, які на них покладають основу свого життя і своєї надії, можуть причинити більшу шкоду, ніж їх непрактикування, - не самі по собі, тому що вони добрі й святі, а з вини тих, які неналежно ними користуються. Тобто коли вони звертають увагу тільки на зовнішнє виконання цих чеснот, а залишають своє серце вільне для власних бажань і для бажань дия­вола, який, бачачи, що вони зійшли на манівці, не тільки не зава­жає їм з радістю вправлятися в цих тілесних подвигах, але й спо­нукає розширювати і побільшувати їх через суєтний їх помисел. Відчуваючи при цьому деякі духовні зрушення і втіхи, ці діячі починають думати, що вже піднялись до стану Ангельських чинів і відчувають в собі присутність самого Бога. Иншого разу, загли­бившись у споглядання яких-небудь абстрактних, неземних речей, мріють, ніби вони зовсім покинули межі світу цього й були підне­сені до третього неба.

Але як вони помиляються і як далеко вони від істинної досконалости, це може кожен зрозуміти, судячи з їхнього життя і їхньої моралі. Вони, звичайно, бажають, щоб їм завжди віддавали пере­вагу перед иншими. Вони — свавільні і завжди уперті в своїх рішен­нях. Такі люди сліпі у всьому, що торкається їх самих, але дуже пильні й ретельні в розбиранні діл і слів инших. Якщо хтось почне користуватись пошаною в инших, яка, як їм здається, належить до них, вони не можуть цього знести і стають явно ворожими до нього. Якщо хтось заважає їм у їхніх благочестивих заняттях і подвижницьких трудах, особливо в присутності инших, - Боже борони! - вони негайно обурюються, відразу киплять гнівом і стають зовсім д иншими, неподібними на себе. 

 

Якщо Бог, бажаючи привести їх до пізнання самих себе і спрямувати на істинний шлях до досконалосте, пошле їм скорботи і хвороби або допустить на них гоніння, якими Він звичайно випробовує істинних і справжніх своїх рабів, тоді виявляється, що приховувалося в їх серці, і як глибоко вони зіпсовані гордістю. Бо яка б не сталася з ними прикрість, вони не хочуть схилити своєї шиї під ярмо Божої волі і мирно спочивати на праведних та істинних судах Його, і не бажають, за прикладом Господа нашого Ісуса Христа, Сина Божого, що упокорив себе й постраждав ради нас, упокорити себе більше від всіх створінь і вважати своїх гонителів любими дру­зями, знаряддям Божої благодаті й прискорювачами їх спасіння.

З цього бачимо, що вони потрапляють у велику небезпеку. Маю­чи своє внутрішнє око, тобто ум, затемнене, вони дивляться ним на себе, але дивляться хибно. Вважаючи, що у своїх зовнішніх ділах за­йшли далеко вперед і вже досягнули досконалости, такі люди впада­ють у гордість І починають осуджувати инших. Після цього вже май­же неможливо, щоб хто-небудь з людей їх навернув, хіба лиш особл­ива Божа дія. Легше навернеться на добро явний грішник, аніж скритий, який прикривається видимими чеснотами.

Тепер, коли ми так чітко і виразно з'ясували, що духовне життя і досконалість не полягають тільки в цих видимих чеснотах, про які говорилося раніше, варто усвідомити і те, що вони не полягають ні в чому иншому, а тільки в наближенні до Бога і в єднанні з Ним, як було сказано на початку. З цього також випливає сердечне визнан­ня доброти і величі Божої та усвідомлення нашої нікчемности й схильносте до всякого зла; любов до Бога і ненависть до самого себе; підкорення себе не тільки Богові, але й усім творінням із любови до Бога; відкинення власної волі й повне підкорення Божій волі. Водночас усе це треба бажати і здійснювати від чистого серця, на славу Божу (1 Кор. 10,31), лише для того, щоб вгодити Богові, і тільки тому, що так хоче Він сам, і що так нам годиться Його люби­ти і Йому служити.

Ось це є закон любови, написаний перстом самого Бога в сер­цях вірних рабів Його! Ось відречення самих себе, якого вимагає від нас Бог! Ось благе ярмо Ісуса Христа і легкий тягар Його! Ось підкорення волі Божій, якої вимагає від нас Відкупитель наш і Учи­тель своїм прикладом і своїм словом! Чи не наказав наш Начальник і Звершитель нашого спасіння Господь Ісус говорити в молитві своїй до Небесного Отця: «Отче Наш! ...нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі» (Мт. 6,10)? І сам Він, приймаючи страждання, чи не говорив: «Отче... хай не Моя, а Твоя буде воля» (Лк. 22,42)! І чи не сказав про своє діло: «...зійшов Я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю Того, хто Мене послав» (Йо. 6,38)?

Бачиш тепер, брате, в чому річ. Припускаю, що ти готовий і рвешся досягнути такої досконалости. Нехай буде благословенний цей твій порив! Але приготуйся і до праці, до поту і боротьби з пер­ших же кроків твого шляху. Ти повинен усе віддати в жертву Богові і творити тільки Його волю. Але побачиш стільки в тебе бажань, скільки різних сил І потреб, і всі вони вимагають задоволення, не­зважаючи на те, чи відповідає це Божій волі. Тому для досягнення бажаної мети тобі необхідно спочатку приборкати свої бажання і, врешті, цілком їх погасити й умертвити. А щоб мати успіх в цьому, тобі потрібно постійно противитися злу і спонукати себе до добра, тобто потрібно постійно боротися з собою й зі всім, що потурає твоїм бажанням, збуджує й підтримує їх. Приготуйся на такий бій і на таку боротьбу і знай, що вінець — досягнення бажаної тобою мети — дається тільки відважним воїнам та борцям.

Але наскільки ця боротьба є найтрудніша з усіх — бо, вступа­ючи в боротьбу з самими собою, ми в собі ж стикаємося з против­ником, — настільки і перемога в ній є славніша від усякої иншої, і - найголовніше - вона понад все инше мила Богові. Бо якщо, запа­лившись ревністю, ти переможеш і умертвиш свої розгнуздані при­страсті, свої похоті і бажання, то вгодиш Богу більше і послужиш Йому краще, ніж бичував би себе до крови й висушував би себе по­стом ревніше від усіх давніх пустельників. Навіть якщо ти викупиш сотні рабів-християн із поганської неволі й даси їм свободу, то не я врятуєш себе, якщо при цьому сам перебуваєш у рабстві пристрастей. І яке би ти діло не зробив — хай якнайбільше, у важких трудах і жертвах, — воно не доведе до тієї мети, яку ти бажаєш досягнути, якщо при цьому залишиш без уваги свої пристрасті, дозволяючи їм вільно жити й діяти в тобі. 

 

І, нарешті, коли ти вже пізнав, у чому полягає християнська досконалість, і що для її досягнення тобі необхідно вести безнастанну й жорстоку боротьбу з собою, тобі потрібно, якщо істинно бажаєш стати переможцем в цій невидимій боротьбі й здобути у винагороду вінець, вкоренити у своєму серці, ніби вдягаючись у невидиму зброю, найбільш благонадійну і всемогутню, такі чотири настанови й духовні діяння: а) ніколи ні в чому не надіятися на се­бе; б) мати в серці завжди повне і сміливе уповання тільки на Бога; в) безнастанно змагатися; г) завжди перебувати у молитві.

ГЛАВА 2 

Ніколи і ні в чому не треба вірити собі і надіятися на себе

Не покладатися на себе, любий мій брате, так необхідно в нашій боротьбі, що без цього, будь певен, не тільки не зможеш отримати бажаної перемоги, але й не встоїш навіть проти незначного нападу ворога. Закарбуй це глибоко в своєму умі і серці.

З часу переступлений нашого прабатька, ми, попри ослаблення своїх духовно-моральних сил, звичайно маємо дуже високу думку про себе. Хоч щоденний досвід дуже болюче переконує нас у брех­ливості такої думки про себе, ми в незрозумілому самообмані не перестаємо вірити, що ми є «щось», і то «щось» важливе. Але ця наша духовна неміч, яка дуже важко помічається і усвідомлюється, є понад все инше в нас противна Богові, як перше породження на­шого зосередження на собі і самолюбства й джерело, корінь і при­чина всіх пристрастей та всіх наших падінь. Вона зачиняє ті двері в умі чи в дусі, що тільки через них звичайно входить в нас благодать Божа, не даючи їй увійти всередину й замешкати в людині. Тому благодать і відступає від людини. Бо як вона може увійти для про­світлення і допомоги в ту людину, яка думає про себе, що вона є щось велике, що сама все знає й не потребує жодної сторонньої допо­моги? Нехай Господь вирятує нас від такої люциферівської хвороби і пристрасти! Зарозумілих Бог суворо картає словами пророка: «Горе тим, хто у своїх очах мудрі та перед собою самими розумні!» (Іс. 5,21). Тому й апостол каже нам: «Не будьте зарозумілі на себе» (Рим. 12,16).



Ненавидячи цю злу зарозумілість, Бог нічого так не любить і не бажає так бачити в нас, як щире усвідомлення нашої нікчемности і повну впевненість та відчуття, що найменше в нас добро, в нашій природі і в нашому житті, походить від Нього єдиного як джерела всякого блага, і що від нас не може взяти початок жодне справжнє добро: ні добра думка, ні добре діло. Ось чому сам Він і намагається насадити цей небесний паросток в серцях своїх улюблених друзів, збуджуючи в них бажання не цінити себе і утверджуючи бажання не надіятись на себе, деколи через благодатну дію і внутрішнє просвіт­лення, деколи зовнішніми ударами й скорботами, деколи несподі­ваними й майже непереборними спокусами, а деколи й иншими способами, не завжди для нас зрозумілими.

Однак, хоч це несподівання від себе чогось доброго і непокладання на себе є Боже в нас діло, ми зі свого боку повинні докладати всіх зусиль, щоб здобути такий настрій, робити все, що можемо і що нам під силу, І я, брате мій, накреслюю тобі тут чотири вправи, з допомогою яких, при Божій помочі, можеш врешті виховати невіру в себе, тобто, щоб ніколи ні в чому не надіятися на себе.

а. Пізнай свою нікчемність і постійно тримай в думці те, що ти сам від себе не можеш робити ніякого добра, за яке міг би бути гід­ним Царства Небесного. Послухай, що кажуть богомудрі отці: Пет­ро Дамаскин запевняє, що «нічого немає кращого, як пізнати свою неміч і незнання, і немає нічого гіршого, як не усвідомлювати собі цього» (Грецьке Добротолюбіє, с. 611) св. Максим-Ісповідник вчить, що «основа всякої чесноти — це пізнання людської немочі» (Грецьке Доброт., с. 403); св. Йоан Золотоустий стверджує, що «тіль­ки той найкраще себе знає, хто думає про себе, що він — ніщо».

б. У цій справі шукай допомоги у Бога через теплі й смиренні молитви, бо це є Його дар. Якщо ти бажаєш отримати його, то насамперед тобі треба вкорінити в собі переконання, що ти не тільки не маєш про себе такої свідомости, але й здобувати її зовсім не можеш сам собою. Відтак сміливо стань перед величчю Бога і твердо вір, що з безмежного свого милосердя Він конечно подарує тобі таке пізнання себе, коли і як Він знає. Не допускай навіть малого сумніву, що ти справді отримаєш це. 

 

в. Звикай завжди побоюватися за себе і боятися своїх численних ворогів, яким не можеш протистояти навіть коротко; бійся їх великого досвіду вести з нами боротьбу, їх великого лукавства й засідок, їх переображення в ангелів світла, їх численних підступів і тенет, які вони таємно ставлять на шляху твого життя в чеснотах.

г. Якщо впадеш в який-небудь гріх, якнайшвидше звертайся до думки про власну неміч. Зрештою на те Бог і допустив твоє падін­ня, щоб ти краще пізнав свою слабкість, і таким чином не тільки сам навчився погорджувати собою, але щоб захотів бути погордженим й иншими через неї. Знай, що без такого бажання в тобі не­можливе відродження й вкорінення благодатного невір'я собі, на якому ґрунтується і бере початок істинне смирення, і яке саме має основу в згаданому досвіді пізнання власного безсилля і безрезуль­татносте надії на себе.

Із цього кожен бачить наскільки необхідно для того, хто бажає стати причасником світла небесного, пізнати себе, і як до такого пізнання Божа доброта приводить гордих і самонадіяних з допо­могою їх падінь, справедливо допускаючи їх впасти в той самий гріх, від якого, як вони вважають, є у змозі самі себе захоронити; щоб пізнали власну неміч і щоб більше не надіялися на себе як у цьому, так і в иншому випадку.

Однак цей засіб, хоч дуже ефективний, але водночас і небез­печний, Бог застосовує це завжди лише тоді, коли всі инші засоби, легші й свобіднішї, про які ми згадали, не приводять людину до самопізнання. Тільки тоді Він допускає, щоб людина впала у гріхи, більші чи менші, відповідно до рівня її гордовитости, зарозумілости й самонадіяности, а де немає такої зарозумілости, там не буває і повчальних падінь. Тому, коли впадеш у гріх, швидше звертайся думками до смиренного самопізнання і зневажливої думки про себе, і настирливою молитвою випроси в Бога істинне світло для пізнання власної нікчемности та утвердження свого серця в ненадії на себе, щоб знову не впасти в той самий, або ще тяжчий, спустошуючий твою душу гріх.

Додам до цього, що не тільки коли хтось впаде в який-небудь гріх, але і коли підлягає якомусь нещастю, біді та скорботі, особ­ливо тілесній хворобі, важкій і тривалій, має він зрозуміти, що тер­пить це, аби прийти до самопізнання, усвідомлюючи свою неміч, і смиритися. Зрештою з цією метою і допускає Бог, щоб приходили до нас всілякі спокуси від диявола, від людей і від нашої зіпсованої природи. І св. Павло, бачачи цю ціль у спокусах, які нападали на нього в Азії, говорив: «ми, дійсно, мали самі в собі присуд смерти, щоб надіялися не на самих себе, а на Бога, який воскрешає мертвих» (2Кор. 1,9). 

І ще додам: хто хоче пізнати свою неміч у власному житті, не­хай, той — не кажу багато днів, але хоч один день — поспостерігає за своїми думками, словами і ділами: про що думав, що говорив і що робив. Без сумніву, він побачить, що більша частина його ду­мок, слів і діл були гріховні, нерозумні й погані. Такий досвід пере­конливо дасть йому зрозуміти наскільки він недосконалий і неміч­ний; а від такого розуміння, якщо він щиро бажає собі добра, дійде до відчуття наскільки безглуздо надіятись на себе й чекати якогось добра від себе.

ГЛАВА З

Про надію на одного Бога і впевненість у Ньому

Як ми сказали, в нашій невидимій боротьбі дуже важливо в жо­дний спосіб не покладатися на себе. Але, якщо ми тільки відкинемо всяку надію на себе і зневіримося в собі, не знайшовши иншої опори, то зразу ж втечемо з поля бою, або будемо конче переможені й взяті в полон нашими ворогами. Ось чому разом з абсолютним відреченням від себе нам потрібно закріпити в серці досконалу надію на Бога і повну впевненість у Ньому. Тобто потрібно всім серцем відчувати, що нам рішуче немає на кого надіятися, як тільки на Нього одного; і ні від кого иншого, як тільки від Нього одного, ми можемо чекати всякого добра, допомоги та перемоги. Бо коли ми, які є ніщо, нічого не чекаємо від себе, крім спотикань і падінь, й відкидаємо всяку надію на себе, то завжди отримаємо від Бога всяку перемогу, як тільки озброємо серце своє живим упованням на Нього і повною впевненістю в отриманні від Нього допомоги, як сказано у псалмі: «На Нього уповало моє серце, і допомоги зазнав я» (Пс. 28,7). 

 

Утвердитися в цій надії і заради неї отримати всіляку підтримку, допоможуть нам такі думки:

а. Що шукаємо допомоги у Бога, який, як Всемогутній, може зробити все, що захоче, І може нам допомогти.

б. Що шукаємо її в Бога, який, як Всевідучий і Премудрий, знає все досконало. Знає і те, що корисне для спасіння кожного з нас.

в. Що шукаємо такої допомоги в Бога, який, як безконечно Благий, з невимовною любов'ю дивиться на нас, завжди доброзич­ливо готовий в кожній годині й хвилині надати всіляку допомогу, яка потрібна нам для перемоги в нашій духовній боротьбі, негайно, як тільки з твердим упованням віддамося в Його обійми.

Хіба ж можливо, щоб наш добрий Пастир, який три роки ходив, шукаючи загиблу овечку, так голосно кличучи, що висохла гортань Його, і ходив стежками настільки важкими й тернистими, що пролляв кров свою і віддав життя, як, кажу, є можливо, щоб Він тепер, коли овечка ця йде вслід за Ним, з любов'ю звертається до Нього і з надією кличе Його на допомогу, не звернув очей своїх на неї, не взяв її на божественні свої рамена і, принісши в зібрання ангелів небесних, не влаштував з ними з цієї причини свята? Якщо Бог наш не перестає шукати з великою ретельністю і любов'ю, щоб знайти, подібно до драхми, сліпого і глухого грішника, як можна допустити, що Він залишив би його тепер, коли той, як загублена овечка, голосить і кличе свого Пастиря? І хто повірив би, що Бог, 20 який безнастанно стукає в серце чоловіка, бажаючи ввійти всередину і вечеряти з ним, згідно з Одкровенням (Од. 3,20), даючи йому свої дари, — хто повірить, що цей самий Бог, коли чоловік відкриє Йому своє серце і прикличе Його, залишився б глухим і не бажав би ввійти в нього?

г. І, нарешті, четвертий спосіб для оживлення твердого упован­ня на Бога і стягання Його швидкої допомоги — це переглядання в пам'яті всіх прикладів швидкої допомоги від Бога, наведених у Святому Письмі. Ці приклади, такі чисельні, найзрозуміліше пока­зують нам, що ніколи не був залишений посоромленим і без допо­моги той, хто надіявся на Бога. «Гляньте на донедавні покоління, — говорить премудрий Сирах, — подивітеся; чи зазнав хтось ганьби, довірявши Господеві?» (Сир. 2,10).

Озброївшись цими чотирма правилами, брате мій, мужньо вступай у боротьбу і веди її бадьоро, в повній впевненості, що тобі дано буде отримати перемогу. Бо завдяки цьому ти доб'єшся доско­налого уповання на Бога, а таке уповання постійно буде притягу­вати до тебе Божу допомогу і зодягати у всеперемагаючу силу. Одне і друге врешті вкорінить у тобі те, що ти повністю ненадіятимешся на себе. Про це я не опускаю нагоди нагадати тобі і в цій главі, тому що не знаю, кому й коли не було би потрібно цього нагадувати. Так глибоко вкорінилося в нас і так кріпко приросло до нас це само-цінування, ніби-то ми є щось, і щось не мале, що воно завжди скрито живе в нашому серці, як якісь тонкі й невловимі порухи, навіть тоді, коли ми впевнені, шо жодного уповання на себе не ма­ємо, а навпаки, сповнені повного уповання на єдиного Бога. Щоб уникнути, наскільки це можливо, такої зарозумілости в серці й діяти без будь-якої надії на себе, а з єдиним упованням на Бога, кожен раз налаштовуйся так, щоб усвідомлення і відчуття своєї немочі випереджувало у тобі споглядання Божої всемогутности, а одне й друге, щоб випереджувало кожну твою дію.

ГЛАВА 4

Як пізнати, чи діє хтось без надії на себе, а з досконалою надією на Бога?

Нерідко трапляється, що деякі думають, ніби вони не мають жодної надії на себе, а все уповання покладають на Бога і в Ньому одному впевнені. Насправді ж так не є. У цьому вони можуть самі пересвідчитись, судячи з того, як себе почувають і що стається з и ними після того, як трапиться їм впасти. Якщо вони, переживаючи падіння, докоряють собі за це й вирішують: «Зроблю те і те, наслідки падіння затруться, і в мене знову піде все як має бути», — то це є вірний знак, що перед своїм падінням вони надіялись на себе, а не на Бога. І чим глибша та більша їхня скорбота, тим стає зрозуміліше, що вони дуже багато уповали на себе і дуже мало на Бога. Тому скорбота їх падіння і не заглушується ніякою відрадою. Хто ж не покладається на себе, але уповає на Бога, той, коли впаде, не дуже дивується цьому і не переймається надмірною скорботою, бо знає, що це сталося з ним, звичайно, через неміч його, але ще більше — від слабкої надії на Бога. Тому внаслідок падіння він ще більше перестає надіятися на себе і намагається збільшити та поглибити смиренне уповання на Бога. А далі, ненавидячи погані пристрасті, які були причиною його падіння, спокійно і мирно несе весь тягар покути за образу Бога і, озброївшись ще більшим упованням на Нього, з великою мужністю та рішучістю переслідує своїх ворогів аж до смерти.

Про сказане вище я бажав би, щоб поміркували деякі особи, які думають, що вони — чеснотливі й духовні. Ті, які, впавши в який-небудь гріх, мучаться і нудьгують не знаходячи спокою, і зму­чені цією печаллю та нудьгою, які в них не від чого иншого, як від самолюбства, біжать через те ж самолюбство до духовного отця, щоб визволитись від такого тягаря. А їм треба було це зробити відразу після падіння, і зробити це не через що инше, як через бажання як­найшвидше змити скверну гріха, яким образили Бога, і прийняти нову силу проти себе самого у святому таїнстві покаяння.

ГЛАВА 5

Про помилковість думки тих, які вважають надмірну печаль чеснотою

При цьому грішать ті, що вважають чеснотою надмірну печаль,яка буває в них після вчинення гріха, не розуміючи, що це виникає в них через гордість і зарозумілість, яка походить від надмірного покладання на себе і на власні сили. Бо, думаючи, що вони щось велике, забагато на себе взяли, сподіваючись самі з цим упоратись. Тепер, бачачи із досвіду свого падіння, що в них немає жодної сили, вони дивуються, ніби зустріли щось неочікуване, бентежаться і па­дають духом, бо бачать розпростертого на землі ідола, тобто самих себе, на кого покладали всі свої очікування та надії. Але цього ніко­ли не трапиться зі смиренним, який уповає на єдиного Бога, не че­каючи нічого доброго від себе. Тому, коли такий і впаде в який-небудь гріх, хоч відчуває його тягар і печаль, але не бентежиться і не вагається розгублено, бо знає, що це сталося з ним через його влас­не безсилля, і падіння не є для нього неочікуваною новиною.

ГЛАВА 6

Певні знання, які помагають у визначенні міри і обсягу недовіри до себе та повного уповання на Бога

Оскільки вся сила, якою перемагаємо наших ворогів, породжу­ється в нас від недовіри до себе та уповання на Бога, то треба тобі, брате мій, запастися правдивим знанням стосовно цього, щоб, з Божою допомогою, завжди носити в собі й зберігати таку силу. Будь твердо переконаний, що ні здібності, ні добрі якості — чи то при­родні, чи набуті, — ні таланти, даровані нам, ні знання всього Писання, ні те, що ми довгий час працювали для Бога і вже звикли до цієї праці, — навіть усе це разом не дасть нам змоги правильно виконувати Божу волю, якщо при кожному боговгодному, доброму ділі, яке належить нам зробити, при кожній біді, яку хочемо обминути, при кожному хресті, який повинні нести з волі нашого Бога, якщо, наголошую, у всіх таких і подібних випадках нашого серця не надихне особлива Божа допомога і не дасть нам сили для виконання діл, як сказав Господь: «Без Мене ж ви нічого чинити не можете» (Йо. 15,5). Отже, ціле своє життя, кожен день і хвилину, ми повинні берегти в собі незмінним таке в серці почуття, переконання й постанову, що за жодних обставин нам не можна покла­датися і надіятися на себе. 

 

Стосовно ж надії на Бога, до того, що я сказав вже в третій главі, додай ще ось це: знай при цьому, що немає нічого легшого і зручнішого для Бога так зробити, щоб ти переміг своїх ворогів, хай буде їх мало чи багато, нехай будуть вони старі та сильні, чи нові й слабкі. Але на все у Нього свій час і свій порядок. Тому, нехай якась душа надмірно обтяжена гріхами, нехай вона винна у всіх гріхах світу, нехай осквернена так, як тільки хто може подумати, і нехай к вона при цьому, скільки хотіла і могла, вживала всякі засоби та подвиги, щоб відступити від гріха і навернутися на дорогу добра, але ніяк не могла утвердитись в чомусь достойному, навіть найменшо­му, а навпаки, ще глибше поринала в зло, — нехай вона така. Але при цьому всьому їй не треба слабшати в надії на Бога і відступати від Нього, їй не варто полишати ні зброї, ні подвигів своїх духов­них, а треба боротися, і боротися з собою та з ворогами мужньо і невтомно. І знай, що в цій невидимій боротьбі тільки той не тра­тить, хто не перестає боротися і уповати на Бога, допомога якого ніколи не відступає від тих, які воюють в Його полках, хоч деколи Він допускає отримувати їм рани. Тому борись не відступаючи, бо в цій невідступній боротьбі — вся суть. У Бога ж завжди готові і ліки для тих, хто поранений ворогами, і допомога для їх знищення, які в потрібний час подає Він борцям своїм, що шукають Його і твердо надіються на Нього; в годину, коли вже не чекають, побачать вони, як зникають горді вороги їх, як написано: «вояки вавилонські припи­нили битву, сидять безчинно по твердинях» (Єр. 51,30).

ГЛАВА 7

Про те, як треба вправляти нам ум свій, щоб він не хворів незнанням

Самої недовіри до себе і уповання на Бога, таких необхідних в нашій духовній боротьбі, замало. Бо ми не тільки не здобудемо пе­ремоги, а навпаки, впадемо в ще більше зло. Тому разом з ними нам треба чинити й особливі подвиги або виконувати повчальні духовні вправи.

Серед цих вправ на першому місці повинні бути вправляння ума і волі.

Ум потрібно визволити і хоронити від незнання, яке дуже воро­же йому, бо, затьмарюючи його, не дає йому пізнати істину, яка є предметом і ціллю його устремлінь. Для цього потрібно вправляти ум, щоб він був світлий і чистий та міг добре розрізняти, що корисне для нас, щоб очистити душу від пристрастей і прикрасити її чеснотами.

Такої світлости ума ми можемо осягнути двома способами: перший, і більш необхідний, є молитва, якою потрібно благати Святого Духа, щоб зволив пролити своє божественне світло в наші серця, що Він напевно зробить, якщо істинно будемо шукати тільки одного Бога, якщо щиро будемо горіти ревністю, щоб все чинити згідно з Його волею, і якщо в кожній справі будемо охоче підчиняти себе пораді наших досвідчених духовних отців і нічого не робити без їх дозволу.

Другий спосіб вправляння ума є постійне розглядання речей і заглиблення в їх пізнання, щоб ясно бачити, які з них добрі, а які погані; не так, як судить про них почуття і світ, а як судить правий розум і Святий Дух або істинне слово Богонатхненних Писань і духоносних Отців та Вчителів Церкви. Бо коли таке розглядання і поглиблення буде правдиве і належне, то воно дасть нам ясно зро­зуміти, що ми повинні за ніщо мати і вважати суєтним і брехливим все, чого любить і всякими способами шукає сліпий і розбещений світ.



Саме почесті, утіхи і багатства світу є не що инше, як суєта і смерть душі; паплюження і злослів'я, якими переслідує нас світ, приносять нам істинну славу, а його скорботи - радість; прощення ворогам нашим і чинення їм добра є істинне благородство, одна з величних рис богоподібности; більше має сили і влади той, хто не­навидить світ, ніж той, хто має владу над цілим світом; охочий по­слух є дією, яка потребує більшого вияву мужности й твердости духа, ніж підкорення собі великих царів і керування ними; сми­ренне самопізнання має першість перед всяким иншим найвищим пізнанням; перемогти і умертвити свої погані нахили та похоті, які б вони не були незначні, є достойне більшої хвали, ніж взяття багатьох фортець, ніж розгром грізних полків, ніж навіть чудотворення і воскресіння мертвих.

Г Л А В А 8

Про те, чому неправильно судимо про речі, і як прийти до правильної думки про них

Причина, чому ми неправильно судимо про речі, про які сказано перед цим, полягає в тому, що не заглиблюємося в їх суть, щоб бачити чим вони є; а сприймаємо їх з прихильністю або відразою зразу ж з першого погляду, оцінюючи їх за їхнім зовнішнім вигля­дом. Така прихильність або відраза до них полонять наш ум і зать­марюють його; тому він і не може правдиво судити про них, як вони є насправді. Отож, брате мій, якщо бажаєш, щоб такий само­обман не знаходив у твоїм умі місця, приглянься до себе пильно: і коли або бачиш своїми очима або в умі уявляєш якусь річ, стримуй скільки сили свої бажання і не дозволяй собі з першого разу ні при­хильно поставитися до цієї речі, ні не мати до неї відрази, але роз­глядай її відірвано, одним умом. В такому випадку ум, якщо він не затьмарений пристрастю, є за своєю природою вільний і чистий І має можливість пізнати істину, проникнути в глибину речі, де не­рідко зло прикривається під брехливо-привабливою зовнішністю і де добро буває ховається під недоброю видимістю.

Але якщо у тебе спочатку йтиме бажання, і зразу, або полюбиш річ, або відвернешся від неї, то ум твій не зможе вже її добре пізнати, тобто пізнати як слід. Бо така налаштованість, що випереджує всяке судження, або, краще сказати, ця пристрасть, увійшовши всередину, стає стіною між розумом і річчю і, затьмарюючи його, робить так, що він думає про цю річ вже затьмарений пристрастю, тобто по-иншому, ніж вона є насправді, і через це ще більше поси­лює початкову налаштованість. А вона, чим далі йде вперед або чим більше любить або ненавидить річ, тим більше затьмарює ум сто­совно неї, а врешті-решт і зовсім його затемнює. І тоді пристрасть до тієї речі зростає до такої міри, що та річ здається людині милою або ненависною більше від будь-якої иншої речі, яку вона коли не будь любила чи ненавиділа. Таким чином, якщо не дотримуватися наведеного мною правила, тобто утримувати бажання від прихильности чи відрази до якоїсь речі, перед виробленням судження про неї, тоді ці дві сили душі, тобто ум і воля, завжди приречені на не­вдачу і щораз більше занурюються із темряви в темряву, з гріха в гріх.

Отже, остерігайся, любий, зі всією увагою від прихильности або відрази до якої-небудь речі за своєю пристрастю, перш ніж встигнеш її добре розглянути при світлі розуму, правдивого слова Божественних Писань, при світлі благодаті та молитви і з допомо­гою міркування твого духовного отця, щоб не згрішити і не прий­няти істинно добре за зле та істинно зле за добре: як це нерідко трапляється з деякими ділами, які самі по собі і святі, але за певних обставин, а власне тому, що здійснюються або не в свій час, або не до місця, або не в належній мірі, спричиняють велику шкоду тим, які їх здійснюють. Ми знаємо з досвіду, яких бід зазнавали деякі через подібні похвальні та святі діла.

ГЛАВА 9

Про пильнування ума від марного всевідання і пустої цікавости

Наскільки необхідно, як ми сказали, стерегти ум від невідання, настільки так само необхідно його стерегти від протилежного неві­данню — всевідання й цікавости. Бо, якщо ми наповнимо його ба­гатьма знаннями, уявленнями і думками, не виключаючи і суєтних, непотрібних та шкідливих, то зробимо його безсилим; і він не зможе вже добре розуміти, що є придатне для нашого істинного само­виправлення та досконалости. Тому треба тобі так триматися щодо знань про земні речі, хоч инший раз і добрих, але не конечних, якби ти вже помер. І, спрямовуючи свій ум всередину себе, зали­шати його вільним від думок про всі речі світу.

Розповіді про минуле і нові відомості про майбутнє нехай оми­нають тебе, і всі перевороти в світі та царствах нехай будуть для тебе такими, якби їх зовсім не було, а коли тобі їх хтось принесе, то від­вернись від них і далеко відкинь від свого серця та уяви. Послухай, що говорить св. Василій: «...нехай буде для тебе гірким смакуванням слухання світських вістей, і солодощами меду нехай будуть сказання преподобних мужів». Прийми і те, що говорить пророк Давид: «...розповідали мені законопереступники безнастанні задуми свої, але не законом Твоїм, Господи» (Пс. 118,85). Возлюби ж слухати і вивчати тільки духовні та небесні речі, і нічого в світі не бажай знати, крім «Ісуса Христа і то розп'ятого» (1 Кор. 2,2), крім Його д життя і смерти, і крім того, що Він від тебе вимагає. Так чинячи, щ будеш виконувати волю Бога, Який вибраними і любими вважає тих, які Його люблять і намагаються творити Його волю. 

 

Всяке инше дослідження й дізнавання є породженням і поживою самолюбства та гордости. Це - кайдани і сіті диявола, який, бачачи, сильну та міцну волю тих, які провадять духовне життя, намагається перемогти їх такою цікавістю, щоб заволодіти і ними, і їх волею. Для цього він звичайно вкладає в них високі, тонкі й захо­плюючі думки, а особливо тим, які дотепні та швидкі на мудруван­ня. І вони, захоплюючись такими високими помислами, забувають берегти чистоту свого серця і звертати увагу на смиренне про себе думання та істинне самоумертвлення. Таким чином, будучи зв'яза­ними ланцюгами гордости й зарозумілости, вони творять собі ідола зі свого ума, а внаслідок цього потрохи, самі того не відчуваючи, вдаються до думки, що не мають більше потреби в порадах і пов­чанні инших, бо звикли у кожній потребі прибігати за допомогою до ідола власного розуміння і судження.

Це дуже небезпечна річ, яка важко лікується. Гордість ума несе більшу біду, ніж гордість волі. Бо гордість волі є явною для ума, і може бути ним успішно вилікувана, коли перебуватиме під його ярмом. А ум, коли самовпевнено утвердиться в думці, що його власні судження кращі від усіх инших, то хто його може вилікувати? Чи може він кого-небудь послухати, якщо впевнений, що судження всіх инших не настільки правильні, як його власні? Коли ж це око душі — ум, з допомогою якого людина могла би пізнавати і виправ­ляти гордість волі, також осліплене гордістю і залишається хворим, то хто ж тоді вилікує волю? І буває все всередині настільки розлад­нане, що немає де і немає кому прикласти лікарство. Ось чому як­найшвидше треба піднятися тобі проти цієї згубної гордині ума, 2а перш ніж вона проникне до твоїх костей; опирайся, загнуздай бистроту свого ума і покірно підкоряй свою думку думці инших; будь нерозумним ради Бога, якщо бажаєш бути мудрішим від Соломона. «Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дур­ним стане, щоб зробитися мудрим» (1 Кор. 3,18).

ГЛАВА 10

Як навчити свою волю, щоб вона в усіх ділах своїх, внутрішніх і зовнішніх, як кінцеву мету прагнула лиш одного — догодити Богові

Крім навчального вправляння ума, потрібно тобі керувати і волею так, щоб не дозволяти їй схилятися до своїх бажань, а нав­паки, провадити її, щоб вона повністю збігалася з волею Бога. І при цьому пам'ятай, що не достатньо лиш бажати і шукати завжди те, що миле Богові, а ще й потрібно, щоб ти бажав цього як ведений самим Богом, і з єдиною метою — вгодити Йому від чистого серця. Щоб бути стійкими в цьому, ми повинні витримати ще сильнішу боротьбу зі своєю природою, ніж з усім тим, про що було сказано вище. Бо наша природа так схильна до догоджання собі, що у всіх своїх ділах, навіть найдобріших і найдуховніших, шукає спокою і насолоди для себе, і цим, непомітно і потайки, похітливо живиться як їжею.

Тому, коли перед нами постають духовні діла, ми зразу ж їх ба­жаємо і прямуємо до них, але не як керовані Божою волею або не зтією метою, щоб вгодити Богові, а заради втіхи та радости, яка народжується в нас, коли бажаємо і шукаємо того, чого хоче від нас Бог. Тим затаєнішою і скритнішою буває подібна омана тоді, коли вище і духовніше те, чого бажаємо. Тому я і кажу, що не треба нам задовольнятись тільки тим, щоб бажати те, чого вимагає Бог, але потрібно ще бажати і так, як, коли, чому і для чого Він цього хоче. І апостол заповідає нам пізнати, що є воля Божа не тільки добра, але й угодна і досконала за всіх обставин, кажучи: «І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим. 12,2). Бо якщо в ділі буде недолік хоч через одну якусь обставину, і якщо ми будемо здійснювати його не з усім бажанням і наполегливістю, то зрозуміло, що воно є недосконале. Зроби з цього висновок, що навіть коли бажаємо і шукаємо самого Бога, то і в цьому ділі можуть бути похибки і опущення, і в ньому може вкрастися всяке підлещування нашої любови до себе, або нашого самолюбства: оскільки дуже часто ми маємо на увазі радше наше власне благо для себе самих, ніж Божу волю для самого Бога, який тішиться тільки ділами, які здійснюються на Його славу і хоче щоб ми Його одного любили, одного Його бажали і для Нього к одного працювали. 

 

Отже, брате мій, якщо ти бажаєш застерегти себе від таких прихованих перепон на дорозі до досконалосте, якщо бажаєш успі­шно закріпитися в такому доброму настрої, щоб і бажати, й робити все тільки заради того, що так хоче Бог, тільки на Його славу й для вгодження Йому, і для праці для Нього одного, який бажає, щоб в кожному нашому ділі і в кожній нашій думці Він один був і почат­ком і кінцем, — то роби ось як.

Якщо перед тобою є якесь діло, що відповідає Божій волі, або само по собі добре, не схиляй в цей момент своєї волі до нього і не бажай його, якщо перед цим не піднесешся своїми думками до Бога, щоб з'ясувати, чи є пряма Божа воля на те, щоб бажати і робити такі діла, й чи вони є вгодні Богові. І коли так закріпишся в думках, що самою Божою волею будуть визначатися у тебе нахили лі, тоді бажай його і роби, тому що так бажає Бог, тому що це миле Йому і на Його славу. 

 

Відповідно, коли бажаєш ухилитися від того, що не згідне з Бо­жою волею або не є добре не одразу відвертайся, але спочатку звер­ни око свого ума до волі Божої і з'ясуй, чи це пряма воля Божа від­хилитися від того, щоб догодити Богу, Бо лестощі нашої природи дуже тонкі й не багатьма розпізнаються: вона таємно шукає свого «я», і між тим так поводиться, що нам здається, ніби в неї єдина мета — догодити Богові, що насправді — не так.

Таким чином нерідко трапляється, що бажаючи чи не бажаючи чого-небудь особисто для себе, собі на догоду, ми думаємо, що бажаємо чи не бажаємо того тільки для того, щоб вгодити Богові. Щоб уникнути такого самообману, існує єдиний засіб — чистота серця, яка полягає в тому, щоб скинути з себе старого чоловіка і одягнутися в нового. В цьому полягає вся невидима боротьба.

Якщо бажаєш навчитися мистецтву, як це робити, то послухай. На початку будь-якого діла належить тобі зректися, наскільки мож­ливо, всякого власного бажання, і не бажати, ні робити, ні відхиля­тися від діла, якщо спочатку не відчуєш, що тебе до цього штовхає і направляє лиш свідомість на те Божої волі. Якщо у всіх своїх зов­нішніх ділах, а тим більше внутрішніх — духовних, — ти не можеш завжди реально відчувати цю заохоту від Бога, задовольнися її мож­ливістю в тобі, тобто завжди май такий щирий намір, щоб у всяко­му ділі нічого не мати на увазі, крім єдиного вгодження Богові.

Правдиве відчування заохоти від Бога на діло буває або через божественне просвітлення, або осяяння свідомости, коли чистим серцям явно відкривається Божа воля; або через внутрішнє Боже натхнення, внутрішнім якимось словом, чи через инші діяння Бо­жої благодаті, наприклад — життєдайну теплоту, невимовну радість, духовні злети, розчулення, щирі сльози, Божественну любов та инші боголюбиві й блаженні почуття, які бувають не за нашою волею, але від Бога, не самовільно, а пасивно. Всіма цими відчуттями впевнюємося, що те, що хочемо зробити, є з волі Божої. Найперше нам потрібно возсилати до Бога теплу і чисту молитву, всім серцем благаючи Його один раз, двічі і багато разів, щоб Він просвітив на­шу темноту і напоумив нас. «Три рази помолись, — кажуть великі старці Варсонуфій та Йоан, — і потім до чого схилиться твоє серце, те і роби». Не варто при цьому забувати, що при всіх перелічених внутрішніх духовних порухах, рішення, які народжуються в тобі, ти повинен звіряти з порадами та міркуваннями найдосвідченіших.

Щодо діл, здійснення яких повинно тривати або завжди, або більш чи менш тривалий час, не тільки на початку їх творення пот­рібно нам мати в серці щиру постанову сповнювати їх тільки для вгоди Богові, але й після, аж до самого кінця відновлювати такий настрій. Бо якщо ти не будеш так робити, то потрапиш у небезпеку знову бути обплутаним природною любов'ю до себе, яка, схиляю­чись більше до самовгодження ніж до Боговгодження, з плином часу встигає непомітно зіпсувати добрий настрій, який був на початку, і призвести до зміни добрих намірів і мети. Тому Григорій Синаїт написав: «Постійно будь уважний до настрою своєї волі і ретельно розглядай, куди вона хилиться, чи до Бога, чи заради самого лиш добра й для користі душевної сидиш ти безмовно, співчуваєш, читаєш, молишся та инші здійснюєш подвиги, щоб, не усвідомлюючи того, не обікрасти самого себе» (Гл. 19. Грец. Добротолюбіє, с. 916). 

 

Тому той, хто не зважає на це, почавши робити якесь діло з єдиною метою — вгодити Богові, потім потрохи, підсвідомо вводить в це діло й самовгодження, знаходячи в ньому задоволення своїх и бажань, і часто такою мірою, що зовсім забуває про волю Божу. І він настільки зв'язується насолодою від цього діла, що навіть якщо сам Бог перешкодить йому виконати його чи через якусь хворобу, чи через спокусу від людей і бісів, чи якимсь иншим способом, він дуже обурюється і часто осуджує то одного, то иншого, що були йому перепоною у цьому. А иншим разом нарікає на самого Бога, що є явним знаком, що їх сердечний настрій не від Бога, а наро­дився від пошкодженого й гнилого кореня самолюбства.

Бо, хто буває натхненний на діла однією свідомістю на те Бо­жої волі і одним бажанням вгодити Богові, той ніколи не бажає одного діла більше, ніж иншого, хоча б одне з них було високе і ве­лике, а друге низьке й незначне. Він однаково ставиться до обох, бо вони обоє вгодні Богові. Отже, той, хто робить чи якесь велике діло, чи низьке і незначне, буває однаково спокійний і задоволе­ний. Тому, що він цілковито зайнятий головним своїм наміром і головною своєю метою — завжди й у всіх ділах своїх бути тільки вгодним Богові, чи то в житті, чи то в смерті, як говорить і апостол Павло: «...тому й намагаємося з усіх сил Йому подобатися» (2 Кор. 5,9). Заради цього, любий, будь завжди до себе уважний і сам в собі зосереджений, і старайся з усіх сил направляти свої діла виключно до цієї мети.

Якщо колись будеш натхнений на яке-небудь діло, і то з такої душевної спонуки, щоб уникнути пекла або отримати в насліддя рай, то ти можеш і це подумки спрямувати до останньої твоєї ме­ти — вгоджувати Богові, виконуючи Його волю. Тому що Бог хоче, аби ти увійшов в рай і не потрапив до пекла.

Ніхто не може повністю пізнати, яку силу і потугу в нашому духовному житті має це спонукання, або мета, — вгоджувати Бого­ві. Бо яке б не було просте і незначне діло, але коли воно твориться тільки для вгодження Богові та на Його славу, тоді воно буває не­зрівнянно цінніше в Божих очах, ніж багато инших високих, слав­них і великих діл, які робляться з иншою метою. Тому для Бога приємніше бачити, коли ти один динарій даси бідному лише з тією метою, щоб вгодити Його Божественній величі, ніж коли б ти зрік­ся всього свого майна з якоюсь иншою метою, навіть з тою, щоб отримати небесні блага, хоч така ціль є і добра, і бажана.

Цей внутрішній подвиг, який тобі потрібно звершувати при кожному ділі, подвиг скеровувати свої думки, почуття і діла до такого вгодження, спочатку видасться тобі важким, але потім зро­биться легким і зручним, якщо, по-перше, безперервно будеш вправлятися в таких духовних вправах, а по-друге, завжди будеш зігрівати в собі бажання Бога, підносячись до Нього живим стремлінням серця, як до єдиного досконалого блага, достойного, щоб Його шукати заради Нього самого, Йому служити, і Його любити понад усе.



Чим частіше таке шукання безмежного блага в Бозі буде відбу­ватися в нашій свідомості й чим глибше буде проникати в серце, тим частіше і тим тепліше будуть здійснюватися сказані дії нашої волі, й тим швидше і зручніше виробиться в нас навик - всяке діло робити лиш з любови до Бога, і з одним бажанням — вгодити Йому, найдостойнішому всякої любови..

ГЛАВА 11

Деякі нагадування, які можуть спонукати на ні,у волю до бажання всяким ділом догод жати Богові

Щоб зручніше ти міг спрямовувати свою волю — у всьому бажати лиш догодити Богові та Його славити, нагадуй собі частіше, що Він перший різними способами вшанував тебе і виявив до тебе свою любов: створив тебе із нічого по образу і подобі своїй, і всі инші творіння створив для служіння тобі. Визволив тебе із рабства диявола, послав не ангела якогось, але Сина свого Єдинородного, щоб Він визволив тебе не тлінною ціною золота і срібла, а безцінною кров'ю своєю і своєю смертю, найбільш мученицькою і принизливою. Після того всього, кожну годину і кожну мить береже тебе від ворогів; бореться за тебе своєю Божою благодаттю, приготовляє тобі на поживу і захист в пречистих тайнах Тіло і Кров возлюбленого Сина свого. 

 

Все це є знаком великої чести й любови до тебе Бога, чести такої великої, що й не можливо збагнути, як такий великий Владика вселенної виявляє таку честь нашій нікчемності й ницості. Тепер суди, яку велику честь і поклоніння ми повинні воздавати такій безмірній Величності, яка створила для нас такі предивні діла. Якщо земним царям, які чинять нам добро, ми не можемо втри­матись, щоб не прославляти і шанувати їх, щоб не дякувати і кори­тись їм, то як незмірно більше повинні ми, найнікчемніші, все це віддавати найвищому Царю всіх, який так нас полюбив і подарував нам стільки благ, що й порахувати неможливо.

Та насамперед з того, що сказано тепер, завжди пам'ятай, що Боже діло само по собі достойне всякої чести, поклоніння і щирого служіння на догоду Йому.

ГЛАВА 12

Про бажання і прагнення, які с в людині, та про їхню боротьбу між собою

Знай, що в цій невидимій боротьбі, дві волі, які є в нас, воюють між собою: одна належить розумовій частині душі, й тому назива­ється волею розумовою, вищою; а друга належить чуттєвій частині, й тому називається волею чуттєвою, нижчою, а загально вона називається волею безсловесною, тілесною, пристрасною. Вища воля бажає завжди тільки добра, а нижча — тільки зла. Одне і друге діє­ться само собою, тому ні добре бажання само по собі не рахується нам за добро, ані зле — за зло. Зарахування залежить від схиляння нашої вільної волі. Тому, коли ми своєю волею схиляємося на добре бажання, воно зараховується нам за добро, а коли схиляємося до злого бажання, воно зараховується нам за зло. Ці бажання йдуть поряд: коли приходить добре бажання, то відразу виступає проти нього бажання зле. І коли приходить зле бажання, то виступає про­ти нього добре бажання. Наша воля вільна у своєму виборі, і до якого бажання вона схиляється, те і є переможцем цього разу. В цьому і полягає вся наша невидима боротьба. її ціллю є не дозво­лити нашій свобідній волі схилятися до бажання нижчої, тілесної і пристрасної волі, а завжди йти вслід за волею вищою, розумовою. Бо вона є волею Божою, іти за якою є законом нашого буття: «Бога бійся і заповідей Його пильнуй, бо в цьому вся людина» (Проп. 12,13), — говорить Премудрий. Одне і друге бажання притягує до себе нашу волю і бажає підчинити її собі. Придуши нижче бажання і схилися до вищого, — і перемога за тобою. А вибереш нижче, знехтувавши вищим, — будеш переможеним. Св. Павло про це пише так: «Отож знаходжу (такий) закон, що, коми я хочу робити добро, зло мені наки­дається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7,21-23). І всім пропонує як закон: «...духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити» (Гал. 5,16). А цього без боротьби з тілом досягнути не можна.

Особливо великий подвиг і важку працю повинні понести на початку ті, які перед своїм рішенням змінити світське та тілесне життя на життя боговгодне й віддатися ділам любови і щирої праці для Бога, зв'язали себе злими звичками через часте задоволення бажань своєї тілесної та пристрасної волі. Хоч з одного боку в них поряд зі свобідною волею стоять бажані ними вимоги розумової волі, які запалюються Богом, але зате і з другого боку стоять ті ж, не без співчуття зустрінуті побажання волі тілесної і пристрасної, і, противлячись першій, перетягують вільну волю на свій бік з такою силою, як деякий раз тягнуть на мотузці під'яремну скотину. І тільки Божа благодать дає їм силу втриматися в раніше прийнятому намірі. Час протистояння їм і стійкість в боротьбі послаблюють їх силу, але боротьба від цього не припиняється.

Тому нехай ніхто не мріє здобути істинний християнський намір і християнські чесноти та працювати для Бога як належиться, якщо не хоче присилувати себе відкидати і переборювати всілякі пристрасні порухи тілесної волі, не тільки великі, але й малі, які він спочатку звик охоче й люб'язно задовольняти. В тому, що через жаль до себе деякі особи не хочуть заставляти себе і відмовляти собі рішуче у всьому, і полягає головна причина, чому так мало тих, хто досягає повної християнської досконалости. Бо коли вони, з трудом перемігши великі пристрасні нахили, не хочуть потім заставити себе до поборення малих, які здаються незначними, то, оскільки ці малі є причиною породження і плекання більших, задовольня­ючи їх, живлять ці останні, які потім продовжують жити та діяти в серці, хоч виявляються у незначних розмірах. Серце при цьому залишається пристрасним і нечистим, і головне — анітрохи не визволяється від догоджання собі і жалю до себе, які завжди став­лять під сумнів вартість боговгодних діл.

Наприклад, є такі, які, не присвоюючи собі чужого, надмір люб­лять власне й з однієї сторони надто уповають на нього, а з другої — бувають повільні на милостиню. Инші, не добиваючись почестей поганими засобами, не ставлять їх в ніщо, але часто бажають їх отримати, якщо би вдалось, нібито проти їхньої волі. Инші знову ж, довго дотримуючись встановлених постів, не відмовляють собі у бажанні багато і смачно поїсти, чим зовсім знищують вартість пос­ту. Деякі живуть у чистоті, але продовжують підтримувати стосунки і знайомства з особами, які їм подобаються, і тим насолоджуються, не бажаючи зрозуміти, Що цим вони плекають в собі ще більшу перепону на шляху до досконалости в духовному житті та в єднанні з Богом.

Додам сюди неувагу деяких до природніх недоліків свого ха­рактеру, які хоч і не залежать від свобідної волі, але роблять його гідним суду, коли хто, бачачи як вони заважають справі духовного життя, не тільки не прагне зовсім їх знищити, але й укласти в не­шкідливі рамки, коли це можливо з допомогою Божої благодаті, при ревності і належній увазі до себе. Серед тих недоліків такі, як відлюдькуватість, запальність, вразливість і, як наслідок цього — без­думна поспішність у словах, рухах і ділах, суворість та буркотли­вість, впертість та сварливість тощо. Всі ці недоліки і природні слабкості потрібно виправляти, забираючи в одних надлишки, дру­гим додаючи нестачу, перетворюючи одні й другі у відповідні добрі якості. Бо ніщо природне, яке б воно дике і вперте не було, не може встояти проти волі, коли вона, озброївшись благодаттю Божою, запалиться ревністю зі всією увагою і ретельністю протистояти цьому.

Із вищесказаного випливає, що деякі й роблять добрі діла, але ці діла залишаються недосконалими, шкутильгають і сплетені з по­хотями, що панують у світі (Йо. 2,16). Тому ці особи анітрохи не мають успіху на шляху до спасіння, а тупцюють на одному місці, й нерідко повертаються назад і впадають в минулі гріхи. Напевно, тому, що не" повністю полюбили вони від початку добре життя у Христі, не цілковито наповнилися почуттям подяки до Бога, Який визволив їх відклади диявола, і не з досконалою рішучістю поста­новили працювати для Нього єдиного на вгоду Йому. Звідси випли­ває, що такі завжди залишаються ненавченими в добрі і сліпими, не бачачи небезпеки, в якій знаходяться, думаючи, що їх становище міцне і їм не загрожує ніяка біда.

Заради цього, любий мій у Христі брате, закликаю тебе, полю­би труднощі й лихоліття, які неминуче супроводжують нашу внут­рішню боротьбу, якщо не бажаєш завжди бути переможеним. Так радить і премудрий Сирах: «Покинь нехіть до тяжкої праці» (7,15). Тому, що це є фундаментом всієї боротьби. Чим більше полюбиш ти цю трудність і безжалісне до себе вправляння в подвигах, тим скорішу й повнішу отримаєш перемогу над собою і над тим, що в тобі противиться високому добру, та, як наслідок, сповнишся вся­кою чеснотою і благістю, і мир Божий вселиться в тебе.

ГЛАВА 13

Про те, як треба воювати з чуттєвою безсловесною волею, і про подвиги, які вона повинна проходити, щоб набувати навику в чеснотах 

 

Кожен раз, коли безсловесна чуттєва воля з одного боку, а Божа воля, що промовляє через совість, з другого — поборюють твою в свобідну волю і схиляють її до себе, намагаючись здолати її, тобі треба, якщо ти щирий ревнитель добра, вживати належні заходи, щоб сприяти Божій волі отримати перемогу. Для цього роби ось що: 

 

а. Як тільки відчуваєш порухи нижчої і чуттєвої волі, то відразу  спротився їм і не допускай, щоб твоя воля схилилась до них хоч трохи, але придуши їх, віджени, відкинь від себе сильним напруженням волі. 

 

б. Щоб це успішніше здійснилося і принесло добрий плід, пос­пішай розпалити неприязнь до такого роду порухів, як до своїх ворогів, які шукають, якби вкрасти та знищити твою душу, — розгнівайся на них.

в. При цьому не забувай просити в помічника подвижників, нашого Господа Ісуса Христа про допомогу, захист і зміцнення твоєї доброї волі, бо без Нього ми не зможемо ні в чому мати успіху.

г. Ці три внутрішні дії, щиро відтворені в душі, кожен раз при­несуть тобі перемогу над недобрими порухами. Але це є тільки прогнання ворогів. А якщо хочеш їх вразити в саме серце, то відразу, якщо це можливо, зроби що-небудь протилежне тому, до чого спонукав пристрасний рух, а якщо можна, постанови робити це зав­жди. Це останнє нарешті визволить тебе від появи відчутих тобою нападів. Пояснимо на прикладі. Припустимо, що хто-небудь тебе обра­зив чимось великим чи малим, і в тебе з'явились почуття незадово­лення й роздратування, які навіяли бажання помсти. Пильнуй себе і поспішай усвідомити, що ці почуття хочуть тебе схилити до злого. Тому займи позицію воїна та захищайся:

а. Вгамуй ці почуття, не впускай їх всередину, та не допускай, щоб твоя воля стала на їх сторону, як справедливу. Це означає — вчинити їм опір.

б. Але вони всі стоять перед тобою, і готові знову до наступу: - розпали в собі неприязнь до них, як до ворогів, і сповнися гнівом з почуття самозбереження, доки можеш щиро сказати: «Я ненавиджу кривду й гидую нею» (Пс. П9,163), або: «Я їх страшною ненавистю ненавиджу, вони моїми ворогами стали» (Пс. 138,22). Це для них сильний удар, і вони відійдуть, але не зникнуть.

в. Потім — моли Господа: «О Боже, рятуй мене, Господи, мені на допомогу поспішися!» (Пс. 70,2). І не переставай кликати, доки й сліду не залишиться від ворожих почуттів і не запанує в душі мир.

г. Примирившись, зроби тому, хто тебе образив щось таке, що виказувало б твою до нього зичливість і добрий намір: скажи друж­нє слово, вчини дрібну послугу і подібне. Це буде виконанням того, що заповідає Давид: «Відступи від зла й чини добро» (Пс.34,15). По­дібні дії плекають навик у чесноті, протилежній тим пристрасним почуттям, які тебе бентежили; цей навик вражає їх в серце й умертвляє. Такі дії намагайся попередити, або контролювати, або скувати їх таким внутрішнім рішенням, яке назавжди робило б не­можливими подібні пристрасні почуття. Так, як було сказано в прикладі, вироби в собі бажання зневаг і різного роду образ, полю­би їх і стань готовим з радістю зустрічати й приймати їх як спасительні ліки. В инших випадках, намагайся збудити й утримати в собі відповідно инші почуття та нахили. Тобто — вигнати із серця пристрасть і замінити її протилежною чеснотою, що і є метою невидимої боротьби.

Запропоную тобі загальну на всі випадки вказівку згідно з вченням святих Отців. У нас в душі є три сили - мислення, бажан­ня, роздратування. З цих трьох сил, якщо їх пошкодити, народжуються і троякого роду неправдиві помисли та почуття. Сила мис­лення породжує невдячність до Бога і нарікання, нехтування Бо­гом, незнання Божих речей, нерозсудливість, всякі инші недобрі думки. Сила бажання породжує прагнення насолоди, марнославст­ва, грошолюбства, зі всіма їх чисельними видозмінами, які відно­сяться до самовгодження. Сила роздратування - гнів, ненависть, заздрість, мстивість, злорадство, бажання зла та злі почуття. Всі ці помисли та почуття тобі треба перемагати за допомогою вказаних вище способів, щоразу намагаючись плекати в серці протилежні їм добрі почуття і нахили: замість невірства — безсумнівну віру в Бога; замість нарікання — щиру подяку Богові за все; замість нехтування Богом — безнастанну глибоку пам'ять про Бога, Всюдисущого і Вседержителя; замість невігластва, неуцтва — ясне споглядання або перебирання в умі всіх стіасительних християнських істин; замість нерозсудливости — почуття, набуті в розважаннях про добро та зло; замість всяких недобрих помислів — хвала Бога і славослів'я: замість насолод — стриманість, піст, умертвлення; замість гніву — лагідність; замість ненависті — любов; замість заздрости — співрадість; замість помсти — прощення і зичливість; замість злорадства — співстраждання; замість бажання зла — бажання добра. Коротко поєднаю це зі св. Максимом: силу думки свою прикрась безперестанною пам'яттю про Бога, молитвою і знанням Божих істин; силу бажання — повним самовідреченням і відреченням від усякого догоджання собі; силу роздратування — любов'ю: і правильне сло­во, світло ума твого ніколи не затьмариться в тобі, й наведені недо­брі помисли не зможуть знайти в тобі місця. Якщо ти самостійно будеш плекати в собі зранку, ввечері та в инші часи дня перелічені добрі почуття і нахили, то невидимі вороги не наблизяться до тебе, бо в такому разі ти будеш подібний на полководця, який безнастан­но оглядає своє військо й шикує його в бойовий порядок, а на тако­го нападати — вороги це знають — незручно.

Зосередь особливо свою увагу на останньому пункті — на діях, які протилежні тим, до яких манять недобрі помисли, й на плекан­ні в серці протилежних пристрастям почуттів і нахилів. Тільки так ти зможеш викорінити в собі пристрасті й перебувати в безпеч­нішому становищі. Бо, поки коріння пристрастей залишаться всередині, вони завжди будуть породжувати свої плоди та затуманю­вати ними чесноти, а деколи й зовсім їх закривати та витісняти. В таких випадках ми підлягаємо небезпеці знову впасти в попередні гріхи й змарнувати всю свою працю.

Тому знай, що цей останній прийом потрібно тобі використати не один раз, а треба вживати часто, безнастанно, до того часу, поки не розіб'єш, не розладнаєш і не знищиш пристрасного навику, про­ти якого озброюєшся. Бо коли навик панує в серці через часте по­вторювання певних дій, щоб задовольнити пристрасть, яка в ньому живе, тоді для послаблення і знищення такої влади треба, крім відкинення його в серці, застосувати протилежні цій пристрасті добрі почуття, які їїЇ б'ють і знищують. Часте їх повторювання прожене пристрасний навик, вб'є діючу в ньому пристрасть і вкорінить в серці протилежну їй чесноту та навик до відповідних дій. Напевно, не потрібно тебе надто переконувати, оскільки це само собою видно, що для набуття добрих навиків необхідно робити більше добрих діл, ніж для навиків злих потрібно було б діл недобрих. Тому, що погані навики швидше вкорінюються. Причиною того є гріх, який живе в нас, або догоджання собі. Отже, якими б важкими і незручними не здавалися тобі для виконання такі, протилежні твоїй пристрасті дії, чи через немічність твоєї доброї волі, чи через опір твоєї пристрасної самовгодливої волі, ти нізащо не полишай їх, але всілякими способами заставляй себе їх робити. Нехай вони спочатку будуть недосконалі, але все-таки підтримають твою твер­дість і рішучість боротися, і допоможуть тобі перемогти.

Ще додам: будь бадьорим і, зосередившись, борись мужньо — і борись не тільки з великими й сильними, але й з малими та легки­ми порухами кожної твоєї пристрасти. Бо малі відкривають дорогу для великих, особливо, коли перетворяться у звичку. Досвід вже не раз підтверджував, що коли хтось мало звертає уваги і не турбується про відкинення від серця малих пристрасних побажань, після того як вже переміг великі, то такий піддається раптовому нападові ворога, і такому сильному, що не витримує в боротьбі й падає ще нижче від попередніх падінь.



Крім того нагадую, що тобі потрібно відсікати й умертвляти всяку пристрасть до речей, хоч і дозволених, але не конечних, якщо зауважуєш, що вони послаблюють напруження твоєї доброї волі, привертають увагу до себе І розладнують встановлений тобою поря­док благочестивого життя: прогулянки, вечори, розмови, знайом­ства, забави, сон та инше. З цього ти отримаєш багато хористи: під­готуєшся перемагати себе в усьому иншому, станеш стійкішим і досвідченішим в боротьбі зі спокусами, уникнеш багатьох пасток диявола, який вміє розставляти їх на цих важких стежках, і, запев­няю, будеш творити діла, вгодні Богові.

Отже, любий, якщо ти підеш за моїми вказівками й бадьоро станеш на шлях вищевказаних святих подвигів, то будь впевнений, що за короткий час досягнеш успіху і зробишся істинно духовним, а не тільки ззовні. Але пам'ятай, що боротьба з собою і заставляння себе — це невідворотний закон, який виключає всяке догоджання собі, навіть і в духовній сфері життя. Якщо ти притягаєш сюди або виключно вибираєш тільки приємні діла, хоч і духовні, то зіпсуєш все своє діло. Ти будеш працювати, але справжнього плоду не отримаєш, отримаєш тільки пустоцвіт, і ні в чому духовному дійсно та міцно не будеш стояти. Тобі буде здаватися, що маєш щось духовне, але насправді так не буде. Бо все істинно духовне виробляється благодаттю Святого Духа. Ця ж благодать вселяється тільки в тих, які розіп'яли себе в стражданнях і свідомих злигоднях без всякого жалю до себе, і через це з'єдналися з розп'ятим за них Господом Спасителем нашим.

ГЛАВА 14

Як бути, коли вища, розумова воля здається ніби зовсім переможеною нижчою волею та ворогами

Якщо деколи відчуєш таку сильну атаку гріхів, що тобі видас­ться, ніби вже і встояти проти неї не можеш і ніби вже сама завзята ревність протистояти цьому вичерпалась, то дивись, брате мій, не опускай рук, а схаменись і стій твердо. Це ворожа пастка — думкою про безнадійність підірвати опір, заставити скласти зброю і відда­тися в руки ворогів. Пам'ятай про цю хитрість ворога й не відступай. Бо поки ти не прихилишся волею до пристрасте, то будеш серед переможців, оборонців і винищувачів ворогів, навіть якщо ти співчуваєш пристрасті. Заставити тебе чи проти твоєї волі вирвати з рук твоїх перемогу і здолати тебе, яку би запеклу й жорстоку боротьбу не підіймали в тобі вороги твого спасіння, ніхто й ніщо не може. Бог дарував нашій свобідній волі таку силу, що якщо б усі властиві людині почуття, весь світ і всі демони озброїлись проти неї і вступили би з нею в двобій, присилувати її не змогли б. За нею завжди залишається свобода побажати те, що вони пропонують і вимагають, якщо захоче, і не побажати, якщо не захоче. За це вона й відповідає та підлягає суду. Запам'ятай це добре, яким би не вида­вався собі слабким, ти не повинен пробачити собі, якщо піддашся пристрасті. Це скаже тобі й твоя совість. Приготуйся тим твердіше стояти, чим сильніший напад, і ніколи не відступай від такого рішення, при кожному такому випадку повторюючи слова одного із наших провідників: «Чувайте, стійте у вірі, будьте мужні, крі­піться» (1 Кор. 16,13).

Тримаючи таким чином свою волю неприхильною до гріховної пристрасти та перебуваючи на боці вимог вищої волі, пускай в діло одну за одною й свою духовну зброю. Головна з них — є молитва. Нею і запалюй себе, промовляючи: «Господь моє світло й моє спа­сіння: кого маю боятись ? Господь мого життя твердиня: кого маю страхатись?*. Нехай і облогою стануть проти мене, не настра­шиться моє серце; нехай і війна настане проти мене, навіть тоді буду я уповати» (Пс. 27,1.3). «Я бо не покладавсь на лука мого, і не спас мене меч мій... Богом ми день-у-день хвалились, і Твоє Ім'я ми завжди прославляли» (Пс. 44,7.9). «Не бійтесь того, чого він боїться, і не лякайтесь. Господа сил — Його шануйте як святого; Його ви маєте боятися, перед Ним маєте тремтіти! Задумуйте задуми, та вони не вдадуться; давайте накази, та вони не здійсняться, бо з нами Бог» (Іс. 8,12-13; 8,10).

Натхнений таким чином, зроби і ти те, що робить инколи у ви­димій битві воїн, коли на нього сильно напирає ворог: він трохи відскакує назад, щоб вибрати краще місце і придивитися, як зруч­ніше пустити стрілу в серце ворога. Так само і ти, спрямувавши свої помисли всередину в серце і відновивши свідомість та почуття своєї маловартости й немочі самому в цей час щось зробити, вдайся до Бога, який все може, й з теплим упованням та сльозами приклич Його на допомогу проти пристрасти, що находить, кажучи: «Устань нам на допомогу і визволь нас Твого милосердя ради» (Пс. 44,27). «Воюй проти тих, що боєм ідуть на мене. Візьми щит малий і вели­кий, і встань мені на поміч!.. Нехай засоромляться і застидаються ті, що на життя моє чигають; нехай назад відступлять і почервоніють ті, що замишляють зло на мене» (Пс. 35,1-2.4). Владичице Богоро­дице, не допусти мені поступитися ворогам і бути ними перемо­женим. Ангеле хоронителю мій, покровом крил твоїх сховай мене від ворожих стріл, і мечем твоїм врази й віджени їх від мене».

Терпи, так взиваючи, й побачиш швидку допомогу. Але будь до себе дуже уважний. Ворог знає силу таких молінь до Бога й спішить и погасити їх або розхитати беззмістовним наріканням на Бога, яке він сам викликає, навіщо допустив Господь такий ворожий напад і таку небезпеку впасти, щоб таким чином не допустити або припинити моління і зробити негідним Божої допомоги. Як тільки помітиш такий богопротивний порух, поспіши відновити цю щиру й істинну впевненість, що «Бог не може бути спокушуваний злом, і сам Він не спокушає нікого», і що «кожний спокушається своєю власною  пожадливістю, яка його притягає і зводить» {Як. 1,13-14). Потім заглибся в попередні свої діла, почуття і думки, й побачиш, що це з них народилась внутрішня буря, яка поставила тебе в небезпечне становище. Ворог набрехав на Бога, а твої прогріхи прикрив. Тобі треба вірою виправдати в собі Бога і розважанням зняти з себе уле­сливе вороже покривало, звинуватити себе в потуранні собі й неувазі й, в покаянні визнавши цей внутрішній гріх перед Богом, повернутися до молінь, які дадуть тобі завжди готову, а особливо в таких випадках, Божу допомогу.

Після цього, коли внутрішня буря стихне, боротьба повинна проходити за загальними правилами невидимої боротьби, про які вже було частково сказано.

ГЛАВА 15

Про те, що боротьбу треба вести безперервно і мужньо

Якщо бажаєш перемогти своїх ворогів якомога швидше й лег­ше, необхідно тобі, брате, вести боротьбу з усіма своїми пристрас­тями безперервно й мужньо, а особливо з самолюбством або неро­зумною любов'ю до себе, коли ти догоджаєш собі й себе жалієш. Тому, що це є основою і джерелом всіх пристрастей, його инакше загнуздати не можна як безупинним свідомим озлобленням на себе та любов'ю до скорбот, злигоднів, наклепів, безвинних утисків зі сторони світу й світських осіб. Нехтування таким безжальним до себе ставленням було, є і буде завжди причиною неможливосте наших духовних перемог, їх трудности, рідкости, недосконалосте й слабкости.

Отже, ця наша духовна боротьба повинна бути у нас постійна й безнастанна. Вона повинна вестися з душевною бадьорістю і муж­ністю, що легко тобі вдасться, якщо це буде від Бога. Виходь на цю боротьбу без вагань. Якщо прийде бентежлива думка про лють і безупинну злобу, яку мають проти тебе вороги-демони, і про їх чис­ленні полки, то подумай також і про безмежно величну Божу силу і про любов Його до тебе, а також і про незрівнянно більшу кількість ангелів небесних та про молитви святих. Усі вони невидимо боряться поряд з нами проти наших ворогів, подібно, як це було сказано стосовно Амалека: «...війна Господня проти Амалека з роду в рід» (Вих. 17,16). Скільки слабких жінок і скільки малолітніх дітей під­штовхнула до боротьби думка про таку потужну та завжди готову допомогу! І вони взяли гору і перемогли всю мудрість світу, всі під­ступи диявола та всю злобу пекла.

Тому ніколи не треба лякатися, коли тобі почне докучати нап­лив думок, що боротьба ворогів проти тебе дуже сильна, що їй не­має кінця і вона розтягнеться на все твоє життя, що не уникнути тобі падінь і їх численного та різноманітного повторення. Знай, що вороги наші зі всіма своїми підступами знаходяться в руках Божес­твенного нашого Архистратига, Господа Ісуса Христа, на честь і славу якого ти ведеш боротьбу. Якщо Він сам вводить тебе в бій, то не тільки не допустить, щоб вороги твої вчинили над тобою насиль­ство й перемогли тебе, якщо, звичайно, ти сам своєю волею не перейдеш на їхню сторону, а сам буде боротися за тебе й віддасть ворогів твоїх в твої руки переможеними, коли Йому буде угодно, як написано: «Бо Господь, Бог твій, іде посеред твого табору, щоб визво­ляти тебе й віддати тобі в руки твоїх ворогів» (Втор. 23,15).

Якщо Господь відтягне твою повну перемогу над ворогами та відкладе це до останнього дня твого життя, то знай, що зробить це заради твого вічного блага. Лише не відступай і не переставай вести боротьбу. Хай деколи отримаєш рану, але не складай зброї і не кидайся навтіки. Одне лиш май на думці — воювати зі всім натхненням і мужністю, тому що це — неминуче. Немає людини, яку б оминула ця боротьба, чи в житті, чи в смерті; й хто не веде боротьби, щоб перемогти пристрасті та ворогів, той неминуче потрапить у полон — чи тут, чи там, — і буде відданий на смерть. 

Корисно пам'ятати тобі також, навіщо Богові треба тримати нас в такому бойовому стані. А ось для чого. Як колись Бог, привівши Ізраїля в обітовану землю, не всі наказав винищити народи, що там жили, а залишив на місці п'ять чужих і ворожих Ізраїлю племен, — по-перше, для того, щоб випробувати, чи твердо вірить в  Нього вибраний народ, і чи вірно виконує Його заповіді, а по-дру­ге, для того, щоб навчити свій народ мистецтву вести бої (Суд. 2, 21-23; 3,1-2). Подібно не знищує Він одразу й усі наші пристрасті, а залишає, щоб випробувати нашу до Нього любов і покірність Його волі, та навчати нас духовній боротьбі. Докладніше викладає це блаженний Теодорит. «Бог, — говорить він, — робить це для того: а) щоб ми не впадали у безпечність і безтурботність, але щоб були пильні, старанні й уважні; б) щоб ми не забували про постійну за­грозу нападу, й не були зненацька оточені ворогами та переможені пристрастями; в) щоб завжди зверталися до Бога й щоб завжди шу­кали і чекали від Нього допомоги; г) щоб не гордились, а смиренно думали про себе; г) щоб навчилися всім серцем ненавидіти при­страсті та ворогів, які так невтомно нападають на нас; д) щоб ви­пробувати нас, чи до кінця зберігаємо ми Божу честь, любов і віру; є) щоб заохочувати нас точніше виконувати всі Божі заповіді і не схиблювати навіть в найменших; є) щоб на ділі пізнати, наскільки цінна чеснота, й тому ніколи не погоджуватись залишати її і падати в гріх; ж) щоб безупинна боротьба давала нам можливість здобувати щораз то більші вінці; з) щоб Бога прославляти, а диявола й гріх посоромлювати своїм терпінням до кінця; и) щоб, навчившись протягом життя, ми не боялися в час смерти вступити в найжорстокішу боротьбу».

Таким чином, оточені завжди стількома ворогами, які так злоб­но нас ненавидять, ми не можемо чекати від них ні миру, ні перемир'я, ні закінчення, ні відкладання боротьби, а в кожну мить по­винні бути готові до боротьби й відразу мужньо вступати в неї, як тільки вони нападуть. Звичайно, було б краще, якщо би ми спочат­ку не відкривали дверей свого єства й не пускали ворогів і пристрастей всередину себе, в душу та в серце. Але після того, як одного разу проклали вони собі дорогу в нас, немає вже нам сенсу віддаватись безпечності, а треба озброїтися проти них, щоб вигнати їх із себе. Вони — безсоромні та наглі, й не вийдуть, якщо не ви­гнати їх силою. 

ГЛАВА 16 

 

Як Христовому воїну зранку потрібно налаштовуватись на боротьбу

Як тільки ти прокинешся вранці й трохи помолишся, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», — перше діло, яке потрібно тобі зробити — це ув'язнити себе у власному серці. Утвердившись там, затям у свідомості і почуттях, що ліворуч тебе вже стоїть ворог і той пристрасний потяг, з якими ти маєш боро­тися, і вони вже готові напасти на тебе, тому віднови в собі рішу­чість або перемогти, або померти, але не відступати. Усвідом також, що праворуч тебе невидимо стоять непереможний Архистратиг твій, Господь наш Ісус Христос з Пресвятою Матір'ю своєю, і з ба­гатьма святими ангелами, на чолі з архангелом Михаїлом, які готові тобі допомогти, — тож наберись надії.

Ось стане проти тебе князь пекла, диявол з полчищами бісів своїх і почне розпалювати в тобі пристрасне бажання, вмовляючи при цьому різними солодкими обіцянками для твого самовгодження припинити боротися з цією пристрастю і підкоритися їй, запевнюючи, що так буде краще і спокійніше. Але будь уважний до себе — саме в цей час ти повинен почути з правої сторони застерігаючий і підбадьорливий голос, який твій ангел хоронитель від імени всіх, що є праворуч, не пропустить нагадати тобі, кажучи: «Сьогодні че­кає на тебе боротьба з твоєю пристрастю й иншими ворогами твої­ми. Не бійся і не втікай від страху з поля бою. Бо сам Господь Ісус, Архистратиг твій, стоїть близько, в оточенні тисяцьких і соцьких безплотних і всіх чинів святих ангелів, і готовий допомогти тобі в є боротьбі проти ворогів твоїх і не допустити, щоб вони перемогли тебе, як обіцяно: «Господь бо воюватиме за вас» (Вих. 14,14). Тому стій твердо, присилюй себе не піддаватися і з усіх сил намагайся и перетерпіти випробування, що напало на тебе, взиваючи з глибин серця: «...не видай мене на поталу моїм ворогам» (Пс. 27,12). Взивай до Господа твого, до Владичиці Богородиці, до всіх ангелів і святих, Прийде допомога, й ти переможеш, бо написано: «...пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого» (1 Йо. 2,13). Нехай ти немічний і зв'язаний поганими звичками, і вороги твої сильні й чисельні, але набагато більша приготована тобі допомога від Того, Хто створив тебе і  викупив, і незрівнянно сильніший за всіх Бог — Захисник твій в цій боротьбі, як написано: «Господь могутній і потужний, Господь по­тужний у битві» (Пс. 24,8). Який до того ж має більше бажання спасти тебе, ніж твій ворог згубити тебе. Отже, борись і ніколи не обтяжуйся трудом від цієї боротьби. Бо цим трудом, заставлянням себе і безжалісним, попри біль, відриванням себе від шкідливих звичок, здобувається перемога І наживається великий скарб, за який купується Царство Небесне, та заради якого душа назавжди з'єднується з Богом.

Так кожного дня вранці починай в Ім'я Боже боротьбу з твоїми ворогами, за допомогою зброї, яка полягає в тому, щоб не покладаєтися на себе, а надіятись на Бога. Ще иншим видом зброї є мо­литва й безжалісне заставляння себе до необхідної праці і духовних подвигів. А найбільшою зброєю вважається умово-сердечна молит­ва: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!» Це страшне Ім'я, — як меч двосічний, що перебуває в серці, вражає і проганяє демонів та пристрасті. Тому Йоан Ліствичник сказав: «Ім'ям Господа Ісуса би­чуй супостатів». Про цю молитву ми нижче будемо говорити в окремій главі. Такою зброєю вражай твого ворога, ту пристрасть і те зле бажання, яке поборює тебе, в тому порядку, який я вказав у 13-ій главі, — спочатку протиставленням пристрасті, потім зненавидженням її і, врешті, ділами протилежної їй чесноти, роблячи все це в молитовному дусі. Так діючи, будеш творити діло, вгодне тво­єму Богові, який зі всією торжествуючою на небі Церквою стоїть невидимо й дивиться на твоє змагання.

Така боротьба — важка й виснажлива, але не сумуй і не падай духом, пам'ятаючи, що з одного боку ми маємо обов'язок працю­вати і догоджати нашому Богові, а з другого, що нам неминуче треба воювати, якщо хочемо жити; бо якщо перестанемо боротися, то відразу будемо вражені на смерть. Нехай не обманює тебе ворог переконанням: «Ти тільки на годину поступися». Нехай на годину. Але ким ти станеш, відійшовши від життя в Бозі й віддавшись світові, його втіхам та насолодам тілесним? Боговідступником! А таким стати не тільки на годину, але й на мить страшно. То чи мож­ливо, щоб це було годину? Чи не потече в тебе в цьому богопротивному житті година за годиною, а потім день за днем, і рік за роком? А що далі? Якщо змилосердиться над тобою Господь і дасть тобі ще прокинутися від сну гріховного; то ти все-таки повинен будеш вступити в бій, від якого тепер утікаєш , шукаючи легкого життя, з тією лиш відмінністю, що тоді воно буде для тебе важче, гостріше і болючіше, і до того ж ще й менш успішне. А якщо Господь залишить тебе в руках твого свавілля і твоїх ворогів, то що тоді? Не буду повторювати, тільки скажу: згадай, бо хто цього не знає? Після життя у важких кайданах злих пристрастей, яке завжди проходить без істинних радощів, раптом настане година смерти, страшний стан душі, який і слово Боже не могло виразити, а тільки сказало: тоді будуть благати: “Упадіть на нас і закрийте нас» (Од.6,16). Цей крик, почавшись у час смерти, буде постійно тривати після неї до кінця світу. Його буде чутно в момент Страшного суду, але це не принесе жодної користи. Не будь же настільки нерозумним, щоб наперед кинутися у вічні пекельні муки, втікаючи від коротких подвижницьких трудів і борінь. Але як чоловік розсудливий і, скажу, поміркований, то краще тепер прийми недовгі труди та хвороби духовного бою, щоб, здолавши ворога, отримати вінець і бути в єд­нанні з Богом і тут, і там - в Царстві Небеснім.

ГЛАВА 17

У якій послідовності нам треба поборювати свої пристрасті

Дуже корисно тобі, брате мій, добре знати те, в якій послідовності треба поборювати свої пристрасті, щоб робити це правильно, а не абияк, як роблять деякі, і не мають успіху, а нерідко й терплять шкоду. Послідовність, в якій треба боротися зі своїми ворогами й поборювати свої злі побажання та пристрасті, така: зосередь увагу на своєму серці й прискіпливо вивчай, якими помислами, якими нахилами та пристрастями воно особливо зайняте, і яка пристрасть найбільше має владу над ним та тиранить його. Потім проти цієї пристрасті насамперед і підіймай зброю і старайся її побороти. На цьому і зосередь всю увагу й турботу, з одним тільки винятком, що якщо підніметься між тим випадково якась инша пристрасть, то нею тобі потрібно відразу зайнятися і її прогнати, а потім знову повертати зброю проти головної пристрасти, яка постійно виявляє свою присутність та владу. Бо як у всякій боротьбі, так і в нашій, невидимій, слід боротися з тим, що поборює тебе в цей момент.

Глава 18

Як поборювати порухи пристрастей, що несподівано підіймаються

Якщо ти, любий мій, не звик ще поборювати несподівані пору­хи й збудження пристрастей, наприклад, через образи, то раджу ось що робити: постанови собі кожен день, коли ти ще вдома, «про­раховувати» всі випадки, які можуть з тобою трапитися впродовж дня, сприятливі й несприятливі, і які внаслідок цього можуть ви­никнути в тобі пристрасні порухи, похоті та роздратування, - і заздалегідь приготуйся придушити їх в самому зародку, не даючи їм ходу. І тебе ніколи зненацька не схоплять жодні порухи пристрас­тей, а завжди будеш готовий дати відсіч і не збентежишся гнівом, ані похіттю не захопишся. Таке передбачення випадковостей по­трібно робити найбільше тоді, коли маєш вийти з дому і йти в такі місця, де повинен зустрітися з особами, які можуть захопити або роздратувати. Якщо ти будеш до цього готовий, то легко уникнеш одного і другого. Хвиля пристрасти, якщо якась і підніметься, то не підкине тебе, як легкий човен, а перекотиться через тебе або розіб'ється об тебе, як об твердий камінь. Нехай запевнить тебе в цьому щодо гніву пророк Давид, який говорить: «...спішивсь я і не барився» (Пс. 119,60).

Але таким приготуванням ще не все зроблено. Пристрасть мо­же піднятись також і несподівано. В такому випадку ось що роби: як тільки відчуваєш пристрасний порух — чи похоті, чи роздрату­вання, — поспішай загнуздати його напруженням волі, скеруй на серце всю увагу ума і постарайся не допустити його до серця, і пильнуй, щоб воно ні тим, що дратує, не роздратувалося, ні до того, що його приваблює, не прихилилося. Якщо ж випаде несподівано зародитися в серці одному чи другому, постарайся на перший раз, щоб воно не вийшло назовні, не видавай цього ні словом, ні погля­дом, ні порухом.

Потім присилуй себе піднести свій ум і серце до Бога і, відновивши в собі ясну свідомість й почуття безмежної Божої любови та Його правди, одним і другим постарайся витіснити пристрасний порух і викликати йому протилежний — добрий. При майбутній зустрічі, може, і незручно це буде зробити як слід, але наміри й спроби робити не припиняй. Нехай зараз без успіху; довершиш опісля, коли закінчиться зустріч, яка породила пристрасть. Конче потурбуйся, щоб не виявити пристрасти, яка породжується. І це не буде давати їй виходу. Як тільки звільнишся від недоброго потоку вражень, звернись до свого серця і постарайся викинути гадюку, що влізла туди.

Але найкраща й найдіяльніша охорона від несподіваного збу­дження пристрастей — це усунення причин, які їх породжують.

 Таких причин на все є дві: любов і ненависть. Якщо ти, любий мій, попався в полон до якої-небудь особи або відчуваєш прист­расть до якої-небудь речі, великої чи малої, то природньо, що коли їх зустрічаєш або бачиш, що їх зневажають і їм шкодять або хочуть відвернути й вкрасти у тебе, то ти негайно обурюєшся, тужиш, гні­ваєшся і повстаєш проти тих, які це роблять. Тому, якщо бажаєш, щоб не траплялися з тобою такі несподіванки й тривоги, потурбуй­ся побороти та викинути з серця недобру любов і недобру прист­расть, і чим більше ти зав'яз в одному і в другому, тим більше по­турбуйся про те, щоб врівноважити себе й розумно поставитись до речей та осіб. Бо чим сильніша в тебе любов і пристрасть, тим біль­ше й несподіваніше є збудження пристрасти у всіх вказаних випадках. 

 

Подібно, якщо маєш неприязнь до якої-небудь особи або відразу до якої-небудь речі, то ти також несподівано обурюєшся або відчуваєш огиду, коли їх зустрічаєш, особливо, якщо їх хтось розхвалює. Тому, якщо хочеш зберегти спокій серця в таких випадках, застав себе спочатку придушити недобрі почуття, що піднялись в тобі, а потім зовсім їх знищити. В цьому тобі допоможе таке розважання (щодо осіб), — що і вони є творіння Божі, створені, як і ти, за образом і подобою Божою всесильною правицею Бога живого, що і вони відкуплені й відновлені безцінною Кров'ю Христа Госпо­да, що й вони є твоїми співбратами, яких не потрібно тобі ненави­діти навіть в душі, як написано: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці» (Лев. 19,17); особливо ж тоді, коли ти - припустимо, що вони гідні неприязні, — сприймеш їх приязно і з любов'ю, то тим будеш подібний до Бога, який любить всі свої створіння й ні­ким не гидує, про що говорить Його премудрий Соломон: «Ти любиш усе, що існує, і не бридишся нічим з того, що сотворив, бо якби ти щось ненавидів, то й не витворив би» (Муд. 11,24), і який, незважа­ючи на людські гріхи, «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих» (Мт. 5,45).

ГЛАВА 19

Як поборювати тілесні пристрасті

З тілесними пристрастями, брате мій, треба боротися в свій, особливий спосіб, ніж з иншими. Щоб усе йшло як слід, знай, що одне треба тобі робити перед спокутуванням пристрастями, инше під час спокуси і ще инше після припинення її дії.

Перед спокусою твоя увага повинна бути звернена на причини, які звичайно породжують спокуси або збуджують пристрасті. Тут закон такий: завжди уникай всіх випадків, які можуть порушити спокій твого тіла, особливо зустрічей з особами протилежної статі. І якщо иншим разом буде потреба розмовляти з такою особою, роз­мовляй не довго, тримаючись не тільки скромно, але й з деякою строгістю на своєму обличчі, і твої слова нехай будуть при всій щирості радше стримані, аніж приязні.

«Ніколи не звіряйся своєму ворогові» (Сир. 12,10), — говорить премудрий Сирах. І ти ніколи не вір своєму тілу: бо як мідь сама від собі породжує иржу, так і розпусна природа тіла породжує із себе злі похітливі порухи, «...бо мов мідь позеленіла — така й злоба його» (Сир. 12,10). Не довіряй, ще раз наголошую, не довіряй в цьому від­ношенні собі, хоч, припустимо, ти не відчуваєш і вже довший часу не відчував цього жала. Тому що ця триклята злоба, чого не робила довгі роки, деколи зробить за одну годину й за одну мить, і завжди мовчки готується до нападу. І знай, що чим більше вона вдає това­риша та не дає жодних підстав для підозри, тим більшу потім при­носить шкоду, а нерідко вражає на смерть.

Також кожному треба боятися найбільше тих осіб протилежної статі, з якими в побуті приязні стосунки вважаємо звичайною спра­вою, або тому, що вони близькі по духу, або тому, що благочесні й добродійні, або тому, що від них отримано якусь послугу і є потреба частіше виявляти їм за це вдячність. Боятися цього треба тому, що до таких, без страху й уваги до себе, стосунків майже завжди домі­шується почуттєва насолода, яка потім потрохи, непомітно прони­зує душу до самих глибин і так затьмарює розум, що ті, які підда­лися цій заразі, починають за ніщо вважати різні небезпечні причини гріха: наприклад, пристрасні погляди, солодкі розмови з тієї та з иншої сторони, привабливі рухи й положення тіла, потискування рук, від чого врешті впадають і в самий гріх, та в инші диявольські пастки, з яких часом і зовсім не можуть визволитись.

Втікай же, брате мій, від цього вогню, тому що ти порох, і ніко­ли не відважуйся у своїй самовпевненості думати, що ти порох мокрий, просякнутий водою доброї і міцної волі. Аж ніяк! Але рад­ше думай, що ти сухий-сухий порох, і відразу спалахуєш, щойно відчуєш цей вогонь. Не покладайся на твердість своєї рішучости й своєї готовности швидше померти, ніж образити Бога гріхом. Бо якщо і можна припустити, що ти змочений порох, але від частого спілкування і сидіння віч-на-віч тілесний вогонь потрохи висушить зрошувальну воду твоєї доброї волі, й ти сам не помітиш, як спалахнеш тілесною любов'ю. І то такою мірою, що перестанеш соромитися людей і боятися Бога і, бажаючи вчинити гріх, за ніщо . матимеш честь, життя і всі муки пекла.

 Утікаючи, втікай з усіх сил:

а) від таких стосунків з особами, які можуть бути для тебе спокусою, якщо щиро бажаєш не потрапити в полон гріха і не заплатити податку його, який є душевною смертю.Премудрим називає премудрий Соломон того, хто боїться й уникає причин гріха, а того, хто через самовпевненість не уникає їх, називає нерозумним, кажу­чи: «Мудрий боїться й відвертається від зла, а дурний є зухвалий у своїй самовпевненості» (Прип. 14,16). Чи не на це вказував й апостол, коли заповідав коринтянам: «Утікайте від розпусти!» (1 Кор. 6,18);

б) втікай від неробства та лінивства: будь бадьорим, пильно слідкуючи за помислами й мудро влаштовуючи та виконуючи свої діла, відповідно до свого стану;

в) завжди слухайся своїх настоятелів і духовних отців. Охоче підкоряйся їм у всьому, швидко й з готовністю виконуючи, що б вони не наказали, а найбільше те, що упокорює тебе й суперечить твоїй волі та твоїм нахилам;

г) ніколи не дозволяй собі судити про ближнього, ніколи не суди й не осуджуй. А особливо за той тілесний гріх, про який у нас мова, хоч би хто явно в нього впав, але май до нього співчуття і жа­лість. Не гидуй ним і не насміхайся з нього, але з його досвіду візьми собі урок смирення, і знаючи, що ти і сам вкрай слабкий і до зла схильний, як порох на дорозі, говори собі: «Сьогодні впав він, а завтра впаду я». Знай, якщо ти швидкий на осудження инших і пре­зирство до них, то Бог боляче покарає тебе за це, давши самому впасти в цей гріх, за який осуджуєш инших. «Не судіте, щоб вас не судили» (Мт. 7,1), щоб із свого падіння пізнали згубність своєї гор­дині і, впокорившись, пошукали ліків від двох бід: від гордости й від розпусти. Але якщо Бог за своєю милістю і захоронить тебе від падіння і ти втримаєш незмінно твердим свій помисл чистоти, то все одно припини осуджувати, якщо осуджував, і не надійся на себе, а радше бійся і не вір своїй постійності;

 ґ) будь уважний і чувай над собою. Якщо ти придбав якийсь Божий дар чи перебуваєш в доброму духовному стані, не приймай у своїй зарозумілості суєтної і мрійливої про себе думки, ніби ти щось і твої вороги не наважуються напасти на тебе, і ти настільки зневажаєш та ненавидиш їх, що зразу відіб'єш, якщо вони насмі­ляться підійти до тебе. Як тільки так подумаєш, то впадеш легко, як осінній листок з дерева.

Ось що треба тобі робити перед спокушуванням тілесною при­страстю.

Під час же самої спокуси роби ось що: дізнайся швидше при­чину, від якої народилась боротьба, і негайно усунь її. Причина цього буває або внутрішня, або зовнішня. Зовнішньою причиною буває: нескромність очей, солодкі для слуху речі, такі ж за змістом та мелодією пісні, одяг із ніжних матерій, запашні парфуми, вільні розмови, торкання й потискування рук, танці та багато иншого. Лі­ком проти всього цього є: скромний і смиренний одяг, небажання ні бачити, ні слухати, ні нюхати, ні говорити, ні торкатися нічого такого, що породжує цей сороміцький порух, особливо ж уникати сто­сунків з особами иншої статі, як сказано вище. Внутрішньою причи­ною, з одного боку, є життя в достатку та спокої тіла, коли всі тілесні бажання отримують повне задоволення, а з другого - сороміцькі помисли, які приходять або самі собою при згадуванні побаченого, почутого й випробуваного, або від збудження їх духами злоби.

Що стосується життя в повному достатку та спокої тіла, то його потрібно зробити суворим за допомогою постів, чування, сну з пе­рервами, особливо багатьох поклонів до втоми, й инших довільних тілесних подвигів, як радять і заповідують досвідчені й розсудливі наші святі Отці. А проти помислів, від чого б вони не походили, ліком є різні духовні вправи, які відповідають твоєму справжньому станові й які потрібні йому, а саме: читання святих і корисних для душі книжок, особливо св. Єфрема Сирина, Йоана Ліствичника, Добротолюбія та инших, благородні розважання та молитва.

Молитву свою, коли почнуть нападати на тебе сороміцькі помисли, твори так: відразу піднеси ум свій до розіп'ятого за нас Господа і з глибини душі взивай до Нього: «Ісусе, мій Господи! Солодкий мій Ісусе! Поспіши на допомогу мені й не дай моєму ворогові полонити мене!» Водночас обіймай думкою і почуттями, якщо є поблизу, Животворний Хрест, на якому розіп'ятий за тебе Господь твій, цілуй часто Його рани і говори з Ним з любов'ю: «Красні рани, рани найсвітліші, рани пречисті! Зраніть це моє зле та нечисте серце і не допустіть мене до того, щоб я посоромив і зневажив вас своєю нечистотою». 

 

Твої роздумування, тоді, коли плодяться в тобі сороміцькі помисли тілесної насолоди, нехай не будуть спрамовані безпосередньо проти них, хоч деякі й радять це. Не малюй в думках перед со­бою нечистоту й сором гріхів тілесної похоті, ні дорікання совісти, які підуть потім, ні розпусти твоєї природи й втрату чистоти твого дівицтва, ні затьмарення твоєї чести й таке инше. Не берись, кажу, роздумувати про це, тому що таке роздумування не завжди буває вірним засобом до подолання спокуси тіла, а навпаки, може при­звести до посилення натиску на тебе, а часом і до падіння. Бо хоч ум при цьому буде вести свою мову думками наперекір і проти цієї пристрасти, але коли думка, попри все, буде утримуватися на пред­метах, до яких так небайдуже серце, то не дивно, що тоді, коли розум поширює строгі судження про такі діла, то серце буде спів­чувати їм і погоджуватися на них, що і становить внутрішнє падін­ня. Отже, треба роздумувати про такі предмети, які би закрили собою ці сороміцькі речі й зовсім відвернули увагу, а своїм змістом тверезо діяли б на серце. Такими предметами є життя і страждання воплоченого ради нас Господа Ісуса, неминуча година нашої смерти, страшний день Страшного суду та різні види пекельних мук.

Якщо, як нерідко стається, сороміцькі помисли будуть і при цьому продовжувати нападати на тебе з особливою силою і нест­римністю, то ти не бійся. Не переставай роздумувати про предмети, про які йшлося вище, і в своїй боротьбі утримайся від того, щоб прямо проти них повставати, розкриваючи їхні негативні сторони, як вже було сказано. Не роби так, а продовжуй якнайуважніше роз­думувати про показані перед цим страхітливі й тверезо діючі предмети, зовсім не турбуючись про ті сороміцькі помисли, ніби вони й не твої власні. Знай, що кращого способу для їх прогнання немає, як зневажати їх і мати за ніщо. Своє розважання переривай частіше такою або подібною молитвою: «Визволи мене, Творче мій і Спасителю, від цих ворогів моїх, на славу страстей Твоїх і Твоєї невимовної благости». Подібною ж молитвою і запечатай своє роз­думування.

Дивись, зовсім не звертай ока ума свого на цю тілесну нечис­тоту, оскільки й одна уява про неї небезпечна; і не зупиняйся на розмові з цими спокусами, або про цю спокусу, щоб визначити чи погодився ти на неї, чи ні. Таке дослідження, хоч на вигляд здається добрим, насправді є підступом диявола, який намагається цим або обтяжити тебе, або. кинути у відчай і малодушність, або утримати тебе якомога довше в цих помислах і через них ввести ділом в цей гріх або в який-небудь инший.

Замість таких, досліджень про ці помисли, які бентежать тебе, піди, розкажи все докладно духовному отцеві і будь потім спокій­ний у своїх думках і в своєму серці, не бентежачись жодними питаннями, заспокоюючись рішенням свого отця. Тільки все йому відкрий, що бентежило та бентежить твій ум і твоє почуття в цій спокусі, нічого не скриваючи й не дозволяючи соромові зв'язати твій язик, а скоріше самопринижено упокорись. Бо якщо у всякій боротьбі з ворогами ми маємо потребу в глибокому смиренні, щоби перемогти їх, — то наскільки більше воно нам потрібне під час боротьби з плоттю? Бо ця спокуса найчастіше є або породженням гордині, або напімненням і карою за неї. Тому й говорить св. Йоан Ліствичник, що той, хто впав у нечистоту або в инший тілесний гріх, спочатку впав у гордість; і що впасти йому в гріх допущено для то­го, аби він упокорився: «Де сталося падіння, там спочатку ввійшла гордість, бо гордість є передвісниця падіння». І ще пише: «Кара для гордого — його падіння» (Сл. 23,4.10).

Коли нарешті затихнуть сороміцькі помисли й спокуса мине, ось що потрібно тобі робити: як би не здавалось тобі, що ти вже вільний від тілесної боротьби, та яким би впевненим ти не чувся, все ж намагайся втримувати свій ум і свою увагу подалі від тих ре­чей і осіб, які були причиною нападу на тебе такої спокуси; і забо­рони собі бачитися з ними, під тим оглядом, що вони рідня або твої доброчинці. Стримуй себе нагадуванням, що і це є гріховний під­ступ нашого розпусного єства й пастка вселукавого нашого ворога диявола, який тут переображується в ангела світла, щоб кинути нас в темряву, як говорить св. Павло (2 Кор. 11,14).

 

Г Л А В А 20

 

 Як поборювати недбалість 

 

Щоб не впасти тобі у велике зло недбалости, яке припинить твій рух до досконалости й віддасть тебе в руки твоїх ворогів, потрібно уникати надмірної цікавости (розвідування, що там, що тут, вештання туди-сюди, пустих розмов), будь-якого прив'язання до чого-небудь земного та будь-якої роботи за власним бажанням, тобто «що-хочу-то-роблю», що зовсім не відповідає твоєму станові. Навпаки, тобі треба заставляти себе охоче й швидко виконувати всякі добрі настанови й накази твоїх настоятелів та духовних отців, і робити кожне діло в той час і таким чином, як вони бажають.

Якщо ти приступаєш до якогось діла, то приступай відразу, не гаючись. Бо таке зволікання приведе тебе до другого, довшого, а друге до третього — ще довшого, й так далі. Від цього діло почи­нається дуже пізно й не виконується в призначений час або зовсім залишається як таке, що обтяжує. Покуштувавши одного разу насолоди неробства, ти почнеш любити його та бажати більше від роботи. А задовольняючи це бажання, ти потрохи дійдеш до звички не працювати, тобто до лінивства, в якому пристрасть неробства такою мірою заволодіє тобою, що ти навіть перестанеш усвідом­лювати, що це є злочином. Може, тільки тоді, обтяжившись цією самою лінивістю, знову з запалом візьмешся за свої діла. Тоді з соромом побачиш, який ти був холодний перед цим і скільки про­пустив належних діл заради пустого й марного «що-хочу-робіння».

Ця недбалість, почавшись ледь помітно, просочує все і вражає своєю отрутою не тільки волю, вселяючи в неї відразу до всякої праці й до всякого духовного подвигу та послуху, але засліплює й ум, не даючи йому побачити всю безглуздість і брехливість помислів, на яких тримається такий настрій волі, і не допускаючи до свідомости ті здорові судження, які були б у змозі заставити цю зледа­чілу волю, наскільки можна скоріше й ретельніше виконати належ­не діло, не відкладаючи його на потім. Бо не вистарчає робити діла швидко, але кожне діло повинно робитись у свій час і зі всією ува­гою та старанністю, щоб воно виявилось в можливій досконалості. Слухай, що написано; «Проклят, хто Господню справу виконує нед­байливо» (Єр. 48,10). І такій біді ти себе підставляєш, тому що ліну­єшся подумати про гідність та ціну діла, щоби заставити себе зро­бити його у свій час, і з такою рішучістю, яка б розвіювала всі помисли, що навіюються лінивством про труднощі, які його супро­воджують, щоби відхилити тебе від нього.

Нехай не покидає тебе переконання, що одне піднесення до Бога й одне смиренне схилення колін на славу і честь Його незрів­нянно цінніше, ніж усі скарби світу. І що кожен раз, коли, прогнав­ши недбалість, заставимо себе старанно виконувати своє діло, анге­ли на небі готують нам вінець славної перемоги. І, навпаки, для не­дбалих не тільки немає в Бога вінців, але Він потрохи забирає назад від них і ті дари, які дав їм спочатку за ревне служіння Йому, а вкінець позбавить їх і свого Царства, якщо будуть недбалі, як ска­зав у причті про покликаних на вечерю, які полінувались прийти: «Кажу бо вам: Ніхто з отих запрошених не покуштує моєї вечері» (Лк. 14,24). Така доля легковажних. Тим же, хто ревний і заставляє себе без жалю на всяке добре діло, Господь помножує свої благо­датні дари тут, і готує вічне блаженне життя в Царстві своїм Небес­нім, як сказав: «Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вжи­вають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11,12).

Якщо злий помисл, намагаючись схилити тебе до недбальства, стане навіювати тобі, що для здобуття чесноти, яку ти возлюбив і побажав мати, потрібно великої багатоденної праці, що вороги твої сильні та чисельні, а ти — один і немічний, що тобі потрібно буде зробити багато, й при цьому великих діл, щоб досягнути такої мети, якщо, кажу, помисл недбальства почне представляти тобі все так, — не прислухайся до нього. Але, навпаки, так представляй собі спра­ву, що, звичайно, тобі потрібно робити діла, але не так багато; що й зусилля треба тобі прикласти, але дуже малі й нетривалі, що й воро­гів зустрінеш, але небагато, а тільки якогось одного, й той хоч проти тебе одного і був би сильний, але при Божій допомозі, яка завж­ди перебуває з тобою завдяки твоїй великій на неї надії, ти незрівнянно сильніший від нього. Якщо будеш так робити, то недбальство почне відступати від тебе. Замість нього, під дією благих думок і почуттів, в тебе почне потрохи входити турботлива про все потрібне ревність, і врешті заволодіє всіма силами твоєї душі й тіла.

Подібно поступай і щодо молитви. Якщо для відправи якої-небудь служби потрібно, припустимо, одну годину молитовної праці, й це здається важким задля твоїх лінощів, то ти, приступаючи до цього, не думай, що тобі доведеться годину стояти, а уявляй, що це буде продовжуватися яку-небудь чверть години, і непомітно простоїш цю чверть. Простоявши її, скажи собі: «Простоїмо ще чверть: це небагато, як бачиш». Потім це саме зроби для третьої й четвертої чверті, і закінчиш таким чином діло молитовного служіння, не помітивши трудносте. Якщо иншим разом під час цього випаде відчути таку обтяжливість, що вона заважатиме й самій молитві, то на короткий час запиши молитву, і потім знову через деякий час візьмись за неї і закінчи те, що не закінчив.

Так поступай і щодо рукоділля і щодо иншої праці, яку тобі доручили згідно з твоїм послухом. Тобі видасться, що маєш багато праці, й ти метушишся і готовий опустити руки. Але ти не думай про це, а, скріпивши серце, берись спочатку за одне діло й роби його зі всією старанністю так, якби инших зовсім не існувало, й зробиш його спокійно. Потім таким чином зроби й з иншими діла­ми, і все спокійно закінчиш, без замішання та зайвих клопотів.

 Так поступай у всьому, й знай, що якщо ти не візьмешся за ро­зум і не станеш так поборювати почуття немочі й обтяжливосте, які навіює тобі ворог від майбутніх діл, що тобі потрібно буде вико­нати, те недбальство тебе зовсім переможе. Так що ти не тільки то­ді, коли тебе буде чекати якась робота, але й коли вона ще далеко передбачається, будеш відчувати, що ніби в тебе на плечах гора, й будеш обтяжений тим і мучитимешся, як невільник, який втратив надію на визволення. Навіть і в час спокою ти не будеш спокійним, і без діл будеш відчувати себе обтяженим ділами.

Знай також, брате мій, що ця хвороба лінощів і недбальства своєю отрутою потрохи невидимо псує не тільки початкові й малі коріння, з яких могли би вирости доброчесні навики, але й ті, які давно вже поглибились І є основою всіх порядків доброго життя. Як хробак потрохи підточує дерево, так і вона, триваючи деякий час, непомітно з'їдає та знищує самі нерви духовного життя. За її допо­могою диявол вміє розставляти сітки й тенета спокус для кожного чоловіка. З особливою ж турботою і лукавою хитрістю намагається він влаштовувати їх для ревнителів духовного життя, знаючи, що лінивий і недбалий легко піддається похотям і падає, як написано: «Душа лінивого жадає та нічогісінько не має» (Прип. 13,4).

Будь же завжди чуйний, молись і ревно дбай про добро, як на­лежиться мужньому борцю: «...душа ж трудящих насититься» (Прип. 13,4). Не сиди склавши руки, відкладаючи пошиття для себе шлюбних риз до того часу, коли потрібно буде в розкішному вбран­ні вийти назустріч нареченому, Христу Господу. Пам'ятай кожен день, що нині є в йаших руках, а завтра - в руках Божих, і що Той, хто дав тобі ранок, цим не зв'язав себе обіцянкою, що дасть тобі й вечір. Тому не слухай диявола, коли він буде тобі нашіптувати: «Віддай мені сьогодні, а Богу віддаш завтра». Ні, ні, але всі години твого життя проводи так, щоб це було Богові до вподоби. Пам'ятай, що після теперішньої години не буде тобі дано другої, і що за кожну хвилину цієї години ти повинен будеш здати докладний звіт. Па­м'ятай, що немає ціни тому часу, який ти маєш у своїх руках, і якщо марно протратити його, прийде година, коли будеш шукати його і не знайдеш. Вважай загубленим цей день, в який, хоч і робив добрі діла, але не переборював своїх поганих нахилів і побажань. Закінчую мої уроки про це, повторюючи апостольську заповідь: «Змагайся добрим змагом віри» (1 Тим. 6,12). Бо часто бувало, що одна година ревної праці відкривала рай, як і навпаки, одна година недбальства закривала його. Будь ревний, якщо бажаєш зас­відчити, яке тверде перед Богом уповання твого спасіння. «Хто на­діється на Господа, той житиме щасливо» (Прип. 28,25).

Глава 21

Про керування і правильне користування зовнішніми органами чуття

Багатодумним і безперервним подвигом у ревнителів благочестя повинно бути строге керування і правильне використання наших  п'ятьох зовнішніх органів чуття - зору, слуху, нюху, смаку та дотику. Наше серце постійно бажає і шукає втіх та насолод. Йому потрібно було б знаходити їх внутрі свого єства, тримаючи і носячи в собі Того, за образом якого створений чоловік, єдине джерело к всякої втіхи. Але коли під час падіння відпали ми від Бога заради себе, то не втримались і в собі, а зійшли в тіло й через нього вийш- н ли назовні, й там почали шукати собі радощів та потіх. Провідниками й керівниками в цьому стали наші чуття. Через них душа вихо­дить назовні, смакує речі, що сприймаються кожним органом чут­тя, і тими речами, які насолоджують ці чуття, насолоджується сама, й з їх сукупности складає собі коло потіх і насолод, в смакуванні яких вона бачить своє перше благо. Таким чином порядок перемі­нився: замість Бога всередині, серце шукає насолод ззовні та ними задовольняється.

Всі, що послухали Божого голосу: «Покайтеся», — каються і пос­тановляють відновити в собі первоначальний образ життя, тобто повернутися ззовні всередину, і зсередини - до Бога, щоб жити в Ньому і з Ним, І в цьому мати своє перше благо, носячи в собі дже­рело втіх. Відновлення такого порядку, хоч і здійснюється сильним бажанням і твердою рішучістю, досягається не одразу. Того, хто від­важився на це, чекає важка й довга боротьба з попередніми звич­ками звеселяти, насолоджувати й ублажати себе, поки вони відпадуть і заміняться иншими, що відповідатимуть новому життю. І ось тут велике значення має керування і користування органами чуття.

Кожен орган чуття має своє коло предметів, приємних і непри­ємних. Приємними насолоджується душа й, звикнувши до цього, виробляє в собі похіть до них. Від кожного органу чуття таким чи­ном вкорінюється в душу кілька похотей, або нахилів і пристрастей. Всі вони затаїлися в душі й мовчать, коли немає для них подраз­ника. Збуджуються вони инколи помислами про відповідні предмети, але частіше та більшою мірою тим, якщо ці предмети безпосередньо діють на чуття. В цьому випадку похіть до них постає нестримно, і на тому, хто не вирішив ще не піддаватися їй, «гріх же здійснений — породжує смерть» (Як. 1,15) і здійснюється пророче слово: «Бо смерть продерлась у наші вікна» (Єр. 9,20), тобто крізь чуття, які є вікнами душі для спілкування з зовнішнім світом. А в тому, хто вже вирішив — піднімає у боротьбу, не забезпечену від падіння. Тому для цього останнього повинно бути невідкладним законом так керувати і користуватися органами чуття, щоб через них не збуджувались похоті, а навпаки, отримували такі враження, які б придушували їх і збуджували протилежні їм почуття.

Бачиш, брате, на яку небезпеку можуть наразити тебе твої чут­тя. Будь уважний до себе і старайся відвернути її. Всіма способами намагайся не давати їм блукати туди й сюди, як хочуть, і не допус­кай, щоб вони смакували лиш чуттєві солодощі, а навпаки, звертай до того, що добре, або корисне, або потрібне. І якщо дотепер дея­кий раз твої чуття проривались до чуттєвих насолод, але сьогодні, по можливості, намагайся загнуздати їх і відвернути від захоплень. Добре управляй ними. Так, щоб, якщо раніше вони захоплювались суєтними й шкідливими задоволеннями, то після цього від кожного сотворіння і від кожного предмету сприймали дуже корисні вра­ження і ними живили душу. Такі враження, відроджуючи в душі ду­ховні помисли, будуть звертати її до себе самої, і на крилах умового споглядання підносити перед обличчя Бога на Його славу, як гово­рить блаженний Августин: скільки б не було в світі творінь, всі вони ведуть розмову з благочестивими мужами на німій мові, прав­да, і мовчазній, але не менш дієвій, ними почутій і добре зрозумілій. Тому вони сприймають благі і благоговійні думки й плекають в собі гарячу любов до Бога.

Це ти можеш робити таким чином. Якщо твоїм зовнішнім від­чуттям пропонується який-небудь чуттєвий предмет - чи видимий, чи ті предмети, про які можна почути, які можна понюхати, посма­кувати або доторкнутися — відокрем в своїм помислі те, що є в ньо­му чуттєвого й матеріяльного від того, що в ньому є від творчого Божого Духа, і подумай, що неможливо, щоб він сам від себе мав своє буття і все инше, що в ньому є. Але що все це в ньому є ділом Бога, Який своєю невидимою силою дає йому і буття, і цю доброякісність, чарівність і мудрий устрій, і цю силу діяти на инших, і цю кріпость сприймати вплив від инших, і все инше, що є в ньому доброго. Потім перенеси такі думки і на всі видимі речі, і зрадій серцем, що один Бог є причина й початок таких численних, розмаїтих ч і таких дивних досконалостей, які відкриваються в творіннях. Що Він сам безмірно поміщає в собі всеможливі досконалості, й що ті  досконалості, які бачимо в творіннях, не що инше, як слабкий відблиск і тінь безмежних Божих досконалостей. Такими думками вправляй свій ум при вигляді всякого творіння, і звикнеш, дивлячись на видимі речі, не зосереджувати свою увагу лиш на їхній зовнішності, але проникати всередину, до того, що в них є Божого, до невидимої, захованої їх умозірної краси. Внаслідок цього, все, що є в речах зовнішньо привабливого для твоєї чуттєвої сторони, буде безслідно оминати твою увагу й почуття, і тільки їх внутрішній зміст буде полонити твій розум, збуджуючи й народжуючи в ньому духовні споглядання, і буде спонукати тебе прославляти Господа.

Так, дивлячись на чотири стихії - вогонь, повітря, воду та зем­лю — і роздумуючи про їх природу, силу й дію, з духовною легкістю вигукнеш тоді до їх верховного Створителя, який так їх влаштував: «Боже великий, Сила безмірна, й дійство пребажане! Радію і весе­люся, що Ти один, є початок і причина всякої сотвореної природи, сили і дії!» Глянувши на небо й небесні світила: сонце, місяць і зір­ки, і роздумуючи, що світло своє і свій блиск вони отримали від Бога, ти вигукнеш: «Світло, світліше понад усяке світло, від якого створене всяке світло матеріяльне й нематеріяльне! Світло предив­не, перший предмет радости ангелів і захоплення блаженних, у безнастанне споглядання Якого зачудовано задивляються очі херуви­мів, і порівняно з Яким усі чуттєві світла здаються глибокою піть­мою! Славословлю і підношу Тебе, Світло істинне, яке просвічує кожну людину, що йде у світ! Сподоби мене завжди Тебе спогля­дати, нехай радіє повною радістю моє серце!» Також, дивлячись на дерева, траву й инші рослини, і споглядаючи, як вони живуть, жив­ляться, ростуть і народжують від себе подібне собі, й що не від самих себе мають вони життя і все инше, що в них є, але від твор­чого Духа, Якого ти не бачиш, і Який один животворить їх, можеш так візвати: «Ось де істинне життя, від Якого, в Якому, і Яким живе, живиться й множиться все! О, живоносна насолода мого серця!» Подібно і глянувши на нерозумних тварин, ти можеш піднестися умом своїм до Бога, який дав їм чуття і силу рухатися з місця на місце, і сказати: «О перший Руху всього, Який, все приводячи в рух, сам в собі перебуває нерухомим! Як я радію і веселюсь цією нерухомістю Твоєю і Твоїм твердим вічним існуванням!»

Дивлячись на себе або на инших людей і думаючи, що тобі одному дано високе становище, що ти один із всіх живих на землі істот обдарований розумом і є точкою єднання і союзу матеріяльних творінь, хвали та дякуй Творцеві своєму і Богу, кажучи: «О, Преістотна Тройце, Отче, Сине і Святий Душе! Будь прославлена навіки! Як повинен я дякувати Тобі завжди, не тільки за те, що Ти створив мене із землі і поставив царем над усіма земними творін­нями, не тільки за те, що Ти за природою пошанував мене своїм образом, розумом, словом, живим тілом, але найбільше за те, що дарував мені силу моєю свобідною волею зробитися подібним до Тебе за допомогою чеснот, щоб через це вічно мати Тебе в собі й бути блаженним в Тобі!»

Звертаюсь тепер до кожного із п'яти органів чуття окремо, і кажу тобі: бачачи красу і благообразність створінь, відокремлюй умом своїм те, що бачиш, від їх духовного значення, яке не бачиш, і подумавши, що вся ця благообразна зовнішня краса, є ділом неви­димого і прекрасного творчого Духа, в якому причина всякої такої зовнішньої краси, скажи, з радістю: «Це щедрі потоки із несотвореного джерела! Це дощ, який все зрошує з безмірного моря вся­кого блага! Як радію я в глибині мого серця, думаючи про невимовну красу мого Творця - початок і причину всякої сотвореної краси! Якою духовною насолодою буваю я сповнений, коли тримаю на умі думку про невимовну і недосяжну красу мого Бога, в якій початок всякої краси!»

Коли чуєш який-небудь приємний голос, або гармонію таких голосів і співів, звернись умом своїм до Бога й скажи: «Гармонія гармоній, Господи мій! Як радію я Твоїми безмежними досконалос­тями, які, зосереджуючись в Тобі в надприродній гармонії, і потім відбиваючись в чинах ангелів на небесах, і в безчисленних створін­нях під небесами, складають одну неймовірно чітку симфонію!» І ще: «Коли прийде, Господи, моя година почути вухами серця мого солодкий голос Твій, який говорить: мир Мій даю тобі, - мир від пристрастей! Бо голос Твій солодкий, — як співає невіста в Пісні пісень»(2,14) 

Якщо випаде тобі нюхати якесь миро або який-небудь цвіт, перенесись думкою від цього зовнішнього запаху до таємного запаху Духа Святого й скажи: «Це запах Цвіту цього всезапашного і Мира цього невичерпного, який вилився на всі творіння Божі, як співається в Пісні пісень: «Я — нарцис шаронський, лілея на долині» (2,1), — і ще: «Запах пахощів твоїх найзапашніший» (1,3). Це поширення джерельного запаху, який пребагато виточує свої божественні віддихи на все, від вищих чистіших ангелів, до останніх творінь, і все наповнює запахом». Так колись Ісаак, понюхавши свого сина Якова, сказав: «Ось запах сина мого, неначе запах поля, що Господь благословив його» (Бут. 27,27).

Знову ж коли їж чи п'єш, подумай, що це Бог дає всьому їстів­ному приємний для нас смак, і Ним єдиним смакуючи, скажи: «Ра­дуйся, душе моя, що тоді як поза Богом немає для тебе ніякого задоволення, немає ніякої насолоди та потіхи, ти, пізнавши Його і до Нього приставши, в Ньому єдиному можеш знаходити всяку на­солоду, як запрошує тебе до цього Давид, кажучи: «Спробуйте, і подивіться, який добрий Господь» (Пс. 34,9), і як Соломон підтвер­джує істинність цього, сказавши: «/ плід його був солодкий моєму під­небінню» (П.п. 2,3).

Також, коли піднімаєш свої руки, щоб зробити якесь діло, пам'ятай, що Бог, який дарував тобі силу й здатність діяти, є перша причина всякого руху, ти ж не що инше, як жива зброя в Його руці, і піднісшись до Нього помислом, скажи: «Яку радість переживаю я всередині себе, всевишній Боже всякого сотворіння, думаючи, що я без Тебе не можу зробити жодного діла, й що Ти є перший і почат­ковий діяч у всякому ділі!»

А коли в инших побачиш доброту або мудрість, або правду, або инші які чесноти, то тоді, відокремлюючи від цього видимого неви­диме, скажи своєму Богові: «О, пребагатий скарбе всякої чесноти! Яка велика для мене радість знати і бачити, що всяке добро виходить від Тебе єдиного, що всяке наше добро, в порівнянні з Твоїми божественними досконалостями, — ніщо! Дякую Тобі, Боже мій, за це і за инше добро, яке твориш Ти моєму ближньому. Але згадай, Благодітелю наш, і про мою власну вбогість, і про мою велику не­стачу у всякій чесноті».

І взагалі скажу, що кожен раз, як відчуваєш у творіннях Божих щось привабливе й таке, що викликає насолоду, не зупиняйся ува­гою лиш на них, але, оминаючи їх, перенесись помислом своїм до Бога та скажи: «Якщо творіння Твої, Боже мій, такі прекрасні, такі радісні й солодкі, то настільки безмірно красивіший, наскільки без­мірно радісний, і наскільки безмірно солодкий Ти сам, Творче всіх!»

Якщо будеш так робити, мій любий, то можеш і за допомогою п'яти органів чуття пізнати Бога, підіймаючись завжди умом своїм від творіння до Творця. Так, що буття і благоустрій всього сотво­реного стане для тебе книгою богослов'я, і ти, ще знаходячись в цьому чуттєвому світі, зробишся причасним знання, яке властиве небесному світові. Бо воістину весь світ і вся природа є не що инше, як якийсь орган, в якому під видимим невидимо перебуває присутнім сам Будівник і Художник всього, діючи та видимо виявляючи свою вправність, або у видимому й матеріяльному пропону­ючи зорові розумних творінь невидимі й нематеріяльні свої дії та досконалості. Тому з однієї сторони премудрий Соломон говорить, що «з величі та краси створінь через уподібнення можна дійти до пі­знання Творця їх» (Муд. 13,5), а з другої блаженний Павло запевнює, що «невидиме ж Його, після створення світу, роздумуванням над тво­рами, стає видиме» (Рим. 1,20). У світі Божому з одного боку по­ставлені всі творіння Божі, премудро влаштовані, з другого — люди, збагачені розумною силою з метою, щоб вони розумною своєю си­лою, роздивляючись творіння і бачачи в створінні та їх будові без­межну премудрість, доходили до пізнання і споглядання предвіч­ного іпостасного Слова, «Ним постало все» (Йо. 1,3). І ми, звичай­но, із дій пізнаєм діючого. Так, що треба тільки правдиво й тверезо розсудити, щоб у творінні здобути віру, і в створеному побачити Сотворителя Бога.

Г Л А В А 22 

Про те, що ті чуттєві предмети, про які ми  

говорили, бувають засобами та знаряддями 

для правильного керування нашими 

почуттями, якщо від них ми будемо 

переходити до думок про воплочення Бога 

Слова і про тайнн Його життя, страждання і 

смерти 

Вище я показав тобі як від чуттєвих речей можемо підносити свій ум до споглядання Бога. Тепер повчись другим способом піднести свій ум від чуттєвого до божественного, а саме через перехід від нього до розважання про воплочення Бога Слова і про святі тайни Його життя, страждання і смерти. Всі чуттєві речі цього світу можуть бути причиною такого розважання і споглядання, якщо після того, як спершу, дивлячись на них, пригадаєш собі, що Всевишній Бог є причиною, яка дала їм буття і все, що в них є — силу, досконалість, дієвість, становище серед инших творінь; задумаєшся, яким великим і безмірним є милосердя цього ж таки Бога, коли Він, початок вся­кого створеного буття, захотів зійти до такого смирення і понижен­ня, щоб стати чоловіком, постраждати й вмерти за людей, дозволив­ши творінню власних рук виступити проти себе і розіп'ясти себе.

Отже, коли побачиш, почуєш або торкнешся знаряддя, моту­зок, бичів, стовпів, тернових гілок, цвяхів, молотків і таке инше — подумай в умі своїм, що все це було колись знаряддям страждань твого Господа. Коли бачиш бідні хатини або живеш в такій хаті, пригадай вер­теп і ясла, де воплотився твій Господь. Коли побачиш дощ, згадай про ті криваві краплі поту, які капали з божественного тіла найсолодшого Ісуса в Гетсиманському саду й скропили землю. Коли побачиш море і на ньому човни, згадай, як колись твій Бог ходив по водах і, стоячи в човні, навчав народ. Каміння, яке ти бачиш, нехай нагадає тобі те каміння, яке розпалося в момент смерти Гос­пода твого; і земля, по якій ходиш, нехай нагадує тобі той земле­трус, який потряс нею на завершення Христових страстей.

Сонце нехай наводить тобі на думку ту темряву, яка затьмарила тоді Його; вода нехай нагадує ту воду, яка разом з кров'ю витекла із Божественних ребер Господа, коли воїн проколов Його мертвого на хресті. Коли п'єш вино або яке инше пиття, пригадай про оцет і жовч, якими на хресті напоїли твого Владику.

Коли одягаєшся, згадай, що предвічне Слово зодягнулось в людське тіло, щоб тебе зодягнути своїм Божеством. Якщо ти — одягнений, подумай про Христа Господа, який зволив бути роздяг­неним, щоб ради тебе прийняти бичування і бути розп'ятим на хресті. Якщо якийсь голос тобі здасться лагідним і привабливим, перенеси цей любовний потяг на твого Спасителя, з уст якого виливалась всяка благодать і лагідність — як співається, в псалмах: «„.краса розлита на устах у тебе» (Пс. 45,3) — і через лагідність мови якого народ невідступно ходив за Ним, бажаючи Його слухати, — як свідчить святий євангелист Лука: «...весь народ, слухаючи Його, горнувся до Нього» (Лк. 19,48). Коли почуєш крик і лемент натовпу, подумай про той беззаконний крик юдеїв: «Геть! Геть! Розіпни Його!» (Йо. 19,15), яким були вражені тоді вуха Гос­пода. Коли побачиш красиве обличчя, згадай, «що найкращий на вроду між людськими синами» (Пс. 45,3) Господь Ісус Христос з лю-бови до тебе зволив піти на хрест «зневажений, останній між людь­ми,., що зазнав недуги» (Іс. 53,3). Щоразу, як цокає годинник, нехай проходить тобі на думку та туга на серці, яка охопила Господа Ісуса, коли Він в Гетсиманському саду жахався наближення години страждань і смерти; або уяви, що чуєш удари молотів, якими при­бивали Господа до хреста. І взагалі, при кожному сумному випадку, який побачиш ти або хто инший, пам'ятай, що всяка наша печаль, скорбота та страждання є ніщо в порівнянні з болісними муками й ранами, якими були вражені душа і тіло Господа в час Його спасительних страждань заради нашого спасіння.

ГЛАВА 23

Як від чуттєвих вражень переходити до морально-повчальних уроків

 

Коли бачиш гарні на вигляд речі, які ціняться на землі, подумай, що всі вони мізерні, як якесь сміття, порівняно з красою і багатствами небесними, які, без сумніву, ти отримаєш по смерті, якщо погордуєш світом.

 

Звертаючи свій погляд на сонце, подумай, що душа твоя набагато світліша та прекрасніша, якщо купається у благодаті свого Творця. А якщо ні, то вона буде похмурніша і мерзотніша від пекельної темряви.

 Поглядаючи на небо, зверни зір своєї душі в найвище, пренебесне небо, і пристань до нього своїм помислом, бо воно приготоване тобі для вічного блаженного житла, якщо тут, на землі, проживеш непорочно та свято.

Чуючи співи птахів на деревах весняною порою та инші мело­дійні співи, піднеси ум свій до солодких райських пісень і подумай, як там всюди чується відлуння від Алилуя та иншого ангельського славослів'я, і моли Бога, нехай сподобить тебе вічно оспівувати Його разом з иншими небесними духами, про які говориться в Од­кровенні: «Після цього почув я ніби гучний голос натовпу численного на небі, що говорив: "Алилуя! Спасіння і слава і сила Богу нашому"» (Од. 19,1).

Коли відчуваєш, що захоплюєшся чиєю-небудь красою, поду­май, що під цією привабливістю криється пекельний змій, який го­товий вбити тебе або хоч поранити, і скажи йому: «А, проклятий зміє! Це ти по-злодійськи підбираєшся, намагаючись з'їсти мене! Даремна праця твоя, бо Господь мені помічник». Потім, звернув­шись до Бога, скажи: «Благословенний Ти, Боже мій, який виявив переді мною окритого ворога мого, і «нас не віддав на здобич їм у зуби» (Пс. 124,6). А потім сховайся, як в особливий спасаючий захисток, в рани Розп'ятого за нас, посвячуючи себе їм, думаючи скільки Гос­подь наш перетерпів в святому тілі своєму, щоб тебе визволити від гріха та вселити в тебе відразу до тілесних пристрастей.

Нагадую тобі ще про одне, як про зброю для відбиття споку­тувань плотської краси, а саме: якщо відчуєш їх на собі, чимшвид­ше зосередься на думці про те, що буде з цією красою, яка так вабить тебе, по смерті? Смердячий гній, що кишить хробаками.

Якщо кудись ідеш, пам'ятай, що з кожним кроком ти набли­жаєшся до гробу. Спостерігаючи за птахами у вільному польоті або за рікою, яка швидко біжить, думай, що ще з більшою швидкістю минає твоє життя, наближуючись до свого кінця.

Коли підіймуться буйні вітри й небо, яке вкрилося чорними хмарами, проріжуть сліпучі блискавки та гримнуть страшні громи, тоді згадай про судний день. Прихиливши коліна, поклонись Гос­поду Богу твоєму й помолись Йому, нехай дасть Він тобі час і благо­дать добре приготуватися, щоб стояти тоді неосоромленим перед лицем Його страшної величі.

Коли випадуть на твою долю якісь неприємності, то старайся і на них вправляти свій розум повчальними думками та дошукува­тися їх причини. А головне ось що роби: підносись до споглядання всеправлячої волі Божої і намагайся переконати себе, що для твого блага й твого спасіння всеблага премудрість і праведна Божа воля зволила, щоб ти потерпів те, що терпиш в цей час, і стільки, скіль­ки терпиш. Тому в таких випадках, радіючи любові, яку виказує тобі цим Бог, і тому, що Він дає тобі можливість показати, як охоче і з любов'ю ти коришся Його волі у всьому, що благовгодно Йому пос­лати тобі, скажи від серця: «Це виповнюється на мені Божа воля, за якою від віку з любови до мене повелів Він, щоб я перетерпів цю неприємність, або скорботу, або втрату, або напасть. Нехай буде благословенне Ім'я мого благого Владики».

Коли прийде тобі на ум якась добра думка, звернись до Бога, й усвідомивши, що це Він її послав, подякуй Йому.

Коли читаєш Слово Боже, уяви, що в кожному слові таємно присутній Бог, і приймай їх, мовби вони виходили з Його божест­венних уст.

Якщо в той час, коли сонце царює на небі, побачиш, що нахо­дить темрява та світло його тьмяніє, як це буває при затемненнях, в журбі помолись Боту, щоб Він не допустив тобі впасти в темряву пекельну.

Дивлячись на хрест, пам'ятай, що це є знамено нашої духовної боротьби, в якому прихована всепереможна сила. І якщо ти віддалишся від нього, то будеш відданий в руки своїх ворогів, а якщо перебуватимеш під ним, то досягнеш неба й урочисто у славі ввійдеш у нього.

 

Коли побачиш ікону Пресвятої Богородиці, зверни своє серце до неї, Цариці небесної, і подякуй їй за те, що Вона була так готовою покоритися Божій волі, що народила, виростила й виховала Спасителя світу, й що в нашій невидимій боротьбі ніколи не послаблюється нам Її заступництво та допомога.

 

Ікони святих нехай нагадують тобі про чисельність твоїх заступників перед Богом, які завжди за тебе моляться, і соратників у твоїй безнастанній боротьбі, які самі мужньо боролися все своє життя з ворогами й, перемігши їх, відкрили тобі та показали поле бою, яке з їхньою допомогою зможеш бадьоро пройти й приєдна­тися до них прикрашений переможними вінцями у вічній небесній славі...

Коли побачиш церкву, тоді серед инших благих думок пригадай те, що твоя душа також є храмом Божим, як написано: «Ми бо храм Бога живого» (2 Кор. 6,16), і тому ти повинен зберігати його чистим і непорочним.

Кожен раз, коли чуєш благовість, пригадуй архангельське при­вітання: Богородице Діво, радуйся, — і далі плекай в собі такі думки й почуття: дякуй Богові за послання з неба на землю цієї благої віс­ті, яка стала початком устрою нашого спасіння. Увійди в співрадість Приснодіви про ту понадприродну велич, до якої піднеслась Вона своїм глибоким смиренням. Разом з нею, блаженнішою Матір'ю і архангелом Гавриїлом, вклонись божественному Плоду, який відразу ж зачався тоді в пресвятій її утробі. Ти добре зробиш, якщо частіше будеш повторювати цю пісню протягом дня, супроводжу­ючи це відповідними почуттями. Постанови собі це робити тричі на день: зранку, ввечері й в обід.

І скажу тобі коротко: будь завжди бадьорим і пильнуй за своїми органами чуття, не допускаючи, щоб те, що ти сприймеш через них, збуджувало й живило твою пристрасть. А навпаки, так ними користуйся, щоб це навіть на волосинку не відхиляло тебе від твого рішення - завжди й у всьому догоджати Богові або коритися Його волі. А для цього, крім запропонованого перед цим піднесення ду­мок від чуттєвого до духовного, найбільше може сприяти ще прави­ло, відоме нам з перших глав, - нічим відразу не захоплюватися і ні від чого відразу не відвертатися, але твердо та строго вирішити, як треба в цьому випадку поставитися до чуттєвих вражень, щоб це було згідне з Божою волею, яка відома нам із Його заповідей.

І ще одне. Різні способи, як свої органи чуття вживати для ду­ховної користі, викладені мною не для того, щоб ти безнастанно в цьому вправлявся. Ні, ти повинен постійно, зібравши весь свій ум в серце, перебувати там з Господом, маючи Його як керівника й по­мічника в боротьбі з ворогами та пристрастями: то простим внут­рішнім опором їм, то ділами чеснот, які протилежні їм. Я сказав це для того, щоб ти знав і користувався цим, коли виникне потреба. Для здійснення мети нашої боротьби дуже корисно, безперечно, покрити все чуттєве, що оточує нас, духовним покровом.

ГЛАВА 24

Загальні уроки про використання органів чуття

Мені залишається запропонувати тобі загальні правила про те, як потрібно використовувати органи чуття, щоб враження від них не руйнували нашого духовно-морального устрою. Слухай уважно!

а. Насамперед, брате мій, пильнуй за злими й швидкими кра­діями своїми, — очима, — і не дозволяй їм з цікавістю дивитися на обличчя жінок: гарні вони чи погані, як рівно ж і на обличчя чоло­віків, особливо юних і безбородих. Не дозволяй їм також дивитися на голі тіла, не тільки чужі, але й на своє власне. Бо від такої цікавости й пристрасного споглядання в серці може легко зародитися солодка похіть, як сказав Господь: «Кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці» (Мт. 5,28). І хтось із мудрих написав: «Від погляду народжується похіть». Тому Соломон, застерігаючи нас від полону очей і від ураження бажан­ням краси, дає урок: «Не пожадай у твоїм серці її вроди, і не давай себе звести її морганням» (Прип. 6, 25). Ось тобі й приклади згубних наслідків від вільного споглядання очима: сини Божі, потомки Сета та Еноха, захопилися дочками Каїна (Бут. 6); Сихем, син Ємора в Сикімі, побачивши Діну, дочку Якова, впав з нею в гріх; Самсон був полонений красою Даліли (Суд. 16); Давид впав від погляду на Ветсавію (2 Сам. 11); два старці, народні судді, втратили розум від краси Сусанни (Дан. 13).

 

Стережись також задивлятися на хорошу їжу й пиття, як праматір наша Єва, яка, подивившись недобрими очима на плід забороненого дерева в раю, забажала його, зірвала і спожила, й цим віддала на смерть себе та весь свій рід. Не дивись з сильним бажанням на гарний одяг, ні на срібло й золото, ні на пишні світські шати, щоб через очі не ввійшла в твою душу пристрасть марнославства або грошолюбства. Про визволення від цього так молиться св. Да­вид: «Поверни мої очі, щоб не дивились на марноту» (Пс, 119,37). Отож, остерігайся дивитися на хороводи, танці, бенкети, пишноту, суперечки, чвари, пусті розмови та всі инші непристойні й ганебні діла, які любить бездумний світ і забороняє Божий закон. Закривай очі свої і втікай від цього всього, щоби не наповнити свого серця пристрасними порухами й уяву сороміцькими образами та не під­няти в собі бунт проти себе, перервавши безперервність подвигу, в якому ти повинен завжди протистояти своїм пристрастям. Але охо­че відвідуй церкву й дивися на святі ікони, священні книги, гроб­ниці, цвинтарі й все инше преподобне та святе, споглядання яких може спасенно діяти на твою душу.

б. Також пильнуй свої вуха. По-перше, не слухай сороміцьких і пристрасних розмов, пісень і музики, від яких розслаблюється та розніжується душа, а серце розпалюється тілесною похіттю, бо на­писано: «...відверни від себе шкідливі слова» (Прип. 27,11)

По-друге, не слухай сумних і смішних промов, пустих балачок, байок і видумок. А якщо випадково почуєш, не насолоджуйся ними й не схвалюй їх. Християнам непристойно знаходити задоволення в таких речах, а тільки тим розпутним людям, про яких сказав св. Павло, що вони, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвер­нуть вухо, а обернуться до байок (2 Тим. 4,4).

По-третє, не слухай з насолодою пересудів, наклепів, які деякі поширюють про своїх ближніх; але припиняй їх, якщо можеш, або відходь, щоб не чути їх. Бо св. Василій Великий однаково вважає вартими відлучення, як тих, хто осуджує і пускає поговір, так і тих, хто слухає їх, не роблячи спроб припинити це.

По-четверте, не слухай пустих і суєтних розмов, в яких прово­дить час більша частина світолюбців, і не насолоджуйся ними. Бо в законі написано: «Не пускатимеш пустої чутки» (Вих. 23,1). І Соломон сказав: «Неправду та брехливе слово віддали від мене» (Прип. 30,8). А Господь присудив: «За кожне пусте слово, яке скажуть лю­ди, дадуть відповідь судного дня за нього» (Мт. 12,36).

По-п'яте, остерігайся взагалі слухати всякі слова й речі, які мо­жуть впливати на тебе шкідливо. Серед них не останнє місце зай­мають лестощі й похвали лакуз, як сказав Ісая: «Правителі твої на манівці тебе зводять, руйнують дорогу, якою ти простуєш» (Іс. 3,12). Але охоче слухай божественні слова, священні пісні й псалми, і все, що чесне, святе, премудре й корисне для душі. Особливо люби слу­хати образи й докори, коли хтось ними осипає тебе.

в. Пильнуй нюх свій від усяких ніжних пахощів, які можуть збуджувати тілесні помисли й порухи: не користуйся ними, не на­мащуйся і не вдихай їх похітливо та без міри. Все це властиве негід­ним жінкам, а не благочестивим чоловікам. Тому що від цього роз­слаблюється мужність душі та збуджуються тілесні пристрасті й по­хоті, які можуть привести й до падінь. На тих, які вживають ці збуджувальні пахощі, нерідко сповнюються пророчі погрози: «Горе без­журним, що намащуєтесь мастьми вельми дорогими» (Ам. 6,6).«І буде: замість пахощів гнилизна» (Іс. 3,24).

г. Пильнуй смак свій, щоб ти не став рабом солодкого, й свій живіт, щоб не товстів через споживання різноманітних наїдків і пиття ароматних хмільних напоїв. Бо такі приємні трапези, поки придбаєш все потрібне для них, можуть привести тебе до брехні, обману, навіть крадіжки та до инших багатьох поневолюючих пристрастей і злих дій. А коли придбаєш і станеш ними насолоджу­ватися, можуть вкинути тебе в яму тілесних потіх і тваринних бажань. І ти підпадаєш під осудливе визначення пророка Амоса: «.Горе вам... що їсьте собі ягнят з отари та телят із хліву... що п 'єте  вино в великих чашах» (Ам. 6,4.6).

 

Ґ. Остерігайся руками своїми хапати, стискати й обіймати не тільки чуже тіло — жінки або чоловіка, старця або юнака — але й своє власне. Особливо без крайньої потреби не торкайся до певних членів. Чим довільніший такий дотик, тим чутливішим і живішим 

буває порух тілесної похоті й тим нестримніше він втягує людину до гріховного діла. Й усі инші чуття сприяють похоті та певним чином співдіють у приготуванні до гріха; але коли хто доторкнеться того, чого не повинен торкатися, тоді надзвичайно важко вже утриматися від гріховного діла.

До спокус дотику відносяться також і головні убори, одяг та взуття. Тому остерігайся прикрашати своє тіло м'яким, барвистим і блискучим одягом, голову розкішними покровами, й ноги дорогим взуттям. Все це властиве жінці, а для чоловіка — непристойно. Тому одягайся просто та скромно, задовольняючи потребу захищати тіло від холоду зимою і від спеки літом; щоб инакше ти не почув того, що багач, який одягався у кармазин та вісон: «...згадай, що ти одер­жав твої блага за життя свого» (Лк. 16,25); і не випробував на собі пророцтво Єзекиїла, який виніс такий вирок щодо людей подібно­го гатунку: «...посходять із своїх престолів, поскидають плащі, по­здіймають свою гаптовану одежу...» (26,16).

Сюди ж належать й усі инші задоволення плоті, а саме: часте купання і бані, розкішні будинки, м'які килими, дорогі меблі, пишні постелі й ніження в них. Всього цього остерігайся як такого, що небезпечне для твоєї чистоти й є причиною збудження нечистих порухів і жадань тілесних насолод, щоб не наслідувати тих безжур­них, яким погрожує святий пророк Амос; «Горе безжурним... що виле­жуєтесь на слонових ложах і розтягаєтесь на їхніх постелях» (6,1.4).

Все, що я тобі сказав, є тією поживою, якою живиться засудже­ний змій-спокусник, а також наші тілесні пристрасті. Тому, якщо ти не будеш недооцінювати це і легковажити, а навпаки - мужньо виступиш проти цього й не дозволиш йому ввійти через чуття в твою душу та в твоє серце, то запевняю тебе, що воістину легко ви­сушиш всю силу диявола та пристрастей, не даючи їм поживи, якою вони могли би живитися в тобі, й за короткий час станеш славним переможцем в невидимій боротьбі.

В Іова написано, що лев загинув від голоду: «Лев гине без здо­бичі й левенята йдуть урозтіч» (4,11). Цей лев уособлює диявола, відвічного нашого ворога, що втікає від чоловіка, який не дає йому поживи, відкинувши й знищивши всі пристрасні порухи, які збу­джуються враженнями від наших зовнішніх органів чуття. На лева ж він подібний ще тим, як говорить монах на ім'я Іовій, що завжди починає губити чоловіка, вкидаючи його спочатку в малі гріхи, як мурашка, а потім, коли привчить до малих гріхів, вкидає вже в біль­ші. І тим ще подібний він до нього, що спочатку здається безсилим і малим, як левеня, а потім виявляється сильним велетнем, як до­рослий лев.

ГЛАВА 25

Про те, як контролювати свій язик

Найбільша наша потреба — належно контролювати свій язик і загнуздувати його. Рушій язика — серце. Чим наповнене серце, те виливається через язик. І навпаки, — передані язиком почуття сер­ця ще більше укріпляються й укорінюються в серці. Тому язик є од­ним із немалих чинників у формуванні нашої вдачі.

 Добрі почуття є мовчазними. Слів шукають переважно почуття егоїстичні, щоб висловити те, що лестить нашому самолюбству й що може показати нас, як нам здається, з кращого боку. Багато­слів'я в багатьох випадках походить від деякої гордої зарозумілосте, через яку, уявляючи, що ми дуже компетентні й що наша думка про предмет мови найповніша, відчуваємо нестримне спонукання вис­ловитися і своєю велемовністю з численними повторюваннями за­карбувати цю думку й в серцях инших, напрошуючись таким чином їм у непрошені вчителі та мріючи мати инколи учнями таких осіб, які розуміють діло набагато краще від учителя.

 

Сказане зрештою стосується і тих випадків, коли предмет мови буває більш або менш вартим нашої уваги. Переважно багатослів'я рівнозначне пустослів'ю. І якщо це так, то бракує слів, щоб у повноті зобразити все зле, яке походить від цієї недоброї звички. І взагалі, багатослів'я відчиняє двері душі, через які негайно виходить сердечна теплота побожности, тим більше це робить пустослів'я. Багатослів'я відвертає увагу людини від себе, і в серце, що не охороняється, починають закрадатися звичайні пристрасні почуття і бажання, часто з таким успіхом, що коли закінчиться це пустомовство, в серці знаходимо не тільки згоду, але й готовність на пристрасні діла. Пустослів'я є дверима до осудження і наклепів, поширювачем брехливих вістей і думок, сівачем суперечностей і роздо­рів. Воно заглушує смак до розумової праці й майже завжди слугує прикриттям відсутности Ґрунтовного знання. Після багатослів'я, коли пройде сморід самозадоволення, завжди залишається якесь почуття туги й лінивства. Чи не є це свідченням того, що душа, на­віть небажаючи, усвідомлює себе обкраденою?

Апостол Яків, бажаючи показати, як важко говіркому втрима­тися від будь-чого некорисного, шкідливого, грішного, сказав, що утримання язика на прив'язі є набутком тільки досконалих мужів: «Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може заг­нуздати й усе тіло» (Як. 3,2). Язик, якщо почне швидко говорити задля свого задоволення, несеться в промовах, як розгнузданий кінь, і теревенить не тільки добре й пристойне, але й недобре та зле. Тому цей апостол називає його нестримним злом, яке сповнене смерто­носної отрути (Як. 3,8). А давніше ще й Соломон сказав: «В багатомовності гріха не бракуватиме» (Прип. 10,19). І разом з Еклезіястом скажемо, що хто багато говорить, той виявляє своє безумство; бо звичайно тільки «безумний багато говорить» (Проп. 10,14).

Не приставай у довгих розмовах з тим, хто не слухає тебе з доб­рим серцем, бо, надокучивши йому, станеш для нього гидким, як написано: «Хто цокотить занадто, той врешті обридне» (Сир. 20,8). Остерігайся говорити суворо та високим тоном, бо одне й друге ду­же ненависне і спонукає до думки, що ти надто суєтний і забагато про себе думаєш. Ніколи не говори про себе самого, про свої діла, про своїх родичів, хіба тільки у випадку, коли це потрібно, але й тоді говори, наскільки це можливо, коротко и швидко. Коли ба­чиш, що инші говорять про себе забагато, не бери з них приклад, навіть якщо їх слова здаються смиренними й самодокірливими. Що ж стосується твого ближнього та його діл, то говорити не відмов­ляйся, але якомога коротше, навіть і там і тоді, де й коли це було б потрібно для його блага.

Розмовляючи, пригадай і намагайся виконати заповідь св. Таласія, який говорить: «Із п'яти видів співбесіди три вживай без побоювань; четвертий вживай рідко, а від п'ятого зовсім відмовся» (Добротолюбіє, т. З сотня 1-а, гл. 69). Один з тих, що пише, три перші розуміє: «так», «ні», «само собою» або «ясне діло»; під чет­вертим розуміє сумнівне; а під п'ятим — зовсім невідоме. Тобто: про що знаєш точно, що воно істинне або брехливе чи очевидне, про те рішуче говори як про істину або як про брехню, чи як про само собою очевидне. Про те, що сумнівне, краще не говорити нічого, а якщо є потреба, то говори як про сумнівне, нічого не стверджуючи. Про невідоме тобі не говори зовсім. Хтось инший говорить, що є п'ять прийомів або зворотів мови: кличний, коли когось кличемо; питальний, коли питаємось; бажання або прохання, коли бажаємо або просимо; означальний, коли рішуче про щось висловлюємо своє судження; наказовий, коли владно наказуємо. Із цих п'яти три перші вживай вільно; четвертий — рідко, наскільки це можливо, а п'ятого зовсім не торкайся.

Про Бога говори з найбільшою прихильністю, особливо про Його любов і доброту; але й зі страхом, думаючи, як би не згріши­ти, сказавши про божественне щось негідне й тим збентежити прості серця тих, що тебе слухають. Тому надавай перевагу розповідям про це инших, складаючи слова їх у найглибші сховища свого серця.

Коли ж говорять про щось инше, то нехай тільки звук голосу доходить до твого слуху, а не думка до ума, який нехай непохитно спрямовується до Бога. Навіть і тоді, коли виникає потреба вислу­хати свого співрозмовника, щоб зрозуміти, в чому справа й дати на­лежну відповідь, не забувай під час розмови піднімати око ума до неба, де Бог твій, думаючи при цьому про Його велич і про те, що Він не зводить з тебе свого ока й дивитися на тебе то з благоволінням, то неприязно, відповідно до того, що є в твоєму серці, в твоїх словах, рухах і ділах.

 

Коли потрібно тобі говорити, наперед подумай про те, що хоче сказати твоє серце, перш ніж перейде це на твій язик, і переконаєшся, що було б краще, коли б багато з того не виходило із твоїх уст. Але при цьому знай, що з того, що сказати тобі здається добрим ділом, то инший волів би, щоб це залишилося похороненим в гробі мовчання. Про це ти сам дізнаєшся відразу після закінчення розмови.

Мовчання є велика сила в ділі невидимої боротьби й правдива надія на отримання перемоги. Мовчання дуже миле тому, хто не надіється на себе, а надіється на одного Бога. Воно є сторожем свя­щенної молитви й незвичайною поміччю при вправлянні в чесно­тах; а поряд з цим і ознакою духовної мудрости. Святий Ісаак гово­рить, що «пильнування язика не тільки заставляє ум піднестись до Бога, але й в явних ділах, які робляться тілом, таємно дає велику силу для їх здійснення. Воно осяває і в тайному діланні, якщо хтось тільки дотримує мовчання з мудрістю» (Слово 31, с. 142). В иншому місці він так вихваляє мовчазливість: «...коли на одну сторону покласти всі діла цього життя, а на другу мовчання, тоді побачиш, що воно переважує на вазі. Багато є добрих порад, але коли хтось зблизиться з мовчанням, то стане зайвим їх виконання» (Слово 41, с. 171). В иншому місці він називає мовчання «тайною майбутнього віку; а слова є зброєю цього світу» (Слово 42, с. 180). Святий Варсонуфій ставить його вище розмов про Бога, говорячи: «...навіть, якщо ти мало про Бога говориш, то знай, що мовчання є більше гідне подиву та слави» (Відповідь 36). Хоч буває, що один мовчить тому, що він не має що сказати (Сир. 20,6); другий тому, що вичікує зручного часу для свого слова; а третій через инші причини: «...заради слави людської, або через ревність у цій чесноті мовчання, або тому, що серцем розмовляє з Богом, і ум його зосереджений на цій розмові» (Слово 76, с. 381-382), але взагалі можна сказати, що хто мовчазний, той показує себе розважливим і мудрим (Сир. 19,28; 20,5).

Для того, щоб звикнути до мовчання, вкажу тобі найшвидший і простий засіб: берись за це діло — і воно само навчить тебе, як йо­го осягти та буде тобі допомагати в цьому. Для підтримання ревности у цій праці частіше розважай про згубні наслідки неконтрольованої говірливости й спасенних плодів мовчання. Коли ж скуштуєш спасенних плодів мовчання, тоді тобі не буде потрібно вже ніяких щодо цього уроків.

ГЛАВА 26

Як впорядкувати уяву та пам'ять

Сказавши про управління зовнішніми чуттями, варто тепер нам сказати й про те, як давати собі раду з уявою та пам'яттю. Тому що, на думку майже всіх філософів, уява та пам'ять є ніщо инше, як відбитком всіх тих чуттєвих предметів, які ми бачили, чули, нюха­ли, смакували, й яких доторкались. Можна сказати, що уява та па­м'ять становлять одне внутрішнє загальне чуття, яке уявляє й па­м'ятає все, що п'яти зовнішнім чуттям довелося перед цим відчути. Якимсь чином зовнішні чуття і чуттєві предмети можна порівняти з печаткою, а уяву - з відбитком цієї печатки.

Уява та пам'ять нам дані для того, щоб ми користувалися ними, коли наші зовнішні чуття відпочивають і ті чуттєві предмети, які прийшли через наші відчуття й відбились у них (уяві та пам'яті), в цей час відсутні. Не маючи можливосте завжди мати перед собою предмети, які ми бачили, чули, які відчували на смак, дотик чи нюхали, ми викликаємо їх у своїй свідомості за допомогою уяви та пам'яті, в яких вони відбились, і таким чином роздивляємось їх та обговорюємо, немов вони й зовнішньо присутні перед нами.

Наприклад, ти колись був у Смирні, а потім пішов собі деінде. Ти вже не бачиш її зовнішніми органами чуття — своїми очима. Але, якщо захочеш, можеш уявити собі Смирну своїм внутрішнім чут­тям — за допомогою уяви й пам'яті. Уявляєш і знову передивляєшся її, так, як вона є: зовнішній вигляд, величина, розташування. Це не означає, що душа твоя вийшла з тебе й подалася в Смирну, як дума­ють деякі неуки. Ти сам викликав у собі образ Смирни, який в тобі раніше відбився.

Уявляння чуттєвих предметів дуже докучає й спричиняє багато турбот тим, які пильнують, щоб завжди перебувати з Богом, бо воно відвертає увагу від Бога й наводить її на суєтне, а між ним і на гріховне, і тим збурює наш внутрішній добрий настрій. Ми переживаємо це не тільки явно, але и під час снів, враження від яких часто триває не один день. 

 

Якщо уява є силою нерозумною, яка діє переважно механічно, за законами поєднання образів, то духовне життя є образом чистої свободи. Зрозуміло, що діяльність уяви не сумісна з таким життям. Тому я хочу запропонувати тобі щодо цього кілька напутливих зауважень.

а. Знай, що якщо Бог є поза всіма чуттями та всім чуттєвим, поза всяким виглядом, мірою, кольором і місцем, тобто абсолютно не має образу й вигляду, і хоч всюди є, але є вище всього, то Він є і поза всякою уявою. «Ніякої уяви немає щодо Бога, бо Він є вище всякої думки й перебуває вище всього» (Ігнатій і Каліст, гл. 65. Добротолюбіє). Звідси випливає, шо уява — це така сила душі, яка за своєю природою не здатна перебувати в єднанні з Богом.

б. Знай, що і Люцифер, перший із ангелів, який був спочатку вищим за всяку нерозумну уяву й поза всяким виглядом, кольором і чуттям, як ум мисленний, нематеріяльний і безтілесний, коли потім забажав і наповнив ум свій образами рівности з Богом, був позбавлений такого безпристрасного й простого нематеріяльного ума, без вигляду й без образу, та скинутий в цю багатообразну, багатоскладову й дебелу уяву, як вважають багато богословів, і таким чином із ангела без вигляду, безтілесного і безпристрасного зробився дияволом, тобто матеріяльним, багатообразним і пристрасним. Яким став він, такими ж зробилися і його слуги, всі демони, про що у Григорія Синаїта читаємо: «Були колись і вони умами, але відпавши від такої безматеріяльности і витончености, придбали якусь матеріяльну дебелість, набуваючи вигляду кожний відповідно до свого чину, міри й дій, які характеризують їх. Внаслі­док чого вони, подібно до людей, згубивши ангельську благовидність, позбавились божественної насолоди, і є засуджені знаходити насолоду в матеріяльному, як і ми, зробившись певним чином матеріяльними через навик до матеріяльних пристрастей» (Глави — гл. 123. Добротолюбіє). Тому святі Отці називають диявола живо­писцем, змієм, що прибирає різні вигляди, який живиться при­страстями, фантазером та иншими подібними іменами. А Боже Слово зображає його драконом з хвостом, ребрами, шиєю, носом, очима, щелепами, губами, шкірою, тілом та иншими членами. Дивись про це в сороковій і сорок першій главах праведного Іова. Тому, дорогий, зрозумій: оскільки буйна фантазія є винаходом і породженням диявола, то вона для нього є дуже бажана й зручна, щоб нас погубити. Святі Отці справедливо називають її мостом, через який душогубні біси проникають в душу, осідають в ній і роблять її вуликом трутнів, житлом страшних, злих і богопротивних помислів та всяких нечистих пристрастей, душевних і тілесних.

в. Знай, що за святим Максимом, великим богословом, пер­ший чоловік — Адам — був створений Богом таким, що не користу­вався своєю уявою. Його ум, чистий і без образів, який і в діяль­ності своїй був умом, не набував сам вигляду чи образу від дії чуттів або від образів чуттєвих речей; але, не вживаючи цієї низької сили уяви й не уявляючи ні обрису, ні вигляду, ні величини, ні кольору цих речей, вищою силою душі, тобто чистою думкою, нематеріяльно й духовно споглядав лиш чисті ідеї речей або їх смислові значення. Але чоловіковбивця диявол, який сам впав від мрії про рівність з Богом, також і Адама довів до того, що той став мріяти умом своїм про рівність з Богом, і впав через такі свої мрії; і за це із мисленного рівноангельського, розумного, чистого й безобразного життя був вкинутий в це чуттєве, багатоскладове, занурене в образи й мрії життя, в становище нерозумних тварин. Бо бути зануреним в образи або жити в них і під їх впливом — це властивість нерозумних тварин, а не розумних істот.

Після того, як чоловік впав у такий стан, хто може сказати, в які пристрасті, в яку розпусту, в які неправди був введений він сво­єю уявою? Мораль наповнив різними спокусами, фізику — багатьма лженауками, богослов'я — непотрібними й абсурдними догматами та байками. Та не тільки давні, але й нові мислителі, бажаючи по­мудрувати й поговорити про Бога та про божественні прості й не­доступні уяві та фантазії тайни (бо цей труд повинен вершитися вищою силою душі — умом), і приступивши до цього діла перш ніж очистили свій ум від пристрасних картин й уявних образів чуттєвих речей, замість істини, знайшли брехню. І, що особливо погано, цю брехню вони взяли в обійми душі та серця і тримають міцно як істину, що відображає дійсність. І таким чином замість богословів виявились байкарями, віддавшись, за апостолом, ледачому розумові (Рим. 1,28). (Дивіться про це в Ісаака Сирина в кінці посланнясв. Симеону, сл. 55). 

 

Отже, брате мій, якщо хочеш оминути різні сіті й підступи диявола, якщо бажаєш з'єднатися з Богом і знайти божественне світло та істину, мужньо вступай в боротьбу зі своєю уявою і борись з нею всіма твоїми силами, щоб очистити свій ум від всяких картин, ко­льорів і обрисів, і взагалі від усякої уяви та пам'яті про чуттєві речі, як добрі, так і погані. Бо все це є заплямуванням і затемненням чистоти й світлости ума, огрубінням його нематеріяльности, що завдає шкоди уму: оскільки майже жодна душевна й тілесна прист­расть не може підступити до ума якимось иншим шляхом, як через уявлення відповідних їм чуттєвих речей. Отже, утримуй свій ум без кольорів, без образів, без уявних картин, таким чистим, як створив його Бог.

Але цього ти досягнути по-иншому не зможеш, як тільки повернувши ум свій в себе, заточивши його у своєму серці, а також і цілого внутрішнього чоловіка, і навчивши його невідступно пере­бувати там, всередині, то в таємній молитві: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене»; то себе слухаючи і в собі роздумуючи, а найбільше Бога споглядаючи й в Ньому перебуваючи. Бо як змія, коли їй потрібно скинути свою стару шкіру, протискується крізь який-небудь тісний прохід; так і ум, протискуючись через тіснини серця і умної молитви в серці, позбувається лахміття уяви чуттєвих речей та недобрих чуттєвих вражень і стає чистим, світлим і гідним єднання з Богом, завдяки подібності Йому, яку сприймає через це. Знову ж таки, як вода, чим більше стискається в тісних проходах, тим сильніше напирає і скоріше підноситься вгору; так і ум, чим більше стискається таємним в серці повчанням і слуханням себе, тим робиться витонченішим і сильнішим і, піднімаючись вгору, стає недоступним для всякої пристрасти й причини всяких помислів, та для всякого образу речей, не тільки чуттєвих, але й розумових, оскільки в такому разі вони залишаються зовні й всередину ввійти не можуть. Запропоную ще й инше, відповідне порівняння. Як промені сонця, будучи розсіяні в повітрі й роз'єднані один з одним, є не такі світлі та теплі, а сконцентрувавшись в одну точку за допомогою певного скла, дають сліпуче світло й високу температуру, так і ум, будучи зосередженим в серці на таємному повчанні, робиться світлоносним і пекучим, розвіюючи матеріяльну й пристрасну тем­ряву та спалюючи та знищуючи такого роду образи й порухи.

Це — перший і головний спосіб як давати собі раду з уявою і пам'яттю, яким ти повинен, любий, безперервно користуватися. За допомогою того способу ти не тільки виправиш ці душевні сили, але загладиш, в них всі сліди та залишки раніше сприйнятих вражень і образів чуттєвих речей, які збуджують і живлять пристрасті. Але чим ефективніший і плідніший цей спосіб, тим він трудніший, і чим трудніший, тим менше сьогодні є бажаючих використовувати його, щоб не сказати — тим менше тих, хто вірить в його силу, особ­ливо в колі мудреців і вчителів, не тільки світських, але й духовних, які не хочуть повірити навчанню Святого Духа і стількох святих От­ців, що вказують на цей спосіб у найціннішій від усякого благородного каменю книзі «Добротолюбіє», і справедливо позбавляються плодів Духа, які сподобляться отримати багато невчених і навіть неграмотних. Бо, згідно зі словами Спасителя, Бог «втаїв це від мудрих та розумних і відкрив немовляткам» (Лк. 10,21); бо ті, що не вірять в силу цього умного ділання і не беруться за неї, ніяк не можуть зрозуміти, наскільки вона благотворна, за словами пророка: «А як не вірите, не встоїтеся» (Іс. 7,9).

 Коли ж побачиш, що ум твій втомлюється і не може більше втриматися всередині серця в умово-сердечній молитві, тоді засто­совуй другий спосіб, а саме, дозволь йому вийти назовні й поринути в божественних і духовних розважаннях та спогляданнях, як тих, які подає Священне Писання, так і тих, причиною яких є Боже творіння. Такі духовні розважання, які милі уму, завдяки своїй ви­тонченості й нематеріяльності не роблять його обтяженим і не зо­середжують його на зовнішньому, а навпаки, задовольнивши в міру його спрагу вільного пересування, своїм змістом схиляють його скоріше повернутися всередину серця, до єднання з Богом через занурення себе в духовну пам'ять про Нього єдиного. Тому св. Максим і говорить, що «одне діяння не зможе позбавити ум пристрастей, якщо при цьому він не буде вдаватися в різні духовні споглядання». Але стережись в творіннях Божих, живих і неживих, зупинятися лише на їх фізичній стороні, поки ти ще піддаєшся пристрастям. Бо в такому випадку ум, який ще не звільнився від| пристрасного споглядання чуттєвих речей, замість того, щоб переноситись від них до духовних і нематеріяльних думок, які в них криються, буде захоплюватися лише їх зовнішньою красою та показністю і, насолоджуючись нею, може прийняти хибні вчення про них і розпалитися до них пристрастю, за словами св. Максима, як т постраждали від цього стільки філософів природи.

Або застосуй третій спосіб, щоб дати перепочинок і спокій своєму уму, а саме, почни розважати про життя і страждання Гос­пода, тобто про народження Його у вертепі, обрізання, хрещення в Йордані, сорокаденний піст у пустині, про проповідування Ним Євангелія, про різні чуда, вчинені Ним, про переображення на Таворі, про омивання ніг учням і дарування їм таїнств на вечері, про зраду Його Юдою, про Його страждання, хрест, покладення до гро­бу, воскресіння і вознесіння на небо, про страждання мучеників і довголітні строгі подвиги преподобних Отців.

Подібно ти можеш для сокрушення серця і збуджування покаяльних почуттів думати ще про таємницю страшної смертної годи­ни, про страшний день суду, про різні види вічних мук, як напри­клад: про океани невгасимого вогню, про тортури пекельні, про темну безодню, про черв'яків, що не засинають, про співжиття з бісами; думай також і про спокій та невимовні радощі праведників, про Царство Небесне, вічну славу та безконечне блаженство, про голос торжествуючих, про досконале єднання там з Богом, про віч­не перебування і співжиття з ангелами та всіма святими.

Якщо ти, брате, намалюєш на хартії своєї уяви такі думки й зображення, то не тільки звільнишся від непотрібних спогадів і грі­ховних помислів, але здобудеш в день суду за такий подвиг велику похвалу, як провіщає тобі святий Василій Великий в слові про дівицтво: «Кожний чоловік, який живе в цьому тілі, подібний на живописця, який малює який-небудь образ в сокровенному місці. Коли цей живописець, закінчивши картину, винесе її на люди, його хвалять глядачі, якщо він вибрав для неї гарний предмет і добре йо­го намалював. І, навпаки, — його осуджують, якщо і предмет виб­рав негарний і намалював його погано. Так і кожний чоловік, коли по смерті стане на суді Божому, має бути похвалений і прославле­ний Богом, ангелами й святими, якщо прикрасив свій ум і свою уяву світлими, божественними й духовними образами та предмета­ми. І, навпаки, — має бути осоромлений і осуджений, якщо запов­нив свою уяву пристрасними картинами, сороміцькими й низьки­ми. І святий Григорій Солунський виражає подив тому, як від впли­ву чуттєвих речей в душі через уяву входить або світло ума, яке дає вічне життя, або духовна темрява, яка веде в пекельну тьму» (Добротолюбіє).

Але знай, що я не хочу тебе спонукати, щоб ти завжди перей­мався лиш цими думками. Ні! Тільки деколи, поки ум твій, втомив­шись перебувати в тіснинах серця, відпочине. Коли ж відпочине, повертай його знову в серце й застав тримати себе без мрій та обра­зів у сердечній пам'яті про Бога. Бо як всі раковидні та панцерні тварини ніде не знаходять собі спокою, як тільки у своїх раковинах, де ховаються як в домі, так і ум звичайно ніде так не упокоюється, як в храмі серця й у внутрішній людині, де засівши, мов у фортеці, успішно веде боротьбу з помислами, ворогами та пристрастями, які також там ховаються, хоч більшість людей цього не знає.

Те, що пристрасті та помисли переховуються всередині нас, в серці, й звідти поборюють нас - це не моя думка. Слухай, що гово­рить Господь: «Із серця бо походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства. Це осквернює лю­дину» (Мт. 15,19-20). І те, що вороги наші, біси, ховаються біля сер­ця, - не моя видумка. Так вчать святі Отці. З них найкраще це поя­снює св. Діядох, говорячи, що перед святим хрещенням божествен­на благодать спонукає чоловіка до добра ззовні, а сатана ховається в глибинах душі та серця. Після того, як чоловік прийме святе хре­щення, демон витає поза серцем, а благодать вселяється всередину (Добротолюбіє т. З гл. 76 ). Також і після хрещення, говорить він далі (гл. 82), допускається нашим ворогам бувати в глибині нашого тіла, немовби на поверхні серця, для випробування нашої волі, і звідти вони затуманюють нам ум мокротинням тілесних солодощів. Згідно з цим вчить і святий Григорій Богослов, пояснюючи, що в сказане Господом про те, як нечистий дух виходить з чоловіка та знову повертається в нього (Мт. 12,43-45), буває з хрещеними, коли вони не дбатимуть про перебування в серці. «Не люблячи бути бездомним, вигнаний хрещенням, нечистий дух, шукає пристановища, тиняючись там і тут. Та, не знаходячи його, повертається до дому, з якого вийшов, тому що він безсоромний. Якщо він побачить, що Христос, огорнений любов'ю і увагою хрещеного, ввійшов і перебуває на тому місці, звідки його вигнано, тобто в серці, то знову потерпить поразку та відійде без успіху. Якщо ж в комусь знайде своє попереднє місце пустим, ніким не зайнятим, через відсутність уваги до Господа й пам'яті про Нього, то спішно входить з ще більшою, ніж перед тим, злобою. І буває чоловіку цьому останнє важче від першого» (Сл. 40). Я навмисно сказав про це, щоб ще більше заохотити тебе до безперервного перебування все­редині серця, пам'ятаючи про Господа Спасителя і молячись до Нього, якщо бажаєш завжди бути переможцем в збентеженнях по­мислами та пристрасними порухами, які навіюються на серце. Ко­ли ти там з Господом, то ворог не наважиться підійти.

Після всього цього кажу тобі; чувай над собою і не давай своїй уяві та пам'яті згадувати щось перед цим побачене, почуте, понюхане, посмаковане й відчуте на дотик, особливо те, що було в тому сороміцького й непотрібного. В цьому переважно і полягає наша боротьба, яка є труднішою, ніж боротьба з органами чуттями або їх використанням. Кожен, хто бореться, знає це з досвіду. Щоб не сприйняти що-небудь спокусливе яким-небудь чуттям, з цим справитися легко: але по сприйнятті справлятися з уявою і пам'яттю про те дуже важко. Щоб, наприклад, бачити або не бачити якесь обличчя, або подивитися на нього з пристрастю або без неї - це не так важко, та не потребує великої боротьби. Але після того, як по­дивишся на нього пристрасно, вже не так легко, а вимагається велика боротьба й немалий подвиг, щоб прогнати з пам'яті своєї образ цього обличчя. І ворог може бавитись твоєю душею, як м'ячиком, перекидуючи увагу від одного спогаду на инші, розпа­люючи цим жадання і пристрасті й тримаючи тебе таким чином у збудженому стані. Тому й кажу тобі: чувай і найбільше пильнуй свою уяву та пам`ять

ГЛАВА 27

Воїну Христовому всіма способами треба уникати тривог і замішань серця, якщо бажає перемагати своїх ворогів

Невідкладним обов'язком кожного християнина, коли той втратить сердечний мир, є робити все від нього залежне, щоб спри­яти його поверненню. Не меншим обов'язком є чинити опір будь-яким випадковостям життя, які порушують цей мир: маю на увазі хвороби, рани, смерть рідних, війни, пожежі, несподівані радощі, страхи і скорботи, згадування про попередні проступки та помил­ки, словом - все, чим хвилюється і тривожиться серце. Тому в жод­ному випадку не треба допускати таких тривог і хвилювань, бо, під­корившись їм, чоловік втрачає владу над собою і позбавляється можливости ясно розуміти події і правильно бачити належний порядок дій. Одне й друге дозволяє ворогові схвилювати його ще більше та підштовхнути на необдуманий крок, який буде важко ви­правити або й зовсім неможливо.

Я не хочу сказати: не допускай скорботи, тому що це не в на­шій силі, а радше не дозволяй скорботі заволодіти твоїм серцем і схвилювати його, тримаючи її зовні, за межами серця, і намагайся так її пом'якшити й приборкати, щоб вона не заважала тобі тверезо міркувати та правильно діяти. Це, з Божою допомогою, ми в змозі зро­бити, якщо в нас переважають морально-релїгійні почуття та наміри.

 Серед скорбот кожна має свої особливості й проти кожної є свої прийоми боротьби, але я говорю про них взагалі, розуміючи їх загальну властивість — тривожити та бентежити душу, й маючи в думці запропонувати тобі загальний засіб проти цього. Цим засо­бом є віра в благе Провидіння, яке влаштовує плин нашого життя з усіма його випадковостями на особисте благо кожного з нас, і бла­годушна покора Божій волі, що віддзеркалюється в нашому стано­вищі, завдяки якій би в глибині душі говорилось: нехай буде Божа воля! Як зволить Господь, нехай так станеться, і буде нам на благо.

Це благо різними особами по-різному усвідомлюється і відчувається. Один вважає: це Божа доброта веде мене до покаяння; дру­гий відчуває: через гріхи мої післав мені це Господь, щоб очистити мене від них, несу покуту Божу; третьому приходить на думку: випробовує мене Господь, чи я щиро служу Йому. Ті, що дивляться збоку на того, який підпадає скорботам, можуть і четверте подумати: це йому, щоб виявилися діла Божі на ньому. Але такий висновок можна зробити лише після заспокоєння скорботи, і тільки при явній Божій допомозі. У скорботній душі доречними є тільки три перші почуття. І всі вони наділені такими властивостями та силою, що яке б з них не потрапило в серце, то кожне у змозі приборкати бурю скорботи, яка підіймається, і вселити в серце благий мир. 

 

І ще ось маєш загальний засіб умиротворення серця, коли скорботи намагаються його збентежити: піднісши якомога віру в благе Боже Провидіння і ожививши в душі боговіддану покору Бо­жій волі, викликай в серці сказані вище думки і примусь його відчу­ти, що цією скорботною випадковістю Господь тебе або випробо­вує, або покладає на тебе очищувальну епітимію, або принуджує до покаяння, взагалі чи окремо в якому-небудь забутому невиправленому ділі. Як тільки серце відчує що-небудь із цього, скорбота від­разу затихне, й дасть йому можливість після того сприйняти й инші два почуття. Усі ж разом вони скоріше вселять в тебе такий мир і спокій, що ти не зможеш не взивати: Нехай буде Ім'я Господнє бла­гословенне навіки! Як масло на хвилі морські, так і ці почуття на скорботне серце: улягаються хвилі й настає велика тиша.

Так умиротворюй серце, як би воно не хвилювалося. Але якщо ти довгою працею над собою і духовними подвигами так укорениш в серці вищеназвані почуття, що вони будуть переповнювати його постійно, то ніяка скорбота не потривожить тебе. Тому, що такий настрій буде для тебе діючим запобіжним засобом проти цього. Не те, щоб почуття взагалі не підступали, вони будуть підступати, але одночасно й відступати, як морські хвилі від міцної скелі.

ГЛАВА 28

Що робити, коли ми у боротьбі отримали рани

Якщо буваєш поранений, упавши в який-небудь гріх, через свою неміч або поганий характер (мається на увазі легкі гріхи: зір­валося непотрібне слово, розгнівався, промайнула погана думка, піднялося непотрібне бажання тощо), не будь малодушним і не бентежся намарно. Головне, не зосереджуйся на собі, не говори: «Як я такий-сякий до цього допустився?!» Це крик гордої зарозумілости. Навпаки, упокорися і, звернувшись до Господа, пережий це і скажи: «Марно від мене, такого немічного та зіпсованого, було чо­гось иншого чекати». І відразу подякуй Йому, що лиш на цьому зупинилося діло, говорячи: «Якщо б не Твоя безмежна доброта, Господи, не зупинився би я на цьому, а впав ще в щось гірше».

Однак, визнаючи це і так себе почуваючи, остерігайся допус­тити безтурботну й поблажливу думку, що якщо ти такий, то ніби маєш право робити будь-яке неподобство. Ні! Попри те, що ти немічний і поганий, все непотрібне, що робиться тобою, вважа­ється тобі за провину. Бо все, що ти, обдарований волею, чиниш, залежить від твоєї волі; і як за добро будеш похвалений, так за зло будеш осуджений. Тому, усвідомивши себе поганим взагалі, усвідом одночасно й вину за зло, яке ти вчинив тепер. Осуди себе, й тільки себе одного, не роззираючись по боках і не шукаючи, на кого би звалити свою вину. Ні люди, які оточують тебе, ні збіг обставин не винні в твоєму грісі. Винна тільки твоя зла воля. Собі й докоряй.

Але не будь подібним і на тих, що говорять: «Так, я це зробив, ну і що ж?» Ні, після усвідомлення і докоряння собі, ставши перед лицем Божої правди, розбуди в собі почуття покаяння, сокрущення і жаль за вчинений гріх, не стільки через приниження себе гріхом, скільки через те, що образив ним Бога, який до тебе особисто був таким милосердним, закликаючи тебе до покаяння, відпускаючи тобі попередні гріхи, допускаючи до благодаті тайн, охороняючи тебе на добрій дорозі та провадячи по ній.

Чим глибше сокрушення, тим краще. Але яке б велике воно не було, не допускай і тіні безнадії на помилування. Помилування вже ось-ось готове, й список всіх гріхів розіп'ятий на хресті. Очікується тільки на покаяння і сокрушення кожного, щоб і йому надати сили хресного загладження гріхів цілого світу. З цим упованням впади ниць душею та тілом і заволай: «Помилуй мене, Боже, по великій ми­лості Твоїй», — і не переставай кричати, поки не відчуєш себе винуватцем-помилуваним, так щоб вина та помилування злились в одне почуття.

 

Ця благодать сходить врешті на кожного каяника. Але він повинен виявити рішучість, скріплену обітом, не давати собі поблажки потім, а строго пильнувати себе й остерігатися від різних падінь, не тільки великих, але й малих, ревно молячись за благодатну поміч у цьому. Після такого близького досвіду неблагонадійности своїх сил 

і зусиль, мимоволі із серця почується стогін: «Серце чисте утвори в мені, Боже, й духа праведного віднови в нутрі моєму: і Дух Твій благий нехай поставить мене на землю правдиву».

Все це: осудження себе, сокрушення, молитву з упованням про помилування, натхненне рішення стерегтись надалі та молитву про благодатну поміч у цьому, — потрібно тобі практикувати внутрі ко­жен раз, як згрішиш поглядом, слухом, язиком, думкою та чуттям. Навіть на мить не залишай в серці гріха, невисповіданого Господу, й неочищеного перед Ним сердечним покаянням. Знову падаєш, і знову це зроби, й хоч би тобі довелося згрішити багато разів, то стільки ж разів і очищуй себе перед Господом. Увечері, якщо є мож­ливість, розкажи все своєму духовному отцеві. А коли не можна в цей вечір, то розкажи при першій нагоді. Така сповідь або відвер­тість перед духовним отцем є най благотворнішим вчинком у ділі нашої духовної боротьби.

Ніщо так не вражає ворога-душогубця і не руйнує його підсту­пи, як такий спосіб діяння. Тому він усіляко намагається перешкодити цьому, і внутрішньо й зовнішньо: внутрішньо — думками й по­чуттями, а зовнішньо — через влаштування усяких зустрічей і ви­падковостей. Які ці перепони, ти сам побачиш, коли візьмешся за діло. Про одне тільки згадаю: ворог посилено намагається навіяти тобі, щоб ти не відразу, щойно помітиш гріх, приступив до внут­рішнього очищення себе від нього, а трохи почекав, не день і не годину, а трішки. Але тільки ти погодишся на це, як він підсуне инший гріх, і ти будеш змушений вже відкласти очищення цього гріха, тому що потрібно спочатку очистити попередній. І таким чином ти почнеш відкладати його на цілий день, і гріх за гріхом наповнить твою душу. Ввечері, коли схочеш очистити себе покаяння, в душі вже нічого не зможеш розібрати, —там буде шум, замішання і темрява від численних допущених падінь. Душа тоді стане подібна до очей, засліплених порохом, або води, скаламученої сміттям. Коли нічого не видно, то діло покаяння зовсім полишається. Але одно­часно й душа залишається каламутною та збентеженою. Від цього вечірня молитва буває зіпсутою, а далі — погані сни. Отже, ніколи ні на мить не відкладай внутрішнього очищення, як тільки помі­тиш за собою щось несправного.

Друге, що навіює при цьому ворог, це не говорити духовному отцеві, що сталося. Не слухай, і наперекір йому відкривай все: бо як багато благ від такої відкритости, стільки ж, або навіть більше зла від затаювання того, що буває з нами та в нас.

 

ГЛАВА 29

Якої послідовности дотримується диявол у веденні духовної боротьби з усіма, і як обманює людей різних моральних станів

Знай, любий, що диявол ні про що так не турбується, як про погибель кожного з нас, і що не одним і тим самим методом веде з усіма боротьбу. Щоб ти це краще побачив і зрозумів, подам тобі п'ять моральних станів людей і опишу відповідні їм підступи, обходи й ворожі обмани. Ці стани є такі: одні перебувають в рабстві гріха, навіть думки не маючи про визволення з нього; инші, хоч думають про це визволення і бажають його, але нічого не роблять, щоб досягнути цього; є і такі, які після визволення з кайданів гріха та здо­буття чеснот впадають знову в гріх з ще більшою моральною втра­тою. Із цих останніх одні в самообмані думають, що, незважаючи ні на що, все ще прямують до досконалосте, инші в легковажності по­лишають шлях чесноти, ще инші саму чесноту, яку мають, перетво­рюють в нагоду й причину зла для себе.

На кожного із них ворог впливає відповідно до його настрою.

ГЛАВА 30

 

Як диявол утверджує грішників 

у рабстві гріха

 

Коли диявол тримає когось в рабстві гріха, то переважно пильнує, щоб ще більше затьмарювати його духовним осліпленням, відганяючи від нього всякий добрий помисл, який міг би привести з його до усвідомлення згубности свого життя. І не тільки відганяє від нього добрі помисли, які могли б схилити його на покаяння і навернути на шлях чеснот, але замість них вкладає помисли злі та я розпусні, й тут же влаштовує зручні нагоди до звичайного для нього гріха й штовхає до нього або в инші важкі гріхи. Від цього бідний грішник щораз то більше затьмарюється і засліплюється. Це засліп­лення вкорінює в ньому навик і безперервний потяг завжди гріши­ти, так що він, жалюгідний, втягнений від діла гріховного до біль­шого засліплення і від засліплення у важчі гріхи, крутиться як у водоверті, й прокрутиться так усе своє життя, аж до смерти, якщо не зійде особлива Божа благодать для його спасіння.

Хто перебуває в такому важкому стані, то йому, якщо він поба­жає від цього визволитися, треба не гаючи часу, як тільки прийде до нього блага думка, або краще сказати навіяння, яке кличе його із темряви до світла й від гріха до чесноти, треба відразу прийняти його зі всією увагою і бажанням, і зразу ж ревно приступити до мо­литви, взиваючи із глибини серця до щедрого Подателя всякого блага: «Допоможи мені, Господи Боже мій, швидко допоможи, та не залишай мене більше в цій гріховній темряві». Нехай не знає втоми, взиваючи такими або иншими словами. Але поряд з цим хай шукає і земної допомоги, звертаючись до досвідчених у цій справі за порадою І керівництвом, як би успішніше визволитися від ви­снажливих диявольських кайданів гріховного рабства. Якщо цього неможливо зробити відразу, нехай здійснить це, як тільки трапить­ся нагода, не перестаючи прибігати до розіп'ятого за нас Господа Ісуса та до Пречистої Матері Його Богородиці Приснодіви, щоб змилувалися над ним і не позбавили його швидкої і потрібної допо­моги. Нехай він знає, що тільки тоді здобуде перемогу й завдасть поразки ворогові, коли не відкладатиме цього діла та виявить готовність іти за доброю порадою.

ГЛАВА 31

Як ворог утримує в тенетах тих, які усвідомили своє важке становище й хочуть визволитися від нього, а до діла не приступають. І чому наші добрі наміри часто не виконуються

Тих, які пізнали нікчемність і тягар життя, яким вони живуть, ворог встигає утримувати у своїй владі переважно таким простим, але всемогутнім навіюванням: «Потім, потім; завтра, завтра». І бід­ний грішник, обманюючись тим «добром», яке пропонує таке наві­ювання, вирішує: «І справді, завтра. Сьогодні я закінчу своє діло, а потім з повною безтурботністю віддам себе в руки Божої благодаті й неухильно піду шляхом духовного життя. Сьогодні зроблю те і те, а завтра покаюсь». Це — ворожі тенета, брате мій, якими він ловить пребагатьох і тримає в своїх руках весь світ. Причина, через яку ми потрапляємо в ці сіті, — наша недбалість і осліплення. Нічим иншим, як недбальством і осліпленням, не можна пояснити, що в такому важливому ділі, від якого залежить наше спасіння і слава Божа, ми зразу ж не беремося за найпростіше й найлегше та одночасно найефективніше знаряддя, а саме, щоб з повною рішу­чістю і енергією собі сказати: «Зараз! Вже зараз почну духовне життя, а не потім. Сьогодні покаюсь, а не завтра. Сьогодні, зараз — в моїх руках, а завтра і потім — в руках Божих. Але, якщо й благовгодно буде Господу дати мені завтра, то чи можу я бути впевненим, що й завтра найде на мене ця блага й спонукальна думка про виправлення життя?» Хіба ж це не безумство говорити, наприклад, коли пропонується правдивий засіб від хвороби: «Почекай, дай я ще трохи похворію?» А той, хто відкладає діло спасіння, власне подібний на такого.

Отже, якщо бажаєш позбутися ворожого обману й перемогти ворога, то зразу ж хапайся за надійну проти нього зброю, зразу по­слухайся добрих думок і Божого натхнення, які кличуть тебе до по­каяння, не допускай навіть найменшого відкладання, і не дозволяй собі сказати: «Я твердо вирішив перенести покаяння на потім, і не відступлю від свого наміру». Ні, ні, не роби так. Такі рішення завжди виявлялися обманливими, і багато, що понадіялись на них, залишалися потім нерозкаяними до кінця життя через різні причини. 

а. Перша причина: наша рішучість не ґрунтується на недовірі до себе та на міцному упованні на Бога. Тому не буває в нас чужою висока думка про себе, невідворотним наслідком якої завжди є віддалення від нас благодатної Божої допомоги й за цим неминуче й падіння. Тому той, хто вирішив для себе: «Завтра неодмінно покину шлях гріха», — натикається завжди на протилежне: не відновлення, я а ще гірше падіння. І далі — падіння за падінням. І Бог з провидіння деколи допускає це, щоб привести самовпевненого до усвідомлення власної немочі й спонукати до шукання Божої допомоги, єдино надійної, зі зреченням і потоптанням усякої надії на себе. Чи хочеш знати, чоловіче, коли буде міцна і надійна твоя власна рі­шучість? Коли в тебе не буде жодної надії на себе, та коли вона буде спиратися на смирення і тверде уповання на єдиного Бога.

б. Друга: за такої нашої рішучости, мається на увазі переважно краса та чистота чесноти, вона ж і приваблює до себе нашу волю, якою б вона не була слабкою і немічною; при цьому важчий бік чесноти вислизає з-під уваги. Але сьогодні вона втікає тому, що бажання краси чесноти сильно приваблює волю, а завтра, коли при­йдуть звичайні справи та турботи, вона не буде вже такою сильною, хоч прийнятий намір іще пам'ятається. При послабленому бажанні й воля слабне, або стає, як звичайно, немічною, одночасно й важ­кий бік чесноти виступить наперед і стане перед очима, тому, що шлях чесноти за своєю суттю є важкий, і найважчим він буває напочатку. Нехай тепер той, хто вирішив учора, сьогодні стане на цю дорогу, візьметься до справи, — він вже не буде мати в собі жодної підпори, щоб виконати це: бажання не напружене, воля ослабла, перед ним лише перешкоди - і в ньому, і в плині його звичайного життя, і в щоденних стосунках з иншими. Він і вирішує: поки що почекаю, зберуся з силами; і так буде чекати день за днем, і не див­но, якщо прочекає і все життя. А якщо б він приступив до діла вве­чері, як тільки прийшло натхненне бажання виправитись, зробив би те чи инше на вимогу свого бажання, втілив би в життя що-небудь в такому дусі, — то сьогодні й бажання, і воля не були б такі слабкі, щоб відступати перед лицем перешкод. Перешкод не обми­нути, але, маючи в собі підпору, хоч з трудом, подолав би їх. Якщо цілий день перебувати у подоланні цього, то на другий вони б вия­вились менше відчутними; а на третій ще менше. І так утвердився би він на доброму шляху.

в. Третя: добрі спонуки, залишені без виконання, від сну грі­ховного не тільки неохоче приходять знову, але, якщо й приходять, то не справляють вже тієї дії на волю, як перший раз. Воля вже не так швидко схиляється до них, і навіть якщо появиться рішучість, то дуже слабка й не енергійна. Але, якщо й сильнішу спонуку чоло­вік зміг відкласти до завтра, а потім взагалі загубити, то ще легше йому буде так поступити й з другою, а ще простіше — з третьою. І так далі: чим частіше відкладається виконання добрих спонук, тим слабша бувай їх дія. Потім доходить до того, що вони стають зовсім недієвими, приходять і відходять безслідно, й нарешті перестають приходити взагалі. Чоловік не опирається падінню, серце його твер­дне, і зароджується відраза до добрих спонук. Отже, їх відкладання - прямий шлях до остаточної загибелі.

Ще зауважу тобі, що відкладається добра спонука не тільки коли відчувається внутрішній примус до зміни поганого життя на добре, але й коли хтось живе правильно, а саме, коли комусь трап­ляється нагода зробити добро, а він відкладає це або до завтра, або на невизначений час. Такому гатунку відкладання відповідає все, що говорилось про перший вид відкладання, і наслідки можуть бу­ти ті ж самі. Знай, коли хтось легковажить нагодою зробити добро, той не тільки позбавляється плодів добра, але й зневажає Бога. Бог посилає до нього потребуючого, я він говорить: «Відійди. Потім». Це він говорить не тільки чоловікові, але й Богові, який післав його. Бог знайде для нього иншого доброчинця, але той, хто відмовив йо­му, відповість за це.

ГЛАВА 32

Про підступи ворога проти тих, які стали на добрий шлях

Але як тільки хтось подолав перші дві перепони й, забажавши визволитися з кайданів гріха, приступив до цього негайно, то ворог і тут не залишає його, а лише міняє тактику, а не своє недобре бажання заставити його спіткнутися об камінь якої-небудь спокуси й занапастити. Святі Отці зображають такого чоловіка, ніби він відстрілюється зі всіх сторін: зверху й знизу, справа та зліва, спереду й ззаду — звідусіль летять в нього стріли. Стріли зверху — навіювання непосильних надмірностей в духовних трудах; стріли знизу - навіювання зменшити або зовсім відмовитися від таких трудів через жаль до себе, недбальство та безпечність; стріли справа — коли вороги через будь-які добрі починання і діла вкидають у спокусу та небезпеку падіння; стріли зліва — коли вороги явно виставляють у спокуси й штовхають до гріха; стріли спереду — коли вороги спокушають і бентежать помислами про те, що має бути; стріли ззаду — коли вони спокушають і збуджують пригадуваннями про минулі діла та події. Всі ці спокусливі думки прищеплюються в душі або внутрішнім шляхом, або зовнішнім: внутрішнім — через образи та уявлення, які вимальовуються у свідомості, або через безпосередні навіювання недоброго в серці, які супроводжуються звичайними пристрасними порухами; зовнішнім — через враження зовнішніх чуттів, які напливають постійно, як було сказано вище. Союзників наші вороги знаходять собі в попередніх гріховних звичках і в на­шій пошкодженій від падіння природі. Маючи стільки способів шкодити нам, ворог ні трохи не бентежиться першими невдачами й постійно пускає в хід то одне, то друге, щоб зупинити або збити з дороги раба Христового, який вислизає з-під його влади.

Спочатку ворог, як хтось вирішить зійти з поганої дороги й справді це робить, намагається розчистити для себе місце дії проти нього, щоб ніхто не заважав йому. Він досягає успіху в цьому, якщо зможе навіяти особі, яка стала на добрий шлях, діяти самій, не звертаючись за порадою і керівництвом до духовних наставників, які завжди є в Церкві. Хто дотримується порад керівників і у всіх своїх діях, внутрішніх і зовнішніх, довіряється їм — на парафіях — світським священикам, а в обителях — досвідченим старцям, — до того немає доступу ворогам. Що б він не навіював, досвідчене око відра­зу побачить, куди він хилить, і застереже свого питомця. Так руй­нуються всі його підступи. А хто відступиться від своїх наставників, тому він одразу закрутить голову та зіб'є з дороги. Є багато можливостей, які здаються непоганими. Їх він і навіює. Недосвідчений новачок іде за ними й потрапляє в засідку, де потрапляє у велику небезпеку або зовсім гине.

Друге, що підлаштовує ворог, це залишити новачка не тільки без керівництва, але й без допомоги. У того, хто вирішив обходи­тися у своєму житті без порад і керівництва, швидко закорінюється у свідомості переконання в непотрібності сторонньої допомоги при здійсненні своїх діл й запровадженні боговгодних правил. Ворог ще й пришвидшує цей процес, затаюючись і не роблячи нападів на но­вачка, який, відчувши таку свободу та пільгу, починає вважати, що цей добрий стан є плодом його власних зусиль, і в своїх молитвах про допомогу згори говорить мов би скрізь зуби, тільки тому, що так написано в молитвах. Допомога, якої не шукають, — не при­ходить: і таким чином залишається новачок один, тільки зі своїми власними силами. З таким ворогові вже легко впоратися.

Наслідком такої самозакоханосте для одних буває те, що вони, не зваживши своїх сил і часу, беруться за непосильні подвиги. Сильний приплив енергії від самовпевнености дає їм на перший раз силу під­тримати такі подвиги деякий час. Потім сили виснажуються настіль­ки, що вони не в змозі здійснити навіть помірних подвигів, а часто і від них змушені відмовитись. Инші ж, розпалюючи свою самовпев­неність щораз то більше, стають до такої міри самовпевненими, що вважають можливим для себе все. В цьому збудженому стані вони роб­лять згубні вчинки; кидаються в сухі криниці, або з обривів, де живуть в якійсь печері, зовсім відмовляються від їжі, й таке инше. Все це під­лаштовує ворог непомітно для тих, кого спокушає.

 Для инших наслідком самообману, приписування успіхів тіль­ки собі, буває те, що вони дають собі право на різні послаблення і пільги. Є спокуса в житті, коли в неї вводиться щось нове, як на­приклад у того, хто покаявся; тоді дні здаються місяцями, а тижні роками. Такому трудівникові на ниві нового життя ворог легко вби­ває в голову мрії: скільки я вже потрудився, скільки часу постив, скільки ночей не спав, і таке инше — можна трохи й відпочити. «Від­починь, — нашіптує ворог, — дай спокій тілу; можна трохи й розва­житися». Як тільки на це погодиться недосвідчений новачок, почне собі робити пільги за пільгами, аж поки зовсім не розладнаються всі правила боговгодного життя, він опуститься до того життя, яке залишив, і почне знову жити в недбальстві та безпечності. 

 

Зрештою, з такими спокусами — цуратися порад і керівництва инших, приписувати собі успіхи, братися за непосильне й давати собі послаблення, - ворог підступає не тільки на початку боговгодного життя, але робить спроби таких навіювань протягом всього життя. Тому можеш сам переконатися, як необхідно тобі у всьому, що робиш, радитися, а також ніколи жодних успіхів, якими б малими вони не були, не приписувати собі, своїм силам і своїй ретельності, уникати всяких надмірностей і послаблень, і вести життя рівне, але енергійне та живе, завжди за правилами, які одного разу заведені й встановлені за взірцем святих, що жили раніше, й за порадами досвідчених людей, твоїх сучасників.

ГЛАВА 33

Як ворог відштовхує від добрих діл і стає їм на заваді

Вказані вище підступи ворога розладнують добре життя. Проти того, хто, встоявши проти них, неухильно іде добрим шляхом, во­рог підкопується з иншого боку. Але він обрушується не на все жит­тя, а діє уривками проти кожного особистого боговгодного діла, яке започатковує і виконує добрий християнин.

Від того часу, коли відкриємо зранку очі й аж до вечора, ми по­стійно зайняті справами, які безнастанно чергуються і не залишають нам вільної хвилини, якщо ми уважні до себе й не хворіємо лінивством та халатністю щодо свого спасіння. При цьому не тіль­ки діло молитовного стремління серця до Бога, не тільки підтри­мання стосунків з иншими в правді та любові, не тільки віднайден­ня в собі рівноваги між тілом і душею в подвигах самоумертвлення, але й житейські та громадянські діла, всі повинні бути зі суворою увагою, бадьорістю і ревністю спрямовані на досягнення спасіння. Ревнителям у цьому Бог допомагає провадити усе належним чином, скріплюючи їх своєю благодаттю й охороняючи ангелами та молитвами святих. Але ворог також не дрімає. До кожного діла він підлаштовується і метушиться як би збити плин наших діл і замість добрих схилити до злих: то кидається перешкодити самому їх починові, а коли вони вже початі, заміряється перервати їх плин; якщо і в цьому зазнає поразки, намагається звести їх виконання і звершення нанівець; коли ж і тут осоромлюється, то примудряється позбавити їх цінности перед Богом, збудивши в нас марнославство та зарозумілість.

Святий Йоан Ліствичник так говорить про це: «У всіх ділах на­ших, якими ми хочемо вгодити Богові, біси викопують нам три ями: по-перше, намагаються перешкодити нашому доброму ділу; по-друге, коли вони в першому терплять поразку, то намагаються, щоб зроблене не було вгодне Богові. А якщо біси і в цьому задумі не досягають успіху, ході, підкравшись до нашої душі, лестять нам, як тим, що живуть у всьому боговгодно. Першій спокусі протиставля­ється гарячий порив і пам'ять про смерть; другій — послух і при­ниження; а третій - постійний докір самому собі, «Але важкий той труд для нас, поки не ввійде у святилище наше той вогонь Божий» (Пс. 72,16). Тоді вже не буде в нас насилля злих звичок, бо «Бог наш — вогонь, що пожирає» (Євр. 12,29) всяке розпалення і рух похоті, вся­кий злий навик, затвердіння і затьмарення внутрішнє і зовнішнє, видиме і те, яке задумується» (Сл. 26,8).

Всього, що буває при цьому не можна ніяким пером описати. Будь уважний, тримай в умі лише одне мірило - єдиному Богові догоджати і, великим і малим, — і саме життя навчить тебе ясно ба­чити та розуміти ворожі підступи. Але запропоную тобі два-три приклади, які смути висуває ворог в нашій душі, щоб попсувати ді­ла наші, коли вони повинні тривати визначений час.

Коли, наприклад, хворий наміриться благодушно переносити свою хворобу, і переносить: ворог, знаючи, що таким чином він утвердиться в чесноті терпіння, підступає зіпсувати такий намір. Для цього починає наводити йому на ум багато добрих діл, які би він міг зробити, якщо б був в иншому стані, та намагається впевнити його, що, бувши здоровим, як добре попрацював би Богові та скільки користи приніс би собі та иншим: ходив би до церкви, вів би розмови, читав би та писав для повчання инших тощо. Помітивши, що такі думки приймаються, ворог частіше наводить їх на ум, помножує і розмальовує, викликає бажання й пориви до тих діл, навіюючи, як добре йшли б у нього ті чи ті діла, і збуджуючи бажання, а чоловік зв'язаний за руки та ноги хворобою. Потрохи, при частих повторах таких думок і порухів душі, бажання переходить в незадоволення і нарікання. Попереднє благодушне терпіння таким чином руйнується і хвороба здається вже не як лік від Бога та поле и для плекання чесноти терпіння, а як щось неприязне ділу спасіння, і бажання визволитись від хвороби стає нестримним, поки що під виглядом отримання через це простору для доброчинної діяльности та всякого иншого догодження Богові. Довівши хворого до цього, ворог краде з його ума та серця благу мету бажання виздоровлення, і залишаючи лиш бажання здоров'я як такого, заставляє з нарікати на хворобу, не як на перепону для добра, але як щось неприязне само у собі. Від цього нетерпеливість, яка не лікується добрими думками, набирає сили й переходить в нарікання та позбавляє хворого попереднього спокою від благодушного терпіння. А ворог радіє, що зумів його зруйнувати. Так само ворог спокушає нещасного, який терпеливо зносить свою долю, малюючи йому, якими добрими ділами прикрасився б він, якщо б мав багатство.

Подібно ворог збиває з пантелику нерідко тих, що перебувають в послусі в обителі або у якогось старця, і примудряється переконати їх, що, залишаючись в такому устрої життя, вони не швидко дійдуть до бажаної досконалости. Він розпалює у них бажання усамітнення, або пустельного життя. І нерідко буває, що вони піддаються таким його навіюванням. Але досягнувши цього, там, на одинці, піддаються недбальству й гублять те, що вже було придбано з трудом у послусі.

Буває й навпаки, що ворогу вдається вигнати когось з усаміт­нення, тобто затвору, запевнивши його, що там він сидить без уся­кої користи для себе й для инших, тоді як в обителі в нього корисні діла текли б рікою день і ніч. А коли той, хто послухався, переходить в обитель, то очікуваних добрих діл йому не вдається зробити, а що придбав в пустині, швидко тратить й залишається ні з чим.

І багато инших є подібних випадків, коли ворогу вдається від­хилити від одного роду занять, заманюючи до иншого, ніби корис­нішого, — й розладнати той і той.

Від усіх таких спокус легко визволяється той, хто, маючи досвід­ченого наставника, порадника та співрозмовника, зі смиренною покорою виконує їхні вказівки. А хто позбавлений чомусь такого блага, той нехай буде уважний до себе та строго вчиться відрізняти добре від поганого згідно з християнськими началами, за якими ми повинні влаштовувати своє життя. Якщо випадки, які заважають, як нам здається, розвернутися нашим добрим ділам, не від нашої доброї волі, а посилаються Богом, то приймай їх з покорою і не слухай жодних навіювань, що відхиляють тебе від покори. Послав­ши такий випадок, Бог нічого від тебе не очікує, лиш щоб ти три­мався і діяв так, як вимагає цього конкретний випадок. Чи ти хво­рий, чи бідний, — терпи. Нічого крім терпіння в цей момент Бог від тебе не потребує. Благодушно терплячи, ти будеш безперервно пе­ребувати в доброму ділі. Коли не гляне на тебе Бог, то завжди буде бачити, що ти робиш добро або перебуваєш в добрі, благодушно терплячи, тоді як у здорового добрі діла йдуть перервами. Отож, бажаючи зміни свого становища, ти бажаєш поміняти краще на гірше.

Якщо становище, в якому перебуваєш і яке, як ти вважаєш, звужує можливість добрих діл, залежало від твоєї волі, і ти напевно вибрав його не без розсуду, то й тримайся такого розсуду, не до­зволяй думкам блукати, а спрямуй усю свою увагу на те, що маєш робити у своєму становищі: спокійно твори належні до нього діла, з цілковитою впевненістю, що, присвячуючи їх Богові, а не собі, вони плідно наповнюють весь твій час і приймаються Богом як найповніша від тебе жертва. І будь спокійний.

ГЛАВА 34

Як ворог самі чесноти обертає на шкоду їх ревнителям

Але якщо ти навіть правильно та постійно пливеш шляхом чес­ноти, не ухиляючись ні вправо, ні вліво; не думай що ворог відсту­пить від тебе. Ні, ти вже чув слова, які я навів зі св. Йоана Ліствичника, що ворог, коли бачить, що всі його намагання спокусити тебе безуспішні, то йде за тобою і прославляє як праведника. Ось це і є його остання спокуса. Це вороже величання викликає у нас зарозумілість, пиху і самозадоволення. А від них породжуються марнославство та гордість, з яких марнославство з'їдає ціну наших діл, якщо є серед них добрі, а гордість робить нас противними Богові. Будь уважний і наскільки можеш відбивайся від цих ворожих прославлянь, не даючи їм доходити до серця, а поборюй з першого моменту, як тільки вони торкнуться слуху твоєї душі. 

 

Щоб не наразитися на біду, тримай завжди ум свій зібраним у серці та будь завжди готовим для відбиття цих ворожих стріл. Стоячи там, всередині, як полководець на полі бою, вибери зручне для | боротьби місце й, укріпивши його як слід, не залишай ніколи, там о ховайся і звідти воюй. Місце це й укріплення його та озброєння є щире й глибоке усвідомлення своєї нікчемности, що ти і бідний, і сліпий, і голий, і багатий на немочі, недоліки й несхвальні діла, не­розумні, суєтні та грішні. Влаштувавшись так, ніколи не дозволяй своєму уму виходити із цього укріплення назовні, а особливо стри­муйся від подорожувань по своїх, як тобі здається, плодоносних полях і садах, тобто своїх добрих ділах. Якщо будеш тримати себе так, то стріли ворожого згубного прославляння не дістануть тебе, а якщо і впаде до тебе якась, ти відразу побачиш її, відіб'єш і викинеш геть.

Але як воїни, сидячи в укріпленні, не марно проводять час, а вправляються у військових бойових прийомах або відновлюють і підсилюють своє укріплення, так роби і ти, ховаючись в усвідом­ленні власної нікчемности. Роби ось що. Ум, як не тримай, завжди буде втікати, і не дивно, що під час цих втеч він натрапить на твої діла, які здаються тобі добрими. Як тільки натрапить він на них, відразу схопить його ворог і вразить зарозумілістю, та так влучно, що він охоче стане на сторону ворога, повернувшись до себе, й поч­не тягнути тебе туди ж. Щойно це помітиш, поклич до себе ум свій і скажи йому: «Слухай, уме! Ти кажеш мені: І це добре і це непо­гане. Нехай так, але що мені з того? Ти зібрався хвалити мене. Доб­ре, хвали, я слухаю. Але знай, що справедливість вимагає, аби ти хвалив мене тільки за те, що знайдеш в мені та в моїх ділах власне мого, а що в мені від Бога й від Його благодаті, то треба дякувати та хвалити Того, від кого воно походить. Отже, давай розбирати, що є в нас з тобою свого, і що є Божого. Боже будемо відкладати на Божу частку, а своє залишати при собі. Потім, що залишиться при нас, якщо тільки залишиться, тим і визначимо свою вагу та свою гід­ність, і за це себе похвалимо».

Отже, почнемо. Загляньмо в час, який був перед нашим існу­ванням. Хто ми були тоді? Ніщо, й нічого не могли зробити, за що би Джерело всякого буття, як заплату зволив нам дарувати буття. Це незалежний даний нам Богом дар, Боже нам благодіяння, поча­ток і поле для всіх наступних благодіянь безмірної Його благости. Відкладемо ж його на Божу частку. Потім стали ми жити. Як? І самі не знаємо. Багато пройшло років, коли ми з тобою і не знали, що існуємо, а існували. Але коли дізнались про це, нічого не могли робити для підтримання свого життя. Инші турбувались про нас, і не самі собою, а згідно з промислом Всевишнього. Нас виховали, навчили, поставили на ноги. Тут нічого не було нашого, отже, від­кладай це в сторону.

Потім ми стали самі жити. Що ж тут наше? Відокремимо жит­тєві сили та засоби до існування, які навколо нас. Вони не наші. Це — Божий дар.

Божим даром є безпосереднє знання Бога, Божим даром є сум­ління, Божим даром є прагнення небесного життя. Ці три дари складають дух нашого життя, який тягне нас угору. Ти, мій уме, не мій. Мені тебе дарував Бог. Не мої і діяльні в мені сили, воля зі сво­єю енергією. Не моє є почуття, за допомогою якого я можу насо­лоджуватися життям і всім, що оточує мене. Не моє є тіло зі всіма його звичками та потребами, які обумовлюють наше тілесне буття. Все це дарував мені Бог. І сам я не свій, а Божий. Давши мені буття, Бог надшив мене складними переліченими життєвими силами і дарував свідомість та свободу, поклав закон, щоб я управляв всім, що в мені існує, відповідно до гідности кожної частини свого буття. У всьому цьому немає причин до вихваляння себе, а радше є спо­нуки до усвідомлення величини та тягаря обов'язку, який лежить на нас з тобою, і до страху за відповідь на питання: що ми з собою і з себе зробили?

Повернемось до засобів життя. Є в нас життя тілесне, життя душевне та життя духовне. Для кожного з них необхідні свої засо­би, й ми їх маємо під руками, але всі вони не є плодом нашої праці, а є даром Божим. Повітря, вогонь, вода, земля з усіма своїми скар­бами: стихіями, каміннями, металами, рослинами й тваринами, які дають нам все потрібне для поживи, одягу й житла, - не нами влаштовані, а нам дані. Суму необхідних для нас понять про все, що нас оточує, суспільні, державні порядки, мистецтво й ремесла, та правила дій на всіх цих теренах ми знаходимо готовими, не ламаючи голови над їхнім придумуванням, а тільки їх засвоюємо. Кожний, хто з'являється на світ, отримує їх як спадщину від своїх в предків. А у предків звідки це все? Бог посилає людей з особливими даруваннями та з особливою силою волі, й вони роблять нові відкриття. Якщо спитати їх, як вони дійшли до того чи того, вони б сказали: «Ми самі не знаємо. Прийшло на ум, розвивалось, будува­лось і упорядкувалось». Так було завжди, так буде й до кінця віку: засоби для душевного життя — не наші, а даються нам. Тим більше це стосується духовно-морального, релігійного життя. Бог вклав у душу знання про себе в умі та про волю свою в сумлінні, осяявши те і те очікуванням вічного блаженного життя. Воно посіяне в нас і прийнято в момент вдихання в нас Богом своєї божественної іскри життя. Народжуючись, кожен приносить з собою і в собі це насін­ня, яке потім розвивається і отримує визначеність від середовища людей, яке його оточує. Яке невимовно велике благо народитися серед тих, які живуть істинним духовним життям! Але озирнись. Ми маємо знання про єдиного істинного Бога, в Тройці покланяємого; визнаємо Сина Божого, який заради нас воплотився і все влаштував для нашого спасіння; віримо й у Духа Святого, який сво­єю благодаттю оживотворив нас і який будує в нас правдиве духов­не життя. Ми зв'язані з Божою Церквою, приймаючи в ній все потрібне для захисту та піднесення духовного життя, оживляючись очікуванням воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. І все це є в нас у чистому, тобто без домішок, вигляді і все це – Божий дар. Так ось якими багатими ти оточений засобами до властивого тобі життя, і життя всестороннього. Ні один з цих засобів не є плодом твоїх зусиль, а все тобі дано. Ти покликаний на бенкет життя, який вже готовий. Якщо доречно нам з тобою чим-небудь в цьому відношенні похвалитися, то хіба тим, як ми всім цим скористалися. Це - наш шлюбний одяг. Чи величатися ним? Чи не більше потрібно боятися, щоб милосердний Господар бенкету, прийшовши, не сказав нам: «Бачите, який бенкет! А як ви одягнені?!» Подивімся тепер уважніше на цей одяг. Одяг душі складають переважно морально-релігійні переконання та почуття, які заховані в ньому, а не тільки діла. Але оскільки вони таємні, то рідко бувають причиною до марнославства та гордости; а наочні діла випирають й ніби мимоволі збуджують подвижника до пихи і самохвальства, а свідків його діл до його вихваляння, які ще міцніше закріплюють і поглиблюють пиху і кадіння собі. Так ось розглянемо свої діла, чи є в них щось, чим би можна похвалитися.

Нагадаємо, що хвалитися можна тільки тим, що виходить пря­мо від нашої волі й робиться нами незалежно ні від чого. Але ди­вись, як йдуть наші діла? Як вони починаються? Сходяться обста­вини й ведуть до того чи того діла, а деколи приходить на думку що-небудь зробити — і робимо. Але збіг обставин — не від нас, і те, що спадає на думку щось зробити також, як бачимо, не наше: хтось вкладає нам думку. Таким чином початок і зародження помислу що-небудь зробити, в таких випадках, не може або не повинно бути предметом самохвальства. А скільки в нас такого роду діл? Якщо добросовісно розберемо, то майже всі підряд. Ось і нічим хвалитися.

Якщо можна похвалитися, то тільки тим, що ми могли не ро­бити, але зробили. Бо якими сильними не були б внутрішні та зовнішні спонукання до діл, рішення завжди залежить від нашої волі. Але й тут рішення на добрі діла не завжди бувають добрі. Доб­ре те рішення, коли воно встановлюється через усвідомлення на те Божої волі та з покори цій волі. Як тільки сюди входить щось сто­роннє, егоїстичне або таке, що служить на догодження людині, то доброта рішення в такому випадку затьмарюється. Вирішуємо де­коли щось робити боячись, що скажуть, якщо не зроблю, деколи бажаючи собі якого-небудь задоволення і вигоди від діла, тепер або в майбутньому, а деякий раз від того, що по-иншому не можна: й не хотілося б, але потрібно зробити. Всі такі діла не можуть стояти в ряді чисто добрих діл, і хоч ззовні здаються гідними похвали, але з внутрішньою гідністю перед Богом і совістю не вартують того. Роз­глянемо, скільки в нас такого роду діл? І знову доведеться усвідо­мити, що майже всі підряд. І знову випливає, що немає чим хва­литися. 

 

Отже, наші добрі діла, якщо строго їх розберемо, не дадуть нам відкрити вуст для вихваляння перед иншими або для трублення в серці перед собою. Якщо ж ми пригадаємо всі свої погані діла, - пусті, суєтні, непотрібні, шкідливі, беззаконні, богопротивні, яких, звичайно, знайдеться немало, то що тоді повинні ми відчути? Може хтось скаже: «Зваж ту та иншу сторону, й яка перетягне, по тій і суди себе». Але такий прийом в цьому випадку недоречний. Діла йдуть ізсередини. Якщо є діла погані, то значить, що з нашим нутром не все гаразд, а воно і визначає нашу ціну перед Богом, — справжню ціну. Якщо воно не може бути схвалене, то й увесь чоловік не є гідний схвалення. 

Ще одне скажу: всі діла, які ми видимо виконуємо в сім'ї, в суспільстві, на роботі творять нашу поведінку. Якщо поглянути навколо, то не можна не сказати, що в загальному наша поведінка не така вже й погана. Але чи справне при цьому й наше нутро, то цього ствердити не можемо. Очі людей, що нас оточують, чинять сильний тиск на наші задуми. Ці свідки вимушують нас не давати потурати цьому злу, яке народжується в серці: ми стримуємося від зла - і поведінка наша є доброю. Якщо б не було їх, то наша пове­дінка була би зовсім иншою. А вона й буває нерідко такою тоді, ко­ли ми впевнені, що чуже око нас не бачить. І трапляється з деякими людьми, що як тільки зовнішні обставини міняються і вони можуть поводитись вільніше, все, що раніше приховувалося через страх пе­ред людьми, виривається назовні, й нібито зразковий колись чоло­вік виявляється і п'яницею, і розпусником, і навіть грабіжником. Усі ці злі нахили не народилися в одну мить. Вони були як невільники, а тепер отримали свободу й виявились. Але якщо все це тільки внутрі, то і весь чоловік був би таким — п'яницею, розпус­ником, грабіжником, — не дивлячись на цілком иншу зовнішність. Розглянь добре, чи не належиш і ти до такого розряду. Якщо хоч трохи так, то тобі не вартує хвалитися і приймати похвалу.

Тепер підсумую: якщо за прикладом всього тепер сказаного бу­деш частіше переглядати своє життя, то коли ворог почне трубіти тобі в вуха: який ти хороший, — це трубіння не знайде в тобі всере­дині відгуку в самопочутті й самосхваленні, а навпаки, буде відбите кожен раз найсмиреннішими та найприниженішими про себе думками й почуттями.

ГЛАВА 35

Певні вказівки, які потрібні в ділі переборення пристрастей і набування чеснот

Хоч я вже багато сказав тобі, вказуючи на засоби, якими треба користуватися для переборення пристрастей і набування чеснот, але залишається викласти тобі ще щось.

По-перше, кажу тобі: «Не наслідуй, брате, в набутті чеснот тих, які протягом тижня свої духовні вправи розприділяють так, щоб одна слугувала для однієї чесноти, инша — для иншої і т. д., не беручи того до уваги, чи потрібно для них те чи те в цей час. Ні, не так слід тобі діяти, озброюйся проти тієї пристрасти, яка найбільше тобі докучає, яка не раз вже поборювала тебе та знову готується напасти. Озброюючись проти неї, скільки є сил, намагайся встано­витися в тій чесноті, яка протилежна цій пристрасті, вживаючи всі необхідні для того вправи й подвиги. Бо наскільки швидко досяг­неш в цьому успіху, настільки й оживиш в собі всі инші чесноти та вдягнешся в них як в броню, що буде захищати тебе від усіх при­страсних стріл. Серце наше за природою сповнене добрих намірів, але приходять пристрасті й придушують їх. Пристрасті ці не у всіх однакові: в одного переважає одна, а в другого - инша, які домі­нують над иншими. Як швидко ти, проженеш цю головну, то всі инші послабнуть і зліквідуються самі собою. Коли ж це станеться, добрі наміри, звільнившись з-під гніту, сприймуть в тобі належну їм силу, й завжди будуть напоготові, стоячи біля дверей твого серця, щоб з'явитися тобі на службу тоді, коли це буде потрібно.

По-друге: на здобуття чеснот не призначай ні певного часу, ні днів, ні тижнів, ні місяців, ні років, кажучи собі: «Попрацюю, а там відпочину, щоб, відпочивши, знову взятися за цю працю». Ні, від­починку тут не може бути. Приготуйся до безперервної праці, под­вигу та боротьби, не допускаючи й думки про послаблення, наслідуючи св. Павла, який говорить про себе: «Не те, щоб я досягнув уже мету чи був уже досконалим, але змагаю далі...» (1 Кор. 9,26; и Фил. 3,12-14). Зупинитися на дорозі до чесноти для відпочинку — значить не набратися нових сил, а змарнувати набуті. Це те саме, що повертатися назад або руйнувати з трудом влаштоване. Під зупинкою я розумію те, що ти уявив собі, нібито чесноту вже досконало набув, але не звертаєш уваги на те, що все-таки щось бракує і не використовуєш нагоди чинити добро. Не ставай таким, а будь завжди бадьорим і ревним. Не закривай очей і не відвертайся, коли зустрінеш такі нагоди, а навпаки, виглядай їх і радо приймай. З любов'ю дивись на них — на всі, особливо на ті, які виявляють певні труднощі, щоб учинити добро. Напруження сил для усунення перепон, щоб учинити добро, швидше вселяє в нас навик до чесноти й глибше вкорінює її в серце. Тільки тих нагод, які можуть привести до небезпеки загорітися нечистою похіттю, якомога уникай. Краще не допускати членів твоїх до цього вогню, щоб не обпектися і не згоріти.

По-третє; будь мудрий і розсудливий в тілесних подвигах - по­стах, чуваннях, фізичних роботах тощо. Вони, звичайно, необхідні, й без них навіть не думай про поступ в духовному житті, але май розумну міру. Ця міра - середина між самодогідливою поблажли­вістю щодо плоті та безжалісним виснаженням її без крайньої на це потреби. Цю середину шукай на досвіді та на ділі, а не теоретично, і за правило при цьому візьми поступовість, йдучи знизу вверх. Шу­кай і знайдеш. Щодо внутрішніх, душевних чеснот, таких як: любов до Бога, зневага до світу, самоприниження, відвернення від при­страстей і гріха, терпіння та лагідність, мир зі всіма, навіть з тими, що ненавидять тебе та ображають, тощо, то тут не варто визначати якусь міру, бо поступовість їх вдосконалення сама собою визнача­ється там, у нутрі. Твоя справа безнастанно та всіма силами спону­кати себе на кожне потрібне діло й робити його завжди без зволі­кання. У цьому — вся твоя мудрість і сила.

По-четверте: серед такого діяння, всім помислом думай, всім бажанням бажай, і всім серцем шукай одного — перемогти ту при­страсть, з якою тепер борешся, і яка тебе тепер поборює, а на її місце возвести в силі протилежну їй чесноту. Нехай це одне буде для тебе — весь світ, все небо та земля, весь твій скарб і остання твоя мета, у впевненості що цим одним ти гідно можеш вгодити Богові. Приймаєш їжу чи постиш, працюєш чи відпочиваєш, спиш чи чуваєш, сидиш дома чи перебуваєш поза ним, молитовним ділом зайнятий чи звичайною роботою — нехай все це буде скеро­вано в тебе до того, щоб перебороти розпалену пристрасть і відно­вити пригнічену нею чесноту. Про переборення твоєї головної при­страсті я згадав вище, а тут мається на увазі пристрасть, яка поборює тебе зараз, без огляду на те: головна вона чи ні. Як на війні видимій деколи трапляється вступити в бій з загоном, яким коман­дує сам головнокомандуючий, а деколи з таким, яким командує простий офіцер; подібно і в духовній боротьбі: не завжди поборю­ється головна пристрасть; иноді вона замість себе підсуває своїх спільниць, і з ними часом доводиться частіше мати справу, ніж з нею. Але отримувати перемогу й в цих випадках лежить на тобі обо­в'язок не менший, ніж у першому.

По-п'яте, будь непримиримим ворогом всіх земних утіх і чуттє­вих задоволень, які народилися від самовгодження. І будеш рідше та легшим піддаватися нападам не тільки тілесних, але й усіх при­страстей; бо всі вони мають корінь у самовгодженні, зі знищенням і відрізанням якого вони, не маючи основи, тратять свою силу, твердість і стійкість. Не спокушайся помислом: прийму участь в одному задоволенні, попробую однієї насолоди. Бо нехай це буде щось не грішне, але як воно допускається через одне догоджання собі, то під час цього послаблення піднімуть голови всі пристрасті й зарухаються як придушені черв'яки, коли їх полити водою, — і не дивно, що якась між ними загориться з такою силою, що боротьба з нею буде жорстокою, а перемога над нею сумнівною. Тому не ви­пускай ніколи з пам'яті слів Божественного Писання: «Хто життя своє любить (тобто є самоугодливий), той погубить його; хто ж зне­навидить своє життя на цьому світі (не поблажаючи самовгодливости), той збереже його, щоб жити вічно» (Йо. 12, 25 ). «Тим то, бра­ти, ми боржники не тілу, щоб за тілом жити; бо коли живете за тілом, помрете. Якже ви духом умертвляєте тілесні вчинки, будете жити» (Рим. 8,12-13). 

 

По-шосте: на кінець даю тобі останню пораду: дуже корисно для душі, або, краще сказати, необхідно, тобі спочатку уважно зробити генеральну сповідь, з усіма необхідними для цього вправами, розгляданнями й рішеннями, щоб через неї твою душу виповнило повне засвідчення, що ти стоїш в благодаті Бога, єдиного Подателя и всіх духовних дарувань, чеснот і перемог. 

 

ГЛАВА 36 

Про порядок стяжання чеснот 

Хоч істинний Христовий воїн, який всім серцем забажав досягнуга повноти досконалости, не повинен визначати ніяких меж своєму намаганню досягти успіхів у всьому, але йому необхідно з роз­судливістю дозувати та добре скерувати надмірні духовні пориви. Такі пориви, особливо на початку, звичайно вмить загоряються з великою силою і тягнуть невтримно, а потім слабнуть і зовсім зга­сають, залишаючи нас без допомоги на середині дороги. Бо не тіль­ки зовнішні — тілесні — чесноти слід здобувати помалу, підніма­ючись в них догори, ніби по сходах, але й в набутті внутрішніх — душевних — чеснот потрібно зберігати свій чин і порядок, бо лише так наше мале робиться великим і усталюється на постійне перебу­вання. Так, наприклад, в набутті внутрішньої чесноти терпіння не можна тобі відразу бажати напастей, образ та инших неприємнос­тей, йти до них і радіти їм, навіть коли можеш терпеливо їх зносити, якщо вони зустрічаються. Тому що таке бажання й така радість є вищими ступенями терпіння, і щоб досягти їх тобі треба пройти нижчі, зокрема, смиренне самоприниження, яке вважає себе вартим усякої образи, знищення спонук до помсти, зненавидження кожної думки про помсту тощо.

Раджу тобі також: не берись відразу за всі чесноти, й навіть за декілька, зосередься спочатку на одній, а потім на наступній. За та­ких дій кожен навик до чесноти зручніше та міцніше вкоріниться в твоїй душі. Коли будеш безнастанно вправлятися в одній чесноті, то й пам'ять твою займе лише вона одна, і ум твій, будучи прико­ваним до думки про неї, швидше витончиться в шуканні нагод і способів її виконання, і твоя воля охоче, з більшою прихильністю  пристане до неї. А все це в ділі набуття навику в чесноті є потужним середником, якого марно будеш очікувати, якщо візьмешся відразу за декілька чеснот.

З другого боку, й самі діяння однієї і тієї ж чесноти, будучи од­накові та подібні між собою через однаковий спосіб дії, стають що­раз легшими й швидше запроваджують до иншої. Бо, як правило, одна чеснота спонукає до набування иншої, їй подібної, та допо­магає иншій чесноті тим, що, закоренившись у серці, змушує його прийняти цю иншу подібну до неї чесноту, наперед приготовляючи там для неї ніби престол для сидіння.

Згаданий план дій — правильний та істинний, і ми з досвіду знаємо, що хто добре та старанно вправляється в одній чесноті, той водночас не тільки повчається наперед як вправлятися в иншій, але з помноженням-вміння в ній, збуджує, плекає і кріпить й усі инші чесноти, бо вони нероздільні між собою, бо всі вони є променями, які виходять від одного й того ж Божественного світла.

ГЛАВА 37

Які наміри потрібні для успіху в набутті чеснот узагалі, та як поводитися під час набуття якоїсь однієї чесноти

Для набуття чеснот потрібна душа мужня та велика, і не яка-небудь слабка та млява воля, а рішуча Й сильна, з правильним передбаченням багатьох перепон і-важких трудів і сповнена рішучости всіх їх здолати та перенести. В основі таких намірів повинні бути любов до кожної чесноти та ревність до її здобуття. Це і є рушійна сила на дорозі здобуття чесноти, яку потрібно безнастанно підігрівати, щоб вона не ослабла та не вичерпалась, инакше припи­ниться і сам рух до неї. Отже, не лінуйся підігрівати свою ревність до чесноти, розважаючи у серці, яке любе Богові чеснотне життя, яка добра та висока чеснота сама у собі та як вона нам потрібна і благотворна для нас — бо в ній початок і кінець справжньої нашої досконалости та досягнення успіху в ній.

Тому кожного ранку намагайся уважно розглянути й передбачити, які можуть трапитися нагоди протягом дня виконати те чи те добре діло, долучаючи до того й рішення та бажання так учинити. 

Увечері перевір, чи виконані та як виконані твої ранкові добрі задуми та бажання. Наступного ранку знову віднови ті ж наміри та бажання, з палкою ревністю і постановою виконати їх дуже точно. 

Усе це намагайся скеровувати до набуття тієї чесноти, в якій ти постановив вправлятися в цей час. Відповідно й приклади святих, і молитви, й розважання про життя та страждання Христа Господа, й усе инше, що вважається придатним та необхідним для досягнення успіху в чеснотах і в духовному житті, повинно бути в тебе спрямовано переважно до тієї чесноти, яку ти плекаєш. Але й усі випадки, що приносить день, які б вони не були розмаїті, намагайся вико­ристати так, щоб не тільки не послаблювати, а навпаки, ще більше встановлювати і вкорінювати навик у тій чесноті, про яку ти тепер особливо дбаєш.

Межею такого навику нехай буде дійти до такого рівня, щоб доброчесні діяння — чи то зовнішні, чи внутрішні — виконувалися з такою легкістю, з якою були вчинені діла їм протилежні, або кра­ще, з якою виконуються звичайні потреби нашої природи. А це те саме, що довести навики в чеснотах до того, щоб вони стали в нас природніми. Тут нагадаю сказане вище: чим більше зустрінеться внутрішніх або зовнішніх перепон до здобуття якої-небудь чесноти, тим швидше і глибше вкоріниться вона в душу, якщо рішуче і без жалю до себе будемо долати всі труднощі.

Відповідні до цього вислови Божественного Писання, якщо читати їх вголос, чи навіть тільки про себе, дають дивну силу до закарбування в умі образу чесноти, яку шукаємо, та до збудження в серці прихильности до неї. Яка ж це велика допомога для того, хто ревнує про її здобуття! Знайди такі місця про чесноту, якої ти праг­неш, у Писанні і вивчи їх напам'ять, щоб вони були завжди в тебе напоготові, а далі якомога частіше повторюй їх в умі, особливо коли нападає протилежна їй пристрасть.

Наприклад, якщо трудишся над здобуттям чесноти терпеливости, можеш вибрати, вивчити й часто повторювати такі фрагменти Писання: «Хто терпеливий, той великий розум має» (Прип. 14,29). «Горе вам, у яких терпець увірвався» (Сир. 2,14). «Вартніший довготерпеливий, аніж звитяжець» (Прип. 16,32). «Вашим стражданням ви спасете душі свої» (Лк. 21,19). «Біжімо витривало до змагання» (Євр. 12,1). «Ми називаємо блаженними тих, що страждання зносять» (Як, 5,11). «Блаженний чоловік, що перетриває пробу» (Як. 1,12). «За витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий» (Як. 1,4). «Вам бо треба терпеливости» (Євр. 10,36).

До цього можеш додати й свої короткі молитовні звернення, наприклад: «Боже мій! Коли ж нарешті моє серце вдягнеться у зброю терпеливости! Коли нарешті стану я переносити кожну не­приємність зі спокійним серцем, щоб зрадів Бог мій мною!»; «О, як любі ви мені, скорботи, що робите мене подібним до Господа мого Ісуса, який заради мене постраждав!»; «Ісусе мій! Даруй мені хоч деколи спокійно жити серед тисяч скорбот, ради слави Твого імени!»; «Блаженний буду я, якщо й посеред вогню скорбот загорюсь бажанням перенести ще більші страждання!»...

Такі молитви непотрібно вживати, щоб досягти успіху в чеснотах, щораз примірюючись до тієї, в якій особливо вправляєшся, як на­дихнути нам дух віри та благочестя. Такі короткі молитви справед­ливо з пророком називати «дорогами, які чоловік має в своєму серці» (Пс. 84,6), які, виходячи з серця, повного віри та уповання, сходять на небеса та доходять до Божих вух. Це — зітхання, які не можливо затаїти (Пс. 38,10) від очей милосердного Бога. Це — звертання, які завжди чує і розуміє (Пс. 5,2) благий Господь. Не треба тільки за­бувати додати до них упевненості у таких двох аспектах, якби двох крилах: перший, що Бог радіє, бачачи нас, як ми трудимось у здо­буванні чеснот; і другий, що, палко бажаючи досконалости в них, ми нічого иншого не шукаємо, тільки, щоб вгодити Богові.

ГЛАВА 38

Вправлятися у чеснотах треба старанно і безнастанно

У ділі набуття чеснот необхідно діяти так, щоб завжди «прямувати до того, що попереду» (Фил. 3,13 ), якщо бажаємо швидко та успішно досягти нашої мети. Як тільки зупинимось хоч на хвилю, то відразу зробимо крок назад. Тому що з припиненням добрих діянь через байдужість і послаблення собі пристрасті, які придушувалися старанною працею в добрих ділах, через нашу схильність до чуттєвости та самовгодження відразу підіймуть голову, оживуть і збудять безчинні порухи й наміри, особливо, якщо сприятиме їм зовнішня ситуація; а такі рухи завжди розладнують і послаблюють добрі звички та, що особливо згубно, залишають без благотворного отінення благодаті, без якої ніщо істинно добре й духовне розвиватися не може. 

Знай, що ходіння дорогою духовного життя дуже відрізняється від звичайних земних мандрівок. У земній мандрівці, коли мандрівник зупиняється, то нічого не губить із пройденого шляху. А в духовній мандрівці, якщо мандрівник, який йде шляхом чесноти, зупиниться, то губить, як я вже казав, багато із набутих раніше чеснот. У звичайній мандрівці що далі йде мандрівник, то збільшується його втома, в мандрівці ж шляхом духовного життя хто більше подорожує, «прямуючи до того, що попереду», той більшої набуває сили та витривалости продовжувати мандрівку.

Причина цього полягає в тому, що завдяки трудам задля досягнення чесноти наша нижча частина, тобто плоть, яка своїм по­станням проти духа й робить дорогу чесноти жорстокою і важкою, щораз то слабне в своєму протистоянні духові, тоді як частина вища, тобто дух, де й живе чеснота, щораз більше скріплюється і стає могутньою. Тому, що більший наш успіх у чесноті та добрі, то менша та прикра трудність, яку зустрічаємо, щойно ставши на цей шлях. До того ж деяка таємна насолода, яка подається Богом, розчиняється з нашим серцем і час до часу збільшується. Як наслідок: ми, з щораз то більшою силою та бажанням, легко йдемо від чесноти до чесноти та досягаємо вкінці вершини духовної досконалости, де душа без зусилля починає творити добро, охоче та з радістю. Бо, перемігши пристрасті і відрікшись від всього створеного, вона живе тепер у Бозі, і в Ньому, серед приємних духовних трудів, без­настанно смакує солодкий спокій.

ГЛАВА 39 

Не треба втікати від нагод зробити добро

Якщо хочеш завжди бути першим на шляху чесноти, мусиш бути уважним і не дозволяти, щоб втікало з твоїх рук те, що може послужити тобі нагодою для здобуття чесноти. Тому погано роблять ті, що, скільки сил, уникають всяких перепон на шляху чесноти, які б могли прислужитися їм успішно здолати цей шлях. Наприк­лад, якщо ти бажаєш здобути навик у терпеливості, то тобі не варто уникати тих осіб, діл і обставин, які найчастіше виводять тебе із рівноваги. Навпаки, йди їм назустріч з добрим наміром наразити себе на їх негативний вплив, приготувавшись перенести це з непо­рушним спокоєм духа. Якщо будеш робити по-иншому, то ніколи не навикнеш у терпеливості.

Так само ти маєш відноситися і до діла, яке тобі не подобаєть­ся, або само по собі, або тому, що робиш його для людини, яку не любиш, або тому, що воно відвертає тебе від діла, яке тобі миле; отож не слід відвертатися від нього, а навпаки, взятися за нього й довести до кінця, діючи немов би воно було наймилішим ділом, ані трохи не піддаючись тривогам в серці, особливо при думці, що якби не це діло, то ти би був абсолютно спокійний. Инакше ти ні­коли не навчишся переживати скорботи. Також істинного спокою, якого шукаєш, не будеш мати, якщо втікатимеш від таких випадків, щоб догодити собі. Тому що він не живе в самодогідливих серцях.

Раджу тобі те саме робити й щодо помислів, які иноді напада­ють на тебе та бентежать твій ум при згадці про людські неправди та про инші непотрібні речі. Не проганяй їх і не знищуй, поки вони самі не відпадуть не від протистояння їм, а від терпіння, з яким ти їх переносиш. Нехай вони нестерпно бентежать і турбують тебе, але водночас вони будуть навчати тебе і терпеливому перенесенню не­приємностей взагалі. Хто радить тобі по-иншому, мовляв, краще втікати від такого випадкового неспокою, той радить тобі зупини­тися на шляху до чесноти, яку бажаєш набути.

Звісно, молодий воїн, який не випробуваний ще в бою, пра­вильно робить, коли уникає випадків, що бентежать, ніби зневажа­ючи їх, аніж коли піддається їх дії і вступає з ними в боротьбу. Але і йому не слід щоразу показувати спину та втікати. Варто инколи уважно та обережно повоювати з нападниками, а деколи не звертати на них уваги, з огляду на свої успіхи в чесноті та моральну силу, яка здобувається через це. Тільки щодо похоті так робити не треба: тут уникай усіх випадків, які можуть збудити та розпалити цю пристрасть через її неприборкання і підлесні підступи ворога, якими він вміє скувати тілесні рухи, щоб схилити на їх задоволення. 

Г Л А В А 40  

 

Потрібно любити нагоди до чеснот, 

а особливо важкі

 

Не варто зовсім, мої любі, втікати від того, що може служити нагодою до набуття чесноти. А треба завжди приймати те з радістю, щойно випаде тобі щось подібне, вважаючи найчеснішими та найлюбішими такі випадки, які неприємні для твого серця і не збуджу­ють жодного співчуття. Кажу тобі наперед, що з Божою допомогою справді будеш так поступати, якщо добре закарбуєш у своєму умі такі думки.

По-перше, ти маєш усвідомити, що нагоди до чесноти, які тобі випадають, є найпридатнішими засобами для її набуття і послані тобі Богом через твою молитву. Побажавши набути чесноту, ти, звичайно, молився Богу, щоб Він тобі її дарував. Молячись про це, ти не міг не молитися і про способи та засоби для отримання такого дару. Але Бог не дає, наприклад, чесноту терпеливости без скорбот і чесноту смирення без упокорюючих нагод приниження і безчестя. Тому після того, як ти помолився про ці чесноти, Він і послав тобі відповідні для них нагоди. Чому ж ти тепер відвертаєшся та втікаєш від них? Відкидаєш Божу допомогу, про яку молився, і смієшся над Божим даром?

Отже, постанови собі радо зустрічати нагоди до чеснот, які тобі даються, і тим охочіше, чим більше вони ставлять тебе у важке ста­новище. Бо в таких випадках наші діяння задля здобуття чеснот ви­кликають велику мужність і виявляють велику моральну силу. А завдяки цьому ми щоразу робимо значний крок у напрямі до чесноти, що виключно й завжди ми повинні мати на меті. 

Однак хочу застерегти, що, радячи тобі використовувати особ­ливо важливі нагоди до чесноти, я не маю в думці примусити тебе погорджувати малими нагодами й опускати їх. Ні, треба неухильно використовувати ті і ті, щоб завжди чинити добро. Наприклад, тре­ба терпеливо переносити не тільки зухвалу лайку та зневагу, і навіть удари, якщо трапиться, але й кривий погляд або гостре слово. Наші належні дії в таких дрібних випадках, які мають можливість частіше виявлятися, тому що І випадків таких більше, підтримують у постійній напрузі нашу моральну силу і тим скріплюють нас трима­тися як належить у важливих випадках. Опускаючи необачно такі нагоди, ми морально розслаблюємося і стаємо менш здатними на важливіші діла.

По-друге, збуди в собі переконання та віру, що все, що трап­ляється з нами, — з Божої волі та нам на користь, щоб ми отримали завдяки цьому якийсь духовний плід. Хоч не можна вважати, що наші гріхи й гріхи инших людей чиняться тому, що Бог їх хоче; однак вони стаються не без Божого допусту, щоб напоумити нас і усмирити. Що ж стосується скорбот та страждань, які бувають чи з нашої вини або через злобу инших, то Бог сам посилає їх, бажаючи, щоб ми помучились і постраждали в них задля набуття того блага чесноти, яке, без сумніву, отримаємо, якщо належно перетерпимо післане нам від Нього.

Отож, упевнившись, що сам Бог хоче, аби ти перетерпів тяготу та скорботу, яка сталася чи через злобу инших людей, чи через твої неправдиві діла, ти не будеш уже думати й говорити, як роблять деякі: ні, це не від Бога, це несправедливо і по-злодійськи, а Бог не хоче злодіянь, і з відразою відвертається від них і від тих, що їх роб­лять. Так вони хочуть виправдати свою нетерпеливість та пориви гніву та помсти, коли приходить якась напасть. Але цим вони тіль­ки противляться Богові й намагаються скинути з себе рятівний хрест, який Бог наклав на них задля їхнього блага, підняттям і благодушним несенням якого вони, безперечно, вгодили б Богові. А так що виходить? Хреста скинути не можуть, Бога зневажають, спокою не отримують. Навпаки, до скорботи додають неспокій та непотрібне роздратування і роблять своє становище нестерпним. А якщо б вони благодушно перенесли те, що сталося, то і спокій зберегли б, і Боже благословення стягнули на себе, і плід духовний осягнули. Нехай це буде тобі уроком — зустрівши напасті, прикрості, зневаги і нападки, не звертай уваги на те, як сильно неправі є ті, д що вчинили їх тобі, а лиш на одному зупинись увагою, що Бог для твого блага допустив тобі це зустріти, і що ти залишишся без цього блага, якщо виявиш нетерпеливість, роздратування і неспокій. І не випитуй, чому саме це допустив тобі Бог. Чи віриш, що Бог завжди правдивий та милосердний? Отже, віруй, що і в цьому випадку Він виявляє над тобою і правду, і милість, хоч не бачиш, як це відбувається, пам'ятаючи про нагороду від Господа тим, які так роблять: «...щасливі ті, які, не бачивши, увірували» ( Йо. 20,29).

Чи віруєш, що особисто й тебе стосуються слова Господа: «Візь­ми свій хрест»? Якщо віруєш, то візьми. Ось поклав його на тебе Гос­подь у певному скорботному випадку. Не говори, що дуже важко, — Бог краще знає твої сили. Одним Бог посилає неприємності та скорботи, які виникають внаслідок якихось подій чи обставин і не залежать від людей: це переносити легше. Иншим — такі, які чи­нять люди: ці важчі, особливо, якщо вчинену нам скорботу не мо­жемо визнати ненавмисною, і ще важче, якщо цих людей ми дуже любимо. Другий випадок — найтяжчий. Якщо його й послав тобі Господь, то знай, що він є найпридатніший для тебе, і доклади таку натхненну думку: Бог бачить, що ти в змозі перенести це, й очікує, що справді перенесеш це благодушно, без нарікання. Не відкинь же Божої про тебе турботи.

Ще додам, що Бог любить, аби ми більше переносили такі скорботи, які походять від недобросердности людей, а особливо від близьких, аніж такі, які приходять через різні несприятливі випадки. Чому? Тому що властива нам гординя успішніше приду­шується і викорінюється першими, ніж другими. І ще тому, що якщо покора Божій волі є головною в нашому духовному діянні, то ніде ми не зможемо її викликати і виявити такою мірою, як у цих випадках, якщо перенесемо їх благодушно, з теплою подякою Бо­гові, що послав їх нам як істинне велике благо. Цим ми засвідчимо свою відданість Божій волі та палку ревність у всьому погоджу­ватися з нею.

Подібний настрій передує посланню суворих випадковостей. Бог, бачачи зародження цього настрою і бажаючи підняти його в силі та вкорінити, посилає чашу сильніших спокус, охоче, благо­душне й радісне перенесення яких завжди дає благий і духовний плід. Тому, знаючи це й цього бажаючи та шукаючи, ми повинні приймати таку чашу з Божої руки, зімкнувши очі цікавости та з повною вірою ясно бачачи в ній і сильну любов Бога до нас і наш вірний духовний успіх, з радістю пити її до дна, і тим жадніше, чим гіркішою вона здається.

ГЛАВА 41

Як у різних випадках можна досягати успіхів в одній і тій самій чесноті

Вище ми сказали, що вправлятися деякий час в одній і тій же чесноті набагато плідніше та корисніше для успіху, ніж вправлятися відразу в багатьох чеснотах, і що користь треба здобувати з усіх, які нам зустрічаються, випадковостей.

Якщо, наприклад, в один і той самий день, або навіть і годину, хтось тобі безпідставно дорікне за будь-що або отримаєш відмову в проханні, з яким звертаєшся до будь-кого, або потрапиш у якусь халепу, через яку накличеш на себе неоправдані підозри, або захво­рієш раптом, або хтось з начальства накаже тобі виконати що-не-будь, що тобі не до душі, або стикнешся з чимось иншим неприєм­ним і нестерпним, чим переповнене бідне людське життя; то ти повинен використати ці розмаїті випадковості для того, щоб укрі­питися у чеснотах. Але, дотримуючись покладеного тобою правила, ти краще зробиш, якщо будеш скеровувати всі ці випадковості на вправляння в тій чесноті, якій ти приділяєш увагу в цей час.

Якщо тоді, коли трапляться тобі згадані вище випадки, ти бу­деш вправлятися в терпеливості, то постарайся, щоб перетерпіти їх охоче та з радістю; якщо ж ти вправляєшся у смиренні, то маєш усвідомити, що ти достойний всякого зла й вартуєш цих неприєм­ностей; якщо подвиг твій звернений на здобуття чесноти послуху, то застав себе покірно схилити голову під всемогутню Божу руку, і щоб вгодити Йому, охоче корися і розумним, і нерозумним, і без­душним Його творінням, через які наводить Він на тебе такі труднощі та скорботи; якщо дбаєш про успіх у вбогості, то будь задоволений, радісний і вдячний, що позбавлений усякої житейської втіхи; якщо ти в трудах над укоріненням і піднесенням любови, то постарайся збудити в собі почуття любови й до ближнього, бо він у цей час є посередником добра, яке можеш ти почерпнути із цих випадків, і до Бога, бо Він завжди є перша переповнена любов'ю є причина, яка подає або допускає такі скорботи для твого духовного успіху. 

 

Із сказаного вже сам зрозумієш, як можна скеровувати на себе вправляння в одній і тій же чесноті такі випадки, які вражають не на короткий час, а тривають довго, як, наприклад, хвороба чи щось подібне.

ГЛАВА 42

Скільки часу треба вправлятися в кожній чесноті та які ознаки досягнення успіху в ній

Часу, який потрібен для вправляння в чесноті, щоб встанови­тися в ній, загально визначити не можна. Нехай кожен сам для себе вирішує, судячи по своєму стану, своїх обставинах і своїх успіхах у духовному житті, особливо ж довіряючи думці свого старця або духовного отця-наставника. А в кого ревність до успіху жива й хто і не зупиняється перед жодними труднощами та засобами, той явно швидко досягне немалого успіху.

Ознакою успіху є те, що той, хто став на шлях чесноти, ревно йде по ньому з твердою рішучістю не сходити, як би важко не було і яких би жертв не потребувало, не дивлячись на збайдужіння і по­ранення душі, які часом трапляються, ні на бідність духовних утіх і благодушних радощів, які на користь нам допускаються за Божим промислом. Другою, не менш переконливою ознакою є сила спротиву, яку тіло чинить проти добрих рішень і діл. Чим слабший у чесноті цей спротив, тим більший успіх в ній. Тому, коли не від­чуваєш спротиву або нападів з боку своєї нижчої чуттєвої частини, особливо тоді, коли в тебе перед очима випадки, які збуджують до цього, то можеш вірити, що твоя чеснота вже набрала великої сили. А те, що ти почав творити діла свої на шляху чесноти з більшою готовністю і духовною радістю, ніж раніше, можеш вважати ознакою успіху в чесноті, навіть правдивішою, ніж приборкання тіла.

І святий Ісаак радить, визначивши мету, до якої потрібно спря­мовувати всі діла свого життя, тримати в думці знаки та прикмети, розпитавши про них у досвідчених, чи йдеш правильною дорогою, чи відхилився від неї і йдеш хибною стежкою. Він подає такі знаки та прикмети: «Якщо бачиш, що ум твій не через насильство, а віль­но діє і перебуває в добрих помислах, то це знак, що ти йдеш впе­ред; також, коли під час молитви, ум твій не блукає туди-сюди, а раптово вірш обривається на твоєму язиці, і на душу твою налягають окови мовчання без участи твоєї волі; також коли помічаєш, що при кожному Доброму помислі та згадці, які народжуються в тво­їй душі, і при кожному духовному спогляданні, очі наповнюються слізьми й сльози твої самі течуть по щоках твоїх, або иншим разом, коли думка твоя, сама собою, без твого зусилля, заглиблюється в твоє серце та перебуває в такому стані який-небудь час, причому в твоїх помислах панує мир, - все це є ознаки, що ти робиш великі успіхи у сприйнятому тобою духовному житті» (Слово 44-е).

При всьому цьому не варто повністю бути впевненим, що ми абсолютно утвердились у бажаній чесноті або остаточно перемогли яку-небудь пристрасть, хоч як би довго не відчували її нападів і по­рухів; тому що за цим може приховуватися злий підступ людино-ненависного диявола та лукавство гріха, який живе в нас. Нерідко через це здається нам в собі добрим і з прихованої нашої гордости визнається таким те, що насправді є абсолютно протилежним. І крім того, якщо подумаємо про досконалість, до якої кличе нас Бог, то, хоч би ми вже багато часу йшли дорогою чесноти, краще подумаємо, що навряд чи ми почали належне життя, ніж, що ми вже утвердились в ньому. Тому святі Отці називають недосконалим, не позбавленим недоліків життя і найдосконаліших людей. «І до­сконалих недосконала досконалість», — говорить святий Йоан Ліствичник, і святий Павло досконалість бачить в тому, щоб безнастанно йти вперед, не озираючись назад і не думаючи, що вже досягли — бажаного; тому й себе називає недосконалим, який не досягнув « того, до чого прямує: «...не щоб я вже осягнув мету, - говорить він, - чи був уже досконалим, але простую далі, чи не здобуду її. Брати, я не вважаю, що вже осягнув мету; на одне лиш вважаю: забуваю те, що позаду, і прямую до того, що попереду, змагаюсь до мети по нагороду високого Божого покликання в Христі Ісусі». І, бажаючи показати, дещо в цьому одному й полягає наша досконалість, додає: «...всі ми, ш досконалі, якщо думаємо про це» (Фил. 3,12-15), — так ніби в тому й досконалість, щоб не думати, що ми досягли досконалости; тобто, бути в стані чеснотному - це не стояти, а безнастанно прямувати до чесноти.

До того ж в глибині нашого серця перебувають такі тонкі й приховані пристрасті, що ми навіть не підозрюємо про їх існуван­ня. Як можна допуститися такої зухвалости, щоб думати, ніби ми вже зовсім очистились від пристрастей? І, якщо гострі та пророчі очі Давида не могли цього побачити в собі, як можемо ми таке твердити? Тому, коли він завжди молив Бога: «...від таємних гріхів моїх очисти мене» (Пс. 18,13), тим більше ми маємо потребу молити Його про очищення наших таємних пристрастей. Бо ми відчуваємо тільки дії та гілки пристрастей, їхніх же сил і коріння пізнати не можемо без просвічення від Святого Духа. Тому тільки тоді бачимо в собі пристрасті, коли вони діють; а як вони затихнуть, нам здаєть­ся, що ми вже їх позбулися. Як можна переконатися, що пристрасті лиш затихли в нашому серці, а не умертвлені? Тим, що коли випаде нам, заспокоївшись щодо них, зустріти предмети, якими живляться сховані в нас пристрасті, особливо, коли це трапляється раптово, то вони відразу оживають і дають відчутно про себе знати своїми, часом не легкими порухами, так, що збентежені ними, дивуємось самі, де вони ховались І як раптово виросли. Святий Ісаак Сирін пояснює це за допомогою такого чудесного порівняння: як зимою зникають трави та квіти, але коріння їх залишаються цілими, хова­ючись в глибині землі, Й як тільки відчують весняний дощ і тепло, відразу знову проростають і покривають собою землю, так буває й з пристрастями... І ще: як проклята земля звичайно вирощує терня і будяки, так і людська природа, пошкоджена через падіння, звичайно породжує пристрасті, від яких походять гріхи, тому їй ніколи не можна довіряти або на неї покладатися.

Отже, ти, як початківець ще в духовній боротьбі, старанно вправляйся у чесноті, немовби ще й не починав, пам'ятаючи при цьому, що краще турбуватися про те, щоб завжди прямувати до вищого в чесноті, ніж про те, щоб шукати й визначати ознаки досконалости в ній. 

 

Господь і Бог наш, який бачить наші серця, одних просвічує і дає їм побачити свій успіх в чесноті, а другим не дає такого просвічення та знання. Бо бачить, що як для одних це знання стане наго­дою до смирення, то инші не втримаються від гордині, - і як люблячий Отець, від цих останніх відхиляє небезпеку падіння в особ­ливо ненависний Йому гріх, а першим подає нагоду для посилення особливо милої Йому чесноти смирення. Але й той, кому не дає­ться пізнання свого успіху, якщо тільки не перестане вправлятися в чесноті, у свій час може про це дізнатися, якщо буде на те воля Бо­жа відкрити йому це для його ж блага.

Г Л А В А 43

Про те, що не варто аж так бажати визволення від скорбот, а краще покластися на Божу волю

Якщо маєш скорботу, яку переносиш з вдячністю, будь дуже уважний, щоб ворог не спокусив тебе або твоє самолюбство поба­жати визволитися від неї. Бо так зазнаєш двох утрат: перша — навіть прийнявши таке бажання і не погодившись на нього, ти не загубиш одразу чесноти терпеливости, але дуже розхитаєш її, від чого вона почне слабшати через невиконання бажання визволитись від належної скорботи й кине тебе нарешті в стан нетерпеливосте; друга — твоя терпеливість з цього моменту стане підневільною: Бог же того, хто з охотою щось виконує, любить і нагороджує. Отже, з цього часу, хоч терпітимеш далі, бо одне бажання звільнитися від скорботи не звільняє від неї, - однак терпіння твоє залишиться без нагороди. Бог заплатить тобі за терпеливість у скорботі до тих пір, доки терпів ти смиренно, не шукаючи визволення, а з моменту сприйняття такого бажання Бог вже нічого не заплатить тобі за твою неохочу терпеливість. І навпаки, якщо ти, відриваючи і знищуючи бажання визволитися від скорботи, повністю будеш віддавати себе на благу Божу волю, виявляючи готовність охоче терпіти у сто разів більші скорботи, аніж теперішні, якщо так буде вгодно, Господу, то хоч би твоє теперішнє страждання продовжувалось якусь годину, й навіть менше, то Бог прийме його за найдовше, і згідно з цим віддасть тобі. 

 

Подібно й у всіх инших випадках не давай волі своїм бажанням, а керуй ними, направляючи всіх виключно до однієї головної с мети, - віддатися на Божу волю і діяти згідно з Божою волею. Бо тоді й всі бажання твої будуть правдиві та благочестиві, й ти при кожній неприємності перебуватимеш у спокої, віддаючись на волю Божу. Щиро вірячи, що з тобою нічого не може статися поза волею Божою і нічого не бажаючи, окрім активного виконання Божої волі, ти, звісно, завжди будеш мати тільки те, чого бажаєш, що б там не сталося з тобою.

Але під тим, що я сказав, — що з тобою нічого не трапиться, якщо на це немає волі Божої, — не маються на увазі твої власні грі­хи та гріхи инших людей, оскільки Бог не бажає гріхів, а розумі­ються скорботи та потреби, які посилає Бог, щоб нас напоумляти і навчати або покарати за наші гріхи. Вони є благотворними для нас і правдиво називаються спасительним хрестом, якого Він часто на­кладає на своїх улюбленців та угодників,- і прийняття якого най­приємніше Йому.

І те, що я сказав: не бажай визволитися від скорбот, — розумій, як належить, в сенсі покірности Божій волі. Ми не можемо не ба­жати бути вільними від скорбот; бо сам Бог в нашу природу вклав бажання щастя, тому ввів і в молитву, яку нам сам дав: «...не введи нас у спокусу», — і яку ми повторюємо щоденно по кілька разів. Якщо після такої молитви, яку Бог почув, Він посилає нам скор­боти, це означає, що на то є особлива Його воля, якій ми, творіння Божі, усвідомлюючи свій обов'язок Йому у всьому підлягати, по­винні смиренно покоритися, переносячи послане як таке, що є необхідним для мого і твого спасення. ї саму молитву: не введи нас у спокус, — говори, додаючи: не як я хочу, але як Ти, — наслі­дуючи Господа Спасителя, тобто молися не тому, щоб мати відразу до спокус і за жодних обставин не бажати їх, але лиш тому, що так наказав Господь, виявляючи готовність прийняти смиренно все, що буде вгодно Богові послати на нас, і не даючи послаблення са­молюбному бажанню безперервного щасливого життя, яке не можливе на землі, оскільки воно є ознакою майбутнього вічного життя.

ГЛАВА 44 

Застереження від злих порад диявола в доброму 

Коли лукавий диявол побачить, що ми з живою ревністю і пра­вильно йдемо шляхом чеснот, від яких не може відхилити нас на свою сторону явно злими обманами, тоді переображується в ангела світла й нібито благими помислами, або словами з Божественного Писання, або прикладами святих збуджує завчасно братися за над­мірні подвиги в духовному вдосконаленні, щоб, коли ми мріємо досягнути його вершин, скинути нас в безодню. Так одного він на­вчає жорстоко виснажувати своє тіло постом, бичуванням, спан­ням на голій землі, щоб той або впав в гординю, марячи, що тво­рить великі діла, або захворів від великого знесилення і став нездат­ним виконувати й малі діла благочестя, або, втомившись під тяга­рем подвигів, став байдужим до всіх духовних вправ і навіть до свого спасіння, і таким чином, потрохи охоловши до добра, із ще більшим бажанням, ніж до того, накинувся на тілесні насолоди та світські втіхи.

І скільки загинуло душ вже від такого ворожого підступу, які, піддавшись запалу нерозумної ревности та переступаючи в своїх умертвленнях за межу власних сил, пропали в своїх подвижниць­ких вигадках і стали посміховиськом злих демонів. Чого, звичайно, з ними не сталося б, якщо б вони слухалися розсудливости й доброї поради і не забували, що ці самоумертвлюючі подвиги, хоч по­хвальні і плідні там, де є для них відповідна тілесна сила та душевне смирення, завжди мають спрямовуватися розумом і використовуватися тільки як засоби для духовного вдосконалення, а не підноситись до гідности мети їх потрібно то зменшувати, то збільшувати, а навіть і зовсім припиняти на деякий час.

Ті, які не в змозі провадити таке строге життя, як святі, можуть иншим способом наслідувати їх, а саме: викликати й вселяти в серце добрі наміри, здобувати навик у теплих молитвах, непоступливо перемагати пристрасні думки та бажання і зберігати сердечну чистоту, любити мовчання й усамітнення, бути смиренним і лагідним до всіх, робити добро тим, від яких довелося що-небудь перетерпіти, охороняти себе від усього недоброго, яким незначним воно б не було.

Такі сердечні чесноти бажаніші Богові, ніж непомірні подвиги в умертвленні тіла, якщо вони не відповідають нашому моральному станові.

Далі раджу тобі діяти розсудливо, здійснюючи такі тілесні под­виги, якщо, звісно, в них є потреба. Не став перед собою великих завдань, а починай з малих: бо краще поволі просуватись вгору, ніж, сягнувши відразу висоти, впасти, на свій сором, униз. А ще раджу тобі уникати й иншої крайности, до якої вдаються ті мужі, що вважаються духовними. Вони, догоджаючи собі та себе шкоду­ючи, виявляють дуже велику турботу про збереження тілесного здо­ров'я, і так ревно цим опікуються, що перед найменшим трудом і нестачею дрижать, боячись змарнувати здоров'я; і ні про що вони стільки не думають, ні про що з таким задоволенням не говорять, як про збереження свого життя. Насправді ж, видумуючи собі вишукані наїдки, які радше задовольняють їх охочий до солодощів смак, вони послаблюють, а часто й зовсім псують своє здоров'я, позбавляючи себе того, що вважають великим благом. А все тому, що не вміють знайти належних засобів для його досягнення.

Хоч до таких дій їх спонукає бажання найкраще працювати для Господа, але насправді це є не що инше, як намагання помирити двох непримиренних ворогів - дух і тіло, не тільки без користи для них обох, а навпаки, з явною шкодою як для одного, так і для иншого: бо цим у тіла забирається здоров'я, а в духа — спасительний настрій. Тому безпечніше й корисніше для тіла й для душі вести поміркований спосіб життя і керуватися розсудливістю, беручи до уваги і духовні потреби, й потреби тілесні з огляду на стан здоров'я: бо не для всіх одна мірка в цьому відношенні, хоч для всіх один закон — тіло тримати в послусі духові. Згадай при цьому й вже сказане, що в набутті не тільки тілесних чеснот, але й душевних треба зберігати поступовість, зростаючи в них поволі.

ГЛАВА 45

Якщо строго судимо ближніх, то тільки через високу про себе думку. Як перебороти такий нахил?

Від самолюбства й зарозумілости породжується в нас і ще одне зло, яке завдає нам великої шкоди, а саме: строгий суд і осудження ближнього, якого маємо за ніщо, якого зневажаємо й принижуємо при нагоді. Такий злий навик і порок, походячи від гордости, нею живиться і розростається, і навпаки — її живить і вирощує; наша гординя після кожного осудження зростає, бо її супроводжує само­впевненість і самозакоханість.

Високо цінуючи себе й маючи про себе високу думку, ми, зви­чайно, зневажливо ставимось до инших, осуджуємо їх і зневажа­ємо, бо вважаємо, що ті недоліки, які, як нам здається, мають инші, нам не властиві. А тут ще й ворог наш, використовуючи такий пога­ний настрій, впевнено почувається біля нас і, відкриваючи нам очі, навчає пильно дивитися за тим, що роблять і говорять инші. Він спонукає робити з цього висновки про їх думки та почуття і на ос­нові цих припущень складати про них свою думку, переважно не­добру, з введенням цієї недоброти в закоренілу звичку. Та не помі­чають і не бачать ці судді, що сам початок осудження — підозра инших у поганому, — навіюється ворогом, і ним же воно роздмуху­ється у впевненість, що вони такі є, хоч насправді це не так.

Однак, брате мій, якщо ворог пильно слідкує за тобою, видивляючи, як би посіяти в тобі зло, то будь ще уважнішим, щоб не потрапити у розставлені ним сіті, і як тільки він підкине тобі думку про якийсь недолік у твоєму ближньому, постарайся чимшвидше відхилити її, не дозволяючи осісти в собі й розростись; витісни її геть із себе, щоб і сліду не залишилось, замінивши її думкою про добрі риси, які є у цього ближнього й які взагалі є в людях. Якщо часто відчуваєш бажання винести осудження, пам'ятай таку істину: не у твоїй це владі, а привласнюючи собі цю владу, ти сам стаєш гідним суду й осудження не перед немічними людьми, але перед всесильним Суддею всіх — Богом. 

 

Така переміна думки є найсильнішим засобом не тільки, щоб відігнати випадкові думки про осудження, але й для того, щоб всім відівчити себе від цієї вади. Другий, також дієвий засіб — це не забувати, що ти нікчемний, переповнений нечистими та злими пристрастями, й відповідно постійно підтримувати в собі почуття власної негідности. Одного й другого, — пристрастей і пристрасних діл, звичайно, в тобі не мало. Якщо ти не махнув на себе рукою, кажучи: буде те, що буде, — то не можеш не турбуватися про лікування цих своїх моральних немочей, які нищать тебе. Але якщо ти це робиш щиро, то в тебе не повинно залишитися часу, щоб займа­тися ділами инших і складати про них судові вироки; бо тоді, якщо собі це дозволиш, у твоїх вухах безнастанно буде звучати: «...лікарю, зцілися сам; вийми спершу зі свого ока колоду...» (Мт. 7,5).

То того ж, коли ти суворо судиш про який-небудь недобрий вчинок ближнього, то знай, що якийсь корінець цієї ж недоброти є і в твоєму серці, яке через свою пристрасність навчає тебе будувати здогади про инших й осуджувати їх. «Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить» (Мт. 12,35). Навпаки, чисте й безпристрасне око на діла инших дивиться без­пристрасно, а не лукаво. «Очі твої занадто чисті, щоб на зло гля­діти» (Ав. 1,13). Тому, коли прийде до тебе помисл осудити ближ­нього за який-небудь прогріх, розсердься сам на себе як виконавця таких самих діл і винного у цьому ж; скажи в своєму серці: «Як, я, мерзотний, знаходячись в такому самому грісі й роблячи ще важчі гріхи, смію підняти голову, щоб бачити прогріхи инших й осуджу­вати їх!» Діючи так, ти будеш звертати зброю, якою злий помисл навіює тобі вразити иншого, на себе й, замість поранити брата, будеш прикладати пластир на власні рани.

І тоді, коли гріх брата буде явний, всім відомий, ти старайся причину цього бачити не в тому, що навіює недобра пристрасть осудження, а в тому, на що може вказати братолюбне ставлення до нього, ти скажи собі: оскільки брат цей має багато прихованих чеснот, то Бог для збереження їх від ушкодження марнославством допустив упасти йому в теперішній гріх або коротко побути під цим темним покровом, щоб він і самому собі, у власних очах, здавався непотрібним, а ще погорджений иншими, приніс плід смиренномудрія і ще більше став угодним Богові, так що в цьому випадку він отримає більше користи, аніж шкоди. Нехай навіть чийсь гріх буде не тільки явний, але й дуже тяжкий, і походитиме із жорстокого та нерозкаяного серця, але ти й тоді не осуджуй ближнього, а піднеси очі ума твого до недосяжних і дивних судів Божих, і побачиш, як багато людей, що спочатку були беззаконними, потім каялися та досягали високого ступеня святости і навпаки, як инші, які стоя­ли на високому ступені досконалости, падали в глибоку прірву. Пильнуйся, щоб не впасти й тобі в таку біду за осудження.

Тому стій завжди зі страхом і трепетом, боячись більше за себе, ніж за иншого. І будь упевнений, що кожне добре слово про ближ­нього і радість за нього — це плід і дія в тобі Святого Духа; і навпа­ки, кожне зле слово про нього та презирливе осудження виходять від твоєї лихої вдачі й диявольського навіювання. Тому, спокусив­шись якимось недобрим учинком брата, не давай очам своїм сну, поки не виженеш із серця цієї спокуси й цілковито не помиришся з братом.

Г Л А В А 46

Про молитву

Хоч недовіра до себе, уповання на Бога і перебування в под­вигах вкрай необхідні в нашій духовній боротьбі, як уже було ска­зано, однак ще більше необхідна молитва - наша четверта зброя в цій боротьбі, про що ми також згадували (гл. 1- в кінці), тому що нею стягаються і набирають сили й три перші інструменти, як і всяке инше благо. Молитва — є засіб для притягнення і долоня для прийняття всіх благодатей, які щедро виливає на нас невичерпне джерело безмежної до нас Божої благости та любови. У духовній боротьбі ти вкладаєш нею свій бойовий меч у Божу правицю, щоб Він поборював за тебе твоїх ворогів і перемагав їх. Однак, аби молитва в цьому ділі виявляла в тобі всю свою силу, треба, щоб вона була в тобі постійно, як природній навик твого духа, і була захищена й натхнена такими настроями.

 

1. Треба завжди мати живе прагнення у всякому ділі служити й єдиному Богові, і служити так, як це Йому вгодно. Для оживлення і підтримання такого бажання переконайся і невідступно тримай в думці те, що Господеві за Його предивні властивості - благість, у велич, премудрість та инші численні й безмірні досконалості кожне розумне творіння повинно віддавати поклоніння, честь та служіння. Але, коли прикладеш до цього безнастанну пам'ять, що Він сам несказанно благотворно послужив тобі своїм промислом, викупив тебе і зняв з тебе велику клятву, вилікував та зцілив твої виразки, які причинила отрута гріха, не вином і оливою, і не бин­тами якимись, але безцінною кров'ю, яка витекла з Його пресвятих ребер і Його пречистого Тіла, вимученого бичами, терням і цвя­хами, — то чи можеш втриматися, щоб кожну мить щиро не посвя­чувати на служіння Йому єдиному і словом, і ділом, і думкою. Водночас ти не повинен забувати, наскільки для нас самих благо­творне таке служіння, оскільки воно робить нас господарями над собою, переможцями диявола та Божими синами.

2. Потрібно мати живу та теплу віру, що Бог через свою велику милість і через багатство щедрот своїх сам бажає і готовий подати тобі все, що потрібно для твого служіння Йому, й усяке благо, яке потрібне тобі. Така віра й таке уповання стане посудиною в тобі, яку виповнить безмежне Боже милосердя скарбами своїх благода­тей. І чим більша та ширша буде в тебе ця посудина, тим з щедрі­шими дарами буде кожен раз вертатися в твоє нутро твоя молитва. І хіба можна подумати, щоб Бог Вседержитель, в якому немає пере­міни, що заповідав молитися до Нього й обіцяв подавати нам блага, про які ми просимо, відмовився зробити нас їх причасниками, коли ми з щирою і терпеливою молитвою просимо їх у Нього, і не дарував би нам свого Духа. Чи не Він сказав: «...оскільки більш Отець небесний, дасть Святого Духа тим, що у Нього просять» (Лк. 11,13). І чи не Він обіцяв: «І все, чого проситимете в молитві з вірою, одержите» (Мт. 21,22).

3. Потрібно приступати до молитви з таким настроєм, щоб тобі бажалося лишень божественної волі, а не своєї, як у самому прошенні, так і в отриманні прошеного, а саме щоб був ти спону­каний до молитви, тому що цього хоче Бог, щоб був почутий, як цього також хоче Він. Одним словом, нехай буде в тебе в умі та в серці те, щоб цілковито об'єднувати свою волю з волею Божою, і їй у всьому коритися, зовсім не бажаючи Божу волю схиляти на свою.

А чому? Тому що твоя воля, завжди розчинена з самолюбством, дуже часто грішить і не знає того, чого треба бажати. Воля ж Гос­подня завжди блага, премудра, всеправедна, благотворна й ніколи погрішити не може. Отож, оскільки вона є невідкладним законом для всього існуючого, так повинна бути правилом для волі всіх розумних творінь і царицею їх бажань, яку вони повинні покірно у всьому наслідувати.

Таким чином тобі потрібно завжди бажати, просити й шукати лишень того, що вгодне Богові. І якщо колись засумніваєшся, те чи те вгодне Богові, шукай того і проси з думкою, що ти бажаєш це зробити або мати, якщо того бажає Бог. Те, про що впевнено знаєш, що воно вгодне Богові, як, наприклад, чесноти, шукай і проси для того, щоб найкраще вгодити Богові й добре послужити Йому одно­му, а не з якою иншою метою, хоч би й духовною.

4. Ти повинен приступати до молитви прикрашений ділами, відповідними до твого прохання, і після молитви найбільше трудитись над тим, щоб стати гідним прийняти благодать і чесноту, про які ти просив. Таким чином молитовний труд повинен супроводжуватися подвигом примушування і напруження себе на те, про що просимо, тому що тут, згідно з правилами духовного життя, прохання і шукання власне ідуть одне за одним та одне одного при­ймають. Якщо хто в молитві буде просити Бога про яку-небудь чесноту, а сам тим часом віддається недбайливості, не вживаючи жодних засобів для здобуття цієї чесноти й не чинячи жодних діл І подвигів для цього; то, направду, такий радше спокушає Бога, а не молиться. Тому божественний Яків сказав, що «ревна молитва із праведника має велику силу» (Як. 5,16). Вислуханим буває й те, хто, просячи праведного помолитися про щось для себе, і сам про це молиться, і те, коли хто, молячись про щось до Бога, і сам старанно все робить, що потрібно для здобуття прошеного, як каже про це св. Максим. 

5. У своїй молитві тобі треба з'єднати ті чотири дії, про які пише св. Василій Великий: спочатку прослав Бога, потім подякуй Йому за благодіяння, які виявлені тобі, дальше сповідуй Йому свої гріхи й переступлення Його заповідей, і тоді — проси в Нього те, що тобі найбільше потрібне в ділі твого спасіння. Отож, ти можеш молитися приблизно так: 

«Господи, Боже мій! Хвалю і славословлю невимовну Твою сла­ву й безмірну Твою велич, - дякую Тобі, що лише через свою ми­лість Ти дав мені буття й сподобив мене бути причасником спасительних благ Твого Божого Промислу, не один раз таємно визволяв Ти мене від бід, які загрожували мені, й від руки невидимих моїх ворогів, — сповідаюсь Тобі, що безчисленне число разів ображав я свою совість і безстрашно порушував Твої святі заповіді, являючись невдячним до стількох Твоїх благодіянь. Але, мій багатомилостивий Боже, нехай не переможе Твоєї милости ця моя невдячність, прос­ти гріхи мої і поглянь же на сльозу мого сокрушення, й по множеству щедрот поможи мені й нині, подай мені потрібне для мого спасіння, і все моє життя направ на вгодження Тобі, нехай сла­виться і мною недостойним всесвяте Ім'я Твоє».

При останньому слові ти можеш перелічити по черзі всі тепе­рішні духовні потреби, душевні та тілесні, і якщо ти в цей час вправляєшся в якщо небудь особливій чесноті, то згадай і її й молись нехай поможе тобі Бог осягнути її в досконалості; якщо буваєш збентежений рухами якої-небудь пристрасти, то молись за допомогу не піддаватися їй і прогнати її; якщо терпиш якусь марну образу або яку-небудь шкоду та біду, не забувай дякувати за це Бо­гові, тому що і це буває по волі Божій, яка завжди є блага й відвідує тебе на твоє благо.

6. Щоб молитва твоя мала силу перед Богом і притягнула до тебе Його благовоління, окрилюй її і прикрашуй безсумнівною вірою не тільки в безмірність Божої щедроти та в незмінність обіцян­ки Його завжди почути нас, коли взиваємо до Нього, ще поки закінчиться молитва наша (Іс. 58,9), але найбільше в силу воплоченого за нас Господа нашого Ісуса Христа, який заради нас при­йняв хресну смерть, воскрес, вознісся на небо й сидить праворуч Отця, де і заступається за нас. «Він власного Сина свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, — як же, разом із Ним не подарує нам усього ?» (Рим. 8,32).

Щоб бути почутим, проси також про заступництво Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії, яка день і ніч за нас молиться, і заступництво всіх святих, архангелів і ангелів, апостолів і пророків, отців та вчителів, мучеників і мучениць, преподобних отців і мате­рів, ангела твого хоронителя й святого, якого ім'я ти носиш, і якому посвячена церква, в якій ти хрестився та завжди молишся. Посилаючи перед молитвою ці прохання, ти пошлеш наперед своє смирення, від якого немає нічого приємнішого Богові, і який ні на кого так милостиво не погляне, як на «тихого й смиренного». «Сер­цем сокрушенним і смиренним Бог не погордить» (Пс. 51,19)

7. Ти маєш завжди невтомно молитися, як заповідає апостол: «...будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці» (Кол. 4,2). Бо смиренне терпіння, невтомність і невідступність в молінні пере­магає непереможного Бога й схиляє Його на милість. Якщо невід­ступність вдовиці, про яку говорить Ісус в Євангелії, прихилила на свою сторону злого й неправедного суддю: «Він розповів їм притчу про те, "що їм треба молитись завжди й не падати духом"» (Лк.18,1), якщо, говорю, суддя неправедний схилився на прохан­ня вдовиці через її настирливість, то як не схилиться на наші моління Бог, який є істинна милість, якщо будемо невідступно про­сити Його? Тому, коли просиш про щось Бога, а Він затримується з відповіддю, то ти все-таки продовжуй молитися, тримаючи в серці тверде й живе уповання на Його допомогу. Бо за Ним ніколи не залишається щира молитва й на неї завжди готові від Нього вили­тися багаті милості, які перевищують саме очікування молільників, якщо для цього немає моральних перепон з їх сторони і якщо вони не перебувають у такому стані, що для них краще, аби їх прохання залишилось невиконаним. У такому разі Він замість прошеного посилає якесь инше благо, потрібне їм, знане чи незнане. У цьому розумінні справедливо мати переконання, що молитва ніколи не буває невислуханою, а просто, якщо те, що посилається, не є тим, про що просять, то не є корисним для них, і що воно залишається невидимим, тому що побачити це без шкоди для тих, що отримають, неможливо. Будь же завжди терпеливим у молитві, й май певність, що вона ніколи не залишається безплідною. Якщо не отримуєш того, що просиш, вір, що отримаєш замість нього инше благо; і якщо не бачиш і не побачиш цього, не питай чому так, а краще звернись й до своєї негідности й сповни душу смиренними почуттями та думками. Якщо відтвориш і утвердиш в собі такі почуття внаслідок молитви, то, нехай навіть ти за неї зовсім нічого не отримаєш, не тільки видимо, але й невидимо, самі ці почуття прийми як плід молитви, спасительний для тебе й найбільше вгодний Богу.

Слухай, що каже св. Йоан Золотоустий: «Велике є благо молит­ва, якщо з належним настроєм твориться, і якщо ми навчимо себе, коли отримуєм те, про що просим, і коли не отримуєм його, дяку­вати Богові. Бо Він, і коли дає, і коли не дає, це та инше творить на благо нам, так що і коли отримаєш те, що просив, ти очевидно отримав його, і коли не отримаєш, - отримав, тому що не одержав напевно не корисного для тебе, - не отримати не корисне - є спо­добитися корисного. Отже, чи отримаєш ти чи не отримаєш те, про що просиш, дякуй Богові, віруючи, що якщо б не було для нас ко­рисніше не отримати того, про що просимо, то Бог завжди би пода­вав нам його»

Отже, завжди терпеливо молись Богу та за все Йому дякуй, ві­руючи та ісповідуючи, що Він благий до тебе і благий премудро, та є твій велелюбний Благодійник і в даянні, і в недаянні у твоєму проханні, та згідно з цією вірою перебувай непохитним у смирен­ній покорі божественному Промислу, радісно та вдячно зустріча­ючи все, що трапляється з тобою, — і приємне, й неприємне.

ГЛАВА 47

Що таке умова, або внутрішня, молитва, та яких видів вона буває

Умова, або внутрішня, молитва є тоді, коли той, хто молиться, зібравши ум внутрі серця, звідти не голосним, але безмовним сло­вом шле Богові свою молитву, славословлячи Його й дякуючи, сокрушено сповідаючи перед Ним свої гріхи та просячи в Нього потрібних для себе духовних і тілесних благ. Не словом тільки треба молитися, але й умом, і не тільки умом, але й серцем, нехай ясно бачить і розуміє ум, що виражається словом, і серце нехай відчуває, що думає при цьому ум. Все це разом і є справжня молитва, і якщо немає у твоїй молитві чого-небудь із цього, то вона є або недоско­нала, або зовсім не є молитвою.

Ти напевно чув такі слова: словесна молитва, мисленна молит­ва, молитва в серці; чув при цьому, може, й роздуми про кожну з них. Але чому відбувається таке розкладання молитви на частини? Тому що через нашу необачність иноді буває, що часом язик вимовляє святі слова молитви, а серце не відкликується на них почуттям. У першому випадку молитва буває тільки словесна, й зовсім не є молитвою, в другому - зі словесною з'єднується і молитва мислен­на, але й це є молитва недосконала, неповна. Повною та справж­ньою молитва є тоді, коли з молитовним словом та молитовною думкою з'єднується й молитовне почуття.

Буває, за Божою благодаттю, і одна молитва в серці. Це є ду­ховна молитва, якою рухає в серці Святий Дух. Той, хто молиться, усвідомлює її, але не творить, бо вона сама в ньому твориться. Така молитва є здобутком досконалих. Загальнодоступною є молитвою, яка вимагається від усіх, є така молитва, під час якої з молитовним словом завжди поєднані і думка й почуття. Буває ще молитва, яку називають стоянням перед Богом, коли той, хто молиться, весь зосередившись в серці, мисленно споглядає Бога перед собою і в собі з відповідними при цьому почуттями, - то страху Божого і благоговійністю зачарування Його величчю, то віри й уповання, то любови та відданости Його волі, то сокрушення і готовности на всякі жертви. Такий стан приходить тоді, коли хтось під час звичайної молитви вглибиться словом, умом і серцем у ті слова, які говорить. Хто довго і як слід молиться, то у нього такі стани будуть частіше повторюватися, і врешті такий стан може осягнути на постійно. Тоді це називається ходінням перед Богом, і є безнастанною молитвою. В такому стані перебував святий Давид, який свідчить про себе: «Господь — пере домною завжди; тому, що Він у мене по правиці, не захитаюсь» (Пс. 15,8). 

 

Отже, брате, чи бажаєш, щоб твоя молитва була плідною? Тоді ніколи не обмежуйся в своїй молитві одним молитвослів'ям, але молись і розумом, і серцем, — розумом, розуміючи й усвідомлюючи все молитвослів'я, — серцем, усе це переживаючи. Найбільше ж молись серцем. Молитва, яка виходить з серця, як стріла блискавки миттєво проходить небеса й стає перед престолом все милостивого Бога. І Бог найбільше її слухає і до неї прихиляється. Такою молитвою помолився Мойсей перед Червоним морем і відразу почув голос Божий: «Чого голосиш до Мене?» (Вих. 14,15) - І прийняв силу від Бога визволити свій народ від біди, яка йому загрожувала.

ГЛАВА 48

Як навчитися молитися таким способом

Припускаю, що після прочитаного в тебе народилося питання: як навчитися такій молитві? І ось тобі відповідь: вчись так завжди молитися, тобто не словом тільки, але й розумом, і серцем — і нав­чишся. Як ти навчився читати? Став над цим трудитися і навчився. Як навчився писати? Став писати й навчився. Так навчишся і мо­литися, якщо будеш молитися саме таким способом.

Слова молитви ти, звичайно, знаєш, Тебе з маленького їх вчи­ли. Вони є в наших молитовниках і в церковних богослужбових книгах. Це є молитовні взивання, які виходили з сердець святих мужів і жінок, коли, натхнені Святим Духом, вони виражали перед Богом бажання свого серця. В них закладений молитовний дух. Цим духом наповнишся і ти, якщо будеш читати їх як належить. Так само, як дух якого-небудь письменника передається тому, хто читає його з повною увагою. Це переживають усі. І я думаю, що й ти це переживав.

Ці молитовні слова є зібрані в наших молитовниках, і не треба тобі трудитися над їх складанням. Отже, відкривай молитовник й у - відведений для молитви час, вранці та ввечері, читай визначені там молитви, вникаючи в кожне слово, думаючи так, як там зображено, й стараючись в серці відтворити почуття, які виникають під час чи­тання молитви. Ось і вся премудрість! Так звичайно всі й роблять.

Ти скажеш, - так звичайно роблять всі, - це правда. Але чому не всі мають належну молитву? А тому, що робити то роблять, тоб­то беруть молитовник, стають перед іконами й читають, але розуму й серця свого не докладають: розум блукає не знати де, та й серце насолоджується чимось своїм, а не молитвою. Отже, ти, молячись, і розум свій заключай в слова молитви, й серцем своїм сприймай те, що говориться словами, — й відразу відчуєш плід такого молитвослів'я.

Отже, слова молитовні маєш, що значить розуміти їх і відчува­ти знаєш. Це у твоїй владі. Таким чином молитва та успіх в ній - у твоїх руках. Трудись охоче, й досягнеш успіху. Однак, щоб легше тобі було, дещо запропоную.

1. Доклади зусиль не тільки в молитовний час, а й в инший віль­ний час обдумати й пережити призначені молитви. Зробивши це, ти під час молитвослів'я не зустрінеш жодної трудности відтворити в собі весь зміст читаної молитви; навіть лиш тільки почнеш якусь молитву, її думки та почуття стануть перед твоєю свідомістю, і ти будеш говорити слово молитви, ніби воно твоє власне й виходило із твого серця, в ньому народжувалось, а не вкладалось в нього.

2. Завдай собі труду, обдумавши й переживши молитви, вивчити їх напам'ять. Виконавши це, ти носитимеш їх у собі. Доки вони в молитовнику, вони поза тобою. А коли вивчиш їх, вони опиняться всередині тебе, й ти, в які б обставини не потрапив, завжди будеш мати з собою свій молитовник. До того ж, вивчаючи молит­ви, ти глибше закарбуєш в собі молитовні думки та почуття, ніж тільки просто обсудив би й відчув би їх. Від такого вивчення в тобі збудується молитовний лад, якщо будеш не тільки заучувати слова, але й перебувати в тих думках і почуттях, які є в молитві. А це най­кращий шлях до успіху в навику належної молитви.

3. Коли прийде час молитви, то не відразу, як тільки відірвешся від звичайних справ, починай молитися, а спочатку приготуйся: «Постій трохи мовчки, поки затихнуть почуття»,— як вчить тебе молитовник, і згадай, до чого приступаєш, і що маєш зробити, хто ти, що маєш молитися, і хто Той, перед ким будеш говорити свої молитви, і що саме повинен ти сказати, і як. Таке необхідне приготування спричинюють вранці стійкість душі до поринання у сон і до нападу турбот про майбутні діла дня, а ввечері - різноманітні враження дня і особливо визначні та захоплюючі випадки, приємні та неприємні. Постарайся все це вивести із свідомости, щоб діло молитви зайняло потім всю твою увагу і їй одній ти виключно міг би посвятити час. Захоплюючі випадки, якщо не встигнеш справитися з ними, звертай в предмет молитви або подяки, або прохання допомоги й визволення, або віддання їх і себе та всього свого на волю Божу.

4. Перед самим початком молитви постав себе в Божу присут­ність до усвідомлення і почуття Його з благоговійним страхом, і постав в серці живу віру, що Бог бачить і чує тебе, що Він не від­вертається від молільників, а прихильно дивиться на них і на тебе в час цієї молитви, й підкріпись упованням, що Він готовий викона­ти, і справді виконає твоє прохання, якщо воно для тебе корисне.

5. Так налаштувавшись, говори свої молитви, посилено вглиб­люючись в них і турбуючись про те, щоб вони виходили із серця як твої власні, хоч вони завчені. Не дозволяй увазі своїй відхилятися куди-небудь, і твоїм думкам летіти в сторону. Як тільки усвідомиш, що це сталося, поверни думки свої всередину та починай знову мо­литву з того місця, з якого увага твоя відхилилася на щось инше. Зауваж, що увага не розсіюється, коли серце буває в молитовних почуттях. Тому про ці почуття і найбільше дбай. Не дозволяй собі поспішати в молитві, а всю її побожно як священну справу з тер­пінням доводи до кінця.

6. Якщо під час молитви в такому настрої та порядку який-небудь предмет молитви особливо западе тобі в серце, полонить твого увагу, як близький до тебе, та викличе в тобі власне молитовне сло­во, не пропускай цього, але зупинись на ньому та молись своїми словами, поки задовольниться народжене молитовне почуття або потреба.

7. Якщо постараєшся так помолитися, то винесеш із цього молитовний настрій, який намагайся зберігати скільки буде можливо. Тому не відразу берися до звичних справ і ніколи не думай, що, закінчивши своє молитовне правило, ти все закінчив у відношенні до Бога й можеш дати тепер волю своїм думкам та почуттям. Ні, ти й протягом цілого дня повинен намагатися тримати себе так, як би був на молитовному правилі. Щоб це підтримати, не забувай, що ти ходиш перед Богом і Його правиця тримає тебе над безоднею нікчемности. Тримаючи це в думці, всяке діло своє - і велике, й мале - роби так, як цього хоче Бог, у Нього питаючи на це бла­гословення, і звертай все на Його славу. Діючи так, ти аж до вечір­нього правила перебуватимеш у доброму молитовному настрої. Ви­конавши й вечірнє правило таким чином, ти вночі спатимеш добре. І ось в тебе доба доброго настрою. Практикуй так день за днем, і за кілька місяців, а може, й тижнів, станеш сильним молільником, і молитва, як невгасима лампада, почне безнастанно горіти у твоєму серці.

8. Додам і ще одне правильце: необхідна безперервність такої молитовної роботи, від початку її до досягнення успіху в ній. Якщо ти нині добре помолишся і протримаєш себе в молитовному наст­рої, а завтра даси собі волю і проведеш день вільно, то ніколи не досягнеш успіху в молитві. Це буде те саме, що будувати й розва­лювати, і можна дійти до того, що молитва зовсім загасне, й душа стане непридатною для неї. Почавши, треба терпеливо перебувати в молитві, не попускати і не потурати собі пільгами та свободою.

ГЛАВА 49

Про молитву, яку складає сам молільник

Все, що досі було сказано, стосувалося до молитви або до молитвослів'я молитвами готовими, й хоч твореними з увагою і почут­тям, але все ж чужими. Чи треба лиш цим обмежитися? На це від­повість сама молитва молільника. Стань молитися як слід вивченими молитвами, — молитва з самого початку почне притягуватись до душі, й мірою сили, з якою притягнеться, стане кликати молільника підносити й свою, від своєї особи, за своїми потребами молитву, яка укладається в серці. І він при кожній такій нагоді буде підносити до Бога власні молитви. Таким чином своя молитва в молитовному труді має належне їй місце та вагу. 

 

Я вже згадував у попередній главі (п. 6), щоб ти, коли під час молитвослів'я які-небудь слова молитви ляжуть в душу й захоплять її, не залишав їх без уваги, але зосередився на них та сам від себе помолився про те, що зайняло твою душу. І роби так. Теж саме буває і при читанні Божого слова та творів св. Отців, буває і при розважанні про божественні речі - про Божу велич і досконалість, про дивні діла Божої творчости, вседержительства та промислу, і про предивне діло воплочення Ісуса Христа ради нашого спасіння, — буває і в особливо вразливих випадках життя, буває, що який-небудь пред­мет особливо вражає душу, захоплює її увагу та кличе піднестись молитовно до Всевишнього Бога. Т в цих усіх випадках не залишай без уваги поклику, що зародився в тобі, а виконай його вимогу, припинив­ши на час заняття, при якому це сталося.

Ці раптові пориви означають, що молитва почала вселятися в серце та наповнювати його. Бо не зразу, як посвятиш себе молитві, відчуваєш це, а лишень через деякий час. Таке відчуття є свідченням успіху в молитовному труді; і чим частіше з'являються всередині такі поклики, тим більше наповнюється молитовним духом те серце, в якому вони народжуються. Це мало б закінчитися тим, щоб завжди молитися тільки своєю молитвою. Але так не буває, бо завжди влас­на молитва додається до готової молитви. Вони однорідні та є одно­го ступеня гідности, а якщо і замінюються, то споглядальною молитвою стояння перед Богом без слів. Зауваж, що деколи в таких випадках народжується тільки пок­лик до визначеної молитви, а деколи і своя молитва, яка укладається в серці молільника без жодних зусиль. У першому випадку тобі треба складати належну молитву, а в другому тільки бути уважним і не заважати молитві, яка виходить з серця. Однак нагадаю тобі: нехай не спокусить тебе бажання самому складати свої молитви, без зга­даного внутрішнього поклику. Ти можеш скласти дуже розумну про­мову до Бога, але це не буде молитва, а зібрання слів та думок без молитовного духу. Не роби так. Без марнославства та зарозумілось обійдешся, а ці витвори заглушують справжню молитву та нищать її.

Що торкається молитви, яка сама укладається в серці разом з народженням в ньому примусу помолитися самому про предмет, який тебе особисто торкається і який тобі саме потрібний, то вона деколи є твоїм власним твором із тих молитовних елементів, які накопичуються в серці через засвоєння і вивчення готових молитв, а деколи народжується під дією Божої благодаті. Тоді вона є початком або зразком духовної молитви, про яку я згадував у главі 47. Якщо сподобишся такої молитви, то це означатиме, що ти підходиш до межі доступної тобі досконалости. Подякуй Богові, а життєвим шляхом продовжуй іти ще з більшим страхом і трепетом. Чим дорожчий чийсь скарб, тим сильніше розпалюються очі заздрісних ворогів. 

ГЛАВА 50 

Про короткі молитви, або короткі молитовні зітхання до Бога

Вже не раз говорилось, що справжньою молитвою є внутрішня молитва, яка твориться не тільки словом, але й умом та серцем. Така молитва захоплює всю увагу й тримає її внутрі біля серця. Тому пере­бування внутрі (увагою) є невід'ємною рисою і головною умовою справжньої молитви. Поряд з перебуванням внутрі в ділі молитви має бути невід'ємна думка про присутнього Бога, який бачить і слухає молитву. При цьому треба відхиляти всяку иншу думку. Це назива­ється пильнуванням або оберіганням серця. Тому вся турбота того, хто вправляється в молитві, повинна бути звернена насамперед до того, щоб завжди невідступно бути біля серця, пильно охороняючи його від кожної чужої думки, окрім думки про Бога. І щоб ти не робив, роби так, аби не відвертатися увагою від Бога, усвідомлюючи Його присутність: немовби перебуваючи перед Його обличчям. Це є вище діяння в молитовній праці. Шлях до нього і навіть до усвідом­лення потреби його прокладає молитва, що твориться, як уже було сказано вище. Вона перша навчає ум зосереджуватись біля серця і тримати увагу лишень на Бозі. Пізнавши наскільки це зосередження благотворне, молільник цілком природньо буде бажати, щоб воно стало незмінним станом його духа: бо тоді у ньому триватиме безнастанна молитва. Тому ж, хто забажав цього, залишається тільки задовольнити своє бажання. І всі, які відчули таку потребу, шукали та знаходили це. На це також спрямовані всі настанови святих Отців про пильнування і оберігання серця, які є породжені не чим иншим, як успіхами в цій праці. 

 

Якщо й ти відчуваєш таку потребу, то в тебе виникне питання; а, як досягти успіху в постійному внутрішньому перебуванні перед обличчям Бога, з тверезим оберіганням серця. Шлях до цього започатковує і прокладає молитвослів'я: але не доводить до необхідної сили й н досконалосте Молитва є дуже складна. Вона вміщає в себе та пропонує нашій увазі багато предметів, які, хоч усі святі, можуть нага­дати собою инші предмети, життєві й громадські, а через них і світ­ські, неналежні, за звичайними законами поєднання думок і уяви. Так буває. ї найщиріша молитва не проходить без того, щоб думка не зійшла на манівці та не заблукала. Оскільки молитва через це порушу­ється і стає нечистою, то немає молільника, якого б це не дратувало та в якого б не виникало бажання визволитися від такої немочі. На це була звернена увага святих мужів ще з перших днів подвижництва. Що ж, окрім молитвослів'я, є для лікування цього? Існує молитва коротенькими молитвами, які б, тримаючи думку перед обличчям Бога, не давали їй причини відхилятися й таким чином примушували її постійно перебувати внутрі. Про це свідчить святий Касіян, запев­няючи, що в його часи така практика була поширена в цілому Єгипті (Бесіда 10, гл. 10). З повчань инших отців бачимо, що вона викорис­товувалась і на Синаї, і в Палестині, і в Сирії та в инших місцях — в усьому християнському світі. Звернення «Господи помилуй!» та инші короткі молитви, яких багато в усіх чинах нашого богослуження, і наші молитовні правила, що инше можуть означати, як не це? Так ось тобі моя порада: вибери собі коротку молитву або кілька таких молитов і, часто їх повторюючи, дійди до того, щоб вони були в тебе на язиці й утримували твою увагу на одному — на думці про Бога.

Які вибирати молитви, це вже залежить від тебе. Читай Псал­тир. Там в кожному псалмі можеш зустріти натхненні звернення до Бога. Із них і вибери, які ближче підходять до твого стану та більше тобі до душі. Вивчи й повторюй то одне, то друге, то третє; ними - розширюй свою молитву, й вони нехай будуть в тебе на язиці весь час і в усіх ділах, від молитви до молитви. Можеш складати і свої короткі молитви, точніше виражаючи ними й свою потребу, на зразок тих 24~ох молитов святого Йоана Золотоустого, які ти маєш у молитовнику.

Але не вибирай їх дуже багато, щоб не обтяжити ними пам'ять і не розсіювати свою увагу, що не відповідатиме меті, для якої вони при­значені — тримати увагу зібраною.

24 молитви св. Йоана Золотоус­того - приблизна міра; можна й менше. Добре мати не одну, а декілька для різноманітности та оживлення духовного смаку; однак в молитві не варто швидко переходити від одної до другої, а взявши одну, яка більше підходить до твоєї духовної потреби, взивай нею до Бога, поки не притупиться смак до неї. Можеш і всю свою молитву або її частину замінити цими молитвами, постановивши повторювати їх по кілька разів — по 10, по 50 і по 100 разів з малими поклонами. Але завжди пам'ятай одне - постійно тримати увагу зверненою до Бога.

Таку творчість назвемо короткими молитовними зітханнями до Бога в кожний момент дня і ночі, в який не спиш.

ГЛАВА 51

Про Ісусову молитву

Були і є такі молільники, що практикують одну коротку молит­ву, яку безнастанно повторюють. Св. Касіян говорить, що в Єгипті у його часи звичайною коротенькою молитвою для всіх був 2-ий стих 69 псалма: «О Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися!» Про святого Йоаникія пишеться в житії, що він завжди по­вторяв таку молитовку: «Уповання моє Отець, прибіжище моє - Син, покровитель мій Дух Святий». її ж він додавав до кожного стиха 30-ти псалмів, які знав напам'ять і які складали його моли­товне правило. Ще хтось постійною своєю молитвою мав такі слова: «Я, як чоловік, згрішив. Ти, як щедрий Бог, помилуй мене». Инші зви­чайно полюбляли ще якісь свої молитви. З давніх часів дуже багато людей вибирало молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, поми­луй мене, грішного». Згадку про неї бачимо у св. Єфрема, св. Йоана Золотоустого, св. Ісаака Сиріна, свв. Варсонуфія та Иоана і св. Иоана Ліствичника. Потім вона щораз більше почала наповнювати уста всіх і ввійшла навіть у церковний устав, де пропонується замість домашніх молитов і церковних служб, якщо хтось не може брати участі у богослуженнях. Тому вона є найуживанішою з усіх коротких молитов. До неї спробуй звикнути й ти. 

 

Молитва ця названа Ісусовою тому, що у нею ми звертаємось до Господа Ісуса. Вона є словесною, як і будь-яка инша коротка молитва. Умовою вона буває і повинна називатися тоді, коли підноситься не лише словом, але й умом і серцем, з усвідомленням її змісту та з почуттям, і особливо, коли через довге уважне повторювання настільки зливається з порухами духа, що лише й вони перебувають внутрі, а слів ніби немає.

Будь-яка коротка молитва може піднятися до цього рівня. А перевага належить Ісусовій молитві тому, що вона з Господом Ісусом з'єднує душу, а Господь Ісус є єдиними дверима до богоспілкування, в здобутті якого і полягає мета молитви. Бо Він сам сказав: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Йо. 14,6). Тому той, хто творить її, присвоює всю силу воплоченого промислу, в яко­му є і наше спасіння. Чуючи це, ти не здивуєшся, чому ревнителі спа­сіння не шкодували праці, намагаючись здобути навик у цій молитві та засвоїти її силу. Візьми й ти з них приклад.

Набуття навику в Ісусовій молитві зовнішньо полягає в досягнен­ні того, щоб вона сама безнастанно «крутилася» на язиці, внутріш­ньо - в зосередженні уваги ума в серці й безнастанному в ньому сто­янні перед Господом, з плеканням сердечної теплоти різних ступенів і відкиданням инших думок, а найбільше з сокрушенним і смиренним припаданням до Господа Спасителя. Початок цього навику кладеться частим повторюванням цієї молитви з увагою в серці. Таке повторю­вання збирає ум в одно в стоянні перед Господом. Встановленню такого ладу внутрі сприяють зігріття серця і відігнання помислів, навіть звичайних, а не тільки пристрасних. Коли в серці почне безнас­танно горіти вогонь любови до Господа, тоді водночас встановиться всередині мирний стан серця з сокрушеним і смиренним мисленним припаданням до Господа.

До цих пір доходимо власним трудом, з до­помогою Божої благодаті. А далі все те, що може робиться в ділі 46 молитви, буде даром єдиної благодаті. Святі Отці згадують про це тільки тому, щоб хтось, досягнувши вказаної межі, не подумав, що йому вже немає що робити, і не вимріяв собі, ніби він стоїть уже на вершині молитовної досконалости, або духовної. Отже, спочатку треба якомога частіше повторювати Ісусову молитву, поки звикнеш її безнастанно молитись. Роби це так:

1. Виділи у своєму молитовному правилі місце для Ісусової молит­ви. Промовляй кілька разів цю молитву на початку свого молитвослів'я і кілька разів після нього. Якщо є бажання, то і після кожної молитви, яка складає таке молитвослів'я, роби так, як св. Йоаникій Великий, що після кожного стиха читаних на своєму правилі псалмів повторював коротку молитву: уповання моє — Отець, прибіжите моє — Син, покровитель мій — Дух Святий.

2. Число, скільки разів і в якому випадку повторювати цю молит­ву, визначи сам або за порадою твого духовного отця. Тільки спочат­ку багато не призначай, а потім, мірою насолодження цією молит­вою, потрохи додавай. Якщо часом прийде бажання повторити ще більшу кількість разів, не відмовляй собі в цьому, однак не став це собі зразу за постійне правило. І скільки б не вимагало серце таких повто­рень, не відмовляй.

3. Не спіши гнати одну молитву поперед другої, а повільно про­мовляй кожне слово, як звичайно говорять з визначною особою, коли про щось просять. Але дбай не стільки про слова, як про те, щоб ум був в серці та стояв перед Господом, з повним усвідомленням Його ве­личі, благодаті та правди.

4. Якщо маєш можливість, то в часі між одним і другим молитвослів'ям постанови собі зупинитися, як звичайно стаєш на молитву, й підносити до Господа декілька разів Ісусову молитву. А якщо немає такої можливости, то внутрішньо вставляй цю молитву між твоїми ділами і навіть промовами.

5. Творячи цю молитву на правилі або поза ним, при кожному її повторенні роби поклін десять разів поясний, а потім земний, і так, поки закінчиш. Ти, звичайно, чув або читав, що святі Отці у своїх молитовних правилах кладуть багато поклонів. Один з них сказав: недостатня молитва, коли хто не перетрудить на ній свого тіла поклонами. Якщо ти постановиш згідно зі своєю силою наслі­дувати це, то швидше побачиш плід своєї праці в здобутті навику в Ісусовій молитві.

 

6. Про дальші настанови, вказівки та застереження щодо Ісусової молитви читай у Добротолюбії, зокрема в Симеона Нового Богослова, Григорія Синаїта, Никифора монаха, Ігнатія І Каліста; а також уроки всіх инших Отців про внутрішню молитву можуть бути прикладеш й до Ісусової молитви. Запам'ятай: в уроках згаданих Отців ти знайдеш вказівки: як сидіти, як тримати голову та як дихати. Ці прийоми, як сказали свв. Каліст і Ігнатій, не конче потрібні, є тільки зовнішніми пристосуваннями, які не для всіх підходять. Для тебе досить бути увагою в серці перед обличчям Господа та підносити до Нього цю коротку молитву побожно й смиренно, з поклонами, коли стоїш на правилі, й з одним мисленним припаданням, коли робиш це між справами.

7. Закарбуй собі, що бути увагою потрібно в серці, або всередині грудей, як говорять деякі Отці, а саме - трохи вище лівого соска, - там повторювати Ісусову молитву. Коли від напруження серце почне щеміти, тоді вчини так, як радить монах Никифор: підіймись з цього місця і стань з увагою і молитовним словом там, де ми звичайно ведем розмову із собою, у верхній частині грудей. Після знову зійдеш на лівий сосок. Не погорди цією заміткою, навіть якби вона здалася тобі дуже простою і малодуховною.

8. У святих Отців зустрінеш багато застережень через непра­вильні дії. Щоб уникнути цих помилок, знайди порадника - духов­ного отця або співрозмовника, - брата однодумця, і звіряй їм усе, що трапляється у такому твоєму труді. Сам же завжди дій як найпростіше, смиренно, та ніколи не присвоюй успіху собі. Знай, що справж­ній успіх проходить всередині, непомітно, як росте тіло. Тому, як по­чуєш в середині: ось воно! - знай, що це ворожий вигук, який пред­ставляє тобі щось вдаване замість дійсного. Тут початок самооб­ману. Заглушуй цей голос зразу, бо він як труба буде гудіти в тобі, живлячи зарозумілість.

9. Не визначай часу, потрібного для успіху в цій молитві. Поста­нови тільки трудитися й трудитися. Пройдуть місяці та роки, поки покажуться слабкі початки успіху. Один із атонських отців говорив про себе, що пройшло два роки, поки зігрілось серце; в декого це при­йшло через вісім місяців. У кожного це приходить по мірі сил і ста­ранності у цьому ділі.

ГЛАВА 52

Сприяння для успіху в здобутті навику в молитві

Бажаючи та шукаючи успіху в молитовній праці, все до того й пристосовуй, аби не руйнувати однією рукою того, що будує друга.

1. Тіло своє тримай строго і щодо їжі, і щодо сну, і щодо від­починку; нічого не давай йому тільки тому, що воно того хоче, як заповідав апостол: «...не дбайте про тіло задля похотей» (Рим. 13,14). Не давай спокою тілу.

2. Свої зовнішні відносини звузь до найнеобхідніших, зокрема на час навчання молитві. Опісля молитва, діючи в тобі, вкаже, що без шкоди для неї може бути додано. Особливо стережи почуття, а особливо - очі і слух, а також зв'яжи язик. Без дотримання цього не зробиш і кроку в молитовному ділі. Як свічка не може горіти на дощі та вітрі, так не можливо зажевріти молитві при напливі вражень ззовні.

3. Весь вільний час після молитви використовуй на читання і роз­думування. Для читання вибирай книги, в яких говориться про мо­литву та взагалі про внутрішнє духовне життя. Роздумуй лишень про Бога й божественні речі, і найбільше про воплочення Сина Божого для нашого спасіння, про страждання і смерть Господа Спасителя. Роблячи так, будеш зануреним в море божественного світла. Окрім цього, лишень випаде нагода, ходи в церкву. Сама присутність в храмі отінить тебе молитовною хмарою. А що ще отримаєш, якщо всю службу простоїш в істинно молитовному настрої.

4. Маєш знати, що в молитві не можна досягти успіху без успіху взагалі в християнському житті. Без сумніву, необхідно, щоб на душі не лежав жоден гріх, неочищений покаянням. Якщо ти під час молитви зробив щось, що засмучує твою совість, поспіши очиститися покаянням, щоб сміливо стояти перед Господом. І постійно утримуй в серці смиренне сокрушення. Окрім того, не опускай жодної нагоди для творення добра або для вияву доброго бажання, насамперед смирення, послуху та відречення від своєї волі. Зрозуміло, що ревність проспасіння повинна горіти невгасно у всьому — і малому, і великому - та, наповнюючи всю душу, має бути головною рушійною силою зі страхом Божим та непохитним упованням. 

 

5. Так налаштувавшись, працюй, молячись то готовими молитвами, то своїми, то короткими звертаннями до Господа, то молит­вою Ісусовою, не опускаючи нічого із того, що може сприяти в цьому ділі. І отримаєш те, що шукаєш. Нагадаю тобі, що говорить Макарій Єгипетський: «Побачить Бог молитовний труд твій, що ти щиро шукаєш успіху в молитві й дасть тобі молитву. Бо знай, що хоч і свої­ми зусиллями творена та досягнена молитва є молитва, яка Богові приємна, але справжня молитва є та, яка вселяється в серце й ро­биться постійною, - є дар Божий, діло Божої благодаті. Тому моля­чись про все, не забувай молитися і про молитву.

6. Перекажу тобі, що чув я від одного боголюбця. «Я жив, - роз­повідав він, - не зовсім чесно; але Бог змилувався наді мною і послав мені дух покаяння. Це було під час говіння. Я по-різному напружу­вався, щоб покласти в себе тверду рішучість виправитися, особливо перед сповіддю довго молився перед образом Божої Матері, просячи її вимолити і мені таку рішучість. Приступивши потім до сповіді, я все відверто розповів. Духовний отець нічого мені не відповів; але, коли проказав над моєю головою молитву розрішення, то в моє серце ввій­шов солодкий вогник. Відчуття це подібне до того, коли проковт­нути якийсь смачний шматок. Вогник цей там і залишився в серці, й мені здавалося, ніби хтось тримає мене за серце. З цього часу я по­стійно молився і свою увагу тримав там, де було таке почуття, і про одне піклувався — щоб воно не відійшло. І Бог помагав мені. Про мо­литву Ісусову я не чув, а коли почув, то зрозумів, що в мені було саме те, що шукається цією молитвою». Я розповів тобі цю розповідь для того, аби ти зрозумів, що шукається молитовним трудом і за якою ознакою можна дізнатися, що воно отримане.

7. Додам до цього й слова св. Григорія Синаїта (Добротолюбіє, ч. 1, с. 112). «Благодать є в нас з часу святого хрещення, але через нашу неувагу, суєту й зіпсутість у житті, вона придушується або, як картопля, закопується в землю. Коли хто постановляє жити добре, дбаючи про спасіння, то плодом усієї його праці має бути відновлення в силі цього благодатного дару. Робиться це двома способами: по-перше, цей дар відкривається важким виконуванням заповідей, і наскільки хто досягає успіху у виконанні заповідей, настільки цей дар виявляє свою світлість і свій блиск; по-друге, приходить він в рух і розкривається безнастанним молитовним призиванням Господа Ісуса. Перший спосіб дієвий, але другий дієвіший, так що й перший через нього отримує свою силу. Тому, якщо щиро хочемо розкрити сховане в нас благодатне насіння, то поспішаймо скоріше набути навик у цій останній сердечній вправі та утримуймо в серці лишень діло молитви, без образів, безуявно, поки воно зігріє наше серце й розпалить його до невимовної любови до Господа», - тут поєднується все, про що я нага­дував тобі вище, в 4-му пункті.

ГЛАВА 53 

Діло молитви в невидимій боротьбі

Говорячи про молитву, я звертав твою увагу переважно на те, як піднести молитву на належний для неї щабель. Тобі могло здатися дивним, що, коли мова в нас про невидиму боротьбу й тобі хочеться знати, яку допомогу подає в цій боротьбі молитва, ти чуєш тільки про те, як молитву зробити справжньою. Не дивуйся, тому що тіль­ки молитва тут і стає переможною зброєю в невидимій боротьбі, щойно стане справжньою, тобто ввійде в серце та буде безнастанно в ньому діяти. З цього моменту вона стає непроникливою, непере­можною і непролазною огородою душі, яка не допускає до неї ні воро­жих стріл, ні пристрасних нападів тіла, ні підлещень зі сторони обманливого світу. Самою присутністю в серці вона перериває неви­диму боротьбу. Тому і говорилось тобі: поспіши прив'язати до серця дію молитви і подбай про те, щоб вона була там в постійному русі. Це те саме, що сказати: зроби так, будеш переможцем і без боротьби. Так і є насправді. Але поки набере твоя молитва такої сили, вороги не дадуть тобі спокою. Тобі й хвилини не обійтись без боротьби чи її небезпеки. Чи допоможе тут молитва? Звичайно, і більше, ніж всяка инша зброя духовної боротьби. Вона завжди притягує Божу допомогу, й сила Божа відбиває ворогів; тільки аби вона була пильною і віддана на волю Божу. Місце її на самому початку відбивання ворожих нападів. Ось як відбувається це діло. Коли увага, як пильний сторож, дає знати про ворожі підступи й відчуються їх стріли, тобто або помисл пристрасний, або рухи пристрасні з'являться всередині, - то ревнуючий про спасіння дух, пізнавши в цьому злобне вороже діло, напруженням своїх сил нещадно відбиває це від серця, не даючи туди проникнути, й у цей час, в майже одному з цим внутрішньому акті підноситься молитвою до Господа, призиваючи Його на допомогу. Допомога ця приходить, вороги розсіюються і бо­ротьба втихає.

Св. Іван Колов дуже точно зображає це так, розповідаючи про себе: «Я подібний до чоловіка, який сидить під великим деревом і бачить, що до нього наближається багато звірів і змій. Оскільки він не може встояти проти них, то швидко вилізає на дерево й ряту­ється. Так і я: сиджу в своїй келії і бачу злі помисли, які повстають проти мене і, якщо в мене не вистарчає сил проти них боротись, то прибігаю до Бога за посередництвом молитви, й таким чином ряту­юсь від ворога» (Достопом. сказання, п. 11).

Св. Ісихій пише про це у своєму слові про тверезість і молитву: «Треба тобі гострим і пильним оком дивитися внутрі, щоб пізна­вати тих, хто входить. Пізнавши, відразу протиріччям сокрушай го­лову змія, і зітханням клич в цей час до Христа Господа. І отримаєш тоді досвід невидимого Божого заступництва» (п.22). І ще: «І так щоразу, коли нападуть на нас лукаві помисли, почнімо призивати Господа нашого Ісуса Христа, й відразу побачимо, що вони почнуть розсіюватися як дим в повітрі, - як показав нам досвід» (п. 98).

І ще: «Мисленну боротьбу будемо вести в такому порядку: пер­ше діло — увага; потім, як помітимо, що підійшов ворожий помисл, кинемо на нього із серця з гнівом слова клятви; третє за цим ділом - помолитися проти нього, звертаючи серце до призивання Господа Ісуса Христа. Нехай розвіється цей демонський привид відразу, щоб ум не пішов слідом за цією мрією, мов дитина, яку обманув який-небудь вправний фокусник» (п. 105). І ще: «Заперечення звичайно загороджує подальший хід помислам, а призивання імени Ісуса Христа виганяє їх із серця. Як тільки з'явиться в душі образ якого-небудь предмету, наприклад образ чоловіка, який нас образив або жіночої краси, або срібла та золота, то відразу виявляється, що при­вели таку мрію в наше серце духи - злопам'ятства, нечистоти, гро­шолюбства та инші. Якщо ум наш досвідчений, навчений і звик стерегти себе від ворожих нападів, і ясно бачить, як вдень, обман­ливі мрії та обману лукавих, то відразу відпором, запереченням та Ісусовою молитвою легко погашує розпалені стріли диявола, не дозволяючи пристрасній мрії тягнути за собою і наші помисли, та помислам цим з'єднуватися з образом, або люб'язно розмовляти з ним і вдаватися в багатодумство, або згодитися з ним, — за чим ідуть погані діла, як ніч за днем».

І багато подібних місць знайдеш ти у св. Ісихія. В нього зустрі­неш повний нарис і всієї невидимої боротьби. Я радив би тобі час­тіше перечитувати його слово про тверезість і молитву.

ЧА СТИНА ДРУГА

ГЛАВА 1

Про пресвяте таїнство Євхаристії

До цих пір я пропонував тобі, любий читачу, чотири знаряддя, які потрібні для перемоги над ворогами в невидимій боротьбі: не надіятися на себе, непохитна надія на Бога, протистояння гріху та боротьба з ним і молитва. Тепер я хочу вказати тобі ще на одне могутнє в цьому ділі знаряддя, а саме на пресвяте таїнство Євхаристії. Оскільки це таїнство серед инших є найвищим, то і в числі духовних знарядь є найсильнішим і найвразливішим для ворогів. Чотири знаряддя, про які ми говорили, отримують свою силу від благодатних сил та дарів, які стяжаються Христовою кров'ю; таїнство ж це і є сама Кров Христова і саме Тіло Христове, з присутністю самого Христа-Бога. Тими чотирма знаряддями ми боремось з ворогами силою Христовою; в цьому Христос Господь вражає ворогів наших нами або разом з нами. Бо, хто їсть Тіло Христове і п'є Кров Його, той з Христом перебуває і Христос з ним, як Він сам сказав: «Хто споживає Тіло Моє і Кров Мою п 'є, той у Мені перебуває, а Я— в ньо­му» (Йо. 6,56). Тому, коли ми отримуємо перемогу над ворогами, то це Кров Христова перемагає їх, як написано в Одкровенні: «І вони перемогли його (диявола) кров'ю Агнця» (Од. 12,11)

Це пресвяте таїнство, ця всепереможна зброя, найперше ж Христос, який є в цьому таїнстві, може бути дієво прийняте двома способами: по-перше, тайно, в тайні Тіла і Крові Христових, з належним приготуванням, тобто з сокрушенням серця, сповіддю, очищенням через покуту та потрібним постом, по-друге, духовно й мисленно в умі та серці. Перше може бути настільки частим, на­скільки це можливо, відповідно до зовнішніх обставин, внутріш­нього стану та розсуду духовного отця; а друге - кожну мить: так що тобі завжди можна мати в руках цю всемогутню зброю і безнас­танно охоронятися нею від ворогів. Зрозумій це, й причащайся свя­тих Христових таїнств якнайчастіше, якщо тільки маєш дозвіл від свого духовного отця. Думкою і духовно приймати Христа Господа ревнуй безнастанно: керівництво для цього є в попередніх главах про молитву.

ГЛАВА 2

Як треба приймати святе таїнство Євхаристії, або приймати Христа Господа

тайно, - в таїнствах

Для досягнення мети, з якою приступаємо до цього божествен­ного таїнства, треба нам мати особливі наміри, робити особливі діла, приймати особливі заходи - перед причастям, під час причас­тя і після причастя. Перед причастям необхідно через таїнство по­каяння очистити себе від усякої скверни гріхів, як смертних, так і не смертних, і виконати покуту, яку дав отець після сповіді, з'єдну­ючи з цим тверду рішучість від усього серця, всією душею, всією силою і всією думкою служити одному Господу Ісусу Христу й ро­бити все, вгодне Йому. Оскільки Він у цьому таїнстві дає нам Тіло своє і свою Кров, з душею і Божеством і всією силою воплочення, то, роздумуючи, яке мізерне є те, що ми Йому даєм, порівняно з тим, що Він дає нам, постановимо в серці робити все можливе на Його славу, і якщо б нам довелося оволодіти найвищим даром, який коли-небудь приносили Йому земні та небесні творіння, то виявимо готовність принести це без вагань Його Божій Величі.

Побажавши прийняти це таїнство, щоб перемогти й побороти його силою своїх і Господніх ворогів, ще з вечора або навіть раніше, починай думати як сильно наш Спаситель, Син Божий і Бог бажає, щоб ти з прийняттям цього таїнства звільнив для Нього місце у сво­єму серці, аби, з'єднавшись з тобою, Він допоміг тобі вигнати звід­ти всі твої пристрасті та перемогти всіх твоїх ворогів.

Це бажання нашого Господа настільки велике та палке, що його не може в досконалості вмістити жоден сотворений ум. Ти, зрештою, щоб хоч трохи наблизитись до цього, потрудись закар­бувати в своєму умі дві такі думки: перша - як невимовно радісно всеблагому Богу перебувати в щирому спілкуванні з нами, як запевнює сама священна Премудрість, говорячи: «....моя бо втіха: бути з людськими синами» (Прип. 8,31) і друга - як сильно ненавидить Бог гріх, тому що він стоїть на перепоні Його з'єднання з нами, яке для Нього так бажано, й тому що він прямо протилежний Його Божим досконалостям. Будучи з природи безмежно благим і чистим світ­лом та невимовною красою, не може Він не бридитися гріха - крайнього зла, темряви, нечистоти, мерзоти та сорому в наших душах. І ця Божа ненависть до гріха така велика, що від початку весь Його промисел щодо нас і встановлення Старого та Нового Завіту були спрямовані на знищення і згладження його слідів, особливо ж предивне страждання Спасителя нашого Ісуса Христа, Сина Божо­го і Бога. Деякі богослови та вчителі навіть кажуть (згадай розповідь св. Діонісія Ареопагіта про видіння Титу), що якби була потреба, то Господь Ісус готовий був би перенести багато інших смертей задля знищення сили гріха. Так переслідує його Боже обурення.

Зрозумівши з таких думок і споглядань, наскільки велике бажання має Бог увійти в твоє серце, щоб остаточно перемогти там твоїх ворогів, які є і Його ворогами, ти не можеш не відчувати в я собі живого бажання прийняти Його, нехай Він зробить в тобі таку надію на ділі. Надихнувшись таким чином мужністю і прийнявши дерзновення від вірної надії, що в тебе може увійти небесний архистратиг твій Ісус, викликай частіше на боротьбу ту пристрасть, яка тебе турбує і яку бажаєш перемогти. Вражай її ненавистю, зневагою, відразою, відновлюючи водночас у собі молитовне ба­жання протилежної їй чесноти і готовність на відповідні діла. Ось що треба тобі робити ввечері перед причастям.

Вранці перед св. причастям пройди одним взором ума всі свої захоплення, неправди, прогріхи, які зроблені тобою з часу поперед­нього причастя, згадавши при цьому з яким осліпленням і без стра­ху все це робилося, ніби не було в тебе Бога, Судді, що бачив це, мало того, щоб визволити тебе від таких діл, Він переніс страшні муки та ганебну смерть на хресті, які ти схвалював, коли, схиля­ючись до гріха, свої сороміцькі похоті ставив вище від Божої волі, вище від твого Спасителя. Соромом нехай вкриється лице твоєї душі при усвідомленні такої невдячности та безстрашности. Але не допусти, щоб відчувати себе розчавленим від збентеження, і всяке невірство далеко віджени від себе. Це довготерпеливий Господь, схилившись на милість твоїм покаянням і виявленою тобою готов­ністю відтепер служити Йому єдиному, іде до тебе і в тебе, щоб без­мірною безоднею своєї милости потопити та поглинути безодню твоєї невдячносте й твого маловірства та безстрашносте. Приступи до Нього зі смиренним почуттям негідности, але з повною надією, любов'ю і відданістю, приготовляючи Йому в своєму серці просто­рий кивот, нехай вселиться Він в тебе весь. Як і яким чином? Виже­ни із серця всяку думку про будь-що сотворене, а не тільки саму пристрасть і співчуття до неї, та зачини його двері, нехай не ввійде в нього ніщо й ніхто, окрім Господа.

Після причастя св. таїнств увійди відразу в тайни свого серця і, поклонившись там Господеві з благоговійним смиренням, звернись до Нього мисленно такими словами: «Ти бачиш, всеблагий мій Гос­поди, як легко я впадаю в гріхи на згубу собі, і яку силу має наді мною пристрасть, і наскільки сам я безсилий визволитись від неї. Поможи мені та підкріпи безсилі мої зусилля, або радше сам візьми зброю мою і нею замість мене врази цього страшного ворога мого.

Після цього, звернувшись до Небесного Отця Господа нашого Ісуса Христа і нашого, який разом з Ним у цих таїнствах своєю ми­лістю зійшов, і до Духа Святого, який своєю благодаттю тебе збудив і приготував до прийняття Тіла й Крові Господніх і по прийняті їх тепер щедро отінює, поклонись єдиному Богу, в Тройці Святій славному і нам благому, та віддавши благоговійну Йому подяку за велику до тебе милість, виявлену в цей момент, як певний дар, постав неухильну рішення, готовність і порив до боротьби зі своїм гріхом в очікуванні перемогти його силою єдиного Бога в Трьох Особах. І знай, що допомоги від Бога не отримаєш, якщо не будеш докладати всіх зусиль для поборення своєї пристрасте, і якщо, пра­цюючи старанно, надієшся лиш на свої сили, то успіху також не будеш мати. Працюй старанно, але успіху очікуй лишень від Божої допомоги. Допомога, без сумніву, прийде й, зробивши твої зусилля всесильними, подасть тобі легку перемогу над тим, з чим борешся.

ГЛАВА З

Як заглибленням у таїнство Євхаристії зігрівати в собі любов до Бога

Щоб заглибленням в небесну тайну Тіла та Крові Христових розігріти в собі більшу любов до Бога, звернись помислом до спо­глядання любови, яку явив тобі Бог у цьому таїнстві. Бо великий Бог і Вседержитель, не задовольнився тим, що створив тебе за образом і подобою своєю, ні тим, що, коли ти, згрішивши та образивши Його, був позбавлений свого чину, послав Сина свого Єдинородного прожити тридцять три роки на землі, щоб здобути тебе, й через страшні страсті та мученицьку хресну смерть викупити та визволити тебе із рук диявола, якому ти себе підкорив гріхом, і знову поставити тебе в свій чин. Але, крім того, зволив установити таїнство Тіла і Крові в їжу тобі для пронизання твоєї істоти всією силою спасительного промислу. Це останнє бажання сильної Божої до тебе любови зроби для себе предметом постійного споглядання і заглиблення, щоб, бачивши всесторонню її повноту та надлишок, живити ним і швидше запалювати своє поривання та любов до Бога.

 

1. Подумай про те, коли став любити тебе Бог, і побачиш, що цьому немає початку. Бо наскільки сам Він вічний за своєю Божес­твенною природою, то настільки ж вічна й любов Його до тебе, через яку Він перед всіма віками постановив в раді своїй у дивний і неосяжний спосіб. Побачивши це, зрадій духовною радістю і ска­жи; «Отже, ще в безодні вічности моя нікчемність була бачена й люблена безмежним Богом; ще тоді думав Він про моє благо й через бажання невимовної своєї любови постановив дарувати мені в їжу Сина свого Єдинородного. Чи можу я після цього дозволити собі хоча одну мить не бути злученим з Ним всією моєю думкою, всім моїм серцем.

2. Подумай також, що всяка взаємна любов сотворінь між со­бою, якою б вона великою не була, має свою міру та свою межу, за яку не може вийти. Лишень Божа любов до нас немає меж. Тому, коли випало в особливий спосіб задовольнити її, Він віддав на це Сина свого, рівного Йому за величчю і безмежністю, як істинно єдиного й однієї з Ним природи. Отже, любов Його така велика, як великий дар, і навпаки, дар Його такий великий, як любов. Те і те настільки велике, що більшої міри не може навіть уявити жоден створений ум. Виміряй і ти цю безмірну любов хоча б можливою для тебе міркою любови.

3. Подумай ще, що Бог полюбив нас не через яку-небудь необ­хідність, але через свою природну благість, полюбив незалежно ні від чого, сам від себе, настільки безмірно, наскільки й недосяжно.

4. Задумайся також про те, що з нашого боку не могло бути від­дано цій любові жодне похвальне діло, яке було б гідне її, що без­межний Бог за це багатством любови поповнив нашу всесторонню бідність, що Він полюбив нас тому, що так захотів через своє благо­воління, і не тільки полюбив, але й дарував нам себе, недостойним своїм сотворінням.

5. Любов ця, якщо подивишся на її чистоту, не змішана, як лю­бов сотворінь, з очікуванням від нас якого-небудь добра взамін. Бо Бог не має потреби в якому-небудь иншому добрі, оскільки Він самодостатній і всеблаженний. Тому, якщо зволив вилляти на нас невимовну благість і любов, то вилляв не задля блага, очікуваного від нас, а власне для нашого блага. Думаючи про це, чи можеш ти не промовляти до себе: «О, яке диво! Всевишній Бог приклав серце своє до мене, до свого маленького сотворіння! Що ж хочеш Ти від мене, Царю слави? Чого очікуєш від мене, який не що инше є як порох і попіл? Бачу добре, Боже мій, при світлі безмірної Твоєї любови, що в Тебе одне при цьому бажання, яке найбільше показує світлість Твоєї до мене любови, а саме, що Ти зволив дати мені са­мого себе в їжу й пиття не для чого иншого, як тільки щоб пере­мінити всього мене в себе, не тому, щоб мав Ти потребу в мені, але тому, що я маю крайню потребу в Тобі. Бо таким чином Ти живеш у мені, а я в Тобі, і через це єднання я стаю як Ти, і скажу по-людськи: через з'єднання мого земного серця з Твоїм небесним серцем твориться в мені єдине Божественне серце.

Від таких думок не можеш ти не сповнитися здивуванням і радістю, бачачи, як високо оціненив тебе Бог і як Він любить тебе. Зрозумій, що Він безмірною своєю любов'ю до тебе нічого иншого не шукає й не бажає, як тільки притягнути твою любов до себе й тебе собою ублажити, відірвавши від усякої пристрасти до сотворінь і до себе, щоб ти таким чином зміг принести Йому, Богу тво­єму, всього себе як цілопалення, і щоб від сьогодні впродовж всього твого життя лишень любов до Нього та щире бажання вгоджувати Йому володіли твоїм умом, волею, пам'яттю й усіма твоїми почут­тями. Всяке благодіяння Божої любови до тебе може так подіяти на твою душу, але найкраще можна це осягнути при спогляданні Бо­жественного таїнства Євхаристії, на яке споглядаючи умом, відкрий і своє серце та вилий такі благоговійні молитви та любовні зітхання: «О, їжа пренебесна! Коли ж наступить час для мене бути повністю поглинутим, не иншим яким вогнем, але вогнем Твоєї Любови! Коли, несотворена Любове, Хлібе життя! коли ж стану жити Тобою єдиним, для Тебе єдиного та в Тобі єдиному? Коли, Життя моє, життя красне, життя солодке і вічне, Манно небесна - коли, відвернувшись від всякої иншої земної їжі, стану я бажати лишень Тебе й живитися лишень Тобою? Коли настане це, солодкість моя, благо моє верховне. О, Господи мій, пребажаний і всеблагодатний, вирятуй моє бідне серце із кайданів усякої пристрасти та схильности недоброї, прикраси його святими чеснотами Твоїми й наповни таким настроєм, щоб я міг з усією щирістю все робити тільки для одного - вгодити Тобі! Тоді нарешті я досягну того, що, відкривши Тобі моє серце, вже гідне Тебе, призову Тебе й любов'ю змушу Тебе увійти в нього. Ти ж, Господи мій, увійшовши всередину, почнеш, не стрічаючи опору, робити всі дії, які звичайно робиш в душах, відданих Тобі».

У таких любих думках і почуттях можеш ти проводити вечір і ранок, готуючись до св. причастя. Потім, коли ось-ось надійде година причастя, зі смиренням і теплотою в серці живіше уяви, хто Той, Кого повинен ти прийняти в себе, і хто ти, який повинен при­йняти Його.

Той є Син Божий, зодягнений в недосяжну велич, перед яким трепечуть небеса та всі сили, - є Святий святих, світліший від сон­ця, недосяжна чистота, в порівнянні з якою нечистою стає кожна сотворена чистота, - Який з любови до тебе прийняв вид раба, захотів бути ненавидженим, збезчещеним і розп'ятим злобою без­законного світу, перебуваючи в цей час з Богом, по правиш якого є життя і смерть усього світу. Хто ж ти? Ти - ніщо, через свою розбе­щеність, лукавство та злобу став найнижчим і найгіршим від уся­кого нікчемного й нечистого створіння, посміховиськом злих бісів, який замість подяки щедрому Богові за такі великі блага, захоплю­ючись своїми фантазіями та похотями, зненавидів свого великого Благодійника і Владику й безцінну Кров Його, яку за тебе пролито. А Він при цьому, у своїй безнастанній і незмінній любові до тебе кличе тебе до своєї божественної трапези, а іноді й змушує при­ступити до неї страшними погрозами, нагадуючи тобі сказане до всіх своє слово: «Якщо не споживатимете Тіло Чоловічого Сина й не питимете Його Кров, не матимете життя в собі» (Йо. 6,53), - І як не зачиняє перед тобою дверей свого милосердя, так не відвертає від тебе свого обличчя, хоч ти через свої гріхи і прокажений, і роз­слаблений, І сліпий, і бідний, і в полоні різних пристрастей.

Ось чого лишень Він вимагає від тебе: 1) щоб ти пошкодував в своєму серці за тим, що образив Його; 2) щоб ти якнайбільше не­навидів гріх, - будь-який, і малий, і великий; 3) щоб ти повністю віддав себе Йому, з одним наміром і щирою любов'ю дбав лишень, щоб завжди й в усьому, в кожному ділі виконувати Його волю і бути покірним Йому; 4) щоб ти мав сильну віру в Нього та твердо упо­вав, що Він помилує тебе, очистить від усіх твоїх гріхів і захоронить від усіх ворогів твоїх, видимих й невидимих.

Підкріпившись такою невимовною до тебе Божою любов'ю, приступи до святого причастя зі страхом святим і любов'ю, кажучи: «Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо стільки разів я гнівив Тебе моїми гріхами, а не оплакав всіх таких нечестивих діл моїх. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо не очистив ще себе від намірів і пристрастей до того, що не миле Тобі. Недостойний я, Господи мій, прийняти Тебе, бо ще не упокорився перед Тобою зі всією щирістю і любов'ю. О Боже мій, всесильний і безмірно бла­гий! Сам Ти, через своє всещедре чолові колюбство, дай мені прий­няти Тебе, що з вірою прибігаю до Тебе». Прийнявши св. причастя, увійди в своє серце і, забувши все матеріяльне, звернись до Бога такими чи подібними словами: «Все­вишній Царю неба й землі! Хто примусив Тебе ввійти в негідне сер­це моє, коли я і злий, і бідний, і сліпий, і голий? Ніхто, звичайно, а тільки безмірна Твоя любов до мене. О, любов несотворена! О, лю­бов солодка! Чого Ти хочеш від мене вбогого? Нічого, як я розумію і бачу, крім любови моєї до Тебе; нічого крім того, щоб на вівтарі мого серця не горів жоден инший вогонь, крім вогню моєї любови до Тебе, який би палив усяку иншу любов і всяке инше бажання, крім бажання всього мене принести Тобі в жертву цілопалення і запах пахощів. Нічого иншого ніколи Ти не шукав від мене й тепер не шукаєш і не бажаєш. Послухай, Господи, нині й обіти серця мого! Це з'єдную з бажанням Твоїм моє бажання; і як Ти всього себе дав а мені, і я всього себе віддаю Тобі, нехай буду весь у Тобі. Знаю, Господи, що цьому не можна бути, якщо залишиться в мені який-небудь слід самолюбства, якщо буде ховатися в мені співчуття і схильність до своєї волі, до своїх думок, до самовгодних звичок; тому хочу й рвуся противитися від сьогодні собі у всьому, що невгодного. Тобі побажає душа моя, і примушувати себе до того, що вгодне Тобі, хоча б усе в мені та поза мною противилось цьому. Сам я не маю сили досягнути цього, але якщо відтепер Ти зі мною, то дуже ? уповаю, що Ти сам будеш творити в мені все потрібне. Пориваюсь і шукаю, і нехай буде серце моє єдине з Твоїм серцем; і уповаю, що це буде мені благодаттю Твоєю. Пориваюсь і шукаю нічого не бачити й не чути, ні про що не думати й нічому не співчувати, крім того, до чого поведе й на що буде вказувати Твоя воля, яка визна­чена Твоїми заповідями, та уповаю, що це буде мені дією сили Твоєї в мені. Пориваюсь і шукаю не відходити увагою від серця, в якому є Ти, й там безнастанно споглядаючи Тебе, зігріватися променями світла, яке від Тебе виходить; і уповаю, що це буде для мене дотор­ком і обняттям долоней Твоїх. Пориваюсь і шукаю, нехай відтепер Ти будеш для мене світлом, силою і радощами; і уповаю, що це буде мені спасительними діями Твоїми на душу мою. Про це й молюсь і безнастанно молитися буду. О, премилосердний Господи! Нехай так мені буде».

Потурбуйся потім день за днем щораз то більше сповнюватися вірою в силу пресвятого таїнства Євхаристії, і не переставай дивуватися цій дивній тайні. Подумай, як Бог під видом хліба та вина являє тобі себе і справді є в тобі, щоб зробити тебе святим, препо­добним і блаженним. Бо блаженні ті, які, не бачили, вірують, за словом Спасителя: «Щасливі ті, які не бачивши увірували» (Йо. 20,29). І не бажай, щоб у цьому житті Бог являв себе тобі під якимось иншим видом, крім цього таїнства. Намагайся зігрівати в собі тепле бажання хотіти його, й щоденно роби успіхи в ревній готовності творити лишень Божу волю і в духовній мудрості робити її царицею й правителькою всіх твоїх діл: і духовних, і душевних, і тілесних. І щоразу, як причащаєшся цієї безкровної жертви, й себе самого приноси в жертву Богові, тобто виявляй повну готовність через лю­бов до Господа, який пожертвував собою за нас, терпіти всяку скор­боту та всяку напасть, які можуть зустрітися у твоєму житті.

Св. Василій Великий, зі слів св. Павла, повніше окреслює обо­в'язок, який накладається св. причастям на причасників, що ті, що причащаються Тіла та Крові Господа, сповіщають смерть Його (1 Кор. 11,26). Смерть же була прийнята Господом за всіх людей, і за причасників - для чого? «А Він умер за всіх, щоб ті, що живуть, жили вже не для самих себе, а для Того, Хто за них умер і воскрес» (2 Кор. 5,15). Отже, ті, що причащаються з вірою і любов'ю, з го­товністю до віддання життя бути вірним Божим заповідям і кожній, виявленій Ним волі, беруть на себе обов'язок вже не жити більше для себе, для світу та гріха, але для прийнятого ними у св. причасті Господа Бога, за них померлого й воскреслого.

Нарешті, прийнявши у св. причасті Господа, Який пожертвував себе за тебе, і бувши спільником сили цієї жертви, в її ім'я піднеси до небесного Отця, після подяки та славослів'я, молитви і про твої потреби, душевні та тілесні, потім за св. Церкву Божу, за рідних, добродіїв і за душі померлих.

Поєднана з жертвою, якою Син Божий випросив нам від Бога Отця всяку милість, молитва ця буде почута й не залишиться без плоду.

ГЛАВА 4

Про духовне причастя

Причащатися Господа в тайні Тіла та Крові можна тільки у визначений час, хто як може та намагається, але не більше одного разу в день. Внутрішньо ж, в дусі, причастя Його сподоблятися — тобто перебувати в Його благодаті, в безперервному з Ним спілкуванні і, якщо Він захоче, серцем відчувати це спілкування - можемо кожну годину та кожну мить. Причастившись Тіла та Крові Господа, ми, за Його обітницею, приймаємо Його самого, і Він вселяється в нас зі всіма своїми благодатями, даючи й серцю, готовому, відчувати це. Після причастя справжні причасники завжди перебувають у благодатному стані. Тоді серце вкушає Господа духовно. Оскільки ми і тілом обмежені, і оточені зовнішніми справами та відносинами, в яких з обов'язку повинні брати участь, то духовне вкушання Господа через роздвоєність нашої уваги й почуття день у день послаблюється, закривається і ховається. Ховається відчуття вкушання Господа, але спілкування з Господом не переривається, якщо, на нещастя, не переможе якийсь гріх, що порушує благодатний стан. З солодкістю вкушання Господа не може зрівнятися ніщо. Тому ревнителі, відчувши її зменшення, поспішають відновити її в силі, й, відновивши, відчувають, що ніби знову вкушають Господа. Це і є духовне причастя Господа. Таким чином воно присутнє між одним і другим Його причас­тям в святих таїнствах. Але воно може бути й безперервним у тому, хто завжди зберігає своє серце чистим і постійно тримає свою увагу та почуття піднесеними до Господа. Водночас воно є даром благо­даті, яка дається тим, хто старанно, не шкодуючи себе, трудиться для Господа.

Але й те, якщо хтось часом вкушає Господа в дусі, є даром бла­годаті. Від нас є тільки бажання цього дару, спрага та пильне шу­кання. Але є також діла, які відкривають йому шлях і сприяють його прийняттю, хоч він завжди приходить раптово. Діла ті — це чиста з дитячим риданням сердечна молитва та особливі акти само­зречення в ряді чеснот. Коли немає на душі гріха, коли не відкидаються гріховні думки та почуття, тобто коли душа чиста й взиває до Бога, то що може перешкодити Господу дати душі себе смаку­вати, а душі відчути це смакування. Саме так і є, якщо тільки Гос­подь не бачить, що для блага душі треба трохи продовжити спрагу Його та жагу незадовільненою. Між актами самозречення найсильнішими в цьому відношенні є смиренний послух і потоптання, звільнення себе від наживання майна, благодушне перенесення наклепів і все це в дусі повного віддання себе на Божу волю. Такі дії найбільше уподібнюють того, хто так чинить, до Господа, й Господь, який є присутній, дає себе відчути його душі. Чисте й ста­ранне виконання всіх Божих заповідей має своїм плодом вселення Господа в серце з Отцем і Святим Духом (Йо. 14,23).

Духовне причастя Господа не слід плутати з мисленним згаду­ванням про причастя Його в таїнствах Тіла та Крові, навіть якщо б це супроводжувалося сильними духовними відчуттями та великою спрагою причаститися Його у святих таїнствах. Не потрібно також плутати й того, що дається присутніним у храмі при звершенні таїнства Євхаристії. Вони сподобляються Божого освячення і бла­говоління, як учасники в принесенні безкровної Жертви вірою, сокрушенням і готовністю жертвувати себе на славу Божу, й у міру цих намірів; однак це не те саме, що причастя, хоч воно тут таки може відбутися.

ГЛАВА 5

Про подяку Богові

Кожне благо, яке маємо, та всяке добро, яке робимо, є Боже й від Бога. Тому нашим обов'язком є дякувати Йому за все, за кожне бла­го, яке отримуємо від щедрої Його правиці, явне чи ні, за всякий доб­рий дар, за кожен добрий подвиг і за всяку добру перемогу над воро­гами нашого спасіння, як нам і заповідано: «...за все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (Сол. 5,18). Дбай, щоб зігрівати в собі почуття подяки до Бога щойно прокинувся зі сну, потім упро­довж дня і засинай також зі словами подяки на вустах, тому що ти занурений в Божі благодіяння, серед яких є і сон. Богові не потрібні твої подяки, але Божі благодіяння тобі необ­хідні. Пристановищем і сховищем цих благодіянь у тобі є вдячне серце. Найкращим засобом, щоб зберегти прихильність благодійника до себе, - говорить св. Золотоустий, - є пам'ять про добро та безпе­рервна подяка. І св. Ісаак пише: «Подяка того, хто приймає, спонукає того, хто дає, давати дари ще більші від попередніх. Хто невдячний за мале, той і невдячний буде за велике. Дар не збільшується тільки тоді, коли немає за нього подяки» (Сл. 2). Святий Василій Великий додає до цього благотворну пересторогу: «Тому, що ми не дякуємо за блага, які отримали від Бога, то щоб привести нас до тями, необхідно їх у нас забрати. Як очі не бачать дуже близько, але вимагають відповідної від­стані, так і невдячні душі через втрату благ звичайно починають відчувати попередню милість і, не відчуваючи ніякої вдячности до свого благодійника, поки користувалися дарами, після втрати шкодують за минулим (Слово про подяку, т. 4, с. 74).

Почувши сказане, ти можеш спитати, як розігріти в собі почуття вдячности Богові та завжди його зберігати? Розглянь усі Божі благодіяння до людського роду, й до тебе самого, й частіше думай про них і прокручуй в своїй пам'яті, і якщо в тебе є серце, то не зможеш не підносити до Бога подячних пісень. Приклади цього ти знайдеш у молитвах і в писаннях святих. Ось як описує св. Василій Великий Божу щедрість до нас. «Ми із небуття приведені в буття, створені за образом Створителя, маємо розум і слово, які станов­лять досконалість нашої природи, та якими ми пізнали Бога. Ре­тельно вивчаючи красу творінь, у них ми вбачаємо великий Божий промисел і Божу премудрість. Ми можемо розрізняти добре й пога­не; самою природою ми навчені вибирати корисне та відвертатися від шкідливого. Будучи відгороджені від Бога гріхом, ми знову по­кликані до спілкування з Богом, визволені кров'ю Єдинородного Сина від ганебного рабства. А надія воскресіння, і насолода ангель­ськими благами, царство на небесах - обіцяні блага, які перевер­шують силу розуміння і слова». (Твори св. Василія Великого, т. 4, с. 51) Читай цей опис Божих благодіянь або вибери собі якийсь инший, або сам склади, додавши сюди й блага, тобі дані Богом осо­бисто. І повторюй це частіше думкою і словом, не тільки кожний день, але багато разів на день, і будеш перебувати у вдячності Богу. Але збуджене почуття не любить залишатися таємним, і шукає виявлення. Як нам виявити перед Богом свою вдячність? Роби те, що хоче від тебе Бог, який плекає тебе своєю щедрістю. Чого ж хоче Бог? Обдаровуючи тебе своїми благами, Бог хоче, щоб ти, бачачи їх, безнастанно згадував про Нього, - і згадуй; хоче, щоб ти припав до Нього всією любов'ю, - і припади; хоче, щоб ти ні в чому не відступав від Його волі і намагався у всьому Йому догоджувати, - і чини так; хоче, щоб ти у всьому на Нього єдиного надіявся, - і на­дійся; хоче, щоб ти, згадуючи як часто ображав свого Доброчинця злими та сороміцькими ділами, відчував у собі жаль за вчинене, каявся в тих гріхах, оплакував їх, поки не змиришся зі своєю совістю і не отримаєш свідчення, що й Бог пробачив тобі все, - і роби так.

Бачиш, яке широке поле для вдячности, які розмаїті способи виконання цього обов'язку! Завдяки цьому усвідом, як непростимо грішить той, хто виявляється невиправним, і запалай ревністю, аби не заплямувати себе цим гріхом. Невдячність до людей називається чорною. Яке підбереш слово, щоб ним назвати невдячність до Бога? Отже, завжди зігрівай у собі почуття вдячности Богові, особ­ливо дбай про це в храмі під час літургії, на якій приноситься Бого­ві безкровна жертва - Євхаристія, що значить подяка. Пам'ятай, що ти нічим иншим не зможеш виразити подяку Богові як тільки повною готовністю все своє життя і себе самого принести в жертву Богові на славу Його всесвятого імени.

ГЛАВА 6

Про віддання на Божу волю

Той, хто покаявся, віддає себе на служіння Богові, й відразу по­чинає служити Йому виконанням Його заповідей і Його волі. По­чинається самовіддана праця. Заповіді - не важкі, однак, хто їх виконує, зустрічає багато перепон, особливо у своїх внутрішніх нахилах і звичках. Невтомний подвижник з Божою поміччю врешті все перемагає.

Подвижник робить усе сам, хоч з Божою допомогою. Але з пер­ших днів досвід дає йому зрозуміти, що, які б він не докладав зусилля, звершується тільки те добре діло, на яке сходить сила з висоти. Що далі, тим більше росте переконання в цьому. Зі встановленням миру внутрі, воно набирає сили і стає домінуючим, і врешті пере­ростає в абсолютну відданість на Божу волю, в повне віддання себе Божій дії. Божа дія в подвижниках за спасіння починається з пер­ших хвилин навернення до Бога, і це навернення вона сама й тво­рить. Однак воно зростає мірою того, як подвижник, відвертаючись від себе, приступає до Бога й, упевнившись у своєму безсиллі, утверджується в надії на Божу силу. Коли нарешті він усього себе віддасть Богові, то Бог діє в ньому, вказуючи на належне діло і виконуючи його. Це - вершина християнської досконалости, «бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням»(Флп. 2,13). Зерно такого стану, як говорилося в нас на початку, вбачається в тому, щоб надіятися не на себе, а на Бога; а тут воно показується як таке, що вже дозріло. У чому суть абсолютної відданости на Божу волю, взнається тоді, коли вона виявиться в своїй силі. Вона приходить сама по собі, й немає жодних особливих правил для її здобуття, щоб можна було сказати: роби те й те, і отримаєш. Вона росте непомітно, коли не надіємось на себе й надіємось на Бога. Я згадав про неї тому, що потрібно було де-небудь згадати, а згадування в кінці попередньої глави про принесення себе в жертву Богові подало причину згадати про неї тепер. Віддання себе повністю на волю Божу - це і є від­дання себе Богові на цілопалення.

Засвідчується цей стан умертвленням себе - своїх розумінь, бажань і почуттів або смаків, щоб жити Божим розумом, в Божій волі. В цьому ділі нас випередив Господь Спаситель. Він усього себе віддав Богові й Отцю і в собі — нас, бо «ми — члени тіла Його» (Еф. 5,30). Отже, поспішімо вслід за Ним, бо Він за нас дав слово Богу Отцю (Йо. 17,19), очікуючи, що ми справді будемо такими й так зробимо. Чому таке жертвоприношення відбувається в кінці, а не на початку? Тому, що жертва Богові повинна бути досконалою, без­доганною. Досконалість на початку є предметом, який шукається, а не наявним. Коли ж отримують його, тоді й в жертву треба при­нести себе. На цю жертву чоловік спочатку тільки посвячує себе, а в кінці приносить себе в жертву. До досягнення досконалости не можна себе принести в жертву цілопалення. Інші жертви можна принести: жертву умилостивленім, жертву очищення, жертву подя­ки, однак не жертву цілопалення. Поставити собі це за мету можна, можна говорити про це, але це буде слово, а не діло. Воно творить­ся без слів. Знай, що якщо ще маєш прив'язання до чого-небудь земного, якщо спираєшся на що-небудь в тобі або поза тобою, крім Бога, якщо знаходиш смак в чому-будь сотвореному й насолоджу­єшся тим, - то ти ще не здатний до цілопалення.

Потрудись спочатку відвернутися від всього, зроби, щоб в тобі завмерло все життя і залишилось одне життя в Бозі, аби вже не ти жив, а жив у тобі Бог Отець і Христос Господь і Дух Святий, і тоді віддай себе Богові, або тоді ти будеш відданий Богові. А до цього май для Бога жертвою дух сокрушенний і серце сокрушенне і сми­ренне, й задовольняйся цим до певного часу, але не завжди. Бо все-таки ти повинен нарешті дійти до того, щоб себе принести Богові в цілопалення.

ГЛАВА 7

Про теплоту в серці й про охолодження та сухість серця

Духовна теплота в серці є плодом почуття до Бога й до всього божественного. Зародження її починається разом з наверненням до Бога в покаянні. Під час покаянних трудів над очищенням серця вона щораз то посилюється, і з такої, що переривається, або час від часу відвідує серце, поступово переходить в безперервну, поки нарешті стане звичайним станом серця.

Коли св. Йоан Ліствичник радив: намагайся завжди бути в почутті до Бога та божественного, то розумів цю теплоту. Кожен предмет, який солодить серце, - водночас зігріває його, тому тепла в серці багато. Духовна теплота народжується від дії на серце духов­них предметів, що буває в ході духовного життя. Характерна риса її - відірвання від усього сотворенного й заполонення уваги Богом і всім божественним. Цією рисою вона відрізняється від теплот душевних і тілесних, як небо від землі. Почуття духовної теплоти скупчене та є простим і поодиноким, але по суті - воно є злиттям в одне багатьох духовних рухів, як про­мінь сонця є злиттям семи райдужних променів. У ньому є благого­віння, сокрушення, зворушливе припадання, поклоніння, свята ревність, любов до Бога. Оскільки всі ці духовні почуття не відразу встановлюються в серпі, так і духовна теплота не зразу стає влас­ністю нашого серця.

Поки духовна теплота в серці не зробиться постійним його ста­ном, до тих пір вона приходить і відходить. Приходить або сама со­бою, як небесний гість, або буває плодом духовних вправ - читання, розважання, молитви, актів самозречення і доброчинства. Відходить тоді, коли увага відхилиться від духовних предметів, а за ним і серце скуштує і насолодиться чимось недуховним. Цим, як водою вогонь, гаситься духовна теплота. 

 

Хочеш зберегти в серці духовну теплоту? Будь увагою всередині й: молитовно стій в серці перед Богом, не допускай блукання помислів, що розсіюють, не пускай в серце співчуттів до чого-небудь душевного та плотського, відразу переривай зародження клопітливости, зберігай живою ревність про боговгодження і про спасіння душі. А в зовнішніх справах тримай розумний лад, спрямовуй їх до головної твоєї мети, й роблячи одне, не завантажуй думки турботою про инше. Однак додам, коли пізнаєш цю теплоту, ти не зможеш не намагатися зберегти її. Спілкуючись, ти станеш вживати придатні до цього засоби, а вживаючи їх, побачиш, як тобі зручніше зберегти свою теплоту. Якщо розумно візьмешся за це діло, то духовна теп­лота стане тобі вірною наставницею і навчить тебе, як справитися зі своїм нутром і як тримати себе в зовнішніх ділах й у всій своїй поведінці, щоб її зберегти.

Наскільки солодка присутність духовної теплоти в серці, на­стільки ж гірко, болісно та страшно, коли вона відійде. Відходить вона тоді, коли увага й серце відхиляються від духовного та звер­таються до недуховного. Під цим розуміється не щось гріховне, бо той, хто відчув духовну теплоту, буває до цього неохочий, а все ду­шевно-плотське, суєтне, земне, матеріальне. Щойно схилиться до цього увага, духовна теплота відразу зменшується. Коли ж і серце до цього схилиться, вона зовсім відходить і залишає по собі байдужість до всього божественного та до самого Бога, й до всіх ду­ховних вправ і занять, які робилися, щоб зберегти цю теплоту. Хто опам'ятається відразу та поспішить вернутися у свій звичайний стан, в якому приходить теплота, то теплота рано чи пізно відновлюється. Але хто не зверне на це уваги й через розсіяність, захоп­лення і надію на себе дозволить собі свідомо не поспішати в цій охолоджуючій атмосфері, й тим більше, якщо й на ділі задоволь­нить свої недуховні смаки, то в нього й сама ревність про духовне життя захитається, або й зовсім завмре. Останнє є передвісником падіння в попередні звичайні гріхи, які не забаряться напасти на безпечного. Але той, хто опам'ятався, і звідси легко може верну­тися до свого попереднього духовного стану.

Так завжди відбувається охолодження. Стається це з нашої вини, а зокрема через послаблення уваги й чування над собою або через спокуси навколишнього світського середовища, коли прина­ди світу обманом виводять людину з нутра, або через підступи дия­вола, якому вдається виманити людину із себе назовні, в чому він деколи має успіх, додаючи до природніх рухів образів і свої, най­більш привабливі, иноді діючи якимось чином і на тіло. Але яка б причина не була, дія охолодження починається виходом уваги зсе­редини й встановлюється прив'язанням серця до чого-небудь, спо­чатку пустого й суєтного, а потім пристрасного й гріховного. І в цьому завжди винна сама людина. Бо ні світ, ні диявол не змушу­ють волю, а тільки спокушають її.

Буває охолодження і від благодаті. Духовна теплота в істинно­му своєму вигляді є плодом присутности в серці благодаті. Коли присутня благодать, то на серці тепло, а коли відходить - холодно. Відходить благодать і тоді, коли чоловік сам виходить назовні до непотрібних речей. І тоді цей відхід благодаті й називається кара­ючим. Але деколи благодать сама відходить, щоб Божі раби досягли більшого духовного успіху. І тоді цей відхід називається повчаль­ним. Але наслідок і в цьому випадку такий самий - охолодження, почуття пустоти в серці, бо відійшов гість і відвідувач. Різниця в цих охолодженнях та, що охолодження, яке стається з нашої вини, розслаблює саму ревність про духовне життя; а охолодження внас­лідок повчального відступу благодаті ще більше розпалює її: що є однією із цілей повчального відступу благодаті. Благодать Божа сама, повчально, відходить з таких причин: щоб розігріти ревність, яка деколи послаблюється від довгого перебування в спокої; щоб людина уважніше роздивилася і відхи­лила співчуття та заняття, які не прямо належать до боговгодного життя і не мають своєї цілі в Бозі; щоб відновити в більшій силі сві­домість та почуття, що все добро, яке в нас є, плід Божої благо­даті; щоб на майбутнє більше цінували Божі даяння, і більше турбу­вались про пильнування їх, та глибше смирялися; щоб щиріше від­давали себе в руки Божого провидіння, з абсолютним відреченням і приниженням себе; щоб не прив'язувались тільки до духовних потіх і не ділили таким чином свого серця надвоє, бо Бог хоче, щоб воно ціле належало Йому; щоб і при дії благодаті Божої не опускали рук, а безнастанно працювали на Божій дорозі, напружуючи всі сили, які дав нам Богом саме для того. Таким чином, коли охолодження випливає з повчального відступу Божої благодаті, то причиною цього є ти сам: бо благодать Божа хоч відступає сама, але відступає, дивлячись на тебе. Тому, коли ти відчуваєш в собі охолодження до речей і занять духовних та до всього божественного, ввійди в себе й роздивись, з якої причини воно сталося. Якщо в цьому твоя провина, то поспіши її усунути й згладити, ревнуючи не про повернення духовних потіх, а скоріше про знищення того, що здається негідним Богові. Якщо ж не побачиш нічого такого, скорись Божій волі й скажи собі: «Так хотів Бог. Нехай буде воля Твоя, Господи, на мені немічнім і нікчемнім». А потім, терпи та чекай, не дозволяючи собі яким-небудь чином від­ступати від звичайного порядку свого духовного життя і духовних практик та вправ. Перемагай несмак до них заставлянням, не звер­таючи уваги на помисли, які казатимуть, що таке заняття є безплід­не; охоче пий цю чашу гіркоти, промовляючи до Господа: «Бачиш смирення моє і труд, і не залиши милости Твоєї мене», і кріпи себе на це вірою, що цю чашу піднесла тобі Божа любов, яка бажає тобі більшої духовної досконалосте.

Не на Тавор тільки охоче йди вслід за Господом, але й на Голготу, тобто не тільки тоді, коли відчуваєш в собі всередині божест­венне світло й духовні потіхи та радощі, але й коли нападають зать­марення, скорботи, туга й гіркота, які доводиться часом відчувати душі від диявольських спокус, внутрішніх і зовнішніх. Нехай навіть охолодження буде супроводжуване таким затьмаренням і збенте­женням, що ти не будеш знати, що тобі робити й куди звернутися, не бійся і при цьому; стій твердо в своєму чині, тримайся на цьому хресті покірно, далеко відкидаючи від себе всяку земну потіху, яку надумає запропонувати світ, або тіло, по науці ворога. Намагайся також окривати цю неміч свою від кожної особи, й не говори про неї нікому, крім свого духовного отця, не нарікаючи на післаний на тебе тягар, а швидше шукай повчання як на майбутній час уникати, а цю благодушно перенести, поки Богові вгодно буде тримати тебе в ній.

Твої молитви, причастя й инші духовні вправи продовжуй ро­бити як звичайно, і роби їх не для отримання духовних насолод, не для того, щоб тебе зняли з цього хреста, а для того, щоб була тобі подарована сила благодушно перебувати на ньому на славу розіп'я­того за нас Христа Господа й завжди жити й діяти так, як це Йому вгодно. Якщо деколи й не можеш ти в цьому стані молитися і пере­бувати в добрих думках, як звичайно, через велике затьмарення і збентеження ума, то роби все це як можеш, тільки без лінивства й послаблення собі; і те, що не можеш ти виявити у досконалості ді­лом, буде прийняте як зроблене в досконалості по твоєму бажанні, шуканні та зусиллі. Перебувай в цьому бажанні, шуканні й зусиллі, й побачищ дивні плоди цього натхнення і силу, які виповнюють твою душу.

Запропоную тобі зразок, як треба тобі взивати до Бога під час такого затьмарення ума. Взивай: «Чому побиваєшся, душе моя, і три­вожишся в мені? Надійсь на Бога, бо я ще буду Його прославляти: Спасителя обличчя мого і мого Бога» (Пс. 43,5). «Чому, о Господи, стоїш здалека, ховаєшся під час скорботи?» (Пс. 10,1). «Не покидай мене, о Господи; мій Боже, не віддаляйсь від мене!» (Пс. 38,22). Згадай молитву, якою за Божим натхненням молилась Сара, люба жінка Товії, під час своєї скорботи, й промов, взиваючи: «По правді знає кожен, хто працює для Тебе, Господи, що це життя, якщо піддаєть­ся випробуванням, буде увінчане, і якщо буде в скорботі, то прийме визволення, і не перейде в тління по Твоїй милості. Ти не хочеш нашої загибелі: після бурі та хвиль подаєш спокій, після плачу та сліз даруєш радість. Нехай буде Твоє Ім'я благословенне на віки, Боже Ізраїля!

Пригадай і Христа Господа, який у Гетсиманському саду та на хресті, через безмірні страждання, почувався покиненим своїм не­бесним Отцем, і, відчуваючи подібне, взивай від серця Його сло­вами: «Нехай буде Твоя Господи, воля! Нехай буде не як я хочу, але як Ти хочеш!» (Мт. 26,39). Учини так, і твоє терпіння, твоя молитва почне підноситись до Бога як полум'я жертви твого серця. І ти за­свідчиш цим, що тебе наповнює жива готовність волі з міцною, як смерть, любов'ю іти вслід за Христом Господом з хрестом на раменах, по кожній стежці, якою б Він не кликав тебе до себе. Це істинне життя в Бозі! Бажати і шукати Бога заради Бога, і мати Його - вкушати так і такою мірою, якою Він хоче. Якщо б люди ставали на шлях життя в Бозі з таким настроєм, і твердістю його вимірювали свої успіхи в цьому плині, а не припливами духовних солодощів і втіх, то вони не були б так легко обмануті ні самі собою, ні підступами ворога, й, зустрічаючи сухість і охолодження, не знемагали б без користі, аж до нарікання. А навпаки, з подякою в приймали їх і терпіли у впевненості, що, як того хоче Бог, то це сталося їм на благо, й, не звертаючи на них уваги, з більшою ревністю і з більшим самовідреченням продовжували йти шляхом боговгодного життя, зі всім його устроєм.

Деколи трапляється, що тоді, як душа знемагає в такому охоло­дженні й у такому несмаці до всього духовного, то ворог нападає сильніше, піднімаючи недобрі помисли, сороміцькі порухи й при­надні сни. Мета у нього одна, щоб, упавши у відчай від почуття, що Бог її лишив, людина опустила руки й схилилася до чогось прист­расного, бо тоді йому вже легко запровадити її у вир гріховного життя. Знаючи це, стій твердо. Нехай вирують навколо серця грі­ховні хвилі; але поки є в тебе небажання гріха та бажання бути вір­ним Богові, то корабель твій цілий. Благодать Божа відібрала від тебе свої втіхи, але вона поряд і наглядає, і не залишить тебе без допомоги, поки воля твоя на боці добра. Стій твердо, сповнюючись упевненістю, що ця буря швидко мине, а разом з нею закінчиться і твоя сухість. Вір, що це допущено задля твого добра, бо, перетер­півши спокусу, вийдеш з неї з більшою свідомістю своєї немочі, збільшим смиренням і більшою упевненістю в завжди готовій для тебе Божій допомозі. Про подібні бурхливі ворожі напади я вже мав нагоду тобі говорити. Ще раз їх переглянь.

ГЛАВА 8

Про пильнування та іспит совісти

Скільки сил зберігай, брате, совість свою чистою і в думках, і в - словах, і в ділах, нехай буде вона завжди бездоганною і ніколи нехай не осуджує й не гризе тебе. Якщо будеш так робити, то вона набере більше сил у тобі й у твоїй внутрішній і зовнішній діяльнос­ті, і, ставши володаркою над всім, почне добре керувати твоїм жит­тям. Чиста совість і твоє життя вчинить бездоганним, бо тоді вона буде чутливою і сильною на добро й проти зла. Вона є законом, що Бог накреслив у серцях людей, аби освітити їх шляхів і належно керуватися у всьому, як вчить апостол Павло, називаючи її «ділом закону, написане в їхніх серцях» (Рим. 2,15). Основуючись на цьому, св. Ніл дає кожному такий урок: «У всіх своїх ділах, як світильни­ком, користуйся керівництвом совісти».

Зберігати совість свою бездоганною тобі треба у чотирьох аспектах: щодо Бога, щодо себе самого, щодо ближніх і щодо всіх речей, які в тебе в руках. Усе це ти знаєш, лишень нагадаю тобі найголовніше. Щодо Бога - перебувай в Божій пам'яті й ходи в Божій присутності. Усві­домлюй себе ношеним і хороненим Божою силою, і веденим до то­го кінця, для якого Він покликав тебе до буття; і себе і все своє посвячуй на служіння Богу й на славу Його імени; у Ньому живи, на Нього уповай і Йому віддай свою долю, тимчасову і вічну.

Щодо себе, - будь справедливий до себе й кожній частині своєї природи віддавай належне: дух твій, що шукає Бога, небесного та вічного, нехай панує над душею і тілом, які мають призначення влаштовувати тимчасове життя; душа, яка кориться навіюванням духа, шию ума нехай нахиляє богооб'явленій істині й нею нехай освячує всю царину свого знання; волю нехай тримає в Божих заповідях, не даючи їй схилятися до своїх похотей; серце нехай вчить знаходити смак тільки в Божих речах й в усьому, що носить відбитки та служить виразом божественного, й у цьому дусі нехай провадить свої діла й життєві та суспільні порядки; тілу давай по­трібне й, зберігаючи в цьому строгу міру, візьми собі за правило ніколи ні в чому не «дбати про тіло в похотях» (Рим. 13,14). Дотри­муючись цього, ти будеш добрим управителем й істинним добро­чинцем для себе. Щодо ближніх, - шануй усіх, як Божий образ, усім бажай добра и твори добро скільки можеш, перед усіма смиряйся і всім догоджай в межах добра. Радій з тими, що радіють, і плач з тими, що плачуть. Нікого не осуджуй і не понижуй, навіть в думці й у почутті. Від тих, що шукають у тебе поради та настанови, не ховай Істини, якщо знаєш. Сам в учителі нікому не набивайся. А найбільше зберігай мир і згоду зі всіма, з готовністю на різні зі свого боку жертви, уникай кого-небудь спокусити.

Щодо речей,- з повагою стався до всього, як до творіння Божого, яке Бог дає тобі у володіння, зберігай та використовуй його на Божу славу, будь задоволений всякою мірою його і дякуй за це Богові. Ні до чого не плекай пристрасти й на все дивись, як на зовнішні способи та засоби, щоб вільно користуватися ними й не мати до них прив'язання і перешкод у своїх добрих починах - не дозво­ляй собі спочивати в них, не хвались своїм, не заздри чужим, не будь скупим і не будь марнотратником не на добро.

У тому чи иншому вигляді все це доводиться виконувати щодень кожному. Якщо так добре будеш жити, то будеш мати й доб­ру совість, наслідуючи св. Павла (Євр. 13,18).

Хто хоче добре жити, так і робить, намагаючись ні в чому не згрішити й нічим не заплямувати своєї совісти. Однак при цьому проскакують або думки та почуття, або слова, а то й неправдиві діла, часом непомітно, або й помітно, та запорошують чисте облич­чя совісти, так що до кінця дня, рідко хто не стає подібним на мандрівника, який йшов по курній дорозі й у якого всюди набилася пилюка: і в очі, і в ніс, і в рот, і в волосся, і покрила все обличчя. Тому й треба кожному, хто дбає про спасіння, робити ввечері іспит совісти й, виявивши прогрішення, яких допустився впродовж дня в думках, словах і ділах, очистити їх покаянням, тобто зробити те саме, що робить запорошений мандрівник: він миється водою, - а рев­нитель спасіння очищує себе покаянням, сокрушенням і сльозами.

Іспит повинен з'ясувати все - добре й недобре, правдиве й не­правдиве. Що побачиш правдивим по суті діла, подивись, чи прав­диве воно за наміром і метою, чи правдиве воно за способом вико­нання, і чи правдиво виглядає по виконанні, чи не зробив це напо­каз або задля догоджання людям чи собі, - чи до місця це, чи до часу, чи до особи; й нарешті, чи не похвалився ти перед собою, чи не помріяв про себе, не віддавши хвали Богові. Правдиве діло є правдиве лишень тоді, коли воно робиться із покори Божій волі та на славу Божу, з повним самовідреченням і самозабуттям.

Що побачиш неправдивим, з'ясуй, як так сталося, що ти вчи­нив це, маючи бажання робити лишень правдиве, які були до цього внутрішні й зовнішні нагоди та причини, й що би ти мав робити в цьому випадку, аби не згрішити, та чому ти цього не зробив. Потім, осудивши себе, а не когось иншого чи щось инше, з'ясуй, як треба тобі триматися, щоб знову не згрішити в подібних випадках, і постанови рішуче виконувати це, без ухиляння й послаблення собі або на догоду людині, використовуючи таким чином і нечистоти для підживлення ниви свого серця.

Закінчивши іспит, за все добре подякуй Богові, та не присвоюй собі в цьому жодної частки, бо істинно «Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2,13), і без Нього не можемо ми творити нічого доброго (Йо. 15,5). Подякувавши Богові, забудь те, наслідуючи св. Павла, щоб за його прикладом з більшим старанням прямувати до того, що попереду (Флп. 3,13). У всьому злому покайся і сокрушись перед Господом, ганьблячи себе за те, що на своїй тра­пезі предложення ніколи не приносиш Йому абсолютно чистих хлібів, а завжди зі сміттям, та постанови строго пильнувати себе наступного дня, щоб нічого не було неналежного, не тільки в ділах і словах, але й у думках і почуттях.

Ті, що все це беруть до уваги, тобто іспит і кінцеву його дію, діють протягом дня так, що ввечері іспит совісти стає в них тільки повторенням денного, його виправленням і доповненням. І не можна не погодитися, що такий спосіб діяння кращий та природніший. Від совісти не сховаєш того, що допущено недоброго. Помі­тивши це, вона відразу починає непокоїтися. Чи не природніше відразу її заспокоїти самоосудженням, сокрушенням і постановою випра­витися, аніж залишати це до вечора?

Подам тобі ще деякі вказівки щодо цього.

Якнайретельніше розбирай свої діла і, заглиблюючись в їх при­чину, нещадно себе суди. Чим далі будеш заглиблюватися у все, що є в тобі й від тебе, і неправдиве усувати, а в правдивому утверджуватися, тим скоріше очиститься твоя совість; подібно як з криницею: чим глибше її копають, тим чистіша буває в ній вода.

Совість, пізнавши добро та зло, почне вимагати дії відповідно до першого і переслідуватиме судом та доріканням за допущення другого. Але поки вона дійде до повного пізнання одного і другого або поки здобуде навик «розрізняти добро від зла» (Євр. 5,14), вона деякою мірою залежатиме від инших душевних сил, зокрема від розсудливосте. Розсудливість, поки не очиститься серце від пристрастей, нерідко буває підкуплена останніми, які затьмарюють око совісти, заводять її в оману, й вона признає не раз чорне за біле. Тому, поки ти ще борешся з пристрастями, при іспиті совісти став свої діла перед дзеркалом Божого слова й ним керуйся при визна­ченні їх якости та гідности. При цьому не соромся і не лінуйся звертатися до свого духовного отця.

Починай і закінчуй обмірковування своїх діл щирою молитвою, нехай Господь дасть тобі очі бачити таємне свого серця, бо «лукаве над усе у світі серце людське - і ледаче!Хто його збагнути може?» (Єр. 17,9). Бо «Бог більший, ніж наше серце, і Він усе знає» (Йо. 3,20), «Він один знає серця всіх синів людських» (Цар. 8,39). У серці гли­боко сховані неправдиві почуття, які деколи миттєво проходять в ділах, а деколи, не помічені, обкаджують їх гріховним запахом. Ось і молись з пророком Давидом: «...від гріхів таємних очисти мене!» (Пс. 19,13).

ГЛАВА 9

Про приготування до боротьби з ворогами у смертну годину

Хоч усе наше життя на землі є безнастанною боротьбою, яку нам треба вести до кінця, але найголовніша й найвирішальніша бо­ротьба очікує нас в годину смерти. І хто падає в цей момент, той вже не встає, і не дивуйся цьому. Бо якщо ворог наважувався при­ступати до безгрішного Господа при кінці Його перебування на землі, як сказав сам Господь: «...надходить бо князь світу цього. Що­правда, у Мені немає він нічого» (Йо. 14,30), то що може стримати його від нападу на нас грішних в кінці нашого життя. І святий Василій Великий говорить в тлумаченні 7-го псалма на слова: «...щоб не вхопив хтось із них, мов лев, душу мою, щоб не роздер так, що й нікому було б порятувати» (Пс. 7,3), що найневтомніші борці, які все життя боролися з бісами й уникнули їх пасток, і які встояли проти їх нападів, в кінці життя підлягають князем цього віку огляду, чи не знайдеться в них чого-небудь грішного. І тих, в яких знайдуть рани або плями й відбитки гріха, затримують у своїй владі, а ті, у яких не знайдуть нічого такого, вільно минають його й перебувають з Христом.

Якщо таке діло, то не можна не звертати на це уваги й треба заздалегідь готуватися зустріти цей час, щоб успішно його перебу­ти. Приготуванням має бути все життя. А добре приготуєшся до цього часу тоді, коли впродовж усього життя мужньо боротимешся з ворогами свого спасіння. Набувши протягом життя добру звичку перемагати ворогів, ти й у годину смерти легко здобудеш вінець перемоги.

Також частіше роздумуй з увагою про смерть, тримаючи на думці все, що має тоді статися. Якщо так чинитимеш, то ця година не застане тебе зненацька. Тому й не злякає тебе, або не злякає сильно, і твоя душа, не збентежена страхом, виявиться міцнішою та сильнішою в боротьбі й переможе ворога. Світські люди уникають думки про смерть, щоб не переривати своїх плотських утіх і насо­лод, які несумісні з пам'яттю про смерть. Тому в них щораз то біль­ше росте й міцніє прив'язаність до благ світу, яка не зустрічає жодних перешкод. Але, коли прийде година прощатися з життям та зі всіма улюбленими речами й утіхами, вони непомірно бентежаться, мучаться й бояться.

Щоб така думка про смерть принесла потрібний плід, тобі тре­ба, представляючи себе на смертному одрі, уявити й ворожі спокуси, що можуть на тебе напасти тоді, водночас відновлюючи і ті думки та почуття, які в змозі будуть їх відбити. Які саме ворожі напади можливі і як їх відбити, я викладу тобі для того, щоб ти, доки жи­вий, звик мисленно вправлятися в них, а коли надійде година смерти, використав їх і на ділі. Бо ту боротьбу й той бій, який буває тільки один раз, потрібно вміти й звикнути добре прийняти тому, кому треба неминуче їх зустріти, щоб не зробити помилки й не зазнати втрат, яких вже виправити не можна.

ГЛАВА 10

 

Про чотири ворожі спокуси, які приходять в годину смерти. Перша спокуса: проти віри, та про спосіб її перемагання 

Чотири найголовніші і найнебезпечніші спокуси, яким у годи­ну смерти звичайно піддають нас вороги-біси; 1) хитання віри; 2) відчай; 3) марнославство; 4) різні образи, у вигляді яких біси яв­ляються вмираючим.

Що стосується першого, то коли підступний ворог почне сіяти в тобі помисли невірства або, з'явившись видимо, заговорить проти віри, то ти, не входячи з ним у спір, збуди в собі віру в те, на що він нападає, і скажи йому зі святим обуренням: «Відійти геть з очей моїх, сатано, батько брехні. Я і слухати тебе не хочу. Від всієї душі завжди вірив і вірую у все, в що вірить моя мати — свята Церква. Цього для мене досить. І в жодному разі не допускай помислів не­вірства, а стій твердо, згідно зі Святим Писанням: «Коли вельможі гнів на тебе запалає, не кидай твого місця» (Проп. 10,4). Усвідом і тримайся цієї свідомости, що це тільки підступ диявола, який на­магається збентежити тебе в останню годину. Якщо не зможеш твердо стояти умом, то стій бадьоро бажанням і почуттям, не дозволяй їм схилитися до пропонованого, хоч би воно прикривалося словами Писання, які наводить душогубець-ворог. Бо що б він не нагадував тобі із Писання, усе це скеровується тобі на згубу через кривотлумачення і перекручення істини Божих слів.

Якщо цей підступний змій спитає тебе: «А що вчить Церква?» — то не відповідай і не звертай уваги на його слова, і стався до нього зневажливо, знаючи, що він є сама брехня і лукавство, й що почав говорити з тобою, аби впіймати тебе на словах; заглибся в спогля­дання віри у своєму віруючому серці. Але якщо відчуваєш себе міцним у вірі та сильним в помислі й бажаєш посоромити ворога, то дай йому відповідь, що свята Церква вірить в те, що істина є одна. Якщо він знову спитає: «Яка ж ця істина?», - то ти йому скажи: та істина, в яку він вірить, а саме, що Христос Господь хрестом вразив тебе в голову й сокрушив твою владу. А потім поглянь оком ума свого на розіп'ятого за нас Господа і помолись до Нього: «Боже мій, Творче й Відкупителю! Прийди скоріше мені на допомогу, і не дай мені хоч трохи похитнутися в істині Твоєї святої віри, але дозволь, щоб, як родився я по Твоїй благості в цій істині, так в ній перебу­ваючи закінчив моє смертне життя на славу Твого імени».

ГЛАВА 11

Друга спокуса в годину смерти – відчай

Друга спокуса в годину смерти, якою ворог намагається вра­зити нас, є страх при згадуванні великої кількості наших гріхів. Страху цього уникнути не можна, але він зменшується вірою у відкуплення гріхів наших хресною смертю Христа Спасителя. А ворог, затемнюючи цю віру, роздмухує страх за гріхи, аби придушити вся­ку надію на спасіння і вразити безнадійністю та відчаєм. Тому, брате мій, заздалегідь готуйся до відбиття такого нападу, й від цього часу постанови, наближаючись до воріт смерти, міцніше тримати пере­можне наше знамено - хрест Христовий, тобто мати в серці міцну віру у відкупительну силу хресної смерти нашого Господа. Коли ж, вступаючи в ці ворота насправді, відчуєш напади відчаю, то пере­дусім поспіши усвідомити, що вони є навіюванням ворога, а не результатом пригадування своїх гріхів. Такому пригадуванню власти­во породжувати смирення, сокрушення та скорботу в серці за обра­зу праведного Бога, але й усе милостивого; тому воно, хоч вражає страхом, але таким, який не гасить надії на Божу милість і, будучи нею просякнутий, дає місце сміливому упованню спасіння, відби­ваючи всяке почуття відкинутости. Знаючи це, ти не можеш не ви­знати, що коли пригадування гріхів придушує тебе і кидає у відчай, забираючи всяку надію на спасіння і вражаючи страхом відкину­тости, то все це є диявольськими підступами. Якщо усвідомиш це, тобі вже не важко буде мати тверде уповання: воно й розжене всякий відчай.

Тверде уповання занурює в споглядання Божого милосердя, в безодню якого той, хто відчув його, кидає превелику кількість своїх в гріхів, утверджуючись у переконанні, що Бог хоче й шукає нашого спасіння, а не згуби. Зміцнюватися це переконання може завжди, а найбільше через безмежну силу хресної смерти Господа Спасителя. Тому нам завжди треба ховатися у тінь хреста, особливо у таких випадках. Входячи у ворота смерти, ось якою молитвою треба помолитися до Господа Бога твого: «Господи! Я маю багато причин боятися, щоб Ти не осудив мене й, за Твоєю правдою, не відкинув мене за мої гріхи; але ще більшу маю сміливість надіятися на помилування, через безмежне Твоє милосердя, в Христі Ісусі, нашому Відкупителеві й Спасителі. Тому молю безмірну Твою благість, поми­луй мене, бідне створіння, яке осуджується своїми гріхами, але омивається безцінною Кров'ю Твого Сина та Бога нашого, нехай прославляє Тебе навіки. Всього себе віддаю в Твої руки, зроби зі мною за Твоєю милістю. Ти — єдиний Владика мого життя».

 ГЛАВА 12

Третя спокуса в годину смерти –марнославство

Третьою спокусою в годину смерти є спокуса марнославства та переоцінення себе, яка навіює уповати на себе та на свої діла. Тому, як завжди, так і в годину смерти, не дозволяй своїй увазі зупинятися на собі та на своєму і поринати в задоволення собою і своїми ділами, хай би ти перевершував у чеснотах усіх святих. Що ж до твого задоволення, то нехай воно завжди буде в Бозі. І надійся ли­шень на Його милосердя й страждання Господа Спасителя, щоб спастися, всіляко понижуючи себе у власних очах до останнього свого подиху. А якщо тобі прийде на ум яке-небудь твоє добре діло, то думай, що це Бог зробив його тобі й тобою, а не ти, й що воно від Нього єдиного сталося.

Прибігай під покров Божого милосердя; однак не дозволяй собі очікувати його як якоїсь віддачі за тривалу й велику боротьбу, яку ти витримав, і за перемогу, яку в ній отримав. Перебувай завж­ди в спасительному страху, визнаючи щиро, що всі твої поривання, зусилля і подвиги були б марні й безплідні, якщо б Бог не взяв їх під крила свого благовоління, не співдіяв їм і не діяв у них. На це милостиве Боже благовоління і тепер поклади все своє уповання.

Якщо підеш за цими моїми порадами, то будь певний, що вороги твої в годину смерти не матимуть жодного успіху в своїх нападах на тебе. І відкриється тобі вільний шлях, яким з радістю пе­рейдеш ти з землі в небесний Єрусалим, твою бажану батьківщину.

ГЛАВА

Четверта спокуса в годину смерти – привиди

Якщо б ворог, злий, лукавий і впертий, який ніколи не втомлю­ється нас спокушати, захотів у годину смерти спокусити тебе якими-небудь привидами, видіннями і переображеннями в ангела світ­ла, то ти стій твердо, з усвідомленням власної вбогости та нікчемности. І скажи йому зі сміливим і мужнім серцем: «Вернись, пога­ний, у свою темряву. Як недостойному, мені не належить видіння й одкровення. Одне мені потрібно — безмірну благість Господа мого Ісуса Христа, молитви й заступництво Владичиці нашої Богородиці та Приснодіви Марії і всіх святих». Хай навіть за деякими вірними ознаками тобі спало на думку, що бачиш істинні видіння, які дав тобі Бог, то й тоді не поспішай їм вірити, а швидше занурся у свідо­мість власної негідности та нікчемности. Не бійся, що тим образиш Бога, тому що Йому завжди бувають приємні наші смиренні почут­тя. Якщо такі видіння необхідні для тебе, то Бог знає як зробити, щоб ти не закривав на них своїх очей, знявши з тебе вину за по­вільність у вірі в те, що вони від Нього. Бог, який подає смиренним благодать, не забере її через дії, які вони творять у смиренні.

Такими є найбільш вживані засоби, якими ворог нападає на нас у смертну годину. Однак для нападу він використовує й усяку иншу пристрасть, якою був зв'язаний у житті хтось із вмираючих і в яку найбільше впадав, і намагається збудити її, щоб той помер у пристрасному настрої, який може вирішити його долю. Тому перед наближенням години великої боротьби нам треба, любі, озброїтися проти своїх сильних пристрастей і мужньо, ставши з ними до бою, перемогти їх і очиститися від них, щоб досягти легкої перемоги й а тоді, в останню годину, яка може прийти будь-якої миті. У цьому відношенні Господь звертається до кожного: «...воюй проти них, аж поки їх цілком не знищиш!» (1 Сам. 15,18). 

 

ГЛАВА 14 

 

Про духовний мир серця 

 

Твоє серце, любий, створено Богом для того, щоб воно Його єдиного любило і служило Йому за обитель. Тому Він взиває до те­бе, щоб ти віддав Йому своє серце, говорячи: «Дай мені, сину, твоє серце» (Прип. 23,26). Але так, як Бог є мир, що перевищує всякий ум, то необхідно, аби серце, яке хоче прийняти Його в себе, було мирне й вільне від усякого збентеження, бо тільки в мирі місце Його, як співає Давид (Пс. 75,3). Потурбуйся насамперед утвердити своє серце в мирному устрої, так, щоб усі твої чесноти, всі діла й под­виги були спрямовані на здобуття цього миру, найбільше ж твої доблесні діла боротьби з ворогами твого спасіння, як сказав вели­кий мовчальник Арсеній: «Всю свою турботу зверни на те, щоб внутрішній твій настрій був у Бозі, й переможеш зовнішні пристрасті».

Мир серця бентежать пристрасті; не допускай пристрастей до серця, і воно завжди буде в мирі. Борець у невидимій боротьбі сто­їть озброєний біля воріт серця і відбиває тих, які намагаються увій­ти в нього і його збентежити. І доки серце перебуває в мирі, доти перемога над ворогами є легкою. Мир серця — це і мета духовної боротьби, і наймогутніший засіб для отримання в ній перемоги. То­му, коли пристрасне збентеження прокрадеться в серце, не кидайся на пристрасть, щоб її побороти, а зійди скоріше в серце, й нама­гайся повернути його до мирного стану. Як тільки серце сповниться миром, то й боротьбі кінець.

Життя людини є не що инше, як безперервна боротьба й без­перервне випробування. А Іов сказав: «Чи ж то життя людини на землі не служба?» (Іов 7,1). Спокуса викликає боротьбу — й ось боротьба. Через цю боротьбу тобі потрібно завжди чувати та ревно берегти своє серце й наглядати за ним, щоб воно перебувало в мирі та спокої. Коли підніметься в твоїй душі який-небудь бентежний рух, стань з ревністю на його подолання і умиротворення серця, щоб під дією цієї спокуси не зійти на манівці. Бо людське серце подібне на годинникову гирю і на корабельне стерно. Збільш або зменш вагу гирі — й відразу зміниться рух усіх годинникових коліс і стрілки годинника перестануть правильно показувати час. Повер­ни направо або наліво стерно, то відразу зміниться рух корабля, і він зійде з того курсу, якого тримався раніше. Так, коли серце бен­тежиться, все наше нутро приводиться в безладний рух і наш ум тратить правильність свого мислення. Ось чому треба умиротворювати серце, щойно воно збентежиться чим-небудь внутрішнім або зовнішнім в час молитви чи в инший час.

І знай, що тільки тоді ти будеш вміти добре молитися, коли навчишся добре діяти в подвизі збереження свого внутрішнього миру. Сюди і спрямовуй свою увагу, обдумуючи, як досягти того, щоб кожне твоє діло робилося з умиротвореним серцем, з задово­ленням і радістю. Якщо коротко: безнастанним подвигом усього твого життя повинно бути зберігання миру свого серця, не допус­каючи впасти йому в будь-яке безладне замішання, і всі свої діла ти маєш робити в цьому мирі зі скромністю, як написано: «Сину, вико­нуй діла свої скромно» (Сир. 3,17), — і сподобишся обіцяного блажен­ства: «Блаженні тихі, бо вони успадкують землю» (Мт. 5,4).

 ГЛАВА 15

Про способи збереження внутрішнього миру

Щоб зберегти внутрішній мир, роби ось що:

1. Найперше тримай упорядкованими свої зовнішні почуття і втікай від вольности у своїй зовнішній поведінці, - а саме, не ди­вись, не говори, не махай руками, не ходи та нічого иншого не роби як-небудь, поспіхом, але завжди благочинно й поволі. Звикнувши тримати себе з благочинною повільністю у своїх зовнішніх руках і ділах, легко й без зусиль досягнеш того, щоб мати мир у собі, у своєму серці. Бо, за свідченням отців, внутрішній чоловік свій настрій приймає від зовнішнього.

 

2. Постанови любити всіх людей і зі всіма жити в згоді, як заповідає св. апостол Павло: «Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі» (Рим.12,18). 

3. Бережи совість свою незаплямованою, щоб ні в чому не осуджувала тебе й ні за що не дорікала, але була мирна й щодо Бога, й щодо всіх зовнішніх речей. Таке пильнування совісти народжує, поглиблює і збільшує внутрішній мир, як запевняє пророк Давид: «Глибокий мир тим, що закон Твій люблять, — вони не спіткнуться» (Пс. 119,165).

4. Звикай без збентеження переносити різні неприємності та образи. Це правда, що перш ніж набудеш такий навик, тобі дове­деться багато помучитися і постраждати серцем через брак досвіду керування собою в таких випадках. Але коли набудеш його, то твоя душа почне черпати велику втіху з самих неприємностей, які тобі траплятимуться. Маючи рішучість, день у день все краще й краще ти будеш справлятися зі собою, і швидко досягнеш того, що, при всіх бурях ззовні й усередині, навчишся зберігати свій дух у мирі.

Якщо так станеться, що ти не зможеш дати раду своєму серцю і, відігнавши журбу та скорботу, встановити в ньому мир, то вдайся до молитви й перебувай у ній, наслідуючи Господа Спасителя. Він три рази молився у Гетсиманському саду, аби дати тобі приклад, що у всякій скорботі та журбі серця твоїм прибіжищем має бути молитва, й що, який би ти не був засмучений і не в дусі, тобі не слід відступати від неї, поки твоя воля повністю не погодиться з Божою волею і серце твоє, осягнувши мир, наповниться сміливістю радо зустріти, прийняти й перенести те, чого перед цим лякалося і бажало уникнути, як і Господь жахався, тужив і був смутний, а після молитви, умиротворившись, спокійно сказав: «Уставайте, ходімо! Ось наблизився Мій зрадник» (Мт. 26,46)

ГЛАВА 16

Мир у серці встановлюється поволі

Постійно дбай про те, щоб не допускати свого серця до смутку та тривог, й у всякий спосіб намагайся тримати його в мирному та спокійному настрої. І Бог, бачачи, як ти для цього працюєш і вправляєшся, своєю благодаттю влаштує в душі твоїй місто миру, і серце твоє стане тоді домом утіхи, як говориться в псалмі: «Єруса­лиме, збудований, як місто» (Пс. 122,3). Тільки Бог хоче від тебе, щоб ти кожен раз, як почнеш чимось турбуватися, відразу віднов­лював в собі мир, і був в мирі у всіх своїх ділах та заняттях. Знай, що тут необхідна терпеливість. Бо як не за один день будується місто, так і не думай за один день здобути внутрішній мир. Бо й це не що инше є, як влаштування дому для Бога миру та скинії для Все­вишнього, щоб ти був храмом для Нього. Знай також, що сам Бог є і Той, Хто влаштовує в тобі цей дім, і без Нього всяка праця твоя марна, як написано: «Коли Господь та не будує дому, дарма працюють його будівничі» (Пс. 127,1). Знай ще, що основою цього миру в серці є смирення та уникання діл, занять і починань тривожних та тур­ботних. Що торкається першого, то хто не знає, що смирення, мир у серці та лагідність так тісно між собою зв'язані, що де є одне, там є й инше. Хто тихий серцем і лагідний, той і смиренний, і, навпаки, хто смиренний серцем, той лагідний і має мир у серці. Тому й Гос­подь поставив їх у нерозривному союзі, коли сказав: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11,29). Щодо другого, бачимо прообраз в давній історії, а саме в тому, що Бог хотів, аби дім для Нього побудував не Давид, якому довелося все життя вести боротьбу й бути в тривогах, а його син Соломон, який, згідно зі своїм іменем, був царем мирним і ні з ким не вів боротьби.

ГЛАВА 17

Для миру серця потрібно втікати від почестей і любити смирення та вбогість

Отже, брате мій, якщо любиш мир серця, то намагайся увійти в нього через двері смирення. Иншого входу, крім смирення, немає. Щоб осягнути смирення, треба зробити зусилля над собою, треба прийняти в любовні обійми різні свої незадоволення й скорботи, як рідних сестер, й уникати слави й почестей, бажаючи бути від кожного приниженим і невідомим, і ні від кого не отримувати опіки й утіхи, крім одного Бога. Утверди у своєму серці, впевнившись у Його благості, такий помисл, що Бог є твоїм єдиним прибіжищем, а все инше є для тебе колючки, які, щойно вкладеш їх у своє серце, завдадуть тобі смертельної шкоди. Якщо випаде тобі перенести від когось ганьбу, не журись, але перенось це з радістю та впевненістю, що в цей час Бог з тобою. І не бажай иншої понести й не шукай чогось иншого, як тільки страждання за любов до Бога та за те, що служить найбільшій Його славі.

Застав себе радіти, коли хтось скаже тобі образливе слово або осудить тебе, або виявить до тебе презирство. Бо під такою знева­гою й безчестям схований великий скарб, і якщо ти охоче приймеш їх, то дуже швидко станеш духовно багатим, про що не буде знати навіть той, хто зробить тобі таке добро, тобто той, хто зневажить тебе. Не шукай ніколи, щоб тебе хтось любив у цьому житті та ша­нував, аби тобі було легше співстраждати з розіп'ятим Христом, не зустрічаючи ні від кого й ні від чого в цьому перепони. Стережись себе як найлютішого ворога, і не йди за своєю волею, ані за своїм умом, ні за своїм смаком і почуттям, якщо не хочеш загубитися. Тому тримай завжди напоготові проти себе зброю, й коли твоє бажання прихилиться до будь-чого, хай і святого, то поклади це бажання, оголене від усього стороннього, перед твоїм Богом, з гли­боким смиренням молячись до Нього, що нехай буде в цьому Його, а не твоя воля. Й учини це зі щиросердечним відданням себе на Божу волю, без усякої домішки самолюбства, знаючи, що сам в собі ти нічого не маєш і сам у ділі твого спасіння нічого зробити не зможеш.

Оберігай себе від помислів, які видаються святими й розпалю­ють для них нерозумну ревність, про які говорить Господь: «Стере­жіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині вовки хижі; Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7,15). Плодом є нудьга та поразка духа. Знай, що все, що відсуває тебе від смирення й від внутрішнього миру та спокою, під яким би гарним виглядом воно не приходило, — лжепророки, які, закриваючись овечою оде­жею, тобто лицемірною ревністю зробити добро ближньому без розбору, є істинно хижі вовки, які крадуть у тебе смирення, мир і спокій, так необхідні для кожного, хто міцно бажає досягти успіху в духовному житті. І чим більше якесь діло здається на перший пог­ляд прикрашене святістю, то тим строгішому випробуванню воно повинно бути віддано, але без упередження й тривоги. Якщо при цьому допустищ деколи помилки, то не падай духом, але смирись перед Богом й, усвідомивши свою неміч, візьми собі як урок на майбутнє. Бо може бути, що Бог допустив це, аби смирити в тобі яку-небудь рису гордині, яка є незнана тобі й глибоко схована.

Коли відчуєш, що твоя душа вражена яким-небудь вістрям отруйного терня, тобто пристрастю або пристрасним помислом, не бентежся від, цього, але зосередь увагу й додай зусиль, щоб не допустити їх до серця. Повернись до нього обличчям і переходь у наступ, тримаючи серце недосяжним для пристрасти і чистим перед Богом, якого ти таким чином завжди будеш мати присутнім у собі, в глибині свого серця, задля чистоти його настрою. Водночас освітлюй своє внутрішнє переконанням, що все, що трапляється з тобою і в тобі, приходить задля творо випробовування й навчання, аби ти нарешті навчився правильно розрізняти, що веде тебе до спасіння, й наслідуючи це, сподобився отримати вінець правди, який приготований тобі Божою благістю.

 ГЛАВА 18

Душі треба перебувати усамітненою в собі, аби Бог осінив її своїм миром

Оскільки Бог і Господь для того зволив створити твою душу, щоб вона була житлом і храмом власне для Нього самого, то тобі треба тримати її у великій пошані і не допускати, аби вона прини­жувалася нахилом до будь-чого, що є нижче від неї. Все твоє ба­жання й очікування нехай буде завжди звернено до цих невидимих Божих відвідин. Однак пам'ятай, що Бог не відвідає твою душу, якщо не знайде її усамітненою в собі.

Бог хоче, щоб вона була усамітнена в собі, тобто щоб була без усяких бажань, а найбільше - без власної волі. Щодо останнього тобі не слід самому, не обдумавши, приймати рішення про будь-які строгі подвиги й невмотивовані злигодні, або шукати нагод постраждати з любови до Бога, йдучи за своєю волею. На це тобі треба мати дозвіл духовного отця, який керує тобою як Божий намісник. Його у всьому слухай і Бог за його посередництвом спрямує твою волю на те, що сам хоче й вважає корисним для тебе. Ніколи нічого не роби за своєю волею, але нехай робить в тобі сам Бог те, чого бажає від тебе. Твоє бажання нехай буде завжди вільне від тебе самого. Тобто сам собою нічого не бажай, а якщо чогось і забажа­єш, то нехай буде твоє бажання таке, щоб, чи станеться за твоїм бажанням чи ні, ти не журився, а був спокійний духом, ніби й нічо­го не бажав.

Такий настрій і є істинна свобода серця та усамітненість, тобто, коли воно не є зв'язане ні умом, ні волею до будь-чого. Якщо так покажеш Богові свою душу, настільки вільною й усамітненою в собі, то побачиш, які дивні діла зводить Він зробити в ній; голов­не - Він осінить тебе божественним миром, який є даром, що може стати в тобі кивотом для всіх инших дарів, як говорить великий Григорій Солунський. «О, дивне з'єднання, таємна скарбниця Все­вишнього, в якій одній Він зволив слухати звернені до Нього твої слова, і сам говорити до серця твоєї душі! О, пустине та усамітнення, в якому збудувався рай! Бо тільки в ньому одному Бог дає мож­ливість бачити Його й говорити до Нього». «Підійду лишень ближче та подивлюся на це велике диво, чому то не згоряє кущ», — говорить Мойсей у Синайській пустелі, багатій на умові споглядання. Але якщо й ти хочеш удостоїтися цього ж, то ступи босими ногами на це місце, бо ця земля — свята. Оголи спочатку свої ноги, тобто наміри душі своєї, і нехай будуть вони оголені й вільні від усякої земної речі. Не бери ні сумки, ні палиці в цю дорогу, як заповідав Господь своїм учням (Лк. 10,4). Тобі не треба вже бажати нічого від цього світу, й нікого не вітай на цій дорозі, як наказував отроку своєму Єлисей і Господь заповідав своїм учням, весь свій помисл, всі наміри й всю любов звертаючи до єдиного Бога, а не до яких-небудь створінь. «Зостав мертвим ховати своїх померлих» (Мт. 8,22), а ти йди один землею живих, і смерть нехай не має в тобі частки.

ГЛАВА 19

Про розважливість у ділах любови до ближніх задля душевного миру

Господь сказав у Євангелії, що Він прийшов кинути вогонь лю­бови на землю нашого серця і що Йому дуже хочеться, аби вогонь цей швидше розгорівся (Лк. 12,49). Любов до Бога не має міри, як Бог — не має меж і міри. Але любов до ближніх повинна мати свою межу. Якщо ти не будеш її тримати в належних рамках, то вона може завдати тобі великої шкодиу кинути тебе в згубу. Воістину ти повинен любити ближнього, але так, щоб не завдати шкоди своїй душі. Роби всі діла свої просто й свято, не маючи на меті нічого иншого, крім вгодження Богові, й це захоронить тебе від хибних кроків у ділах любови до ближніх.

У цих ділах найважливішим є сприяти спасінню ближніх. Але тут нерідко втручається нерозумна ревність, яка нічого не прино­сить, крім шкоди, і ближнім, і собі. Показуй приклад щирої віри й святого життя, і будеш, подібно до апостолів, ароматом Христовим, що приваблює всіх наслідувати Його. Але не набридай усім своїм словом: ти тільки зруйнуєш цим мир і з иншими, й сам у собі. Будь ревним і сильно бажай, щоб усі пізнали істину тією мірою, якою пізнав її ти, аж до сп'яніння цим вином, яке Бог обіцяв і сьогодні всім подає даром (Іс. 55,1) — така спрага спасіння ближнього хай буде в тебе завжди; але треба, щоб вона виходила від любови до Бога, а не від нерозумної ревности. Бог сам посадить таку любов до братів у твоїй душі після відречення її від всього, й у свій час прийде зібрати плід. Сам ти не сій нічого, лиш підноси Богові зем­лю серця твого, чисту від бур'янів і тернин, а Він посіє на ній насін­ня, як і яке хоче. Це насіння і принесе плід у свій час.

Завжди пам'ятай, що Бог хоче бачити твою душу, аби з'єднати її з собою, відреченою від усього. Дай Йому діяти в тобі й не зава­жай втручаннями своєї волі. Сиди без усякого задуму щодо себе, крім одного — завжди догоджати Богові, покірно приймаючи Його волю. Ось уже вийшов господар і шукає працівників у свій виноградник, згідно з Євангельською притчею. Відклади всяку турботу та всякий помисл, звільнись від турботи про себе й від пристрасти до будь-чого дочасного, й Бог зодягне тебе собою і дасть тобі те, про що ти й не мріяв. Забудь, наскільки можеш, про себе, та нехай живе в твоїй душі одна любов до Бога.

 

Водночас маєш бути поміркованим у ревністі про инших, щоб зберіг тебе Господь у мирі й душевному спокої. Пильнуй, аби не зазнала твоя душа шкоди в своєму головному добрі: миру серця та  нерозумних турбот про користь инших. Те, звідки можеш черпати збагачення цим благом, є повна, з відреченням від усього покора твоєї душі Богові. І чини це не задля віддачі тобі: навіть гадки не май, що ти робиш щось гідне цього. Бог діє у всьому, й від тебе Він не бажає нічого, крім того, щоб ти смирився перед Ним і віддавав Йому свою душу вільною від усього земного, тримаючи в глибині серця одне бажання, аби сповнилося на тобі у всьому й через усе Божа воля.

ГЛАВА 20

Душа, яка зреклася своєї волі, має віддавати себе Богові

Уповай, брате, на Бога, який закликає всіх: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11,28), — і йди за цим покликом, очікуючи водночас пришестя Святого Духа. Із закрити­ми очима кинься в море божественного промислу та волі, нехай но­сять тебе, як бездушну річ, сильні хвилі Божої волі, без жодного опору твоєї волі, щоб таким чином тебе швидше прибило до при­стані спасіння і християнської досконалости. Чинячи так багато разів на день, намагайся, наскільки можливо, усамітнюватися — як внутрішньо, так і зовнішньо, — щоб усіми силами душі віддатися таким діям, які особливо сильні в будуванні міцної любови до Бога, зокрема: молитві, безнастанному призиванню найсолодшого імени Господа Спасителя, сльозам, які проливаються з любови до Нього, теплій побожності перед Ним та иншим духовним практикам. Ці вправляння нехай будуть без примусу й насильства серця, щоб не знесилитися тобі нерозумними втомливими вправами, не охоло­нути від цього й не зробитися нездатним до прийняття дії благодаті, Подбай у цьому ділі про поради досвідчених, і творячи його, нама­гайся звикнути до того, щоб завжди перебувати в спогляданні Божої святости та безчисленних Його благостей, і зі смиренням приймай солодкі краплі, які впадуть в твою душу з Його невимов­ної доброти. 

 

Зрештою не набридай Богові в таких виявах Божого благово­ління до тебе, а смиренно перебувай у внутрішньому усамітненні, очікуючи сповнення на тобі Божої волі. І коли Бог дасть тобі їх без жодних твоїх зусиль, тоді спробуєш, які вони солодкі й добро-плідні. Ключем, яким відчиняються таємні скарбниці духовних дарів знання і божественної любови, є смирення, самозречення і віддання себе Богові на всякий час і в усякому ділі. Цим же ключем зачиняються також двері незнання і духовної холодности.

Намагайся, скільки можеш, мовчки стояти з Марією під хрес­том біля ніг Христа Господа, й будь уважний до того, що буде Він промовляти до твоєї душі. Пильнуй, аби твої вороги, серед яких найбільший є ти сам, не перешкодили цьому святому стоянню в мовчанні перед Господом. Коли бажаєш умом своїм знайти Бога й спочити в Ньому, не призначай Йому місця і меж своєю немічною і вузькою фантазією. Бо Він — безмежний і є всюди й у всьому, а краще — все є в Ньому. Ти знайдеш Його всередині себе, у своїй душі, щоразу, як істинно будеш шукати Його. Бог сам бажає бути з нами, синами чоловічими, щоб робити нас гідними себе, хоч Він не має в цьому жодної потреби.

Читаючи Божественне Писання, не гортай просто сторінку за сторінкою, а роздумуй над кожним словом, і якщо деякі слова змусять тебе заглибитися в себе або породять сокрушення, або наповнять твоє серце духовною радістю і любов'ю, то зупинись на них. Це Бог наближається до тебе, смиренно прийми Його відкритим серцем, бо Він сам хоче, щоб ти причастився Його. Якщо задля цього доведеться тобі щось залишити невиконаним, що було визначено для цієї духовної вправи (тобто читання), — відкинь хвилювання. Бо мета всіх духовних вправ, як зрештою і цієї - сподобитися прийняти Бога, і коли тобі це дано, не треба зупинятися на засобах до цього. Подібно й коли роздумуєш про якийсь божественний предмет, особливо про окремі страждання Ісуса Христа, то на тому, що тебе зворушить, зупинись і зосередь свою увагу, щоб як­найдовше утримати це святе почуття.

Однією із великих перешкод для збереження внутрішнього миру є, брате мій, зв'язування себе, як незмінним законом, загаду­ванням читати в день стільки-то катизм із Псалтиря, стільки-то глав з Євангелія і апостольських послань. Ті, що взяли собі це за правило, звичайно спішать усе прочитати, не турбуючись про те, чи приходить в серце зворушення від прочитаного й чи в умі народжу­ються які-небудь духовні думки та образи. І коли не вдається їм усього прочитати, то вони тривожно бентежаться не про те, що залишилися без духовних плодів на збудування свого внутрішнього чоловіка, а що не все прочитано. Послухай, що говорить про це св. Ісаак Сирин (Сл. ЗО): «Якщо хочеш сповнитися насолодою від славослов'я і осягнути зміст проказуваних тобою слів Духа, то від­клади в бік кількість стихів, і нехай заглиблюється твій ум у вивчення слів Духа, доки твоя душа подивом до промислу не пробудиться до високого їх розуміння і через це не почне славословити Бога або сповнюватися корисною печаллю. У рабському вправлянні немає миру для ума, а збентеження забирає смак від змісту й зрозумілости та краде думки, подібно як п'явка висмоктує життя із тіл разом з кров'ю їх членів» (див. Сл. 52).

Якщо справді бажаєш у чеснотах прожити дане тобі життя, то не май иншої мети, крім тієї, щоб здобувати Бога, де Він зволить себе явити тобі. І коли сподобишся цього, то відкинь усяке инше діло, й не рушай в ньому вперед, забудь все инше та спочивай в єдиному твоєму Бозі. Коли ж буде вгодно Його величності відійти від тебе, й припинити являти свою близькість до тебе в цьому випадку, тоді знову можеш звертатися до звичайних своїх духовних вправ і продовжувати їх, пам'ятаючи про ту ж головну мету: здобути через них свого Бога, аби, здобувши Його, знову вчинити так само, як я сказав вище, тобто зупинити звичайне вправляння, щоб спо­чивати в Ньому єдиному. Пам'ятай про це добро, про яке сказав тобі, бо є багато духовних осіб, які позбавляють себе спасительного плоду — миру від своїх духовних вправ — тим, що продовжують їх, вважаючи, що будуть мати шкоду, якщо не доведуть їх до кінця, у впевненості, звісно, оманливій, що в цьому і є суть духовної досконалости. Йдучи таким чином за своєю волею, вони часто знесилю­ють і мучать себе, однак не отримують істинного спокою та внут­рішнього миру, в якому справді здобувається і спочиває Бог.

ГЛАВА 21

 Не шукай утіх і насолод, а єдиного Бога

Вибирай завжди важке та скорботне, й не люби втіх та задо­волень, від яких не буває жодної користи для душі, люби бути в під­порядкуванні та залежності від волі инших. Кожне діло нехай буде для тебе кроком до зближення з Богом, і жодне діло нехай не буде тобі перешкодою на цьому шляху. Ось що повинно тебе звеселяти: один Бог нехай буде для тебе солодкою втіхою, а все инше скор­ботою. Всяку журбу свою підноси до Бога. Люби Його та віддай Йому все своє серце, без найменшого вагання та страху. І Він знайде спосіб вирішити всі твої непорозуміння і підняти тебе, якщо ти впав. Одним словом, якщо ти полюбиш Бога, то отримаєш від Нього всяке благо. Всього себе принеси в жертву Богові, в мирі та спокої духа.

А щоб успішніше йти цим шляхом, без утоми та збентеження, вкладай свою волю у волю Божу. Чим повніше вкладатимеш її, нічого собі не залишаючи, тим більше отримаєш сили та втіхи. Завжди й при всякому ділі поновлюй намір і рішучість своєї душі бути у всьому приємним Богові. Не будуй задумів на майбутнє, бо не знаєш, «що день може вродити» (Прип. 27,1), але тримай себе нічим не зв'язаним і вільним. Однак це не забороняє будь-кому піклуватися з розумном і старанням про те, що потрібно для його и стану та звання. Бо така турбота згідна з Божою волею і не є перепоною внутрішньому мирові у відданості Богові, й у всякому успіху в дусі. У всякому ділі май рішучість зробити все, що можеш, що належить і що обов'язкове для тебе, до всього иншого ж будь пасивний, і смиренно покоряйся тому, що випливає із цього для тебе ззовні. 

Що завжди можна тобі робити, це — приносити в жертву Богові свою волю і нічого понад те не бажай. Внаслідок цього, завжди маючи свободу і не будучи нічим та ніким зв'язаним, ти завжди радітимеш та матимеш у собі мир. В такій свободі духа полягає те велике благо, про яке чуєш ти в писаннях святих. Вона є не що инше, як стійке перебування внутрішнього чоловіка в собі, через яке він не виходить з бажанням шукати що-небудь поза ним. І весь час, як триматимеш себе в такій свободі, будеш водночас смакувати ту божественну й невимовну радість, яка нероздільна з Царством Божим, що є всередині нас, як сказав Господь: «...бо Царство Боже є між вами» (Лк. 17,21).

Глава 22

Не падай духом, коли відходить або переривається внутрішній мир

Часто тим, хто йде Божим шляхом, трапляється відчувати, як відходить і переривається в них святий мир, солодке внутрішнє уса­мітнення і люба свобода, а деколи від рухів серця підіймається така курява, що й не видно дороги, по якій треба йти. Коли й тобі випаде відчути щось подібне, то знай, що таке допускає тобі Бог для твого блага. Це і є та боротьба, за яку святі увінчалися світлими вінцями. Стій же мужньо, згадуючи це під час випробування. Водночас, як і при всякому иншому смутку, глянувши на Господа, говори Йому від щирого серця: «Господи, Боже мій! Поглянь на Твого раба, й нехай буде на мені Твоя воля. Знаю і визнаю, що істи­на Твоїх слів тверда та обіти Твої правдиві. І на них уповаю й стою я, не хитаючись на Твоєму шляху». Блаженна та душа, яка віддає себе таким чином Господу щоразу, як відчуває смуток і скорботу! І якщо, незважаючи на це, боротьба вперто продовжується, і ти не можеш так швидко, як би хотілося, узгодити свою волю з Божою волею, то не тужи й не падай духом, а продовжуй віддавати себе Богові, щиро схилившись перед Його постановами, й цим перемо­жеш. Пригадай, яку боротьбу мав Христос у Гетсиманському саду, коли Він, як чоловік, жахаючись смерти, взивав: «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене; а потім, віддавшись у Божі ру­ки, повною і свобідною волею в глибокому смиренні сказав: «Однак не як Я бажаю, а лише як Ти» (Мт. 26, 39).

Коли перебуваєш у важкому стані, не роби жодного кроку, не піднісши спочатку своїх очей до розіп'ятого на хресті Господа. Там побачиш напис великими літерами, як тобі слід поводитись під час скорботи. Спиши це звідти на себе самого не буквами, а своїми дія­ми, тобто, якщо відчуєш шум самолюбивого жалю, не слухай його й через слабкість не сходи з хреста, але вдайся до молитви та терпи зі смиренням, намагаючись перемогти свою волю, й твердо заба­жати нехай буде на тобі Божа воля. Якщо з таким плодом відійдеш від молитви, то радій і святкуй. Якщо не досягнеш цього, то душа твоя залишиться пісною, не покуштувавши властивої їй їжі. Вправляйся, аби ніщо, навіть на короткий час, не вселялося в твою душу, крім єдиного Бога. Ні про що не журись і нічим не засмучуйся. Не звертай очей своїх на лукавства инших і на погані їх вчинки, але будь як мале дитя, яке, за своєю добротою, не помічає їх і минає без шкоди.

ГЛАВА 23

Ворог має багато підступів для розладу внутрішнього миру — стережись! 

 

 Наш ворог диявол радіє, коли душа бентежиться і серце тривожиться. Тому він усіляко намагається збентежити наші душі. Перше його діло в цих підступах — збудження самолюбства, щоб через нього відійшла благодать, яка будує і береже внутрішній мир. Для цього він навіює думку, ніби все, що є і здається добрим для  нас, здобуто нашими власними зусиллями та працею, і, відігнавши таким чином смирення та простоту, змушує нас до великої самооцінки та високої думки про власну особу, вкриваючи забуттям дію к Божої благодаті, без якої ніхто не може навіть імени Господа назвати, як свідчить св. Павло: «Ніхто не може сказати: Господь Ісус як лише під впливом Духа Святого» (1 Кор. 12,3). Ця благодать дається всім вірним, а її присутність служить знаком того, що вони є істин­но віруючими. Прийнявши її, віруючий не робить вже й не може робити нічого справді доброго без допомоги цієї благодаті; і вона, згідно з обіцянкою Господа, завжди є з ним; ворог же не може нічого зробити з віруючим, доки вона є в ньому й отінює його. Ось її він і намагається різними способами віддалити. І перше, що робить для цього, — навіює почуття, що ми є щось, до того ж дуже важливе щось. Згодом тому, хто прийняв таке переконання, ворог пропонує нове: впевненість, що він кращий від инших, ревніший і багатший ділами. Зумівши посіяти таке переконання, далі ворог доводить його до осудження і зневаги инших, за якими невідступно слідує гординя. Все це може статися в серці в одну мить, і благодать одразу зменшує свою дію, внаслідок чого з'являється неувага до себе, послаблення ревности, породження помислів, спочатку пустих, а потім пристрасних. Потім з'являються порухи самих при­страстей, що призводить до бурі в серці. І внутрішній мир — загуб­лений. Це — одноразовий стан, і якщо той, хто потерпів, опам'я­тається, то повертається у себе, сокрушається, кається і за допо­могою молитви відновлює звичний для нього внутрішній стан. Ворога вигнано, однак він не впадає у відчай, а знову й знову при­ходить з цими навіюваннями та з тією ж метою — розладнати внут­рішній мир.

Знаючи це, брате мій, протистав ворожим підступам чуйну пильність до себе, за словом Господа: «Чувайте й моліться, щоб не ввійшли у спокусу» (Мт. 26,41). Будь уважний до себе, щоб ворог не підкрався і не обікрав тебе, позбавивши цього великого скарбу — внутрішнього миру та душевної тиші. Ворог намагається розлад­нати душевний мир, бо знає, що коли душа збентежена, то йому легше скерувати її на що-небудь погане. А ти пильнуй свій мир, знаючи, що, коли душа в мирі, ворогові немає до неї доступу, й тоді вона готова до всякого добра й робить, долаючи різні перешкоди, його охоче та легко. Аби тобі легше було це осягнути, намагайся передбачати підступи ворога. Підступ ворога - самовпевнений помисл. Хай тобі буде законом — кожен помисел, який зменшує в тобі переконання, що все добре є від Бога, що без допомоги Його благодаті ти ні в чому не можеш досягнути успіху, вважай явно ворожим, і з гнівом відкидай його та пересліду, поки не зникне. Діло Духа Святого — вести наші душі, за найменшої нагоди, до єднання з Богом, розпалюючи в них солодку до Нього любов і бла­гу впевненість у Ньому та тверде на Нього уповання. Все инше, що протилежне цьому, — це діло ворога.

Він усі способи та засоби, які тільки може придумати, вживає на те, щоб вносити в душу розлад: наводить зайві страхи на серце, збільшує знемагання душі, не дає їй зберегти належні наміри й на­солодитися ні сповіддю, ні святим причастям, ні молитвою, але робить так, що вона це все переживає без смиренної мужности та любови, зі страхом і смутком; робить так, що зменшення релігійних почуттів і втрату внутрішньої насолоди, які часто трапляються під час молитви та инших духовних вправ, душа приймає з безнадійною скорботою. Ворог їй навіює, що таке збідніння Бог допускає не задля нашого добра, а всі її діла й труди ні до чого не приводять, а тому краще відмовитися від усього цього. Таким ось чином він доводить врешті душу до такого смутку та безнадійности, що вона й справді починає думати, ніби все, що робить, є марним та без­плідним, і що Бог зовсім забув про неї, залишив її.

Однак це — відверта брехня. Хай душа відчуває сухість і бід­ність релігійних почуттів та духовної насолоди, але вона, незважа­ючи на це, може чинити різні добрі діла, слідуючи за простою вірою та озброївшись святим терпінням і постійністю. Зрештою, щоб ти краще зрозумів і щоб це не завдало тобі шкоди, якщо Бог захоче для твого блага допустити або послати тобі таке збідніння духовного почуття й насолоди, я викладу в наступній главі, які блага випливають зі смиренної терпеливости, яку виявляє хтось під час сухости й охолодження серця, щоб ти навчився не втрачати душевного миру й щоб тебе не поглинула скорботи, якщо доведеться тобі пережити той чи той бентежний напад помислів і пристрасних порухів.

ГЛАВА 24

 

Не треба бентежитися зменшенням 

духовних почуттів та цінними внутрішніми спокусами

Хоч у сьомій главі я вже говорив про сухість, охолодження та засмучення серця, які відчуває душа від цього, зараз, однак, ще щось додам: багато користи дає душі таке засмучення і сухість сер­ця або зменшення духовної радости та насолоди, коли приймаємо їх і переносимо зі смиренням та терпеливістю. І якщо б чоловік знав наперед, яку з цього можна взяти користь, то, звісно, не за­смучувався б тоді, коли б переживав такий стан. Він не вважав би, що ця гірка бідність внутрішніх духовних потіх є знаком Божого неблаговоління, а бачив би в ній діло особливої до себе Божої любови, й тому прийняв би це з радістю, як велику Його милість.

Уже те є гідне втіхи, що подібні стани переживають переважно особи, які з особливою ревністю віддаються на служіння Богові та з особливою увагою намагаються уникати всього, що може Його образити. І відчувають це не на початку свого навернення до Бога, а вже опісля, як багато попрацюють для Нього, коли досить очис­тять своє серце священною молитвою і сокрушенням, коли відчу­ють деяку духовну насолоду, теплоту та радість і коли внаслідок цього постановлять повністю посвятити себе Богові, й уже почнуть це діло. І не бачимо, щоб грішники й ті, які живуть у постійній су­єті, відчували щось подібне та піддавались таким спокусам. З цього чітко видно, що ця гіркота є чесною і дорогоцінною трапезою, до якої Бог запрошує своїх улюблених на частування, й хоч вона деколи не дуже приємна, але приносить нам багато користи, попри те, що цього не помічаємо, коли її їмо. Бо душа, перебуваючи в стані такої сухости, смакуючи цю гіркоту й страждаючи від таких спокус та помислів, одне згадування про які приводить в трепет, отруює серце та майже зовсім нищить внутрішнього чоловіка. Перебува­ючи в такому стані, вона вчиться не довіряти собі та не покладатися на свій добрий настрій, а набувати істинного смирення, якого так бажає від нас Бог. До цього вона запалюється шуканням теплішої до Бога любови, ретельнішої уваги до своїх помислів і сильнішої мужности для перенесення таких спокус без шкоди, й виходить з цієї боротьби зі «звичкою розрізняти добро від зла», як сказав св. Пав­ло (Євр. 5,14). Хоча душа, ще раз наголошую, не бачачи цих таєм­них плодів, бентежиться і втікає від згаданої гіркоти, оскільки не бажає навіть трохи побути без духовних утіх, і без них усяке инше духовне вправляння вважає даремно загубленим часом та безплід­ною працею.

ГЛАВА 25

Різні спокуси даються нам на добро

Щоб було тобі зрозуміліше, як взагалі посилає нам Бог різні спокуси на нашу користь, запам'ятай те, що скажу. Чоловік, за сво­єю зіпсованою природою, є гордий, славолюбець, любить, щоб всі бачили його, вперто тримається своїх думок та висновків і бажає завжди бути доцінений усіма, і навіть вище, ніж є насправді. Така самооцінка та висока думка про себе дуже згубні в ділі духовного життя, так, що однієї її тіні вистачить, щоб не дати чоловікові досягнути справжньої досконалости. Тому чоловіколюбний Отець наш небесний, премудро дбаючи про всіх нас, особливо про тих, які щиро віддали себе Йому на служіння, спокусами, які нам допус­кає, уводить нас у такий настрій, в якому можемо уникнути страш­ної небезпеки від цієї самооцінки, та майже примусово дійти до іс­тинного смиренного пізнання себе. Так зробив Він зі св. апостолом Петром, допустивши йому тричі зректися Його, щоб він пізнав свою неміч і перестав надіятися на себе, і зі святим Павлом, на яко­го після того, як взяв його до третього неба й відкрив йому свої  божественні тайни, наклав важку спокусу, щоб він, носячи в собі таке свідчення власного безсилля і нікчемности, досягнув успіху в смиренні й хвалився тільки своїми немочами, та щоб ця велич тайн, яких він удостоївся від Бога, не ввела його у вивищення, як сам він про себе свідчить: «А щоб я не загордів надмірно висотою об'явлень,  дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору» (2 Кор. 12,7). 

Отже, Бог, який співчуває нашій нещасній беззаконній схильності (високо про себе завжди думати), допускає, щоб на нас різними шляхами нападали спокуси, часто дуже важкі, щоб ми, пізнаючи свою неміч, смирилися. У цьому Господь виявляє і свою у благість, і свою премудрість: бо те, що найбільше видається нам шкідливим, приносить найбільшу користь, тому що смиряє, а сми­рення є найпотрібніше та найкорисніше для душі. Якщо таким чином всі спокуси даються, щоб навчити нас смирення, то звідси випливає, що й раб Божий, який відчуває в своєму серці гіркий стан: сухість, духовну холодність, бідність духовних потіх, - досвідчує це, щоб навчитися бути смиренним, думаючи, що воно поси­лається через його гріхи, що ніхто не має такої нужденної душі, як він, що жоден не працює для Бога з такою холодністю душі, й що такий стан спадає тільки на тих, кого залишає Бог, а отже, — і він залишений, до того ж заслужено. З таких смиренних помислів народжується ось яке благо: той, хто спочатку думав про себе, що він є щось, і то щось дуже важливе, то тепер, після відчуття гіркого ліку, посланого йому зверху, починає думати, що він найгірший чо­ловік в світі, навіть християнином негідний зватися. І справді, він ніколи не прийшов би до такої принизливої про себе думки й не осягнув такого глибокого смирення, якщо б не змусили його ці особ­ливі спокуси, ця велика скорбота та гіркота серця. Тому вони є великою милістю, яку в цьому житті дає Бог нашій душі, яка себе смиренномудро віддає, щоб Він, за власним промислом, зцілив її такими ліками, які досконало знає і вважає необхідними для її оздоровлення та приведення в добрий стан.

Крім того плоду, який дається душі згаданими спокусами через зменшення духовних утіх, душа отримує ще й багато инших плодів. Хто сокрушений такими внутрішніми скорботами, повинен зразу прибігати до Бога, вимолюючи у Нього швидку допомогу, й старан­но робити все, що вважає добрим для оздоровлення душевної скорботи та прогнання гіркоти серця; і щоб на майбутнє позбутися такого душевного мучеництва, мусить твердо постановити йти шляхом духовного життя, уважаючи на порухи серця, уникаючи на­віть тіні гріха й кожного, навіть легкого, зіпсуття, яке може його віддалити від Бога й Бога від нього. Таким чином ця скорбота, яку він вважав ворожою та шкідливою його меті, стає для нього жалом, яке спонукає шукати Бога, з більшою ревністю втікати від всього того, що не згідне з Божою волею. Якщо коротко: всі скорботи та муки, що переносить душа під час внутрішніх спокус і збіднення духовних утіх і насолод, є не що инше, як лік, посланий Божою любов'ю, яким Бог очищає душу, якщо вона зі смиренням і терпін­ням переносить їх. Таким терпеливим борцям скорботи та муки готують вінець, який здобувається тільки за їх допомогою, і вінець тим славніший, чим болісніші бувають муки серця, які пережива­ються під час спокус.

Із цього випливає, що не треба нам надто засмучуватися і му­чити себе — як через инші зовнішні спокуси, що нападають на нас, так і через внутрішні, — як то часто роблять недосвідчені в цих питаннях, хибно вважаюче те, що виходить від Бога, диявольським, або породженням своїх гріхів, або наслідком власної недосконалости. Знаки Божої любови вони вважають знаками Його гніву, добро та дари — бичами та ударами, яких завдає Він через велику злість на них. Вони все, що робили й роблять, вважають марною працею, нічого не вартою, а втрату - тим, що не має ліку. Але якщо б вони вірили, що спокуси не завдають їм жодної шкоди в ділі здобуття чеснот, а навпаки — примножують їх, коли душа приймає їх зі смиренням і переносить з подякою, і якщо б вірили, що вони допущені Божим благоволінням, то не бентежилися б занадто й не втрачали миру в серці через те, що піддаються тим спокусам, пере­носять недоречні й сороміцькі помисли та бувають сухі й холодні під час молитви та инших духовних вправ. Краще б вони плекали більше смирення своїх душ перед Богом й у своєму серці постанов­ляли у всякому ділі виконувати Божу волю, оскільки Бог бажає, щоб тільки таким чином Йому догоджали в цьому світі, й скільки сил намагалися б перебувати в мирі та спокої, приймаючи все, що 203 станеться, немовби з руки небесного Отця, з якої походить і ця гірка чаша, яку вони п'ють зараз. Бо, нехай і від диявола буває якась спокуса, або від людей, або від гріхів, але вона залежить від Бога й Ним посилається нам на добро та на відвернення якоїсь більшої спокуси. 

ГЛАВА 26

 

 Ліки проти збентеження легкими 

прогріхами та слабкостями 

Якщо трапиться так, що впадеш у якийсь невеликий гріх ділом або словом: стривожишся через якусь випадковість, або осудиш, або почуєш, як осуджують инші, або посперечаєшся про щось, або відчуєш нетерпеливість, суєту, підозру до инших, або поставишся халатно до чогось, — то не треба дуже засмучуватися, тужити і впа­дати у відчай, думаючи про те, що ти вчинив, а до того ще й дода­вати печальні про себе думки, що ти ніколи не звільнишся від цих слабкостей, або що сила твого бажання працювати для Господа є слабка, або що ти неналежно йдеш Божим шляхом, — у кожному подібному випадку, через слабкість духа та тугу, обтяжуючи свою душу багатьма иншими страхами.

І як результат, ти соромишся зі сміливістю стати перед Богом, бо був Йому невірний, і марнуєш час на розглядання своїх гріхів: як довго в них перебував, чи здружився з ними, бажав їх чи ні, відкинув чи ні той або той помисел тощо. І чим більше себе мучиш, тим щораз поглиблюється в тобі розлад духа, журба та небажання сповідатися. А якщо й підеш на сповідь, то висповідаєшся із бентежним страхом, і після сповіді знову не знаходиш спокою, або тобі здається, що не все сказав. І таким чином ти живеш гірким життям, неспокійним і неплідним, марнуючи багато часу. А стається так тому, що ми забуваємо про свою звичайну неміч та про те, як душа має ставитися до Бога: якщо душа впадає в якийсь легкий і не­смертний гріх, то їй треба зі смиренним покаянням і надією звер­татися до Бога, а не мучити себе зайвою тугою, журбою і гіркотою.

Кажу це про легкі гріхи, бо тільки в них властиво падає душа, яка веде строге життя, що описуємо тут. Ми звертаємося до тих, хто живе духовним життям і на ділі прагне успіху в ньому, уникаючи смертних гріхів. А для тих, що не живуть строго, а як випаде, не турбуючись, якщо й смертним гріхом образять Бога, потрібне инше слово. Усе сказане вище — не для них. їм треба глибоко тужити й гірко плакати, завжди строго осуджувати свою совість і сповідатися без жалю до себе, виявляючи всі гріхи, а також не позбавляти себе засобів, які необхідні для лікування та їх спасіння.

Покаяння завжди повинно бути натхненне й просякнуте твер­дим упованням на Бога, і при легких щоденних падіннях, а ще біль­ше при важких гріхах, в які впадає деколи й відданий раб Божий, за допуском Бога. Бо покаянне сокрушення, яке тільки мучить і гризе серце, ніколи не збудує в душі доброго настрою, якщо не поєдна­ється з твердим упованням на Божу доброту та милосердя. Таке уповання повинно безнастанно наповнювати серця ревнителів, які хочуть досягнути вищих ступенів християнської досконалости. Во­но оживляє і всі сили душі та тіла. Але багато тих, що стали на шлях духовного життя, але не плекають в собі уповання на Бога, зупиня­ються на цьому шляху з розслабленим серцем, без просування впе­ред, і тому стають нездатними для отримання благодатних благ, які помістив Господь на їхньому шляху і яких звичайно сподобляться лишень ревнителі, що йдуть невтомно по ньому вперед.

Найкраще ж тим, що відчувають якусь тривогу в серці, розгуб­леність або роздвоєння своєї совісти, звертатися до свого духовного отця або до когось иншого, хто досвідчений в ділі духовного життя, з молитвою, щоб Господь відкрив через них істину і дав погідне роз­в'язання всіх сумнівів, і врешті — заспокоєння.

ГЛАВА 27

Збентеженому треба відразу відновити душевний мир

Щоразу, як впадеш у якийсь легкий гріх, хай це буде тисячу разів на день, щойно зауважиш це, не мучся й не марнуй часу, але відразу смирись й, усвідомивши власну неміч, звернись з надією до Бога й заволай до Нього із глибини серця: «Господи, Боже мій! Я зробив це тому, що я вже такий є, що від мене марно очікувати щось инше, крім таких гріхів, або ж іще гірших, якщо благодать Твоя не допоможе мені, а покине мене самого. Жалію за зроблене, а особливо за те, що не відповідаю праведним життям на Твої турботи про мене, а щораз нижче падаю. Прости мені та дай силу більше не ображати Тебе і ні в чому не відступати від Твоєї волі. Бо я щиро бажаю працювати і догоджати Тобі, й у всьому бути Тобі слухняним». Учинивши так, не хвилюйся думкою: чи простив тобі Бог? Господь близько й слухає зітхання своїх рабів. Віднайди спокій у цій впевненості та продовжуй звичні заняття, ніби з тобою нічого й не трапилося.

 

Таким чином маєш робити не раз і не два, а й сто разів, якщо потрібно, і щохвилини, до того ж із таким самим досконалим упо­ванням і сміливістю до Бога, як і вперше. Діючи так, ти будеш при­носити хвалу безмежній Божій доброті, якого ти завжди повинен споглядати безмежно милосердним до нас. Як наслідок, ти безнас­танно матимеш успіх у своєму житті й завжди йтимеш уперед, не марнуючи ні часу, ні праці.

Зберігати свій внутрішній мир, упавши в гріх, ти можеш ще так: усвідомлюючи свою нікчемність і смирення перед Богом, зга­дай про великі милості, тобі особисто явлені Богом, й, ожививши в собі любов до Нього, схили себе до подяки Йому та хвали Його, а також самим ділом подякуй і воздай Йому хвалу з глибини душі. Оскільки подяка й хвала Богові є найвищий вияв нашого живого союзу з Ним, то плодом твого падіння, якщо ти розумно до нього поставишся, буде, з Божою допомогою, твоє зближення з Госпо­дом. Це варто пам'ятати тим, що дуже бентежаться і засмучуються в малих гріхах, щоб побачити свою сліпоту в таких випадку та ту велику шкоду від власної нерозсудливости. Власне для них і є ця остання вказівка, що дає в руки ключ, яким душа відкриває велику духовну скарбницю, щоб невдовзі збагатитися благодаттю Господа нашого Ісуса Христа, якому належить усяка слава, честь і покло­ніння з безначальним Його Отцем і Святим Духом, нині й на віки вічні. Амінь.

Літературно-художнє видання

Святогорець Никодим

НЕВИДИМА БОРОТЬБА

Літературні редактори: с. Наталія Ільків, Микола Янів

 Богословський редактор: Терези Ференц

Технічний редактор: Ірина Стемпіцька

Підп. до друку 23.07.2007. Формат 60x84/16. Папір офс. Офс. друк.

Ум.-друк. арк. 13,0. Ум. фарбовідб. 13,5. Обл.-вид. арк. 11,2. Зам.

Монастир Свято-Іванівська Лавра

Видавничий відділ «Свічадо»

79008, Львів, а/с 808, вул. Винниченка, 22 

тел. (0322) 74-23-09, тел./факс. (032) 297-16-33

 е-mail: роst@svichado.com; url.:www.svichado.com

Віддруковано з готових діяпозитивів.

у друкарні ТзОВ «Книгодрук». 




home | my bookshelf | | Никодим Cвятогорець - Невидима боротьба |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу